содержание   ..  665  666  667   ..

Державне управління економікою Тема: Державне управління економікою. Зміст: Вступ …………………………………………………………………………………….………. …….3 1. Поняття та характер державного управління економікою ………………............................5 2. Економіка як об’єкт адміністративно-правового регулювання …………………………...8 3. Суб’єкти регулювання економіки та їх компетенція ………………………………...........11 3.1. Президент України……………………………………………………………………11 3.2. Кабінет Міністрів України…………………………………………………………...12 3.3. профільні міністерства, комітети, спеціально створені центральні органи виконавчої влади……………………………………………………………………...14 3.4. місцеві державні адміністрації………………………………………………….........16 3.5. виконавчі органи сільських, селищних, міських рад………………………….........19 4. Правові засади управління економікою ……………………………………………….........21 5. Основні напрямки регулювання економіки ………………………………………………..24 5.1. Демонополізація економіки ………………………………………………………....24 5.2. Утворення вільних економічних зон ………………………………………………..29 5.3. Створення промислово-фінансових груп …………………………………………..31 5.4. Залучення інвестицій …………………………………………………………...........32 5.5. Приватизація ………………………………………………………………………….35 Висновки ……………………………………………………………………………………………...38 Список використаних джерел ……………………………………………………………………….40 ВСТУП Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне управління економікою доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного управління народного господарства. Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного управління стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві. Актуальність теми. Державне управління економічними процесами в Україні у ринкових умовах проходить стадію розвитку та удосконалення, покликаних забезпечити формування демократичного суспільства. Основна задача його нового, конституційного реформування полягає в побудові ефективної системи державного управління, ефективній взаємодії гілок влади, які б відповідали стандартам демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система повинна бути прозорою, забезпечувати верховенство закону, неодмінне дотримання конституційних прав і свобод особистості, утвердження дієвих механізмів суспільного контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої гілок влади. Реалізація цих положень полягає у впровадженні та утвердженні таких механізмів, що забезпечували би результативність управлінських рішень, розподіл і збалансування повноважень і відповідальності різних рівнів влади і місцевого самоврядування в сфері надання державних і суспільних послуг. Ця проблема вже обговорювалася на різних рівнях, вчені і політики наводять безліч причин, які обумовлюють гальмування реалізації цих цілей. Серед них є як об'єктивні, так і суб'єктивні, однак найбільш часто вживана – відсутність чітко визначеної моделі нової системи державного управління, що відбивається у сьогоденних проблемах співвідношення гілок влади. Сучасний стан відновлення державності України вимагає активного пошуку принципово нових рішень. Інакше, задекларований у першій статті Конституції України перехід до соціального демократичного суспільства так і залишиться на рівні декларації, без практичного впровадження в життя. Цим і обумовлена актуальність позначеної проблематики і курсового дослідження. Об'єктом курсової роботи є система державного управління економікою України. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі теоретичного дослідження і сучасних матеріалів проаналізувати особливості державного регулювання економічними процесами та ролі органів державного управління в цьому процесі. Мета дослідження конкретизується поряд взаємообумовлених задач: вивчення поняття та характер державного управління економікою; розглянути економіку як об’єкт адміністративно-правового регулювання; розглянути суб’єкти регулювання економіки та їх компетенції; дослідити правові засади управління економікою; знайти основні напрямки регулювання економіки. Предметом вивчення курсової роботи є теоретичні питання державного управління економікою. Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність, визначаються мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження. Поняття та характер державного управління економікою У юридичній літературі цілком слушно наголошується, що з усіх галузей і сфер, котрі регулюються адміністративно-право­вими нормами, найскладнішими є ті, які належать до економіки. Економіка - складна поліструктурна система, яка функціонує задля забезпечення задоволення суспільства матеріальними благами. Термін «економіка» утворився від грецьких слів oikas (будинок, господарство) і nomos (правило, закон). Сукупність цих слів у буквальному розумінні означає «правила ведення домашнього господарства». Сучасні економічні словники визначають економіку як господарство, сукупність засобів, об’єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб за допомогою створення необхідних благ, умов і засобів існування із застосуванням праці. Таким чином, у сьогоднішньому розумінні економіка — це системний господарський комплекс, що складається із взаємопов’язаних і взаємозалежних ланок — по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу матеріальних цінностей і, по-третє, обміну виробленого продукту в масштабах усієї держави. Найважливішими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв’язок; торговельний комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера використання й охорони природних ресурсів. Усі перелічені галузі й комплекси перебувають між собою в тісній взаємодії. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузям притаманна, з одного боку, значна самостійність, а з другого — взаємозалежність та інтеграційні зв’язки з економічною системою в цілому. Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв’язок — на поштовий, телеграфний, радіозв’язок. Будівельний комплекс складається з промислового, цивільного, дорожнього будівництва. Кожна з перелічених галузей і підгалузей характеризується специфічними матеріальними умовами виробництва, технологічними процесами, структурою та чисельністю підприємств, інженерно-технічним та управлінським персоналом тощо. Усіма цими чинниками визначаються місце і призначення їх в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв’язків. Зауважимо, що термін «галузь економіки» сьогодні нормативно закріплюється на законодавчому рівні. Так, у ст. 1 Закону України від 16 жовтня 1997 р. «Про електроенергетику» зазначено, що електроенергетика — галузь економіки України, яка забезпечує споживачів енергією. Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність безпосередньо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого матеріального продукту. Регулювання економіки — найважливіша функція держави в умовах ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього. Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодер­жавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демонополізації та конкуренції. Держава визначає правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства й держави правовідносини. Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, через подорожчання скорочується інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами та значними втратами. За таких умов, а особливо в кризовій економічній ситуації, державне управління є необхідним. Причому йдеться не про поновлення адміністративно-командної системи, а про створення механізму демократичного управління, який би спрямовувався та контролювався насамперед виконавчою владою. Управління означеною сферою суспільно-економічного життя являє собою складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Основою його є своєчасне й правильне врахування об’єктив­них економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, особливостей розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрованості держави у світове економічне співтовариство. Державне управління у сфері економіки ґрунтується на конституційному положенні щодо соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції України). Управління має на меті органіч­не поєднання заходів для економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, спрямованою на підвищення життєвого рівня населення. Основними напрямами, що охоплюються державним управлінням у сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційнадіяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика й залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів та регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу та соціальна політика. Отже, держава в інтересах суспільства визначає й забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує й розвиває економічно і соціально вигідні сфери. Вона створює й гарантує рівні умови господарюванню, встановлює правила поведінки суб’єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність. Однак здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових заходів, за допомогою яких обмежуються і припиняються небажані із соціально-економічного погляду форми господарювання, установлюються бар’єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки. Отже, управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об’єкти. Усі названі чинники обумовлюють особливості визначального впливу та структуру механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, із системи організаційно-правових структур, по-друге, із системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини в даній сфері. Організаційно-правові структури — це суб’єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи й форми — це ті засоби і прийоми, що їх використовують суб’єкти управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи й форми їхньої управлінської діяльності. Економіка як об ’ єкт адміністративно-правового регулювання Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з ме­тою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складови­ми цієї системи є галузі, підгалузі та їхні комплекси. Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельні комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення сфера використання й охорони природних ресурсів. Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії та пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною са­мостійністю, а з другого, — взаємозалежністю й інтегрованістю з еконо­мічною системою в цілому. Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, ме­талургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, авто­мобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіо­зв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне бу­дівництво, дорожнє будівництво. У кожній з цих галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особ­ливості міжгалузевих зв'язків. Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробле­ного тут матеріального продукту. Регулювання економіки є найважливішою функцією держави за умов ринкового господарювання, а тим більше за умов переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управ­лінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і роз­виває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини. Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це на пер­ший погляд не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління. Без державного регулювання помітно знижується ефективність ви­робництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочу­ється через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до ци­вілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами. Управління цією сферою становить складний процес цілеспрямова­ного впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єк­тивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкрет­ний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрова­ності держави у світове економічне співтовариство. Крім того, на утримання та спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо. Врахувавши все зазначене, можна визначити пріоритетні напрями економічного розвитку, що подані в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки». Ними є: а) створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. На це мають бути спрямовані всі інституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітар­них реформ. б) утвердження інноваційної моделі розвитку, базовим принципом якої є реалізація державної політики, спрямованої на запровадження ін­новаційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави. в) соціальна переорієнтація економічної політики, головним завдан­ням якої є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне об­меження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бід­ності. Президент України також зазначає, що вирішення завдань, пов'яза­них із європейською інтеграцією України, утвердженням соціальне орієнтованого структурно-інноваційного шляху розвитку, може здійсню­ватися лише поетапно. Перший етап — 2002—2004 рр. Його основна мета — зміцнення кон­курентоспроможності вітчизняної економіки, створення сприятливих умов для накопичення інвестиційних ресурсів, істотне розширення внут­рішнього попиту й утвердження на цій основі надійної стабілізації та ста­лого зростання. Другий етап — 2005—2011 рр. передбачає комплексну модернізацію підприємств, утвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі розвитку та формування базових засад соціальне орієнтовано­го ринкового господарства. Відповідно до цього сценарію Україна матиме сприятливі передумо­ви розвитку економіки і на віддалену перспективу. Це послання є концептуальним документом для стратегічного напря­му діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих ор­ганів виконавчої влади щодо динамічного зростання та якісного розвитку вітчизняної економіки, підвищення рівня життя народу. Держава в інтересах суспільства визначає і забезпечує правові осно­ви всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробни­ків і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарю­вання, встановлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність. Здійснення такого регулювання неможливе без вжиття примусових заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соці­ально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки. Звідси випливає, що управління економікою містить елементи соці­ально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти. Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управ­лінського впливу на відносини у даній сфері. Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управ­ління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки Основними суб'єктами адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є: Президент України; Кабінет Міністрів України; про­фільні міністерства, комітети, спеціально створені центральні органи ви­конавчої влади; місцеві державні адміністрації; виконавчі органи сіль­ських, селищних, міських рад. Кожний із зазначених суб'єктів здійснює ре­гулювання у сфері економіки у межах своєї компетенції, що встановлю­ється Конституцією України, законами, іншими нормативними актами. Найбільш значущим за юридичною силою обсягом повноважень що­до управління економічними процесами в державі володіє Президент Ук­раїни . Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і насамперед по­лягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної, політики, впливає на розстанов­ку кадрів і утворення управлінських структур у цій сфері. Відбувається це в результаті того, що Президент України: · забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; · звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерго­вими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зов­нішнього становища України; · представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керів­ництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та ук­ладає міжнародні договори України; · призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; · призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; · призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України; · утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-мініст­ра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; · скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; · підписує закони, прийняті Верховною Радою України; · має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України зако­нів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. З метою найбільш ефективної реалізації своїх повноважень Прези­дент України згідно з п. 28 ст.106 Конституції України створює різні до­поміжні структури. Насамперед до них належить Адміністрація Президента України, у складі якої функціонує Головне управління з питань економічної політи­ки.Адміністрація Президента України аналізує економічні процеси; розробляє пропозиції щодо забезпечення економічного розвитку та еконо­мічної безпеки держави; за дорученням Президента України організує контроль за виконанням його указів і розпоряджень, зокрема й у сфері економіки. Крім Адміністрації, Президент України використовує для аналітич­ної роботи і підготовки пропозицій управлінського характеру можливості створюваних ним комісій і рад.Президент утворив Державну ко­місію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, утвореним з метою забезпечення додержання принципу цілісності державного про­гнозування і розроблення програм економічного та соціального розвитку України. У системі органів управління економікою найвищим є Кабінет Мі­ністрів України. Його правовий статус у системі органів виконавчої вла­ди визначається Конституцією України (статті 113—117). Згідно з нею Кабінет Міністрів України: · забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Ук­раїни, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; · вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина; · забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та подат­кової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціаль­ного захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без­пеки і природокористування; — розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України; · забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; · здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до чинного законодавства; · розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпе­чує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; · здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та націо­нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинні­стю; · організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; · спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконав­чої влади; · здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України роз­робляє на строк своїх повноважень Програму діяльності, яка спрямована на відродження вітчизняного виробництва, поглиблення реформування економічних відносин та організаційне забезпечення економічної транс­формації, з метою досягнення позитивних зрушень у поліпшенні добро­буту населення. При Кабінеті Міністрів України діє постійний орган — Секретаріат Кабінету Міністрів України, структурні підрозділи якого в межах покла­дених на них функцій забезпечують діяльність Кабінету Міністрів Украї­ни, урядових комітетів, працюють за дорученнями Прем'єр-міністра Ук­раїни, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України, Урядового Секретаря Кабінету Міністрів України та його за­ступників. У структурі Секретаріату Кабінету Міністрів України діє Де­партамент економічної політики, до якого входять: Управління стратегії реформування економіки та стратегічного планування; Управління між­народного співробітництва, міждержавних відносин та зовнішньоеконо­мічної політики; Управління фінансової політики; Управління стратегії реформування відносин власності та регуляторної політики; Управління експертизи, аналізу та дерегуляції розвитку реального сектора економіки; Управління економічної взаємодії з новими незалежними державами Східної Європи та Центральної Азії; Управління з питань європейської інтеграції. Ця структура Секретаріату Кабінету Міністрів України за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. При Кабінеті Міністрів діє робочий орган — Урядовий комітет еко­номічного розвитку та з питань європейської інтеграції, основним зав­данням якого є формування та реалізація державної політики в еконо­мічній сфері. Він розглядає та схвалює концепції проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню; розгля­дає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-правовихактів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України у сфері економіки відповідно до встановленого регламенту. При Урядовому комітеті утворено Раду об'єднань підприємців Украї­ни (постанова КМ України від 18 травня 2000 р.). Рада об'єднань підпри­ємців України є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Урядовому комітеті економічного розвитку, утвореним з метою залучен­ня об'єднань підприємців до опрацювання проектів актів законодавства з питань підприємницької діяльності, забезпечення відкритого прийняття рішень в економічній сфері і організації зворотного зв'язку між суб'єкта­ми підприємництва та органами виконавчої влади на засадах широкого залучення громадськості до обговорення та аналізу ефективності рішень органів виконавчої влади. Рада формується з представників об'єднань підприємців, які делегу­ються цими об'єднаннями для роботи в Раді. Для більш ефективної роботи Кабінету Міністрів, створення необхід­них для розвитку економіки правових і фінансово-матеріальних умов, підготовки відповідних рекомендацій, сприяння в інформаційно-аналі­тичній та науково-методичній роботі, а також з консультативно-експерт­ною метою при ньому створюються робочі та консультативні органи. Такі органи можуть називатися по-різному. Частіше це ради, комісії, агентства, центри. До них належать: · Міжвідомча рада з питань захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим ор­ганом при Кабінеті Міністрів України, утвореним для координації діяль­ності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої вла­ди з питань розроблення і реалізації правових, організаційних та еконо­мічних заходів, спрямованих на державний захист прав споживачів; · Міжвідомча комісія з координації дій у проведенні податкової, бюджетної та грошово-кредитної політики, яка є консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення координації дій центральних органів виконавчої влади з Національним банком під час формування та проведення податкової, бюджетної та грошово-кредитної політики. Безпосереднє управління конкретними комплексами, галузями і підгалузями у сфері економіки здійснюють профільні міністерства, коміте­ти, спеціально створені центральні органи виконавчої влади. В їх системі особлива роль належить Міністерству економіки та з питань європей­ської інтеграції. Цей орган виконавчої влади є вузловою ланкою системи управління економікою і виступає координуючим центром щодо діяль­ності всіх інших управлінських структур цієї сфери та вжиття заходів, спрямованих на реалізацію економічної політики держави. Міністерство економіки України у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організує та контро­лює їх виконання. Рішення Міністерства з питань реалізації економічної політики, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, уста­нов і організацій. Для втілення в життя державної політики у сфері промисловості, зокрема в галузях військово-промислового комплексу, конверсії, маши­нобудування, металургійної, хімічної, легкої, деревообробної промисло­вості, виробництва дорогоцінних металів, коштовного каміння та інших, утворено Міністерство промислової політики України, що є центральним органом виконавчої влади. Основними завданнями Міністерства промислової політики України є: · підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики та механізму її реалізації; · розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектора економіки України; · реалізація державних програм розвитку промисловості України; визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промисло­вого сектора економіки України; · розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-еконо­мічного розвитку промислового виробництва; · створення сприятливих умов для розбудови високо розвинутого промислового сектора економіки України; · участь у розробленні та реалізації державної регіональної промис­лової політики. Серед органів управління економікою важливе місце належить Мініс­терству аграрної політики України — головному органу системи цен­тральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції. Основними завданнями Міністерства аграрної політики є: · забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення та вжиття заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; · забезпечення здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, риб­ного господарства, переробки сільськогосподарської продукції; · організація та забезпечення проведення аграрної реформи, здій­снення її моніторингу, розроблення і вжиття заходів щодо структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, участь у реалізації державної політики у сфері підприємництва; · участь у формуванні та реалізації соціальної політики у сільській місцевості; · координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, соціальної політики у сільській місцевості, забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення аграрної реформи. Регулювання у сфері економіки здійснюють інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом — Антимонопольний комітет України, Державна служба експортного контролю України. На рівні областей та районів областей, а також міст Києва, Севасто­поля та районів міст Києва і Севастополя адміністративно-правове регу­лювання здійснюється місцевими державними адміністраціями. Основні повноваження обласних, Київської і Севастопольської мі­ської державної адміністрації полягає в тому, що адміністрація цього рівня: · розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку від­ повідної території та подає їх на схвалення відповідній раді, організує їх виконання; · забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінан­сових ресурсів; · забезпечує здійснення відповідно до законодавства контролю за станом фінансової дисципліни, обліку та звітності на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності; · забезпечує складання необхідних для управління соціально-еконо­мічним розвитком території балансів трудових ресурсів, місцевих буді­вельних матеріалів, палива тощо; · погоджує у межах своєї компетенції питання розміщення на тери­торії відповідної області, міст Києва, Севастополя нових підприємств та інших об'єктів незалежно від форм власності; · вносить відповідно до законодавства пропозиції щодо створення спе­ціальних (вільних) економічних зон, зміни статусу та території цих зон; · розглядає та погоджує подані підприємствами, установами, органі­заціями, розташованими відповідно на території області, міст Києва, Севастополя, проекти планів та заходів, які пов'язані з обслуговуванням на­селення або можуть призвести до зміни екологічного, демографічного стану та інших наслідків; · розробляє пропозиції щодо обсягів продукції (робіт, послуг), що підлягають поставці для державних потреб, формує обсяги продукції (ро­біт, послуг), що поставляються для потреб відповідної території за раху­нок коштів місцевого бюджету та інших джерел фінансування; · вносить пропозиції для розробки проектів Державної програми со­ціального та економічного розвитку України та довгострокових прогно­зів, а також до проектів індикативних планів розвитку відповідних галу­зей народного господарства; · здійснює функції власника майна, що передане у порядку, визна­ченому законодавством, у власність відповідно області, місту Києву, Се­вастополю, приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані Президентом України повноваження щодо управління майном, яке перебуває у загальнодержавній власності; · здійснює володіння, розпорядження, користування майном у разі передачі у встановленому порядку таких повноважень власником майна; · вносить пропозиції власникам майна щодо відчуження у власність області, міст Києва, Севастополя, підприємств, установ, організацій, що мають важливе значення для забезпечення потреб населення відповідної території; · розробляє програми приватизації майна відповідно області, міст Києва, Севастополя, організує та контролює їх виконання, вносить про­ позиції для розробки програм приватизації майна, що належить до за­гальнодержавної власності; · сприяє створенню спільних підприємств, заснованих на базі об'єд­нання майна різних форм власності, у тому числі підприємств з інозем­ними інвестиціями; · сприяє розвитку малого бізнесу, надає допомогу підприємцям, які займаються розробкою та впровадженням інноваційних проектів, вироб­ництвом товарів народного споживання, будівельних матеріалів, надан­ням побутових, комунальних та інших послуг населенню, підготовкою кадрів; · залучає на договірних засадах підприємства, установи, організації до участі в розвитку та створенні нових потужностей для випуску необ­хідної для населення області, міст Києва, Севастополя продукції (робіт, послуг); · реалізує державну політику в галузі сільського господарства, хар­чової і переробної промисловості, виробництва товарів народного спожи­вання, соціальної сфери, координує діяльність відповідних органів щодо розвитку різних форм господарювання, перебудови виробничих відносин на селі, виконання програм продовольчого забезпечення населення. У структурі державної адміністрації утворюються управління, відді­ли, служби, які здійснюють адміністративно-правове регулювання у сфе­рі економіки. Управління на рівні міст, селищ, сіл здійснюється органами місцево­го самоврядування. Тут необхідно розрізняти, по-перше, компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування — рад, по-друге, компетенцію виконавчих органів рад, якими є виконавчі комітети, відді­ли, управління. У свою чергу компетенція виконавчих органів є доволі широкою. Вона складається з власних (самоврядних) повноважень і пов­новажень, делегованих виконавчою владою. До повноважень рад у сфері управління економікою необхідно від­нести: · затвердження програм соціально-економічного та культурного роз­витку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; · затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього та за­твердження звіту про виконання відповідного бюджету; · встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у ме­жах, визначених законом; · утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) кош­тів, затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про вико­ристання зазначених коштів; · прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; · прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюд­жетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; · прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодав­ства пільг стосовно місцевих податків і зборів; · встановлення для підприємств, установ та організацій, що нале­жать до комунальної власності відповідних територіальних громад, роз­міру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; · прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону кому­нального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права ко­мунальної власності; вирішення питань про придбання у встановленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого у встановленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; · прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повнова­жень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення; · створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проек­тів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб); · вирішення відповідно до законодавства питань про створення під­ приємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями; · вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; · затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад; · вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а та­кож про скасування такого дозволу та ін. До власних (самоврядних) повноважень виконавчих комітетів рад у сфері управління економікою належать: · підготовка програм соціально-економічного та культурного роз­витку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм; · забезпечення збалансованого економічного та соціального розвит­ку відповідної території, ефективного використання природних, трудо­вих і фінансових ресурсів; · забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-еко­номічним і культурним розвитком відповідної території, а також визна­чення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі; · розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням; · попередній розгляд планів використання природних ресурсів міс­цевого значення на відповідній території, пропозицій щодо розміщення, спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форм власності, внесення у разі потреби до відповідних органів виконавчої влади пропозицій з цих питань; · подання до районних, обласних рад необхідних показників та вне­сення пропозицій до програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, з питань, пов'язаних із соціально-економічним та культурним розвитком території, задоволенням потреб населення; · залучення на договірних засадах підприємств, установ та організа­цій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на від­повідній території; · розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво про­дукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях тощо. До повноважень у сфері економіки, які делеговані органам місцевого самоврядування виконавчою владою, належать: · розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демогра­фічні, екологічні та інші наслідки, підготовка висновків і внесення про­ позицій до відповідних органів; · погодження у встановленому порядку кандидатур для призначен­ня на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташова­них на відповідній території, які перебувають у державній власності; · здійснення заходів щодо розширення та вдосконалення мережі під­приємств житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розвитку транспорту і зв'язку; · здійснення у встановленому порядку державного контролю за до­ держанням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; — зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації та проектів окре­мих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу тощо. Правові засади організації управління економікою Розроблення теорії розвитку законодавства в економічній cфepi та формування самого законодавства пов'язуються з визнанням закону як головного акта в правовому регулюванні, зміною економічних функцій держави, системи і функцій органів виконавчої влади всіх рівнів. Кризові явища в економіці та інших сферах, недооцінка управління на всіх рівнях призвели до того, що правотворчість і розвиток законодавства відбуваються повільно, в окремих випадках не узгоджено. Недостатньою є і реалізація прийнятих законів. У багатьох керівників центрального і місцевого рівнів склалася ілюзія, що вирішення всіх проблем можливе лише шляхом прийняття відповідних законів. Явними є недооцінка організаційних заходів, спрямованих на виконання чинного законодавства, послаблення вимогливості, дисципліни. Непродуманою є податкова політика, безупинне зростання службовців як в економіці, так і в інших сферах, адміністрації та управлінського персоналу державних підприємств (при тому, що вони не працюють або ж працюють не у повну силу, а кількість працівників, безпосередньо зайнятих виробництвом, значно скоротилась). В економічній сфері створюється все більше і більше контролюючих та наглядаючих структур. Все це, звичайно, негативно позначається на економіці, управлінні нею та законодавчому процесі. В цілому регулювання забезпечення ринкової економіки здійснюються у декількох напрямках. З одного боку, воно включає розроблення та реалізацію системи заходів програмного керівництва, прогнозування, структурної перебудови народного господарства, державну підтримку економічного і науково-технічного потенціалу, а з іншого – створення правової та економічної основи соціально-орієнтованого функціонування підприємств, господарських об'єднань, інших організаційно-господарських структур, ефективного управління державним майном. Конституція України створила базу для подальшого розвитку еко­номічних відносин у ринковому напрямі, зрівнявши всіх суб'єктів права власності перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Основною правовою формою реалізації державної політики в різних сферах є затверджені Верховною Радою України загальнодер­жавні програми економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Головною тенденцією роз­витку законодавства про економіку стає комплексний характер регу­лювання суспільних відносин. Програми мають за мету створення господарсько-управлінського механізму, який відповідає ринковій економіці: гнучких організа­ційних структур управління і господарювання, підприємництва, де­монополізації, акціонування, функціонування комерційних банків, фінансового оздоровлення економіки, зміцнення фінансово-кредит­ної системи. Починаючи з Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки, в нашій державі прийнята низка програм — Програма надзвичайних заходів по стабілізації економіки України від 3 липня 1991 р.; Про основи національної економічної політики України від 24 березня 1992 p.; Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції від 21 грудня 1993 р. та ін. До та­кого виду актів можна віднести також програми розвитку регіонів, галузей народного-господарства. Закони України «Про підприємництво», «Про підприємства в Ук­раїні», «Про загальні засади створення і функціонування спеціаль­них (вільних) економічних зон» та інші містять в собі приписи адмі­ністративно-правового змісту, передбачають збереження регулятивної ролі держави в галузях суспільного виробництва, розвиток і посилення контрольно-наглядових функцій держави. Разом з тим звер­тає на себе увагу той факт, що законів суто управлінського характе­ру на сьогоднішній день (у сфері економіки) немає, в той час як у плані правового забезпечення економічної реформи розробка нормативних рішень з усього комплексу управлінських проблем є надзви­чайно актуальною. Це стосується таких напрямів розвитку законо­давства, які б регулювали співвідношення централізованих і децент­ралізованих форм управління економікою при збереженні регулятив­ної ролі держави в ключових галузях суспільного виробництва шляхом розроблення чітких пріоритетів. Важливим є становлення публічно-правових норм для надійного захисту прав громадян, господарюю­чих суб'єктів. Актуальною залишається проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою. Неприпустимими є факти підміни законодавчих приписів інструкціями, наказами, постановами, листами міністерств і відомств. Проблеми розвитку економіки, управління економікою перебувають у центрі уваги Кабінету Міністрів України. Свідченням цього є нормативно-правові акти Кабінету Міністрів з економічних питань, встановлення правового становища органів управління, роздер­жавлення власності, демонополізації та ін. Питання здійснення економічної діяльності знаходяться в полі зору міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що тією чи іншою мірою мають відношення до сфери управління економікою, обласних і районних місцевих державних адміністрацій. Вони також розв'язуються на рівні державних підприємств, їх асоціацій (об'єднань, комплексів). Органи місцевого самоврядування також здійснюють відповідні функції у сфері управління економікою. Вони управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік­відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють конт­роль за їх діяльністю. Основні напрями регулювання економіки Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість. Виходячи з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження у сфері економіки, полягають у забезпе­ченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і со­ціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як сус­пільних, так і приватних інтересів. При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держа­ва виконує низку функцій, що не характерні для ринкових умов. Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку й регулює діяль­ність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підпри­ємств, установ, організацій, а з другого — безпосередньо конкретних гро­мадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень. В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки цієї сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дають змогу зосередити ресурси на розвитко­ві базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, запобігти диспропорціям і стимулювати попит на товари та послуги. Найхарактернішими з них є: · демонополізація економіки; · утворення вільних економічних зон; · створення промислово-фінансових груп; · залучення інвестицій (інвестування економіки); · роздержавлення власності (приватизація). Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана дер­жавою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продав­ця) й водночас на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо. Захист конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Цей Закон визначає правові основи обмеження та попередження монополізму, недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення держав­ного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Крім того, він застосовується до відносин, у яких беруть участь підпри­ємці, та не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у разі якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, вста­новлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору. Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольної політики, зокрема в ньому вказується, що:— товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а та­кож цінні папери), призначений для реалізації; · ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище; · конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії об­межують можливості кожного з них впливати на загальні умови реаліза­ції товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потре­бує споживач; · монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями об­межувати конкуренцію певного товару на ринку. · монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що зай­має монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конку­ренції і порушення прав споживача; · монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підпри­ємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (без­діяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, іс­тотне обмеження чи усунення конкуренції; · монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господар­ське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку; До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодав­ства належать: а) зловживання монопольним становищем на ринку; б) неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами; в) дискримінація підприємців органами влади та управління; г) недобросовісна конкуренція. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у то­му числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. Відповідно до покладених на нього завдань Антимонопольний комі­тет України контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів, при пе­ретворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні час­ток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації пов­новажень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про по­рушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за ре­зультатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимо­нопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомен­дації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на роз­виток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополіза­ції економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також здійснює співробіт­ництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав і міжнародними організаціями з питань, що належать до компе­тенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику засто­сування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення; розробляє й організує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систе­матично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства. Для розгляду окремих справ щодо порушення антимонопольного за­конодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених і голів територіаль­них відділень Антимонопольного комітету України у складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами. Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу із забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України, його територіального відділення, а також підготовку матеріалів для роз­гляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат відповідно Антимонопольного комітету України або його терито­ріального відділення. З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування. Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати зго­ду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюючих суб'єктів та господар­ських товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіо­нальних та інших об'єднань підприємств, перетворення органів управлін­ня на зазначені об'єднання. Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності Ан­тимонопольного комітету України, методології та методики здійснення контролю за додержанням антимонопольного законодавства, розробки пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, про­водить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеціальними програмами. Важливою складовою антимонопольної політики держави є управ­ління у сфері природних монополій, що регламентовано Законом Украї­ни «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р. Він містить визначення основних понять у сфері природних монопо­лій, зокрема в ньому вказується, що: — природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задо­волення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутно­сті конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари(послуги), що виробля­ються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари(послуги); · споживач товарів, що виробляються суб'єктами природних моно­полій, — фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробля­ється (реалізується) суб'єктами природних монополій; · суб'єкт природної монополії — суб'єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії; · суміжний ринок — товарний ринок, що не перебуває у стані при­родної монополії, для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб'єктів господарювання неможлива без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій. Цим Законом регулюються відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на су­міжних ринках за участю суб'єктів природних монополій. Основні умови суб'єктів управління природними монополіями регла­ментовані відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» від 19 серп­ня 1997 р. і мають спрямовуватися на: — вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регу­лювання цін та тарифів, у сфері природних монополій, · формування його нормативних та організаційних засад, у тому числі на регіональному рівні; · розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органа­ми, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, роз­робку та реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органа­ми, на які покладаються функції регулювання діяльності суб'єктів при­родних монополій; · формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створен­ня ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих суб'єктів, що діють на цих ринках, з боку суб'єктів природних монополій; · виділення із суб'єктів природних монополій непрофільних вироб­ництв та підприємств, діяльність яких не належить до основної; · організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб'єк­тів природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгал­терської звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що пере­бувають у стані природних монополій; · поступове припинення практики перехресного субсидування різ­них груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших; · поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасни­ками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення норматив­ної бази у цій сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх визначення, введення єдиних правил на недискримінаційній основі; — визначення особливостей реформування відносин власності та приватизації у сфері природних монополій, у тому числі галузевих; — підвищення ефективності управління належними державі майном, акціями (частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є суб'єктами природних монополій, відповідальності представників, які здійснюють управління об'єктами державної власності, за додержання вимог щодо ефективнішої діяльності суб'єктів природних монополій, за­безпечення їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів; — запровадження громадського контролю за діяльністю суб'єктів природних монополій, зокрема шляхом створення при них рад спожива­ чів або включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних товариств, рад підприємств представників органів місцевого самовряду­ вання, об'єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій, організацій споживачів тощо. Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються та діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджують­ся пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економіч­ної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб. Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є: · залучення іноземних інвестицій та сприяння їм; · активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької ді­яльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг; · залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів гос­подарювання, розвитку інфраструктури ринку; · поліпшення використання природних і трудових ресурсів, приско­рення соціально-економічного розвитку України. Основними нормативними документами, що регламентують створен­ня і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеці­альних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. та Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони як один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові та стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій. Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функці­онування спеціальних (вільних) економічних зон» і залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися: зовнішньоторговельні зони; комплексні виробничі зони; науково-технічні зони; туристсько-рекреаційні зони; банківсько-страхові (офшорні) зони; зони прикордонної торгівлі. Крім вищезазначених, можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони інших типів, а та­кож комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевої державної адміністрації. У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціати­вою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рі­шення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди від­повідної місцевої ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону. Якщо ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим радам та місцевим державним адміністраціям, вони вносять відповідну пропозицію до Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України має розглянути пропозицію про створен­ня спеціальної (вільної) економічної зони у шістдесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України. Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон неза­лежно від їх типу є: · місцеві ради та місцеві державні адміністрації у межах своїх пов­новажень; · орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяль­ності України та іноземних суб'єктів такої діяльності. Функції цього органу можуть бути покладені на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони. Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами. Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компе­тенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства Ук­раїни на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону. Судові, господарські та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм при здійсненні своїх функцій керуються чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом щодо конкретної спеці­альної (вільної) економічної зони. Орган господарського розвитку й управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління Ук­раїни, за винятками, передбаченими законодавчими актами України. Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промислово-фінансовою групою слід розуміти об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридичної особи. Таке об'єднання створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних га­лузей виробництва і структурної перебудови економіки України, вклю­чаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також вироб­ництва кінцевої продукції. Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчу­вання, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного по­стачання, транспортних послуг. Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. У складі промислово-фінансових груп виділяють два типи підпри­ємств: а) головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ. Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, тобто продукцію, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ПФГ, здійснює ПФГ збут, сплачує податки в Україні та офіційно представ­ляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство, яке має право діяти від імені ПФГ. Керівник головного підприємства є президентом ПФГ. Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підпри­ємство, транспортне підприємство, підприємство у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного поста­чання, банк, фінансово-кредитна установа. Рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України з метою реаліза­ції державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, та оформляється постановою. Створення ПФГ здійснюється відповідно до Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» і Положення про створення (ре­єстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп. Інвестування економіки. Під інвестиціями розуміють довготермінові вкладення у підприємства, підприємницькі проекти, економічні програ­ми тощо як у власній країні, так і за кордоном. Розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні. В першому випадку кошти вкладаються українськими інвесторами, в тому числі й безпосе­редньо державою з державних фінансових джерел; у другому — коштивкладаються зарубіжними інвесторами (державами, банками, компанія­ми, підприємцями, приватними особами). Залежно від обсягу коштів, які інвестуються, виділяють інвестиції контролюючі та не контролюючі. Контролюючі — це прямі інвестиції, що забезпечують володіння більш як 50 відсотками голосуючих акцій іншої компанії; не контролюючі — забезпечують володіння менш як 50 відсот­ками голосуючих акцій іншої компанії. Основним нормативним документом, який регламентує діяльність іноземних інвесторів на території України, є Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., що визначає особливості режиму іноземного інвестування виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Згідно з ним іноземні інвестиції в економіку України можуть здій­снюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибу­ток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також кор­поративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або за­конодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гаранто­вані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або між­народними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з за­конами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельни­ми звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, вклю­чаючи легалізовані на території України авторські права, права на вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей відповідно до чинного законодавства України. Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридич­ними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, фі­лій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання, не забо­ронене законами України, нерухомого чи рухомого майна, включаючибудинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових ком­плексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбан­ня самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на те­риторії України; придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридич­ної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України. Для іноземних інвесторів на території України встановлюється на­ціональний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за ви­нятками, передбаченими законодавством України та міжнародними дого­ворами України. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, і територій може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежу­ється або забороняється відповідно до вимог забезпечення національної безпеки. Реалізацію економічної політики щодо розвитку національного ви­робничого та експортного потенціалу шляхом впровадження інвестицій­но-клірингових відносин — без­готівкові розрахунки взаємозарахувань, виходячи з умов балансу плате­жів, і залучення на цій основі зовнішніх валютних ресурсів та приватного капіталу з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаровиробників) забезпечує Державний інвестиційно-клі­ринговий комітет при Міністерстві промислової політики України. Він є центральним органом виконавчої влади. Комітет відповідно до покладених на нього завдань: 1) формує разом з відповідними органами виконавчої влади напрями розвитку інвестиційно-клірингових відносин з метою залучення в еконо­міку України зовнішніх валютних ресурсів і приватних капіталів для фі­нансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаро­виробників; 2) розглядає пропозиції органів виконавчої влади і суб'єктів підпри­ємницької діяльності щодо розвитку співробітництва на основі інвести­ційно-клірингових відносин і визначає проекти для фінансування обіго­вих коштів і капітальних вкладень, організує підготовку техніко-економічних обґрунтувань з цих питань і приймає рішення про доцільність їх реалізації; 3) організує залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів, у тому числі на міжнародних ринках позикового капіталу, з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень, проводить переговори і в межах своєї компетенції укладає відповідні договори; 4) виконує міжвідомчі функції щодо координації роботи та взаємодії з органами виконавчої влади, а також із суб'єктами підприємницької ді­яльності у справі реалізації державної політики з інвестиційно-кліринго­вих відносин; 5) організує розробку та реалізацію міжнародних проектів регіональ­ного співробітництва за рахунок поєднання фінансово-матеріальних ре­сурсів окремих регіонів України та залучених зовнішніх валютних кош­тів і приватних капіталів; 6) забезпечує оперативне управління боргами і акціями підприємств-експортерів, які передаються Комітету для реалізації проектів фінансу­вання; 7) бере участь у реалізації державних експортно-імпортних програм, що потребують передекспортного фінансування обігових коштів і капі­тальних вкладень; 8) здійснює функції з управління майном підприємств, установ та ор­ганізацій, що належать до сфери його управління, а також управління державним майном (частками, паями, акціями) суб'єктів підприємни­цької діяльності на час одержання ними фінансових ресурсів у межах ін­вестиційно-клірингової діяльності; 9) готує разом з МЗС або за погодженням з ним пропозиції Кабіне­тові Міністрів України щодо складу українських делегацій та відповід­них директив на переговорах з міжнародними фінансовими та іншими організаціями іноземних держав та їх угрупувань з питань, пов'язаних з інвестиційно-кліринговими відносинами; 10)готує пропозиції та обґрунтування доцільності залучення валют­но-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів з метою фінансування обігових коштів та капітальних вкладень суб'єктів підприємницької ді­яльності; 11)організує, координує і контролює пошук об'єктів фінансування на території України, їх обстеження, проведення маркетингових дослі­джень, а в разі потреби — незалежних експертиз; 12) організує, координує і контролює опрацювання інвестиційних проектів, які планується фінансувати в межах розвитку інвестиційно-клі­рингових відносин, припиняє дію зазначених проектів, якщо вони не від­ повідають вимогам законодавства; 13)організує, координує і контролює товарне наповнення експортно-імпортних контрактів у межах валютно-клірингових відносин, сприяє їх укладенню та виконанню; 14)бере участь в організації та проведенні некомерційних конкурсів і міжнародних торгів (тендерів) з метою вибору та реалізації інвестицій­них проектів, а також у забезпеченні поставок машин, устаткування, ма­теріалів тощо в межах інвестиційно-клірингової діяльності; 15)здійснює контроль за додержанням законодавства під час прове­дення зовнішньоекономічних і фінансово-кредитних операцій з питань, що належать до його компетенції; 16)здійснює оперативний обмін інформацією з учасниками інвести­ційно-клірингових відносин стосовно потреб суб'єктів підприємницької діяльності в обігових коштах і капітальних вкладеннях, сприяє створен­ню інфраструктури для їх ефективного використання, відповідної інфор­маційно-аналітичної бази, проводить семінари і конференції, в тому чис­лі міжнародні; 17)надає консультації українським та іноземним учасникам з питань інвестиційно-клірингового співробітництва, що належать до його компе­тенції; 18)узагальнює досвід і практику реалізації інвестиційно-клірингових проектів, розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції що­до вдосконалення законодавства з питань економіки та зовнішньоеконо­мічної діяльності; 19)взаємодіє з органами виконавчої влади, а також з підприємства­ми, установами та організаціями України й іноземних держав, які беруть участь у реалізації проектів на умовах міждержавних інвестиційно-клі­рингових відносин; Приватизація. Під приватизацією державного майна слід розуміти відчуження майна, що перебуває у державній власності, та майна, що на­лежить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна», з метою підвищення соціально-еконо­мічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну пе­ребудову економіки України. Приватизація здійснюється на основі принципів: законності; держав­ного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритет­ного права на придбання державного майна; надання пільг для придбан­ня державного майна членам трудових колективів підприємств, що при­ватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації; платності відчуження держав­ного майна; пріоритетного права трудових колективів на придбання май­на своїх підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвес­тицій; безоплатної передачі частки державного майна кожному громадя­нинові України за приватизаційні папери; додержання антимонопольного законодавства; повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та про об'єкти приватизації; враху­вання особливостей приватизації об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств зі змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери; застосування переважно конкурентних способів у разі: приватизації невеликих державних підприємств, закон­сервованих об'єктів та об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населен­ня, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх і великих під­приємств. Щорічно Верховною Радою України шляхом прийняття окремого за­кону затверджується Державна програма приватизації, яка розробля­ється Фондом державного майна України. Державна програма привати­зації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації і складається із зав­дання на перший бюджетний рік та прогнозу на два наступні роки. Вона містить: · завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній влас­ності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; · відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів; · квоти обов'язкового застосування приватизаційних паперів для приватизації різних груп об'єктів; · завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечен­ня проведення приватизації; · заходи щодо залучення у процесі приватизації інвесторів; · особливості участі у процесі приватизації громадян України, іно­земних інвесторів та інших покупців; · розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування; · прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх вико­ристання. Законодавством визначаються об'єкти приватизації, зокрема до них належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підроз­ділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єд­ність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсер­вовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господар­ських товариств та інших об'єднань. Але приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення. Є чотири групи таких об'єктів: 1. Об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, за­безпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'­єкти права власності Українського народу, майно, що становить матері­альну основу суверенітету України. 2. Об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збере­ження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цін­ностей. 3. Об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує за­хист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, ви­користання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв. 4. Об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому. Державну політику у сфері приватизації здійснюють: а) Фонд дер­жавного майна України; б) його регіональні відділення та представниц­тва у районах і містах; в) органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Вони становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні. Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і під­контрольний Верховній Раді України. Голова Фонду державного майна України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Чинним законодавством встановлено особливий порядок приватиза­ції державного майна. Він передбачає: опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прий­няття рішення про приватизацію об'єкта; проведення аудиторської пере­вірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винят­ком об'єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації абоплану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію. Висновки: Підводячи підсумки викладеного у роботі матеріалу можна зробити наступні висновки: Регулювання з боку держави застосовується для забезпечення безпеки громадян від можливих несприятливих наслідків ведення господарської діяльності, захисту прав споживачів від неправомірних дій комерційних організацій, стабілізації макроекономічних процесів, формування матеріального державного резерву. Основною метою державного регулювання економікою є виконання завдань, що сприятимуть організації ринку, ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, політичних, соціальних і фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та забезпечення ринкового порядку в країні, коригування розподілу ресурсів з метою впливу на господарську структуру та структуру національного продукту. Державного регулювання вимагають всі галузі економіки, однак, враховуючи рамки даної наукової роботи було здійснено дослідження державного регулювання таких основних з них, як фінансова сфера, митна справа, агропромисловий комплекс та дорожнє та транспортне господарство, в управлінні якими діяльність державних органів займає провідне місце. Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектору економіки, а також ринкової кон'юнктури. Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу. Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, та його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності. Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення. Література: 1. Конституція України. – Х.: Веста: Вид-во «Ранок», 2008. – 64с. 2. Закон України від 18 лютого 1992р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». 3. Закон України від 13 жовтня 1992р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». 4. Закон України від 26 листопада 1993р. «Про Антимонопольний комітет України». 5. Закон України від 21 листопада 1995р. «Про промислово-фінансові групи в Україні». 6. Закон України від 19 березня 1996р. «Про режим іноземного інвестування». 7. Закон України від 16 жовтня 1997р. «Про електроенергетику». 8. Адміністративне право України. Битяк Ю.П., Харків, 2003. – 568с. 9. Административное право Украины: Учебник /Под общей ред. СВ. Кивалова.— X.: "Одиссей", 2004.— 867 с. 10. Административное право Украины. — 2-е изд./Под ред. проф. Ю.П. Битяка. — Харьков: Право, 2003. — 351 с. 11. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544с. 12. Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичнийпосібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридичналітература, 2002. — 250 с.               содержание   ..  665  666  667   ..