Учебная книга: Конституція України Науково-практичний коментар

Главная Учебники - Право Лекции по праву - часть 15

поиск по сайту

АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Науково-практичний коментар

Харків

«Право»

2003

Київ

Видавничий Дім «Ін Юре»

2003

2003

УДК 342. 4

ББК 67.300

К65

Редакційна колегія: д-р юрид. наук Тацій В. Я. (голова редколегії); канд. юрид. наук Битяк Ю. П. (відповідальний секретар); д-р юрид. наук Грошевой Ю. М; д-р юрид. наук Медведчук В. В.; д-р іст. наук Литвин В. М.; д-р юрид. наук Копиленко О. I.; д-р юрид. наук Петришин О. Д; д-р юрид. наук Погорілко В. Ф.; чл.-кор. АПрНУ Притика Д. М.\ д-р юрид. наук Свя-тоцький О. Д; канд. юрид. наук Селівон М. Ф.\ д-р юрид. наук Тодика Ю, М.\ д-р юрид. наук Шаповая В. М.\ д-р юрид. наук Шемшученко Ю. С.

Авторський колектив: д-р юрид. наук Авер'янов В. Б.; канд. юрид. наук Батанов О. В.; д-р юрид. наук Баулін Ю. В.\ канд. юрид. наук Битяк Ю. П.; канд. юрид. наук Борисова В. /.; д-р юрид. наук Буроменськип М. В.\ Воло-нець В. /.; д-р юрид. наук Воронова Л. К.\ д-р юрид. наук Георгіца А. 3.; д-р юрид. наук Гетьман А. /7.; д-р юрид. наук Грошевой Ю. А/.; канд. юрид. наук Жернаков В. В.; канд. юрид. наук Жигалкін П. /.; канд. юрид. наук Задихайло Д. В.; д-р юрид. наук Заєць А. И; канд. юрид. наук Ісаєва 77. К.\ канд. юрид. наук Капліна О. В.; д-р юрид. наук Козюбра М. І.; канд. юрид. наук Колісник В. П.; канд. юрид. наук Комаров В. В.; д-р юрид. наук Копиленко О. Л.\ канд. юрид. наук Крупчан О. Д.\ д-р юрид. наук Кучерявенко М. 77.; д-р іст. наук Литвин В. М.; канд. юрид. наук Любчен-ко 77. М.\ канд. юрид. наук Маринів В. І.; канд. юрид. наук Марочкін І. Є.; д-р юрид. наук Медведчук В. В.; д-р юрид. наук Петришин О. В,; д-р юрид. наук Погорілко В. Ф.; чл.-кор. АПрНУ Притика Д. М; д-р юрид. наук Рабінович 77. М.\ канд. юрид. наук Савенко М, Д; д-р юрид. наук Святоць-кий О. Д; канд. юрид. наук Сібільова Н. В.\ канд. юрид. наук Селівон М. Ф.\ канд. юрид. наук Семенов В. С; канд. юрид. наук Серьогіна С. Г.\ канд. юрид, наук Скомороха В. Є,; д-р юрид. наук Спасибо-Фатєєва І. В.; д-р юрид. наук Тацій В. Я.\ Тетюк М. О.; д-р юрид. наук Тихий В. И; канд. юрид. наук Ткаченко В. Д; д-р юрид. наук Тодика Ю. М.\ канд. юрид. наук Федоренко В. Л.; д-р юрид. наук Цвік М. В.; д-р юрид. наук Шаповал В. М.\ д-р юрид. наук Шемшученко Ю. С; канд. юрид. наук Шило О, Г:, д-р юрид. наук Шульга М, В.; канд. юрид. наук Яковюк І. В

ISBN 966-8467-00-0 © Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003

Конституція України

Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміицення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати ізміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію – Основний Закон України.

Преамбула конституції - це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть з певним пафосом вступна частина до її основного змісту. Преамбула виконує переважно дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію, і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та цілей, які при цьому переслідуються. Положення преамбули мають істотне значення в соціальному, політичному,ідеологічному та юридичному аспектах. Вони допомагають краще зрозуміти зміст конституції, сприяють її правильному тлумаченню і застосуванню.

Ці риси преамбули властиві також невеликій вступній частині, якою відкривається Конституція України 1996 р. Преамбула є ЇЇ складовою частиною і має для законодавчої, виконавчої і судової влади не тільки моральну, а й юридичну силу.

На відміну від Конституції У РСР 1978 р., яка називалася «Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки» (після проголошення незалежності назву змінено на «Конституція (Основний Закон) України»), в назві чинної Конституції України термін «Основний Закон» не використовується. Зовнішні термінологічні зміни певною мірою відображують якісні зрушення в самих основах соціально-політичного розвитку та статусу України як незалежної держави, невід'ємним атрибутом суверенності якої є Конституція.

Проте справа не тільки в цьому. Поняття «Конституція» і «Основний Закон» у сучасній юридичній науці і практиці вживаються як тотожні. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність не в назві (внаслідок тавтології), а в завершальних рядках преамбули (ч. 9). Як Основний Закон Конституція України становить ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства.

Преамбула виходить з того, що Конституція України є актом установчої влади Українського народу. Від його імені цю установчу владу реалізувала Верховна Рада України, прийнявши Конституцію.

У преамбулі (ч. 1) констатується, що, приймаючи Конституцію, Верховна Рада діяла від імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю, а не від власного імені як органу законодавчої влади. При цьому під Українським народом як основоположною категорією Конституції слід розуміти не національно-етнічну спільність, а сукупність громадян України всіх національностей. Поняття «Український народ» (преамбула) і «народ» в подальшому тексті Конституції вживаються як юридично тотожні.

Положення преамбули, відповідно до яких саме народу як суверену належить установча влада, знайшло своє поглиблене розкриття. Зокрема, в Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України наголошено на тому, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття.

Преамбула акцентує увагу на історико-політичних і юридичних підставах виникнення України як незалежної держави. Ними є багатовікова історія українського державотворення та невід'ємне право української нації на самовизначення, яке історично здійснено усім Українським народом.

Саме на основі такого правового підґрунтя була реалізована ідея щодо прийняття Конституції України як Основного Закону незалежної держави.

В преамбулі зазначається також безпосереднє правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.

Преамбула стисло визначає генеральні цілі, задля досягнення яких приймається Конституція:

забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

зміцнення громадянської злагоди на землі України;

розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правовоїдержави.

Всі названі цілі визначають цінності, які посідають провідне місце в усій ієрархії суспільних цінностей, а тому слушно вважаються загальнолюдськими, загальноцивілізаційними. Будучи закріпленими у преамбулі Конституції України, вони становлять ціннісну основу як її самої, так і всього суспільного ладу.

У формулі преамбули «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями» відображена воля як Верховної Ради України, так і всього Українського народу взяти на себе відповідальність за стан справ у країні, за долю Вітчизни. І хоча відповідальність, про яку йдеться в даній частині преамбули, за своєю сутністю є відповідальністю морально-політичною, не юридичною (той, хто знехтував нею, може бути судимий лише судом історії), все ж не слід применшувати значення цієї конституційної формули. її втілення в практичні дії органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій та інших громадських об'єднань, всіх громадян України - вагома гарантія того, що майбутнє України стане таким, яким його хоче бачити Український народ.

Положення преамбули в концентрованому вигляді виражають вихідні політико-правові ідеї, які пронизують весь зміст Конституції. Вона є єдиним, цілісним за своєю юридичною природою документом, а тому відривати преамбулу від основного змісту Конституції, а тим більше протиставляти йому юридичну природу преамбули, як це інколи трапляється в літературі, немає підстав. Як і інші положення Конституції, положення її преамбули мають нормативний характер, хоча їх нормативність виражена в найзагальнішій формі. Інша справа, що механізм реалізації положень преамбули має істотні особливості порівняно з іншими положеннями Конституції.

Преамбула насамперед є орієнтиром у практичній діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, посадових і службових осіб та громадян, визначає загальну лінію правотворчої діяльності, вказує стратегічний напрям конституційного і нормативно-правового регулювання в цілому.

Положення преамбули сприяють більш глибокому з'ясуванню літери і духу Основного Закону України, що особливо важливо при його тлумаченні, а відтак, більш послідовному втіленню конституційних норм, а також приписів конкретизуючого їх законодавства в життя.

Розділі Загальні засади

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 1 Конституції України має основоположне значення для визначення концептуальних засад становлення і розвитку української державності. Порівняно з Декларацією про державний суверенітет України, яка проголошувала її суверенною національною державою, ст. 1 Конституції додає до основних ознак державності такі фундаментальні засади, на підставі яких вона повинна будуватися як незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Тим самим вона суттєво розвиває і збагачує основи конституційного ладу України, надає їм системного, узгодженого характеру.

У Конституції Україна передусім характеризується як суверенна і незалежна держава, що з погляду на важливість цих ознак для самого існування і повноцінного функціонування держави є цілком закономірним. Створення Української держави, як незалежної і суверенної, стало вираженням волі Українського народу, реалізацією ним свого права на самовизначення. В демократичній державі саме народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, яку він може здійснювати безпосередньо або через органи державної влади. Тому наявність суверенітету Для державної влади є необхідною передумовою реалізації органами державної влади покладених на них завдань і функцій.

Державний суверенітет України означає верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. Конкретизація змісту цього положення здійснена передусім у Декларації про державний суверенітет України, яка визначає державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, а також низці статей Конституції. Так, ст. 2 вказує, що суверенітет України поширюється на всю її територію; ст. 5 визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 передбачає, що міжнародні договори можуть вважатися частиною національного законодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою України; ст. 17 прямо забороняє розташування іноземних військових баз на території України; ст. 17, ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, п. 23 ст. 85, ч. 2 ст. 102, ч. З ст. 104, п. 1 ст. 116 визначають роль і обов'язки народу і вищих органів державної влади України в забезпеченні її суверенітету і незалежності, і, нарешті, ч. 1 ст. 157 забороняє внесення змін до Конституції, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України.

В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соціальної, правової держави, що відповідає вимогам сучасної теорії і практики конституціоналізму. Однак проголошенням демократичного, соціального і правового статусу України законодавець не стільки констатував реальний стан держави, скільки висловив прагнення і створив конституційні передумови для подальшої реалізації названих принципів. Про це свідчать і положення Преамбули Конституції, де зазначається, що Український народ, від імені якої виступає Верховна Рада України, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу.

Принципи демократичної, соціальної і правової держави, – хоча кожний з них має певну самостійність, – не можуть, проте, бути повністю усвідомленими поза системою, яку утворюють. Це пов'язано як з особливостями історії їх формування, так і зі специфікою реалізації даної концепції в Україні. Так, появу теорії соціальної держави і заснованої на ній практики необхідно розглядати як конкретизацію змісту правової держави стосовно вимог, які постають перед громадянським суспільством на певних етапах розвитку. З іншого боку, аналіз соціальної державності необхідно здійснювати з урахуванням ЇЇ єдності з ліберальними і демократичними традиціями, оскільки соціальна, правова держава залишається ліберальною в політичній сфері. Нарешті, на відміну від країн Заходу, де соціальна держава виникає як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу її розвитку, в Україні становлення демократичної, правової державності не передує утвердженню соціальної держави, а навпаки, відбувається в умовах, коли соціальні засади вже набули . сталого характеру, однак потребують істотного оновлення.

Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контролю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опорою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.

Демократичною вважається та держава, якій властиві такі ознаки, як: гарантованість основних прав і свобод громадян, рівність прав всіх громадян на участь в управлінні державою; виборність представницьких органів держави та окремих посадових осіб; юридично визначена строковість повноважень представницьких органів; реалізація принципу поділу влади; підконтрольність і відповідальність органів держави, політична багатоманітність; прийняття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості; гласність тощо.

Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших статтях і розділах Конституції, які присвячені питанням правового регулювання забезпечення прав і свободи людини і громадянина, проведення референдумів і виборів, формування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого самоврядування.

Демократія тісно пов'язана з характеристикою держави як правової і соціальної. Демократія сприяла шляхом поступового визнання соціально-економічних прав, запровадження соціального законодавства перетворенню ліберальної правової держави на соціальну та правову. Крім того, функціонування соціальної державності в умовах демократії передбачає, що соціальні програми, в яких вона реалізується, приймаються і здійснюються у межах демократичних процесів і процедур, чітко встановлених законодавством.

Україна характеризується не тільки як демократична, але й як соціальна і правова держава.

Правова держава є визначальним і найбільш змістовним елементом панівного в сучасних розвинутих країнах типу державності. Правова держава являє собою організацію політичної влади, що заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, верховенстві права, взаємній відповідальності особи і держави.

До основних ознак правової держави належать: визнання, законодавче закріплення і гарантування державою основних прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; взаємна відповідальність особи і держави; функціонування незалежної і ефективної судової влади; високий рівень правової свідомості і правової культури як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Переважна більшість вимог, що розкривають зміст правової держави, закріплені у відповідних розділах і статтях Конституції і створюють необхідні правові передумови для її становлення і розвитку України як правової держави, в якій права людини визнаються найвищою соціальною цінністю.

У певному розумінні правова держава є поняттям програмним, яке втілюється в понятійних конструкціях з історично мінливим змістом. Як наслідок зміст ідеї правової держави піддається певним змінам залежно від того, які фактори визнаються найбільш значущими в той чи інший період історії. Становлення України як правової держави пов'язане з функціонуванням демократичного та дієздатного громадянського суспільства і посиленням його контролю та впливу на діяльність державних інституцій. Демократичне і правове суспільство не може бути антагоністичним за своєю соціальною сутністю. Подолання антагонізму вимагає усунення причин, які його породжують, передусім соціальної нерівності. Однак громадянське суспільство не спроможне самостійно вирішити це завдання. Тому воно санкціонує перехід від ліберальної до соціальної моделі правової державності і покладає на останню цей обов'язок, чим і визнає правомірність її існування.

Конституція створила правові передумови для розбудови України як соціальної держави. Соціальною вважається така держава, яка визнає людину найвищою соціальною цінністю, своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві, надає на субсидіарних засадах соціальну допомогу індивідам та іншим громадянам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя. Пряме визнання держави соціальною дозволяє стверджувати, що конституційному устрою Української держави притаманний принцип соціальної держави, через що він набуває вищої імперативної сили і стає загальнозначущим, в тому числі і щодо соціальної спрямованості законодавства.

Поняття «соціальна держава» є загальною правовою категорією, яка потребує подальшого визначення його змісту. Для розуміння цього поняття необхідно звертатися до норм діючого законодавства, судової практики та аналізу існуючих у суспільстві традицій. Разом з тим через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується надзвичайно рідко. При вирішенні конкретних справ перевага має віддаватися конкретним конституційним нормам, якщо такі мають місце, а також нормам, які містяться в чинному законодавстві.

Як критерій відповідності змісту соціальної держави поточного законодавства тим заходам, які влада спрямовує на його реалізацію, використовують ті конституційні принципи соціальної держави, які відображають закономірності її розвитку і функціонування та притаманні саме соціальній державі, а тому нехарактерні для інших типів держав, що виконують певні соціальні функції. Соціальна держава проявляється через принципи людської гідності, соціальної справедливості, солідарності, автономії суспільних відносин і процесів субсидіарності і соціальних зобов'язань.

Застосування поняття соціальної держави спільно з правовою підкреслює єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються організації та діяльності держави. Це є підставою для визнання особливого характеру відносин між правовою і соціальною державністю: остання має розглядатися як якісна характеристика, як матеріальний зміст правової держави. Закріплюючи соціальну державу в такій якості, законодавець тим самим окреслив ті межі, в рамках яких вона повинна діяти, аби не суперечити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єдність і відповідне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою.

Службова роль соціальної держави щодо задоволення потреб людини та громадянського суспільства не означає її пасивності. Імперативом для соціальної держави є вимога служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуванню. Що ж до визначення пріоритетів у межах цього завдання, прийомів і засобів його реалізації, то в цьому держава має бути достатньо самостійною і незалежною, якщо дотримуватиметься умов, які створює формула демократична, соціальна, правова держава. Саме тому держава як представник усього суспільства не повинна допускати ототожнення інтересів окремих груп з інтересами суспільства в цілому.

Втілення принципів демократичної, правової держави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, справедливості, а реалізація положень соціальної держави сприяє попередженню руйнації демократичних і правових цінностей, розмиванню правової державності внаслідок зростання радикалізму в суспільстві.

Формування соціальної, правової держави становить найважливіший напрям розвитку демократичної державності в Україні, одне з основоположних завдань демократизації українського суспільства, реформи її політичної і правової систем. Для побудови соціальної, правової держави недостатньо закріплення на рівні Конституції характеристики України як демократичної, соціальної, правової держави, а необхідні об'єктивні і суб'єктивні передумови, чинники для побудови такої державності на теренах України.

Висока цінність правової держави полягає в тому, що вона виникла на шляху пошуку свободи особи та форм народного представництва і завжди прагнула до захисту соціальної свободи, її гарантування. В правовій державі влада обмежена правом, правами людини. Відповідно до принципу верховенства права у правовій державі будь-який закон, в тому числі і Конституція, має бути справедливим, правовим. Це важливо для держави, яка на конституційному рівні проголосила себе правовою. Не кожний закон, навіть прийнятий відповідно до чіткої юридичної процедури, має правовий характер. Якщо закон порушує конституційні права і свободи людини і громадянина, він не може вважатися правовим.

У центрі уваги правової держави повинна бути людина, її права і свободи. Держава зобов'язана визнавати і гарантувати невід'ємні права людини. В соціальній, правовій державі необхідно чітко визначити як форми, шляхи та механізми діяльності Української держави, так і межі реалізації свободи громадян, що гарантується правом. Гарантуючи і забезпечуючи права людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів соціальна, правова держава не повинна безпідставно втручатися в особисте життя людини, намагатися вирішувати за людину усі її життєві проблеми. Українська держава покликана створювати для людини умови самостійно вирішувати нею свої проблеми. В такому напрямку йде розвиток конституційного процесу, реформування політичної і правової систем в Україні.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

У правовій науці під державним суверенітетом прийнято розуміти властиве лише державі верховенство на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Поняття державного суверенітету органічно пов'язане з поняттям території. Кожна Держава має територію, в межах якої реалізує свій суверенітет. Суверенітет визначається самостійністю, повнотою, все загальністю і виключністю влади держави. В межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього суспільства, всього населення, яке об'єднане за ознакою громадянства. На всю територію держави поширюється дія її Конституції та інших правових приписів, тобто її юрисдикція. Державна влада поширюється і на іноземців, і на осіб, які не мають громадянства, але перебувають на її території. Однак вони мають деякі особливості у своєму правовому статусі.

Слід зазначити, що на одній території може здійснюватись один суверенітет. Як зазначав ще Ж.-Ж. Руссо, він неподільний, невідчужуваний, непогашуваний.

Суверенітет держави на її території уособлює державна влада, окрім випадків прямого народного волевиявлення. Вона здійснює внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства всередині і поза країною.

Поряд з державним суверенітетом існують суверенітет народу і суверенітет нації. Влада будь-якої суверенної держави виходить від народу і належить народу. Під суверенітетом нації розуміють повновладдя нації, її можливість та здатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави. Принципи народного і національного суверенітету, демократії, свободи і рівності є тими загальновизнаними цінностями та ідеалами, до яких прагне народ нашої країни.

Суверенітет України, що визначає її як незалежну, самостійну державу, поширюється на всю її територію. Основні його риси були закріплені в історичній Декларації про державний суверенітет України, ухваленій 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР, яка виражаючи волю Українського народу, вже в ті часи проголосила суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність її влади в межах всієї території країни та незалежність і рівноправність України у зовнішніх відносинах.

До 1991 року, під час перебування нашої держави у складі Союзу РСР, вона була формально проголошена суверенною державою. Та режим, який панував у Радянському Союзі, адміністративно-командні методи управління зводили нанівець навіть формальні ознаки суверенності України, закріплені в Конституції УРСР. Практично все правове життя, насамперед встановлення основ законодавства, визначення політики у всіх напрямах функціонування суспільства спрямовувались державними органами Союзу, діяльність яких мала послідовно і неухильно втілювати у життя політику Комуністичної партії Радянського Союзу, її керівних органів.

Тільки з проголошенням України самостійною унітарною державою стало можливим набуття нею справжнього державного суверенітету на всій її території як у питаннях її внутрішнього життя, так і в зовнішніх зносинах.

Віднині державний суверенітет став іманентною якістю Української держави, визначальною і невід'ємною ознакою верховенства її влади всередині країни та незалежності у міждержавних справах. Водночас, здійснюючи внутрішню політику, вона, як і кожна суверенна держава, поважає суверенітет інших держав і діє у вирішенні внутрішніх справ не на шкоду їх незалежності, із додержанням загальновизнаних норм міжнародного права, які засновані на принципах суверенної рівності держав, взаємної поваги державного суверенітету, невтручання держав у внутрішні справи одна одної, їх територіальної цілісності тощо. Практика міжнародного співробітництва виходить із певної неабсолютності державного суверенітету, у зв'язку з чим деякі аспекти внутрішнього буття держави, такі, як права людини, охорона навколишнього середовища та інші, не відносяться суто до її суверенності. Вони вважаються також і об'єктами інтересів всієї загальнолюдської спільноти. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися лише самою державою за взаємною домовленістю з іншими державами заради досягнення загальної, спільної для всіх мети.

У частині 2 ст. 2 Конституції України говориться, що Україна є унітарною державою. За своїм державним устроєм вона належить до категорії простих держав, на відміну від складних (федеративних і конфедеративних) державних утворень. Для неї характерні політична єдність, єдина система органів державної влади на всій її території, адміністративно-територіальний поділ і відсутність політичної самостійності у територіальних одиниць, єдине громадянство та єдність інших політичних, економічних і культурних інститутів держави.

На території України немає інших суверенних державних утворень, разом з тим особливий статус автономії, визнаний Конституцією України, має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України.

Конституцією встановлено, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Треба зазначити, що під територією держави, як правило, мається на увазі простір, у межах якого здійснюється державна влада. Територія є свого роду матеріальною базою кожної держави, без якої вона

2 3472

Конституція України

Розділ І. Стаття З

не в змозі існувати. Складовими частинами території держави є простори і прирівняні до них об'єкти. Це земля та її надра, ріки, озера, штучні водосховища, морські внутрішні і територіальні води, атмосфера або повітряний простір над сухопутною чи водною територією.

Суверенітет над усією територією країни забезпечується всією повнотою влади. Це стосується кожної гілки влади - законодавчої, виконавчої і судової. Громадяни суверенної держави, які проживають на її території і поза нею,.як і сама територія, перебувають під захистом держави. Цілісність і недоторканність території означають заборону її насильницького розчленування або захоплення і відторгнення будь-якої її частини. Подібні акти, від кого б вони не походили із зовні, кваліфікуються як акти прямої агресії. У кожній державі є право і обов'язок на захист своєї території і своїх громадян, що мешкають на цій території.

Межі державної території визначають кордоном. Під державним кордоном України слід розуміти лінію, що визначає межі її території і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії. Непорушність державних кордонів є одним з найважливіших принципів міжнародного права, яким повинні керуватися всі держави у своїх взаємовідносинах. Питання державного кордону України регулюються Законам України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України», іншими правовими актами та міжнародними договорами спільнот, до яких вона входить.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Коментована стаття – перша зі статей Основного Закону, присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно проголошеної Українською державою та закладеної у Конституцію філософії прав людини. Ця стаття, можна сказати, «задає тон»

18 , .

усім наступним конституційним приписам, котрі відображають реальне або бажане становище людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Одним словом, це базисна стаття, яка характеризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні.

Отже, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Наведене положення стисло відтворює зміст концептуальних засад преамбули Загальної декларації прав людини, чим власне і має обумовлюватись відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини. Серед цих засад слід відзначити, зокрема, «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних їхніх прав». Наведені постулати відтворені й у преамбулах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Принципово важливим є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не тільки для самої себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскільки Ця цінність є найвищою, то жодне інше явище не може поціновуватись суспільством вище, аніж людина, не може, так би мовити, перевершити її цінність. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини.

Це, на перший погляд, суто філософське положення може набувати і значного практичного резонансу у разі, умовно кажучи, конкуренції цінностей: воно дає відповідну орієнтацію державі, тим чи іншим осередкам суспільства, громадським організаціям, іншим суб'єктам (у тому числі й фізичним особам) при розв'язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.

Загальне призначення коментованого твердження полягає Ще й у тому, що воно має служити перепоною, бар'єром всевладді¹⁰ Держави, сваволі її органів щодо людини, має перешкоджати ^и никненню такої ситуації, за якої людина була б лише маріонеткою держави, «гвинтиком» державного механізму.

^г '3-472 10

Конституція України

Розділ І. Стаття З

Не випадковим є те, що, крім самої людини, у коментованому приписі згадано також такі її властивості, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека. Адже саме вони є первинною, вихідною передумовою життєдіяльності кожного : нас. Включаючи й їх до найвищих соціальних цінностей, Конституція у такий спосіб начебто ієрархізує потреби людини, а тим самим і її права та свободи, які цими потребами зумовлюються та покликані забезпечувати їх задоволення. Тому, навіть погоджуючись із широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежними, взаємопов'язаними і неподільними, не можна заперечувати того, що в першу чергу має бути забезпечено право на життя і здоров'я, недоторканність і безпеку, тобто саме фізичне існування, котре є матеріальною основою та передумовою здійснення будь-яких інших прав. Це відображено й у одній із запропонованих у вітчизняній літературі класифікацій прав людини, згідно з якою в окремий, причому в перший, вид людських прав вирізнено так звані фізичні (життєві, вітальні)

права.

На такий рівень піднесено у коментованому положенні також честь та гідність людини, оскільки йдеться про людину як про істоту біосоціальну, а не про вид суто біологічних істот.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Призначення цього положення – визначити основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини – до держави» (а не навпаки, що було властиве тоталітарному політичному режиму, який існував у країні раніше). Отже, це положення має антито-талітарну спрямованість і є гуманістичною засадою діяльності держави. З нього випливає, що держава не є всевладною щодо людини; у своїй діяльності вона має бути обмежена правами та свободами людини. У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізується верховенство права – суспільний стан, утвердженню якого спеціально присвячена одна з наступних статей Конституції.

У коментованому положенні зазначено три чинники, які мають визначати пріоритети у діяльності держави. Тому належне розуміння змісту (сутності) кожного з них є дуже важливим. Відповідні поняття можна визначити стисло таким чином.

Права і свободи людини – це певні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її нормального існування та розвитку в конкретно-історичному соціумі, котрі об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними й рівними для всіх людей. Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття прав людини, і поняття її свобод відбивають людські можливості. У цьому полягає принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо державою не встановлено відповідної юридичної процедури). А свободи людини у багатьох випадках можуть здійснюватись і без такого втручання держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Гарантії прав і свобод людини – це такі явища, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не тільки проголошувати, декларувати у конституції й інших законах права і свободи, але й дбати, піклуватись про їхню здійсненність, можливість реалізації.

Гарантії прав і свобод людини поділяють на загальносоціальні й, умовно кажучи, спеціальні. До перших належать насамперед явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різні форми власності на засоби виробництва, утому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (демократичний соціальний устрій, плюралістична, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об'єднань, у тому числі політичних партій, через які «прослуховуються» та узгоджуються інтереси різних осередків суспільства, демократична виборча система та ін.); духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність «одержавлення» однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських ідеалів). До другої ж групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми,

Конституція України

Розділ І. Стаття З

спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод (чимало таких норм якраз закріплено в Конституції України), а також практична діяльність щодо їх використання і застосування та її об'єктивовані результати (у тому числі правозастосувальні акти відповідних органів держави).

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це положення конкретизує прокоментовану вище конституційну настанову про те, що діяльність держави зумовлена правами і свободами людини. Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали відповідно назви позитивна і негативна).

Позитивна відповідальність полягає в тому, що держава має формувати різні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Отже, така відповідальність покликана сприяти право-здійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відбита у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава «гарантує» права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25,ч. 1ст. ЗО, ст. 31,ч. 4 ст. 32,ч. 1ст. 33, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), «створює умови» для здійснення прав людей (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), «дбає» про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).

Негативна відповідальність держави полягає в її зобов'язаннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), завдані порушенням прав і свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.

Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав людини може бути не тільки внутрішньодержавною, але й існувати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно-правова, зовнішньополітична).

Практичне значення коментованого припису полягає, зокрема, в тому, що він може використовуватися громадянами, їхніми об'єднаннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою їхніх прав, на відсутність або недостатність пропонованих гарантій тощо.

Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина – держава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна відповідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає

перед державою, і це прямо закріплено в Конституції України (статті 65, 67, 68).

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Тут потребують роз'яснення два поняття: «утвердження» і «забезпечення» (прав і свобод людини), які не є тотожними. Утвердження прав і свобод людини – це 'їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засобами: проголошенням удеклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю в підготовці і прийнятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо. Забезпечення прав і свобод людини – це створення умов для здійснення її прав і свобод. Воно включає такі три елементи (напрями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загаль-носоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності).

Оскільки означена діяльність визнана обов'язком держави, то суб'єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна людина; а втім - не тільки вона: ними можуть виступати й об'єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Україна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські правозахисні структури (як національні, так і міжнародні).

В Україні реалізація такого обов'язку поки що є недостатньою, малоефективною. Однак можна сподіватись, що коментоване конституційне положення служитиме імпульсом для більш повного його виконання.

Оскільки, як відомо, основні напрямки діяльності держави є її Функціями, то з урахуванням п. 2 коментаря до ст. З можна зробити висновок, що такий напрямок діяльності сучасної України, як утвердження та забезпечення прав і свобод людини, є її головною функцією. Цим визначається відповідна ієрархія, пріоритетність у напрямках діяльності (функціях) держави. Загалом ст. З Основного Закону відбиває й конкретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).

Конституція України

Розділ І. Стаття 4

Стаття і. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Громадянство - це складний політико-правовий феномен, який можна розглядати одночасно і як одну з головних ознак держави, і як правовий зв'язок (правові відносини), і як складову частину основ конституційного ладу, і як принцип (принцип єдиного громадянства, рівного громадянства тощо), і як правовий інститут, і як один з елементів правового статусу особи, і як право особи.

Інститут громадянства як сукупність правових норм:

визначає коло осіб, на яких у повному обсязі поширюється законодавство, державна влада та юрисдикція держави як наїї території, так і поза її межами;

регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям,зміною та припиненням громадянства;

визначає різницю в правовому статусі громадян держави таіноземців і осіб без громадянства.

Розрізняють нормативне (або легальне) і наукове визначення поняття громадянства.

Відповідно до чинного законодавства громадянство України -це «правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках» (нормативне визначення). Однак це визначення потребує уточнення, оскільки між іноземцями та особами без громадянства (апатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і державою, з другого боку, також існує правовий зв'язок, що так само знаходить свій вияв у взаємних правах і обов'язках. Різниця полягає лише в обсязі прав та обов'язків громадян і негромадян. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України».

Громадянство - це усталений, стійкий, постійний, правовий зв'язок особи з певною державою, який означає визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод (володіння всіма правами і свободами), покладання на неї всіх обов'язків, її захист з боку держави незалежно від місця перебування та поширення на неї в повному обсязі влади цієї держави та юрисдикції її органів (наукове визначення). Головне полягає в тому, що громадяни володі-

ють правами і свободами у повному обсязі, на них поширюються обов'язки у повному обсязі, держава зобов'язана охороняти громадян, їх права і свободи як на території держави, так і за її межами, а влада держави поширюється на громадянина як на території держави, так і за її межами. У свою чергу громадянин має право розраховувати на захист та піклування з боку держави і під час перебування чи проживання за кордоном.

Громадянство слід відрізняти від підданства, яке означає приналежність особи до держави з монархічною формою правління.

Відповідно до змісту коментованої норми Україна визнає існування лише єдиного громадянства. Це означає, що громадянин України, по-перше, не може мати громадянства іншої держави (інших держав) і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Автономна Республіка Крим та області) не можуть мати свого громадянства. Якщо ж громадянин набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»). Це означає, що держава не бере до уваги наявність у такої особи громадянства (чи підданства) іншої держави і ставиться до неї як до свого громадянина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов'язки. Разом з тим, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави, то він втрачає українське громадянство. Добровільним набуття громадянства іншої держави буде вважатися тоді, коли вільне волевиявлення особи щодо цього знайшло прояв у формі письмового клопотання та добровільного отримання документа, що підтверджує набуття іноземного громадянства (п. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»).

Якщо ж іноземець набув громадянства України, то у відносинах з Українською державою він визнається лише громадянином України. При цьому не може братися до уваги те, що можливо інша держава вважає його своїм громадянином. Особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом року з моменту реєстрації її громадянином України подати документ про припинення іноземного громадянства. У разі коли вона, маючи достатні підстави, передбачені законодавством відповідної держави, не може отримати такий документ з незалежних від неї причин, вона

Конституція України

Розділ 7. Стаття 5

має право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства (ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про громадянство України»). До незалежних від особи причин неодержання документа про припинення іноземного громадянства належить, наприклад, «висока вартість оформлення виходу з іноземного громадянства, що перевищує мінімальну заробітну плату, встановлену в Україні».

Подвійне громадянство може виникати у зв'язку з невідповідністю підходів, покладених в основу законодавства про громадянство різних держав (коли, наприклад, набуття громадянства відбувається майже автоматично чи коли не передбачається як необхідна умова набуття нового громадянства вихід з попереднього громадянства) або ж на підставі укладеної міждержавної угоди (договору) про подвійне громадянство. Законодавство більшості держав світу не визнає подвійного громадянства, оскільки це створює значні проблеми на практиці. Подвійне громадянство означає для особи не лише значне розширення прав і свобод, але й суттєве збільшення обсягу обов'язків, виконати які дуже складно або й взагалі неможливо. Відповідно до принципу доміцилію (принцип місця проживання) реально особа може здійснювати права та обов'язки лише громадянина тієї держави, де вона постійно проживає. Як правило, і треті держави визнають біпатрида громадянином саме цієї країни.

Саме тому загальною є тенденція до обмеження подвійного громадянства. Гаазька конвенція від 12 квітня 1930 р. виходила з невизнання подвійного громадянства і рекомендувала ставитись до біпатридів якдо осіб, що мають лише одне громадянство. При цьому пропонувалося визначати громадянство або за місцем «звичайного чи переважного проживання», або за принципом «ефективного» громадянства, тобто за громадянством тієї держави, з якою особа більш тісно пов'язана і де вона реально використовує усі свої права чи переважну більшість з них (ст. 5 Конвенції). 30 серпня 1961 р. у Нью-Йорку була ухвалена Конвенція про скорочення безгромадянства. 6 травня 1963 р. країни – члени Ради Європи також підписали Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках ба-гатогромадянства. 24 листопада 1977 р. Радою Європи було ухвалено Додатковий протокол до зазначеної Конвенції та внесено до неї поправки.

Разом з тим деякі держави укладають договори, згідно з якими передбачається можливість подвійного громадянства. Прикладом може бути Угода про подвійне громадянство між Іспанією та Домініканською Республікою 1968 р., яка визнала можливість набуття подвійного громадянства, але не для всіх громадян цих країн, а лише для тих, хто переїхав на постійне проживання з однієї з них до другої. Якщо особа нікуди не переїжджає, то права на подвійне громадянство вона не має. Коли ж особа переїхала на постійне проживання до другої з цих двох країни, тоді одне з громадянств є «сплячим». Тобто коли діє громадянство Домініканської Республіки, то дія іспанського громадянства припиняється і навпаки. Тому біпатрид не може одночасно користуватися правами та здійснювати обов'язки, передбачені законодавством обох держав. Причому не лише тому, що це фізично дуже складно чи навіть неможливо, але насамперед тому, що за ним не визнається таке право.

Поступово змінюється підхід до подвійного громадянства як до виключно негативного явища і при розробці багатосторонніх міжнародно-правових документів. Європейська конвенція про громадянство від 7 листопада 1997 р. передбачає можливість збереження подвійного громадянства, по-перше, для дітей, що мають громадянство кількох держав, якщо воно набувалося автоматично, по-друге, коли громадянство іншої держави набувається автоматично у зв'язку зі вступом до шлюбу (ст. 14 Конвенції).

Стаття 5. Україна є республікою

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, Ті органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Означення України як республіки вказує на непридатність для неї монархічної форми правління, її прихильність до демократичних ідеалів. На відміну від монархії в республіці влада не може здійснюватись одноособово; вона складається з системи

Конституція України

Розділ І. Стаття S

державних органів, у формуванні яких більшу або меншу участь бере народ. Більшість республік характеризуються наявністю обраного народом вищого представницького органу. В Україні вищим органом народного представництва є Верховна Рада України. Вибір Україною республіканської форми правління, формування влади через вибори, відповідає історичним традиціям українського народу, його державотворення.

Особливості сучасної України як республіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між Верховною Радою, Президентом і Урядом (див. коментар до ст. 6 Конституції). Україна як республіка належить до так званих змішаних форм правління, що сполучають риси президентських і парламентських республік. На відміну від президентської, де президент очолює уряд і самостійно його формує, і парламентської, де влада президента обмежується здебільшого церемоніальними функціями, в Україні президент, маючи офіційний статус глави держави (ст. 102 Конституції), хоча і не очолює уряд, але має широкі повноваження по його формуванню і здійснює значний вплив на його діяльність. Тому форма правління в Україні належить до президентсько-парламентських республік.

Україні як республіці властива широка соціальна база. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ України. При коментуванні цього положення необхідно виходити з чіткого розуміння поняття народу. Народ є спільнотою, що складається з пов'язаних спільним громадянством індивідів, які мають первинні щодо держави права. Народу в такому розумінні властива історична, психологічна, культурна та територіальна єдність. Народ, який становить населення Україні, є спільнотою не етнічною, а політичною. Таке розуміння випливає з аналізу преамбули Конституції України, де українська нація, яка становить більшість населення України, розглядається як складова частина Українського народу. Єдність народу України надає спільне бачення майбутнього, забезпечує усвідомлення відповідальності перед минулими, сучасним та майбутніми поколіннями (див. коментар до Преамбули Конституції).

Влада народу є первинною щодо державної влади, а державна влада похідною від влади народу. Саме тому народ може бути . суб'єктом влади лише в умовах демократичної держави. У відно-; синах з державною владою народ виступає як виборчий корпус,

тобто усі громадяни України, які мають виборчі права. Шляхом вільних виборів народ України передає державі владу, що йому належить, а остання здійснює її від імені і за участю народу. Вибори створюють первісну легітимацію державної влади, тобто її відповідність суспільним ідеалам. Наступна легітимація забезпечується шляхом періодичної перевірки відповідності суспільній думці результатів діяльності державної влади.

Влада народу як носія суверенітету має зверхність над будь-якою, в тому числі державною або партійною владою, як всередині держави, так і за її межами. Подібно до того, як народ є джерелом державної влади, народний суверенітет є джерелом суверенітету демократичної держави. Державна влада здійснює своє верховенство як на політичному, так і на економічному рівні. Народ є власником усіх природних ресурсів у межах території України та її виключної (морської) економічної зони (ст. 13 Конституції). Як власник він розпоряджається цими ресурсами у двох напрямках: у порядку здійснення державою своєї суверенної влади і як суб'єкт цивільно-правових відносин (див. Рішення Конституційного Суду України № 17-рп / 2001 від 6 грудня 2001 p.). Народ здійснює владу безпосередньо, через державні органи і шляхом самоврядування. Проявом безпосереднього народовладдя є вибори, всеукраїнські і місцеві референдуми, народні ініціативи, громадські обговорення тощо. У разі здійснення народом влади через державу формуються органи народного представництва. Держава в цьому випадку виступає як високо організований народ.

У державному апараті слід розрізняти органи первинного і вторинного представництва народу. Державні органи первинного представництва утворюються шляхом їх виборів, за допомогою яких влада делегується державі безпосередньо народом. В Україні ними є Верховна Рада України і Президент України. Інші державні органи, які ними формуються, є органами вторинного, опосередкованого представництва населення. Якщо безпосереднє народовладдя позитивно вирізняється широтою залучення народу до вирішення державних справ, то представницькі органи мають свої переваги. Вони є постійно діючими, створюють можливість всебічного обговорення на професійній основі питань, що виникають, співставлення різних точок зору. Внаслідок цього представницькі органи мають можливість приймати

Конституція України

Розділ І. Стаття 5

узгоджені рішення, які є результатом компромісу більшості і меншості.

Каналом здійснення народовладдя є і органи місцевого самоврядування. Це підтверджено і Конституційним Судом України, який проголошує, що «місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади» (див. Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2002 p.). Влада народу, що ними здійснюється, має водночас ряд особливостей. Якщо владна діяльність усіх державних органів більшою або меншлю мірою спрямована на захист всенародних інтересів, то влада окремої ланки місцевого самоврядування здійснюється в інтересах місцевої територіальної громади, в межах певної адміністративно-територіальної одиниці. Саме тому влада народу при її здійсненні органами місцевого самоврядування має складовий характер. Всенародна влада виступає тут як сумарна влада, яка складається з суми місцевих влад і здійснюється територіальними громадами. Кожна громада здійснює владу безпосередньо і через обрані її членами представницькі органи - місцеві ради. Але органи місцевого самоврядування не можуть підміняти державну владу. їх недержавний статус закріплюється в ст. 5 Конституції. В її ч. 2, при переліку форм здійснення народом влади, словосполучення «органи державної влади» і «органи місцевого самоврядування» поєднуються сполучником «та», що свідчить про їх різну природу. Таке розуміння підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2002 р. № 6-рп / 2002, в якому системно тлумачаться статті 5 та 6 Конституції. З їх співставлення зроблений висновок, що «органи місцевого самоврядування не є органами державної влади». Проте в окремих випадках і виключно законом певні повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися органам самоврядування (див. ст. 143 Конституції України).

Верховенство народного суверенітету наддержавним обумовлює виключне право народу визначати та змінювати конституційний лад в Україні. З тексту Конституції випливає, що до конституційного ладу входять далеко не всі конституційні положення і відповідні правовідносини. Статтею 17 Конституції забороняється використання Збройних Сил України для «обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного

30г

ладу»- З'єднувальний сполучник «або» свідчить про те, що положення про права і свободи громадян законодавець не вважає частиною конституційного ладу. Аналогічний висновок можна зробити з аналізу ст. 37 Конституції. При переліку дій, що заборонені політичним партіям та громадським організаціям, дії, спрямовані на зміну конституційного ладу, розглядаються в одному ряду і нарівні з іншими переліченими в статті діями.

Вирішальне значення для чіткого розуміння поняття «конституційний лад» має ст. 156 Конституції. Відповідно до ст. 5, що коментується, зміни конституційного ладу потребують обов'язкового проведення народного референдуму як завершального етапу тривалого конституційного процесу. Зміна конституційного ладу повинна здійснюватись відповідно до ст. 156 Конституції України шляхом прийняття Верховною Радою поправок до розділів І, III, XIII Конституції. Отже, конституційний лад складається з основних засад Конституції, її положень щодо виборів і референдуму в Україні, а також порядку внесення змін до неї. Таким чином, конституційний лад являє собою сукупність найбільш стабільних конституційних принципів і положень і правовідносин, що складаються на їх базі.

У частині 4 ст. 5 Конституції України підкреслюється, що державі, її органам і службовим особам забороняється узурпувати владу. Ця частина коментованої статті є прямим продовженням останнього положення. Формула «Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 4 ст. 5 Конституції України) передбачає необмежене коло тих суб'єктів владовідносин, яким така узурпація забороняється. Передусім ця заборона адресована державним органам та посадовим особам (ч. З ст. 5 Конституції). Конституційний Суд України під узурпацією влади розуміє «привласнення повноти державної влади однією з гілок влади» (Рішення Конституційного Суду України 6-рп / 99 від 24 червня 1999 p.). Водночас, ураховуючи всезагальний характер слова «ніхто», ця формула спрямована також проти можливих спроб узурпації влади окремими політичними партіями, угрупованнями, течіями, Рухами, а також, за певних умов, окремими особами. Дотримання вимог ч. 4 ст. 5 сприяє подоланню найнебезпечніших дій, що відкрито входять у протиріччя з принципами верховенства права і поділу влади.

Конституція України

Розділ L Стаття 6

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Коментована стаття закріплює поділ влади - фундаментальний принцип демократичної організації держави. Його втілення в життя досягається шляхом створення побудованої на деконцен-трації влади системи державного керівництва. Деконцентрація є запорукою реалізації встановленої в ст. 5 Конституції заборони узурпації державної влади.

Система поділу влади заснована на уособленні, взаємовпливі, взаємостримуванні і співробітництві державних органів, що урівноважують один одного, об'єднуючись у групи за ознакою однакової функціональної спрямованості і наявності відповідних повноважень.

У Конституції відсутній термін, який давав би узагальнене означення відповідних державних органів або їх груп. У суспільній науці таким загальновизнаним терміном є «гілка влади». Цей термін застосовувався і в рішеннях Конституційного Суду України (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України № 6-рп / 99 від 24 червня 1999 p.). Наведений термін є метафоричним, проте, виходячи з наукових традицій, найбільш відповідає науковому коментуванню.

У системі поділу влади гілка влади виглядає як орган або уособлена група державних органів певного функціонального спрямування, які в цілях забезпечення їх рівноваги, співробітництва і успішного розв'язання суперечностей, що виникають, взаємодіють з органами іншого функціонального спрямування. Згідно зі ст. 6 Конституції в сучасній Україні налічується три гілки влади - законодавча, виконавча і судова.

Метою поділу влади є забезпечення політичної стабільності. Деконцентрація влади виключає небезпечне для прав людини і громадської свободи надмірне зосередження влади в окремих державних органах, забезпечує «недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади» (див. Рішення Конституційного Суду України № 6-рп / 99).

Для правильного розуміння ідеї деконцентрації влади корисно звернутися до її генези. Засновники теорії поділу влади Д. Локк і Ш.-Л. Монтеск'є протиставляли поділу влади між різними за призначенням державними органами тиранічну максимально концентровану монархічну владу. Після створення незалежної Української держави ця ідея була втілена в життя шляхом ліквідації монополії на владу одержавленої партійної верхівки, відкидання радянської моделі «повновладного» законодавчого органу, ленінської ідеї «поєднання законодавства з виконанням законів».

У системі поділу влади кожна гілка є уособленою і самостійною в межах наданих їй повноважень. Не слід шукати, яка гілка є головною, хоча в різні історичні періоди ті чи інші державні органи працюють особливо активно. В суспільній свідомості це знайшло свій вираз у проголошенні «епохи парламентаризму» або «епохи міністеріалізму», «держави суддів», але в умовах поділу влади жодна гілка влади не може претендувати на пріоритет щодо іншої.

Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що всередині єдиної державної влади існує поділ функцій і відповідних повноважень між трьома гілками влади. Законодавчу владу в Україні здійснює парламент, виконавчу – система виконавчо-розпорядчих органів на чолі з Кабінетом Міністрів України, а судову – система судів України (див. коментар до статей 75, 113, 124, 147 Конституції України).

Уособленість гілок влади не виключає їх взаємозалежності. Виконавча і судова влада підкоряються діючим законам, які є продуктом законодавчої влади і лежать в основі здійснення виконавчої діяльності і правосуддя. В нормальному повсякденному функціонуванні державного механізму вирішальна роль належить виконавчій владі, а в розв'язанні виникаючих конфліктних ситуацій – судовій владі. Рішення різних видів судів відповідно До їх повноважень стосуються окремих аспектів діяльності органів законодавчої та виконавчої гілок влади, є для всіх обов'язковими. Законодавча влада в Україні належить всенародно обраному органу первинного представництва народу – Верховній Раді України. Шляхом виборів здійснюється первісна легітимація державної влади. Час від часу виникає потреба проводити проміжну легітимізацію. Післявиборна відповідність діяльності народного представництва волі народу підтверджується за допомогою опитувань, обговорень та інших засобів виявлення цієї волі.

З 3-472

Конституція України

Розділ І. Стаття 6

Законотворчість – головна функція Верховної Ради України. Стосовно неї інші її функції – установча, контрольна, представницька–мають додатковий характер. Незважаючи на свій представницький статус, законодавча гілка влади, так само як і інші, діє суто в межах своїх повноважень і не вправі займатися управлінською і судовою діяльністю. Своєрідним виключенням з цього правила є порядок усунення президента України з його посади. Передбачений ст. 111 Конституції України порядок розслідування і розгляду цього питання має багато спільного з судовою діяльністю, а тому може розглядатися як квазісудовий.

Органи виконавчої влади мають монополію на проведення організаційної роботи у сфері виконання законів. У межах закону вони володіють правом розсуду (так звані дискреційні повноваження). Взаємовідносини виконавчої і законодавчої гілок влади є сферою, де в системі поділу влади найчастіше виникають суперечки, сутички і конфлікти. Органи судової влади складаються з системи судів. Головною формою їх діяльності є здійснення правосуддя. Конституційний Суд України контролює відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 147 Конституції України). Уособ-леність судової влади забезпечується шляхом заборони делегування функцій судів іншим органам, привласнення іншими органами чи посадовими особами (ст. 124 Конституції України) цих функцій, а також встановленням принципу «суди у здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» (ст. 129 Конституції). Вся робота, що перебуває за межами здійснення правосуддя, – по виконанню судових рішень, організаційному і фінансовому забезпеченню діяльності судів, – здійснюється органами виконавчої влади -Міністерством юстиції і судовою адміністрацією.

Жодній гілці влади не слід зловживати своїми додатковими повноваженнями на шкоду реалізації її основного функціонального призначення. Так, парламент не повинен перевантажуватися контрольною роботою на шкоду законодавчій, яка відповідає його основному призначенню. Виконавча влада не повинна зловживати розпорядчою, нормотворчою роботою на шкоду виконанню своєї головної функції по керівництву організаційною роботою державного апарату.

Основні проблеми, що виникають у взаємовідносинах різних гілок влади, полягають у забезпеченні їх виокремленості, рівно-

34 .-•.•:

ваги, співробітництва, запобігання взаємопідміні, вдалого розв'язання суперечок і конфліктів, що виникають. Так, уособленість гілки влади виключає дію державного органу або службової особи за межами наданих їм законом повноважень. Це правило діє без будь-яких виключень. Уособленість означає і заборону бути посадовими особами різних гілок влади (див. статті 78, 103, 120, 127, 149 Конституції України). Питання про порушення заборони народним депутатам України мати інший представницький мандат чи бути на державній службі неодноразово в 1997, 1999, 2001, 2002 роках розглядалось і уточнювалось у рішеннях Конституційного Суду України.

Уособленість гілок влади не означає їх повної ізольованості. Заради забезпеченості їх урівноваженості кожній з гілок надаються спеціальні повноваження по впливу на діяльність інших гілок. Саме з реалізацією цих повноважень пов'язане існування системи так званих стримувань і противаг. Вона є невід'ємною і важливою складовою поділу влади. З її допомогою здійснюється взаємовплив усіх гілок влади, підтримується рівновага між ними. Це досягається шляхом дозволу органам однією з гілок діяти в певних межах у сферах інших гілок. Таким чином забезпечується взаємостриму-вання гілок, їх взаємний тиск, збалансування влади.

Законодавча влада стримується правом Президента застосувати вето (п. ЗО ст. 106 Конституції України) або рішенням Конституційного Суду про скасування неконституційних законів (ст. 152), можливістю складання урядом своїх повноважень (ст. 115 Конституції України), загрозою розпуску парламенту Президентом (п. 8 ст. 106 Конституції України). До стримувань, які впливають на діяльність органів виконавчої влади, належать висловлення недовіри Уряду Верховною Радою (п. 11 ст. 85 Конституції України), здійснення парламентського контролю (п. 13 ст. 85), прийняття Президентом рішення про відставку уряду (пп. 9, 10 ст. 106 Конституції України), незгода Президента з пропозиціями Уряду щодо складу Кабінету Міністрів (п. 10 ст. 106, ст. 114), скасування судами незаконних актів. На дії суддів впливає участь законодавчої, виконавчої гілок і Президента в їх призначенні і звільненні (пп. 25, 26 ст. 85), можливість ініціювання дисциплінарного провадження щодо суддів і винесення Вищою радою юстиції рішень щодо порушення ними вимог несумісності (ст. 131 Конституції України). Важливе загальне значення мають

Конституція України

Розділ І. Стаття 6

і такі стримування, як формування державних органів і призначення посадових осіб, що належать до однієї гілки влади, органами інших гілок влади.

Застосування стримувань і противаг спрямоване на запобігання неминучих за будь-яких умов суперечок між гілками влади, на їх пом'якшення і подолання, на уникнення протистояння. Це досягається за рахунок попереджувального впливу стримувань і противаг, а також узгоджувальних процедур, арбітражу, звернень до Конституційного Суду. В більш широкому розумінні досягнення рівноваги гілок влади стає суттєвим засобом подолання існуючих у суспільстві політичних і соціальних протиріч.

Особливої уваги заслуговує питання про стосунки окремих гілок влади з Президентом України. Президент України не входить до перелічених у ст. 6 Конституції України гілок влади. Водночас відповідно до ст. 102 Конституції України, він є гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (див. коментар до ст. 102 Конституції України). Отже, він здійснює значний вплив на взаємодію державних органів, що входять до системи поділу влади. Заради досягнення суспільної стабільності і злагоди, подолання конфронтації він може виконувати певні узгоджувально-арбітражні функції. Право виступати в такій якості випливає з наданих Президенту України повноважень у стримуванні дій кожної гілки влади.

На законодавчу владу Президент впливає шляхом використання права законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України), права накладання вето на прийняті закони і повернення їх у Верховну Раду зі своїми зауваженнями (п. 30 ст. 106 Конституції). Разом з Кабінетом Міністрів Президент має чималі повноваження у сфері виконавчої влади. Він призначає за згодою з Верховною Радою Прем'єр-міністра (п. 9 ст. 106 Конституції), приймає рішення про відставку Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів (пп. 9, 10 ст. 106), керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також призначає голів місцевих державних адміністрацій (п. 10 ст. 106) і припиняє їх повноваження. Діючи безпосередньо у сфері здійснення виконавчої влади, Президент за поданням Прем'єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (п. 15 ст. 106). Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 6 липня 1998 р. повноваження Президента по утворенню централь-

них органів виконавчої влади не пов'язується з наявністю закону стосовно організації і діяльності виших органів виконавчої влади. Президент вправі скасувати акти Кабінету Міністрів (п. 16 ст. 106). На судову владу Президент впливає завдяки призначенню ним однієї третини суддів Конституційного Суду (п. 22 ст. 106) і утворенню судів у визначеному законом порядку (п. 23 ст. 106).

Найбільш активним є вплив Президента на взаємовідносини законодавчої і виконавчої гілок влади. Він має право звернення до Конституційного Суду України (ст. 151). Всі ці повноваження Президента є свідченням оригінальності української моделі поділу влади, що пов'язано з існуванням президентсько-парламентської республіки, яка відрізняється від класичних моделей поділу влади, що існують у президентській і парламентській республіках.

Принцип поділу влади лежить в основі діяльності усієї системи центральних органів і, безумовно, впливає на роботу відомчих та місцевих органів, які їй підпорядковані. Водночас він не поширюється на діяльність органів місцевого самоврядування, які представляють публічну владу територіальних громад. Утворені ними місцеві ради не входять до системи державних органів, а є органами виключно місцевого самоврядування (див. Рішення Конституційного Суду України № 6-рп /2002 від 26 березня 2002 p.). Ці органи повинні контролюватися державними структурами лише в тих випадках, коли вони здійснюють делеговані їм державою функції.

До системи органів, на які поширюється дія принципу поділу влади, не входять завдяки особливостям їх організації і діяльності також Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим (див. Рішення Конституційного Суду України № 19-рп /2001 від 21 грудня 2001 p.).

У заключній частині коментованої статті йдеться про обов'язок державних органів дотримуватись вимог закону. Правовою основою виконання цієї вимоги є закріплення всього механізму здійснення поділу влади в Конституції і законах України. Стаття 19 Конституції встановлює, що органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. «Принцип поділу державної влади в Україні, -записано в рішенні Конституційного Суду, - означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України

. 37

Конституція України

Розділ /. Стаття 7

межах і відповідно до законів України» (див. Рішення Конституційного Суду України № 2-рп /2000 від 10 лютого 2000р.). Отже, дотримання умов здійснення повноважень у межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6) забезпечує вичерпне виконання всіх вимог, що випливають з дії принципу поділу влади. Йдеться про неухильне дотримання велінь, дозволів і заборон, які регулюють взаємовідносини різних гілок. З цього випливає, що в державному будівництві не можуть застосовуватися моделі, які не передбачені правовими приписами. Саме така лінія провадилася Конституційним Судом України при винесенні негативного рішення в питанні про можливість висловлення недовіри Уряду на Всеукраїнському референдумі (див. Рішення Конституційного Суду України № 3-рп / 2000 від 27 березня 2000 р.) та в ряді інших.

Законодавча влада зацікавлена у своєчасній і якісній реалізації іншими гілками прийнятих нею законів, їх правильному розумінні і тлумаченні, настанні невигідних наслідків для їх порушників. Виконавчій владі для її нормального функціонування потрібні ясні, чіткі і ефективні закони, які б відповідали потребам суспільного розвитку і виконання яких гарантувалося б. Якість роботи судової влади багато в чому обумовлюється якістю діючих законів, безумовною підзаконністю всіх інших актів і забезпеченням безумовного виконання судових рішень. У цілому неухильне дотримання всіма гілками влади Конституції і законів України є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в країні. Це стає основою для своєчасного і якісного виконання державних програм суспільного розвитку, забезпечення верховенства закону і створення умов для побудови правової держави.

Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Місцеве самоврядування - це право жителів села, селища, міста, які складають територіальну громаду, самостійно вирішувати питання місцевого значення, керуючись Конституцією і законами України

Визнання і гарантування на найвищому конституційному рівні місцевого самоврядування має основоположне, фундамен-

тальне значення для розвитку соціальних процесів, для всього державно-правового регулювання.

Наявність цієї норми саме в розділі «Загальні засади», який фактично закріплює основи конституційного ладу в Україні, свідчить про визнання місцевого самоврядування:

одним з фундаментальних принципів конституційного ладунашої держави;

формою народовладдя і специфічною підсистемою публічної влади;

формою залучення громадян до участі у вирішенні питаньмісцевого значення.

Визнаючи місцеве самоврядування одним з принципів конституційного ладу, сутність якого, насамперед, полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, Основний Закон гарантує сталий розвиток цього інституту. Саме за народом закріплено виключне право визначати і змінювати конституційний лад, яке не може бути узурповане державою, її органами та посадовими особами.

Місцеве самоврядування, будучи ефективною формою самоорганізації населення, є одним з основних інститутів громадянського суспільства. Право вирішувати питання місцевого значення територіальним громадам не дарується державою, а лише юридично закріплюється як об'єктивно існуюча реальність. Адже загальновизнаним є те, що будь-яка сукупність людей, об'єднаних за територіальною чи іншими ознаками, має право вирішувати свої справи без втручання владних структур –держави чи органів місцевого самоврядування іншого рівня.

Визначення місцевого самоврядування як підсистеми публічної влади знайшло своє відображення в ст. 5 Конституції України, відповідно до якої народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ще одним вагомим аргументом на користь визнання місцевого самоврядування формою народовладдя є право органів місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією, володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктами права власності Українського народу

Місцеве самоврядування структурно і організаційно відокремлене від державної влади і діє в межах Конституції і законів України автономно. За свою діяльність органи і посадові особи

Конституція України

Розділ І. Стаття 7

місцевого самоврядування відповідальні насамперед перед територіальною громадою. Органи місцевого самоврядування не підпорядковуються органам державної влади, однак місцеве самоврядування не існує ізольовано від держави, у них єдине джерело влади – народ. Простежується функціональна близькість місцевого самоврядування і держави, адже органи місцевого самоврядування, як і органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Гармонійне поєднання зусиль держави і місцевого самоврядування, по суті рівноправних суб'єктів публічної влади, є однією з необхідних передумов оптимальної організації публічно-влад ного механізму суспільства.

Важливою умовою ефективного вирішення територіальною громадою та її органами питань місцевого значення є гарантованість місцевого самоврядування. Основним гарантом місцевого самоврядування є Конституція України, яка тримає в «конституційному полі» законодавця (визначає параметри для подальшого законодавчого регулювання) і унеможливлює необгрунтоване втручання держави у сферу компетенції місцевого самоврядування.

Враховуючи важливість цього інституту для становлення і розвитку громадянського суспільства, порядок визначення засад місцевого самоврядування віднесено ст. 92 Конституцією України до виключної сфери законодавчого регулювання.

Особливе місце в системі гарантій місцевого самоврядування посідають міжнародні стандарти управління на місцях. В Європейській хартії місцевого самоврядування, яка ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 p., закріплено правові, інституційні, адміністративні і фінансові гарантії автономності територіальних громад та їх органів. Ці норми є основою функціонування демократичної системи управління при вирішенні питань місцевого значення.

Гарантією місцевого самоврядування є також конституційне визначення основних форм безпосереднього волевиявлення територіальних громад, через які забезпечується здійснення самоврядування: вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Територіальні громади, на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки депутатів сільських, селищних,

міських, (районних у місті у разі їх створення), районних, обласних рад, а також сільського, селищного, міського голову (статті 71, 141 Конституції). Фактично єдиною формою безпосереднього вирішення територіальною громадою питань місцевого значення є місцевий референдум. Згідно із ст. 143 Конституції України територіальна громада безпосередньо або через утворені нею органи забезпечує проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів. Основний Закон не закріплює вичерпного переліку форм участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, тому інші форми є предметом законодавчого регулювання (загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання тощо).

Суттєвою гарантією місцевого самоврядування є його організаційна самостійність, яка полягає в тому, що призначення посадових осіб, формування органів місцевого самоврядування здійснюється територіальними громадами, причому це право є виключним. Інституційна автономія місцевого самоврядування проявляється в тому, що територіальні громади не можуть бути примусово об'єднані, ради самостійно визначають свою структуру, систему і структуру своїх виконавчих органів, без затвердження чи узгодження з державними інстанціями. Відповідно до ст. 6 Європейської хартії місцевого самоврядування місцеві органи влади повинні мати можливість, не порушуючи більш загальних законодавчих положень, самостійно визначати свої внутрішні адміністративні структури з тим, щоб вони відповідали місцевим потребам і забезпечували ефективне управління.

Повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування не можуть бути достроково припинені державними органами. До повноважень Верховної Ради України належить призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування у разі, якщо ними прийняті рішення з порушенням Конституції і законів України, прав і свобод громадян, якщо вони не забезпечують здійснення наданих їм повноважень. Проте і в цьому випадку відповідний орган продовжує Діяти до обрання нового органу місцевого самоврядування територіальною громадою.

Показником повновладдя місцевого самоврядування, його органів та посадових осіб, є їх правова автономія, суть якої полягає в конституційному визначенні компетенції місцевого само-

Конституція України

Розділ і. Стаття 8

врядування (ст. 143). Відповідно до положень ст. 4 Європейської хартії місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу. Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними, вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним, органом, якщо це не передбачено законом.

Вагомою гарантією місцевого самоврядування є закріплення на конституційному рівні обов'язковості рішень органів місцевого самоврядування на відповідній території (ст. 144). Зокрема, акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Безперечно, що функціонування місцевого самоврядування можливе лише при наявності відповідних матеріально-фінансових ресурсів, які повинні бути адекватні тим повноваженням, які надані органам місцевого самоврядування. Відповідно гарантією економічної самостійності є закріплення на конституційному рівні матеріальних і фінансових основ місцевого самоврядування. Згідно з Конституцією України (ст. 142) територіальні громади є суб'єктом права комунальної власності, яка включає рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Вагомою гарантією фінансової самостійності місцевого самоврядування є закріплене Конституцією (ст. 143) право органів місцевого самоврядування самостійно формувати, затверджувати і виконувати місцеві бюджети.

Важливою конституційною гарантією місцевого самоврядування є його право на судовий захист. Ця конституційна норма має принципове значення для забезпечення правової, організаційної і фінансової самостійності місцевого самоврядування, ос-

кільки якою б досконалою і завершеною не була система законодавства, конфлікти, а часом і відверте порушення прав територіальних громад та їх органів все ще трапляється. В правовій державі суди незалежні від впливу інших органів, їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які порушують права територіальних громад, повноваження їх органів та посадових осіб.

Місцеве самоврядування є могутнім фактором формування громадянського суспільства, оскільки свідома участь громадян у процесі створення гідних умов життя на певній території сприяє формуванню в них відповідальності за вирішення місцевих проблем, чим одночасно підвищується їхня соціальна та громадянська активність. Крім того, розвинуте, зі сталими традиціями місцеве самоврядування може суттєво протидіяти авторитарним тенденціям, оптимально забезпечить збалансованість відносин людини та держави.

Стаття Ь.В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згаданий принцип належить до найкращих прогресивних здобутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Йдеться про визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільнот, груп, об'єднань, зрештою - усіх людей. Вираз «вер-

Конституція України

Розділ І. Стаття 8

ховенство права», або ж «панування («правління») права» (rule of law), вперше вжив у XIX ст. англійський юрист А. Дайсі. Уновітній історії цей термін використовується у деяких міжнародних актах (зокрема, у Конвенції про захист прав людини і основних свобод).

Соціальний зміст і сутність принципу, що коментується, визначаються насамперед самим феноменом права. Якщо вважати таким явищем тільки юридичні норми – формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою, – тоді поняття верховенства права втрачає самостійне значення. Адже у цьому випадку воно відображало б підпорядкованість держави лише її законам, іншим юридичним нормам, які вона сама ж встановила і які в будь-який час сама може змінити чи скасувати. Безперечно, держава має бути зв'язана своїми чинними законами, проте ця зв'язаність більш адекватно відбивається поняттям «верховенство закону». Поняття ж «верховенство права» набуває самостійного значення в юриспруденції лише за тієї умови, що саме право інтерпретується як таке явище, котре виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів (хоча розуміння його сутності ніколи не було й нині не є однозначним).

З позицій соціально-детерміністського, конкретно-історичного підходу правом (як феноменом недержавного походження) можна вважати, зокрема, можливості суб'єктів суспільного життя, які необхідні їм для існування й розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки й культури людства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Без сумніву, найсуттєвішим різновидом є права людини. І саме вони мають стати вирішальним, визначальним чинником та критерієм при визначенні змісту діяльності держави і різних соціальних спільнот та громадських об'єднань. У разі реального панування прав людини в суспільному житті якраз і виникають підстави констатувати реалізацію принципу верховенства права. Верховенство права, інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини, проявляється головним чином у таких рисах державного і суспільного життя:

закріплення в конституційному та інших законах державиосновних прав людини (закони, які їм суперечать, є неправовими);

панування в суспільному та державному житті таких законів, котрі виражають волю більшості або всього населення

країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали насамперед права і свободи людини;

врегулювання відносин між особою і державою на основізагальнодозволенного принципу: «Особі дозволено чинити все,що прямо не заборонено законом»;

взаємовідповідальність особи і держави.

Наведені ознаки є, власне, суттєвими рисами і правової держави, що нею проголосила себе.Україна в Конституції (ст. 1).

Аналогічне (хоча й не цілком тотожне) розуміння верховенства права можна зустріти і в юридичній практиці сучасної України. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вперше в історії українського судочинства сформульовано таке положення: «Відповідно до ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя... При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції, закріплені в ній права і свободи людини та громадянина не є вичерпними» (п. 1). Такий підхід найвищого органу в системі українських судів видається в основному слушним: він орієнтує на те, що визнання закріплених у Конституції прав і свобод людини та громадянина як безпосередньо чинних критеріїв правомірності поведінки якраз і є шляхом до забезпечення верховенства права. Однак принаймні одне питання залишається все ж не з'ясованим: чи можуть відігравати таку саму роль у судочинстві ті права і свободи людини, які у Конституції України з певних причин не відображені (хоча вони зафіксовані, скажімо, у деяких міжнародно-правових актах)? Відповідь на це запитання випливає зі ст. 9 Конституції України, яка регламентує співвідношення і зв'язок міжнародних Договорів, з одного боку, та національного законодавства України, зокрема її Конституції, – з другого.

V демократичній правовій державі, якою стає Україна (правова система її належить до нормативно-актної (європейсько-континентальної) сім'ї), принцип верховенства права має діалектично поєднуватись із принципом верховенства закону. Це по-

Конституція України

Розділ /. Стаття 8

єднання полягає в такому: якщо принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу) , так і на правозастосовну діяльність, то принцип верховенства права адресований головним чином законодавцю. А державні органи мають користуватись останнім принципом у тих випадках, коли вони застосовують юридичні норми, котрі є відносно визначеними за змістом (зокрема, норми оціночні): адже тоді у правозастосовувача виникає можливість обрати на власний розсуд – в межах норми – той чи інший варіант рішення. І саме у цих випадках загальнолюдські принципи права стають однією з визначальних підстав для такого вибору. У разі ж застосування юридичних норм, повністю (абсолютно) визначених за змістом, принцип верховенства права реалізується тільки через верховенство закону, насамперед закону основного (конституції). Обгрунтованість щойно викладеного розуміння співвідношення принципів верховенства права і верховенства закону дістала обгрунтоване відображення у Рекомендаціях організованої Академією правових наук України Міжнародної науково-теоретичної конференції «Проблеми методології сучасного правознавства» (Київ, 9-10 жовтня 1996 p.). У цьому документі зазначається, що найголовнішими методологічними орієнтирами сучасного права України повинні бути, зокрема, «верховенство права, забезпечення його обов'язкової реалізації у законотворчій діяльності; верховенство та найвища юридична сила Конституції України щодо законодавчих та інших правових актів; верховенство законів у системі нормативно-правових актів України; забезпечення законності та справедливості правозастосовної діяльності; забезпечення прямої дії норм Конституції і законів України та обов'язковості їх виконання».

Конституція України має найвищу юридичну силу. Юридична сила нормативно-правових актів – це така їх специфічна властивість, яка характеризує їх співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем органу, який їх прийняв, в апараті держави.

Найвища юридична сила конституції щодо всіх законів та інших нормативно-правових актів зумовлюється тим, що вона за своєю соціально-правовою природою є установчим нормативно-правовим актом держави. З цього випливають такі її властивості: первинність, «першопочатковість», пріоритетність у встанов-

ленні визначальних засад суспільного і державного устрою, становища людини в суспільстві; універсальність (конституція врегульовує всі основні ділянки суспільного і державного життя, всі основні відносини людини з державою); винятковість, унікальність у регулюванні основних засад держави і суспільства; підвищена юридична стабільність (зокрема, внаслідок специфічного, ускладненого порядку ЇЇ зміни). Найвища юридична сила Конституції знаходить свій прояв у таких її ознаках:

верховенство, підпорядкованість, субординованість, відповідність їй (конституційність) усіх інших законів та підзакон-них нормативних актів;

беззаперечність, безсумнівність, «недоторканність» Конституції для всіх суб'єктів державного і суспільного життя, можливість вносити до неї зміни тільки за рішенням того органу, якийїї прийняв;

абсолютна, всезагальна обов'язковість: в Україні немаєсуб'єктів, котрим дозволялося б не дотримуватись її положень.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У коментованому приписі спеціального роз'яснення потребує термін «на основі». Він є засобом конкретизації попередньої частини ст. 8 Конституції і означає, що закони та інші нормативно-правові акти повинні: 1) бути розвитком конституційних норм – конкретизацією чи деталізацією їхнього змісту, або ж 2) визначати порядок (процедуру) їх здійснення, або ж 3) встановлювати юридичну відповідальність за порушення Основного Закону. Перша із наведених ознак є тотожною поняттю «відповідність Конституції законів та інших правових актів» (ч. 2 ст. 147).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Для того Щоб краще усвідомити призначення коментованого припису, слід зважати на те, що протягом тривалого попереднього періоду конституційно-правове регулювання у нашій країні відзначалося декларативністю, «безсилістю» (значною мірою навіть фіктивністю). Виправданням цього було поширене тоді уявлення, згідно з яким Конституція включає і «програмні положення», які, ясна Річ, не можуть бути негайно і безпосередньо втілені в життя. Призначення коментованого припису полягає в тому, щоб подолати такі уявлення і таку практику та безпосередньо забезпечити пра-ворегулятивний вплив Конституції як повноцінного юридично-

Конституція України

Розділ І. Стаття 8

го (нормативно-правового) акта, гарантувати дієвість, реальністі її норм. У зв'язку з цим слід роз'яснити, що означає вираз «дЬ юридичної норми» і, зокрема, дія «пряма». Дія нормативно-правового акта – це забезпечувана державою формальна можливісті використання або формальна необхідність виконання (дотримання) юридичної норми, шо закріплена в ньому.

Поняття прямої дії норм Конституції не слід ототожнюваї з поняттям прямої дії закону в часі. Пряма дія закону в часі є одним із «напрямків» темпоральної (часової) дії закону. Вона поля-І гає в тому, що дія закону поширюється на ті відносини, які виник -І нуть після набрання ним чинності, а також на ті відносини, котрії існували ще до цього моменту, проте тривають і надалі (причому дія закону поширюється на них лише з моменту набрання ним| чинності).

Краще зрозуміти сутність прямої дії конституційних норм можна, співставляючи її з їхньою непрямою, тобто опосередкованою, дією. Опосередкована дія таких норм здійснюється за допомогою їх конкретизації, деталізації чи «процедуризації» в інших, під конституційних юридичних нормах. Ті положення Основного Закону, котрі без згаданих підконституційних норм взагалі не можуть бути реалізовані, якраз і є нормами непрямої дії. Пряма дія конституційних норм вимагає, щоб навіть за наявності і при застосуванні поточних підконституційних законів та інших нормативно-правових актів правозастосовчий орган посилався не тільки на них, а спочатку на ту норму Конституції, на розвиток якої або ж на основі якої вони прийняті і діють. Такий висновок знаходить своє підтвердження й у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України: у ній підкреслено, зокрема, що «суди при розгляді конкретних справ повинні керуватись насамперед нормами Конституції України». Слід звернути увагу й на те, шо коментований припис щодо прямої дії стосується саме норм Конституції, а не якихось інших її положень, які не є власне правилами фізичної поведінки, діяльності (скажімо, положень щодо констатації історичних фактів, намірів і прагнень законодавця, його цілей). Ненормативні положення Конституції можуть і використовуватись лише як аргументи при певному тлумаченні , її норм (насамперед тлумаченні історичному та цільовому). У цьо-. му проявляється їх важлива функція в конституційно-правовому . регулюванні.

. 48

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вперше визначила, в яких саме випадках суд зобов'язаний безпосередньо застосовувати норми Конституції. Це повинно відбуватись тоді, коли:

зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

закон, який був чинним до введення в дію Конституції чиприйнятий після цього, суперечить їй;

правовідносини, котрі розглядаються судом, не врегульовано законом України, а нормативно-правовий акт, прийнятийВерховною Радою України, суперечить Конституції України;

укази Президента України, які з огляду на 'їх нормативно-правовий характер підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це положення є яскравим прикладом прямої дії конституційних норм щодо судового захисту прав і свобод людини і громадянина (частини 1, 2 ст. 55 Конституції України). Тут, крім поняття прав і свобод людини (див. коментар до ст. 3), уперше зустрічається поняття прав і свобод громадянина. Права і свободи громадянина стосуються лише тих осіб, на котрих поширюється українське громадянство, тобто особливий юридичний зв'язок між людиною і державою. Він полягає в залежності і відповідальності між ними, що проявляється у специфічних взаємних правах і обов'язках: держава зобов'язана піклуватись про своїх громадян, де б вони не перебували, забезпечувати здійснення, охорону та захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватись приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства. Здійснення прав і свобод людини значною мірою визначається їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство є тим «каналом», через який відбувається найбільш повне здійснення прав людини. В ідеалі права громадянина мали б повністю співпадати із правами людини. Однак сьогодні така ситуація в Україні (як і в багатьох інших державах) ще не є реальністю. У тих статтях другого розділу Конституції України, де вживаються слова «усі люди», «кожна людина», «усі», «кожен», «кожному», «особа», «ніхто», йдеться про права і свободи людини (незалежно від її громадянства). Ті ж статті Конституції, в яких

4 2-171

Конституція України

Розділ І. Стаття 9

використовуються терміни «громадянин», «громадяни», встановлюють права (або обов'язки), вочевидь, тільки для українських громадян. Відносини, пов"язані з набуттям і втратою громадянства України, детально регламентуються Законом України від 18 січня 2000 р. «Про громадянство України».

У коментованому приписі йдеться про судовий захист саме конституційних прав і свобод, тобто лише тих, які безпосередньо закріплені в Основному Законі. Отже, йдеться так чи інакше лише про частину (хоча й найважливішу) прав і свобод людини та громадянина. Роз'яснення щодо того, які ж права та свободи людини і громадянина існують або можуть існувати поза межами Конституції, подається в коментарі до ч. 1 ст. 22.

Оскільки, як уже зазначалось, норми Конституції є нормами прямої дії, то безпосередньо на їх підставі можна звертатись за захистом своїх конституційних прав і свобод не тільки до суду, а й до інших передбачених законодавством органів. Та й не тільки для захисту, але й для сприяння здійсненню та для охорони конституційних прав.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У коментованій статті закріплено надзвичайно важливу норму про співвідношення норм міжнародних договорів України та норм внутрішнього законодавства. Разом з ст. 8 Конституції України коментована стаття визначає склад та ієрархію норм законодавства Української держави.

Термін «чинні міжнародні договори України» належить виключно до міжнародних публічно-правових договорів. Це випливає із змісту коментованої статті, яка пов'язує поняття міжнародного договору з процедурою надання Верховною Радою України згоди на його обов'язковість, яку застосовують лише до публічно-правових міжнародних договорів. Тому для даного комента-ря слід застосовувати міжнародно-правові звичаї та акти, що ре-

гулюють право міжнародних публічних договорів, а також внутрішнє законодавство України, що стосується таких договорів (Закон України «Про міжнародні договори України»).

Міжнародні договори може бути укладено між державами та за участю інших суб'єктів міжнародного права. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода» та ін.

Від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що можуть мати правове значення: резолюції міжнародних організацій, декларації, заяви, заключні акти тощо. Хоча такі документи за певних умов можуть бути юридично зобов'язуючими, вони не набувають якості міжнародного договору.

Термін «міжнародні договори України» слід розуміти як міжнародні договори, укладені Україною. Порядок укладення, виконання та припинення саме таких договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори України». Адміністративно-територіальні одиниці України не мають самостійної компетенції укладати міжнародні договори, але українське законодавство не заперечує, що таке делеговане повноваження може бути надано. В такому разі договір має розглядатися як міжнародний договір України.

У коментованій статті згадуються лише чинні міжнародні договори. Питання про чинність міжнародного договору – це питання міжнародного, а не внутрішнього права. В царині внутрішнього права це питання постає лише тому, що виникає питання про застосування норм такого договору у внутрішньому правопорядку відповідно до національно-правових процедур. Визнання міжнародного договору не чинним у внутрішньому праві не може породжувати міжнародно-правової нечинності. Але питання про Дію міжнародного договору у внутрішньому правопорядку не може виникати, якщо договір є нечинним у міжнародному праві. Тому, якщо міжнародний договір ще не набрав чинності, для дії його норм у внутрішньому правопорядку згідно із коментованою статтею може бути недостатньо надання згоди на його обов'язковість Верховною Радою України. Внаслідок цього застосування норм міжнародних договорів України в порядку, передбаченому коментованою статтею, обов'язково має бути пов'язане із з'ясуван-

44-472

Конституція України

Розділ !. Стаття 9

ням питання про міжнародно-правову чинність відповідного міжнародного договору. Необхідно також з'ясовувати питання про набранням міжнародним договором чинності для України. Дата надання згоди Верховною Радою України на обов'язковість міжнародного договору не збігається з датою набрання чинності міжнародним договором для України. Так, Верховна Рада України 14 червня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 р. На жаль, оприлюднення текстів міжнародних договорів в офіційних виданнях України не супроводжується відомостями про набрання ними чинності.

Питання про дію міжнародних договорів України, а також про дію міжнародних договорів СРСР неодноразово поставало перед українськими судами. Враховуючи те, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» (ч. 1 ст. 124 Конституції України), суди можуть вирішувати це питання. Такий підхід збігається з доктриною та іноземною судовою практикою, яка визнає за національними судами право звертатися до з'ясування питання про чинність та дію міжнародних договорів. Зокрема, у зв'язку з правонаступництвом щодо міжнародних договорів перед судами може постати питання про дію в Україні міжнародних договорів СРСР. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво» Україна є «правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Таким чином, визнання міжнародного договору СРСР нечинним може бути встановлене Конституційним Судом України в разі суперечності норм договору Конституції України або судом загальної юрисдикції - в разі суперечності норм договору інтересам України.

Норми чинного міжнародного договору можуть мати практику їх застосування міжнародними органами. Така практика може впливати на зміст зобов'язань за договором, якщо вона є офіційним тлумаченням цього договору. Так, юрисдикція Європейського суду з прав людини відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції про захист прав людини та основних свобод «поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування конвенції». З огляду на це врахування тлумачень є частиною виконання зобов'язань за міжнародним договором.

Тлумачення слів ст. 9 Конституції України «...згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України...» пов'язане із з'ясуванням декількох понять. Перш за все як слід розуміти слова „згода на обов'язковість»? У п. 32 ст. 85 Конституції України визначена компетенція Верховної Ради України – надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. Термін «ратифікація» в Конституції не застосовано. В той же час у ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» це повноваження Верховної Ради України визначене як «ратифікація». Але надання згоди на обов'язковість міжнародного договору можливе не тільки шляхом ратифікації. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. надання згоди можливе також шляхом «прийняття», «затвердження», «приєднання». Саме так слід розуміти слова Конституції про повноваження давати згоду на обов'язковість міжнародного договору. На практиці Верховна Рада України використовує в повному обсязі це своє право не тільки шляхом ратифікації міжнародних договорів, що цілком природно, оскільки питання про форму надання згоди на обов'язковість договору звичайно вирішується в самому договорі. Відсутність згадки в ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» про інші форми надання згоди на обов'язковість міжнародного договору суперечить Конституції України. Тому як частину внутрішнього законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані міжнародні договори України, а і ті міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких було надано Верховною Радою України в інший формі. У той же час норму ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» слід розуміти в контексті компетенції Верховної Ради згідно з п. 32 ст. 85 Конституції України та вважати частиною внутрішнього законодавства не тільки ратифіковані, а і ті договори, згоду на обов'язковість яких було надано в іншій формі.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь У міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях

Конституція України

(організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; є) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких Верховною Радою України не надано, не застосовуються як частина національного законодавства. Таких міжнародних договорів України переважна більшість, серед них в основному договори, укладені центральними органами виконавчої влади України.

В українському праві відсутнє легальне визначення поняття «національне законодавство». Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, п. 12 Перехідних положень). Але з'ясування саме цього поняття має принципове значення для розуміння місця міжнародних договорів у ієрархії українського законодавства. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. під терміном «законодавство» потрібно розуміти прийняті в межах повноважень та відповідно до Конституції України і законів України: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України. В інших випадках Конституційний Суд України в своїх рішеннях взагалі згадував міжнародні договори окремо від актів національного законодавства. В той же час Закон України «Про міжнародні договори України» у ч. 2 ст. 17 передбачає: «Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України». До цього слід додати, що ст. 12 згаданого Закону поширює на національне законодавство міжнародно-правовий принцип сумлінного виконання міжнародних договорів - «міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права», а також вимагає застосування цього принципу на основі взаємності. При цьому «Президент 54

Розділ І. Стаття 9

України і Уряд України вживають заходів щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України» (ст. 13 Закону).

Отже, згідно з українським законодавством виконання міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачає його пріоритет перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зобов'язання, що містяться в таких договорах. З дати набуття для України чинності міжнародним договором не повинні застосовуватися норми внутрішньодержавного законодавства, що йому суперечать.

У деяких випадках міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, санкціонується застосування державою-стороною інших міжнародних актів. Наприклад, Договором про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 2 липня 1997 р. встановлено зобов'язання сторін «застосовувати міжнародні норми і стандарти ... які містяться ... в: документі Зустрічі Копенгагенської Конференції щодо людського виміру Організації з безпеки та співробітництва в Європі від 29 червня 1990 року, Декларації Генеральної Асамблеї ООН щодо прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (Резолюція 47/135) від 18 грудня 1992 року...» В такому випадку договірна норма вступає в колізію з ч. 1 ст. 9 Конституції України і тому не може бути застосована. Застосування у внутрішньому правопорядку норм міжнародних договорів не може ні суперечити Конституції України, ні доповнювати її (за винятком випадків, коли Конституція надає таку можливість, наприклад, у ч. 1 ст. 22), ні виключати будь-які положення (в Рішенні у справі Устименка Конституційний Суд України зазначив: «...винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами»).

В ч. 2 ст. 9 Конституції України зазначено, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції

Конституція України

Розділ І. Стаття І О

України...» Таким чином, норма цієї статті спрямована у майбутнє і виключає можливість укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України. Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародні договори України» поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України. Це створює юридичний обов'язок для органів Української держави, уповноважених вести переговори, підписувати договори, давати згоду на обов'язковість договору, не укладати міжнародні договори, що суперечать Конституції України. Але це не виключає можливості появи міжнародних договорів, що суперечать Конституції України. На цей випадок Конституція не дає прямої відповіді, оскільки ця проблема є міжнародно-правовою і її вирішення міститься в ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згоду на обов'язковість для неї міжнародного договору було виражено з порушенням того чи іншого положення її внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки таке порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення». При цьому порушення норми внутрішнього права особливо важливого значення має бути надзвичайно серйозним і ставити під сумнів сам факт належного волевиявлення. В іншому випадку договір буде визнано чинним і виникне питання про його виконання.

Конституція не вирішує питання про можливість застосування норм міжнародних договорів, норми яких суперечать Конституції, але за своїм духом Конституція безумовно не сприймає такої колізії. На такій позиції стоїть і Конституційний Суд України, надаючи перевагу нормам Конституції перед нормами міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд може розглядати питання щодо конституційності чинного міжнародного договору і у разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин. 56

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Мова відіграє визначальну роль у процесі формування особистості людини, здобуття нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, прилучення її до надбань культури, національної самоідентифікації людини, а також, як правило, одним з головних чинників формування сучасної нації тощо.

З огляду на складну історію становлення української державності та розвитку української мови, а також на те, що українську мову вважає рідною переважна більшість населення України (67,5% населення України заданими перепису 2001 р.) Конституція визнає державною саме українську мову. Причому зазначене положення міститься у розділі І Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні як фундаментальні принципи, що складають засади громадянського суспільства та правової державності.

Державна (офіційна) мова – це мова, якій державою надано статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, вважаються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). Положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних зак-

Конституція України

Розділ /. Стаття 10

ладах України (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови)).

Порядок застосування мов відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України. Зараз зазначений порядок визначається Законом України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР», відповідно до ст. 11 якого мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних та інших органів, підприємств, установ є українська мова. Закон визначає мову технічної і проектної документації (ст. 14), з'їздів, конференцій та інших форумів (ст. 15), документів про вибори (ст. 16), у сфері обслуговування (ст. 17), судочинства (ст. 18), провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 19), нотаріального діловодства (ст. 20), арбітражного провадження (ст. 21), прокурорського нагляду (ст. 22), юридичної допомоги (ст. 23), міжнародних договорів та угод (ст. 24), виховання та освіти (статті 25-29), у сфері науки (ст. 30), інформатики (ст. 31), у сфері культури (ст. 32) тощо. У статті 37 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлено, що «офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. З правого боку (або внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою».

Державною мовою зобов'язані володіти Президент України (ст. 103 Конституції України), професійні судді (ст. 127 Конституції України, ст. 59 Закону «Про судоустрій»), судді Конституційного Суду України (ст. 148 Конституції України), члени Вишої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). Відповідно до ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» службові особи повинні володіти як державною – українською, так і російською мовами. Зазначене положення було вміщено з огляду на реальну мовну ситуацію в Україні. Н езнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових

осіб українською чи Іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 6 Закону від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян»).

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» однією з умов прийняття до українського громадянства визнається «володіння державною мовою або ЇЇ розуміння в обсязі, достатньому для спілкування», що є свідченням зваженого, поміркованого і толерантного підходу. 27 березня 2001 р. Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань фомадянства України та виконання прийнятих рішень», яким встановлено, що особа може виконати зазначену вимогу шляхом подання одного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування; 2) копії атестата чи витягу із залікової відомості диплома - для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови (підпункт «є» п. 39).

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Це означає, що держава, по-перше, бере на себе зобов'язання не перешкоджати вільному розвитку, використанню у спілкуванні, застосуванні мов національних меншин, по-друге, сприяти їх розвитку та використанню (шляхом державної підтримки видання друкованих засобів масової інформації, підручників, навчальних посібників, художньої літератури, набуття освіти мовами меншин тощо), по-третє, захищати мови меншин як духовно-культурну цінність з метою не допустити їх занепаду і втрати. 15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», відповідно до якого положення зазначеної Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України, як білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська. Відповідно до цього закону визначено ті заходи, які застосовуються стосовно кожної з вказаних мов. Зокрема, відповідно до підпункту (ііі) п. 1 ст. 8 Хартії передбачається забезпечити надання дошкільної освіти (або суттєвої частини такої освіти) відповідними мовами меншин «принаймні до дітей з тих сімей, які цьо-

Розділ і. Стаття І 1

ся перш за все офіційні мови ООН (англійська, російська, іспансь ка, китайська, французька) та робочі мови ООН (англійська, ро

Конституція України

го бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Відповідно до п «Ь» ст. 14 Хартії держава зобов'язується «в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та розвивати таке співробітництво».

При цьому, як зазначається у п. 5 цього Закону, «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії».

Певні можливості для використання мов меншин передбачено в Законі «Про мови в Українській РСР». Так, наприклад, у роботі державних та інших органів, підприємств, установ, організацій, розташованих у місцях компактного проживання громадян нетитульної націонал ьно-етнічної спільноти можуть використовуватися поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. 3). У статті ЗО передбачається, що «результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою», а виконавці таких робіт «можуть вибирати мову публікацій наукових результатів». Відповідно до ст. 33 мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова, але «можуть також бути мови інших національностей».

З огляду на реальну мовну ситуацію, що склалася в Україні, та оскільки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у нормі, що коментується, виокремлено російську мову. В Європейській хартії регіональних мов або мов меншин російська мова віднесена до переліку тих мов, на які поширюється застосування спеціальних пільгових заходів. У Законі «Про мови в Українській РСР» на службових осіб покладається обов'язок володіти не лише державною, а й російською мовою (ст. 6).

Необхідністю інтеграції України в Європу та залучення її до надбань світової культури обумовлена турбота держави про розвиток мов міжнародного спілкування. Такими мовами вважають-60

сійська, іспанська, французька).

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а та-кожрозвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Положення статті, що коментується, спрямоване на забезпечення толерантності в міжетнічних відносинах та їх демократичного розвитку, досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві. Вперше на конституційному рівні визнано існування в Україні трьох видів національно-етнічних спільнот: української нації, корінних народів і національних меншин, а також визначено два головні вектори державної політики у сфері міжнаціональних відносин: 1) сприяння консолідації та розвиткові титульної – української нації; 2) сприяння розвиткові самобутності корінних народів і національних меншин України.

Необхідність забезпечення розвитку української нації обумовлена значними втратами, яких вона зазнала у сфері національно-етнічного буття протягом понад трьох останніх століть. Розрізняється українська нація як сукупність осіб, які відносять себе до титульної української нації і вважають за необхідне збереження її самобутності (саме в такому значенні вона розглядається у статті, що коментується), та українська політична на-Ція, до якої входять усі громадяни України незалежно від національно-етнічного походження.

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, u історичної свідомості, традицій і культури шляхом законодавчого регулювання, здійснення державних програм, наукових пошуків, видання відповідної літератури, проведення конференцій, конкурсів, фестивалів та інших заходів. З метою реалізації Закону України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» |Дою Міністрів УРСР була ухвалена постанова від 7 грудня ^у о9 р. «Про першочергові заходи щодо організації виконання •Закону УРСР «Про мови в Українській РСР». 12 лютого 1991 р.

Конституція України

постановою Ради Міністрів УРСР № 4 і була затверджена жавна програма розвитку української мови та інших національних мов в УРСР на період до 2000 р. 8 вересня 1997 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 998 затвердив Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови. Постановою Кабінету Міністрів України 6 листопада 1997 р. № 1235 було затверджено Програму розвитку і підтримки української культури у м. Севастополі, забезпечення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя міста. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2002 р. була затверджена Державна програма підтримки національних творчих спілок на 2003-2005 роки.

Українська держава піклується про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. До національних меншин належать «групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» (ст. З Закону України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні»). Визначення поняття корінних народів подається в Конвенції Міжнародної організації праці № 169 від 27 червня 1989 p., яка відносить до корінних ті «народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, соціальні, культурні й економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства і становище яких регулюється повністю чи частково їх власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством», а також «народи в незалежних країнах, які розглядаються як корінні в зв'язку з тим, що вони є нащадками тих, хто населяли країну або географічну область, частиною якої є ця країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів, і які, незалежно від їх правового статусу, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні й політичні інститути». Причому в п. 2 ст. 1 Конвенції міститься застереження про те, що «основоположним критерієм» для визначення груп, на які вона поширюється (тобто головним критерієм визнання корінним народом), є «вказівка самих народів на їх приналежність до числа корінних народів або таких, що ведуть племінний спосіб життя». Фактично це єдине нормативне визначення ко-

Розділ І. Стаття і 1

пінних народів, яке досить складно застосувати в умовах сучасної України. ...

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право на вибір національної належності, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною етнічною спільнотою. Відповідно до ст. 11 Закону «Про національні меншини в Україні» громадяни України, які належать до національних меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен тягти за собою будь-яких негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Зазначене право знайшло своє закріплення в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин змушені були приховувати свою національну належність або ж зовсім відмовлятися від неї.

Безпосередньо з цього права випливає право на збереження етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 нового Цивільного кодексу України. На відміну від Закону України «Про національні меншини в Україні», в якому зазначене право не знайшло прямого закріплення і про нього згадується лише опосередковано, у Цивільному кодексі України воно юридично визнається за будь-якими фізичними особами, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Аналіз ст. 300 нового Цивільного кодексу України дає достатні підстави для висновку про те, що «право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності» становить головний зміст більш широкого права особи – права на індивідуальність, якому, власне, й присвячена ст. 300, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається «право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства».

Держава підтримує здійснення заходів, спрямованих на вивчення та розвиток мови, культури, традицій корінних народів і національних меншин, формування в них знань та уявлень про ^І сторію, основні пам'ятки, заклади і діячів національної культу-Ри, розуміння і цінування національних духовних надбань, залучення представників корінних народів і національних меншин до

Конституція України

участі в культуротворчій діяльності тощо. 20 квітня 2000 р. Верховна Рада України провела парламентські слухання «Проблеми законодавчого регулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну», за результатами яких ухвалила рекомендації. 1 березня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2001 р. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. була затверджена Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2002 р. № 88 була затверджена Програма сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді на 2002-2005 pp. 16 травня 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України була затверджена Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на період до 2005 року.

Особливого значення набуває для громадян, які належать до національних меншин, право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання (ст. 36 Конституції України, ст. 6 Декларації прав національностей України, ст. 13 Закону «Про національні меншини в Україні», статті 7–8 Основ законодавства України про культуру). Воно здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом України від Ібчервня 1992 р. «Про об'єднання громадян». Ці організації сприяють збереженню самобутності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх представниками. Такі громадські організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити масові заходи, конкурси, фестивалі, виставки, збори, сприяти створенню національних газет, журналів, телепередач, відеофільмів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі. На сьогодні в Україні діють 778 національно-культурних товариств, з яких 28 мають всеукраїнський статус, 36 центрів культури, а також будинки народної творчості, центри фольклору та етнографії, понад 1160 національних колективів художньої самодіяльності, музич-64

Розділі. Стаття 12

них та фольклорних колективів національних меншин (серед яких 227 театрів і театральних труп, 338 танцювальних колективів, 343 хорових колективи, 258 музичних ансамблів), 20 російських театрів, а також театри, які репрезентують угорську, польську та кримськотатарську культури. Крім того, в 367 бібліотеках функціонують відділи літератури мовами національних меншин.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У розділі VIII Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. наголошується, що Україна «виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки».

Держава бере на себе зобов'язання щодо задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами, по-перше, з гуманістичних міркувань, по-друге, з метою популяризації української мови і культури у світі, по-третє, задля поширення поінформованості широкого загалу в різних країнах світу про національно-культурні здобутки українців, по-четверте, з метою створення сприятливого Грунту для подальшого розвитку взаємовигідного співробітництва України з іншими державами. Держава піклується про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами, шляхом сприяння проведенню Всесвітніх конгресів українців та інших форумів, підтримки діяльності міжнародних та регіональних національно-культурних товариств українців, поширення українських видань, підручників, посібників, друкованих засобів масової інформації, підготовки педагогічних кадрів для українських освітніх закладів за кордоном тощо.

Значну роботу в цьому напрямку здійснюють спільні двосторонні комісії, правову основу діяльності яких становлять відповідні міждержавні угоди. Так, за участю Кабінету Міністрів України створено низку міжурядових комісій: Українсько-Словацьку комісію з питань національних меншин, освіти і культури; Українсько-Угорську комісію з питань забезпечення прав національних меншин; Змішану міжурядову Українсько-Румунську комісію з питань

5 3-472

Конституція України

забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин тощо. 23 березня 1995 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 212 затвердив Положення про Українську частину Двосторонньої українсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури, у п. 2 якого зазначається, що «Комісія координує діяльність міністерств і відомств України, інших органів державної виконавчої влади щодо забезпечення прав осіб, які належать до словацької національної меншини в Україні та української національної меншини в Словацькій Республіці, а також стосовно співробітництва між Україною та Словацькою Республікою в галузі освіти і культури».

У Верховній Раді України знаходиться на розгляді проект Закону України «Про закордонного українця», в якому передбачено створення правової основи задоволення національно-культурних потреб українців, які мешкають за кордоном.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовувати-ся на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Коментована стаття присвячена питанням, які пов'язані із закріпленням в Основному Законі права власності на природні ресурси та права користування ними.

Як природний ресурс виступає будь-яка частина навколишнього середовища, яку людина використовує чи може використовувати для задоволення своїх потреб з певною метою. До їх складу належать об'єкти природи, відносно стабільні, і ті, які 66

Розділ І. Стаття 13

постійно змінюються, підлягають або не підлягають індивідуа-пзації, мають здатність відтворюватися та відновлюватися чи такої здатності не мають. Розрізняють також природні ресурси, які за своїми фізичними властивостями можуть бути об'єктами права власності, і ресурси, які такими об'єктами виступати не можуть. До перших належать земля, її надра, води, ліси, дикий рослинний та тваринний світ тощо. До других – клімат певного регіону, сонячна радіація, енергія виміру, атмосферне повітря тощо. Природні ресурси створюють матеріальну основу розвитку суспільства. Оскільки всі вони забезпечують життєдіяльність людей, то переважна більшість з них характеризується своєю приналежністю.

Законом України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність Української РСР» було передбачено, що основу економічної самостійності Української РСР становить власність її народу на національне багатство. При цьому до об'єктів власності народу України закон відносить землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони тощо.

Концепцію права власності народу України на природні ресурси розвивають норми Основного Закону.

Стаття 13 Конституції містить невичерпний перелік природних ресурсів, включаючи до нього навіть такі природні ресурси, які не підлягають індивідуалізації (наприклад, атмосферне повітря), та з врахуванням їх розміщення в межах територій України та в межах територій, на які поширюються суверенні права та юрисдикція України (континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона), визнає їх об'єктами права власності Українського народу.

Природні ресурси утворюють єдину екологічну систему, тому їх перебування у власності Українського народу сприяє забезпеченню екологічної рівноваги і екологічної безпеки як на території країни, так і в межах виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Відповідно до Закону України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій» (ст. 1) територією визнається частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними

53-472

Конституція України

Розділ І. Стаття 13

діяльністю людей умовами та ресурсами, а також повітряним простором та розташованими під нею надрами.

Визначення континентального шельфу міститься в ст. і Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 p., яка ратифікована ІОлистопада 1960 р. Детальний розвиток це визначення отримало в ст. 76 Конвенції ООН 1982 р. з морського права.

Україна, будучи прибережною державою, здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою його розвідки та розробки природних ресурсів. До природних ресурсів континентального шельфу належать мінеральні та інші неживі ресурси морського дна та його надр, а також живі організми, що належать до категорії «сидячих видів», тобто організми, що в період, коли їх промисел є можливим, перебувають у стані нерухомості на морському дні чи під ним або ж не здатні пересуватися інакше, ніж знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном чи його надрами. Згідно з приписами міжнародно-правових договорів суверенні права України на природні ресурси її континентального шельфу є виключними. Це означає, що навіть, якщо Україна не розробляє ці ресурси чи не здійснює розвідку шельфу, ніяка інша держава не може здійснювати такі дії, не маючи відповідної згоди на це України.

Особливий правовий статус встановлений і щодо природних ресурсів виключної (морської) економічної зони, яка згідно із Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України» (ст. 2) являє собою морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. Ширина цієї зони становить до 200 морських миль, шо вираховуються від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні здійснює суверенні права розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки цієї зони, у тому числі виробництва енергії шляхом використання води, течій та вітру. Конституційні положення щодо права власності Українського народу на природні ресурси відтворює ст. 324 ЦК України.

Український народ названий суб"єктом права власності поряд з ожавою у_К раїна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, іноземними державами та іншими суб'єктами публічного права (ст. 318 ЦК України).

Право власності Українського народу на природні ресурси знайшло свій розвиток у чинному екологічному законодавстві. Відповідні положення, зокрема, закріплені у ст. 4 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», а також стосовно окремих природних ресурсів поресурсовими кодексами чи законами. Йдеться, зокрема, про Водний кодекс України (ст. 6), Кодекс України про надра (ст. 4), Закон України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» (ст. 5) та ін. При цьому Водний кодекс та Кодекс про надра закріплюють категоричне твердження про виключну власність Українського народу на водні об'єкти та надра. Що ж стосується Земельного кодексу України, то він при вирішенні питання про належність землі за основу бере положення ст. 14 Конституції, згідно з якою право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою.

Юридична форма приналежності природних ресурсів Українському народу як носію суверенітету і єдиному джерелу влади в Україні, закріплена Основним Законом держави, передбачає проведення чіткого розмежування між поняттями «суб'єкти права власності» і «суб'єкти здійснення права власності». Народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, тобто реально володіти, користуватися і розпоряджатися природними ресурсами країни чи окремого її регіону. Тому конституційне положення, яке відносить Український народ до суб'єктів права власності на природні об'єкти, має більше соціально-економічний, аніж політико-правовий характер. Визнання народу України суб'єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об'єкти. За своєю економічною природою власність на ці об'єкти фактично ^є Державною. Народ і держава як суб'єкт права власності не мо-^ж Уть протиставлятися. Будь-яка держава фактично виступає організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу.

Конституція України

Український народ здійснює право власності на природні ресурси через органи державної влади і місцевого самоврядування. Межі компетенції цих органів визначаються Конституцією України.

Порядок здійснення права власності на природні ресурси регулюється чинним поресурсовим законодавством. Певною специфікою характеризується регулювання здійснення права власності, зокрема на землю. Проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу, в особі органів державної влади і місцевого самоврядування, держава як суб'єкт права власності на землі, які їй належать, законодавчо розпоряджається землею. Так, згідно зі ст. 84 З К України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Ці органи складають єдину систему органів державної виконавчої влади, які перебувають у ієрархічному підпорядкуванні. Тому Земельний кодекс розмежував компетенцію цих органів щодо здійснення правомочностей суб'єкта права власності на землю.

Відповідно до Конституції (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Але земельне законодавство не передбачає вирішення такого питання місцевого самоврядування, як, наприклад, розпорядження землями комунальної власності безпосередньо територіальною громадою. Здійснення повноважень суб'єкта права комунальної власності на землю Земельним кодексом України покладено на органи місцевого самоврядування.

Крім права власності на природні ресурси, стаття, що коментується, закріплює і другу організаційно-правову форму приналежності їх певним суб'єктам (зокрема, громадянам). Йдеться про право користування громадянами природними об'єктами права власності народу.

Чинне екологічне законодавство розрізняє загальне і спеціальне природокористування громадян. Загальне користування природними ресурсами здійснюється громадянами для задоволення їх життєво необхідних потреб (оздоровчих, естетичних, рекреаційних, матеріальних та ін.). Суб'єктами цього права є всі 70

Розділі. Стаття ІЗ

без винятку громадяни. Для його реалізації не потрібно отримувати спеціальні дозволи (ліцензії), воно здійснюється безоплатно Реалізація цього права не пов'язана із закріпленням природних ресурсів за окремими особами. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 38) допускає можливість обмеження цього права у випадках, передбачених законодавством України.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, – на пільгових умовах. Спеціальне природокористування, за загальним правилом, пов'язане із закріпленням відповідних природних ресурсів за конкретними природокористувачами.

Здійснюючи своє право власності, суб'єкти повинні додержуватися конституційних положень про те, що «власність зобов'язує» і «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Це означає, що з врахуванням її соціальної ролі власність повинна забезпечувати узгодження приватних, громадських та державних інтересів у процесі свого функціонування. Так, забезпечення та обслуговування, наприклад земельних інтересів суспільства, опосередковуються не тільки виключно суспільною (публічною) власністю на землю. З одного боку, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні і приватної власності на цей об'єкт природи, оскільки приватна власність є однією з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. З другого боку, приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання та охорони цього об'єкта природи.

Реалізація принципу поєднання інтересів власника, суспільства, держави, інших власників і користувачів природними ресурсами обумовлює положення, коли захист інтересів власності не повинен перешкоджати ефективній охороні довкілля та забезпе-енню екологічної безпеки. Чинне екологічне законодавство встановлює певні обмеження в здійсненні права власності, обу-овлені необхідністю врахування інтересів суспільства в цілому, зокрема права на безпечне довкілля.

Конституція України

Положення Конституції (ст. 13) про те, що власність зобов'язує, означає, що власник зобов'язаний використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах. Він повинен поважати інтереси інших соціальних суб'єктів. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, оскільки вона виконує соціальну функцію.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки та гарантує усім суб'єктам права власності рівність перед законом. У зв'язку з цим уповноважені державні та інші органи зобов'язані вживати (реалізувати) комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для такого захисту прав, а також забезпечувати узгодження приватних, громадських, державних інтересів у процесі використання природних ресурсів та охорони довкілля.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Де право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ці положення створюють принципово нову в Україні конституційну основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності.

Зміст ч. 1 ст. 14 Конституції України дослівно відтворений у ст. 1 ЗК України та ст. 373 ЦК України, що фактично є формою впровадження конституційних положень у конкретні галузі національного законодавства, зокрема у земельне та цивільне право.

Національне багатство - один з головних показників економічного стану держави. Воно визначається як сукупність створених і накопичених у країні працею всього суспільства благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдаровання населення тощо. До його складу входять суспільне, тобто створене працею людей, речове багатство; природні багатства (природні ресурси); нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний потенціал та ін.). У свою чергу природні багатства включають засоби до існування та засоби праці.

Земля, будучи основним національним багатством, як складова біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, які органічно пов'язані між собою і забезпечують належне функціонування флори та фауни, життєдіяльності людини та розвиток суспільства.

За своєю територією Україна є однією з найбільших країн Європи, а за якісним складом ґрунтів та біопродуктивністю угідь

- однією з найбагатших держав світу. Провідна роль земельногофонду як одного з найважливіших видів ресурсів розвитку та найціннішої частини національного багатства визначена високоюприродною продуктивністю земель у межах країни.

На початок 2003 р. земельний фонд України складав 60,4 млн. гектарів. Значна частка земельної площі (69,3% або 41,8 млн. га)

- це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78% (32,5 млн.га) припадає на ріллю.

Сільськогосподарська освоєність території досягла 72%, ступінь розораності земельної площі - 56%.

Людина і суспільство не можуть існувати без землі та інших природних ресурсів. Саме вони є основою задоволення матеріальних та інших потреб людини і суспільства. Конституція, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни та проголошуючи її основним національним багатством, запроваджує при цьому імперативний принцип особливої охорони цього найважливішого компонента біосфери.

Земля як унікальний об'єкт природи є основою для формування сприятливих умов, необхідних для існування всіх живих організмів. її охорона забезпечує охорону всіх інших природних ресурсів, які нерозривно пов'язані із землею (води, надра, рослинний і тваринний світ тощо).

Конституція України

Розділ І. Стаття 14

У юридичному значенні земля як об'єкт права власності - це розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить Українському народу на праві власності і є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Положення ст. 14 Конституції про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави насамперед і найбільш безпосередньо стосується земель, наданих для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської, науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначених для цих цілей, тобто земель сільськогосподарського призначення. Саме ці землі використовуються як основний засіб виробництва в сільському господарстві і виступають основою економічного розвитку держави та матеріального добробуту народу України.

Використання землі як просторово-операційної бази пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках виробник чої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, фор муванням систем розселення, розміщенням населених пунктів ті забезпеченням їх сталого розвитку.

Усе викладене свідчить про унікальні природні властивості землі, про її надзвичайну цінність для існування людей і функціонування суспільства. Саме це зумовлює необхідність особливої охорони цього природного об'єкта, яку повинна забезпечувати держава.

В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових відносин та різних форм власності на землю без ефективних заходів з боку держави процеси деградації землі, а також генофонду флори і фауни, екосистем та природних ландшафтів можуть стати незворотними. Саме тому охороні земель у новому Земельному кодексі присвячений спеціальний розділ, правові приписи якого знайшли свій розвиток у Законі України від 19 червня 2003 р. «Про охорону земель».

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земель від шкідливих антропогенних впливів, а також відтворення та підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культур ного

призначення.

Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

У процесі здійснення правової охорони земель держава реалізує чотири основні функцій – регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Визнання землі основним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, передусім зумовлено таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Це обумовлює, по-перше, пріоритет її правового режиму, порівняно з іншими матеріальними та духовними об'єктами національного багатства, по-друге, підпорядкованість правового регулювання режиму цих об'єктів правовому режиму землі як основної матеріальної цінності, що належить на праві власності Українському народові та підлягає особливій охороні державою.

Земля як основне національне багатство та фізичний об'єкт Матеріального світу включає всі категорії земель України, які знаходяться в її межах та визначені ст. 19 Земельного кодексу Укра'ь ^н и. Цінність цього об'єкта природи як національного багатства пов'язана з його багатофункціональним призначенням. Разом з 'Ншими природними ресурсами вона покликана забезпечувати насамперед загальнодержавні та загальнонародні інтереси.

Будучи матеріально-просторовою базою країни, основою ЇЇ незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, земля в процесі функціонування суспільства та забезпечення життєдіяльності людини виконує важливі функції.

Конституція України

Розділі. Стаття 14

Земля є насамперед територією держави Україна, яка відінших держав відмежовується кордонами. Принцип територіальної організації і здійснення публічної влади в територіальнихмежах – одна з головних ознак будь-якої держави. Україна, як іінші держави, має строго локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада. Земля як територія держави є ознакою її цілісності і об'єктом права власності Українського народу.У територіальних межах Український народ як носій незалежності і самостійності здійснює державний, народний і національний суверенітет. .

Надання землі статусу основного національного багатства, щоі перебуває лід особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок забезпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів України. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням вказаними органами ряду функцій управління землями, спрямованих на охорону земельних ресурсів.

Основний Закон країни встановлює, шо реалізація права власності на землю здійснюється відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин насамперед відносин земельної власності. Здійснення земельної реформи в Україні передбачає в першу чергу докорінне реформування відносин власності на землю.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землю, хоча по суті структурно закріпила приватну, комунальну і державну власність на землю. У зв'язку з цим можна вирізнити дві основні форми земельної власності – суспільну (або публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю самостійне місце займають державна та комунальна власність на цей об'єкт природи.

Основне завдання суспільної (публічної) власності на землю полягає в тому, що вона забезпечує та обслуговує земельні інтереси суспільства в цілому або ж його окремих частин – територіальних громад. Приватна ж власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних інтересів громадян та недержавних і некомунальних юридичних осіб. Конституційні положення щодо права власності на землю деталізуються в Земельному кодексі України, який є основним

спеціалізованим законодавчим актом у системі національного земельного законодавства.

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб'єктами відповідно до закону. Отже, суб'єктивне право власності на землю виникає і реалізується на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. До юридичних фактів, на підставі яких виникає, наприклад, право приватної власності на землю, належать: рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; цивільно-правова угода; успадкування земельної ділянки та ін.

Реалізація права власності на землю пов'язана із здійсненням його суб'єктами наданих їм прав та виконанням покладених на них обов'язків. З цією метою в земельному та цивільному законодавстві передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок.

Права власника земельної ділянки – це сукупність наданих йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, які складають зміст права власності.

Поряд з цими правомочностями законодавство закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок, які випливають із зазначених правомочностей та конкретизують їх. Перелік прав власників земельних ділянок визначений ст. 90 ЗК України. Цією нормою також встановлено, що порушені права цих суб'єктів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Правам власників земельних ділянок кореспондують юридичні обов'язки, які покладаються на них. Наведений у ст. 91 ЗК України перелік обов'язків не є вичерпним, оскільки законами на власників земельних ділянок можуть бути покладені й інші обов'язки.

Реалізація громадянами, юридичними особами та державою -власниками землі та конкретних земельних ділянок своїх власницьких правомочностей, а також здійснення прав і обов'язківвласника щодо землі відбувається у межах відповідних право-^Б ідносин. .• , , , .,,

Конституція України

Розділ І. Стаття 15

Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель.

Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах цих правовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує належне коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, які порушують права власника чи перешкоджають йому здійснювати відповідні правомочності з володіння, користування або розпорядження землею.

Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. Воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю України випливає із Конституції (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Гарантування права власності на землю – одна з важливих функцій держави. Конституція покладає на державу обов'язок забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13), проголошує непорушність права приватної власності та закріплює положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності (ст. 41). Саме в цьому полягає сутність гарантій права власності.

Чинний Земельний кодекс України розвиває принципові конституційні положення щодо гарантування права власності. Регламентації гарантій прав на землю присвячений V розділ земельного закону, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю. Він також відтворює конституційний припис, за яким власник не може бути позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.

Забезпечення гарантій прав на землю та невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав шодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, – важливі принципи, на яких базується земельне законодавство. 78

Стаття 15. Суспільне життя в Україні грунтується на садах політичної, економічної та ідеологічної багатоманіт-

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обоє яз-

кова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття проголошує одним із основоположних принципів життєдіяльності українського суспільства політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність (плюралізм). Функціонування ідеології, економічних та політичних відносин на засадах багатоманітності є особливістю сучасного суспільства, заснованого на безперечному визнанні демократії та свободи як фундаментальних гуманітарних цінностей. Систему правління в економічно розвинутих країнах досить часто кваліфікують як плюралістичну демократію. Тому положення даної статті сформульовані відповідно до норм міжнародного права, відповідають стандартам, викладеним в основоположних міжнародно-правових документах з питань політичного співробітництва. Таким чином, вперше у вітчизняному конституційному законодавстві з цього питання має місце його відповідність нормам міжнародного права, що є додатковою гарантією дотримання закріплених у цій статті принципів конституційного ладу.

Звертає на себе увагу, що конституція розділяє три суміжні поняття: політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Вихідним тут є принцип ідеологічної багатоманітності. Принцип ідеологічної багатоманітності означає різноманіття ідей (ідеологічний плюралізм), засноване на свободі духовного й інтелектуального життя, можливість вільного існування та функціонування у суспільстві різних поглядів та ідей відносно устрою Держави, участі у політичному житті, напрямків та перспектив Розвитку країни, інших суспільно значущих питань. Відповідно Д° Цих принципів особи, політичні партії та громадські об'єднан-^н я, інші суб'єкти політико-правових відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орієнтири, безперешкодно їх висловлювати, обстоювати та пропагувати.

Конституція України

Ідеологічна багатоманітність спирається на задеклароване Конституцією визнання людини найвищою соціальною цінністю і закріплені Основним Законом права кожного на вільний розвиток! своєї особистості, свободу світогляду, думки і слова, на вільне ви-! раження своїх поглядів і переконань (статті 23, 34, 35).

Проте ідеологічний плюралізм для свого втілення в державно-правову практику повинен знайти відображення у політичній багатоманітності, у конкретних політичних інститутах.

Принцип політичної багатоманітності означає можливість утворення та діяльності неоднакових за своїми ідеологічними орієнтирами партій та рухів задля відображення та представництва політичних інтересів різних соціальних прошарків (багатопартійність). Водночас Конституція України забороняє створення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини (див. коментар до ст. 37).

Політична багатоманітність і багатопартійність стали невід'ємною частиною суспільно-політичного життя у незалежній Україні. Закріплення цього принципу в Конституції означає незворотність процесу становлення основ правової демократичної державності, її наближення до стандартів державно-правового устрою країн з демократичною політичною системою, де партії виконують роль своєрідного посередника між громадянським суспільством і державною владою.

У Конституції знайшов своє закріплення принцип економі- \ чної багатоманітності, що свідчить про його значущість для ста- ] новлення та розвитку системи економічних відносин в Україні,^: - заснованих на засадах конкуренції та відсутності монополізму., Економічна багатоманітність передбачає визнання рівноправності існування, функціонування та рівний юридичний захист приватної, державної та комунальної власності. Згідно з частина- \ ми 2, 3 ст. 318 ЦК України усі суб'єкти права власності є рівними ] перед законом, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, що означає заборону встановлення при- \ вілеїв чи обмежень у питаннях правового режиму власності щодо 80

Розділ І. Стаття 15

різних її суб'єктів, передбачає згідно з чинним КК України єдину кваліфікацію і однакові санкції за посягання на власність.

Гарантією принципу ідеологічної багатоманітності є положення, закріплені в ч. 2 коментованої статті, яка забороняє державі визнавати як обов'язкову жодну ідеологію. Згідно з цим держава не може примушувати громадян, політичні партії чи громадські організації під загрозою кримінального чи іншого переслідування обов'язково дотримуватися певних ідей, вивчати чи пропагувати будь-яку ідеологію. Конституційний принцип, відповідно до якого ніяка ідеологія не може встановлюватися як державна, закріплює рівноправність різноманітних ідеологій у суспільстві. У демократичній державі жодна з них не може мати пріоритету перед іншими, підтримуватися офіційно державою за допомогою законодавчого закріплення чи в інший офіційний спосіб.

Заперечення Конституцією можливості визнання будь-якої ідеології як державної не означає, що в сучасному суспільстві не можуть існувати і розвиватися певні світоглядні орієнтири, які відображають історичні особливості формування народу, його звички та традиції, корінні інтереси та прагнення, покликанням яких є консолідація суспільства навколо вирішення життєво важливих, насущних питань.

Встановлення і проведення в життя принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності органічно пов'язане з забороною цензури, передбаченою ч. З коментованої статті. Відповідно до ст. 45^і Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.

Забороняються створення будь-яких органів державної влади, Установ, введення посад на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється за-

6 3472 ₈₁

Конституція Украши

собами масової інформації. Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визначаються виключно Конституцією та законами України. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України.

Водночас відповідно до основоположних засад демократичного суспільства та загальновизнаних принципів міжнародного права ст. 34 Конституції України, гарантуючи кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, передбачає, що його здійснення може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Частина 4 коментованої статі закріплює як загальну засаду, шо підлягає підвищеному конституційному захисту, обов'язок держави гарантувати свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України, який знайшов свою конкретизацію у праві громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги і демонстрації (див. коментар до статей 36, 38, 39 Конституції).

Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Утворення і розвиток суверенної Української держави неможливі без розробки та здійснення багатопланової і цілеспрямова-82

Розділ І. Стаття 16

ної системи захисту її національної безпеки та складової останньої - екологічної безпеки. Вихідні засади екологічної безпеки сформульовано в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де виділено окремий розділ «Екологічна безпека». В ньому зазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Саме в Декларації вперше було передбачено обов'язок Української держави щодо забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду народу України.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради Украши від 16 січня 1997 р., визначає екологічну сферу як складову національної безпеки Украши та виділяє такі основні напрями ЇЇ функціонування:

а) впровадження і контроль за додержанням науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля;

б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідківшкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

г) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

д) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

Подальший розвиток правового забезпечення екологічної безпеки відображено у постанові Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Основні напрями державної політики України У галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».

Розв'язанню проблем техногенно-екологічної безпеки присвячено розділ зазначеної постанови «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу». Серед необхідних для цього заходів у постанові передбачено: здійснення перебудови середовища, технічного переозброєння

6-3-472 83

Конституція Україна

виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних техі юлогічних процесів; застосування відновлюваних джерел енергії, розв'язання проблем знешкодження і використання всіх видів відходів; налагодження ефективного екологічного контролю за науково-дослідницькими роботами із створення об'єктів штучного походження, їх проектування, будівництва та фінансування з метою управління техногенними навантаженнями, раціонального використання природних ресурсів і розміщення продуктивних сил; проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень; розробку методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, обумовленого техногенними об'єктами; проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового контролю за об'єктами спостережень у промисловості, енергетиці, будівництві, на транспорті і в сільському господарстві.

В Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначено, що охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

Екологічна безпека є складовою глобальної та національної безпеки і становить собою стан захищеності довкілля від порушення його екологічної рівноваги. Мета забезпечення екологічної безпеки – підвищення захищеності особистості в умовах поглибленої екологічної кризи та посилення негативного впливу техногенної діяльності на навколишнє середовище. До об'єктів цієї безпеки традиційно відносять: людину, її життя і здоров'я; власність; суспільство з його матеріальними і духовними цінностями; державу, функціонування якої покликано забезпечувати нормальні умови для життєдіяльності громадян. Забезпечення екологічної безпеки здійснюється за допомогою відповідних заходів державного впливу: впровадження науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля; проведення контролю за станом навколишнього природного середовища; зниження антропогенних навантажень, ліквідацію наслідків шкідливого впливу людської діяльності на навколишнє природне середовище; впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій, реалізацію заходів щодо зменшення наслідків Чорнобильської катастрофи; 84

Розділ /. Стаття 16

профілактику неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

Екологічна безпека забезпечується системою організаційно-правових, економічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, система яких передбачена нормативно-правовими актами екологічного та інших галузей законодавства України. Серед них такі: екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення у дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів; охорона навколишнього природного середови-ша при застосуванні заходів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів; охорона навколишнього природного середовища від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу; охорона навколишнього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення; охорона навколишнього природного середовища від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами; екологічна безпека транспортних засобів; дотримання вимог екологічної безпеки при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем; вимоги екологічної безпеки щодо військових оборонних об'єктів та військової діяльності; екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів.

Відповідно до Указу Президента України від 15 вересня 2003 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління в сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екологічної безпеки є Міністерство охорони навколишнього природного середовища

України.

Важливим обов'язком держави, передбаченим в коментованій статті, є підтримання екологічної рівноваги на території України.

Екологічна рівновага в юридичній літературі розглядається як об'єктивна категорія, що характеризує відносну сталість видового складу живих організмів, їх чисельність, продуктивність, розподіл У просторі, сезонні зміни, біотичний кругообіг речовин та інших біологічних процесів у будь-яких природних співтовариствах. Зміст екологічної рівноваги становить собою сталість і замкнутість біотичного кругообігу речовин. Без знання складних та взаємозалежних

Конституція України

механізмів екологічної рівноваги неможливі раціональне природокористування, прогнозування господарської діяльності та збереження довкілля у придатному для життя стані. У зв'язку з наведеним держава встановлює певні застереження в економічній сфері з метою збереження екологічної рівноваги, поліпшення якості життя, раціонального використання природних ресурсів.

Важливим напрямком державного регулювання відносин у сфері встановлення екологічної рівноваги є раціональне, обмежене користування природними ресурсами. Його метою є задоволення матеріальних потреб суспільства за рахунок наявних і відтворюваних природних ресурсів, визначення найефективнішого, економічно вигідного їх використання без заподіяння шкоди життєво важливим інтересам людей.

Серед державних засобів забезпечення екологічної рівноваги необхідно виділити: встановлення дозвільного порядку надання права на природокористування; наявність еколого-правових приписів, які містять обмеження на природокористування та зобов'язання щодо здійснення заходів по відтворенню природних ресурсів, їх раціональному використанню та ресурсозбереженню в технологічних процесах; створення засад економічного механізму управління природокористуванням; впровадження моніторингу навколишнього природного середовища як засобу інформаційної та аналітичної підтримки державних рішень екологічної спрямованості; врегулювання питань екологічної стандартизації та нормування, ведення природоресурсових кадастрів і обліку в даній сфері та ін.

Відсутність забезпечення екологічної безпеки та порушення екологічної рівноваги призводять до виникнення екологічних катастроф. Саме до такої екологічної катастрофи слід віднести аварію на Чорнобильській атомній станції у квітні 1986 р. Зазначена аварія належить до техногенних катастроф, тобто до таких, які пов'язані з діяльністю людей. Для реалізації обов'язку держави з приводу подолання наслідків Чорнобильської катастрофи запроваджується державний контроль за додержанням правового режиму в зонах, що зазнали радіоактивного забруднення; особи, винні в порушенні встановленого правового режиму, а також у порушенні приписів державних органів, які здійснюють контроль у цій галузі, несуть юридичну відповідальність; з боку держави запроваджується система медичного забезпечення та соціального захисту осіб, яким надано статус постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Правовим підґрунтям державного подо-86

Розділ І. Стаття 16

іання наслідків Чорнобильської катастрофи є низка нормативно-правових актів, зокрема: закони України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 28 лютого 1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 20 червня 1997 р. «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення», від 20 лютого 2000 р. «Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення», Указ Президента України від 26 квітня 1996 р. «Про утворення Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології», постанова Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 р. «Деякі питання реалізації громадянами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, права на отримання земельної частки (паю)».

Зміцнення здоров'я населення, продовження активного довголіття і тривалості життя людей, подолання демографічної кризи мають для країни пріоритетне значення. Збереження генофонду Українського народу викликано перш за все незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи, погіршеним станом здоров'я населення, критичною демографічною ситуацією, зниженням рівня якості життя більшості громадян. Термін «генофонд» походить від грецького «genos» (рід, походження) та французького «fond» (основа) і розглядається як сукупність усіх генів однієї групи організмів. Він характеризується певним якісним складом і чисельністю.

Виконання державою обов'язку щодо збереження генофонду Українського народу потребує: поетапного збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективного використання; забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення; переорієнтації охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля; створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвитку фізичної

,. 87

Конституція України

культури та спорту; забезпечення раціонального збалансованого! харчування населення; здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку; забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання та навчання; запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я; інтенсивного розвитку медичної та фармацевтично промисловості.

Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілі' сності України, забезпечення ЇЇ економічної та інформаційної без пеки є найважливішими функціями держави, справою всього УкраЬ нського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальне цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили Украї ни.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордон\ України покладаються на відповідні військові формування та пра\ воохоронні органи держави, організація і порядок діяльності які визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким німожуть бути використані для обмеження прав і свобод громадянабо з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які] перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших] військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Коментована стаття спрямована на регулювання конституційних засад захисту суверенітету і територіальної цілісності

оо

Розділ І. Стаття і 7

нашої держави, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, використання Збройних Сил України, відповідних військових формувань та правоохоронних органів, а також соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, і членів їх

сімей.

Серед конституційних засад особливе місце належить положенням про права і свободи людини і громадянина, державний суверенітет і територіальну цілісність України. Такий висновок випливає із аналізу як статей 1 та 2, такіст. 157 Конституції. Виходячи із значення реальності державного суверенітету і територіальної цілісності для самого факту існування і поступального розвитку незалежної української держави, Конституція одними з головних її функцій, справою всього українського народу визнає захист ЇЇ суверенітету і територіальної цілісності, а також забезпечення економічної та інформаційної безпеки.

Співставлення ч. 1 ст. 17 Конституції та ст. З Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України» дає підстави визнати суверенітет, територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку об'єктами національної безпеки України. Остання визначається цим законом як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Важливість і складність завдань національної безпеки України викликає необхідність суспільного визнання на рівні Основного Закону захист суверенітету і територіальної цілісності України обов'язком держави, справою всього народу. Визнаючи захист суверенітету, територіальної цілісності України, ЇЇ економічної та 'нформаційної безпеки найважливішою функцією держави, ч. 1 ст. 17 в той же час не вказує, які саме державні органи її виконують. Коло суб'єктів, на яких покладається виконання цієї функ-Чіі, можна визначити шляхом тлумачення частин 2-4 ст. 17, ста-^Те й 85, 102, 106,107,116 Конституції України, а також ст. 4 Закону ^В Щ 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України». Д° таких суб'єктів, на наш погляд, належать: Президент Украї-^н и, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада на-тональної безпеки і оборони України, міністерства та інші цен-

Конституція України

Розділ І. Стаття 17

тральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, органи прокуратури, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Повноваження вищеназваних органів держави щодо забезпечення суверенітету, територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки чітко визначаються у статтях 85, 102, 106, 107, 116 Конституції України, ст. 9 Закону «Про основи національної безпеки України», а також у законах України, які визначають їх правове положення і компетенцію.

Частина 2 ст. 17 Конституції окреслює завдання щодо забезпечення оборони України, яка ст. 1 Закону України «Про оборону України» визначається як система політичних, економічних,соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодопідготовки до збройного захисту та ЇЇ захист у разі збройної агресіїабо збройного конфлікту. Реалізація даного завдання покладається на Збройні Сили України, які відповідно до Конституції України забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили Українискладаються з таких видів: Сухопутні війська, Військово-По-вітряні сили, Війська Протиповітряної оборони і Військово-Морські Сили. ]

Правовою основою діяльності Збройних Сил України є Коні ституція України, Закон України від 6 грудня 1991 р. «ПроЗбройї Сили України», Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про оборон України», статути Збройних Сил України, інші закони України| акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнї родні договори України, що регулюють відносини в оборонні сфері. Функції Збройних Сил України, їх склад, правові засад, організації, діяльності, дислокації, керівництва та управлінні визначаються Законом України «Про Збройні Сили України», і Частина 3 коментованої статті забезпечення державної 6es пеки і захисту державного кордону покладає на відповідні війсі кові формування та правоохоронні органи.

За чинним законодавством України військове формування це створена відповідно до законодавства України сукупністі 90

військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності. Правоохоронні органи – це органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

Забезпечення державної безпеки покладається на Службу безпеки України, яка згідно із Законом України від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України» є державним правоохоронним органом спеціального призначення. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна

Верховній Раді України.

Основне призначення Служби безпеки України полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань Служби безпеки України Закон України «Про Службу безпеки України» (ст. 2) також відносить: попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України передбачає її взаємодію з іншими державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які зобов'язані сприяти їй У виконанні покладених на неї завдань. Громадяни України та їх об'єднання, інші особи мають сприяти законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах. Такого роду допомогу Службі безпеки України можна розглядати як реалізацію громадянами України свого громадянського обов'язку, оскільки захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення ЇЇ економічної та інформаційної безпеки є справою всього

Українського народу.

Захист державної безпеки прямо пов'язаний із захистом державного кордону України. Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними до-

Конституція України

Розділ І. Стаття 17

говорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Непорушність державних кордонів є свідченням, територіальної цілісності, політичної й економічної незалежності суверенітету та єдності України. Виходячи з цього, охорона держава ного кордону України визнається невід'ємною частиною загально-! державної системи забезпечення національної безпеки України. І Забезпечення цілісності і недоторканності державного корі дону України є конституційною вимогою (ст. 2 Конституції), обов'язок по реалізації якої покладається відповідно до Закону України від 4 листопада 199І р. «Про державний кордон України» на Збройні Сили України та відповідні військові формування.

Захист державного кордону України є невід'ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Ця діяльність провадиться в межах наданих їм повноважень шляхом вжиття комплексу політичних, організаційно-правових, дипломатичних, економічних, військових, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контр-розвідувальних, оперативно-розшукових, природоохоронних, санітарно-карантинних, екологічних, технічних та інших заходів. Координація діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави із захисту державного кордону здійснюється Державною прикордонною службою України.

Охорона державного кордону України є невід'ємною складовою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні Державною прикордонною службою України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Збройними Силами України в повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України. Охорона •' державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та і інших водоймах покладається на Державну прикордонну службу України, а в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря – на Збройні Сили України. Державна прикордонна служба України і Збройні Сили України під час виконання завдань з охорони державного кордону України керуються законами України «Про державний кордон України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про оборону України»-92

Про Збройні Сили України», іншими нормативно правовими актами та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Державна прикордонна служба України в межах встановлених законодавством повноважень координує діяльність державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.

Законодавство України передбачає, що в забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону в межах своєї компетенції також беруть участь: міліція, яка діє згідно з Законом України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначено в Законі України від 26 березня 1992 р. «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України».

В Україні, яка стала на шлях розбудови демократичної, соціальної, правової державності, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Визнавши права і свободи людини безумовною цінністю, Конституція України заборонила використання Збройних Сил та інших військових формувань для їх обмеження. Дана заборона отримала відображення і конкретизацію в законах, які визначають правовий статус Збройних Сил України та інших військових формувань.

Конституція України також забороняє використання Збройних Сил та інших військових формувань з метою повалення конституційного ладу. Встановлення даної заборони випливає зі ст. 5 Конституції, яка закріплює право змінювати конституційний лад ^в країні виключно за народом і не допускає узурпацію цього права ^ан і державою, ані її органами і посадовими особами. Дії, спрямо-^Ва ні на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу аоо на захоплення державної влади, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб згідно зі ст. 109 Кримінального

кодексу України.

Основний Закон визнає неприпустимим використання Зброй- Сил та інших військових формувань і для усунення органів

Конституція України

Розділ І. Стаття 17

влади чи перешкоджання їх діяльності, оскільки через органи дер, жавної влади та органи місцевого самоврядування народ здійснює свою владу (ст. 5 Конституції).

Частина 5 коментованої статті встановлює обов'язок держави щодо забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Фундаментальним правовим підґрунтям для закріплення цього обов'язку держави є визнання Конституцією України людини найвищою соціальною цінністю (ст. 3), проголошення України соціальною державою (преамбула, ст. 1), гарантування громадянам права на соціальний захист, на рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму (ст. 46).

Цей конституційний обов'язок держави і відповідні йому права громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах та в інших військових формуваннях, а також членів їх сімей, отримали свій розвиток і конкретизацію в законах України від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», а також у відповідних статтях законів України «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Державну прикордонну службу України». Важливе значення для реалізації даної норми Конституції має також рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України відЗчервня 1999 р. «Про пожежну безпеку» (справа № 1-8/99 про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї»).

Чинне законодавство України передбачає створення воєнізованих або збройних формувань виключно з метою забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки України. Частина 4 ст. 17 Конституції встановлює заборону щодо створення і функціонування будь-яких інших збройних формувань, не передбачених законом. 94

рушення конституційної заборони щодо створення і функціонування збройних формувань має наслідком притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності згідно зі ст. 260 Кримінального кодексу України.

Під збройними формуваннями Кримінальний кодекс України розуміє воєнізовані групи, які незаконно озброєні придатною для використання вогнепальною, вибуховою або іншою зброєю. Воєнізованими вважаються такі формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підлеглість і дисципліну, і в яких здійснюється військова або стройова чи фізична підготовка.

Про факт створення і функціонування таких заборонених формувань можуть свідчити дії, які виявилися: у створенні не передбачених законами України воєнізованих або збройних формувань; участі у їх діяльності; керівництві ними; їх фінансуванні; поставці їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин або військової техніки; участі в їх складі при нападі на підприємства, установи, організації або громадян. Здійснення будь-яких із зазначених дій слід розцінювати як порушення Конституції України, за яке винні особи мають бути притягнуті до кримінальної відповідальності.

У Декларації про державний суверенітет Україна проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. В Декларації також зазначено, що територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

На виконання цих положень Декларації Конституція заборонила розташування на території України іноземних військових баз. Разом з тим, виходячи зі специфіки створення Української Держави, її зв'язків з Російською Федерацією, Основний Закон У п. 14 розділу XV «Перехідні положення» передбачив можливість використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на Умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. На сьогодні використання російським Чорноморським флотом бази в Севастополі здійснюється на умовах оренди відповідно до низки Міжнародних договорів між Україною і Російською Федерацією.

Конституція України

Розділі. Стаття 18

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Коментована стаття безпосередньо регулює конституційні засади зовнішньої політики України. Конституція встановлює мету зовнішньої політики України - забезпечення національних інтересів і безпеки України, а також жорстко обмежує засоби досягнення цієї мети – «шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Україна є миролюбивою державою. Відповідні зобов'язання вона взяла на себе згідно зі Статутом ООН, який підписала як держава – засновниця Організації в 1945 р. Підтвердження миролюбності зовнішньої політикі України було закріплене в першому правовому акті незалежної України – Декларації про державний суверенітет України: «Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах» (ч. 2 ст. X).

Зовнішньополітична діяльність України - це офіційна діяльність, яку здійснюють уповноважені органи української держави і яка спрямована на виконання так званої зовнішньої функції держави. Тому суб'єктом прав і обов'язків за ст. 18 Конституції України є виключно державні органи України та їх посадові особи.

У сфері офіційних міжнародних відносин Україна виступає як єдиний суб'єкт, і тому зовнішньополітична діяльність України є єдиною і неподільною. Всі уповноважені органи Української держави здійснюють цю діяльність виключно від імені держави в цілому. Згідно з Конституцією України повноваженнями у сфері зовнішньої політики наділені Президент України (ст. 102, пп. 2, 4, 20, 26 ст. 106), Верховна Рада України (пп. 5, 8, 9, 14, 23, 32 ст. 85), Кабінет Міністрів України (п. 1 ст. 116). Особливими повноваженнями у сфері зовнішньополітичної діяльності України

_на ділені також деякі центральні органи виконавчої влади (міністерство закордонних справ, міністерство економіки та ін.). Деякі зовнішньополітичні повноваження, такі як укладення міжвідомчих міжнародних договорів у сфері своєї компетенції, мають інші центральні органи виконавчої влади. За межами України зовнішньополітичну діяльність від імені України здійснюють зарубіжні органи зовнішніх зносин України – дипломатичні представництва, консульські представництва, торговельні представництва. Органи місцевого самоврядування можуть брати участь у зовнішньополітичній діяльності України за дорученням уповноважених органів української держави та в межах своєї

компетенції.

Важливим є питання виконання у сфері зовнішніх зносин представницьких функцій. Згідно з Конституцією України «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102). На практиці одній особі важко здійснювати всі зовнішньополітичні представницькі функції. Тому в міжнародному праві визнається, що представницькі функції крім президента держави без спеціального доручення можуть також виконувати голова кабінету міністрів, міністр закордонних справ і голова дипломатичного представництва відповідної держави.

Враховуючи особливу важливість зовнішньополітичної діяльності для існування держави, Конституція України встановлює жорсткі обмеження щодо регулювання зовнішньої політики. Згідно з п. 9 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи».

Конституційна мета забезпечення національних інтересів і безпеки України пов'язана з необхідністю законодавчого визначення цих понять. Поняття національних інтересів згідно з Конституцією України слід розуміти як пов'язану з існуванням держави найвищу цінність, крізь призму якої здійснюється зовнішня політика України. Згадка про забезпечення національної безпеки України має на меті не лише військову безпеку, а й безпеку економічну, екологічну тощо. Відповідні акти національного законодавства визначають необхідні пріоритети, з урахуванням яких повинна здійснюватися зовнішня політика (наприклад, постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Про Основні напрями державної політики України в галузі охорони дов-

Конституція України

Розділ І. Стаття 18

кілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»).

Вимога підтримання «мирного співробітництва» передусім передбачає для України відмову від загрози силою в міжнародних відносинах. Але це також означає, що Україна повинна не лише спостерігати за світовими подіями, а й активно сприяти підтриманню миру у своїй зовнішній політиці.

Конституційна вимога підтримувати мирне співробітництво не створює для України перешкод для зміцнення своєї обороноздатності, міжнародної співпраці у військовій сфері. Згідно зі Статутом ООН кожна держава має право на індивідуальну і колективну самооборону.

Конституційне закріплення прихильності української зовнішньої політики до «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права» є принципово важливим для характеристики зовнішньополітичної діяльності України. Це положення випливає з більш загальної норми Декларації про державний суверенітет України щодо обов'язку мати національне право, яке відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права: «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» (ч. З ст. X). Тим самим Конституція України залишається прихильною проголошеній у Декларації про державний суверенітет України доктрині «загальновизнані норми міжнародного права є частиною права України».

Конституція вживає термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнародному праві не має чіткого легального змісту, але і в міжнародно-правових документах він застосовується досить часто. В міжнародно-правовій доктрині загальновизнаними вважають універсальні принципи і норми, які сприйняті всією міжнародною спільнотою як обов'язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом заміни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми становлять основу загального (універсального) міжнародного права і торкаються найбільш важливих сторін міжнародних відносин. Загальновизнані норми можуть мати як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжнародний правопорядок грунтується на дотриманні загальновизнаних принципів

і норм. Вичерпно окреслити коло загальновизнаних норм міжнародного права важко тому, що навіть в доктрині немає такого повного переліку. Але і практика і доктрина визнають певне коло міжнародно-правових норм, що, безумовно мають характер загальновизнаних.

Таким чином, зовнішня політика України передусім повинна відповідати основним принципам міжнародного права, закріпленим у Статуті ООН, які вважаються загальновизнаними. Прикладами загальновизнаних норм можуть також бути багато з принципів і норм міжнародного гуманітарного права, норми, що забороняють геноцид, апартеїд, расову дискримінацію. Загальновизнаними вважають деякі принципи міжнародного морського права, такі, наприклад, як принцип свободи судноплавства у відкритому морі або свободи транзиту торговельних суден через міжнародні морські протоки. Багато загальновизнаних норм визначають статус дипломатичних і консульських представництв та їхнього персоналу. Участь України в міжнародних конвенціях, що містять загальновизнані норми, означає, що норма ст. 18 пов'язана в цій частині з ч. 1 ст. 9 Конституції України – зазначені загальновизнані принципи і норми слід застосовувати як частину національного законодавства. Звичаєво-правовий характер загальновизнаної норми не принижує її значення як норми, що має пріоритет перед нормами українського права.

Стаття 18 має не лише зовнішньополітичну спрямованість, а і створює обов'язки для правотворчих органів України. Українське законодавство повинно відповідати загальновизнаним нормам міжнародного права. З Конституції України випливає заборона для державних органів укладати міжнародні договори, що суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права. Посадові особи держави, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, зобов'язані діяти відповідно до ст. 18 Конституції України.

З огляду на те, що Конституція України створює зобов'язання для органів української держави та посадових осіб, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, контроль за дотриманням Цієї норми можуть здійснювати національні судові органи загальної юрисдикції. Водночас до такого контролю за процедурами, передбаченими Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», може долучитися і Конституційний України, в разі, якщо виникне питання про відповідність

Конституція України

Конституції України закону України, який має відношення до сфери зовнішньої політики України, або міжнародного договору, до якого приєднується Україна- Повноваження Конституційного Суду України: «Суд може розглядати питання щодо консти-туційності чинного міжнародного договору і в разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України в цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин (ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України»), – має враховувати і відповідність договору ст. 18 Конституції України.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні грунтується на зи садах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робиті те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена в частині першій коментованої статті характеристика правопорядку виходить з загальновизнаного використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони характеризуються як впорядковані, врегульовані за допомогою соціальних норм, принципів, головні з яких іменуються засадами.

У такому ракурсі правовий порядок являє собою стан впорядкованості, врегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок реалізації норм права відповідно до принципу законності.

У зв'язку з цим є підстави вважати, що використаним у коментованій статті терміном «ніхто» позначаються, на наш погляд, всі суб'єкти правопорядку. Це, зокрема, державні органи, установи, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; громадські утворення – політичні партії, союзи громадян; підприємства; фізичні особи – громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі вони по-100

Розділі. Стаття 19

винні бути визнані державою суб'єктами права. Таке тлумачення зазначеного терміна найбільше узгоджується з тим, що конституювання правопорядку фактично здійснюється у двох напрямках: 1) додержанні виконання вимог законності з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, посадових осіб; 2) реалізації, здійсненні і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Узгоджується таке розуміння терміна «ніхто» і з тим загальнотеоретичним положенням, згідно з яким правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, в яких відбуваються реалізація суб'єктивних прав та виконання обов'язків у відповідності з нормами права. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушень, у випадках примушення суб'єктів права робити те, що не передбачено Конституцією і законами України, порушують правопорядок.

Використаний законодавцем термін «законодавство» в даному випадку можна інтерпретувати в широкому значенні. При цьому презюмується, що йдеться тільки про правові за змістом і формою закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законодавство є формою існування права, способом надання юридичного значення нормам права, засобом їх організації та поєднання в конкретній статті, нормативних приписах, нормативно-правових актах, інститутах і галузях законодавства. В той же час слід мати на увазі, що згідно з ментальністю багатьох громадян термін «законодавство» використовується як синонім поняття «право». Терміни «законний, «незаконний» в цьому аспекті використовуються ними для визначення відповідності чи невідповідності закону дій суб'єктів суспільних відносин.

Наукове розуміння законодавства як форми існування права знаходить прямий прояв в діяльності держави, її органів, посадових осіб. Закріплюючи заборону примушення одними суб'єктами інших робити те, що не передбачено законодавством, законодавець виходить з верховенства права над державою. Держава, її органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи не можуть примушувати інші органи, суспільні утворення громадян поступати, діяти іншим чином, ніж це передбачено Конституцією та законами України.

Заборона примушення робити те, що не передбачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлумачитися як забо-

101

Конституція України

Розділ І. Стаття 19

рона будь-яких незаконних дій одного суб'єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держави, органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Примушення з метою здійснення правомірних дій може бути як щодо використання суб'єктивних прав і свобод (наприклад, схилення громадянина поза його волею вступити в ту чи іншу політичну партію, сповідувати ту чи іншу релігію), так і щодо виконання юридичних обов'язків (наприклад, прийняття органом держави, органом місцевого самоврядування, посадовою особою неправомірного нормативно- або індивідуально-правового акта).

Формування, функціонування та розвиток правового порядку здійснюються на певних засадах, які являють собою систему взаємопов'язаних та взаємодіючих головних елементів правової основи регулювання суспільних відносин. Фундамент правового порядку становлять принципи, положення Конституції України, права і свободи людини та ін. Вони визначають виникнення його окремих елементів, поєднують їх в єдине ціле, забезпечують такі властивості правопорядку, як динамізм, стабільність та ін. Заснований на закріплених в Розділі І Конституції України принципах правопорядок виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми. Він стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої. Громадяни, інші суб'єкти права у разі примушення їх робити щось протиправне, звертаються за захистом до відповідних органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, можуть посилатись як на конкретні норми законодавства, так і на зазначені засади правопорядку.

Встановлені Конституцією України засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади та ін. Додержання принципів відіграє важливу роль у зміцненні правопорядку.

На перше місце серед засад слід поставити принцип законності, який являє собою найбільш загальну, широку і категорич-

102

_H v вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин у сфері як законотворчості, так і правореалізації. Жодна юридично значуща дія в демократичній, правовій державі не може бути поза сферою дії принципу законності. Виконання його вимог законотворчими органами держави забезпечує правовий характер законодавства – правову основу правопорядку. Відносно правореалізації законність вимагає суворого додержання і виконання законів органами держави, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями.

У частині другій коментованої статті встановлюється відповідний спеціально-дозвільний тип правового регулювання, притаманний органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам. Фактично йдеться про принцип «заборонено все, крім дозволеного законом».

Встановлення щодо державних органів і органів місцевого самоврядування саме цього типу правового регулювання є закономірним. В умовах правової держави він є найбільш оптимальним способом впорядкування діяльності органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Він забезпечує введення владних функцій у законні рамки і тим самим істотно обмежує можливе свавілля з боку держави та ЇЇ органів.

Такий порядок є природним для будь-якої сучасної правової, демократичної держави. Як відомо, однією з найважливіших ознак правової держави є ЇЇ пов'язаність правовим законом. Це означає, що діяльність зазначених органів, посадових осіб повинна здійснюватися на основі правових актів, у їх межах і за процедурою, встановленою цими актами. Конституцією України і законами пов'язані законодавча, виконавча і судова гілки влади. Отже, можна стверджувати, що частина друга коментованої статті закріплює вимогу пов'язаності держави законом, яка випливає з принципу законності. Тому цю конституційну норму можна розглядати як важливу правову гарантію забезпечення основних прав

¹ свобод особистості.

Офіційно представляючи народ, органи держави та органи Місцевого самоврядування мають набір владних повноважень для ^и конання покладених на них завдань. Для цього вони наділені правами та іншими засобами виражати і втілювати в життя інте-Р^е си та волю народу.

103

Конституція України

Розділ І. Стаття 19

Владні повноваження надаються органам держави та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам для обов'язкової реалізації. Якщо користування громадянином своїми правами залежить від його волі, то суб'єкт владних повноважень зобов'язаний здійснювати надані йому права для забезпечення і захисту публічних інтересів.

Виходячи з частини другої коментованої статті, органи держави та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише у межах повноважень, визначених і встановлених у законодавчих актах. Конституція спеціально наголошує на тому, що перелік повноважень, які повинні бути максимально точно та повно регламентовані, необхідно закріплювати в Конституції та законах. Ступінь конкретизації цих норм має бути максимальним. Це необхідно насамперед для того, щоб звести до мінімуму можливе свавілля державних органів при тлумаченні цих норм, створити перешкоди довільному, суб'єктивному розумінню і застосуванню повноважень. Розсуд посадових осіб повинен мати свої легальні межі.

Наприклад, ст. 85 Конституції України встановлює повноваження такого органу державної влади, як Верховна Рада України. Серед них можна відзначити повноваження щодо внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених Розділом ХНІ Конституції; призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку, охорони довкілля. Конституція передбачає, що Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції віднесені до її відання. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах наданих їм повноважень. Обмеженість будь-якого повноваження – це його органічно іманентна властивість, оскільки абсолютно безмежних повноважень в умовах правової, демократичної держави існувати не може. Межі повноважень окреслюють їх зміст та обсяг. Такі межі обов'язково встановлюються Конституцією та законами України. Наприклад, до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії' міст, найменування і перейменування 104

населених пунктів і районів. У Рішенні Конституційного Суду України від 13 липня 2001 р. № 11 -рп/2001 спеціально зазначається, що згідно з п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна їх меж, найменування і перейменування тільки районів, а не районів у містах. Отже, утворення чи ліквідація найменування і перейменування районів у містах буде свідчити про вихід Верховної Ради України за межі своїх повноважень. Прикладом цьому може служити і ст. 157 Конституції України, де йдеться про заборону змінювати Конституцію в умовах воєнного або надзвичайного стану. Таким чином, Верховна Рада України уповноважена вносити зміни до Конституції України тільки в умовах відсутності воєнного або надзвичайного стану.

Частина друга коментованої статті зобов'язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Спосіб – це визначене законом в їх компетенції те, яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень. Здійснюючи такі дії, вони можуть спиратись тільки на компетенційні права і обов'язки та використовувати у своїй діяльності ті засоби, форми, прийоми, що передбачені законодавством. Наприклад, до повноважень Верховної Ради України належить здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст.85). Способами здійснення парламентського контролю є: звернення народного депутата України із запитом До органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України , до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України незалежно від їх підпорядкування і форм власності (ст. 86); розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 87); створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес (ст. 89); діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з Ярав людини, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина

105

Розділ /. Стаття 20

(ст. 101) та ін. Тому здійснення парламентського контролю іншими способами, ніж тими, що передбачені Конституцією та законами України, є неправомірним. Неправомірним є, наприклад, проведення безпосередньо Верховною Радою України або народними депутатами України документальної перевірки підприємств, установ і організацій щодо правильності сплати податків. Таке повноваження відповідно до ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» належить органам державної податкової служби України,

Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вер-бицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома тре' тинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ

Затверджені в частині першій коментованої статті державні символи України – Державний Прапор України, Державний Герб України І Державний Гімн України – концентровано виражають провідну роль української нації у становленні держави (див. коментар до преамбули Конституції). Як виразники суверенності Української держави вони висловлюють повагу Українського народу до своєїдержави, здатність сприяти патріотичному вихованню громадян України.

106

Особливу значущість цих символів для розбудови Української держави законодавець підкреслив, передбачивши в шостій частині коментованої статті, що їх опис та порядок використання встановлюються законом, котрий приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Однак на сьогодні прийнято тільки один конституційний Закон України «Про Державний Гімн України». Питання, пов'язані з Державним Прапором України і Державним Гербом України, регулюються підзаконними нормативно-правовими актами. Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн України знаходяться під захистом вітчизняного законодавства. Публічна наруга над державними символами тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 338 Кримінального кодексу України).

Державним Прапором України згідно з частиною другою коментованої статті є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Затвердження синьо-жовтого Державного Прапору України відтворило в собі національну символіку в галузі прапорництва, що має більш як тисячолітню історію та бере початок з Київської Русі, де найбільш поширеними державними кольорами були синій, червоний, жовтий, блакитний. Синьо-жовтий колір символізує в образі чистого неба і чистого лану миролюбність Української держави і має міцні історичні коріння.

Прапори синього і жовтого кольорів використовувались окремими полками і сотнями Війська Запорізького під час Визвольної війни (1648-1654 pp.) під проводом Б. Хмельницького. Традиція поєднувати жовтий і синій кольори була характерна й для гербів тогочасних міст України. Прапори з синьо-жовтими кольорами активно використовувалися в період відзначення та святкування ювілеїв Тараса Шевченка в 1911 і 1914 роках.

Жовто-синій колір мав перший прапор Української Народної Республіки. В 1917 р. синьо-жовтий прапор був державним символом Західно-Української Народної Республіки, а в 1939 р. затверджений як державний для Карпатської України.

Як державний символ України національний Прапор був остаточно затверджений постановою Верховної Ради України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор України».

Державний Прапор України постійно піднімається на будівлях: Верховної Ради України, Резиденції Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих судових органів, Прокуратури України; державних місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування; дипломатичних представників і консульських установ в іноземних країнах відповідно до норм міжнародного права, правил дипломатичних протоколів і традицій країни перебування.

Державний Прапор України піднімається на військових кораблях та інших суднах Військово-Морського Флоту; під час офіційних церемоній, що проводяться органами державної влади та органами місцевого самоврядування; в місцях постійної дислокації військових частин і окремих підрозділів Збройних Сил України, інших військ і військових формувань.

У дні державних свят України Прапор вивішується на будівлях громадських об'єднань, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також на житлових будинках.

Державний Прапор України постійно встановлюється в залі засідань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, в залах судових засідань, на транспортних засобах Президента України та інших вищих посадових осіб; в робочому кабінеті Президента України та інших приміщеннях, що призначаються для проведення з його участю урочистих заходів, робочих кабінетах керівників центральних та місцевих органів влади, глав міських органів самоврядування.

Зображення Державного Прапора України наносяться на повітряні судна України; космічні апарати, що запускаються Україною. Вони використовуються також як бортові знаки державної належності кораблів, катерів і суден прикордонної служби України.

Державний Прапор України піднімається в дні офіційно оголошеного трауру. В цих випадках у верхній частині флагштоку (мачти) Державного Прапора України кріпиться чорна стрічка, довжина якої дорівнює довжині полотнища прапору. В знак трауру Державний Прапор України приспускається.

Державний Прапор України може використовуватися як елемент або геральдична основа державних нагород України, а також геральдичних знаків – емблем і прапорів органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Про те, що цьому державному символу надається особливе значення, свідчить встановлення поряд із загальною кримінальною відповідальністю за публічну наругу над усіма державними 108

символами окремої відповідальності за публічну наругу над офіційно встановленим або піднятим прапором іноземної держави (ч 2ст. 338 Кримінального кодексу України), за підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні без права на цей Прапор (ст. 339 цього Кодексу).

Державний Герб України – це встановлений Конституцію України символічний знак, який в графічних і кольорових зображеннях відображає наступництво гербової символіки української державності на різних етапах її розвитку. Високе призначення Державного Герба України – бути носієм національної гербової символіки – чітко виражено в третій і четвертій частинах коментованої статті: в третій – названо складові частини великого Державного Герба України – малий Державний Герб України та герб Війська Запорізького; в четвертій – головним елементом великого Державного Герба України затверджено Знак Княжої Держави Володимира Великого, який поіменовано малим Державним Гербом України.

Таким Знаком Княжої Держави, як відомо, був тризуб, який в період правління в Давньоруській державі – Київській Русі – князя Володимира Святославовича (980-1015), названого Великим, виконував функцію Державного Герба. Як знак державної влади тризуб використовувався київськими та іншими князями протягом декількох століть. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила тризуб гербом Української Народної Республіки.

Що стосується герба Війська Запорізького («Козак з мушкетом»), то його походження пояснюється тим, що на прапорах козацьких сотен, полків найпоширенішим було зображення козака з шаблею, мушкетом, що й стало прообразом герба Війська

Запорізького.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. «Про Державний Герб України» малий Державний Герб України – це тризуб кольорового (золотистого) та чорно-оілого зображення (20:12), розташований на тлі синього кольо-РУ (22,5:16).

Цією постановою передбачено, що зображення малого Державного Герба України помішується на печатках органів державної влади і державного управління, бланках державних установ, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях з обов'язковим додержанням пропорцій зображення герба. Порядок створення та використання зображень герба у кожному випадку повинен передбачатися відповідними нормативно-правовими актами.

Малий Державний Герб України помішується на печатках, бланках та інших документах вищих, центральних та місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших органів, організацій і установ незалежно від форм власності, якщо вони наділені державно-владними повноваженнями. Державний Герб України повинен помішуватися на документах, що посвідчують особу громадянина України, а також на інших документах загальнодержавного зразка, що видаються органами, установами, організаціями державної влади; на державних нагородах і відповідних їм документах на них; на форменому одязі, встановленому для осіб, що перебувають на військовій або іншій державній службі, як відмітний знак та ін.

Державний Герб України помішується на фасадах будївль офіційної резиденції Президента України, офіційних резиденціях органів державної влади та органів місцевого самоврядування; в залі засідань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, судових органів; в робочих кабінетах Президента України, керівників органів державної влади, глав органів місцевого самоврядування та в інших офіційних місцях.

Державний Гімн України – один із офіційних символів Української держави. Його музична редакція, опис, текст, а також порядок використання затверджені Законом України від 6 березня 2003 р. «Про Державний Гімн України». Згідно з ст. 1 цього Закону «Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського...» Як поетико-музичний твір урочистого характеру Державний Гімн України відображає патріотизм українського народу, його державницькі та суспільні ідеали, перш за все свободу і незалежність.

Хоча в Україні в XIX ст. було створено чимало національних гімнів, в тому числі на слова І. Франка і Т. Шевченка, жоден з них не став державним ні в Українській Народній Республіці, ні в Українській Радянській Соціалістичній Республіці.

Прообразом Державного Гімну України став національний гімн «Ще не вмерла Україна», створений в 60-х роках XIX ст. відомим українським поетом, етнографом та фольклористом Пав-

110

лом Чубинським (1839-1884), музику до якого написав український композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870). У зв'язку з проголошенням державної незалежності України Указом Президії Верховної Ради України від 15 січня 1992 р. «Про Державний Гімн України» було затверджено музикальну редакцію Державного Гімну України, авторство якої належить М. Вер-бииькому. Закон України «Про Державний Гімн України» затвердив текст гімну на слова П. Чубинського, але взяв із нього тільки перший куплет та приспів.

Закон України «Про Державний Гімн України» встановлює, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України, а його музичне виконання здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. До числа урочистих заходів, коли виконання Державного Гімну України є обов'язковим, належать: вступ на посаду Президента України після складання ним присяги; відкриття і закриття сесій Верховної Ради України, сесій міських рад народних депутатів; вступ на посаду глав органів державної влади і органів місцевого самоврядування та інші заходи подібного характеру. Офіційними церемоніями є підйом Державного Прапора України, зустріч глав іноземних держав та ін. При офіційному виконанні Державного Гімну України всі присутні вислуховують його стоячи, чоловіки – без головних уборів. Коли виконання Державного Гімну України супроводжується підняттям Державного Прапора України, то присутні при цьому повертаються до нього обличчям.

Державний Гімн України може виконуватись при відкритті пам'ятників і пам'ятних знаків; врученні державних нагород України; відкритті і закритті урочистих зборів, присвячених державним святам України, та ін.

Незалежно від варіантів виконання Державного Гімну України він повинен виконуватись у точній відповідності із затвердженими редакцією та текстом.

Державний Гімн України кожного дня транслюється державними, телевізійними і радіомовними компаніями перед початком ¹ по закінченні передач, а якщо це цілодобове мовлення, то в 5.30 годин в робочі дні (понеділок – п'ятниця) і в 6.00 годин по субо-^Та і неділях і 24.00 годині, новорічну ніч – після трансляції бою годинника в 24.00 години.

Остання частина коментованої статті проголошує столицею України місто Київ. Спеціальний статус Києва як столиці України визначається Законом України від 15 січня 1999 р. «Про столицю України – місто-герой Київ». Виникаючі в процесі його реалізації взаємовідносини між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади міста Києва з вищими центральними органами державної влади, представництвом іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян регулюються, крім цього Закону, законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» та ін. Закон про столицю передбачає, що територіальна громада міста Києва має Статут та Положення про символіку, які затверджуються Київською міською радою. При цьому зміст Статуту повинен відображати специфіку правового становища міста у зв'язку з виконанням ним функцій столиці.

Як столиця України місто Київ є політичним та адміністративним центром держави; місцем розташування резиденції глави держави – Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади; дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні; органів місцевого самоврядування та державної влади Київської області та міста Києва; духовним, культурним, історичним, науковим, освітнім центром України.

Столичний статус міста Києва покладає на його органи місцевого самоврядування та органи державної влади обов'язок забезпечувати здійснення містом низки додаткових специфічних функцій, зокрема: створювати належні умови для діяльності зазначених вище органів державної влади, міжнародних організацій;: взаємодіяти з Президентом України, Верховною Радою України,; Кабінетом Міністів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці, тощо.

Для забезпечення цих функцій Закон про столицю наділяє додатковими повноваженнями органи місцевого самоврядування міста Києва – Київського міського голову, Київську міську раду та Київську міську державну адміністрацію. Так, Київський міський голова може брати участь у підготовці проектів законів 112

України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, відповідних програм, що стосуються міста Києва; вирішенні питань шодо проведення у місті заходів загальнодержавного та міжнародного характеру; вносити на розгляд Президенту України, Кабінету Міністрів України проекти відповідних нормативно-правових актів та інших пропозицій, що стосуються міста Києва як столиці України, та ін. Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація в межах своєї компетенції можуть придбавати у власність жилі та нежилі приміщення, адміністративні, виробничі та інші об'єкти, що належать до різних форм власності, якщо вони необхідні для здійснення столичних функцій; брати участь в укладанні міжнародних договорів, що стосуються міста; користуватись у встановленому порядку банками центральних органів державної влади, в тому числі урядових, системами зв'язку і комунікаціями, якщо це необхідно для виконання функцій столиці.

Закон про столицю покладає на державу обов'язок забезпечувати виконання містом Києвом столичних функцій. Держава, по-перше, фінансує з Державного бюджету України у повному обсязі їх здійснення, надає субвенції та субсидії з Державного бюджету України та ін.; по-друге, гарантує їх здійснення шляхом виділення окремим рядком у Державному бюджеті України певних фінансових витрат, затвердження стабільних, не менш як на два роки, бюджетних показників взаємовідносин Державного бюджету України і бюджету міста Києва та ін.; по-третє, компенсує витрати, а також збитки, що можуть бути завдані територіальній громаді міста Києва під час проведення заходів загальнодержавного та міжнародного характеру. Компенсуванню підлягає і сама шкода, заподіяна в разі виникнення надзвичайних ситуацій з вини суб'єктів, підпорядкованих органам державної влади.

Розділ II

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина

Стаття 21. Усі люди є вільнії рівні у своїй гідності та праве Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене

положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди розуміються однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.

Вільність – фундаментальна якісна характеристика людини. Вона відображає свободу її волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) – це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини має певні об'єктивні межі, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно-правових актах, конституціях та іншому національному законодавстві. Одним словом, людина має бутя

114

'пносно вільною від волевиявлення держави або інших носіїв лади, ал^е вона не є вільною від своєї біосоціальної природи. Якшо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Межі цієї свободи мають бути однаковими для

всіх людей.

Головний пафос, «дух» коментованого припису полягає в

акцентуванні того, що не може бути людей не вільних від моменту народження. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») – основна ідея цього положення. Гідність людини – це її цінність як такої, самої по собі, тобто незалежно від будь-яких її індивідуальних – чи то біологічних, чи то соціальних властивостей. А звідси й випливає засада рівності всіх людей з огляду саме на їхню «антропну» гідність.

Антропна гідність людини – це її самоцінність як родової біосоціальної істоти, змістовно зумовлена насамперед існуючими суспільними відносинами, а також іншими факторами людського буття. Психічним (ідеальним) відображенням цієї органічної, «природженої» властивості кожної людини є її власні, а також інших суб'єктів суспільства оціночні судження стосовно зазначеної властивості, тобто оцінки гідності людини.

Отже, гідність – це об'єктивна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного його гідність є однаковою, «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма приводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, очікування поваги до неї з боку інших людей, установку на відстоювання своїх прав, а також визнання нею рівних прав усіх інших людей. Однаковість гідності кожної людини відображено й у тій нормі Конституції, за якою «кожен має право на повагу до його

гідності» (ст. 28).

Уявлення про рівну гідність усіх людей – ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв (позитивна дискримінація) або обмежень (негативна

Дискримінація).

Поняття рівноправності людей (і громадян) докладніше роз'яснюється у коментарі до ст. 24 Конституції України.

115

Конституція України

Розділ II. Стаття 22

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини – це їх внутрішня іманентна, «неминуча» властивість людині, їх невід'ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає в тому, що можливості людини, які в них відображаються, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти. їх виникнення датується моментом її народження і не потребує дозволу, схвалення з боку будь-кого, у тому числі й держави. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона – незалежно від місця, часу й умов її існування – не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод – ані держава, ані якесь інше об'єднання, угруповання, ані та чи інша особа, ані тим більше якась «трансценден-та» або уявна істота, то й відібрати, позбавити їх людину ніхто не може. «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної людини, наданим їй від народження», – зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993 р.

Непорушність прав людини – це «незменшуваність», «недоторканність» можливостей людини, котрі відбиті в тих чи інших її правах. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав людини тісно пов'язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження (останнє положення роз'яснюється у коментарі до наступної статті).

Стаття 22. /Трава і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Соціально-філософським підґрунтям коментованого припису є уявлення про принципову невичерпність розвитку, збільшення кількості й розширення обсягу прав і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Зростання та урізноманітнення людських потреб – соціальна зако-116

добірність, підтверджена усією історією людства. Ця закономірність саме і є об'єктивною основою невичерпності прав та свобод людини. Невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Це положення роз'яснюється у коментарях до статей 21, 64 Конституції.

Наведений припис фіксує «відкритість» переліку конституційних прав і свобод людини, свідчить про те, що вони не вичерпуються лише тими правами, які закріплені в Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість подальшого розширення цього переліку, виникнення і державного забезпечення у майбутньому нових прав людини і громадянина. У цьому полягає гуманістичний пафос коментованого положення.

Інший висновок із наведеного припису полягає в тому, що ряд прав і свобод людини може існувати й існує поза цією Конституцією.

По-перше, є такі права і свободи людини, зафіксовані в таких міжнародно-правових актах, до яких Україна поки що не приєдналась.

По-друге, існують такі права і свободи людини, закріплені в певних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких Україна дала (зокрема, шляхом ратифікації відповідних міжнародних угод), але які в її Конституції ще не відображені.

По-третє, існують і згодом можуть з'явитися такі права і свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони взагалі не згадуються.

У зв'язку з цим набуває особливого, суто практичного значення таке питання: чи кожну із перелічених груп прав і свобод людини і громадянина, котрі не закріплено у Конституції України, ^с лід вважати безпосередньо діючою, тобто такою, що захищається державою?

Як видається, відповідь на поставлене запитання слід давати окремо стосовно правотворчих (передусім законодавчих) органів ^т а шодо органів правозастосовчих. Для першої групи органів всі права і свободи, зафіксовані у всесвітніх та широко визнаних Регіональних міжнародно-правових актах, мають бути практично визначальними, «критеріальними». Вони становлять своєрідний орієнтир для їхньої діяльності. Для другої групи органів такого значення можуть набувати лише конституційні права і сво-

117

Конституція України

Розділ II. Стаття 22

боди людини і громадянина. Цю обставину відображено, зо. рема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (див. коментар до ст. 8).

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Гарантування прав і свобод – це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття таких гарантій роз'яснювалось у коментарі до ч. 2 ст. З Конституції. Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється у коментованому приписі, – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення. Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадянина) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У цьому приписі Конституція вперше торкається надзвичайно важливої і складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є нічим іншим як звуженням змісту та обсягу прав і свобод. З викладеного вище розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини – можливості діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, вона характеризується певними властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб ЇЇ існування та розвитку.

Кількісні показники прав людини можуть відбиватися, як зазначалось, у понятті обсягу прав людини. Відомо, що кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї або іншої властивості. Обсяг, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих

118

варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та _H ). Отже, обсяг прав людини – це їх суттєва властивість, яка відображається кількісними показниками відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру. Одиниці виміру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється насамперед змістом можливостей, які відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих учбових закладів, де її можна здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можна його здійснювати. Зазначені одиниці виміру саме і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.

З огляду на викладене можна вважати, що звуження змісту прав і свобод – це зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами; а звуження їх обсягу – це зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (тобто зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу або будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод). Отже, звуження змісту стосується якісної характеристики відповідного права, а звуження обсягу – його кількісної характеристики.

Коментоване положення принципово забороняє законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо конституційних прав і свобод така заборона застережена спеціально (ч. 1 ст. 157 Конституції).

Конституційний припис, що коментується (як і попередній), є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя одного з принципів правової держави. Проте його реалізація не є безпроблемною.

119

Конституція України

Розділ II. Стаття 23

Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч, І ст. 36). Тому коментоване положення слід розуміти так, що в Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообме-ження, крім тих, які вже конституційно закріплені.

За такої постановки питання якщо й не усувається цілком можливість виникнення колізій, то принаймні зменшується її вірогідність. Але колізії все ж можуть виникати: по-перше, у процесі приведення законодавства у відповідність з Конституцією; по-друге, при прийнятті законів з таких питань, які раніше законами не регулювались; і по-третє, при прийнятті інших норма-тивно-правових актів з питань, котрі взагалі поки що законом не врегульовані. (Хоча стосовно останнього випадку слід мати на увазі вимогу Конституції про те, що права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються «виключно законами України» (п. 1 ч. 1 ст. 92). Виходячи із загальної спрямованості, з «духу» коментованого припису, слід вважати, що і в цих випадках обмеження прав і свобод людини і громадянина не можуть бути більшими, аніж ті, які вже встановлено у чинних законах України.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забез' печується вільний і всебічний розвиток ЇЇ особистості.

Право на вільний розвиток своєї особистості – це перше з конкретних прав людини, закріплене в Конституції України. Щоправда, таке право не було зафіксоване у Загальній декларації прав людини. Але в останні десятиріччя воно набуває все ширшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. 1986 року ООН прийняла Декларацію про право на розвиток. У цьому документі було започатковано роз'яснення змісту цього права. Зокрема проголошувалось, що право на розвиток є невід'ємним правом людини, маючи яке кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та ко-

120

пестуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб'єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефі-ціарієм права на розвиток» (ст. 2.1). За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьому національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у ІСиєві, людський розвиток – це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоровий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політична, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.

У коментованому приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей. Вказана межа охарактеризована і в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов'язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона властива використанню людиною не тільки права на розвиток, а й усіх інших прав. Оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше. Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення прав інших осіб, відбиває загальнолюдський досвід життя в суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». – Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства (Руссо, Монтеск'є, Канта та ін.). Однак запровадження обмеження, що розглядається, на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже в соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні – групові та індивідуальні. Тому змістовна інтерпретація Різними суб'єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати x задоволення, досить часто не співпадає. А звідси й уявлення про ^т е, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути ме-

121

Конституція України

Розділ II. Стаття 24

жею здійснення особою її власних прав, у різних суб'єктів доволі часто різняться. У разі конфлікту цих уявлень його розв'язання доручається незалежному арбітрові – суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.

Наступне положення коментованої статті пов'язане із загальною характеристикою правового положення індивіда в суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття «обов'язку особи». І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов'язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов'язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов'язки перед іншими людьми, їх спільностями та об'єднаннями, перед державою. Слід наголосити, що обов'язок, який розглядається, – це не тільки юридичний обов'язок, встановлений законодавством. Він випливає не лише із юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов'язок (точніше – один із його різновидів). Соціальний обов'язок людини – це необхідність певної її" поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов'язків держава фіксує в законодавстві, надаючи їм тим самим юридичного характеру, і забезпечує різними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов'язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов'язку кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції).

У коментованому приписі йдеться про обов'язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засад-ничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її" соціальних, а тим більше юридичних обов'язків.

У коментованій статті втілено й таку світоглядну, філософсько-антропологічну засаду, згідно з якою від суспільства кожна людина отримує те, що їй потрібно для існування й розвитку.

122

Тому саме суспільство є соціальною цінністю для людини. Усвідомлення цієї засади саме і зумовлює поважливе, відповідальне ставлення людини до виконання своїх соціальних (а отже, й – оскільки їх закріплено у Конституції, в інших законах – до юридичних) обов'язків, запобігає протиставленню прав та обов'язків, гальмує формування суто утриманських установок.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Be може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Цей припис конкретизує закріплену в ст. 21 Конституції України вихідну засаду – принцип рівності всіх прав людини щодо тих осіб, які є громадянами України. Говорячи про рівні права, слід чітко усвідомлювати нетотожність таких явищ, як рівноправність і рівність, а також відмінність між поняттями, що ними ці явища відображаються (адже у коментованій статті вживаються обидва ці поняття). Рівноправність – це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загальносоціальну та юридичну. За-гальносоціальна рівноправність – це однаковість основних прав у свобод кожної людини. Юридична рівноправність – це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб'єктів, насамперед рівність їх основних (конституційних) прав та юридичних обов'язків. Інакше кажучи, загальносоціальна

І23

Конституція України

Розділ II. Стаття 24

рівноправність полягає у фактичній, «матеріальній» рівності прав і свобод людини, а юридична рівноправність – у формальній рівності юридичних прав і свобод. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні прав та свобод людини й у виконанні соціальних обов'язків. Зважаючи на об'єктивно зумовлену, закономірну неоднаковість властивостей, особистих здібностей, реальних можливостей кожної людини та особливість, унікальність індивідуальних умов її життя, соціальна нерівність як неминучий результат і вияв такої неоднаковості може бути частково послаблена, пом'якшена за допомогою спеціальних заходів (пільг або ж обмежень) з боку держави та інших суб'єктів суспільства.

Коментований припис, проте, не є простим дублюванням положень ст. 21 Конституції України: адже у ньому йдеться, по-перше, лише про права і свободи «конституційні», а по-друге – про ті, якими Українська держава наділила тільки своїх громадян, а не всіх людей, що перебувають на її території. Щоправда, вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи ЇЇ тільки конституційними правами і свободами. З цієї вказівки випливає, що всі права і свободи громадян, закріплені в законах, теж мають бути принципово рівними, однаковими.

Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Привілеї–це додаткові юридичні права, якими наділяється (або ж ті юридичні обов'язки, від яких звільняється) за певних умов та на певних підставах частина людей. Поняття обмеження прав людини було вже роз'яснено у коментарі до ч. З ст. 22 Конституції України. Коментований же тут припис фіксує загальний принцип неприпустимості встановлення, за будь-яких соціальних чи особистісних підстав, привілеїв і обмежень. Цей припис знову ж таки є виразом і конкретизацією засади рівноправності усіх людей. Деякі з підстав правопривілеїв або пра-вообмежень названо тут більш-менш конкретно, оскільки саме вони, як свідчить попередня та й певною мірою сучасна соціальна практика, використовувались для визначення юридичного статусу людини. Проте цей перелік підстав не є вичерпним, про що свідчить вираз «іншими ознаками». Водночас є цілком очевидним, що реалі-

124

за цього демократичного, гуманного принципу завжди була й нині залишається досить складною проблемою, оскільки він, як і будь-який інший принцип, не може бути абсолютним, «безмежним», не позбавлений жодних винятків.

Усі можливі привілеї, а також обмеження слід поділяти на со-ціально-підставні, обгрунтовані, виправдані (цілком, або значною мірою, або ж частково) та соціально безпідставні, необгрунтовані, невиправдані (або цілком, або значною мірою, або ж частково). Визначальним критерієм такого розподілу є насамперед сприяння забезпеченню фактичної соціальної рівності шляхом встановлення формальної нерівноправності, тобто саме шляхом юридичних привілеїв та обмежень (наприклад, щодо дітей, пенсіонерів, інвалідів). Уявлення про такий критерій, а також про міру (ступінь) обґрунтованості привілеїв чи обмежень мають, ясна річ, оціночний характер і є конкретно-історичними. Тому в соціально неоднорідному суспільстві їм притаманна, як правило, неоднозначність, а самі привілеї та обмеження внаслідок цього є здебільшого предметом гострих суспільно-політичних дискусій, суперечок, навіть конфліктів. Яскравим свідченням цього можуть бути наступна (заключна) частина коментованої статті та проблеми, пов'язані з її реалізацією.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. У коментованому приписі зазначено основні напрями державних заходів, спрямованих на забезпечення фактичної рівності жінки і чоловіка. Тому вираз «рівність прав», який тут вжито, видається дещо неточним, неадекватним, адже за смислом Цього припису йдеться не про рівноправність, а саме про рівність (фактичну, соціальну). Таких напрямів є два: з одного боку, це закріплення рівних прав (рівноправності жінки і чоловіка в усіх сферах суспільного життя), а з другого – встановлення для жінок, зокрема для певних їх груп, спеціальних пільг (деякі види таких пільг прямо зазначено у коментованому приписі).

125

Конституція України

Розділ П. Стаття 25

Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за Ті межами.

Громадянство як усталений, стійкий, постійний, загальний правовий зв'язок особи з певною державою означає насамперед визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод, передбачених у Конституції України та поточному законодавстві. Громадянство є одним з елементів правового статусу переважної більшості людей і одночасно передумовою володіння правами та свободами у повному обсязі. Саме тому припинення громадянства означає суттєве звуження обсягу прав і свобод особи. Однією з головних ознак демократичного характеру держави є відмова від права позбавляти громадянства, оскільки таке позбавлення є характерним перш за все для авторитарних та тоталітарних політичних режимів.

Інститут позбавлення громадянства істотно відрізняється ьй поняття втрати громадянства. Позбавлення громадянства містит елемент сваволі й означає для держави можливість на власниЩ розсуд, без будь-яких правових обмежень самостійно вирішувати питання про можливість подальшого існування такого усталеного правового зв'язку особи з державою, як громадянство. При цьому вона не зобов'язана також враховувати думку самого громадянина з нього приводу. Такий підхід призводить до спотворення взаємовідносин у системі «людина – держава» та «громадянське суспільство – держава», перетворює їх на нерівноправні, адже у будь-який момент особа може втратити значну кількість своїх прав за надуманими підставами або й взагалі без будь-яких підстав та пояснень. Тому людина стає беззахисною перед сваволею посадовців.

Втрата громадянства є більш демократичним інститутом, оскільки поточне законодавство закріплює вичерпний перелік підстав для втрати громадянства. А це означає, неможливість самостійного їх «продукування». Громадяни мають можливість знати, яка саме їх власна поведінка не є бажаною для держави і скорегувати її або утриматися від певних дій. Законодавство перед-126

б_аЧ ає такі підстави втрати громадянства України: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; 2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави (ст. 19 Закону України від 18 січня 2001р. «Про громадянство України»).

Однак якщо виконання вимог пунктів 1,2,3,5 потягне за собою набуття громадянином України статусу апатрида (особи без громадянства), тоді зазначені положення не можуть застосовуватися, про що прямо зазначено в ч. 2 ст. 19 Закону України «Про громадянство України».

Право змінювати громадянство також є ознакою демократичного характеру держави, оскільки означає для особи можливість відмовитися від захисту своїх прав з боку однієї держави та обрати громадянство тієї держави, захистом якої вона хотіла б користуватися. Визнання цього права покладає на державу обов'язок, по-перше, не створювати для особи надмірних обмежень та перешкод у зв'язку з наміром обрати інше громадянство, по-Друге, забезпечити постійне здійснення належного та досить ефективного контролю за забезпеченням реалізації прав громадян, по-третє, створити належні умови для їх здійснення. Тобто наявність такої норми спонукає державу дотримуватися Мінімальних стандартів прав людини, яких уже досягли інші Держави.

Зміна особою громадянства передбачає два етапи: вихід з громадянства однієї держави та набуття громадянства іншої держави. Підстави виходу з громадянства України закріплено у ^с т. 18 Закону України «Про громадянство України». За загальним правилом вийти з громадянства України може особа, яка виїхала на постійне проживання за кордон. Однак в окремих

127

Конституція України

Розділ II. Стаття 2S

випадках з громадянства України може вийти і особа, яка мещ-і кає на її території. Так, дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Обов'язковою умовою виходу особи з громадянства України є набуття нею іноземного громадянства або наявність документу уповноваженого органу іншої держави про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Тобто не допускається вихід особи з громадянства України, якщо це потягне набуття нею статусу апатрида (особи без громадянства).

Разом з тим вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства, в Україні притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті громадянин України, не може бути вигнаний за межі України. Це означає, що держава та її органи і посадові особи не мають права ухвалювати з політичних чи будь-яких інших мотивів рішення про заборону та неприпустимість (чи небажаність) перебування громадян України на ЇЇ території. Держава не має права примусити громадянина залишити ЇЇ територію або заборонити його повернення на територію України. Неправомірними будуть вважатися й будь-які інші дії чи будь-який тиск, спрямовані на те, щоб підштовхнути чи фізично видалити громадянина поза межі України.

Категоричною є конституційна вимога, вміщена в ч. 2 ст. 25 Основного Закону України, про те, що громадянин України не може бути виданий іншій державі (неможливість екстрадиції). Це означає, що громадянин України в разі вчинення злочину поза межами України не може бути виданий іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Він підлягає кримінальній відповідальності лише за Кримінальним кодексом України, а справу про притягнення його до відповідаль- ності має розглядати відповідний суд України. Громадянин Украї- ни не може бути виданий іншій державі і на підставі міжнарод- ного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних 128

змін до Конституції України». Якщо ж громадянина України запрошено для участі у судовому засіданні як свідка, тоді він має право самостійно вирішувати питання про те, брати участь у такому засіданні чи ні.

Відповідно до ч. З ст. 25 Конституції Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Це означає, по-перше, що держава бере на себе зобов'язання забезпечити для громадян здійснення у повному обсязі усіх прав і свобод, передбачених Основним Законом України та її поточним законодавством. Так, наприклад, під час підготовки та проведення виборів до Верховної Ради України держава зобов'язана створити виборчі дільниці та дільничні виборчі комісії при українських дипломатичних (або консульських) установах за кордоном, надавати виборцям через ці комісії відповідну інформацію про реєстрацію кандидатів, про хід передвиборної агітації тощо, забезпечити дільницю достатньою кількістю виборчих бюлетенів та належні умови для голосування і підрахунку голосів. Так само державні установи мають піклуватися і про здійснення інших прав громадян України, які перебувають за кордоном. Разом з тим окремі права і свободи громадяни не можуть реалізувати за кордоном. Наприклад, право проводити збори, мітинги і демонстрації досить часто неможливо здійснити за кордоном навіть в межах передвиборних заходів, оскільки це може суперечити законодавству країни перебування.

129

Окрім того, за Конституцією України держава зобов'язана захищати своїх громадян за кордоном, особливо коли виникає загроза їх життю та здоров'ю. Такий захист здійснюється передусім дипломатичними засобами, а також шляхом надання юридичної, фінансової, матеріальної допомоги. Зазвичай захисту за кордоном потребують громадяни України, які виїхали з метою працевлаштування, затримані правоохоронними органами інших держав, стали заручниками, жертвами злочинних посягань тощо. У розділі IV Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини навіть виокремлено підрозділ 7 «Захист прав громадян України за її межами», у якому наведені численні приклади вживання заходів, спрямованих на поновлення прав українських громадян.

9 3472

Конституція України

Розділ II. Стаття 26

Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебу. вають в Україні на законних підставах, користуються тими самц. ми правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, які громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Коментована стаття присвячена правовому статусу іноземців та осіб без громадянства, його специфіці.

У частині 1 цієї статті коментування потребують насамперед терміни «іноземці» та «особи без громадянства». За Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а особами без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст. 1). Осіб без громадянства називають ще апатридами.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається внутрішнім законодавством держав з урахуванням їхніх міжнародних зобов'язань. З міжнародних актів у цій галузі діють Конвенція про статус апатридів (1954 p.), Конвенція про скорочення безгромадянства (1961 р.) тощо.

За Законом України «Про правовий статус іноземців» правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства в основному співпадають. При цьому Закон, як і Конституція України, виходить із загального принципу урівнювання в головному прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах (ч. 1 ст. 26 Конститушї України) з правами та обов'язками громадян України. Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців» такими законними підставами є іммігрування в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасове перебування на її території відповідно до встановлених правил. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Що ж стосується іноземців і осіб без громадянства, які опинилися в Україні на незаконних підставах, то до них вживають

130

відповідних заходів впливу, включаючи їх примусове видворення за межі країни.

У передбачених законом випадках іноземці і особи без громадянства можуть набути статусу біженця. Біженцем вважається іноземний громадянин або особа без громадянства, які внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або за політичними переконаннями вимушені залишити територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання), та шодо яких відповідними органами прийняте рішення про надання їм статусу біженців. Центральним органом державної виконавчої влади, що координує взаємодію інших органів при вирішенні всіх питань, що стосуються біженців, є Міністерство України у справах національностей та міграції. Підстави і порядок набуття статусу біженця регулюється законодавством України.

Іноземці і особи без громадянства, що на законних підставах перебувають в Україні, мають право на підприємницьку діяльність, працю, відпочинок, охорону здоров'я, соціальний захист, освіту, житло, свободу совісті тощо. Вони можуть укладати та розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України. Іноземцям і особам без громадянства гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте та сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України.

Водночас Законом України «Про правовий статус іноземців» передбачено, що здійснення іноземними громадянами і особами без громадянства наданих їм прав і свобод не повинно завдавати Шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці і особи без громадянства зобов'язані дотримуватись Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2).

131

Частина 1 ст. 26 передбачає винятки, що стосуються правового статусу іноземців та осіб без громадянства порівняно з правовим статусом громадян України. Ці винятки встановлені самою Конституцією, законами або міжнародними договорами України. У галузі політичних прав, зокрема, іноземці та особи без гро-

94472

Конституція України

Розділ If. Стаття 27

мадянства не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та органів самоврядування, а також брати участь у референдумах. Вони не зобов'язані відбувати військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

Передбачено також ряд особливостей для в'їзду в Україну і виїзду з України іноземців та осіб без громадянства. Вони, зокрема, можуть в'їжджати в Україну за національними паспортними документами. При цьому Іноземці і особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено міжнародними договорами та законодавством України.

Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України до країни призначення також дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено міжнародними договорами та законодавством України. Законом України «Про правовий статус іноземців» передбачені випадки, коли в'їзд в Україну або виїзд іноземців та осіб без громадянства з України не дозволяється.

За порушення іноземними громадянами та особами без громадянства встановленого порядку перебування в Україні, а також за недотримання правил транзитного проїзду через територію України, до них вживаються встановлені законом заходи юридичної відповідальності. Серед них видворення іноземця або особи без громадянства за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України. Воно може мати місце, якщо дії іноземця або особи без громадянства суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іноземець або особа без громадянства грубо порушили законодавство про свій правовий статус (ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців»). Частина 2 ст. 26 передбачає можливість надання іноземцям та особам без громадянства притулку в Україні. Рішення про надання притулку приймає Президент України (п. 26 ст. 106 Конституції). Але сам порядок надання притулку законом у нас врегульовано недостатньо. І в міжнародному праві інститут політичного притулку є в основному звичаєво-правовим. Під політичним притулком тут розуміють надання державою тій або іншій особі можливості укритися від переслідувань за політичними мотивами, яким вона піддавалася (або могла піддаватися) в країні свого 132

громадянства чи постійного місця проживання. При цьому до політичних мотивів належить не тільки переслідування за політичні переконання, а й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову чи національну належність тощо.

Надання притулку – це суверенне право кожної держави. Національним законодавством регулюються підстави і процедура (судова або адміністративна) надання політичного притулку, а також статус осіб, які отримали цей притулок. У міжнародному праві, проте, є норми, що стосуються обов'язків держав не надавати політичного притулку відповідним категоріям осіб. Зокрема, п. 2 ст. І Декларації Генеральної Асамблеї ООН про територіальний притулок (1967 р.) передбачено, що право користуватися політичним притулком не визнається за особою, стосовно якої є серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людства. Загальновизнаним також є положення, згідно з яким притулок не повинен надаватися й особі, яка вчинила загальнокримінальний злочин.

Основним міжнародно-правовим наслідком надання політичного притулку є зобов'язання держави не видавати особу, яка отримала політичний притулок. Крім того, відповідна держава зобов'язується надавати квазідипломатичнии захист у разі порушення прав цієї особи за кордоном. Нарешті, держава, яка надала політичний притулок особі, несе відповідальність за ЇЇ діяльність.

Політичний притулок припиняється, якщо зникли причини або якщо відповідна особа натуралізувалася (отримала громадянство) в державі, яка надала притулок.

Стаття 27. Кожна людина має невід 'ємне право на життя Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок

держави – захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і

здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Право на життя належить до фундаментальних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливіших міжнародних договорах і ^с т. 27 Конституції України цілком відповідає цим міжнародно-правовим документам.

133

Конституція України

Розділ II. Стаття 27

Суб'єктом права на життя є людина. Згідно з законодавством України людина з'являється в момент народження та зникає після смерті. Це означає, що українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як людину, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси «зачатої, але ще не народженої дитини» (ч. 2 ст. 25 ЦК України).

Право на життя складається з невід'ємності права на життя, заборони свавільного позбавлення життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу.

Головним у ст. 27 є проголошення невід'ємності права на життя, яке належить кожній людини, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних переконань, громадянства тощо. Невід'ємність права на життя слід розглядати як наслідок природності цього права. Ніхто не наділяє людину правом на життя. Людина має це право внаслідок лише того факту, що вона є людиною.

У той же час держава бере на себе певні обов'язки щодо захисту життя. Це випливає з положення ст. 27 про заборону свавільного позбавлення життя. Такими обов'язками слід вважати: обов'язок держави криміналізувати вбивство; обов'язок держави не позбавляти будь-яку особу життя свавільно; обов'язок відмовитися від смертної кари як засобу кримінального покарання; заборона екстрадиції особи в державу, в якій до неї може бути застосована смертна кара; заборона вислання особи в державу, в якій буде існувати загроза її життю; обов'язок держави забезпечувати захист права на життя за умов, коли існує висока вірогідність абсолютної загрози життю людини. Реалізація цих обов'язків привела до прийняття в українському законодавстві цілого ряду правових норм, які гарантують найбільш повне дотримання права на життя. Так, Кримінальний кодекс України криміналізує різні види навмисного або необережного позбавлення життя. Україна відмовилась від смертної кари. Як наслідок виконання зобов'язань за ратифікованою Конвенцією про захист прав людини та основних свобод Україна не повинна екстрадувати осіб в держави, в яких може бути застосована смертна кара. В Україні визнається заборона вислати або примусово повертати будь-яку особу в державу, в якій буде існувати загроза її життю. Це випливає із закріпленого в Конституції України права на притулок (ч. 2 ст. 26). Крім того, надання статусу біженця згідно з Законом України від 21 червня 2001 р. «Про біженців» відбувається в разі, 134

якддо особа, яка звернулася за наданням статусу біженця, внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок цих побоювань (ч. 1 ст. 1). Конституція України та Закон України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» не містять положень про можливість будь яких обмежень права на життя в умовах надзвичайного стану.

Україна ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо скасування смертної кари та відмовилися від смертної кари як способу покарання злочинців. У чинному Кримінальному кодексі України смертна кара вилучена з видів покарань.

Право на життя не належить до абсолютних. Згідно з ч, 2 ст. 18 Конституції ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. В окремих випадках внаслідок неминучої потреби застосувати силу людина може бути позбавлена життя. Але такі випадки мають бути встановленими виключно законами України. Крім того, на випадки неминучої потреби застосувати силу вказують міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України: а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; Ь) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою; с) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту (ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Позбавлення життя при захисті будь-якої людини від незаконного насильства може мати місце або в разі захисту від незаконного насильства власного життя, або в разі захисту від такого насильства іншої особи. Це може відбуватися внаслідок необхідної оборони або крайньої необхідності. Необхідною обороною визнаються «дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небез-

135

Конституція України

Розділ //. Стаття 27

печного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони» (ч. 1 ст. 36 КК України). Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. і ст. 39 КК України).

В українському законодавстві підстави для застосування вогнепальної зброї працівниками органів по підтримці правопорядку при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою, зазначені в Законі України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» (пункти 4,5 ст. 15). Практика міжнародних органів по захисту прав людини головним при використанні зброї під час здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою, вважають питання відповідності, доцільності та абсолютної необхідності.

В українському законодавстві не сформульовані додаткові підстави застосування вогнепальної зброї працівниками органів по підтримці правопорядку при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. Це означає, що такими підставами можуть бути лише ті, що зазначені в пунктах 1-6 ч. І ст. 15 Закону України «Про міліцію».

Слід також зазначити, що під час придушення заворушення або повстання зберігаються заборони, встановлені законом для використання зброї працівниками органів по підтримці правопорядку: «Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, і спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознака- | ми вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, уповноважених осіб, або збройного нападу чи збройного опору Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи» (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про міліцію»). Таким чином, при вчи-

136

пенні правомірних дій для придушення заворушення або повстання перевага повинна бути віддана не застосуванню вогнепальної зброї, а застосуванню заходів фізичного впливу і спеціальних засобів. Вся міжнародно-правова практика, що стосується оцінки правомірності позбавлення життя при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання, базується на застосуванні принципу «абсолютної необхідності».

Проблемними питаннями, які можуть бути пов'язані з застосуванням ст. 27 Конституції України, є самогубство, евтаназія і

аборт.

Самогубство – позбавлення особою самою себе (без сторонньої допомоги) власного фізичного життя, що має місце внаслідок добровільного, обміркованого рішення або внаслідок рішення, що виникає у стані афекту. Сучасна теорія права виходить з загального визнання за особою права свідомо розпоряджатися власним життям. У разі психічного розладу особи, яка вчиняє або проявляє реальний намір вчинити дії, які представляють безпосередню загрозу для неї або оточуючих, така особа може бути примусово госпіталізована (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»). Доведення до самогубства згідно з Кримінальним кодексом України є злочином (ст. 120 КК України).

Від самогубства слід відрізняти евтаназію – штучне позбавлення життя за наявності волевиявлення особи за допомогою медичних засобів у разі невиліковної хвороби або серйозного порушення здоров'я (смертельні травми тощо) цієї особи. Українське законодавство не визнає правомірність евтаназії і кваліфікує її як злочин. У міжнародному праві залишається відкритим питання, чи охоплює право на життя також і обов'язок жити і відповідно, чи може особа відмовитися від цього свого права.

Аборт – штучне переривання вагітності. В Україні відсутня заборона проводити аборти. Але законодавство містить численні норми, що стосуються медичної практики щодо абортів і спрямовані на захист життя та здоров'я жінки. За медичними показаннями можливе штучне переривання вагітності. Умови і порядок його проведення врегульовані постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. № 926 та Додатком II Переліку соціальних показань, при яких може бути проведено штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів. Незаконне проведення аборту тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 134 КК

137

Конституція України

України). У міжнародному праві не міститься положень про заборону або про правомірність абортів. Більш того, держави намагаються уникати будь-якої конкретної відповіді на це питання і існуючих універсальних договорах про права людини. Наприклад, Конвенція про права дитини (набула чинності для Україщ 27 вересня 1991 р.) і практика її застосування відносять встанов-і лення рівноваги між інтересами вагітних жінок та законною не-І обхідністю захисту ембріона до повноважень держав – учасниці] Конвенції.

Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич-ним, науковим чи іншим дослідам.

Право кожного на повагу до його гідності належить до особистих невід'ємних прав людини. Без визнання його з боку держави і забезпечення належного рівня захисту людина не може бути рівноправним членом суспільства. Саме тому Конституція України гарантує його слідом за проголошенням рівності конституційних прав і свобод.

Як випливає із законоположень, що містяться у ст. 28, в їх нормативній єдності, держава має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов'язана забезпечити дієвий захист всім особам від таких посягань з боку третіх осіб.

Як етична і правова категорія гідність включає усвідомлення

особою і оточуючими факту володіння нею сукупністю певних

моральних і інтелектуальних властивостей, а також її повагу до

самої себе. Гідність особи визначається не лише самооцінкою

суб'єкта, а й його об'єктивною оцінкою іншими людьми. Проте

• незалежно від останньої і в тих випадках, коли особа через хво-

' робливий психічний стан не здатна до соціально усвідомленої

поведінки, її гідність охоронюється державою.

s Саме тому ч. 2 даної статті закріплює, що ніхто не може бути

підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, то

принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця консти-

138

Розділ II. Стаття 28

туційна норма відтворює відповідні положення ст. 5 Загальної дек-_ла рації прав людини 1948 p., ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. (далі – Конвенція), ст. З Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Декларації про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання 1975 p., Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження не знає винятків, а тому не допускає порушень й у період війни або іншого надзвичайного стану, що прямо зазначено в ч. 2 ст. 64 Конституції України. Така абсолютна заборона підтверджує, що право, гарантоване цією статтею, втілює одну з основоположних цінностей демократичної держави.

У частині 2 ст. 28 названі основні категорії, які містять градацію жорстокості поводження з людиною або ЇЇ покарання. З'ясування змісту кожної з них має важливе значення для правильного усвідомлення даної конституційної норми.

Тлумачення цих категорій має здійснюватися з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів та практики Комітету проти катувань, а також Європейського Суду з прав людини. Відповідно до ст. 1 Конвенції «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від Цих санкцій чи викликаються ними випадково.

Стандарти нелюдського поводження або покарання та такого, що принижує гідність, поводження або покарання сформу-

139

Конституція України

Розділ II. Стаття 28

льовані в рішеннях Європейського Суду з прав людини (далі – Суд). Так, у справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (і969 р.) визначені такі ступені забороненого поводження з людиною: нелюдське поводження або покарання – таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим; таке, шо принижує гідність, поводження або покарання – поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням. У справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (1978 р.) Суд вніс деякі корективи до пих визначень: катування – нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних і тяжких страждань; нелюдське поводження чи покарання – спричинення сильних фізичних та душевних страждань; таке, що принижує гідність, поводження – знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності, а також принизити її гідність та, по можливості, зламати ЇЇ фізичний і моральний опір.

Виходячи з особливої небезпеки зазначених форм нелюдського поводження не тільки для окремої людини, а й для суспільства в цілому, віддаючи пріоритет захисту права кожного на повагу до його гідності, міжнародна спільнота закріпила в ст. З Конвенції заборону жодній держав і-учасниці висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань. У справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства» (1989 р.) Суд дійшов висновку, що екстрадиція особи, яка обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, до Сполучених Штатів Америки, де до неї може бути застосований смертний вирок, є порушенням ст. З Конвенціїї про захист прав людини та основних свобод, оскільки перебування її протягом довгого часу в камері смертників в екстремальних умовах, у стані постійної пригніченості та очікування приведення до виконання смертного вироку тягне за собою страждання виключної сили та тривалості, що перевищує поріг, встановлений Конвенцією.

Слід разом з тим враховувати, що в деяких випадках, прямо визначених у законі, компетентні державні органи мають право приймати рішення та вчиняти певні дії, які хоча й спричинюють особі моральні або фізичні переживання, проте грунтуються виключно на законі і обумовлюються необхідністю досягнення соці-140

ально значущої мети. Ці дії та рішення не можуть бути визнані як такі, шо принижують гідність особи. Особливо це стосується сфери кримінального судочинства, де широко застосовуються заходи процесуального примусу, які так чи інакше обмежують конституційні права людини.

Так, наприклад, у ході провадження обшуку слідчим можуть бути виявлені факти, які стосуються інтимних сторін життя особи, У житлі чи іншому володінні якої проводиться слідча дія. Про-слуховування телефонних переговорів або перлюстрація кореспонденції в порядку ст. 187 КПК України, Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» також пов'язані із втручанням в особисте життя. Певні труднощі морального характеру відчуває людина й при провадженні особистого обшуку, освідування, відібрання зразків для експертного дослідження, поміщенні до стаціонару для проведення судово-психіатричної експертизи тощо.

Враховуючи це, чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає низку етичних засад, дотримання яких є обов'язковим для осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі. Ці правила набувають значення гарантій від спричинення особі невиправданої моральної шкоди в ході кримінально-процесуальної діяльності. Так, наприклад, важливе положення загального характеру, дотримання якого є обов'язковим при провадженні процесуальних дій, містить ч. З ст. 22 КПК України: «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів». Відповідно до ч. 4 ст. 184 КПКУкраїни учасники особистого обшуку або виїмки в особи предметів і документів повинні бути однієї статі з особою, яку обшукують чи у якої проводиться виїмка. При освідуванні особи іншої статі, коли Це пов'язане з необхідністю її оголювати, слідчий не вправі бути присутнім. При освідуванні також не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПКУкраїни). Відтворення обстановки і обставин події допускається при умові, коли виконувані дії не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК України).

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопіюванню

141

Конституція України

Розділ II. Стаття 28

і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі і посилки, що надходять на їхнє ім'я, також підлягають огляду, а листування – перегляду. Крім того, у випадках і порядку, передбачених Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення», адміністрація місця попереднього ув'язнення має право застосовувати щодо осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Тримання осіб, взятих під варту, здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Важливою гарантією від свавільного втручання в особисте життя людини з боку державних органів є запроваджений Конституцією України судовий порядок прийняття рішення про проведення тих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які суттєво обмежують конституційні права та свободи. Зокрема, зняття інформації з каналів зв'язку та накладення арешту на кореспонденцію, огляд та обшук житла чи іншого володіння особи, поміщення обвинуваченого у медичний заклад для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійснюються виключно на підставі постанови суду (див. коментар до статей 29, ЗО, 31).

Не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність й кримінальне покарання, що прямо зазначено у ч. З ст. 50 КК України. Будучи заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, кримінальне покарання має багатогранні цілі – кару, виправлення засудженого, попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. При цьому характер видів кримінального покарання, умови їх відбування визначені законом таким чином, щоб не спричиняти особі фізичного страждання і не принижувати її гідність. У рішенні по справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (1978 р.) Суд визнав, що призначене судом по справах неповнолітніх покарання підлітка лозинами затверджує застосування насильства і перетворює його на об'єкт формального впливу; крім того, отримуючи удари по оголеній частині тіла, особа зазнає муки від сорому, тобто таке покарання є принизливим, що

142

перевищує поріг, встановлений ст. З Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Відповідно до ст. 10 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені мають право на особисту безпеку. У разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.

Заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя можуть бути застосовані до правопорушників виключно на підставі та в порядку, встановлених законами України «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», Кримінально-виконавчим кодексом України.

Будучи особистим немайновим правом, що забезпечує соціальне буття фізичної особи, право на повагу до гідності та честі захищається й нормами ЦК. Відповідно до статей 277, 280, 297 нового ЦК України фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист ЇЇ гідності та честі та відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, а також на відповідь і спростування цієї інформації.

Гарантією забезпечення права кожного на повагу до його гідності є й передбачена законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу в редакції від 18 червня 1999 p., «Про альтернативну (невійськову) службу» в редакції від 18 лютого 1999 р. можливість проходження громадянами України альтернативної служби. Таке право надається, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням особи і вона належить до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного Чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпшого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, тобто катування,

143

Конституція Україна

Розділ //. Стаття 28

відповідно до ст. 127 КК України є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність. Злочинними згідно із ст. 373 КК України є й дії, які виражаються в примушуванні давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання чи досудове слідство.

Як посягання на гідність особи розглядається й провадження медичних, наукових чи інших дослідів над людиною без її вільної згоди. Тому ч. З ст. 28 категорично забороняє таке втручання. Згода на провадження дослідів може бути визнана вільною лише за умови, що особа, яка її дає, повністю обізнана про характер і наслідки дослідів і повністю усвідомлює пов'язану з ними небезпеку.

Правові гаранти недоторканності особи в даному аспекті закріплені в чинному законодавстві України.

Так, відповідно до ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (далі – Основи) медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди пацієнту. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди його життю та здоров'ю.

Для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого пацієнта. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

144

Якшо особа, яка вчинила злочин, має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, за рішенням суду до неї може бути застосоване примусове лікування (ст. 96 КК України).

Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою дослідження (ст. 45 Основ).

Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів» та ст. 46 Основ забороняють примусове взяття донорської крові та її компонентів. При цьому донорство дозволяється лише за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди. Клінічні випробування лікарських засобів відповідно до ст. 8 Закону України від 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у їх проведенні або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань за участю неповнолітнього або недієздатного пацієнта. При цьому пацієнт або його законний представник повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику.

145

Взяття гомотрансплантатів у живого донора допускається лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції. Не Допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які: утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю; надали раніше орган або частину органу для трансплантації (статті 12, 13 Закону України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»). ,.

Ю 3472

Конституція України

Розділ /. Стаття 29

Госпіталізація особи до психіатричного закладу відповідно д₀ Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу» за загальним правилом здійснюється добровільно – на її прохання або за її усвідомленою згодою. Проте особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу і без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах та при встановленні в неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або вчинила злочин у стані обмеженої осудності чи після його вчинення захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. За чинним КК України такі заходи застосовуються виключно на підставі рішення суду. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб судом застосовуються такі заходи: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Підстави застосування цих примусових заходів медичного характеру визначені ст. 94 КК України.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Уразі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути пе- 146

ревірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо про-хпягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не врунено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в

суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Особиста недоторканність є одним з фундаментальних і не-відчужуваних особистих прав людини, яке закріплено міжнародним співтовариством у ст. З Загальної декларації прав людини 1948 p., ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p., ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) та інших загальновизнаних міжнародних документах.

Тлумачення коментованої статті має здійснюватися в контексті сучасних міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини та практики Європейського суду з прав людини (далі – Суд).

Рівень гарантованості та забезпечення захисту права на свободу та особисту недоторканність визнається показником демократизації суспільства і є важливою складовою становлення правової державності. Саме тому, виходячи із змісту ст. З Конституції України, однією із засад конституційного устрою України є обов'язок держави утверджувати і забезпечувати права і свободи людини. Це також випливає і із змісту ч. 2 ст. 22 Конституції України, відповідно до якій конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Інститут недоторканності включає фізичну і духовну недоторканність, свободу діяти, розпоряджатися собою, тобто не знаходитися під контролем. Згідно з одним із рішень Комітету ООН з прав людини порушенням ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнається неспроможність або небажання державної влади забезпечити особисту недоторканність, навіть якщо посягання не пов'язане із позбавленням волі і вира-

147

W-3-472

Конституція України

Розділ II. Стаття 29

жається у небезпеці її втратити, погрозі життю або здоров'ю людини, переслідуванні з боку влади або приватних осіб. Таким чином, погроза втратити свободу також порушує особисту недоторканність, в тому числі психічну.

Право на свободу та особисту недоторканність належить до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, і тому захищається нормами Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 288 нового ІДК забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних чи психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують це право. Закон також забороняє фізичне покарання батьками (усиновлю-вачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та подопічних (ст. 289 ЦК).

Будучи за своїм характером природним, право на свободу та особисту недоторканність разом з тим не є абсолютним, адже трапляються випадки, коли захист легітимного суспільного інтересу, прав та свобод інших осіб потребує його обмеження і тому є соціально виправданим. Перш за все це стосується сфери кримінального судочинства, де стикаються суспільні та особисті інтереси, виникають гострі конфліктні ситуації, розв'язання яких потребує застосування заходів процесуального примусу. Надаючи можливість компетентним державним органам їх застосовувати, держава має на меті запобігти зловживанню правом з тим, щоб реалізація конституційних прав і свобод однієї особи не шкодила правам і свободам інших. Реальність права на свободу та особисту недоторканність спирається на систему юридичних механізмів, що забезпечують його дію і тому набувають значення юридичних гарантій. Найважливішими з них є вперше встановлений Конституцією України судовий порядок арешту та взяття під варту, чітка регламентація в галузевому законодавстві підстав та строків цих примусових заходів. Судова процедура суттєво підвищує рівень захисту прав та свобод, оскільки містить низку гарантій від свавільного їх обмеження, сприяє винесенню законного та обґрунтованого рішення.

Слід звернути увагу на те, що, проголошуючи неможливісі бути заарештованим або взятим під варту інакше як за вмотив ваним рішенням суду, Конституція України тим самим відносні до судової юрисдикції не тільки вирішення питання про застосу вання арешту як виду кримінального покарання або заходу адм] 148

ністративного примусу, а й також обрання як запобіжного заходу взяття під варту в зв'язку із підозрою чи обвинуваченням особи У вчиненні злочину. При тлумаченні даної статті треба враховувати, що відповідно до ст. 60 чинного Кримінального кодексу України (далі – КК) та ст. 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення арешт є видом кримінального покарання та адміністративним стягненням.

Як вид кримінального покарання арешт полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Він не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Адміністративний арешт встановлюється лише у виключних випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Він також не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

Взяття під варту є запобіжним заходом, який обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого на досудовому розслідуванні кримінальної справи та розгляді її в суді (ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України. Загальний строк тримання під вартою під час досудового розслідування дорівнює двом місяцям. У випадках, коли у цей строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений до чотирьох, дев'яти та вісімнадцяти місяців. Рішення про продовження строку приймає суддя місцевого, апеляційного та Верховного Суду відповідно. Проте слід підкреслити, що чинним законодавством України не встановлено строки тримання під вартою підсудного, тобто цей запобіжний захід може діяти протягом судового розгляду кримінальної справи. У зв'язку з цим заслуговує на підтримку позиція розробників проекту нового КПК України Щодо встановлення максимальних строків тримання особи під вартою залежно від тяжкості вчиненого злочину.

Введення Конституцією України судового порядку вирішення питання щодо взяття під варту підозрюваного, обвинуваченого на досудовому розслідуванні відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини та основних свобод, п. З ст. 5 якої передбачає, що кожен, кого заарештовано або затримано з метою припровадження до встановленого законом компетентного органу на

149

Конституція України

Розділ II. Стаття 29

підставі обгрунтованої підозри у вчиненні правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню правопорушення чи втечі після його вчинення, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду.

В своїх рішеннях Суд неодноразово підкреслював важливість ст. 5 для Конвенції в цілому, оскільки у ній йдеться про одне з основних прав людини, а саме – про захист окремої особи від свавільних посягань держави на її свободу (рішення по справі Боцано від 18.12.1986 p.). Судовий контроль за таким вторгненням виконавчої влади, як зазначив Суд в рішенні по справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства» від 29.11.1988 p., є важливим елементом гарантії, передбаченої п. З ст. 5, яка покликана довести до мінімуму небезпеку свавілля. Судовий контроль випливає з принципу верховенства права – одного з основних принципів демократичного суспільства, який зазначено в Преамбулі до Конвенції. За чинним законодавством вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту віднесено до виключної компетенції місцевих судів. Як зазначив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 25 квітня 2003 р. № 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства», апеляційні суди не вправі брати до провадження і розглядати по суті подання про обрання такого запобіжного заходу. Відповідно до ст. 37 КПК таке подання повинно розглядатися тим місцевим судом, у районі діяльності якого вчинено злочин або провадиться дізнання чи досудове слідство в даній справі.

На відміну від процесуального законодавства, що діяло раніше, за яким можливо було застосувати взяття під варту лише на підставі самого факту вчинення підозрюваним, обвинуваченим одного із злочинів, перелік яких містився у законі, за чинним КПК цей запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 1 ст. 155) і коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства і суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встанов-150

лєнню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148). У виключних випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться у п. З вищезгаданої постанови, такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, тоді, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість даного випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і постанові судді.

Підстави, строки та порядок взяття підозрюваного, обвинуваченого під варту детально регламентовано КПК. Крім того, слід мати на увазі, що за чинним законодавством України певні категорії осіб мають додаткові гаранти. Так, наприклад, відповідно до ст. 126 Конституції України суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Аналогічні гарантії встановлено ст. 80 Конституції України й щодо народних депутатів України. Затримання або арешт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини також може бути здійснено лише за згодою Верховної Ради України (ст. 20 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

Відповідно до ст. 165² КПК подання органу дізнання, слідчого про застосування даного запобіжного заходу, погоджене з прокурором, розглядається судом у судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора та особи, щодо якої вирішується це питання. Чинне законодавство передбачає обов'язок суду допитати підозрюваного, обвинуваченого. Тому розгляд подання за відсутності цієї особи є суттєвим порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Так, ухвалою спільного засідання суддів Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії

151

Конституція України

Розділ її. Стаття 29

Верховного Суду України від 14 березня 2003 р. скасовано постанови місцевого суду м. Одеси та апеляційного суду Одеської області про продовження строків тримання під вартою А. та Я., обвинувачених у вчиненні особливо тяжкого злочину, а постанову місцевого суду про обрання щодо них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту змінено на надання дозволу на затримання А. та Я., які перебувають за межами України, та їх доставлення в суд під вартою для вирішення питання про обрання запобіжного заходу. Підставою для прийняття такого рішення стало порушення місцевим та апеляційним судами вимог чинного КПК щодо вирішення питання про застосування взяття під варту у присутності особи, щодо якої розглядається подання.

Таким чином, якщо в поданні порушується питання про взяття під варту особи, яка знаходиться на волі, суддя після розгляду подання (за винятком допиту підозрюваного, обвинуваченого) має право своєю постановою дати дозвіл на затримання зазначеної особи і доставлення її до суду під вартою. Таке затримання можливе лише за наявності передбачених ст. 148 і ч. 1 ст. 155 КПК підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин з моменту доставлення затриманого в цей населений пункт. Після затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд подання органу дізнання, слідчого розглядається ще раз.

За результатами розгляду в судовому засіданні подання суддя приймає одне з таких рішень: 1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав; 2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Відмовивши у взятті під варту, суд має право обрати інший запобіжний захід, передбачений ч. 1 ст. 149 КПК. При цьому, як підкреслив Пленум Верховного Суду України, суд вільний у виборі виду запобіжного заходу, але має обрати такий, що забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваного, обвинуваченого та виконання ним процесуальних обов'язків. У даному випадку підозрюваному, обвинуваченому повинно бути під розписку роз'яснено, в чому полягає цей захід, обов'язки, які покладаються на нього у зв'язку із застосуванням останнього, та наслідки їх порушення. Відмова суду у взятті під варту не переш-

152

коджає слідчому (за погодженням із прокурором) або прокурору повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу (п. 13 постанови від 25 квітня 2003 р. № 4).

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція (ч. 7 ст. 165² КПК). Перелік осіб, які мають право подати апеляцію, є вичерпним.

За змістом статей 382 і 366 КПК за результатами розгляду апеляції суд постановляє ухвалу про одне з таких рішень: залишення постанови без зміни, а апеляції – без задоволення; скасування постанови і повернення подання на новий судовий розгляд до суду першої інстанції; скасування постанови і відмову в обранні запобіжного заходу; скасування постанови і закриття провадження за поданням; зміну постанови. Скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у взятті під варту, апеляційний суд, як підкреслив Пленум Верховного Суду України, не може обрати цей запобіжний захід. За наявності підстав він у найкоротші строки надсилає матеріали провадження за поданням на новий судовий розгляд до відповідного місцевого суду. Однак апеляційний суд має право змінити постанову суду першої інстанції про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і обрати інший (п. 18 постанови від 25 квітня 2003 р. № 4).

Згідно з частиною третьою ст. 29 у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Системне тлумачення цієї конституційної норми дозволяє дійти висновку про те, що в ній йдеться про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Таке затримання як тимчасовий запобіжний захід може здійснюватися лише у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити і не може перевищувати сімдесяти двох годин, протягом яких його обгрунтованість має бути перевірена судом. Тоб-

153

Конституція України

Розділ If. Стаття 29

то відповідно до зазначених вимог Конституції України затримання особи як підозрюваної у вчиненні злочину може бути здійснено компетентними державними органами поза судовим контролем виключно у межах сімдесятидвохгодинного строку.

Підстави, порядок та відповідні процесуальні гарантії додержання прав затриманого регламентовано ст. 106 КПК.

Передбачений Конституцією України та кримінально-процесуальним законодавством строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, відповідає вимогам п. З ст. 5 Конвенції. Відповідно до рішень Суду сталою вважається така судова практика, згідно з якою чотирьохдобовий строк для випадків звичайних кримінальних правопорушень та п'ятидобовий строк для надзвичайних випадків не суперечать вимозі негайного достав-лення заарештованого до судді. Більш широке тлумачення цієї вимоги Конвенції, як зазначив Суд в рішенні по справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства», суттєво послабило б процесуальні гарантії п. З ст. 5 на шкоду окремій особі і мало б наслідки, що підривають саму сутність права, яке захищається цією статтею.

У зв'язку з цим підкреслимо ще раз, що в частині третій коментованої статті йдеться про затримання особи, яке здійснюється компетентним органом поза судовим контролем. Тому вважаємо, що не є таким, що суперечить зазначеним вимогам Конституції України, продовження суддею строку затримання підозрюваного, обвинуваченого до десяти діб, а за клопотанням затриманого – до п'ятнадцяти діб, передбачене ч. 8 ст. 165² КПК, оскільки законність та обгрунтованість затримання в даному випадку протягом сімдесяти двох годин стає предметом судового контролю. При цьому слід підкреслити, що суддя має право продовжити строк затримання лише з метою додаткового вивчення даних про особу підозрюваного чи для з'ясування інших обставин, які мають значення для обрання запобіжного заходу. Тому в постанові судді повинно бути зазначено, які саме дані про особу чи інші обставини треба додатково з'ясувати, які дії і ким самим мають бути вчинені.

У разі, коли питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується щодо особи, затриманої в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, час, протягом якого вона три-

154

малася під вартою, включається до строку затримання, продовженого судом відповідно до ч. 8 ст. 165² КПК (п. 12 постанови від

25 квітня 2003 р. №4).

Затримана особа має бути негайно звільнена, якщо протягом сімдесятидвохгодинного строку з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання її під вартою. Виходячи з цієї конституційної вимоги, слід зробити висновок про те, що копія постанови судді про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути вручена затриманому. Проте зазначимо, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України, детально регламентуючи порядок розгляду судом подання органу дізнання, слідчого про взяття підозрюваного, обвинуваченого під варту, не передбачає обов'язку суду вручити затриманому копію постанови про застосування даного примусового заходу. На наш погляд, це є прогалиною чинного процесуального законодавства, яку слід заповнити. Виходячи з того, що норми Конституції України відповідно до її ст. 8 є нормами прямої дії, суддя зобов'язаний вручити затриманому копію цієї постанови, а у останнього, в свою чергу, виникає кореспондуюче право вимагати дотримання суддею вимог Основного Закону. Відповідно до ч. З ст. 165^і КПК постанова судді має бути негайно оголошена під розписку особі, щодо якої її ухвалено. Одночасно цій особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови.

На особливу увагу в контексті цього питання заслуговує й зроблений в частині третій коментованої статті акцент на характеристиці постанови судді про застосування взяття під варту як вмотивованої, тобто такої, яка містить систему фактичних та юридичних аргументів, що свідчать на користь прийнятого рішення. Звідси законним слід вважати лише таке застосування даного примусового заходу, яке здійснене на підставі постанови судді, в котрій крім фактичних обставин кримінальної справи зазначено докази, що підтверджують наявність передбачених ст. 148 КПК підстав для обрання запобіжного заходу, враховано обставини, зазначені у ст. 150, та обгрунтовано висновок щодо доцільності обрання саме взяття під варту. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 4 підкреслено, Що взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв'язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати,

155

що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов'язків і його належної поведінки (п 3) Саме тому, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу чи продовження строків тримання під вартою, а також на стадіях попереднього і судового розгляду справи, суди, як зазначено у п. ! постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 берез ня 1999 р. № 6 зі змінами, внесеними постановою від 6 червня 2003 р. № 5 «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу», повинні за наявності відповідних підстав застосовувати заставу за клопотанням обвинуваченого (підсудного) його законного представника чи захисника, заставодавця прокурора або за власною ініціативою.

Суттєвою гарантією додержання прав затриманого та заарештованого є правова допомога захисника. В кримінальному процесі України як захисники допускаються особи, котрі мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Ук раїні, та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання юридичної допомоги особисто або за дорученням юридичної особи. З моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів кримінальної справи як захисники до пускаються також його близькі родичі, опікуни, піклувальники (детальніше про це див. коментар до ст. 59, ч. 2 ст. 63 Конституції) Надання Конституцією України кожному затриманому права у будь-який час оскаржити в суді своє затримання є важливим кроком на шляху демократизації кримінального процесу, розширення його змагальних засад, гармонізації з європейськими стандар тами у галузі прав людини. Пункт 4 ст. 5 Конвенції передбачає що кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Отже, така процедура що отримала назву «habeas corpus», передбачає наявність судового контролю за законністю та обгрунтованістю затримання.

Запроваджений Конституцією України судовий порядок оскарження затримання знайшов свій розвиток у чинному кримінально-процесуальному законі. Відповідно до частин 7-9 ст 106 КПК України у разі оскарження затримання до суду скарга затриманого негайно направляється начальником місця попередньо-

156

го ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно із поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвохгодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п'яти діб з часу надходження. Скарга розглядається з дотриманням вимог, що ставляться законом до розгляду в суді подання органу дізнання, слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця попереднього ув'язнення. Постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути оскаржено в апеляційному порядку прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником.

Завідомо незаконне затримання, арешт або тримання під вартою відповідно до ст. 371 КК є злочином, який тягне за собою застосування щодо винних кримінальної відповідальності.

У разі постановлення щодо підсудного виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого в учиненні злочину, закриття справи про адміністративне правопорушення у особи виникає право на відшкодування шкоди, завданої незаконним взяттям і триманням ЇЇ під вартою, незаконним застосуванням адміністративного арешту. Порядок і правові умови відшкодування передбачено Законом України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (див. коментар до ч. 4 ст. 62 Конституції).

Вимога Конституції України про негайне повідомлення родичів заарештованого та затриманого спрямована на захист його прав та законних інтересів. Крім етичної мотивації, ця конституційна норма має значення процесуальної гарантії, оскільки, будучи повідомленими, родичі підозрюваного, обвинуваченого мають реальну можливість запросити захисника до участі в кри-

157

Конституція України

мінальній справі. Це положення конкретизоване в ст. 161 КПК, відповідно до якої про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити його дружину чи іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи.

Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то відповідно до ч. 2ст. 161 КПК постанова про взяття його під варту направляється в Міністерство закордонних справ України. Проте на вимогу Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. правоохоронні органи України повинні сповіщати іноземні дипломатичні представництва не тільки про взяття під варту іноземних громадян на території України, а й про їх затримання або позбавлення волі за вироками українських судів. При цьому консульські посадові особи мають право на відвідування затриманих або взятих під варту громадян держави, яку вони представляють, та на вільні зносини з компетентними органами України.

Стаття ЗО. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Недоторканність житла чи іншого володіння особи є однією із складових особистої недоторканності та тісно пов'язана з правом на недоторканність особистого і сімейного життя, гарантованого ст. 32 Конституції України. Саме тому ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) комплексно декларує ці права: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції». В своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) неодноразово підкреслював, що за цією статтею Конвенції держава виконає свої зобов'язання не тільки якщо просто утримається від дій, що ці права порушують, а за умови,

158

розділ II. Стаття ЗО

що буде діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати їх забезпечення. Так, в рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» (1979 р.) Суд ухвалив таке: «Хоч метою статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов'язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов'язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя».

Виходячи з того, що наведені права доповнюють одне одного, зазначимо, що конституційне положення щодо недоторканності житла чи іншого володіння особи означає не тільки заборону входити до нього всупереч волі осіб, які в ньому проживають на легальних підставах, а й заборону розголошувати все, що в ньому діється. Недоторканними відповідно до коментованої статті є й особисті речі, документи, кореспонденція, інші особисті папери та майно, що зберігаються у житлі чи іншому володінні особи.

Під житлом в контексті коментованої статті розуміють не тільки місце постійного проживання особи, а й місце її тимчасового, переважного проживання або перебування. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності», житло – це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), атакожтійого складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо). Крім того, слід звернути увагу на те, що Конституція України гарантує недоторканність не тільки житла, а й іншого володіння особи, тобто будь-якого приміщення, яке належить їй на законних підставах, – споруд господарчого призначення, службових або складських

приміщень, гаражу тощо.

Право на недоторканність житла належить усім особам, які в ньому проживають. Тому не є його порушенням випадки, коли примусово до житла уселяється особа, яка має на це законне право (відповідно до ст. 80 Закону України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» в редакції Закону України від 10 липня 2003 р. примусове вселення полягає у забезпеченні державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщен-

159

ня, зазначене у виконавчому документі, та його проживання (перебування) в ньому). Водночас уселення у житло особи, яка не має на це відповідних підстав, розцінюється як самовільне і відповідно до чинного законодавства тягне за собою юридичну відповідальність, а особа підлягає виселенню, яке полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи (осіб), яка виселяється, її майна, домашніх тварин та у забороні даній особі користуватися цим приміщенням (ст. 79 Закону України «Про виконавче провадження»).

Конституція захищає володільця житла, а також інших осіб, які в ньому проживають, від незаконних посягань будь-яких інших осіб, зокрема представників влади, посадових, приватних осіб тощо. Проте гарантоване Конституцією право може бути обмежене за наявності передбачених законом підстав. До таких належать необхідність провадження оперативно-розшукових заходів та слідчих дій з метою розкриття та розслідування злочину (проникнення у житло чи інше володіння особи, проведення обшуку, огляду, виїмки), виконання судових рішень, здійснення адміністративного нагляду. Окрему групу підстав для вчинення законного проникнення до житла чи іншого володіння особи становлять випадки надзвичайного характеру, коли це пов'язане з необхідністю врятування людей або майна, ліквідації аварій, пожеж тощо. Конвенція передбачає аналогічні підстави обмеження даного права. Відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатися у його здійснення інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або демократичного добробуту країни з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Конституцією України вперше передбачено, що проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку не допускається інакше як за вмотивованим рішенням суду. Тобто обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи можливе виключно на підставі вмотивованого судового рішення. Розгляд судом матеріалів для надання дозволу на провадження зазначених дій здійснюється з додержанням таємниці досудового слідства

160

Порядок провадження обшуку та огляду детально врегульовано чинним Кримінально-процесуальним кодексом України.

В разі необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з відповідним поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку, яка не підлягає оскарженню, чи постанову про відмову в проведенні обшуку, на яку протягом трьох діб з дня ЇЇ винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду.

Постанова судді про проведення обшуку має бути пред'явлена слідчим особам, що займають приміщення, яке підлягає обшуку. Якщо такі особи відсутні, ця постанова пред'являється представникові житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів, у присутності яких і надалі проводиться слідча дія (ст. 181 КПК).

Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий має уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів. Якщо володілець приміщення вважає, що зазначеними діями йому заподіяно шкоду, яка не була викликана необхідністю, він має право звернутися до суду з позовом про їх відшкодування.

Вище зверталася увага на тісний зв'язок права на недоторканність житла чи іншого володіння особи та передбаченого ст. 32 Конституції України права на недоторканність особистого і сімейного життя. Саме тому, детально регламентуючи порядок провадження обшуку, кримінально-процесуальний закон містить певні гарантії щодо захисту права на недоторканність особистого життя, запобігання заподіянню особі моральної шкоди: під час обшуку слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК). До таких заходів, зокрема, належить передбачене ст. 121 КПК попередження слідчим учасників слідчої дії (понятих, спеціаліста, потерпілого та ін.) про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних, які стали їм відомі в ході обшуку. Винні в розголошенні цих даних не-

161

Конституція Україна

Розділ Я. Стаття ЗО

суть кримінальну відповідальність за ст. 387 Кримінального кодексу України. Цією ж статтею КК передбачена відповідальність за розголошення таких даних і слідчим, прокурором та іншими службовими особами. Це може бути як письмове, так і усне попередження, про яке зазначається у протоколі слідчої дії. Колія протоколу обшуку із зазначеними в ньому вилученими предметами обов'язково має бути вручена особі, в якої проведено обшук, а в разі її відсутності – неповнолітньому членові ЇЇ сім'ї або представникові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів (ч. І ст. 189 КПК).

Аналогічні правила передбачено ст. 190 КПК й для проведення огляду житла чи іншого володіння особи.

Слід звернути увагу на те, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України поширює гарантії, передбачені ч. 2 ст. ЗО, й на порядок провадження примусової виїмки із житла чи іншого володіння особи. Відповідно до ч. 4 ст. 178 КПК така слідча дія також проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого для проведення обшуку.

Негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи являє собою оперативно-розшуковий захід, який відповідно до ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» проводиться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи протягом доби повідомляють прокурору, який здійснює нагляд за цією діяльністю.

Застосування даного заходу проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Крім того, обмеження конституційних прав шляхом проникнення до житла, як і іншими передбаченими законом оперативно-розшуковими заходами, здійснюється лише щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину.

За результатами проникнення складається протокол з відповідними додатками, який може бути використаний в кримінальному процесі як джерело доказів.

Негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи, як і провадження інших оперативно-розшукових заходів, можли-

162

ве лише за умови заведення оперативно-розшукової справи. Постанова про ЇЇ заведення підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, служби безпеки, прикордонних військ, охорони вищих посадових осіб, оперативного підрозділу податкової міліції, органу установи виконання покарань або його уповноваженим заступником. Ця вимога закону є важливою гарантією дотримання законності в ході оперативно-розшукової діяльності.

Громадяни України та інші особи мають право у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав та оскаржити ці дії прокурору або до суду.

Крім зазначених випадків, чинне законодавство передбачає й інші підстави обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи. Так, відповідно до ст. 11 Закону України від 25 грудня 1990 р. «Про міліцію» працівникам міліції надається право входити безперешкодно в будь-який час доби до житла або іншого володіння особи, яка знаходиться під адміністративним наглядом, з метою перевірки виконання встановлених судом обмежень.

При здійсненні виконавчого провадження державний виконавець має право безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища; накладати арешт на майно боржника, вилучати, опечатувати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством. Вимоги державного виконавця щодо виконання рішень, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, є обов'язковими для усіх громадян на території України (ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження).

Частина третя коментованої статті передбачає випадки, коли обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи може бути здійснено в іншому встановленому законом порядку Такі випадки мають невідкладний характер і пов'язані із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Користуючись принципом крайньої необхідності, з метою захисту со-

163

113-472

Конституція України

Роздій 11. Стаття ЗО

ціально значущих цінностей компетентні державні органи мають право проникати до житла чи іншого володіння особи, проводити в них обшук та огляд і без попереднього рішення суду.

Підстави та порядок провадження цих дій регламентовано чинним законодавством України та відомчими нормативними актами.

Так, наприклад, працівники пожежної охорони відповідно до ст. 34 Закону України «Про пожежну безпеку» під час гасіння пожеж мають право на безперешкодний доступ у всі жилі, виробничі та інші приміщення, а також вживати будь-яких заходів, спрямованих на рятування людей, запобігання поширенню вогню та на ліквідацію пожеж. При цьому матеріальні збитки, пов'язані з пошкодженням майна під час гасіння пожежі, пожежна охорона не відшкодовує.

У разі введення в Україні надзвичайного стану в зв'язку з масовими порушеннями громадського порядку компетентні державні органи додатково можуть здійснювати такі заходи: перевіряти документи у громадян, а в необхідних випадках – проводити особистий огляд, огляд речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян (ст. 18 Закону України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану»).

Стаття 25 Закону України від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України» надає органам і співробітникам Служби безпеки України право при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, входити до жилих, службових приміщень, на території та земельні ділянки і оглядувати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин. При проведенні заходів по боротьбі з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності співробітники Служби безпеки України, крім того, мають також право входити за письмовим розпорядженням керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки за службовим посвідченням у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю.

Посадові особи, залучені до проведення антитерористичної операції, відповідно до Закону України від 20 березня 2003 р. «Про боротьбу з тероризмом» мають право входити (проникати) в жилі 164

та інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ст. 15).

Відповідно до ч. 6 ст. 177 КПК у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили невідкладне проведення обшуку. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий зобов'язаний направити копію протоколу обшуку прокуророві.

Аналогічні підстави кримінально-процесуальний закон встановлює й щодо проведення огляду житла чи іншого володіння особи без рішення суду. Крім того, останнє не потребується й в тих випадках, коли є письмова згода володільця на проведення даної слідчої дії. Копія протоколу, в якому зазначені причини, що обумовили проведення огляду без постанови судді, протягом доби направляється слідчим прокурору, який здійснює нагляд за досудовим слідством (частини 5–7 ст. 190 КПК).

Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, є злочином і тягнуть за собою кримінальну відповідальність за ст. 162 КК. Якщо ж проникнення до житла здійснене з метою викрадення чужого майна, дії винної особи кваліфікуються відповідно як крадіжка, грабіж або розбій (ч. З ст. 185,ч.З ст. 18б,ч. Зет. 187 КК).

У разі постановлення щодо підсудного виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого в учиненні злочину, закриття справи про адміністративне правопорушення у особи виникає право на відшкодування шкоди, завданої незаконним провадженням обшуку, виїмки, проведенням оперативно-розшукових заходів, зокрема проникненням до житла чи іншого володіння особи. Порядок і правові умови відшкодування передбачено Законом України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».

165

Конституція України

Розділ Н. Стаття 31

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Право кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тісно пов'язане з правом на невтручання до особистого і сімейного життя, передбаченого ст. 32 Конституції. Проте положення коментованої статті виходять за межі виключно приватного життя людини і не можуть бути зведені тільки до забезпечення особистої або сімейної таємниці. Вони в равній мірі стосуються й сфери службових, ділових та інших суспільних відносин.

Будучи невід'ємним правом людини, яке забезпечує її особисту недоторканність, воно гарантується основними міжнародними документами у галузі прав людини – Загальною декларацією прав людини 1948 p., Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 p., Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) тощо.

Під листуванням слід розуміти приватну кореспонденцію, яка передається поштовим зв'язком (листи звичайні, заказні, цінні, поштові перекази, телеграми, інші письмові відправлення, бандеролі тощо) або електронною поштою через комп'ютер.

Під телефонними розмовами розуміють розмови між особами, які відбуваються за допомогою будь-якого телефонного зв'язку, що здійснюється засобами провідних чи електромагнітних систем тощо. Телеграфна кореспонденція – це повідомлення, що передаються телеграфом.

Інша кореспонденція – це повідомлення громадян, які передаються за допомогою інших, крім описаних вище, засобів зв'язку або через комп'ютер. Наприклад, це можуть бути повідомлення, зроблені громадянином по телефаксу, пейджинговим зв'язком, іншими телекомунікаціями тощо.

Гарантія недоторканності повинна поширюватися й на інші, крім зазначених, види повідомлень – листи, що передаються через кур'єра, друзів, знайомих, інформацію, яка одержується відомчим шляхом.

166

Слід мати на увазі, що особа, використуючи послуги пошти, телеграфу або установ зв'язку, довіряє ним не самий зміст своїх відправлень або повідомлень, а лише передачу кореспонденції або технічне забезпечення телефонних розмов. Тому обов'язок зберігання таємниці листування та телефонних розмов покладено законом й на поштово-телеграфні установи. Зокрема, відповідно до Закону України «Про зв'язок», Статуту про дисципліну працівників зв'язку таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних, а також інших повідомлень, що передаються засобами зв'язку, охороняється законом. Підприємства зв'язку всіх форм власності вживають організаційно-технічних заходів щодо захисту інформації згідно з чинним законодавством. Виймання і огляд поштової кореспонденції та документальних повідомлень, одержання необхідних довідок про них, здійснення контролю за технічними каналами зв'язку, в тому числі прослуховування телефонних розмов на підприємствах зв'язку всіх форм власності заборонено, крім випадків, передбачених чинним законодавством (ст. 27).

Проте право на конфіденційність листування та телефонних розмов не є абсолютним. Як зазначив Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) в рішенні по справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» (1978 p.), існування законодавства, що дає повноваження по здійсненню спостереження за листуванням, поштовими відправленнями і телефонними розмовами, є у виключних випадках необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і/або для попередження безладдя або злочинів. При цьому в правовій системі держави повинні існувати адекватні і ефективні гарантії проти зловживання з боку органів державної влади, уповноважених на здійснення такого спостереження.

Коментована стаття прямо передбачає можливість встановлення винятків у випадках, передбачених законом. Вони можуть мати місце виключно за рішенням суду і тільки з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Встановлені Конституцією підстави обмеження цього права аналогічні відповідним положенням ст. 8 Конвенції: «Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демок-

167

Конституція України

Розділ //. Стаття 3 /

ратичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Такі винятки об'єктивно обумовлені, адже, виходячи з принципу пропорційності інтересів, притаманній Конвенції узгодженості між вимогами захисту демократичного суспільства і прав приватних осіб, обмеження права на конфіденційність кореспонденції і телефонних розмов у деяких випадках є необхідним заради досягнення соціально значущої мети, захисту інтересів інших осіб та суспільства. Отже, для того, щоб таке втручання не порушувало конституційне право, воно має бути здійснено з дотриманням наступних умов: по-перше, за рішенням суду; по-друге, воно повинно бути передбачено законом; по-третє, воно має бути спрямоване на досягнення чітко визначеної законом мети.

Сферою найчастішого застосування обмежуючих дане право заходів є кримінальне судочинство. Тому особливе значення при правовому регулюванні оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності набувають гарантії збереження особистої таємниці, забезпечення права кожного на невтручання до особистого життя, конфіденційність листування та телефонних розмов.

Відповідно до ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку можуть бути застосовані лише за наявності достатніх підстав вважати, що улистах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також в інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами отримати ці дані неможливо. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо.

За загальним правилом арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку як процесуальні дії можуть бути застосовані після порушення кримінальної справи і тільки щодо підозрюваного або обвинуваченого. Проте з метою запобігти зло-чинові ці дії можуть бути здійснені й до порушення кримінальної справи.

168

Рішення про накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв'язку за поданням слідчого, погодженим з прокурором, приймає голова апеляційного суду або його заступник. Запровадження Конституцією України судового порядку прийняття даного рішення відповідає європейським стандартам у галузі прав людини. У зазначеному рішенні у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» Суд підкреслив, що принцип верховенства права подрозуміває, що втручання органів виконавчої влади у права окремих осіб повинно знаходитися під ефективним контролем, який звичайно має забезпечуватися судовою системою, у всякому разі як останньої інстанції; судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури.

Подання розглядається суддею в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-роз-щукової діяльності, за участю прокурора, який викладає свою думку. В разі необхідності голова апеляційного суду чи його заступник вислуховує слідчого. Постанова про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

У постанові судді про накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв'язку обов'язково має бути визначено строк, протягом якого зберігається арешт або знімається

інформація.

Як оперативно-розшукові заходи зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією також проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому ці особи повідомляють прокурору протягом доби.

Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію

неможливо.

За результатами здійснення зазначених оперативно-розшу-кових заходів складається протокол з відповідними додатками, який згідно з ч. 2 ст. 65 КПК України, ст. 8 Закону України «Про

169

Конституція України

Розділ II. Стаття ЗІ

оперативно-розшукову діяльність», ст. 15 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» може бути використаний як джерело доказів у кримінальному судочинстві.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» у кожному випадку наявності підстав для проведення зазначених оперативно-розшукових заходів має бути заведено оперативно-розшукову справу. Оскільки ці дії суттєво обмежують конституційне право особи на конфіденційність кореспонденції і телефонних розмов, закон дозволяє їх застосовувати лише щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину.

Право контролю, фіксації і документування розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, фіксації та документування факту телефонної розмови між громадянами, надсилання листа або телеграфного повідомлення мають й органи, які відповідно до Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» її здійснюють.

З метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту або при проведенні антитеро-ристичної операції Служба безпеки України згідно із Законом України «Про боротьбу з тероризмом» має право здійснювати оперативно-технічні пошукові заходи у системах і каналах теле-комунікацій, які можуть використовуватися терористами (ст. 5). Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.

Особливо в контексті коментованої статті слід зупинитися на проблемі забезпечення конфіденційності спілкування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного із захисником. Ефективність діяльності захисника є невід'ємною від правових механізмів, що гарантують його професійну свободу. Згідно з ч. 8 ст. 48 КПК, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру» документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків при участі в справі, не підлягають огляду, розголошенню або вилученню дізнавачем, слідчим, прокурором або судом без його згоди. Такою ж мірою вимоги цих статей слід поширювати й на кореспонденцію, якою обмінюються захисник із своїм підзахисним. Така точка зору 170

відповідає правовій позиції Суду, викладеній у рішенні по справі «Гольдер проти Великобританії» (1975 p.): право ув'язненого на таємницю кореспонденції з адвокатом або судовим органом ні в якій мірі не повинно порушуватись, оскільки воно є головним засобом, який дозволяє особі утвердити свої права. По суті аналогічне рішення Суд виніс по справі «Кемпбел проти тюремної влади Шотландії» (1992 p.): тюремна влада повинна забезпечити належні гарантії від перлюстрації листування з адвокатом і має право відкривати листи юриста на ім'я ув'язненого лише у виключних обставинах, коли є розумні підстави вважати, що їх зміст

суперечить закону.

Закон України «Про адвокатуру» (ст. 10) забороняє прослухо-вування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-роз-шуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва. Проте, виходячи з конституційної вимоги щодо встановлення винятків з права кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції виключно за рішенням суду, вбачається за необхідне приведення зазначених положень Закону України «Про адвокатуру» у відповідність з

Конституцією України.

В слідчій та судовій практиці трапляються випадки, коли обмеження права кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може перетворюватися у захід забезпечення охорони та захисту прав і законних інтересів громадян. Йдеться, зокрема, про випадки існування реальної загрози життю, здоров'ю, житлу або майну осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві. Заходи, спрямовані на їх охорону, як правило, здійснюються за їх згодою з метою забезпечення їх особистої безпеки і відповідно до Конституції України, законів України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів», «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України та ін.

Під забезпеченням безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, розуміють здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб

171

Конституція України

Розділ II. Стаття 31

від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритгі злочинів; потерпілий та його представник у кримінальній справі; підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; працівники суду і правоохоронних органів, а також члени їх сімей та близькі родичі, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них здійснюються спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Закон передбачає систему заходів, спрямованих на забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Одним з них є використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших розмов.

У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою цих осіб або за їх письмовою згодою може проводитися прослуховування телефонних та інших розмов. У ході прослуховування цих розмов може застосовуватися звукозапис.

Законодавством України також передбачено певні обмеження права кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, пов'язані з особливостями правового статусу окремих осіб. Зокрема, відповідно до Закону України « Про попереднє ув'язнення» передачі і посилки осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, що надходять на їх ім'я, підлягають огляду, а листування – перегляду (ст. 7). Кримінально-виконавчим кодексом України це право обмежується щодо осіб, засуджених до позбавлення волі, оскільки кореспонденція, яку вони одержують і відправляють, підлягає перегляду, а телефонні розмови, право на які вони мають чотири рази протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин, – проводяться під контролем адміністрації (статті 110, 112, 113 Кримі-нально-виконавчого кодекса України). Безперечно, що такі винятки обумовлені тим, що обсяг прав осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, а також засуджених не може

172

повністю збігатися з обсягом прав усіх громадян, оскільки до цих осіб застосовані заходи державного примусу, їх права і обов'язки як громадян обмежуються законом або вироком суду, та режимом відбування покарання. Суд у справі «Сільвер та інші проти Великобританії» (1983 г.) постановив, що держава має право на розумний перегляд листів у зв'язку з триманням у тюрмі небезпечних в'язнів, здійснення незаконної комерційної діяльності та інших

аналогічних проблем.

Разом з тим закон надає додаткові гарантії здійснення права на захист прав та законних інтересів осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, а також засуджених до позбавлення волі. Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закона України « Про попереднє ув'язнення», ч. 4 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України їх скарги, заяви і листи, адресовані Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та прокуророві, переглядові не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з

часу їх подачі.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є особистим немайновим правом фізичної особи, тому вона має право на його захист від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими главою 3 Цивільного кодексу України, а також іншими способами, відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення (статті 270,275 Цивільного кодексу України).

Якщо при провадженні по кримінальній справі право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції було безпідставно порушено, у разі поста-новлення щодо неї виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, шкода, завдана органами дізнання, досудо-вого слідства, прокуратури і суду підлягає відшкодуванню. Крім того, якщо протягом шести місяців після проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених Законами України «Про опера-тивно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасовано, завдана особі шкода також підлягає відшкодуванню.

173

Конституція України

Розділ //. Стаття 32

Правовою основою відшкодування шкоди, завданої порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції під час досудового розслідування кримінальної справи і провадження оперативно-розшукової діяльності, є Конституція України (ч. 4 ст. 62), Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, а також Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. № 6/5,3,41 (докладніше про це див. коментар до ст. 56, ч. 4 ст. 62 Конституції).

Особа, винна у вчиненні дій, що порушують гарантоване коментованою статтею право, підлягає кримінальній відповідальності за ст. 163 Кримінального кодексу України.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сімі та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Право на особисте життя є таким же природним правом людини, як і її право на життя взагалі, бо людина як розумна, духов-

174

на, соціальна істота живе в матеріальному світі, обзаводиться нематеріальним його виразом, що втілюється в її особисті права, фактичні дії, поведінку у побуті, риси характеру, прихильності, здоров'я, здібності, стан фінансових справ тощо.

Створюючи сім'ю, особа розширює коло свого особистого життя, залишаючи, втім, за собою і власну особисту сферу.

Для кожної особи важливими є не тільки її майнові, а передусім немайнові права, які характеризують її як особистість. Більш того, їх сукупність і є тим наповненням, яке й робить її особистістю. Для кожного вони формуються і проявляються по-різному, становлять його особисте життя. Це є тією сферою приватних інтересів, яка оточує будь-яку людину. Людина не може існувати в суспільстві без цієї сфери. Уявлення про людину і відбувається через цю сферу, яка віддзеркалює її сутність. Але всі люди різні. Хтось виставляє своє приватне життя напоказ, хтось, навпаки, зацікавлений його зберегти від сторонніх очей. У зв'язку з цим постають питання про намагання проникнути всередину цієї сфери і винести на поверхню її вміст або її частку.

Невтручання в особисте та сімейне життя надає людині можливість відчувати себе недоторканною, певною мірою незалежною від інших, в тому числі від держави. Важливим є усвідомлення природності такого становища, додержання права кожної особи. Законодавство окреслює цю сферу особистого життя, недоторканність якого охоплює право на тілесну недоторканність, недоторканність зовнішнього вигляду, житла та ін.

Кожен має право окреслювати межу між собою та іншими, суспільством, якої не можна перетинати всупереч його бажання. Це його прагнення також є природним, яке зафіксоване водночас як його конституційне право і як заборона для всіх втручатися у сферу особистого життя людини.

Сімейне життя, як і особисте, також не повинне піддаватися безпідставному втручанню з боку будь-кого (в тому числі і другого подружжя або інших членів сім'ї). До речі, саме тут часто і відбуваються порушення прав особи з боку близьких людей, які ототожнюють сімейне життя з особистим і не бажають відчути, що особа і в сім'ї залишається особистістю.

Інші повинні виходити з тієї інформації, яка є чи надається цією особою, або нею не окривається, або є доступною для всіх і

175

Конституція України

Розділ П. Стаття 32

здобута за допомогою не заборонених законом, загальними принципами та мораллю засобами.

Така інформація є відкритою або публічною. Певна її частина є необхідною передусім для самої особи, яка з її допомогою може реалізувати свої права (це, наприклад, відомості про місце проживання, народження, що надає можливість здійснювати і право на підприємницьку діяльність, і на спадщину та ін.).

Певна інформація повинна розкриватися особою частково, наскільки це вимагається тими чи іншими відносинами, до яких, вона вступає. Прикладом можуть бути відомості про стан здорон в'я, про який вона вимушена попередити, наприклад, вступаю-і чи до шлюбу. Такими є й відомості про зацікавленість у вчиненні правочину членами органів управління акціонерного товариствг або при придбанні значного пакету акцій тощо.

Частина ж інформації може залишатися нерозкритою на ба-, жання цієї особи. Це інформація про її погляди, релігійність] політичні переконання. Однак у певних випадках (знов-таки на бажання особи) інформація може і вийти з кола нерозкритої. Наприклад, коли релігійність особи привела до її вступу в релігійну організацію або політичні чи громадські погляди – до вступу відповідну політичну партію чи громадську організацію.

Отже, багатогранність особистого і сімейного життя диктуєбагатоаспектність його наповнення певними правовими, моральними і культурними складниками та механізмами. При цьомурізні види інформації про особисте і сімейне життя особи трансформуються у так звані таємниці, що мають правове підґрунтя,конфіденційну інформацію та інші види і засоби встановлення!обмеженості інформації.

Так, законодавство України і теорія права вживають поняття таємниці особистого життя, яким охоплюються різні відомості про особу; відомості, що мають конфіденційний та довірчий характер і не підлягають розголошенню; відомості, що охороняються згідно з традиціями та мораллю; відомості, що підлягають розголошенню виключно у випадках та особам, визначеним законом. Враховуючи різні боки соціального буття людини, існують різні види таємниць – таємниця кореспонденції, нотаріальна, медична, банківська, адвокатська, таємниця усиновлення тощо. Обмеженість доступу до певних аспектів особистого життя досягається й за допомогою поняття конфіденційної інформації

176

про особу. Під нею слід розуміти повністю або частково скриту інформацію, доступ до якої можливий лише за бажанням особи або на вимогу інших осіб та у випадках і порядку, передбачених законом по можливості із збереженням цієї інформації і додержанням прав особи. Так, ч. 4 ст. ЗО 1 ЦК України передбачається, що обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

У цьому разі постають питання про пріоритетність тих чи інших прав або про можливість вести про це мову. Так, загальновідомо, що право на особисту недоторканність і невтручання в особисту сферу є не тільки природним правом людини, а й демократичним надбанням суспільства. Це випливає й із Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. І його гарантованість Конституцією України відповідно характеризується як цивілізований та демократичний стан українського суспільства. Відповідно повинні будуватися норми законодавства. Однак, враховуючи те, що людина є найвищою цінністю, не слід скидати з рахунку й її оточення, яке складається з таких самих людей і на яке може негативно вплинути відсутність інформації про особу, її приховання та перекручення.

Будучи елементом соціуму, особа вступає до численних зв'язків, які вимагають певної інформації про цю особу. Ненадання цієї інформації або надання невірної інформації, у свою чергу, негативно відіб'ється на особистому житті інших осіб. Тому Конституцією, враховуючи гармонізацію приватно-публічних інтересів, передбачаються певні випадки, коли особа може зазнавати втручання в її особисту сферу, а також встановлюється можливість визначати на рівні законів ті випадки, в яких допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації. Водночас Конституція окреслює критерії такого втручання – в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

На зберігання інформації про особу в ЇЇ інтересах, в інтересах інших осіб та публічних інтересах спрямоване законодавство України, яке встановлює умови та механізми доступу до цієї інформації у певних випадках (наприклад, до інформації про реєстр акціонерів). Таким чином, причини, підстави та межі втручання в особисте життя людини обумовлені Конституцією України. Чим більше

177

12 472

Конституція України

Розділ //. Стаття 33

особа прагне проникнути в товщу соціального буття, тим більше інформації про себе вона вимушена розкривати. Так, громадські та політичні лідери, відомі науковці, митці, підприємці повинні бути готові до цього. Однак і тут слід враховувати два моменти. По-перше, права особи на особисте життя не порушуються, бо вона залишає за собою вибір: або готовність винести на людське око ті аспекти свого життя, які вона досі оберігала, або відмовитися від цього. По-друге, виявляються і поширюються лише відомості про особу, необхідні для тієї чи іншої соціальної спрямованості їїдіяльності або стану. Крім того, не слід скидати з рахунку й те, що з кожним кроком просування особи в товщу чи епіцентр соціальної сфери все небезпечнішим стає її право на особисте життя, яке вже інші вважають публічним і хочуть про нього знати, а журналісти прагнуть їм в цьому допомогти.

Право на особисте та сімейне життя особи є двоїстим. З одного боку, воно формується самою особою та інформація про нього дозується нею (ст. 301 ЦК України). Це внутрішній аспект. З другого боку, кожен має право знати про існування про нього інформації зовні – в органах державної влади, місцевого самоврядування, інших організаціях та установах. Це надає можливість особі зіставити цю інформацію, визначити дійсний стан поширення відомостей про себе та своє особисте і сімейне життя, виявити недостовірні відомості та захистити свої права. Тому кожному надається право на ознайомлення з такою інформацією, якому кореспондує обов'язок її надання. При цьому зазначені органи та організації мають її надавати безпосередньо та безкоштовно (ст. 31 Закону України від 2 жовтня 1992 р.«Про інформацію»).

У разі порушення цього права особа може оскаржити до суду, а якщо виявиться недостовірність інформації про особу, вона має право спростовувати її та вимагати інших відповідних засобів захисту – відшкодування моральної та матеріальної шкоди (статті 3,275, 280 ЦК України).

Враховуючи різноманітність способів можливого поширення інформації про особу, законодавством передбачаються й відповідні способи заборони цього поширення. Так, ст. 278 ЦК України встановлюється, що якщо особисте немайнове право фізичної особи порушується у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, то у випадку, коли вони лише готуються до випуску

178

у світ, суд може заборонити їх випуск до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ, можна заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. Якщо ж це є неможливим, вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави та право залишати будь-яку країну, включаючи власну, закріплено також міжнародними актами: Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 13), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 12), Протоколом № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод від 16 вересня 1963 р. (ст. 2), Європейською конвенцією про правовий статус трудящих мігрантів (Страсбург, 24 листопада 1977 р.) і багатосторонніми та іншими двосторонніми міжнародними актами.

Формування коментованої статті 33 включає дві іпостасі свободи пересування – статичну і динамічну. Вона охоплює як право перебування в одному місті, так і його зміну, включаючи свободу виїзду за кордон, переїзду на постійне або тимчасове місце проживання в іншу країну і безперешкодне повернення на батьківщину.

За Цивільним кодексом України (ст. 29) місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи віком від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів)

12-3472 - . . . ". ¹⁷⁹

Конституція України

Розділ II. Стаття 33

або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи віком від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Фізична особа може мати кілька місць проживання. Свобода пересування включає свободу перебування в певному пункті протягом короткого чи тривалого строку, без створення там постійного місця проживання, чи свободу закріпити за собою нове місце проживання, якщо не має наміру повертатися на старе.

Місце проживання має значення для здійснення і захисту прав особи, для забезпечення сталості цивільних правовідносин. Так, місце проживання в багатьох випадках має значення для встановлення підсудності цивільних справ, знати місце проживання боржника потрібно для встановлення місця виконання обов'язку, якщо інше не передбачається законом або договором. По місту проживання спадкодавця встановлюється місце відкриття спадщини.

Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою ЇЇ професійного і духовного розвитку. Це право є невідчужуваним та непорушним.

Водночас свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України можуть бути обмежені в інтересах національної або громадськоїбезпеки, для забезпечення громадського порядку, запобіганнязлочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захиступрав і свобод інших осіб і тільки на основі закону, а не іншихнормативних актів.

180

21 січня 1994 р. введено в дію Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України Саме цей Закон регулює порядок здійснення права громадян на виїзд за кордон і повернення в Україну осіб, які є громадянами України, а також встановлює порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права на виїзд за кордон.

Документом, що надає право на виїзд з України і в'їзд в Україну, посвідчує особу громадянина за кордоном, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон, у відповідних випадках – посвідчення особи моряка, службовий паспорт, дипломатичний

паспорт.

У видачі паспорту, тобто в праві виїзду за кордон, громадянинові України може бути відмовлено лише тимчасово і тільки у

випадках, якщо:

він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю. Як це передбачається Законом України «Про державнутаємницю», обмеження повинні бути доведені до відома громадян уповноваженим органом – керівником навчального закладу, командуванням військової частини під час прийняття на роботу (навчання) та зарахування на військову службу, пов'язанихз допуском до відомостей, що становлять державну таємницю;

діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші не виконані зобов'язання – до виконання зобов'язань, або розв'язанняспору за погодженням сторін у передбачених законом випадках,або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі;

він засуджений за вчинення злочину – до відбуття покарання або звільнення від покарання;

він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених нанього судовим рішенням, – до виконання зобов'язань;

він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості – доз'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

він підлягає призову на строкову військову службу – довирішення питання про відстрочку від призову;

щодо нього подано цивільний позов до суду – до закінчення провадження у справі;

181

Конституція Україна

Розділ II. Стаття 34

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції – до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

У випадках, передбачених цими пунктами, може бути відмовлено у праві виїзду за кордон також громадянинові, який одержав паспорт для виїзду раніше – до виникнення обставин, передбачених пунктами 1–9.

Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється її законами. Рішення про видачу візи-дозвілу на виїзд приймають консульські посадові особи цієї держави.

Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві повернутися в Україну.

Згідно з Декларацією про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, де вони проживають, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 р. (40/144), іноземці, які на законних підставах перебувають на території певної держави, користуються правом на свободу пересування і свободу вибору місця проживання за винятком обмежень, передбачених законом. В Україні вони встановлені Законом від 4 лютого 1994 р. № 3929 XII «Про правовий статус іноземців», Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного переїзду через її територію.

Згідно з ст. З Закону «Про правовий статус іноземців» іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений строк, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україні, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати,діти, брат, сестра, дід, баба, онуки) з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

– в інших передбачених законами України випадках.Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для

тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні.

182

Вони зобов'язуються зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного строку перебування. Іноземці можуть пересуватися по території України і обирати місце проживання в ній вщповщно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Істотне значення для вірного тлумачення коментованої статті має рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 р. № 15-рп/2001, яке було прийняте на конституційне подання 48 народних депутатів.

Конституційний Суд України вирішив «визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 року № 700, щодо прописки (виписки), згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовує як загальне правило дозвільний порядок вибору особою місця

проживання.

1. Положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. № 700, що визнано неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення».

Підготовлено законопроект «Про реєстрацію осіб за містом проживання» , згідно з яким буде скасовано дозвільний порядок прописки і запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх постійного чи тривалого тимчасового проживання, яка має повідомний характер.

Прийняття законопроекту сприятиме створенню умов для повної реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, в тому числі свободи пересування.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на

свій вибір

183

Конституція України

Розділ II. Стаття 34

рони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз'яснення. По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини взагалі знаходиться поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено назовні, об'єктивовано шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями. По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також інші форми мислення, розглядувана свобода стосується вираження й інших його «продуктів»: раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо. По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки – як традиційних (усних, письмових, образотворчих та ін.), так і сучасних технічних. Про можливість максимально широкого тлумачення засобів, «каналів» вираження думок свідчить і наступна частина коментованої статті.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Об'єктом цього права є певні дії з інформацією. Офіційне нормативне роз'яснення останнього поняття вміщено у Законі України «Про інформацію» (1992 p.), де сказано, що інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Коментований припис дозволяє вчиняти всі можливі дії з інформацією, вдаватись до будь-яких способів і засобів її використання і поширення. 184

Відмінність між вираженням своїх (свобода слова) і чужих думок (свобода поширювати інформацію) у даному випадку не має практичного значення. Вони «на рівних» дозволяються і так само ж обмежуються. Остання обставина обмеження є, мабуть, найбільш складною у практичному плані. Окремо слід відзначити, що у коментованому приписі (так само, як і в попередньому) йдеться про право кожної людини, а не тільки громадянина України.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Наведена частина коментованої статті присвячена характеристиці тих підстав, за яких закріплені у ній права можуть бути обмежені державою. Як і щодо інших обмежень прав людини і громадянина, тут передбачено, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно за допомогою закону.

Всі підстави для обмеження цих прав, перелічені у коментованому приписі, можна поділити на три види: а) загальносоці-альні – забезпечення громадського порядку, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я населення; б) особистіші – захист прав, зокрема репутації, інших людей; в) політичні – інтереси національної безпеки, територіальної цілісності, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Майже всі ці підстави передбачено також у найважливіших міжнародно-правових актах з прав людини (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод). Конституція України, відтворюючи згадані підстави, у цій частині цілком відповідає даним актам. Позитивне значення коментованого припису вбачається, так би мовити, в «обмеженні обмежень»: права, закріплені у першій і другій частинах коментованої статті, можуть обмежуватись законом виключно за наявності лише тих підстав, які тут зазначені. Будь-які інші обставини, мотиви не можуть бути причиною, приводом

обмежень даних прав.

Водночас не можна не помітити й певних проблем, котрі можуть постати при застосуванні коментованого припису. Адже

185

Конституція Україна

Розділ II. Стаття 35

наведені підстави правообмеження сформульовані здебільшого за допомогою формально невизначених, у першу чергу оціночних, понять, а їх тлумачення, інтерпретація, як відомо, нерідко буває досить неоднозначною. Останньою національною інстанцією у визначенні підставності чи безпідставності встановлення законодавчих обмежень прав людини слід вважати Конституційний Суд України: його висновки, як відомо, будуть остаточними і не підлягатимуть оскарженню (ч. 2 ст. 150 Конституції України).

Висловимо тут деякі міркування лише щодо двох із згаданих вище підстав правообмеження. Організація масових заворушень як цілеспрямована діяльність – це, як передбачено Кримінальним кодексом України (ст. 294), один із самостійних видів злочинів, учинюваних із прямим умислом. У коментованій статті йдеться про запобігання не тільки таким злочинним діям, а й про ситуації, за яких висловлювання певних поглядів, поширення певної інформації здатні – навіть незалежно від намірів, від умислу поширювача – викликати заворушення і вже тому мають бути заборонені, обмежені законодавцем. Право на репутацію є, власне кажучи, складовою права на честь і гідність як одного із основних прав людини; тому право на репутацію охоплюється поняттям «права інших людей», а про ці права як підставу правообмеження вже йшлося у коментарі до ст. 23. Окрема згадка у Конституції про репутацію інших людей може бути пояснена прагненням законодавця акцентувати й конкретизувати найбільш поширені і значущі у практичному плані підстави обмеження права на свободу слова та інформацію, а також забезпечити відповідність підстав для обмеження цього права тим підставам, які відповідно передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. З ст. 19 цього Пакту).

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

186

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Коментований припис є у певному сенсі продовженням, розвитком і конкретизацією положень ст. 34 Конституції України. Світогляд – це система найзагальніших уявлень, поглядів, понять щодо світу, який оточує людей, щодо природи, людини та суспільства в їх цілісності і взаємозалежності, щодо їх сутності, походження, закономірностей існування і розвитку. Серцевиною світогляду є філософські погляди. З цього випливає, що світогляд і думка – споріднені категорії, а відтак, право на свободу світогляду є власне одним із різновидів права на свободу думки. Тому все, що було сказано вище у коментарі до конституційних положень про свободу думки і слова (в тому числі й щодо її обмежень), стосується і права на свободу світогляду. Однак виділяти окремо право на свободу світогляду є виправданим, оскільки саме світогляд людини становить духовно-ідеологічний фундамент, інтелектуальне джерело будь-яких її думок і слів. Зауважимо, що розглядуване право корелює з конституційним положенням про «ідеологічну багатоманітність» суспільного життя в Україні, де жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України). Конкретизацією останнього положення є вміщена у частині третій коментованої статті вказівка на те, що жодна релігія не може бути визнана державою

як обов'язкова.

Неодмінною складовою частиною будь-якого світогляду є вірування (оскільки не всі уявлення про оточуючий світ можуть бути у певний час доведені науково). Предметом цих вірувань

187

Конституція України

Розділ II. Стаття 35

можуть бути найрізноманітніші явища – як матеріальні, так і ідеальні, як реальні, так і уявні, як колишні, так і сучасні або майбутні. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини – це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Отже, свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини – це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання. Можливість сповідування віри у будь-що – ось засаднича, стрижнева ідея коментованого припису. Така можливість є необхідним складовим елементом свободи особистого самовизначення. Ця свобода, як відомо, є одним із загальновизнаних міжнародних стандартів прав людини. Вона є фундаментом особистісних прав людини. Коментований конституційний припис якраз і утверджує свободу духовно-ідеологічного самовизначення особи.

Досить поширеним різновидом організації свободи віросповідання є сповідування віри в того чи іншого бога чи в інше трансцендентне начало, тобто сповідування певної релігії. Іншим же проявом цієї свободи є, навпаки, атеїзм. Деякі конкретні прояви першого різновиду цієї свободи (відправлення релігійних культів і обрядів та ін.) згадані у коментованому приписі. Ці прояви, ясна річ, є актами фізичної поведінки. І цим вони відрізняються від вибору світогляду, віри: такий вибір є суто суб'єктивно-психічним (духовно-ідеологічним) процесом, не підвладним безпосередньому юридичному регламентуванню.

Належному здійсненню коментованого правоположення може сприяти знання тенденцій розвитку свободи віросповідання. Відповідно до сучасних загальних закономірностей розвитку інституту основних прав людини є підстави констатувати такі тенденції у здійсненні права на свободу віровизнання:

а) плюралізація вірувань як результат урізноманітнення їх об'єктів. Вона відбувається внаслідок розвитку людської особистості, збагачення її духовних потреб, розширення її світогляду, обізнаності, змін уявлень. Ця тенденція чітко простежується і в Україні, про що свідчать нещодавні конкретно-соціологічні дослідження стану «релігійності» її населення, зокрема молоді;

188

б) демонополізація ролі традиційних релігій у визначенніпоказників моральності, «праведності» способу життя та поведінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільнот, у встановленні критеріїв соціально змістовного розмежування «добра» і«зла» за конкретно-історичних умов, обставин. Одним із проявівцієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху середдеяких церков. Симптоматичним є також включення до складутих моральних принципів, пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід тепер інтерпретувати як терпимість не лише до інших релігій, а й до атеїстів, до,так би мовити, «нерелігійно віруючих»;

в) деетнізація віри (зокрема, віри релігійної). Особливо яскраво це спостерігається у процесах поширення нетрадиційнихрелігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, серед жителів різних континентів, і Україна не є винятком у цьому відношенні. Така тенденція не оминає й традиційні релігії (згадаймо, наприклад, рух «Євреї за Хри-ста»). Ось чому дедалі рідше вживається поняття «національнарелігія» (і, відповідно, поняття «національна церква»): адже докожної конфесії належать люди різного етнічного походження, іце цілком нормальне явище. Навіть щодо України, де найпоширенішими є, як відомо, релігії православна (організаційно представлена кількома «центрами», інституціями) та греко-католицька, не можна – з цілком очевидних причин – вважати їх сутонаціональними.

В усіх зазначених тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права людини на свободу віровизнання і свободу віросповідання – процес, безумовно, прогресивний і гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Свобода світогляду і віросповідання є найважливішою, найсуттєвішою частиною, центральним елементом права на свободу думки і слова.

189

Конституція України

Розділ II. Стаття 35

Мабуть, тому в коментованому приписі для обмеження свободи світогляду і віросповідання встановлено значно менше підстав, ніж для обмеження свободи думки і слова. Щоправда, тут з'являється і нова підстава, точніше кажучи, дві самостійні підстави – інтереси охорони здоров'я та інтереси охорони моральності населення. Уявлення про зміст і критерій виділення останніх підстав мають, знову ж, оціночний характер і є конкретно-історичними.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Коментований припис присвячено юридичному регулюванню взаємовідносин таких специфічних громадських об'єднань, як церква, інші релігійні організації, з одного боку, та держава – з іншого. Тут проголошено загальний принцип таких відносин – відокремленість (роздільність, «ок-ремішність») церкви і держави, зокрема церкви і державних навчальних закладів. З цього принципу випливають наступні практичні висновки:

Україна є світською державою. Це не означає, що вонавпроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це свідчить лише про те, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри – як релігійних, так і нерелігійних;

держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі своговтручання (впливу, сприяння, протидії та ін.) у сповідання будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних організацій,виходячи при цьому виключно із загальнолюдських цінностей іправ людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримкиабо в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичногоспрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так іатеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів буде порушенням коментованого припису;

– позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітру-ванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань за

умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикцшних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;

– держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої, у тому числі атеїстичної, віри відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна також здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) віруючими усіх конфесій, усіма релігійними і атеїстичними організаціями, та притягати до юридичної відповідальності тих із них, котрі порушили чинне законодавство.

Безперечно, розглядуване відокремлення не означає відсутності будь-яких контактів, зв'язків між державою та церквою. Як одне із громадських об'єднань церква входить до складу політичної системи (організації) суспільства і через своїх офіційних представників може брати участь у політичному житті у тих же формах, які припустимі для будь-яких звичайних (нерелігійних) громадських об'єднань, організацій. Не може викликати заперечень також добровільне «взаємовигідне» співробітництво (паралельні чи спільні дії) держави і церкви у гуманітарній сфері або з інших питань (наприклад, здійснення ними заходів для збереження пам'яток історії і культури, пропаганда загальнолюдських принципів моралі, допомога нужденним, соціально незахищеним громадянам). Церква несе ті ж обов'язки за чинним законодавством, які покладено на будь-яких юридичних осіб, зокрема обов'язок дотримання норм фінансового, цивільного, трудового законодавства тощо. Зважаючи на специфічність релігійних організацій, держава врегульовує низку своїх взаємин з ними спеціальним законом (Закон України 1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації»).

Стосовно відокремлення школи від церкви слід мати на увазі, що у коментованому приписі термін «школа» має широкий смисл: йдеться про всі і будь-які державні навчальні та виховні заклади, починаючи з дошкільних дитячих установ і закінчуючи вищими навчальними закладами та закладами післядипломного навчання і перепідготовки кадрів. Ця позиція нині послідовно реалізована у чинному Законі України «Про освіту».

191

Конституція України

Розділ II. Стаття 36

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Коментований припис присвячено характеристиці наслідків, які може викликати обрання громадянином того чи іншого релігійного світогляду для виконання ним певних юридичних обов'язків. Адже, проголошуючи свободу вибору релігійного або ж іншого світогляду, держава не відмовляється від принципу рівності всіх перед законом, закріпленого у ст. 24 Конституції. Загальне положення полягає у тому, що будь-які змістовні особливості, вимоги релігійних переконань, сповідуваних громадянином, не можуть бути підставою для ухилення його від виконання загальних юридичних обов'язків. Ані держава не повинна встановлювати з такого приводу жодних винятків для якихось категорій віруючих, ані, зі свого боку, громадянин, якої б релігії він не дотримувався, не має права відмовлятися від виконання загальних юридичних обов'язків. У такий спосіб, знову ж таки, забезпечується рівність усіх перед законом.

Єдиний виняток з цього загального положення Конституціявстановила щодо тих випадків, коли виконання загального длявсіх громадян військового обов'язку суперечить приписам тієїрелігії, яку громадянин сповідує. Але й тоді дозволяється незвільнення від виконання обов'язку, а лише його, так би мовити,«перекваліфікація» – заміна іншим. Остання ситуація врегульована нині Законом України «Про альтернативну (невійськову)службу» та прийнятими для організації його виконання постановами Кабінету Міністрів України. Зокрема, однією з цих постанов затверджено перелік конфесій, представникам яких дійснавійськова служба може бути замінена невійськовою службою.Проте реалізація цих нормативно-правових актів виявилась небезпроблемною. Так, віруючі громадяни, які належать до релігійної організації «Свідки Єгови» (а вона теж входить до вказаного переліку), нерідко відмовляються навіть від альтернативноїслужби; внаслідок цього частина прихильників цієї релігійноїтечії притягувалась до кримінальної відповідальності. Це свідчитьпро необхідність удосконалення юридичного механізму здійснення коментованого припису. ; ?

192

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські органЬації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної свободи громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Право на свободу об'єднання – одне з невід'ємних прав, закріплене Загальною декларацією прав людини, іншими основоположними міжнародними юридичними документами та гарантоване Конституцією України, яке забезпечує можливість участі вгромадському і політичному житті, утворення з цією метою різноманітних об'єднань громадян. Право на свободу об'єднання вполітичні партії і громадські організації забезпечує проголошенуст. 15 Розділу І »3агальні засади» Конституції свободу політичноїДіяльності, засновану на економічній, політичній та ідеологічнійбагатоманітності з метою задоволення законних спільних інтересів громадян. Окремі обмеження права на свободу об'єднанняіз зазначенням строку їх дії можуть встановлюватися в умовахвоєнного або надзвичайного стану (див. коментар до ст. 64 Конституції). .,,.;,;, .„.-:,,

193

13 3-472

Конституція України

Розділ //. Стаття 36

Конституція України гарантує свободу створення об'єднань громадян. Передбачене коментованою статтею право означає безперешкодну можливість громадян об'єднуватися на основі єдності інтересів у політичні партії і громадські організації для спільної реалізації своїх прав і свобод. Свобода об'єднання означає, зокрема, правову і фактичну можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утворювати об'єднання громадян або вступати до них (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2001 р. № 18 - рп/2001).

Держава покликана сприяти розвиткові політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян, створювати рівні умови для діяльності їх об'єднань.

На підставі цієї конституційної норми закони України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії», «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності», статті 2, 243 Кодексу законів про працю України закріплюють право на створення і діяльність політичних партій, громадських організацій, профспілок, підприємницьких об'єднань, асоціацій, творчих союзів, національно-культурних товариств і т. ін.

Стаття 1 Закону «Про об'єднання громадян» визначає об'єднання громадян як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, який опредмечується в її політичній активності. Тому політична партія утворюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але неполітичних інтересів.

Проголошення політичної багатоманітності однією із загальних засад конституційного ладу означає визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм. За цих умов політичні партії виконують функції щодо:

194 v:,._f ,

виявлення та акумуляції політичних настроїв;

представництва політичних інтересів різних соціальнихгруп;

формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;

забезпечення конкуренції політичних поглядів;

підготовки кадрів для політичної діяльності;

реалізації політичних програм через загальнонаціональніінститути влади та управління або політичного опанування.

Якщо засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які до-сягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій – 15-річно-го віку, їх членами – особи, які досягли 14 років (крім молодіжних та дитячих), то право на створення політичних партій і участь у їх діяльності мають тільки громадяни України (статті 11,12 Закону «Про об'єднання громадян»).

Право на участь в об'єднаннях громадян іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законами України та не суперечить статутам даних організацій, закріплено в ст. 16 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співробітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці (частини 1–3 ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні»).

195

Свобода створення та діяльності громадських об'єднань, її гарантування, як і обмеження, здійснюються відповідно до принципів і норм міжнародного права. Так, ч. 1 ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Ніхто не може бути примушений вступати в яку-небудь асоціацію (ч. 2 ст. 20 Загальної декларації прав людини). У ч. 2 ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права говориться, шо користування правом на свободу асоціації не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються зако-

13-3472

Конституція України

Розділ II. Стаття 36

ном і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення, для захисту прав і свобод інших осіб.

Водночас Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ч. 2 ст. 22) не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції. Обмеження, які стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, встановлюються виключно Конституцією і законами України. Частина 3 ст. 6 Закону України «Про політичні партії в Україні» передбачає, що членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та військовослужбовці. Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій закріплено в ст. 37 Конституції України (див. коментар до цієї статті).

Добровільність і свобода вступу чи перебування в будь-якому громадському об'єднанні гарантуються законом. Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах і свободах за належність чи неналежність до політичних партій, або у праві добровільного виходу з цих об'єднань. Належність чи неналежність до будь-якої політичної партії або громадської організації не може бути підставою для обмеження прав і свобод чи надання державою окремих пільг і переваг. Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства в тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається. Зокрема, ст. 25 Кодексу законів про працю України забороняє вимагати від осіб, які поступають на роботу, серед інших відомостей інформацію про їх партійну належність.

Свобода діяльності об'єднань громадян визначається характером їх відносин з державою, її органами і службовими особами. Згідно з ст.8 Закону України «Про об'єднання громадян» держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у встановленому законом порядку. Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднань громадян, так само як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб, не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Легалізація (офіційне визнання) об'єднань здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Якщо

196

політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України, то для інших громадських організацій передбачається спрощений порядок. Вони легалізуються шляхом повідомлення про заснування відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (ст. 14 Закону «Про об'єднання громадян»).

Крім того, Верховна Рада України має право встановлювати пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об'єднань громадян, створених ними організацій та підприємств, максимальні розміри пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.

Свобода діяльності громадських об'єднань полягає також у тому, що їм гарантується можливість внутрішньо організаційної діяльності: самостійно приймати свої статути, обирати свої керівні органи, керувати своєю власністю, складати програми діяльності і здійснювати цю діяльність, право на реорганізацію та на саморозпуск, призупинення своєї діяльності.

Об'єднанням громадян гарантується право міжнародних зв'язків. Громадські організації, їх спілки відповідно до своїх статутів можуть засновувати або вступати в міжнародні громадські (неурядові) організації, утворювати міжнародні спілки об'єднань громадян, підтримувати прямі міжнародні контакти і зв'язки, укладати відповідні угоди, а також брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнародним зобов'язанням України. Політичні партії мають право засновувати або вступати в міжнародні спілки, статутами яких передбачено створення лише консультативних або координуючих центральних органів (ст. 33 Закону «Про об'єднання громадян»).

Право на об'єднання забезпечується правовими гарантіями. У реєстрації об'єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать вимогам законодавства України (ч. 1 ст. 16 Закону «Про об'єднання громадян»). Рішення про відмову в реєстрації повинно містити підстави такої відмови, може бути оскаржено у судовому порядку, про відмову у реєстрації об'єднання

197

Конституція Україна

Розділ //. Стаття 36

громадян реєструючий орган повідомляє у засобах масової інформації (частини 2, 3 ст. 16 Закону «Про об'єднання громадян»). Тимчасова заборона (зупинення) окремих видів чи всієї діяльності об'єднання громадян або примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання громадян допускається лише за рішенням суду (статті 31, 32 Закону «Про об'єднання громадян»).

Державний контроль за діяльністю об'єднань громадян здійснюється державними органами у порядку, передбаченому законодавством України. Органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Нагляд за виконанням та додержанням законності об'єднаннями громадян здійснюють органи прокуратури. Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків об'єднаннями громадян здійснюють відповідно фінансові органи та органи державної податкової інспекції (ст. 25 Закону «Про об'єднання громадян»).

Гарантією права на об'єднання служить також відповідальність за порушення цього права. Посадові особи легалізуючих органів об'єднань громадян та громадяни за порушення законодавства про об'єднання громадян несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність (ст. 27 Закону «Про об'єднання громадян»).

Певні особливості мають утворення та правові основі діяльності професійних спілок. Згідно з Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійною спілкою (профспілкою) вважається добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки і додержання прав та інтересів профспілок. Держава визнає профспілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, співпрацює з профспілками в їх реалізації, сприяє профспілкам у встановленні ділових партнерських взаємовідносин з роботодавцями та їх об'єднаннями. Усі профспілки рівні перед законом і мають рівні пра-

198

ва щодо здійснення представництва і захисту прав та інтересів членів профспілки.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їх статутами.

Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження лише щодо подвійного членства у профспілках. Належність або неналежність до профспілок не тягне за собою будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України, іншими законами України. Забороняється будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору в зв'язку з належністю або нена-лежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють.

Профспілки самостійно організовують свою діяльність, проводять збори, конференції, з'їзди, засідання утворених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству. Роботодавець зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.

199

Конституція Україна

Розділ //. Стаття 37

Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Забороняється втручання органів державної ааади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об'єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об'єднань (ч. З ст. 12 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності, інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною. Діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Конституцію України та закони України, може бути заборонена лише за рішенням місцевого суду, а профспілок зі статусом всеукраїнських і республіканських та об'єднань профспілок з відповідним статусом – лише за рішенням Верховного Суду України.

Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Політичною партією відповідно до ст. 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» є зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян – прихильників певної загально-

200

содержание .. 307 308 309 ..