содержание   ..  527  528  529   ..

Учебная книга: Екологічне право України (Бабьяк) ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ, БЕЗПЕКИ ТА ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ФАКУЛЬТЕТ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ЮРБЛАГОДІЙКОНСАЛТИНГ О.С. БАБ'ЯК П.Д. БІЛЕНЧУК Ю.О. ЧИРВА ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО УКРАЇНИ НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ВСТУП Навчальний посібник «Екологічне право України» підготовлений з урахуванням вимог Державного освітянського стандарту вищої професійної освіти. За основу взяті програми викладання екологічного права в провідних юридичних вузах України. Екологічне право України - самостійна юридична дисципліна, яка передбачена для вивчення типовим навчальним планом Міністерства освіти і науки нашої держави. Дана праця написана на основі матеріалу лекцій, які читались авторами в вузах України згідно з програмою курсу екологічного права і структурою Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Закону України «Про екологічну експертизу». Книга складається з шести частин, присвячених теоретичним і методологічним засадам екологічного права, правовим і науковим основам управління в галузі екології, екологічній безпеці, міжнародному праву та вітчизняному екологічному законодавству. В якості додатку до основного тексту, в кінці кожного розділу вміщені контрольні запитання та завдання. В кінці книги є програма курсу з екологічного права України. Правову основу даної книги складає українське еко-логічнезаконодавство. ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК НАУКА, НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА 1 СФЕРА ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З давнини домінуюча парадигма природокористування є однією із провідних чинників екологічної культури нації. Провідною формою природокористування в Україні з часів Трипільської культури було орне землеробство, яке супроводжувалося й відповідним світоглядом або світосприйняттям природи - природошанування. Причинами екокризових ситуацій є негативна дія таких чинників як різкі зміни структури етносу або зміни в структурі природокористування, зумовлені переорієнтацією соціально-економічних стратегій людей. Найбільш драматичних змін природокористування в Україні зазнало наприкінці XIX - початку XX ст. Бурхливий промисловий ріст, зміна структур землекористування (Столипінська реформа). Після Жовтневого перевороту 1917 р. впровадження соціалістичних методів господарювання під проводом ідеології тоталітаризму вступило в жорстку суперечність із розумінням вартості природи, а також як традиційними, так і обґрунтованими підходами до природокористування. В 1958-1960 рр. прийнято цілу низку природоохоронних законодавчих актів. Але вони вступали в суттєву суперечність з реальною практикою планового соціалістичного господарювання. Проблеми природокористування прагнули вирішувати за допомогою не економічних, а адміністративних заходів. Незалежній Україні дісталася тяжка спадщина. Нинішні біди - це прямий наслідок безладного промислового розвитку, безмірної експлуатації природних ресурсів, нехтування законами природи й елементарними потребами людей. Радянськими законодавчими актами не було прямо задекларовано право громадян на сприятливе довкілля, не кажучи вже про застосування такого права. Вперше право громадян на сприятливе довкілля було проголошено у Декларації про державний суверенітетУкраїни. У ст. З Конституції України зазначено, що«людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Таким чином захист людини, охорона її життя і здоров'я від негативного впливу навколишнього середовища є пріоритетним напрямком державної політики, в тому числі і в галузі екологічної безпеки та охорони довкілля. Професор М. І. Малишко справедливо зазначає, що ці проблеми сьогодні стали найважливішими, так як вони набули глобального характеру. Від їх розв'язання залежить подальше існування людства, причому вони сьогодні актуальні для всіх країн світу, у тому числі і для України.' (Малишко М. 1. Основи екологічного права України,- К.: МАУП, 1999.-c. 3.) Здоров'я нації є одним з показників цивілізованості держави та відображає соціально-економічний стан суспільства та його сталий розвиток. Антропогенне забруднення природи призвело до порушення рівноваги в біосфері і стало суттєвою проблемою сьогодення. Встановлено, що населення багатьох міст і сіл України піддається дії чинників навколишнього середовища в рівнях, що перевищують гранично-допустимі величини та негативно впливають на стан здоров'я. г Прогнозовані до 2010 р. зміни довкілля в низці регіонів України спричинять посилення несприятливих тенденцій у зміні здоров'я людей, що полягає в більш тяжкому перебігу захворювань, хронізації патологій, збільшенні розповсюдженості нозологічних форм та класів хвороб. Погіршення стану здоров'я населення країни за останні роки проявляється в медико-демографічних показниках - смертність населення України стала превалювати над народжуваністю та перевищувати її в півтора рази. Різниця в рівнях захворюваності поступово зростає зі збільшенням віку дітей. Це пов'язано з накопиченням захворюваності, що, в свою чергу, обумовлено матеріальною кумуляцією токсичних речовин в організмі і фізіологічною кумуляцією негативних ефектів впливу чинників навколишнього середовища. Тому, в наукових дослідженнях і освітянській роботі в галузі екології та права, розглядаються питання екологічного права громадян України на використання та охорону природних ресурсів і довкілля, питання відпо- відальності за порушення природоохоронного законодавства, питання міжнародного екологічного права. Автори погоджуються з позицією Н. В.Ільницької,1 (Ільницька Н. В. Основи екологічного права,- Львів, 1997.С. 2.) що «Охорона навколишнього природного середовища -одна з головних проблем сучасності, яка розглядається як комплекс міжнародних, державних і громадських заходів по забезпеченню фізичних, хімічних і біологічних параметрів функціонування природних систем в необхідних, з точки зору здоров'я людини, межах. Зміст поняття «охорона навколишнього природного середовища» змінювався і змінюється в залежності від рівня впливу суспільства на природне середовище. У сучасних умовах, коли екологічна криза охопила увесь цивілізований світ, вивчення екологічного права набуває пріоритетного і надзвичайно актуального значення. Застосування екологічного законодавства в умовах економічної та екологічної кризи, переходу до ринкової економіки та приватизації є дуже складним завданням і одним з основних напрямків роботи судів, органів прокуратури та органів внутрішніх справ України. Основна мета навчальної дисципліни «Екологічне право» - оволодіння теорією і методологією екологічного права, вивчення законодавства галузі охорони навколишнього природного середовища, формування навиків його застосування на практиці, вироблення у студентів (слухачів) нового якісного стану екологічного мислення, формування культури особистості, яка проявляється в її еколого-правовій свідомості, мисленні, поведінці та практичній діяльності. Н. В. Ільницька справедливо зазначає, що сьогоднішня галузь екологічного права складається з таких основних підгалузей: земельного, водного, лісового, надрового, фауністичного, повітроохоронного заповідного права і права екологічної безпеки. Розглянемо їх основні теоретичні засади. Основні положення екологічного права Земельне право як підгалузь екологічного права. Земельні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом в редакції 1992р. та іншими актами законодавства України і Автономної Республіки Крим, що видаються відповідно до нього. Відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів; 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та ін. призначення; 4) землі природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та істори-ко-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. Форми власності на землю в Україні: державна, колективна і приватна. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землями Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Передача земель у власність громадян провадиться за плату і безплатно. За плату передаються у власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку. Право власності на землю або користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право - Державного акта, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною Радою, Право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. Водне право як підгалузь екологічного права. Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом України від 06.06.1995 р.. Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими актами законодавства. Усі води на території України становлять її водний фонд, до якого належать: поверхневі води (природні водойми, водотоки, штучні водойми і канали); підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. Води (водні об'єкти) є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Використання вод здійснюється в порядку загального і спеціального водокористування, для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту. Загальне використання здійснюється громадянами для задоволення їх потреб безкоштовно, без .закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу Користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту здійснюється за плату без оформлення дозволу, а для потреб повітряного транспорту - безкоштовно і без надання відповідного дозволу. Лісове право як підгалузь екологічного права. Лісові відносини в Україні регулюються Лісовим кодексом України від 21.01.1994 р. та ін. актами законодавства України. Усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада делегує свої повноваження щодо розпорядження лісами відповідним Радам народних депутатів, які у межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне або тимчасове користування. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляється договором. Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку загального і спеціального використання. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. Спеціальне користування провадиться за спеціальним дозволом - відповідно за лісовим квитком (ордером) або лісорубним квитком. За умови додержання вимог законодавства України лісокористувачі мають право здійснювати: • заготівлю деревини під час рубок головного користування; • заготівлю живиці; • заготівлю другорядних лісових матеріалів; • побічні лісові користування. Надрове (гірниче) право як підгалузь екологічного права. Гірничі відносини в Україні регулюються кодексом України про надра від 27.07.1994 р. та ін. актами законодавства. Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування (постійне чи тимчасове). Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу. Користування надрами здійснюється без надання гірничого відводу або спеціального дозволу у випадках передбачених Кодексом. Фауністичне право як підгалузь екологічного права. Відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі або напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належить до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, регулюються Законом України від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ» та іншими прийнятими відповідно до них актами законодавства України і Автономної Республіки Крим. Використання об'єктів тваринного світу здійснюється на праві власності і праві користування. Громадянам гарантується право загального використання тваринного світу для задоволення життєво необхідних потреб безплатно. Загальне використання здійснюється без вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування). До спеціального використання належать усі види користування тваринним світом, що здійснюється з вилученням його об'єктів з природного середовища, і проводиться лише за спеціальним дозволом. Повітряохоронне право як підгалузь екологічного права. Відносини у галузі охорони та використання атмосферного повітря регулюються Законом України від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» та іншими актами законодавства України. У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються такі нормативи: • нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря; • нормативи граничне допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферному повітрі і шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників стаціонарними джерелами; • граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та ін. обладнання, споруд, об'єктів; • нормативи використання атмосферного повітря як си-, ровини основного виробничого призначення; • нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних чинників. Заповідне право як підгалузь екологічного права. Правовий режим природно-заповідних об'єктів і комплексів встановлений Законом України від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд» та іншими законодавчими актами. Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду - це сукупність науково-обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, при- значення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів. Характерною рисою природно-заповідного режиму є встановлення заборон з цілями заповідування. Особливості правового режиму природно-заповідних комплексів і об'єктів визначаються у відповідності з метою і завданням їх організації. Природне заповідування проявляється у таких організаційно-правових формах: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища. Організаційно-правові форми штучно створених об'єктів: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Право екологічної безпеки як складова частина екологічного права. Чорнобильська катастрофа створила надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишнього природного середовища радіаційну обстановку на значній території України. Держава оголошена зоною екологічної катастрофи. Питання поділу територій на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарська, науково-дослідницька та інша діяльність на цих територіях регулюються Законом України від 27.02.1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».' (Ільницька Н. В, Основи екологічного права.- Львів, 1 997.- С. 1-5. Малишком. 1. Основи екологічного права У країни.- К.: МАУП, 1999.- с.4.) Конституція України в ст. ст. 13, 14, 16, 66, 92, 116, 119, 137, 138, 142 закріпила право кожного на безпечне життя і здоров'я довкілля та обов'язок держави по забезпеченню екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України. Тому пріоритетним напрямком діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування е формування і впровадження в освітянську, наукову і практичну діяльність заходів економічного, соціального, технічного, організаційного та політичного характеру, серед яких першочергове значення в екологічній політиці держави має бути створення національної екологічно-правової системи безпеки довкілля.2 ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА Розділ 1 НАУКОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА ПЛАН (логіка викладу) 1. Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм. 2. Механізм формування екологічного права. 3. Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук. 4. Роль екологічного права у здійсненні екологічної політики держави. 5. Основні напрями державної екологічної політики. 6. Реалізація державної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. 1.1. Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм - реально існуючі природні та соціальні умови виникнення і становлення загальнообов'язкових правил у галузі використання природних ресурсів, збереження (охорони) навколишнього природного середовища та захисту людини від його несприятливого впливу. Право і зовнішня форма його прояву - законодавство, регулюючи суспільні відношення, виконує політичну, економічну, ідеологічну та інші соціальні функції, висловлюючи державну волю та інтереси народу. В здійсненні правом екологічних функцій можна виділити чотири етапи, які характеризують процес формування та матеріалізації в суспільних відносинах у галузі взаємодії суспільства і природи (див. мал.1): • формування державної волі на основі пізнаних законів суспільного та природного розвитку; • реалізація державної волі в конкретних правових нормах, визначених на базі виявлених соціаіїьно-екологічних закономірностей, співвідношення економічних і екологічних інтересів у процесі регулювання господарської діяльності суспільства; • спрямованість на організацію застосування та виконання приписів права; • на досягнення відповідних еколого-правових результатів правового регулювання. Форми задоволення екологічних потреб: • використання природних ресурсів; • збереження (охорона) навколишнього природного середовища та його компонентів; • захист людини від несприятливого впливу навколишнього природного середовища. 1.2. Механізм формування екологічного права Механізм формування екологічного права -сукупність історичних, соціальних, екологічних, правових та інших передумов і чинників, спрямованих на виникнення, становлення і розвиток екологічного права. екологічні інтереси людей: • регулювання використання природних ресурсів; • забезпечення охорони об'єктів навколишнього природного середовища; • забезпечення охорони здоров'я громадян від несприятливого впливу навколишнього природного середовища. Форми взаємодії людини і навколишнього природного середовища: • економічна; • еколого-біологічна; • еколого-соціальна. Форми екологічної політики держави: • внутрішня; зовнішня. Забезпечення екологічноїполітики держави: • політична; • економічна; • правова; • управлінська; • науково-технічна; • контрольна. Механізми забезпечення екологічного права: • еколого-правова ідеологія; • еколого-правова психологія; • еколого-правова свідомість; • еколого-правова культура; • еколого-правова освіта; • еколого-правова наука. Все це можна назвати механізмом формування, забезпечення і реалізації екологічного права. 1.3. Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук Правова екологія формується в складі соціальної екології як сукупність норм різних галузей права, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи. Вона не відноситься до числа цілісних правових структур. Наше право ділиться на окремі галузі права та інститути за предметом правового регулювання, а не за функціями, які виконуються правом. Відповідно, в системі права нема місця «екологічному праву». Екологічне навантаження несуть всі галузі права, його інститути і норми права, так чи інакше пов'язані з регулюванням взаємодії суспільства та природи. Співвідношення екологічного та цивільного права. Екологічні відносини мають схожість із цивільно-майновими відносинами: • право власності та інші майнові права на природні ресурси; • відшкодування шкоди природному середовищу; • відшкодування шкоди здоров'ю та майну громадян від несприятливого впливу навколишнього середовища; • відповідальність власників джерела підвищеної екологічної небезпеки. Однак між названими відносинами існує і певна різниця, що дозволяє вважати їх різнорідними відносинами зі своїми правовими формами і методом правового регулювання: • екологічні відносини існують лише в період звичайного розвитку об'єктів без відриву їх від єдиного природного середовища; • екологічні відносини, зміст яких становлять природні об'єкти, що розвиваються за законами природи, підлягають впливу цих законів, тому вплив людей і права на дані відносини обмежений; • суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватись екологічних нормативів, що обумовлюється єдиною екологічною системою, лімітами при використанні природних об'єктів тощо; • в екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних розпоряджень, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин. Співвідношення екологічного та адміністративного права. Існує схожість і різниця між екологічними та адміністративними відносинами. В них суб'єкти підлягають владним розпорядженням, проте в екологічних відносинах це проявляється не в усіх випадках, тоді як в адміністративних відносинах владні розпорядження в управлінні є основним елементом. Екологічна функція права - складова частина його загальної соціальної функції, яка спрямована на регулювання суспільних відношень у сфері взаємодії суспільства і природи з метою забезпечення якості навколишнього природного середовища. У структурі права виділяються декілька еколого-правових галузей, основними з яких с: природноресурс-не та природоохоронне. Прирооноресурсне право -система правових норм, які регулюють природноресурсні відносини на основі державної власності на ресурси природи з метою раціонального використання, охорони та відновлення земельних, лісових тощо ресурсів, охорони прав природокористувачів і держави, зміцнення законності в даній галузі відношень. Природоохоронне право - система правових норм, які регулюють природоохоронні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів тощо. Природоресурсне право Природоохоронне право Об'єкт ресурси природи, які с джерелом матеріального виробництва та об'єктами виключно власності держави навколишнє природне середовище як система природних модифікованих екологічних систем, природні об'єкти і комплекси, взяті у взаємодії взаємозв'язку з іншими об'єктами та комплексами середовища Мета забезпечення господарських інтересів держави та суспільства у використанні природних ресурсів з урахуванням вимог їх раціональної експлуатації та охорони навколишнього природного середовища реалізація екологічних інтересів суспільства в попередженні та ліквідації забруднення, виснаження, руйнування навколишнього природного середовища Правове регулювання направлено на організацію охорони та раціонального використання земель, лісів тощо як об'єктів права виключної власності держави направлено на організацію охорони земель, лісів тощо як складових частин навколишнього середовища Законодавство сукупність нормативних актів, які встановлюють порядок раціонального використання природних ресурсів (земельних, водних тощо) як об'єктів права державної власності сукупність нормативних актів, які встановлюють порядок охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, захисту навколишнього середовища з метою забезпечення якості середовища життя людини в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь Відмінність природоресурсного права від екологічного права Відмінність природоресурсного права від екологічного права відображена в предметі, методі правового регулювання та його джерелах. Предметом екологічного права є суспільні відносини особливої природи, які стосуються не стільки самих природних процесів, скільки внутрішніх та зовнішніх зв'язків цих об'єктів, їх властивостей, стану, процесів, які відбуваються в них. А природоресурсне право звужує коло цих відношень до економічно значимих. На відміну від екологічного права, яке регулює загальні екологічні відношення, природоресурсне право вивчає тільки суспільні відносини, які пов'язані з природними комплексами: землею, водою, лісами тощо; Предмет природоресурсного права більш вузький, ніж, предмет екологічного права. За методом правового регулювання екологічне право також відрізняється від природоресурсного права. Воно має більш обумовлений вольовий метод правового регулювання і ця обумовленість відображає дію основних законів екології. Екологічне право - це система правових норм, які специфічним способом регулюють екологічні суспільні відношення з метою досягнення гармонійних відношень між суспільством та природою, і, на думку переважаючої більшості фахівців-юристів, екологічне право є самостійною, некомплексною галуззю права з підгалузевою структурою та з існуючою назвою. Екологічне право як галузь права становить сукупність правових норм, що регулюють адміністративно-цивільним методом екологічні відносини, які складаються з приналежності використання, відтворення природних об'єктів в їх неподільному стані з природним середовищем, охороною навколишнього природного середовища з метою реалізації різноманітних інтересів відповідних суб'єктів і забезпечення нормального екологічного стану в країні і в окремих її регіонах (містах, селах, селищах тощо). Предметом екологічного права є загальні (екологічні) відношення в галузі взаємодії суспільства та природи, які поділяються на дві групи: • галузеві - земельні, водні, лісові тощо. • комплексні - відношення до природних територій, комплексів, рекреаційних зон (що охороняються) тощо. Специфіка - вони виникають та розвиваються з охорони навколишнього природного середовища в цілому. 1. 4. Роль екологічного права у здійсненні екологічної політики держави Роль екологічного права у здійсненні екологічної політики держави -це виявлення соціальної спрямованості і місця екологічного права у визначенні функцій, форм та змісту діяльності держави у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки умов існування людини. функції екологічного права в галузі екологічної політики : • юридична база механізму правового забезпечення екологічної політики; • засіб досягнення мети і завдань екологічної політики; • правова форма реалізації екологічної політики; • гарантія забезпечення екологічної безпеки. Форми діяльності: • концепції в галузі екології; • екологічні програми; • нормативно-правові акти в галузі екології; • закони; • підзаконні акти; • галузеві нормативно-технічні акти. Механізм правового забезпечення екологічної політики - сукупність правових норм, що забезпечують регулювання та здійснення внутрішньої і зовнішньої екологічно спрямованої діяльності держави. Структура: • правове регулювання; • організаційно-функціональне забезпечення; • юридична відповідальність. 1.5. Основні напрями державної екологічної політики В Україні завершено розробку «Основних напрямів державної політики України у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Протягом останніх років у вирішенні проблем охорони довкілля продовжували зберігатися тенденції попереднього періоду, а саме, з одного боку - спад виробництва сприяв зменшенню викидів забруднюючих речовин у природне середовище, водночас зростали чинники негативного впливу на нього, що обумовлювалося погіршенням роботи очисних споруд, або й припиненням їх функціонування, застосуванням низькоякісного палива та сировини, зростанням числа та масштабу аварій у промисловості, комунальному господарстві, на транспорті, невиконанням технологічних регламентів. Здійснення природоохоронної політики відбувалося у відповідності з програмою дій уряду, яка була спрямована на реформування відносин у галузі природокористування. Основні напрями здійснення екологічної політики: • удосконалення природоохоронного законодавства і регламентації режимів природокористування з метою їх адаптації до умов реформування економіки, зміни форм власності: • впровадження програмно-цільових методів реалізації екологічної політики шляхом розробки різного рівня програм охорони довкілля та невиснажливого використання природних ресурсів; • удосконалення економічного механізму природокористування відповідно до здійснюваних економічних реформ; • послідовний перехід на міжнародні екологічні стандарти технологічних процесів переробки і виробництва Продукції; • організація єдиної системи нагляду і контролю за станом природних ресурсів та об'єктів навколишнього природного середовища; • гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС; •поліпшення екологічної освіти і виховання, удосконалення інформування населення про стан навколишнього природного середовища. 1. 6. Реалізація державної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки На виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України в галузі екологічної та техногенної безпеки, мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, безпечної життєдіяльності населення здійснено такі основні заходи: Розроблено та внесено на розгляд Верховної Ради України проекти стратегічних документів - Концепції сталого розвитку України та Основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та ядерної безпеки. Продовжувався процес удосконалення економічного механізму природокористування. Затверджені відповіде ними постановами Кабінету Міністрів України: • нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів; • базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин; • порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин. Розроблено методику визначення розмірів відшкодування втрат державі, зумовлених забрудненням і засміченням земельних ресурсів при порушенні природоохоронного законодавства. Продовжувалась розробка нормативно-правового забезпечення механізму реалізації державної політики щодо безпечного поводження з відходами та раціонального їх використання, був організований контроль за транскордонним перевезенням відходів, розроблений проект Закону України «Про відходи» (затверджено постановою Верховної Ради України від 05.03.98 р. № 187/98-ВР). Підготовлено Положення «Про контроль за транскордонним перевезенням відходів і їх утилізацією/видаленням», яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.1997 р. № Ю16 «Про впорядкування контролю за транскордонним перевезенням відходів і їх утилізацією/видаленням», а також наказ Мінекобезпеки' України (Згідно Указу Президента України «Про змінн у структурі центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 називається, міністерство екології та природних ресурсів України) від 10.10.97 р. № 164, зареєстрований Мінюстом, «Про затвердження переліків відходів і їх небезпечних властивостей та інструкцій щодо контролю за транскор-і донним перевезенням відходів і їх утилізацією/видаленням». Разом з Мінекономіки розроблено Програму використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 р., яка прийнята Постановою Кабінету Міністрів України від 28.06.97 р. № 668. Доопрацьовано проект Державної програми поводження з токсичними відходами. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 647 «Про створення Національного центру поводження з небезпечними відходами» створено однойменний центр. Зроблено перші кроки у впровадженні екологічного аудиту. Для цього створено міжвідомчу робочу групу щодо вирішення проблем нормативного забезпечення та впровадження екологічних вимог під час приватизації майна державних підприємств. Вдосконалювалась система державного: управління в сфері заповідної справи. Головним управлінням національних природних парків і заповідної справи Мінекобезпеки України розроблено та реалізовано низку організаційних заходів на виконання завдань Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні, на вдосконалення системи державного управління заповідниками і національними природними парками та механізму природокористування на заповідних територіях. Прийнято Укази Президента України «Про створення національного природного парку «Святі Гори» (від 13.02.1997 р. № 135) та «Про розширення території Карпатського біосферного заповідника» (від 11.04.1997 р. № 325/97). Проводиться робота по узгодженню проектів Указів Президента України: «Про розширення території природного заповідника «Розточчя», «Про створення національного природного парку «Сколівські Бескиди», «Про створення Дунайського біосферного заповідника», «Про розширення території Чорноморського біосферного заповідника», «Про резервування цінних природних територій для наступного заповідання», «Про створення заповідника «Казантіпський», «Про створення природного за-і повідника «Опукський», «Про створення об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення». 3 метою реалізації вимог Конвенції про біологічне різноманіття був підготовлений проект Національної програми збереження біологічного різноманіття в Україні на 1998-2015 рр., доопрацьовано проекти Законів У країн й: • «Про рослинний світ»; • «Про приєднання України до міжнародної Конвенції про торгівлю дикими видами флори та фауни»; • «Про ратифікацію Угоди по збереженню афро-евразійських мігруючих водно-болотних видів птахів»; • «Про приєднання України до Конвенції СІТЕС». Постановою Верховної Ради України № 123/97 27.02.97 р. затверджено Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води. Для забезпечення реалізації Національної програми за участю зацікавлених міністерств, відомств та облдержадміністрацій підготовлено «План розробки та реалізації організаційно-правових, науково-технічних та інших заходів». Діяльність щодо забезпечення здійснення Національної програми зосереджена на розробці плану її реалізації, розробленні першочергових заходів для зменшення забруднення водних джерел басейну та відновлення і збереження природних ресурсів, активізації зусиль міністерств і відомств, обласних та міських державних адміністрацій, підприємств і громадських організацій на виконанні завдань, встановлених Національною програмою, залученні міжнародної технічної допомоги та інвестицій для відродження Дніпровської басейнової системи. Серед головних завдань Мінекобезпеки ставить вирішення питань, що стосуються удосконалення організаційно-фінансового механізму формування та цільового використання коштів природоохоронного призначення, основним результатом яких має стати суттєве збільшення видатків на цільові заходи Національної програми, пов'язані з відновленням та збереженням природних ресурсів, забезпечення їх реалізації, фінансування та контролю за виконанням. Розроблено проекти «Положення про державну систему екологічного моніторингу довкілля», «Положення про взаємодію міністерств і відомств у надзвичайних екологічних ситуаціях», «Міжгалузевого класифікатора надзвичайних екологічних ситуацій», «Методичних рекомендацій з екологічного контролю об'єктів довкілля», «Класифікації і кодування небезпечних природних явищ та надзвичайних екологічних ситуацій», «Форми оповіщення про загрозу виникнення надзвичайних екологічних ситуацій», «Форми повідомлень про розслідування надзвичайних ситуацій» та ін. Протягом останніх років здійснювались заходи щодо мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи: проведено роботу з перевірки виконання Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», розглянуто Концепцію захисту населення України у зв'язку з Чорнобильською катастрофою та ін. Організовано проведення Державних екологічних експертиз: • проекту першої черги комплексу виробництв по дезактивації, транспортуванню, переробці та захоронен-ню РАВ з територій, забруднених внаслідок аварії на ЧАЕС; • техніко-економічного обґрунтування комплексу з переплавки радіоактивного металу на ЧАЕС; • матеріалів ТЕО першочергових водоохоронних заходів у 10-кілометровій Зоні відчуження ЧАЕС. Верховна Рада України 17.12.97 р. ухвалила Закон України «Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку». Внесено до Верховної Ради України проекти Законів України «Про фізичний захист ядерних установок, ядерного матеріалу та джерел іонізуючого випромінювання», «Про дозвільну діяльність у галузі використання ядерної енергії». Прийняті постанови Кабінету Міністрів: •від 29.11.97 р. № 1332 «Про порядок ввезення в Україну та вивезення за її межі відпрацьованого ядерного палива». •від 25.12.97 № 1471 «Про затвердження Порядку спеціальної перевірки для надання дозволу для роботи на ядерних установках, з ядерними матеріалами»; • від 4.03.97 р. № 207 «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади та причетних юридичних осіб у разі виявлення джерел іонізуючого випромінювання, які перебувають у незаконному обігу»; • від 25.12.97 № 147 «Порядок спеціальної перевірки для надання дозволу для роботи на ядерних установках, з ядерними матеріалами». Затверджено наказом Міністра № 185 від 18.11.97 р. нормативний документ ГНД 306.0.01/1-97, що визначає основні положення побудови системи норм і правил з ядерної та радіаційної безпеки. Контрольні запитання та завдання і. В чому полягає сутність екологічної концепції України) 2. Розкажіть про екологічну систему як об'єкт правового регулювання, а також про природні об'єкти та їх екологічний зв'язок як складових частинах екологічної системи. 3. Які Ви знаєте форми взаємодії суспільства і природи? 4. Які форми екологічної політики держави? 5. В чому полягає механізм забезпечення екологічного права? 6. Співвідношення земельного і екологічного права. 7. Функції екологічного права в галузі екологічної політики. Розділ 2 ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА І СИСТЕМА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА ПЛАН (логіка викладу) 1. Предмет і методи екологічного права. 2. Об'єкти екологічного права. 3. Джерела екологічного права. 4. Поняття та ознаки екологічного права. 5. Мета екологічного права. 6. Принципи, функції та норми екологічного права. 7. Система екологічного права. 2.1. Предмет і методи екологічного права Предметом екологічного права виступають екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, і забезпечення екологічної безпеки існування людей, які базуються на формах різноманітного права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Ці правовідносини складаються між громадянами, мЬк громадянами та організаціями з приводу належності, використання, відтворення об'єктів охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічним та інших потреб. Передумовою виникнення та існування екологічних відносин між конкретними суб'єктами з приводу екологічних об'єктів є постійно існуюча взаємодія суспільства і природи в процесі розвитку людства. У процесі забезпечення, користування, вилучення, перерозподілу різноманітних природних об'єктів, здійснення інших дій виникають земельні, водні, лісові, фауністичні та інші екологічні відносини, які є єдиними, ускладненими за своїм змістом. Вони містять у собі декілька різновидів екологічних відносин, тісно взаємопов'язаних між собою, чим створюють предметну цілісність. Природоресурсні відносини: земельні, водні, лісові, гірничі, флори і фауни, атмосферне повітря. Природоохоронні відносини: земельні, водні, лісові, гірничі, флори і фауни, атмосферне повітря. Методи правового регулювання екологічних правовідносин - способи і прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки умов проживання людей. Розрізняють: • адміністративно-правовий метод, або авторитарний (виходить з нерівного положення сторін - із відношення влади та підлеглості): дозволяючі дії; санкціонуючі дії; погоджувальні дії; обмежувальні дії; упереджувальні дії; заборонні дії. •цивільно-правовий метод, або заохочувальний (заснований на рівності сторін): альтернативні дії; рекомендаційні дії; стимуляційні дії; ініціативні дії. Отже, метод правового регулювання екологічних відносин-це закріплена в законодавстві сукупність адміністративно-цивільноправових способів і прийомів впливу на поведінку учасників цих відносин. 2.2. Об'єкти екологічного права Об'єкти екологічного права - сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів і комплексів, екосистем та життя і здоров'я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства. Виділяються: • диференційні: земля, надра, поверхневі та підземні води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосферне повітря. • інтеграційні: навколишнє природне середовище, життя і здоров'я громадян від негативного впливу НПС. 'комплексні: природні комплекси - об'єкти і території природно-заповідного фонду, природно-соціальні умови і процеси - курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони, континентальний шельф та морська економічна зона, території, що зазнали екологічної катастрофи. 2.3. Джерела екологічного права Джерела екологічного права - нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин. В Україні основними юридичними джерелами права фактично є тільки нормативно-правові акти, провідне місце серед яких займають закони. Цю сукупність правових нормативних актів, які прийнято вважати екологічним законодавством, поділяють на закони та підзаконні акти: а) закони: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України - місто-герой Київ», «Про місцеві державні адміністрації». Закон України «Про охорону атмосферного повітря», Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодекс України «Про надра». Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення Закон України «Про природно-заповідний фонд України», Закон України «Про тваринний світ» (неповний). Водний кодекс України, Закон України «Про екологічну експертизу». б) підзаконні акти: постанови ВР України нормативно-правові акти Президента України: - укази; розпорядження урядові нормативні акти галузеві' нормативно-правові акти: . інструкції, методики; правила, локальні нормативно-правові акти: рішення місцевих референдумів, акти органів місцевого самоврядування, акти органів місцевих держадміністрацій, акти місцевих органів управління в галузі екології. 2.4. Поняття та ознаки екологічного права Поняття екологічного права - інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав. Ознаки екологічного права: • сукупність еколого-правових норм, які утворюють інтегровану правову спільність або комплексну галузь права; • правові норми, що регулюють або забезпечують реалізацію прав суб'єктів екологічних правовідносин; • правові норми, що виконують екологічну функцію або забезпечують реалізацію зовнішньої і внутрішньої функцій держави (утворюють три блоки нормативно-правового регулювання і забезпечення): • природоресурсні; • природоохоронні; • охорони здоров'я населення. Формою виявлення екологічного права є: • правові ідеї; • норми екологічного права; • правовідношення. 2.5. Мета екологічного права • регулювання і забезпечення ефективного використання природних ресурсів; • забезпечення якості навколишнього природного середовища; • гарантування екологічної безпеки, реалізації і захисту екологічних прав громадян. Завдання екологічного права полягає в тому, щоб на базі пізнаних законів розвитку природи та суспільства нормативне закріпити науково обґрунтовану міру поєднання господарської дії на природу та охорону навколишнього природного середовища в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь людей. 2.6. Принципи, функції та норми екологічного права Екологічне право як самостійна галузь права має свої принципи, що охоплюють загальні керівні заходи. ; Принципи екологічного права - це вихідні засади та загальнообов'язкові правила, зафіксовані в регулятивних і охоронних еколого-правових нормах, що спрямовані на досягнення мети екологічної політики України і забезпечення завдань екологічного права. Вони спираються на загальноправові принципи, які враховуються при формуванні принципів екологічного права, і на екологічне законодавство або випливають із його змісту. Провідним принципом екологічного права є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Цей принцип становить основу для виникнення й формування інших принципів: • принцип правового забезпечення раціонального й ефективного використання природних об'єктів їх власниками й користувачами; • принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів; • принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об'єктів у раціональному й ефективному використанні виділених їм природних об'єктів, їх відновленні й належній охороні природного середовища; • принцип правового забезпечення пріоритетності з екологічних вимог перед іншим у підтримці екологічної системи у нормальному стані; • принцип правового забезпечення стабільного (тривалого) використання природних об'єктів; • принцип правового забезпечення платності у природокористуванні; • принцип правового забезпечення комплексного підходу до використання та відтворення природних об'єктів. Всі принципи екологічного права можна поділити на: а) загально-юридичні принципи: • гласність і демократизм прийняття екологічно значимих рішень; • компенсаційність шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства; • поєднання засобів стимулювання і юридичної відповідальності за екологічні правопорушення; • міждержавне співробітництво галузі екології; 6) спеціальноюридичніпринципи: міжгалузеві: • пріоритетність вимог екологічної безпеки; • гарантування безпечного навколишнього природного середовища для життя і здоров'я людей; • превентивність екологічних заходів; • орієнтованість на формування екологічного світогляду; • узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів; • поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук: • прогнозування якості стану навколишнього природного середовища; • обов'язковість екологічної експертизи; •обов'язковість дотримання екологічних стандартів І нормативів; • нормованість і оцінка впливу екологічно значимої діяльності; • платність за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів; галузеві: • обов'язковість дотримання вимог лімітів використання природних ресурсів; • збереження різноманітності та цілісності природних об'єктів; • різноманітність форм власності на природні ресурси; • безплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; • комплексність та ефективність використання природних ресурсів; • множинність правових форм використання природних ресурсів. Функції екологічного права - основні напрями впливу норм екологічного права на волю і поведінку суб'єктів екологічних правовідносин і забезпечення правопорядку в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки. Загальноправові функції: • регулятивна, виховна, превентивна, охоронна. Спєціальноправові функції: • екологічна, природоохоронна. Норми екологічного права - правила поведінки, які регулюють відношення людей з приводу охорони та використання навколишнього природного середовища. Поділяються на: • галузеві (охорона та використання лісів, води, землі тощо); • комплексні (охорона та використання природно-територіальних комплексів); • екологізовані (норми інших галузей права - адміністративного, карного, господарського тощо). За змістом юридичного припису норми екологічного правд діляться на: • норми-принципи - закріплюють основні начала. охорони навколишнього природного середовища; • норми-пріоритети - встановлюють переважання в охороні навколишнього природного середовища (галузеві, міжгалузеві, загальні - охорона здоров'я людини); • норми-правила: попереджувальні, заборонні, караючі, дозволяючі, зобов'язуючі, заохочувальні тощо. 2.7. Система екологічного права Під системою екологічного права слід розуміти розміщення в певній логічній послідовності його структурних підрозділів, які обумовлені змістом екологічних від-і носин. У загальній частині екологічного права зосереджено норми права, які вирішують питання для видів екологічних відносин. У ній містяться такі положення: загальна характеристика екологічних відносин та екологічного права (джерела права), норми права про власність на природні об'єкти, організаційно-правові питання використання, загальні питання охорони навколишнього природного середовища. В особливій частин/екологічного права зосереджено ті правові норми, котрі регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки: право землекористування, водокористування, користування надрами, лісами та іншою рослинністю, тваринним світом, природно-заповідним фондом, атмосферним повітрям та його охороною тощо. Контрольні запитання і завдання І. Природоресурсні відносини. 2. Природоохоронні відносини. 3. Які є об'єкти екологічного права? 4. Назвіть джерела екологічного права. 5. Поняття екологічного права. 6. Ознаки екологічного права. 7. Які Ви знаєте принципи і функції екологічного права? Розділ 3 ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН ПЛАН (логіка викладу) 1. Поняття екологічних прав громадян. 2. Види екологічних прав громадян. 3. Гарантії екологічних прав громадян та їх форми захисту. 4. Обов'язки громадян у галузі екології. 3. 1. Поняття екологічних прав громадян Поняття екологічних прав громадян - сукупність юридичних можливостей і засобів, які спрямовані на задоволення потреб громадян у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки. Екологічні права громадян належать до конституційних прав людини (ст. 50 Конституції України). Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Екологічні права громадян мають два аспекти: об'єктивне право - сукупність правових норм, що утворюють комплексний міжгалузевий інститут екологічного права; суб'єктивне право - сукупність повноважень фізичних осіб у галузі екології. Екологічні права громадян - забезпечені системою права юридичні можливості особи реалізувати у передбачених законодавством формах надані повноваження в галузі екології. Вони: • належать кожній особі, тобто персоніфіковані; • види екологічних прав передбачаються системою екологічного законодавства; • форми реалізації екологічних прав громадян передбачаються і забезпечуються системою соціально-правових гарантій; • порушені екологічні права громадян підлягають поновленню, а їх захист здійснюється в судовому та іншому порядку. 3.2. Види екологічних прав громадян Екологічні права громадян, що реалізуються на галузевому рівні: • права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; Ознаками безпечного навколишнього середовища є: а) стабільність здорового навколишнього середовища; б) якість навколишнього природного середовища; в) сприятливість навколишнього природного середовища. Юридичними показниками безпечного навколишнього природного середовища є: а) нормативи екологічної безпеки; • право на одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і, його вплив на здоров'я людей; • право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи. Формами участі громадян у проведенні громадської екологічної експертизи бувають: виступи у засобах масової інформації; подання письмових зауважень, пропозицій, рекомендацій; робота у складі експертних груп, комісій; участь у відкритих засіданнях; участь у публічних слуханнях. Порядок участі громадян у проведенні екологічної експертизи визначено чинним законодавством; • право на участь у розробці і здійсненні заходів щодо охорони довкілля раціонального і комплексного використання природних ресурсів. Формами права участі громадян у розробці та здійсненні екологічних заходів можуть бути: проведення референдумів; розробка екологічних програм; екологічне виховання; розробка планів екологічної діяльності підприємств, установ, організацій; ліквідація наслідків екологічних аварій, катастроф тощо; • право на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів. Ознаки права загального використання природних ресурсів такі: загальнодоступність; безплатність; відсутність необхідності закріплення природних ресурсів за конкретними особами; відсутність спеціальних дозволів. Ознаками права спеціального використання природних ресурсів є: наявність спеціальної правоздатності; платність і безплатність; обов'язковість одержання спеціальних дозволів; реєстрація дозволів. Гарантіями реалізації права громадян на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів є норми Земельного кодексу. Водного кодексу, Лісового кодексу тощо. Екологічні права громадян, що реалізуються на міжгалузевому рівні: • право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій цих питань; • право на одержання екологічної освіти; • право на об'єднання в громадські природоохоронні організації; • право подання до суду позовів на державні органи, підприємства, установи, організації і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну, внаслідок негативного впливу на навколишнє природне Середовище. 3.3. Гаранти екологічних прав громадян та їх форми захисту Екологічні права громадян забезпечуються: • проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану -навколишнього природного середовища; • обов'язки міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої' діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації господарських об'єктів; • участю громадських об'єднань та громадян у дія-і льності щодо охорони навколишнього природного середовища; • здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; • компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; • невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Форми захисту екологічних прав громадян: нормотворча, управлінська, самоврядна, правоохоронна, природоохоронна, судова. 3.4. Обов'язки громадян у галузі екології Загальні обов'язки громадян, передбачені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»: • берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства; • здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів та лімітів природовикористання; • не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; • вносити плату за спеціальне природокористування; • сплачувати штрафи за екологічні порушення. Спеціальні зобов'язання громадян, передбачені системою екологічного законодавства, які випливають із умов права власності на природні ресурси, природокористування та реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності: Обов'язки майнові: • своєчасно вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища та понадлімітне використання природних ресурсів; • ефективно використовувати природні ресурси, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення; • проводити заходи щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього природного середовища (забруднення, засмічення тощо). Обов 'язки немайнові: • одержувати дозволи на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища; • передавати екологічно небезпечні об'єкти на екологічну експертизу; • надавати органам екологічного контролю відомості про характер екологічно небезпечної діяльності; • здійснювати первинний облік використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне середовище; • погоджувати свою діяльність з іншими суб'єктами, якщо вона спроможна потенційно шкодити здоров'ю людини і природним ресурсам; • оволодівати екологічними знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації; • виконувати розпорядження органів екологічного контролю тощо. Контрольні запитання і завдання 1. Які Ви знаєте екологічні права громадян? 2. Сформулюйте класифікацію видів екологічних прав громадян. 3. Які е форми захисту екологічних прав громадян? 4. Які обов'язки громадян у.галузі екології? Розділ 4 ПРАВО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ПЛАН (логіка викладу) 1. Право природокористування. 2. Принципи права природокористування. 3. Суб'єкти та об'єкти права природокористування. 4. Права і обов'язки природокористувачів. 5. Особливості орендних правовідносин природокористування. 6. Права і обов'язки суб'єктів орендних правовідносин природокористування. 7. Підстави виникнення та припинення права природокористування. 4.1. Право природокористування Остання кодифікація в законодавстві галузі використання та охорони довкілля проведена за предметно-галузевим принципом - було оновлено законодавство про землю, воду, ліси тощо, прийняті відповідні закони. Відповідно до такої структури законодавства сформувались і види права природокористування: право землекористування, право водокористування тощо. Оскільки ці види права природокористування утворилися на основі відносно самостійних галузевих законів, вони виявилися слабо пов'язаними одне з одним. Кожний вид права природокористування містить права та обов'язки в зв'язку з використанням лише одного відповідного природного об'єкта. Між тим у природі все пов'язано. І використання одного природного ресурсу може завдати шкоди довкіллю. Право природокористування - система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення й охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористування. Таким чином, під правом природокористування мається на увазі інститут загальної частини екологічного права, в якому Об'єднано норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їх комплексне використання. Розрізняються: Об'єктивне право - механізм правового регулювання забезпечення правовідносин природокористування: • норми, які визначають підстави виникнення, зміни права природокористування; • норми, які встановлюють комплекс прав і обов'язків природокористувачів; • форми і види правовідносин природокористування; • юридичні засоби захисту прав суб'єктів правовідносин природокористування; • норми, які встановлюють підстави припинення права природокористування. Суб'єктивне право - сукупність повноважень особи щодо використання, відтворення і захисту природних ресурсів: • сукупність прав і обов'язків щодо виникнення суб'єктивного права природокористування та його захисту; •сукупність прав і обов'язків щодо володіння об'єктами природокористування; • сукупність прав і обов'язків щодо використання об'єктів природокористування; •сукупність прав і обов'язків щодо зміни і припинення суб'єктивного права природокористування; •сукупність прав, обов'язків щодо захисту порушеного суб'єктивного права природокористування. Зміст права природокористування - сукупність прав і обов'язків суб'єктів права природокористування (природокористувачів), обумовлених нормами чинного законодавства чи відповідною угодою на користування природними ресурсами (договором оренди тимчасового, короткострокового чи довгострокового користування). Право природокористування ділиться на загальне та спеціальне. Право загального природокористування означає гарантовану законом можливість усіх громадян користуватися здоровим навколишнім природним середовищем та їх обов'язковим виконанням встановлених правил його охорони. Право спеціального природокористування встановлюється та регулюється державою в інтересах цільойого використання природних ресурсів у процесі їх господарської експлуатації та рекреаційного використання. Воно включає право землекористування, лісокористування та ін. Основою для його виникнення е акт компетентного органа держави про надання відповідного ресурсу в використання та господарську експлуатацію за його цільовим призначенням. Суб'єктами права спеціального природокористуванням підприємства, заклади, організації та окремі громадяни відповідно до цілей їх діяльності в межах наданих їм прав та обов'язків. Спеціальне природокористування громадян регулюється з метою задоволення їх економіч-. них, житлових, культурно-побутових умов. Правове регулювання природокористування здійснюється через систему керівних, зобов'язуючих та забобонних норм права. Керівні норми встановлюють умови та порядок виникнення права користування природними ресурсами, визначають кордони поведінки природокористувачів, надають їм необхідні гарантії реалізації й охорони їх :лрав та ефективного виконання покладених на них обов'язків. Зобов 'язуючі норми направлені на регулювання виконання природокористувачами правил використання природного багатства, планів та заходів у галузі використання та відновлення природних ресурсів, збереження та покращання природного середовища. 4.2. Принципи права природокористування Принципи та види права природокористування - правові ідеї, закладені в основу правового регулювання відносин по використанню, відновленню й охороні природних ресурсів. Принципи права природокористування: - комплексність використання й охорони природних ресурсів; - нормування видового природокористування; - екологічна безпека природокористування; - нормативність і лімітування природокористування; - стабільність права природокористування; - стимулювання ефективності природокористування; - ефективність і економічність природокористування тощо. Види права природокористування - поділ права користування на окремі групи згідно з класифікаційними показниками (критеріями поділу). Критерії поділу: • підстави виникнення права природокористування: право загального природокористування, право спеціального природокористування; • об'єкти природокористування: право землекористування, право надрокористування, право водокористування тощо; • строки природокористування: безстрокове (постійне), строкове (тимчасове); • форми організації природокористування: право колективного природокористування, право індивідуального природокористування; • способи виникнення природокористування: право первинного природокористування, право вторинного, природокористування. 4.3. Суб'єкти та об'єкти права природокористування Суб'єкти права природокористування - юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули права користування природними ресурсами і зобов'язані здійснювати комплекс заходів щодо їх ефективного використання, відтворення й охорони і мають у зв'язку з цим певні права та Обов'язки. Суб'єкти природокористування поділяються на первинних та вторинних природокористувачів. - Суб'єктом первинного або вторинного природокористування є особа, юридична або фізична, правомочність якої по використанню природного об'єкта похідна безпосередньо від права суб'єкта власності на цей об'єкт. Юридичні особи: - підприємства різних форм власності, організації та установи; - громадські об'єднання; - релігійні організації; - військові організації; - іноземні держави; - міжнародні організації; - кооперативні об'єднання. фізичні особи: • громадяни України; • іноземні громадяни; • особи без громадянства. Об'єкти права природокористування - конкретні, індивідуально визначені і юридичне відособлені природні ресурси (об'єкти або їх частини), які закріплюються на праві користування за фізичними і юридичними особами. Особливості об'єктів права природокористування: загального природокористування: • не передаються і не закріплюються за конкретними суб'єктами, а використовуються без особливого дозволу всіма особами; • не надаються дозволи на їх користування; • санкціоновано державою і закріплено правом їх загальнодоступного використання; • їх використання не фіксується і не підлягає юридичній фіксації; • безоплатність; спеціального природокористування: • підлягають передачі і закріпленню за конкретними суб'єктами; • обов'язкове надання дозволів; • платність користування; • юридичне фіксуються в природоресурсових кадастрах; • піддягають державно-правовій реєстрації. Класифікація об'єктів права природокористування - поділ природних ресурсів на відповідні групи в залежності від характеру їх походження, місцезнаходження, складу, використання, відтворення, охорони, екологічної, економічної, соціальної значимості й особливостей правового режиму. Загальні об'єкти - земля. Спеціальні об'єкти - сільськогосподарські землі, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, землі природоохоронного призначення, землі оздоровчого призначення, землі історико-куль-турного призначення, землі лісового фонду, землі водного фонду,землі запасу. ^Об'єкти права загального природокористування -майдани, шляхи, парки, сінокоси тощо. Об'єкти спеціального природокористування - землі сільськогосподарських підприємств, землі особистого підсобного господарства, садові земельні ділянки тощо. Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, що наділений певними правомочностями й обов'язками. 4.4. Права і обов'язки прнродокористувачів Правомочності природокористувачів по використанню і володінню природними об'єктами втілюються у конкретних правах і обов'язках, які надто різноманітні, як правило, взаємопов'язані. Права і обов'язки природокористувачів можна поділити на загальні та спеціальні. Загальними є такі, що притаманні усім без винятку суб'єктам природокористування. Спеціальні ж визначаються у залежності від природного об'єкта, який використовується, його природних якостей, специфіки, виду природокористування і властиві тільки певним суб'єктам природокористування, тобто не належать іншим суб'єктам. Одними, із основних прав природокористувача/власника є: У галузі ефективного використання природних ресурсів: • використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення; • використовувати корисні властивості природних ресурсів; • передавати природні ресурси у відповідному порядку у вторинне користування; • здійснювати в установленому порядку загальне і спеціальне природокористування. У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів: • отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення; •користуватися пільгами при оподаткуванні у разі виконання заходів щодо відтворення й охорони природних ресурсів; * отримувати пільгове оподаткування на виконання заходів щодо відтворення і охорони природних ресурсів. У галузі реалізації майнових і немайнових прав: •отримувати доходи відвикористання природних ресурсів; • реалізовувати на свій розсуд продукцію, отриману від використання природних ресурсів; *оскаржувати в установленому порядку рішення державних органів і посадових осіб, що порушують права природокористування; • вимагати через судові органи компенсації шкоди, заподіяної природним ресурсам, що знаходяться у їх користуванні. Одними із основних обов'язків природокористувоча/власника с: У галузі ефективного використання природних ресурсів: •забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення; •раціонально й економно використовувати природ-і ні ресурси; •впроваджувати новітні технології у процесі використання природних ресурсів; • додержуватися строків природокористування; • не допускати безгосподарського використанн» природних ресурсів; • своєчасно вносити плату за використання природ-них ресурсів. У галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів: * не допускати зниження якості; •здійснювати комплекс заходів щодо відновлення якості природних ресурсів; • здійснювати заходи щодо попередження, псування, забруднення і виснаження природних ресурсів; • суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки у процесі використання природних ресурсів; •забезпечувати виконання системи заходів щодо охорони природних ресурсів. У галузі реалізації майнових і немайнових прав: • не порушувати права інших власників і користувачів природних ресурсів; •підтримувати в належному стані засоби, за допомогою яких здійснюється використання природних ресурсів; •своєчасно компенсувати шкоду, заподіяну іншим особам у процесі використання природних ресурсів; • приводити порушені природні ресурси у стан, придатний для подальшого цільового використання. Всі права природокористувача/власника здійснюються ним тільки у встановленому порядку. . У випадку, коли природний об'єкт вилучається для державних або громадських потреб, і природокористувач/власник може вимагати надання взамін вилученого іншого рівноцінного за якістю природного об'єкта. Природокористувач/власник природного об'єкта має право на відшкодування завданих йому збитків, окрім випадків, коли природний об'єкт вилучається за порушення закону. Право природокористувачів/власників природних об'єктів гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на природний ресурс або його частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством. Закон передбачає такі засоби захисту суб'єктивних прав та інтересів природокористувачів: • визнання спірних справ за законним природокористувачем; • поновлення стану, який існував до порушення права і припинення дій, що його порушують, тобто пере-.шкод у здійсненні природокористування; • припинення або зміна правовідносин; • стягнення з особи, що порушила права та інтереси природокористувача, заподіяної шкоди в повному обсязі. Захист права природокористування відбувається шляхом подання до судових органів позовів про поновлення порушених прав та інтересів природокористувачів; про витребування об'єкта природокористування з чужого незаконного володіння; про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню природокористування; про примушення інших осіб дотримуватися діючого законодавства; про .відшкодування збитків .(шкоди), заподіяних порушенням суб'єктивних прав та інтересів природокористувачів. 4.5. Особливості орендних правовідносин природокористування Суб'єкти орендних правовідносин: • орендарі: фізичні особи, юридичні особи, підприємства, організації, іноземні держави. • орендодавці: сільські Ради народних депутатів, міські Ради народних депутатів, районні Ради народних депутатів, обласні Ради народних депутатів. Об'єкти орендних правовідносин: землі, водні об'єкти, лісові угіддя, мисливські угіддя, гірничі відводи. 4. 6. Права і обов'язки суб'єктів орендних правовідносин природокористування Права орендаря: • користуватись орендованими природними ресурсами відповідно до умов угоди-оренди; • вимагати від орендодавця зменшення розміру орендної плати у разі погіршення якості природних ресурсів за відсутності вини орендаря; • переважне право на поновлення договору оренди користування природними ресурсами; • визначати основні напрямки діяльності і використовувати для цього орендовані природні ресурси; • розпоряджатися отриманими доходами і продукцією від використання природних ресурсів; • використовувати корисні властивості природних ресурсів, що знаходяться на території орендованих ресурсів; • розміщувати споруди і об'єкти (за погодженням з орендодавцем), необхідні для використання природних ресурсів тощо. Права орендодавця: • визначати розмір і вартість природних ресурсів; • встановлювати та змінювати розмір плати за користування ресурсами, порядок її внесення; • перевіряти дотримання орендарем умов договору щодо використання природних ресурсів, їх якості та кількісного складу; • давати згоду на пролонгування договору оренди природних ресурсів; • вимагати здійснення заходів щодо відновлення та відтворення природних ресурсів, приведення їх у стан, придатний для подальшого використання; • вимагати відшкодування заподіяних збитків; • визначати конкретні строки оренди природних ресурсів у межах термінів, визначених чинним законодавством; • вимагати своєчасної орендної плати за використання природних ресурсів. Обов 'язки орендаря: • користуватися природними ресурсами відповідно до умов договору-оренди; • своєчасно вносити орендну плату; • ефективно і раціонально, економне використовувати природні ресурси згідно з їх цільовим призначенням; • здійснювати комплекс заходів щодо відтворення й охорони природних ресурсів; • не допускати погіршення якості природних ресурсів, їх забруднення, засмічення та виснаження; • виконувати роботи щодо підтримання якості ресурсів, поліпшення Їх якості; • відновлювати корисні властивості природних ресурсів; •не порушувати прав орендодавця та інших осіб тощо. Обов'язки орендодавця: • надавати» оренду природні ресурси відповідно до умов угоди; • не перешкоджати орендарям використовувати природні ресурси; . • створювати необхідні умови для ефективного використання природних ресурсів; • вимагати повернення в обумовлений угодою строк орендованих природних ресурсів; • компенсувати витрати орендаря. Спрямовані за його погодженням на поліпшення якості природного ресурсу; •своєчасно прийняти природні ресурси, що повертаються орендарем; • відшкодувати збитки, заподіяні орендарю внаслідок порушення умов угоди. 4.7. Підстави виникнення та припинення права природокористування Головними підставами виникнення права природокористування є юридичні дії,'які повинні бути право-.мірними, що залежать від об'єкта природи, суб'єкта екологічного відношення, виду природокористування тощо. Правомірні дії як підстава виникнення і продовження права природокористування можна поділити на дві основні групи: юридичні вчинки й індивіду- і9дьніакти. Юридичний вчинок як правомірна дія є підставою здійснення загальнодоступного природокористування. Індивідуальні акти як підстава виникнення права природокористування являють собою складну юридичну сполуку, що означає: • клопотання/заява особи про надання їй у користування або у власність природного об'єкта (його частини) для вилучення з нього корисних властивостей або якостей; • видання рішення (постанови) компетентних державних органів; • відведення на місцевості природного об'єкта; • видача відповідного документа, який засвідчує право користування даним природним об'єктом. Припинення права спеціального природокористування здійснюється в порядку, який передбачено законодавством. Загальною для всіх видів спеціального природокористування умовою припинення прав на використання природнимоб'єктом є: • відпала необхідність в експлуатації природного ресурсу; • закінчення строку користування; • ліквідація організації природокористувача; • вилучення природного ресурсу із використання зй рішенням компетентного державного органа з метою передачі його у використання іншому природокористувачу; • порушення правил цільового використання природного ресурсу. Контрольні запитання і завдання 1. Сформулюйте механізм правового регулювання і забезпечення правовідносин природокористування. 2. В чому полягає суть змісту права природокористування? 3. Назвіть принципи та види права природокористувача. 4. Дайте класифікацію об'єктів права природокористування. 5. Які права й обов'язки природокористувачів? 6 У чому полягають особливості орендних правовідносин природокористування. 7. Які є підстави для виникнення і припинення права природокористування? Розділ 5 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ПЛАН (логіка викладу) І. Поняття права власності на природні ресурси. 2. Форми права власності на природні ресурси. 3, Підстави для виникнення відносин права власності на гфиродні ресурси. 4. Об'єкти і суб'єкти права власності на природні ресурси. 5. Зміст права власності на природні ресурси. 6. Форми та методи забезпечення права власності н априродні ресурси. 7. Припинення права власності на природні ресурси. 5.1. Поняття права власності на природні ресурси Право власності на природні ресурси - система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування та розпорядження цими ресурсами. Розрізняють: Об'єктивне право власності на природні ресурси - система правових норм земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного законодавства тощо, які регламентують правовідносини на природні ресурси. Суб'єктивне право власності на природні ресурси - сукупність повноважень різних суб'єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами (земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного та рослинного світу, природно-заповідного фонду): а) виникає у зв'язку з передачею чи придбанням у власність відповідних природних ресурсів; б) посвідчується державним актом на право власності або цивільно-правовою угодою про придбання (купівлю, продаж, обмін тощо); в) носить абсолютний характер, тобто виключна належність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх власнику і загальна обов'язковість всіх інших утримуватися від їх порушень. Право власності на природні ресурси має специфічні особливості, пов'язані з екологічним змістом останніх: • право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитись у власності, а тільки ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації (земля, її надра, води, ліси та тваринний світ). Інші елементи природного середовища не здатні за об'єктивними властивостями бути об'єктами власності (атмосферне повітря, вітрова та сог нячна енергія тощо); • природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами власності, проте знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв'язку один з одним, їх не можна відокремлювати від природного середовища; • природні ресурси як об'єкт природного походження складають національне багатство України. 5.2. Форми права власності на природні ресурси Форми права власності на природні ресурси - юридичне оформлені напрями суб'єктно-об'єктної належності природних ресурсів та їх ^організаційно-правове забезпечення. В Україні юридичне виголошені такі форми власності (ст. 13, 14, 41 Конституції України): державна, колективна (комунальна), приватна, загальнонародна. Право державної власності становить собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органа державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності. Особливість - вона виступає у вигляді виняткової власності народу України (у держави є лише компетенція з управління цими ресурсами в загальнонародних інтересах). Право колективної власност і-це сукупність норм, що встановлюють правові підстави виникнення права колективної власності, порядок колективного володіння, ко- : ристування та розпорядження природними об'єктами. Особливість - окремий громадянин, який вступає в колективне підприємство, самостійно відмовляється від свого права власності на природний ресурс, але зберігає право зобов'язального характеру його повернення при визначених умовах. Право приватноївласності Являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об'єктів, тобто право приватної власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення. Особливість права приватної власності можуть виникнути тільки з участю громадян. 5.3. Підстави для виникнення відносин' права власності на природні ресурси Правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає і припиняється на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Це обставини, з якими законодавство пов'язує зміни у формах права власності на землю, надра, води, ліси, тваринний світ та об'єкти природно-заповідного фонду. Виникнення права власності на конкретний природний об'єкт є: припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи, спадщина, застава, дарування, купівля-продаж, обмін, Однією з підстав виникнення права державної влас- , ності на природні ресурси є націоналізація, конфіскація або перехід у власність держави безгосподарчого природного об'єкта. Право власності на природні ресурси може виникати на підставі цивільно-правової угоди. Основним засобом виникнення права колективної і приватної власності на природні ресурси виступає приватизація. 5.4. Об'єкти і суб'єкти права власності на природні ресурси Об'єктами права власності на природні ресурси є природні або штучно створені ресурси, які виконують біологічні, економічні, екологічні та соціальні функції, зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридичне визнаних документах як об'єкти володіння, користування і розпорядження: земля, надра, води, ліси, «тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд, континентальний шельф, виключна (морська) економічна зона. Об'єкти права власності на природні ресурси розрізняються залежно від форм власності: державної, колективної чи приватної. Спеціальні об'єкти права власності відповідно де» форм власності: 1) землі: • державної власності (лісового фонду, транспорту, зв'язку, оборони тощо); • колективної власності (колективних сільськогоспо-дарських підприємств, кооперативів, садівничих товариств тощо); • приватної власності (земельні ділянки, садові ділянки, дачні ділянки тощо); 2) водні об'єкти: • державної власності (територіальні моря, підземні; води, внутрішні моря тощо); • колективної власності (водойми колективних сільськогосподарських підприємств тощо); • приватної власності (копанки фермерів тощо); 3) лісові об'єкти: • державної власності (ліси загальнодержавного значення); •колективної власності (ліси колективних сільськогосподарських підприємств до 5 га); • приватної власності (ліси фермерських господарств до 5га); 4) надра як об'єкт: • державної власності (корисні копалини); • колективної власності (торф); • приватної власності (загальнопоширені корисні копалини); 5) тваринний світ як об'єкт: • державної власності (дикі тварини у стані природної волі); • колективної власності (ферми тощо);, • приватної власності (ферми тощо); 6) природно-заповідний фонд як об'єкт: •державної власності (заповідники, надра, парки тощо); • колективної власності (заказники, заповідні урочища, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо); • приватної власності (заказники, заповідні урочища пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо). Суб'єктом права власності на природні ресурси виступає народ України, який поклав здійснення правомоч-ностей власника на Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Природні ресурси можуть належати на праві колективної власності громадянам України. Однак суб'єкт права колективної власності чітко визначено тільки у земельному законодавстві (колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, садові товариства тощо). Як суб'єкти права власності на природні ресурси можуть виступати громадяни України: • які будують житловий будинок і господарські споруди; • які ведуть особисте підсобне господарство; • власники дач; • власники гаражів. 5.5. Зміст права власності на природні ресурси Змістом права власності на природні ресурси є сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами: • право володіння - право фактичного (фізичного або господарського) панування над кожним природним об'єктом, яке може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав свій природний об'єкт на підставі договору; • право користування - це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби, тобто забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей: держава і органи самоврядування, суб'єкти приватної, колективної власності; •право розпорядження - є визнана за власником гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність): державна, самоврядування, колективна, приватна власність. 5.6. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових. норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог. формами забезпечення права власності на природні ресурси є юридичне визначені шляхи охорони та способи захисту повноважень власників на природні ресурси. Форми охорони права власності на природні ресурси: • нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча тощо); • управлінська (ресурсорозподільна, інформаційна, контрольно-наглядова тощо); • судова (районний суд, Арбітражний Суд, Верховний Суд, Конституційний Суд). Методи забезпечення права власності на природні ресурси: ; • еколого-правові (ліцензійний, запобіжний, лімітний, обмеження діяльності тощо); • економіко-правові (нормативно-оплатний, понаднормативно-штрафний тощо); •цивільно-правові (відшкодування матеріальної і моральної шкоди); • адміністративно-правові (штраф, попередження тощо); • кримінально-правові (штраф, виправні роботи, позбавлення волі). 5.7. Припинення права власності на природні ресурси Це юридичне значимі дії, які спрямовані на припинення повноважень власників на землю, надра, води, ліси, тваринний світ, об-'єкти природно-заповідного фонду. Причиною цього можуть бути: • правомочні дії: добровільна відмова, відчуження (продаж), викуп для державних або громадських потреб; • протиправні дії природокористувача: систематичне невнесення плати (податку), нецільове використання порушення строків освоєння (використання), угоди, укла^ дені з порушенням порядку придбання або відчуження природних ресурсів. Випадки позбавлення права власності можуть бути за обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України. Контрольні запитання і завдання 1. Які е форми права власності на природні ресурси? 2. Назвіть об'єкти права власності на природні ресурси. 3. Які Ви знаєте суб'єкти права власності на природні ресурси? 4. Назвіть форми охорони права власності на природні ресурси. ПРАВОВІ І НАУКОВІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ Розділ 1 ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ ПЛАН (логіка викладу) 1. Поняття управління в галузі екології, 2. Фу нкції управління в галузі екології 3. Система органів управління в галузі екології. 1.1. Поняття управління в галузі екології Управління в галузі екологи -урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян. Об'єктом управління постають суспільні відносини в галузі суспільства і природного середовища, що не підвладні законам розвитку суспільства. Метою управління природокористування та охорони навколишнього середовища є: • реалізація законодавства; • контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки; • забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів з охорони довкілля; • раціональне використання природних ресурсів; • досягнення узгодженості дій державних та громадських органів при проведенні екологічних заходів. Методом вирішення перелічених завдань управління є регулювання співвідношення екологічних та економічних інтересів розвитку при обов'язковому пріоритеті здоров'я людини у сприятливому навколишньому природному середовищі. Досягнення цілей та завдань управління природокористуванням полягає у виконанні державними та іншими органами певних функцій. Особливістю державного управління є його диференціація за видами природних ресурсів незалежно від того, в яких галузях народного господарства вони використовуються . 1.2. Функції управління в галузі екології Функції управління в галузі екології - основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань у сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. До числа функцій державного управління природокористування та охорони навколишнього природного середовища належать: • розподіл і перерозподіл природних ресурсів між природокористувачами - становить собою таку функцію державного управління, в результаті здійснення якої у природокористувачів виникають, змінюються й припиняються права на користування (власність) природними ресурсами. Юридичною формою впровадження цієї функції є компетенція органів управління з надання природних ресурсів у користування (власність) та припинення права користування (власності) природними ресурсами; • облік природних ресурсів і ведення природоресурсових кадастрів - припускає отримання сукупності достовірних і необхідних відомостей про природне, господарське та правове становище кожного об'єкта природного світу. Екологічне законодавство розрізняє такі види при-родоресурсового кадастру: земельний, водний, лісовий, родовищ корисних копалин, тваринного світу тощо; • просторово-територіальний устрій об'єктів природи - здійснюється у таких формах, як землеустрій, лісовпорядкування, просторово-територіальний устрій надр, мисливський устрій, паспортизація водних об'єктів тощо; • планування використання відтворення й охорони навколишнього природного середовища - є діяльність відповідних органів по розробці й прийняттю екологічних програм, планів, що визначають мету, напрям і конкретні завдання охорони довкілля, а також засоби їх досягнення на основі наукових принципів природокористування. Воно здійснюється в таких формах: розробка та прийняття місцевої, регіональної, державної та міждержавної екологічної програм; розробка і прийняття місцевої, регіональної та державної програм по використанню й охороні земель, вод, лісів, надр, тваринного світу тощо; • прогнозування, спостереження (моніторинг) та інформування в галузі використання, відновлення й охорони навколишнього природного середовища: екологічні програми; передпроектні документи; територіально-планувальні документи; цільові комплексні програми; • контроль за використанням, відновленням природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища - є діяльність певних державних органів, спрямована на забезпечення додержання всіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, установами та приватними особами встановленого порядку -користування природними ресурсами, правил охорони навколишнього природного середовища; • вирішення спорів про право природокористування - діяльність компетентних державних органів з розгляду та прийняттю рішень щодо розбіжностей, які ви-'кликані порушенням права володіння і права користування об'єктами природи; • нормативи екологічної безпеки: ГДВ та ГДС, ГД рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних чинників, нормативи використання природних ресурсів. Здійснення перелічених функцій базується як на основних принципах державного управління в цілому (плановість, компетентність, участь громадськості), так і на специфічних принципах, властивих природокористуванню в цілому (науковість, комплексність, платність спеціального природокористування тощо). Основна питома вага управлінської діяльності в даній галузі припадає на центральні органи державного управління, місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, визначеної законодавством. 1. 3. Система органів управління в галузі екології Це внутрішньо-організована сукупність структурних елементів, яка взаємопов'язана й обумовлена однією метою, виконує для її досягнення відповідні функції. Органи управління в галузі екології - юридичне відособлені державні, самоврядні і громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища. Органи загального державного управління - уповноважені законодавчими актами органи державної виконавчої влади, на які покладені, поряд із загальними, повноваження в сфері соціально-культурного розвитку щодо забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища. Президент - це найвища посадова особа в державі. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України: * забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; • приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації- з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; •здійснює інші повноваження, визначені Конституціею України. Уряду належить найперша роль у державному управлінні суспільними справами, у виконанні настанов законодавчої влади і забезпеченні дотримання встанов-лених законів. Кабінет Міністрів - це найвищий орган виконавчої влади в державі. Повноваження уряду включають у себе: •забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; • здійснення функцій загального керівництва й упра-і вління справами в державі; • прийняття рішень з усіх найважливіших внутрішніх і зовнішньополітичних питань; • забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах соціального захисту, освіти, науки, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; : •розробляє і здійснює загальнодержавні програми; економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; • виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України; здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою» України екологічної політики; • забезпечує розробку державних, міждержавних екологічних програм; • координує діяльність міністерств, інших установ та організацій України в питаннях охорони навколишнього природного середовища; • встановлює порядок утворення і використання позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища; • встановлює порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; • встановлює порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища; розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього; • приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду; •організовує екологічне виховання та освіту громадян; •приймає рішення про зупинення (тимчасове) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища; •керує зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Згідно зі ст. 119 Конституції України органи місцевої державної виконавчої влади - місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: •виконання Конституції та законів: України, акті Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; • законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; • виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку програм охорони довкілля; • взаємодію з органами місцевого самоврядування; • реалізацію інших наданих державою, а також делегованих Радами повноважень. Основні положення Конституції знайшли свій подальший розвиток у Законі України «Про місцеві державні адміністрації». До питань, що вирішуються місцевими державними адміністраціями, відносяться: • забезпечення законності тощо; • соціально-економічний розвиток відповідних територій; • використання природних ресурсів, охорони довкілля тощо. Здійснення державного контролю на відповідних територіях покладено на місцеві державні адміністрації, в тому числі за виконанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів. Згідно з основними галузевими повноваженнями місцеві державні адміністрації: • забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів; • погоджують питання розміщення на своїй території нових підприємств та інших об'єктів незалежно від форм власності; • здійснюють фінансування заходів, пов'язаних з охороною довкілля; • розробляють та виконують програми щодо раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, які перебувають у державній власності; • здійснюють заходи щодо приватизації земель та їх вилучення для державних потреб; •розробляють та забезпечують виконання місцевих екологічних програм і вносять пропозиції щодо регіональних та державних екологічних програм; • уживають заходів щодо відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону довкілля, підприємствами, установами, організаціями і громадянами; • вносять пропозиції відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації території та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; • інформують населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються щодо його поліпшення; • організовують роботу щодо ліквідації екологічних наслідків аварій, залучають до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадянства; • вносять пропозиції в установленому законом порядку про призупинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля та санітарних правил; • розробляють і забезпечують правила користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зони санітарної охорони джерел водопостачання, обмежують або забороняють використання підприємствами питної води у промислових цілях. Органи спеціального державного управління - спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади, що реалізують функції управління в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки. Вони поділяються на: Органи надвідомчого управління і контролю в галузі екологи: 1. Міністерство екології та природних ресурсів України- на міністерство покладено здійснення комплексного управління природокористування у республіці, затвердження лімітів та видачі дозволів на спеціальне використання певних природних ресурсів, державний контроль за використанням та охороною природних об'єктів, координацію діяльності міністерств і відомств, що використовують природні ресурси, організацію екологічного моніторингу, адміністративне провадження з розгляду справ про екологічні правопорушення та інші важливі функції. У галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів, підвищення їх продуктивності та раціонального використання до відома Міністерство екологи та природних ресурсів належить: • здійснення комплексного управління в галузі охо-.рони, захисту, використання та відтворення лісів, під-іВищення їх продуктивності та раціонального використання; • затвердження нормативів використання лісових ресурсів; • погодження проектів лімітів використання лісових ресурсів; • погодження порядку і правил щодо охорони, захищу, використання та відтворення лісових ресурсів, що розробляються Мінлісгоспом; • погодження проектів актів законодавства щодо порядку і нормативів плати за спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду; • участь у розробці комплексних державних та регіональних програм у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів, підвищення їх продуктивності та раціонального використання; • здійснення державної екологічної експертизи проектів розміщення об'єктів розвитку лісового господарства; • здійснення державного контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів тощо. У галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу Міністерство екології та природних ресурсів має право: •координувати роботу інших спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу та здійснювати контроль за діяльністю підприємств, установ, організацій і громадян у галузі охорони, використання та відтворення тваринного світу; • контролювати додержання встановленого порядку обліку тварин та обліку їх використання; • вимагати від фізичних та юридичних осіб усунення порушень законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу; • припиняти у встановленому порядку використання об'єктів тваринного світу, яке ведеться з порушенням законодавства; • у встановленому порядку зупиняти тимчасово роботи, під час проведення яких порушуються правила, норми .та інші вимоги щодо охорони і використання тваринного світу, середовища перебування, умов розмноження і шляхів міграції тварин, до усунення порушень; • припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати обмеження на добування, всі види використання, утримання, реалізацію, вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин; • • здійснювати контроль за торгівлею мисливськими трофеями і виготовленням виробів із них; • подавати позови про відшкодування збитків і втрат, заподіяних підприємствами, установами, організаціями та громадянами внаслідок порушення законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу. 2. Держкомгідромет України забезпечує спостереження за станом забрудненості природного середовища, проводить спостереження за транскордонним забрудненням повітря, здійснює радіаційний моніторинг у районах розташування АЕС України, складає карти радіаційного забруднення територій, попереджає про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, забруднення атмосферного повітря. Органи спеціального поресурсного управління: 1. Державний комітет України по земельних ресурсах - головні завдання полягають у координації проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, проведення моніторингу земель. 2. Державний комітет України з водного господарства здійснює у галузі управління і контролю використання й охоронивод та відтворення водних ресурсів: • державне управління в галузі водного господарства, здійснення єдиної технічної політики, впровадження у водне господарство досягнень науки і техніки, нових технологій і передового досвіду; • розробка і встановлення режимів роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів, затвердження правил їх експлуатації; • розробка та участь у реалізації державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод та відтворення водних ресурсів; • забезпечення потреб населення і галузей економіки У водних ресурсах та здійснення їх міжбасейнового перерозподілу; • здійснення радіологічного і гідрологічного моніторрингу водних об'єктів комплексного призначення, водогосподарських систем міжгалузевого та сільськогосподарського водопостачання; • проектування, будівництво і експлуатація водогосподарських систем та об'єктів комплексного призначення; • здійснення заходів щодо комплексного екологічного оздоровлення поверхневих вод та догляду за ними; •ведення державного обліку водокористування та державного водного кадастру; • погодження дозволів на спеціальне водокористування; • здійснення міжнародного співробітництва у галузі використання й охорони та відтворення водних ресурсів прикордонних вод; • виконання заходів, пов'язаних із попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист населених пунктів та земель; • здійснення контролю за дотриманням режимів роботи водосховищ та водогосподарських систем; • вирішення інших питань. 3. Державний комітет України з геології та використання надр, основними завданнями є: • затвердження нормативних документів із питань проведення робіт з геологічного вивчення надр; • державна реєстрація всіх геологорозвідувальних робіт в Україні; • створення державного інформаційного геологічного фонду; • встановлення переліку корисних копалин державного та місцевого значення; • видача ліцензій на пошук корисних копалин, а разом із Держнаглядохоронпраці - дозволу на експлуатацію їх родовищ. У галузі управління і контролю використання й охорони вод та відтворення водних ресурсів до компетенції Держкомгеології належить: • видача спеціальних дозволів на користування надрами для розробки родовищ підземних вод за погодженням з державними органами охорони довкілля, охорони здоров'я та нагляду за охороною праці; • ведення державного обліку підземних вод, та водного кадастру; • ведення державного моніторингу підземних вод; • погодження умов спеціального водокористування в разі використання підземних вод; • погодження дозволів на право виконання проектних і будівельних робіт, пов'язаних з видобуванням підземних вод; •виявлення недіючих свердловин і вжиття заходів щодо їх ліквідації або ремонту і подальшого викориот тання; • здійснення державного геологічного контролю за веденням пошуково-розвідувальних та інших робіт щодо геологічного вивчення підземних вод; • вирішення інших питань у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворень ням водних ресурсів. 4. Держнаглядохоронпраці бере участь у розробці програм видобутку корисних копалин, надає гірничі відводи на всі види користування надрами, здійснює державний нагляд за розробкою родовищ корисних ко-? палин тощо. 5. Міністерство лісового господарства України виконує функції управління, користування у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів: • організація ведення лісового господарства, включаючи питання охорони, захисту, раціонального використання лісових ресурсів та відтворення лісів; • розробка норм, правил та інших нормативних документів у галузі охорони, захисту використання та відтворення лісів; • розробка та організація комплексних державних і регіональних програм у галузі охорони, захисту використання та відтворення лісів тощо. 6. Державний комітет рибного господарства формує та реалізує концепцію розвитку рибного господарства та збереження рибних запасів, видає дозволи на промислове добування рибних запасів. Органи спеціального функціонального управління: Міністерство надзвичайних ситуацій; Державтоінспекція; Держстандарт. Органи спеціалізованого галузевого управління: Держкомнафти і газу; Держкомвуглепром. Органи місцевого самоврядування - спеціально уповноважені представницькі інституції регіонального місцевого рівнів, управлінські функції в галузі екології. Компетенція місцевого самоврядування в галузі раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища визначається Законом України «Про місцеве самоврядування» від 12 червня 1997 року.' (Біяенчук Л.Д; Кравченко В. В., Підмогшьний М, В. Місцеве самоврядування в Укрйні (муніципальне право).- Київ: Атіка, 2000.- 304 с.) Цей закон відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Виключно до компетенції сільських, селищних, міських Рад належить: • вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; • прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; • надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію; • встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, заг, безпечення в ньому чистоти і порядку. До повноважень виконавчих органів сільських, се" лищних, міських Рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища належать: а) власні (самоврядні) повноваження: • підготовка і внесення на розгляд Ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; • визначення в установленому порядку розмірів відшкодування підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки» встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів; • підготовка і подання на затвердження Ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля; • підготовка і внесення на розгляд Ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; • збір плати за землю; б) делеговані повноваження: • здійснення контролю за дотриманням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного значення та місцевого значення, відтворення лісів; • реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; • видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; • організація і ведення земельно-кадастрової документації; • погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного значення; • вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом; •здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформування про них населення, залучення у встановленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення; •визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства; • підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; • погодження проектів землеустрою; • здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Питання, які вирішуються районними і обласними Радами виключно на їх пленарних засіданнях: • вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; • вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення, а також про скасування такого дозволу; • встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборони використання підприємствами питної води у промислових цілях; • прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що піддягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом. Органи громадського управління в галузі екологи -громадські об'єднання і формування у галузі екології, які створюються на національному та місцевому рівні: • Українське товариство охорони природи; • Українська екологічна академія наук; • Українська екологічна асоціація; • «Зелений Світ». Контрольні запитання і завдання 1. Що таке об'єкт управління в галузі екології? 2. Назвіть функції управління в галузі екології. 3. Яка система органів управління в галузі екології? Розділ 2 ЗАКОНОДАВЧЕ ТА НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ ПЛАН (логіка викладу) 1. Законодавче та нормативно-правове регулювання в сфері охорони природи, природокористування та екологічної безпеки. 2. Стан нормативної бази охорони природи. 3. Економічний механізм природокористування та фінансування природоохоронної діяльності. 2.1. Законодавче та нормативно-правове регулювання в сфері охорони природи, природокористування та екологічної безпеки За роки становлення незалежності України було значно вдосконалено систему екологічного законодавства, значна частина норм якого спрямована на упередження проявів екологічного ризику і небезпеки від стихійних явищ, та негативного техногенного впливу, на здійснення раціонального і комплексного використання природних ресурсів, на відшкодування шкоди юридичним особам, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Верховною Радою України 27 лютого 1997 р. затверджено Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Програму розроблено під керівництвом Надзвичайної комісії з проблем екологічного стану ріки Дніпро та якості питної води і Мінекобезпеки України за сприяння Фонду Відродження Дніпра та за участю зацікавлених органів виконавчої влади, установ та організацій. Програма - це довгостроковий організаційно-економічний документ, що визначає стратегію і шляхи розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем України -екологічного оздоровлення водних об'єктів басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, яка є важливою складовою екологічної політики суспільства, орієнтованої на створення безпечних умов життя людини та відновлення природного середовища. Підзаконне регулювання закріплено прийняттям низки. постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України. У галузі використання водних ресурсів - постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження нормативів плати за спеціальне використання водних ресур-, сів» від 8.02.97 р. № 164, якою вдосконалюється механізм збору плати за спеціальне їх використання. Платежі, в повному обсязі, спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони вод, відтворення водних ресурсів і підтримання водних об'єктів у належному стані, а також на виконання робіт, пов'язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків. У галузі використання надр - постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин» від 12 вересня 1997 р. № 1014, якою запроваджується диференційований підхід щодо користування надрами для видобування корисних копалин, залежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації, а також встановлюються єдині правила збору плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення на території України в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Плата справляється з усіх суб'єктів господарської діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями. З метою встановлення єдиного порядку формування видатків, що передбачаються у державному та місцевих бюджетах на природоохоронні заходи, та їх ефективного використання постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 1997 р. № 732 затверджений Порядок формування головного розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» державного бюджету та фінансування з нього видатків на Здійснення природоохоронних заходів. Де зазначено, що Мінекобезпеки України разом з іншими центральними органами виконавчої влади складає і визначає прогнозні обсяги надходжень до державного та місцевих бюджетів від платежів за спеціальне використання природних ресурсів і подає Мінфіну України для формування макроекономічних показників проекту державного бюджету, після цього міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у встановлені терміни розробляють на наступний рік розрахунки і відповідні обґрунтування розмірів фінансування витрат та фізичних обсягів природоохоронних робіт за об'єктами. Продовжується вдосконалення державного управління і забезпечення розвитку заповідної справи в Україні. Кабінетом Міністрів України прийнято ряд важливих постанов у цій галузі. Це, зокрема, затвердження основних напрямів науково-дослідних робіт, спрямованих на забезпечення розвитку заповідної справи в Україні та орієнтовані обсяги їх фінансування; створення національного природного парку «Святі Гори»; затвердження Концепції збереження біологічного різноманіття України, метою якої є збереження та відновлення природних і порушених екосистем, перехід до збалансованого використання природних ресурсів, підвищення рівня інформованості населення та активізація участі громадян у діяльності щодо збереження біологічного різноманіття та посилення відповідальності користувачів природних ресурсів. Мінекобезпеки України розроблені та затверджені власні нормативні документи. Це «Положення про Зелену книгу України», затверджене наказом Мінекобезпеки України від 19.02.1997 р. № 17, «Про затвердження Інструкції щодо стимулювання працівників та розвитку і зміцнення матеріально технічної бази спеціально уповноважених державних органів, стимулювання громадських інспекторів у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів», затвердженої спільним наказом Мінекобезпеки, Держкомлісгоспу, Держкомрибгоспу та Держкомзему від 20.10.1997 р. №167\97\24\105таінші. 2.2. Стан нормативної бази охорони природи Стан нормативно-методичної бази в галузі охорони довкілля є одним з важливих елементів механізму регулювання взаємовідносин суспільства з довкіллям. Нормативно-методична база охорони довкілля, зокрема, включає екологічні стандарти та керівні нормативні документи Міністерства екології та природних ресурсів. В останні роки була приділена значна увага розробці нормативних документів, що мають забезпечувати юридичну силу результатів вимірювань аналітичних підрозділів. Так, Міністерством було затверджено розроблені Технічним комітетом зі стандартизації «Охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання ресурсів України» та науковими закладами такі керівні нормативні документи (КНД): •КНД 211.2.4.053-97 «Метрологічне забезпечення. Методи визначення складу та властивостей атмосферного повітря та викидів у нього. Загальні вимоги до розробки»; •КНД 211.1.4.054-97 «Методика визначення гострої токсичності води на ракоподібних; •КНД 211.1.4.055-97 «Методика визначення гострої летальної токсичності води на ракоподібних ; •КНД 211.1.4.056-97 «Методика визначення хронічної токсичності води на ракоподібних; •КНД 211.1.4.057-97 «Методика визначення гострої летальної токсичності води на рибах; •КНД 211.1.4.058-97 «Методика визначення гострої токсичності води на водоростях; • КНД 211.1.4.059-97 «Методика визначення токсичності води на інфузоріях; • КНД 211.1.4.060-97 «Методика визначення токсичності води на бактеріях; •КНД 211.0.0.061-97 «Метрологічне забезпечення. Оцінка стану вимірювань у галузі охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів»; •КНД 211.2.4.062-97 «Метрологічне забезпечення. Внутрішній та зовнішній контроль якості вимірювань складу і властивостей проб викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря». З метою забезпечення мережі лабораторій нормативною документацією було випущено збірник нормативних документів «Біотестування у природоохоронній практиці» та «Якість вимірювань складу та властивостей об'єктів довкілля та джерел їх забруднення». Однією з центральних ланок метрологічної служби Міністерства є мережа аналітичних лабораторій місцевих органів, яка має забезпечити органи прийняття-управлінських рішень у галузі охорони навколишнього природного середовища якісною та арбітражнозахище-ною інформацією про вплив господарської діяльності на стан довкілля. З метою підвищення рівня якості виконання аналітичних робіт підрозділами Міністерства на базі ТК 82 в рамках виконання гранту Світового Банку 28281 ІІА Міністерством було проведено Перший міжлаборатор-ний експеримент у відповідності з вимогами міжнародних нормативних документів. Результати експерименту дають можливість виявляти слабкі місця в системі інформаційного забезпечення процесу прийняття управлінських рішень та розроблювати заходи по вирішенню виявлених проблем. 2.3. Економічний механізм природокористування та фінансування природоохоронної діяльності Протягом останніх років в Україні продовжувалась робота з вдосконалення економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності. Не менш важливим напрямом роботи було забезпечення фінансування природоохоронної сфери, головним чином, за рахунок впроваджених зборів за забруднення довкілля та спеціальне використання природних ресурсів. Зокрема, впроваджено базові нормативи плати за користування надрами за видобування корисних копалин та нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів, які затверджені постановами Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014 та від 8 лютого 1997р.№ 164. До цього часу в Україні діяли Тимчасовий порядок справляння плати за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин та Тимчасові нормативи плати за спеціальне використання прісних поверхневих та підземних водних ресурсів. Розвиток економічної реформи в Україні та недосконалість діючого Тимчасового порядку, зокрема, єдиного для всіх видів корисних копалин нормативу в розмірі 1 відсотку ціни реалізованої мінеральної сировини (для вугільної промисловості застосовувався коефіцієнт 0,5), вимагав створення механізму, який відповідав міжнародним стандартам. Розроблені нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин, диференційовані залежно від їх видів, є мінімальною величиною плати, яку користувачі надр мають вносити незалежно від умов і результатів господарювання. Вони розглядаються як базові і в подальшому мають диференціювати-. ся залежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації. Зміни в ціноутворенні з часу введення в дію Тимчасових нормативів плати за спеціальне використання водних ресурсів та аналіз практики застосування цих нормативів вимагали запровадження нових постійних нормативів плати. Сьогодні впроваджені і діють чотири категорії нормативів плати за використання водних ресурсів: • для поверхневих водних об'єктів, які диференційовані по басейнах рік, включаючи притоки всіх порядків; • для підземних джерел, які диференційовані по регіонах України, Автономна Республіка Крим, області, райони; • для потреб гідроенергетики; • для потреб водного транспорту. Аналіз діючої в Україні системи плати за спеціальне використання природних ресурсів, зокрема водних і надр, свідчить про те що в порівнянні з зарубіжними це достатньо розвинуті системи. Проте міністерство продовжує роботу з розвитку і вдосконаленню платежів, зокрема по розробленню: а) нормативів плати для річок у басейнах основних рік України та їх притоках; б) нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин, диференційованих залежно від геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації; в) нормативів плати за користування надрами, яке не пов'язане з видобуванням корисних копалин (наприклад підземні нафто-газосховища, склади та ін.). Що стосується фінансування природоохоронної діяльності, то з метою встановлення єдиного порядку формування видатків, що передбачаються у державному та місцевих бюджетах на природоохоронні заходи, та їх ефективного використання Кабінет Міністрів України за поданням Мінекобезпеки затвердив постановою від 9 липня 1997 р. № 732 Порядок формування головного оозділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» державного бюджету та фінансування з нього видатків на здійснення природоохоронних видатків. Цією ж постановою Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручено розробити та затвердити порядок формування головного розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» місцевих бюджетів та фінансування з них видатків на здійснення природоохоронних заходів. Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено, що ресурсні платежі є цільовими і повинні повертатись на відновлення та підтримання цих ресурсів у належному стані. Важливим джерелом доповнення до фінансування природоохоронної діяльності із Державного бюджету стали Державний, республіканський АР Крим та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. З метою забезпечення повноти надходжень коштів до фондів охорони довкілля досягнуто домовленості, що контроль за своєчасністю справляння зборів за забруднення довкілля спільно із місцевими природоохоронними органами здійснюватиме і Державна податкова адміністрація. Саме збори за забруднення довкілля становлять головне джерело формування цих фондів. Контрольні запитання і завдання 1. Вкажіть галузі, які законодавча регульовані в сфері охорони довкілля. 2. Назвіть основні нормативні акти в галузі охорони довкілля. 3. Які нормативні документи розроблені Технічним комітетом зі стандартизації «Охорона навколишнього середовища та раціональне використання ресурсів України» та науковими закладами Мінекобезпеки? ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА І ЕКОЛОГО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Розділ 1 ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРИРОДООХОРОННОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА ПЛАН (логіка викладу) І. Екологічна відповідальність. 2. Поняття екологічного правопорушення. 3. Об'єкти та суб'єкти правопорушення. 4. Цивільна правова та дисциплінарна відповідальність. 5. Адміністративна відповідальність. 6. Впровадження справ про притягнення до адміністративної відповідальності. 7. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення. 1.1. Екологічна відповідальність Відповідальність в екологічному праві є важливим складовим елементом правового забезпечення раціонального природокористування, відновлення екологічних об'єктів і охорони довкілля. Законодавство про юридичну відповідальність за порушення права природокористування тим чи іншим природним об'єктом розвивалось у рамках загальних правових норм про відповідальність за порушення вимог природоохоронного законодавства. Розвиток законодавства в цій галузі йшло насамперед по шляху визначення кола протиправних дій, які посягають на порядок користування природними ресурсами, та суб'єктів правопорушень, встановлення відповідальності за їх здійснення, уточнення обов'язків органів та посадових осіб по прийняттю заходів юридичної відповідальності та порядку розгляду справ про окремі правопорушення. Однією із загальних характеристик юридичної відповідальності за порушення вимог природоохоронного законодавства є те, що природоохоронні закони містять більш-менш повні переліки правопорушень, котрі об'єднані в спеціальних статтях у самостійному розділі, який присвячено відповідальності за порушення водного, лісового, земельного тощо, законодавства. Об'єктом порушення права природокористування є право виключно державної власності на природні ресурси та правила користування природними ресурсами. В юридичній літературі екологічну відповідальність поділяють: • у позитивному плані - обов'язок виконувати норми взаємовідносин суспільства та природи з метою збереження обґрунтованих стосунків екологічних та економічних процесів: • у ретроспективному плані - в застосуванні відповідних санкцій до винних осіб за правопорушення. Вона становить сукупність правових норм екологічної та інших галузей права, які виконують екологічні функції, спрямовані на примусове виконання юридичними і фізичними особами передбачених законом екологічних норм і правил. Суть екологічної відповідальності - проявляється в трьох функціях: стимулюючій, компенсаційній, превентивній, і полягає в збереженні сталого балансу економічних та екологічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі попередження, скорочення та відновлення втрат у природному середовищі. Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, припинення і попередження порушень законодавства у галузі природокористування і охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природокористувачів тощо. 1.2. Поняття екологічного правопорушення Підставою для притягнення до відповідальності Ї вчинене правопорушення, яке можна назвати екологічним правопорушенням. Зміст екологічного правопорушення - така дія (без- Дія), яка порушує встановлений порядок природокористування та охорони навколишнього природного середовища, суперечить приписам та вимогам, дозволам та заборонам природоохоронного законодавства, спричиняє певну шкоду природі та її ресурсам, здоров'ю людини та викликає відповідні юридичні наслідки. Екологічне правопорушення характеризується передусім такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність. У залежності від того, в якій галузі здійснене екологічне правопорушення, можна говорити про земельні, лісові, водні та інші екологічні правопорушення. Правопорушення можна умовно поділити на дві групи: • найбільш чітко означена в законодавстві і в неї входять порушення, які полягають у незаконному розпорядженні природними ресурсами та їх самовільному захваті (заняття самовільно земельної ділянки, самовільний обмін земельними ділянками тощо); • пов'язана з порушеннями правил, порядку користування природними ресурсами. Загальна ознака - спрямованість їх проти вимог про раціональне, комплексне, цільове використання природного ресурсу, проти вимог про збереження корисних властивостей, як самого ресурсу, який використовується, так і суміжних з ним. Причини екологічних правопорушень: • невідповідність законів; • відсутність економічної основи виконання еколого- правової норми; • недоліки організаційно-виконавчої діяльності; • панування споживацької психології. Суть правопорушення розкривається через його склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна та об'єктивна сторони. 1.3. Об'єкти та суб'єкти правопорушення Суб'єктами правопорушень можуть бути організація, підприємство, посадові особи та громадяни. Суб'єктивну сторону екологічного правопорушення складає вина у формі наміру або через необережність. Об'єкт правопорушень - встановлений екологічний правопорядок суспільних відносин у галузі раціонального природокористування та охорони довкілля. З екологічним порядком пов'язана об'єктивна сторона правопорушень, які характеризуються: • протиправністю дій, які призвели до порушення екологічного правопорядку; • завданням шкоди або загрози її завдання навколишньому природному середовищу; •причинним зв'язком між протиправною дією та шкодою, що настала. Спеціальними об'єктами правопорушення є вода, земля, повітря тощо. З об'єктивного боку екологічне правопорушення є протиправна дія, виконана шляхом дії або бездіяльності. Згідно з чинним законодавством порушення природоохоронних вимог тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність, тобто право користування природним об'єктом охороняється нормами кримінального, адміністративного та цивільного права в однаковій мірі. Застосування заходів відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів. 1.4. Цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність за порушення вимог природоохоронного законодавства Суть цивільно-правової відповідальності за порушення екологічного законодавства полягає у накладанні на особу, винну у вчиненні екологічного правопорушення, і виражається найчастіше у двох формах: відшкодування збитків і стягнення неустойки. Дисциплінарна відповідальність наступає лише за економічні порушення, здійснені робітниками в процесі виконання ними своїх трудових обов'язків. Дисциплінарна відповідальність застосовується адміністрацією підприємства, де працює правопорушник, До заходів дисциплінарної відповідальності відносяться: зауваження; догана; сувора догана; звільнення. 1.5. Адміністративна відповідальність за порушення вимог природоохоронного законодавства Законодавство України про адміністративні правопорушення має завданням охорону суспільного ладу України, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, встановленого порядку управління, державного та громадського порядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції України, законів, поваги до прав, честі й гідності інших громадян тощо. Суб'єкт адміністративної відповідальності - юридичні та фізичні особи, дія або бездія яких призвела до порушення вимог природоохоронного законодавства. Об'єкт адміністративної відповідальності - екологічна безпека, тобто такий стан захищеності життєво важливих екологічних інтересів людини, котрі забезпечують його права на життя, на чисте природне середовище. Суб'єктивна сторона адміністративної відповідальності - екологічні проступки можуть бути в формі умислів, необережності. Об'єктивна сторона адміністративної відповідальності - відсилання до діючих правил, вимоги котрих порушуються. 1.6. Впровадження справ про притягнення до адміністративної відповідальності Важливим аспектом практичного застосування положень Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП) є адміністративне провадження. Адміністративне провадження включає такі процедури: адміністративне розслідування за фактом проступку, порушення справи, про адміністративне переслідування Треба розрізняти підставу і приводи порушення справи про адміністративне правопорушення. Підставою для порушення справи і провадження розслідування у справі є здійснення особою діяння, що має ознаки адміністративного правопорушення, яке характеризується ознакою протиправності та пов'язане з недодержанням установлених правил у сфері охорони природи. Приводом до порушення справи є інформація про протиправне діяння. Такою інформацією можуть бутні заяви очевидців, повідомлення службових осіб, безпосереднє виявлення факту порушення працівниками органів Мінекобезпеки України при проведенні перевірки стану виконання вимог природоохоронного законодавства на підприємствах, в організаціях і т. д. Адміністративне розслідування - це попередня перевірка фактичних обставин конкретного порушення статей природоохоронного законодавства, огляд місця події, збирання пояснень у порушників та очевидців тощо. Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку службова особа контролюючих органів встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення. Розгляд та вирішення цієї справи Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачені процесуальні строки, що визначають періоди у часі проходження адміністративних справ. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення. Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також для запобігання вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами. За вчинення адміністративних правопорушень природоохоронного законодавства можуть застосовуватися такі адміністративні стягнення: попередження, штраф та інше. Попередження є заходом виховної дії, суть котрої полягає в офіційному вираженні негативної оцінки поведінки порушника з боку державного органа або посадової особи. Штраф як захід адміністративного покарання становить собою грошове покарання, яке накладається посадовою особою на винного в здійсненні адміністративного проступку. При накладанні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються: щире розкаяння винного; відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди; вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або збігу тяжких особистих чи сімейних обставин та інше. Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються: продовження протиправної дії, не зважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її; повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному покаранню; вчинення правопорушення групою осіб та інше. Оскарження або перегляд постанови в порядку нагляду Це питання знаходиться у віданні відповідних органів, на які покладені контроль і нагляд за законністю розгляду справ про адміністративні правопорушення. Такими органами є: вищестояща посадова особа, народний суд. Підставою для перегляду справи можуть бути: скарга громадянина, щодо якого ухвалено постанову; протест прокурора чи відповідні дії вищестоящого органу чи посадової особи. Скарга на постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути подана протягом десяти днів з дня винесення постанови в порядку, передбаченому законодавством України. В разі пропуску зазначеного строку без поважних причин скарга на розгляд не приймається. Подання у встановлений строк скарги зупиняє виконання постанови про накладання адміністративного стягнення до розгляду скарги. Копія рішення по скарзі або протесту на постанову у справі про адміністративне правопорушення протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої її винесено. Виконання постанови Постанова про накладання адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладання адміністративного стягнення здійснюється службовою особою, яка винесла постанову. Не підлягає виконанню постанова про накладання адміністративного стягнення, якщо її не було передано до виконання протягом трьох місяців з дня винесення (ст. 303 КУАП). 1.7. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення Розглядають справи про такі адміністративні порушення: • органи державного гірничого нагляду - про порушення законодавства про надра (ст. ст. 47, 57, 58 КУАП); • органи та установи, що здійснюють державний санітарний нагляд,- про адміністративні правопорушення зв'язані з порушенням санітарно-гігієнічних правил і норм, передбачених ст. ст. 78, 79, 80,81 КУАП; Контрольні запитання та завдання 1. Що таке екологічна відповідальність? 2. Поняття екологічного правопорушення. 3. Цивільно-правова відповідальність. 4. У чому полягає адміністративна відповідальність? 5. Розкажіть про адміністративне розслідування за фактом конкретного порушення статей природоохоронного законодавства. Розділ 2 ЯДЕРНА ТА РАДІАЦІЙНА БЕЗПЕКА ПЛАН (логіка викладу) 1. Загальна характеристика. 2. Стан атомної енергетики. 3. Джерела іонізуючого випромінювання в народному господарстві. 4. Радіоактивні відходи і поводження з ними. 5. Стан уранодобувної та переробної промисловості. 6. Стан нормативної бази з ядерної та радіаційної безпеки. 2.1. Загальна характеристика Впродовж кількох десятиліть в Україні здійснюється масштабна ядерна програма, але тільки з набуттям незалежності в національному Законодавстві проголошено пріоритет безпеки людини і довкілля як основи державної політики в ядерній галузі. Приєднання України, як суверенної держави, до ряду міжнародних Конвенцій та Угод поклало на неї відповідальність та зобов'язання по дотриманню вимог цих правових актів. Зокрема, ратифікація Україною Конвенції з ядерної безпеки продемонструвала визнання нею: • відповідальності за ядерну безпеку тих ядерних установок, що знаходяться під її юрисдикцією; • необхідності забезпечення того, щоб використання ядерної енергії було безпечним, добре відрегульованим та екологічно раціональним; • необхідності повсякчасного сприяння підтриманню високого рівня ядерної безпеки; • зобов'язань щодо використання основоположних, сформульованих на міжнародному рівні керівних принципів безпеки. Досвід розвинутих ядерних держав свідчить про те, що безпечне використання ядерних технологій пов'язане з вирішенням численних і складних проблем і можливе тільки за умов ефективного регулювання безпеки, управління нею та наявності адекватного наукового, аналітичного, технічного, методичного та експертного супроводу. За кількістю ядерних енергетичних установок Україна посідає 8-е місце в світі і 5-е в Європі. Запорізька АЕС є найпотужнішою атомною електростанцією в Європі. В Україні існує 5 АЕС із енергоблоками, які мають різні конструктивні особливості та знаходяться на різних стадіях життєвого циклу: Рівненська АЕС - три енергоблоки; Хмельницька АЕС - один енергоблок; Південно-Українська АЕС - три енергоблоки; Запорізька АЕС - шість енергоблоків; Чорнобильська АЕС - три енергоблоки. Основу реакторного парку України складають водо-водяні реактори типу ВВЕР-1000, реактори ВВЕР-440 та уран-графітові канальні реактори типу РБМК-ІООО. В Україні розташовано два дослідницьких реактори: ВВР-М - в м. Києві, (Київський інститут ядерних досліджень НАН) та ДР-100 -ум. Севастополі (Севастопольський інститут ядерної енергії і промисловості). Україна має шість регіональних підприємств Державного об'єднання «Радон» по поводженнюз радіоактивними відходами, які приймають на збереження радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства (крім ядерної енергетики). У 30-кілометровіи зоні Чорнобильської АЕС зберігається в тимчасових, непристосованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів, які утворились внаслідок аварії на 4-му енергоблоці. Головним джерелом небезпеки залишається об'єкт «Укриття», в якому зосереджені радіоактивні та ядерні матеріали, сумарна активність яких складає 20 млн Кюрі. Підприємства по видобутку та переробці уранової руди знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях і належать до виробничого об'єднання «Східний гірничо-збагачувальний комбінат». Видобування уранової руди в Україні, головним чином, провадиться на 3-х виробничих майданчиках: Жовтоводському, Кіровоградському та Смолінському рудниках. У 1996 р. ВО «СхідГЗК» передане для промислового використання Новокостянтинівське родовище. Девлатівське та Братське родовища (Дніпропетровська та Миколаївська області) вже кілька років не експлуатуються і там продовжуються рекультиваційні роботи, після закінчення яких, землі будуть передані у господарське використання. Україна належить до країн з розвиненим використанням ядерних технологій та джерел іонізуючого випромінювання (ДІВ) по всіх напрямах господарчої, медичної та наукової діяльності. За неповними даними, в областях України є близько 2086 потенційних заявників (без медичних установ), що мають отримати дозвіл на здійснення діяльності з ДІВ. У зв'язку з економічною кризою деякі підприємства припинили свою Діяльність, у т. ч. і з джерелами іонізуючого випромінювання. Це спричинило необхідність нагального вирішення проблем запобігання несанкціонованому обігу ДІВ та їх втратам, що може призвести до опромінення людей і забруднення навколишнього середовища. 2.2. Стан атомної енергетики Питання, пов'язані з радіаційною та ядерною безпекою АЕС, вивчаються та аналізуються як національними органами, уповноваженими державою, так і міжнародними організаціями та експертними комісіями. Особлива увага міжнародних експертів та комісій, в основному, зумовлена специфікою проектів АЕС, розроблених у колишньому СРСР, та низкою концептуальних рішень забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, що відрізняються від прийнятих у міжнародній практиці. Ядерна безпека АЕС, насамперед, залежить від стану експлуатаційної безпеки. Аналіз і оцінка експлуатаційної безпеки АЕС виконуються на основі аналізу звітів з порушень у роботі АЕС, річних звітів з поточного стану експлуатаційної безпеки, а також за результатами інспекційних перевірок. На сьогодні продовжується реалізація програми заходів по підвищенню безпеки діючих енергоблоків з реакторами типу ВВЕР. Але обсяг та види робіт кожна АЕС вимушена корегувати з огляду на економічні та матеріально-технічні чинники. Слід зазначити, що порушення в роботі АЕС призводить до необхідності зупинки енергоблоків, що тягне за собою недовиробіток електроенергії та інші негативні наслідки. Корегуючі заходи, спрямовані на виключення повторення різних порушень, що пов'язані з недотриманням персоналом вимог експлуатаційної документації, неякісним виконанням ремонтних та зварювальних робіт, відхиленнями у виконанні технологічних операцій, помилковим впливом на елементи управління та автоматики. Загальною причиною росту помилок персоналу є недостатній рівень його культури безпеки при здійсненні експлуатації, ремонтних та налагоджувальних робіт, а також недоліки адміністративно-технічного управління. Серед найбільш важливих порушень у роботі систеім безпеки, що виникали на АЕС України такі: 1) Відмова органів регулювання системи управління і захисту реактору (ОРСУЗ). 2) Відмови захисних систем безпеки (імпульсно-запобіжних пристроїв компенсатора тиску). Згідно з вимогами «Положення про порядок розслідування та облік порушень у роботі атомних станцій», всі порушення в роботі АЕС оцінюються з точки зору впливу на безпеку. Для визначення рівня порушень у практиці використовується міжнародна шкала ядерних подій INES. Характерні причини, що впливають на стан безпеки та надійність експлуатації АЕС такі: • виконання робіт з порушенням технології ремонту; •виконання ремонту без дозволу на право його ведення; • виконання ремонтних робіт без наявності технології на їх проведення; • необгрунтоване зменшення обсягів ремонту із заміною одного виду ремонту іншим та обсягів експлуатаційного контролю металу і зварювальних з'єднань; •невиконання заходів, направлених на підвищення безпеки, приведення стану обладнання і трубопроводів АЕС у відповідність із вимогами діючих правил; • у процесі технічного огляду не перевіряється корозійний стан внутрішніх поверхонь обладнання; • обсяги технічного обслуговування зварювального обладнання не відповідають інструкціям по їх експлуатації; • порушується порядок обліку, зберігання і видачі у виробництво зварювальних матеріалів; •перенесення термінів виконання ремонтних робіт окремого устаткування систем керування та надійного енергозабезпечення без обґрунтування його працездатності; • через відмову від послуг спеціалізованих організацій, ремонт електронного та електротехнічного обладнання виконується непідготовленим персоналом, який не пройшов атестацію; • обладнання та трубопроводи технологічних систем енергоблоків на АЕС не приведені у відповідність з вимогами діючих в Україні ПНАЕ Г-7-008-89; • ремонтні підрозділи АЕС не укомплектовані інст рументом, пристроями та матеріалами, необхідними для проведення ремонтних робіт; • у проектах більшості АЕС не передбачено технологічних можливостей переробки (кондиціювання) радіоактивних відходів (насамперед, це стосується спалювання горючих твердих і рідких РАВ); • відсутні системи автоматизованих постів контролю радіаційного стану на території АЕС та в зоні спостереження. У 1997 р. регулюючий орган прийняв рішення про внесення в особливі умови тимчасових ліцензій на екст плуатацію енергоблоків АЕС вимоги, стосовно розробки та узгодження довгострокової програми підвищення рівня безпеки енергоблоків, що знаходяться в промис- ловій експлуатації. Ці програми були розроблені, пройшли експертизу та узгодження. Заходи, що передбачались в програмах кожної АЕС, а також вимоги та рекомендації регулюючого органу стали підґрунтям для розробки Національною енергогенеруючоїо компанією «Енергоатом» «Галузевої довгострокової програми підвищення безпеки АЕС України». Зазначені програми включають розробку та реалізацію організаційних і технічних заходів, що спрямовані на вирішення таких, важливих для безпеки та надійності експлуатації, питань: • усунення невідповідностей та відхилень від вимог діючих науково-технічних документів або зменшення впливу цих відхилень на стан безпеки шляхом реалізації компенсуючих заходів; • усунення недоліків у роботі систем та обладнання, що виявлені експлуатаційною практикою; • вдосконалення адміністративно-технічного управління та контролю; • врахування та впровадження світового досвіду експлуатації, а також рекомендацій МАГАТЕ у вирішенні питань безпеки. Необхідно підкреслити, що реалізація довгострокових програм підвищення безпеки АЕС значною мірою залежить від державної економічної та фінансової політики щодо повної та своєчасної реалізації на енергетичному ринку виробленої АЕС електроенергії та цільового й достатнього фінансування робіт. Відповідно постанови КМУ (№ 1561 від 28.12.96) був розроблений і затверджений (рішення № 5 від 18.04.97) Урядовою комісією з питань комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС програмний документ «Стратегія перетворення об'єкту «Укриття» ВО ЧАЕС». Заплановані заходи, в основному, мали своєю метою підвищення достовірності контролю за станом безпеки та застосування більш ефективних засобів поглинання нейтронів. З метою запобігання розвитку гіпотетичної самопід-тримної ланцюгової реакції було розроблено та впроваджено в дослідну експлуатацію технічні засоби введення нейтронно-поглинаючих речовин в основні скупчена ня ядерно-вміщуючих матеріалів. Ці засоби повинні спрацьовувати в разі перевищення контрольних рівнів щільності потоку нейтронів за показниками систем контролю. 2 3. Джерела іонізуючого випромінювання в народному господарстві у зв'язку з відсутністю достатньої інформації про характер використання та зберігання джерел іонізуючого випромінювання (ДІВ), оцінка загального стану радіаційної безпеки при поводженні з ДІВ має відносний характер та ґрунтується на даних, що отримані з підприємств, які ліцензуються (проліцензовані), або з підприємств, де здійснюється інспекційний нагляд відповідними підрозділами Міністерства екології та природних ресурсів України. Об'єктивний аналіз стану радіаційної безпеки в загальнодержавному масштабі дасть змогу детально оцінити радіаційну обстановку, а також забезпечити вирішення всіх проблем пов'язаних з використанням ядерної енергії, радіаційне небезпечних технологій та речовин, загальної безпеки при захоро-ненні радіоактивних відходів. До загальнодержавних проблем, які вимагають термінового вирішення, слід віднести: • використання або зберігання ДІВ з простроченим терміном експлуатації (необхідно розробити відповідні норми, правила та методики, які б давали можливість при певних умовах використовувати ці ДІВ. Такий захід збереже кошти на виготовлення чи закупівлю нових ДІВ та зменшить кількість РАВ у вигляді відпрацьованих ДІВ); • наявність великої кількості відпрацьованих ДІВ і не-вирішеність проблеми їх захоронення чи переробки. Особливо це стосується потужних джерел, кількість яких, за попередніми даними, перевищує 1000 одиниць. Ці ДІВ за часів СРСР вироблялись на підприємствах РФ і після закінчення терміну експлуатації поверталися на ті ж підприємства. Зараз Російська Федерація відмовляється приймати відпрацьовані ДІВ; • відсутність у підприємств та організацій фінансових фондів або страхових договорів для відшкодування збитків від можливих радіаційних аварій. • проведення такої політики в державі, яка була б спрямована на обмеження вступу в ринок України закордонних Постачальників, що не включають у контракт на поставку зобов'язання про повернення відпрацьованих ДІВ Постачальнику за вимогою Замовника; • відсутність на підприємствах заявників (ліцензіатів) системи забезпечення якості поводження з ДІВ; • відсутність регіональної системи перевірки знань із радіаційної безпеки у персоналу та посадових осіб заявника; • відсутність методик фінансових розрахунків коштів, які потрібні на ліквідацію наслідків можливих радіаційних аварій при поводженні з ДІВ. 2.4. Радіоактивні відходи і поводження з ними Основними виробниками радіоактивних відходів і місцями їх концентрації на сьогодні є: • АЕС (відпрацьоване ядерне паливо та експлуатаційні РАВ); • урановидобувна і переробна промисловість; • медичні, наукові, промислові та інші підприємства й організації; • Українське державне об'єднання «Радон»; • Зона відчуження ЧорнобильскоїАЕС. 85-90% РАВ України є низько-і середньоактивними. Високоактивні РАВ, в основному, накопичуються на атомних електростанціях у спеціальних сховищах. Головними осередками накопичення найбільшої кількості високорадіоактивних відходів в Україні є атомні станції, на яких здійснюється їх часткова первинна переробка та тимчасове зберігання. Радіоактивні відходи на АЕС складаються з рідких (РРВ) і твердих (ТРВ) відходів. РРВ утворюються з трап-них вод, неорганізованих протікань першого контуру, стоків душових, санпропускників, лабораторій, регенераційних вод спеціальної водоочистки, внаслідок проведення дезактиваційних робіт. Продукт переробки РРВ - кубовий залишок (КЗ), зберігається в такому вигляді або концентрується методом глибокого упарювання для зменшення його об'єму. ТРВ утворюються, в основному, при здійсненні технічного обслуговування та ремонту енергоблоків. Узагальнюючи стан поводження з РАВ на АЕС, можна зробити такі висновки: 1)на всіх станціях намітилася позитивна тенденція до зменшення утворення РРВ; 2) на всіх станціях, крім Південно-Української, утворення ТРВ збільшилось, що свідчить про нагальну потребу введення в дію ефективних програм мінімізації РАВ. На всіх станціях продовжується безконтейнерне зберігання ТРВ «навалом», що не відповідає сучасним вимогам безпеки при поводженні з РАВ та створює потенційну загрозу забруднення навколишнього середовища. 3) На даний час не існує ні економічних, ні нормативних важелів, які б стимулювали АЕС працювати в напрямі різкого зменшення утворення РАВ та наступного зменшення їх обсягів. Проблема поводження з відпрацьованим ядерним паливом в Україні гостро постала в зв'язку з порушенням традиційної практики відправлення відпрацьованих теп-ловидатних збірок в Росію на переробку та захоронення. Крім поточних питань щодо безпечного поводження з відпрацьованим ядерним паливом та проміжного його збереження, в перспективі нагального вирішення набудуть проблеми захоронення продуктів переробки такого палива, що почнуть повертатися з підприємств Росії починаючи з 2015р. Першочерговим завданням для поліпшення стану радіаційної безпеки на підприємствах УкрДО «Радон» є термінова ізоляція діючих і законсервованих сховищ РАВ від атмосферних опадів. Необхідно також переглянути концепцію захоронення РАВ. Захоронення в існуючих сховищах високоактивних тритій-титанових цілей, характерною особливістю яких є зростаюча з часом десорбція тритію, призводить до дифузії збагаченої тритієм води крізь локальні порушення цілісності сховища. Для кардинального вирішення проблеми нерозповсюдження радіонуклідів з аварійних сховищ слід включити до прийнятої Кабінетом Міністрів України у 1996 р. Державної програми поводження з радіоактивними відходами додаткове завдання щодо здійснення перезахоронення ТРВ із сховищ старих конструкцій, що, в свою чергу, потребує розробки (або придбання) відповідної техніки та технології. Джерелами РАВ території Зони відчуження ЧАЕС є забруднені внаслідок аварії на 4-му блоці ЧАЕС ґрунт, будівлі, споруди, машини, металобрухт, механізми, тощо. РАВ знаходяться безпосередньо на території зони відчуження, або розміщені в тимчасових пунктах їх локалізації. 2.5. Стан уранодобувної та переробної промисловості Характерним для уранодобувної та переробної промисловості є те, що майже всі їх відходи - відвали шахтних порід, скиди та викиди (рідкі, газоподібні) - становлять собою джерела радіоактивного забруднення довкілля. Як основні радіонукліди в них містяться природний уран, торій, продукти розпаду уранового та торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми обсягами хвостосховища та утримувана в них активність. Головними джерелами забруднення довкілля є такі процеси: • есхаляція радону з поверхні хвостосховищ; • перенесення з частинками пилу радіонуклідів на значні відстані (до 650 м) від основного джерела; • скиди забрудненої шахтної води та змиви радіоактивних речовин поверхневими водами із забруднених ділянок у природні водойми. 2.6. Стан нормативної бази з ядерної та радіаційної безпеки На час прийняття Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., якою Україна проголошувалась як суверенна без'ядерна держава, нормативна база використання ядерної енергії складалась з низки норм та правил, виданих різними відомствами колишнього СРСР без належної координації, а законодавчої бази практично не існувало, за винятком членства України, як однієї з правонаступниць СРСР, у Конвенції ВОЗ 1960 р. про захист від іонізуючої радіації, а також членства в Конвенції 1986 р. про раннє оповіщення про ядерну аварію та Конвенції 1986 р. про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. Аналіз причин та наслідків аварії на Чорнобильській АЕС показав, що: • чинні норми та правила не розглядали комплексну оцінку безпеки як основу дозвільного регулювання, замінюючи її системою обов'язкових приписів; • покладення на експлуатуючу організацію відповідальності за безпеку АЕС не забезпечувалось належними повноваженнями, які обмежувались командно-адміністративною системою управління економікою, що існувала на той час, і це становище було зафіксовано положеннями діючих норм та правил; • низка важливих з точки зору безпеки питань (зняття АЕС з експлуатації, управління наслідками тяжких позапроектних аварій тощо) залишалася значною мірою неврегульованою. Децентралізація економіки, інтеграція України у світову спільноту, розширення ринку постачальників технологій та обладнання для ядерної галузі привели до реальної конкуренції і, відповідно, боротьби за якість обладнання та послуг і показали, що успадкована система суворо обов'язкових норм та правил, за відсутності відповідної законодавчої бази, обмежує пошук оптимальних, з точки зору ефективності та безпеки, рішень і стримує розвиток ядерної галузі визначеними технологічними рамками. Однією з ознак інтеграційних процесів стало приєднання України та підписання нею низки міжнародних договорів у галузі ядерної та радіаційної безпеки. Так, 5 травня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, 16 листопада 1994 р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерних матеріалів як без'ядерна держава, 12.07.1996 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Однією з перших Україна поставила свій підпис під Конвенцією про ядерну безпеку. Об'єднаною Конвенцією про безпеку відпрацьованого ядерного палива та безпеку радіоактивних відходів. Протоколом 1997 р. про внесення змін до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Конвенцією про додаткову компенсацію за ядерну шкоду. Першим кроком на шляху створення власного ядерного законодавства стало затвердження Верховною Радою України 24.01.1994 р. Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні. Прийняття на засадах, проголошених зазначеною Концепцією, у 1995 р. Законів України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» та «Про поводження з радіоактивними відходами» створило підґрунтя для розвитку законодавчої та нормативної бази регулювання безпеки використання ядерної енергії у відповідності з кращою світовою практикою та з сучасними інтеграційними тенденціями, проголошеними Конвенцією про ядерну безпеку. 19 листопада 1997 р. був прийнятий Закон України «Про видобування та переробку уранових руд». Задля забезпечення імплементації положень Віденської конвенції про цивільно-правову відповідальність за ядерну шкоду, включаючи обов'язкове страхування відповідальності оператора за ядерну шкоду, 3 грудня 1997 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв'язку з приєднанням України до Віденської Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду». 14 січня 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань». Цей Закон спрямований на забезпечення захисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іонізуючого випромінювання, спричиненого діяльністю, пов'язаною з використанням ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання будь-яких типів, включаючи радіоактивні відходи, а також у випадках радіаційних аварій шляхом здійснення запобіжних та рятувальних заходів з радіаційного захисту і з компенсації та відшкодування радіаційної шкоди. 17 грудня 1997 р. Верховною Радою України були ратифіковані два міжнародно-правові акти - Конвенція про ядерну безпеку та Угода між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Ратифікувавши Конвенцію про ядерну безпеку, Україна підтвердила свою прибічність принципам культури ядерної безпеки і забезпечення їх виконання на практиці (тобто безпечна робота АЕС, а не робота АЕС взагалі), готовність до відкритого діалогу з конкретних питань безпеки ядерних установок та пошуку оптимальних рішень (адже, згідно зі статтею 6 Конвенції навіть у випадку, якщо подальша експлуатація певного блоку не може бути безпечною, ніхто не збирається примушувати Україну до зупинки цього блоку, поки для цього не створені певні економічні та соціальні передумови). У процесі підготовки до ратифікації Конвенції Міне-кобезпеки був проведений аналіз чинних законодавчих та нормативних актів, рішень, що приймались органами державної виконавчої влади різних рівнів, виконання цих рішень, а також поточного стану ядерно-енергетичної галузі та безпеки атомних електростанцій України з точки зору Конвенції про ядерну безпеку. Висновки, зроблені Мінекобезпеки за результатами аналізу, були враховані народними депутатами України, тому Законом України «Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку» Кабінету Міністрів України було дано доручення в місячний термін внести до Верховної Ради України проекти Законів України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» та «Про органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки» з урахуванням положень Конвенції про ядерну безпеку. Проект Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії», що закладає правові основи створення ефективної дозвільної системи в сфері використання ядерної енергії відповідно до міжнародних зобов'язань України, було внесено Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради 24 листопада 1997 р. Проект Закону України «Про органи державного' регулювання ядерної та радіаційної безпеки», в якому визначається розподіл компетенцій щодо державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки між Мінекобезпеки та МОЗ, та закладаються основні правові засади для забезпечення незалежності цих органів при прийнятті регулюючих рішень, а також належних фінансових та людських ресурсів для їх діяльності, внесено до Верховної Ради України у березні 1998 р. Крім того, завершується узгодження пакету законопроектів, що встановлюють механізм належного фінансування заходів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки. Питання ядерної та радіаційної безпеки регулюються також низкою нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, зокрема: • «Положення про державну систему обліку та контролю ядерних матеріалів» (затверджено Постановою КМУ від 18 грудня 1996 р. № 1525); • «Порядок розроблення та затвердження норм, правил та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки» (затверджено Постановою КМУ від 8 лютого 1997 р. № 163); • «Порядок взаємодії органів виконавчої влади та причетних юридичних осіб у разі виявлення джерел іонізуючого випромінювання, які знаходяться у незаконному обігу» (затверджено Постановою КМУ від 4 березня 1997р. №207); • «Положення про Державний регістр джерел іонізуючого випромінювання і оплату послуг на їх реєстрацію» та «Програма створення Державного регістру джерел іонізуючого випромінювання» (затверджено Постановою КМУ від 4 серпня 1997 р. № 847); • «Положення про організацію перевезення радіоактивних матеріалів територією України» (затверджено Постановою КМУ від 29 листопада 1997 р. № 1332); •«Порядок спеціальної перевірки для надання дозволу до роботи на ядерних установках, з ядерними матеріалами» (затверджено Постановою КМУ від 25 грудня 1997р. № 1472). Після набуття чинності Законів України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» та «Про поводження з радіоактивними відходами» було проаналізовано на відповідність законодавству України всі чинні нормативні документи. Аналіз засвідчив необхідність внесення суттєвих змін у низку документів, а також у структуру нормативної бази в цілому. Ці зміни мали врахувати перехід до режиму дозвільного регулювання, чітке розмежування повноважень між суб'єктами регулювання, досвід використання документів та висновки аналізу практики експлуатації і відхилень від діючих норм. Контрольні запитання та завдання 1. Дайте характеристику ядерної та радіаційної безпеки. 2. Охарактеризуйте стан атомної енергетики в Україні. 3. Вкажіть, які ви знаєте джерела іонізуючого випромінювання в народному господарстві? 4. Які Ви знаєте нормативно-правові акти. що регулюють безпеку використання ядерної енергії? Розділ З МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ ТА ЯДЕРНОЇ БЕЗПЕКИ ПЛАН (логіка викладу) 1. Багатостороннє співробітництво та міжнародна діяльність. 2. Міжнародне співробітництво: програми та проекти. 3.1. Багатостороннє співробітництво та міжнародна діяльність На виконання зобов'язань України як члена Ради Європи підготовлені відповідні законопроекти та виконані всі погоджувальні процедури щодо ратифікації Верховною Радою України Конвенції про охорону дикої фауни, флори та природного середовища Їх перебування в Європі (Бернська Конвенція). Закон про приєднання до Бернської Конвенції був прийнятий Верховною Радою 29 жовтня 1996р. У 1997 р. набула чинності для України Рамкова Конвенція 00Н про зміну клімату. На 3-й Конференції Сторін Конвенції (Кіото) делегація України брала участь як делегація повноправної Сторони Конвенції, що дало можливість представити інтереси України й забезпечити ухвалення винятково позитивних для України рішень (таких як торгівля квотами на викиди парникових газів, стабілізація Обсягів викидів парникових газів на рівні 1990 р.). У 1997 р. також набула чинності для України Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.). На сьогодні Україна є Стороною 18 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального характеру та 4 протоколів до них. У галузі ядерної та радіаційної безпеки основна увага приділялась проблемам подолання наслідків аварії на ЧАЕС, закриття станції та підвищення рівня безпеки на ядерних об'єктах. Проведено кілька раундів переговорів з лідерами країн «Великої Сімки» та Комісії Європейських Співтовариств щодо виконання зобов'язань у рамках Меморандуму порозуміння між Урядом України та Урядами «Великої Сімки» щодо закриття ЧАЕС та щодо надання підтримки для реалізації політичного рішення Уряду України стосовно закриття ЧАЕС до 2000 р. Переговори щодо фінансових умов закриття ЧАЕС тривали. Зокрема, в листопаді 1997 р. відбулася Міжнародна Конференція з проблем закриття Чорнобильської АЕС, в якій взяла участь делегація України на чолі з Президентом України Л. Кучмою. Під час Конференції було досягнуто домовленості щодо залучення коштів в обсязі 387,3 млн. доларів США на реалізацію проекту «Укриття» та інших проектів, пов'язаних із закриттям ЧАЕС. Україна підписала: Конвенцію про радіоактивні відходи (підписано 01.10.97р.) Конвенцію про поводження з радіоактивними відходами та відпрацьованим ядерним паливом (29.09.97 р.) Конвенцію про додаткову компенсацію за ядерну шкоду (29.09.97 р.) та ратифікувала Конвенцію про ядерну безпеку (17.12.97р.) Верховна Рада України ухвалила зміни до національного законодавства в зв'язку з приєднанням до Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду; Конвенції ЄЕК 00Н про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті; Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Тривав процес реалізації проекту створення нових регіональних екологічних центрів (НРЕЦ) в нових незалежних державах (ННД). Проект фінансувався Урядом США та підтримувався західними донорами, зокрема програмою ТАСІS. Проведено низку консультативних зустрічей та робочих нарад Міжнародної Наглядової Ради проекту (Москва, Київ, Кишинів). Відкрито -координаційний офіс НРЕЦ в Україні та проведено необхідну роботу по забезпеченню його юридичного статусу. Розвивалося співробітництво з Європейським Союзом, зокрема в рамках Програми ТАСІ5. Україна є одним з засновників Міжнародного Агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). 29 вересня - 3 жовтня 1997 р. відбулася 41 сесія Генеральної Конференції МАГАТЕ, в якій взяла участь делегація України, яка провела плідні переговори з делегаціями інших країн та з керівництвом Департаменту гарантій Агентства, в ході яких обговорювалися проблеми реалізації Угоди про гарантії між Україною та МАГАТЕ. Наша країна брала участь у 24 регіональних проектах МАГАТЕ. Важливою є також діяльність Агентства по підвищенню кваліфікації кадрового потенціалу. Українські фахівці з науково-дослідних установ та структур системи Адміністрації ядерного регулювання пройшли навчання з різних питань ядерної безпеки та організації технічної підтримки, а також брали участь у роботі технічних комітетів МАГАТЕ, діяльність яких спрямована на підвищення безпеки ядерних та радіаційних установок. 3.2. Міжнародне співробітництво:програми та проекти Міністерство екології та природних ресурсів України координує природоохоронне співробітництво в рамках 44 двосторонніх міжнародних угод та договорів. В останні роки завершено переговори щодо співробітництва та підписано: • План співробітництва на 1997-2000 рр. між Мінекобезпеки України та Федеральним Міністерством навког лишнього середовища, молоді та сім'ї Республіки Австрія (в рамках Меморандуму порозуміння між Мінекобезпеки України та федеральним Міністерством навколишнього середовища Австрійської Республіки щодо співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища); • Угоду між Урядом України та Урядом Угорської Республіки про оперативне сповіщення про ядерні аварії. обмін інформацією та співробітництво в галузі ядерної безпеки і радіаційного захисту; • Угоду між Міністерством Енергетики США та Мінекобезпеки України про співробітництво в галузі підвищення безпеки українських об'єктів паливного циклу та дослідних реакторів; •Угоду про співробітництво з Радою з ядерної безпеки Іспанії; • Угоду між Мінекобезпеки України та Адміністрацією з питань охорони здоров'я і техніки безпеки Вели-кобританіїпро обмін інформацією; • Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Фінляндії про оперативне сповіщення про ядерні аварії, обмін інформацією та співробітництво в галузі ядерної безпеки та радіаційного захисту; • Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі транспортування ядерних матеріалів; • Угоду між Урядом України та Урядом Австрії про оперативне сповіщення про ядерні аварії, обмін : інформацією та співробітництво в галузі ядерної безпеки та радіаційного захисту. •Угоду про співробітництво між Федеральним наглядом Росії за ядерною та радіаційною безпекою та Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України. Підготовлено до підписання Угоду між Урядом України та Урядом Словаччини про оперативне сповіщення про ядерні аварії, обмін інформацією та співробітництво в галузі ядерної безпеки та радіаційного захисту. Окрім цього, підготовлено низку проектів міжнародних угод та договорів про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (зокрема, з Туреччиною, Грецією, Румунією, Болгарією). Розпочато розробку проекту Угоди про співробітництво в галузі ядерної безпеки з регулюючим органом Італії. У рамках Програми надання підтримки для реалізації природоохоронних проектів Департаментом охорони довкілля Великобританії (через Ноу-Хау Фонд) проведено переговори та погоджено кілька проектів, зокрема по моніторингу повітря Бердянську, по екологічній освіті в Донецьку та ін. У зв'язку з заявою Уряду Японії про готовність надати Україні кредитну підтримку для реалізації соціальне значимих проектів в рамках програми ОДР (Офіційна допомога для розвитку) відбулися чисельні переговори урядових делегацій та експертів, результатом чого стало рішення про розробку пакету проектів. Принаймні два з них мають екологічний характер і спрямовані на реконструкцію каналізаційних мереж у Кривому Розі та Дніпродзержинську. На кінець цього тисячоліття виконувалися та перебували в стані розробки понад 37 міжнародних довго- та короткотермінових програм та проектів у галузі екологічної безпеки на загальну суму понад 28 млн. дол. США. Як найбільш вагому можна виділити таку допомогу, одержану Україною в рамках проектів, що виконуються: • в рамках підготовки Південно-українського екологічного проекту (цей проект був розділений на два окремих проекти для Донецької області та Криму) за фінансової підтримки Агентства охорони довкілля Данії придбано ремонтне обладнання для систем водопостачання та каналізації міст Ялти та Севастополя. В рамках співробітництва з МАГАТЕ, Комісією з ядерного регулювання США, Європейським Союзом (програма ТАСІS), регулюючими органами Німеччини, Франції та інших країн виконувалося понад 20 проектів у галузі ядерної та радіаційної безпеки. Головними результатами міжнародного природоохоронного співробітництва України є: • відображення національних інтересів та позиції України в директивних документах та рішеннях форумів міжнародних міжурядових організацій; • розширення сфери міжнародного співробітництва за рахунок укладання нових угод, договорів та програм, приєднання до діючих багатосторонніх угод у галузі охорони довкілля, ядерної та радіаційної безпеки, що посилює політичний авторитет України та зміцнює національну правову базу; • отримання технічної допомоги у вигляді спільних проектів, грантів, робочих програм; Підвищення кваліфікації українських спеціалістів та управлінців, освоєння нової природоохоронної методології управління, техніки та технологій, що сприяє покращанню екологічної ситуації в Україні. Контрольні запитання та завдання ї. Дайте характеристику багатостороннього співробітництва України в галузі охорони довкілля та ядерної безпеки. 2. Над якими міжнародними програмами працюють фахівці Мінекобезпеки Розділ 4 ЕКОЛОГІЧНА (ПРИРОДНО-ТЕХНОГЕННА) БЕЗПЕКА ПЛАН (логіка викладу) 1. Загальні засади екологічної безпеки. . 2. Класифікація надзвичайних ситуацій. 3. Надзвичайні ситуації природного характеру. 4.1. Загальні засади екологічної безпеки Згідно з Концепцією національної безпеки України екологічна безпека, зокрема, визнана як новий важливий складовий елемент національної безпеки. Створення системи забезпечення екологічної безпеки у нашій державі є однією з підвалин, на якій базуються стратегія, оперативне мистецтво і тактика державної політики. Головними практичними принципами забезпечення екологічної безпеки с: • дотримання установлених державою та органами її влади допустимих рівнів впливу на людину та природне середовище: •здійснення раціонального природокористування, при якому використання ресурсів рівною мірою задовольняє інтереси нинішніх та майбутніх поколінь: •обов'язковість компенсації завданих здоров'ю і природі втрат і взаємна відповідальність адміністративно-територіальних утворень за стан навколишнього се-редовища і транскордонне перенесення забруднень. • своєчасне виявлення і відновлення порушень стану території (акваторії), екосистем і природних комплексів: • збереження біологічного різноманіття: • дотримання норм міжнародного права, виконання дво- і багатосторонніх угод, які регламентують відносини в галузі забезпечення екологічноїбезпеки: • дотримання розумної достатності і допустимості ризику, розвиток науково-технічного прогресу не повинен призводити до соціально-економічних і екологічних катастроф. Темпи виходу України з економічної кризи, зростання добробуту наших людей і національна безпека держави багато у чому залежать від ефективності протидії надзвичайним ситуаціям, зниженню ризику їх виникнення. Щоденно в Україні виникають надзвичайні ситуації, внаслідок яких знищуються матеріальні цінності, гинуть люди, надзвичайно ускладнюються умови виробництва і життя. 4.2. Класифікація надзвичайних ситуацій За останні роки різко збільшилась кількість надзвичайних ситуацій на території України. Значна кількість надзвичайних ситуацій виникла на об'єктах електроенергетики, більшість із них пов'язана з аваріями на електроенергетичних мережах, що призводило до масового відключення від електропостачання на тривалий період часу значної кількості населених пунктів. Практично всі ці надзвичайні ситуації мали природне походження (сильний снігопад, обледеніння, ураган та шквальний вітер) хоча, слід відзначити, що немало НС сталося техногенного характеру (пожежі, вибухи, пошкодження тощо) та надзвичайні ситуації іншого характеру (інфекційні захворювання, виявлення особливо небезпечних речовин та ін.). За класифікацією надзвичайні ситуації можна розподілити на: надзвичайні ситуації техногенного, надзвичайні ситуації природного, медико-біологічного характеру, надзвичайні ситуації іншого характеру, внаслідок яких загинуло і постраждало багато людей. За масштабом дії НС розподілені так: надзвичайні ситуації загальнодержавного масштабу, регіонального масштабу, місцевого масштабу, об'єктового масштабу. До надзвичайних ситуацій техногенного характеру відносяться: . • транспортні аварії; • пожежі, вибухи; • аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин (СДОР); • наявність в оточуючому середовищі шкідливих речовин понад гранично-допустиму кількість; • аварії з викидом (загрозою викиду) радіоактивних речовин (РР); • раптове зруйнування споруд; • аварії на електроенергетичних системах; • аварії на комунальних системах життєзабезпечення; • аварії на очисних спорудах; • аварії на системах життєзабезпечення; • гідродинамічні аварії. Надзвичайні ситуації природного характеру: • геофізичне небезпечні явища; • геологічне небезпечні явища; • метеорологічне та агрометеорологічне небезпечні явища; • морські гідрологічне небезпечні явища; • гідрологічне небезпечні явища; • пожежі лісові та торф'яні; • масова загибель диких тварин. Надзвичайні ситуації медичного та біологічного характеру: • інфекційні захворювання людей; • отруєння людей; • інфекційні захворювання сільськогосподарських тварин; • ураження сільськогосподарських рослин хворобами та шкідниками; • масові отруєння сільськогосподарських тварин; Надзвичайні ситуації іншого характеру: • збройні напади, захоплення і утримання важливих об єктів або реальна загроза здійснення таких акцій; •встановлення вибухового пристрою в громадському місці, установі, організації, підприємстві, житловому секторі, на транспорті; •зникнення або крадіжка з об'єктів зберігання/використання, переробки та при транспортуванні; • виявлення або вилучення особливо небезпечних предметів та речовини; • інші події (не класифіковані). 4.3. Надзвичайні ситуації природного характеру Найбільша кількість надзвичайних ситуацій припадає на метеорологічні небезпечні явища, наслідком яких є людські жертви і завдані значні збитки господарству. Найчастіше повторювались сильний вітер, шквал, силь^ ні зливи. Різке зниження температури майже на всій території України призводило до вимерзання озимих культур. Найбільш трагічним, за масштабами збитків ти жертвами, був атмосферний фронт у вигляді шквального вітру з сильними зливами та градом, який пройшов 23 червня 1997 р. по Волині. Надзвичайні ситуації, викликані дощовими паводка-ми, що були пов'язані з підвищенням рівня води, внаслідок чого було підтоплення значних територій областей, що завдало значних збитків господарству та населенню. Слід відмітити, що найбільша кількість надзвичайних ситуацій, пов'язаних з небезпечними гідрологічними явищами, виникала у Криму та Закарпатській області. Внаслідок лісових пожеж, що виникли у Чернігівській, Волинській, Житомирській та Черкаській областях, було знищено тисячі гектарів лісів. Надзвичайні ситуації геологічного характеру- зсуви земної поверхні. Наприклад, внаслідок зсуву поверхні (м. Дніпропетровськ) практично було зруйновано кілька житлових будинків, школа та два дитячих садки, завдано значних збитків комунальним мережам міста. Значного збитку завдано внаслідок зсуву на 19 км шосе Севастополь-Ялта. Ці дані підтверджують висновки, що територія України відзначається складною геолого-екологічною обстановкою зі стійкою тенденцію до розвитку багатьох геологічних -процесів, серед яких найбільш виділяються зсуви. Найбільшого поширення ці явища набули на Південному березі Криму, морському узбережжі Одеської області, на правобережжі Дніпра в межах Донбасу, на територіях Дніпропетровської, Закарпатської, Львівської, Чернівецької та Полтавської областей. Так, у 1998 р. у Закарпатті внаслідок паводку була підтоплена значна частина території Рахівського, Міжгірського, Хустського, Ужгородського, Іршавського, Мукачівського, Виноградівського, Перечинського, Во-ловецького, Свалявського, В. Березнянського, Берегівського районів. Від впливу паводку загинули люди, завдано великих збитків сільському господарству, постраждали населені пункти, зруйновано велику кількість житлових будинків, мостових переходів, під'їзних шляхів. Порушено газопостачання, енергозабезпечення, затоплено тисячі гектарів сільгоспугідь, зерносховища, склади з міндобривами, загинули 20 тис. га озимих культур, багаторічні трави. Значна частина сільгоспугідь знаходиться у стані, непридатному для подальшого використання. Практично за 12 годин у зоні лиха опинилось понад 260 населених пунктів та майже 400 тис. населення. За масштабністю постраждалого населення стихія в Закарпатті прирівнюється як друга за останні 11 років після Чорнобильської катастрофи, у якій зазнали лиха понад 3 млн.чол. Внаслідок катастрофічної активізації небезпечних екологічних процесів відмічена руйнівна активізація зсувів і селів. Екологічна катастрофа спричинила трагічні наслідки. Слід зазначити, що розв'язання проблеми запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру надасть можливість стабільного функціонування економіки країни. Контрольні запитання та завдання 1. Сформулюйте поняття екологічної безпеки.               содержание   ..  527  528  529   ..