содержание   ..  338  339  340   ..

Учебная книга: Господарське право України. Смолин. Особлива частина. МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Г.В. Смолин ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ особлива частина Навчальний посібник Львів 2010 ББК 67.99 УДК 346 Рекомендовано вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ (протокол №…від ……….2010 р.) Рецензенти: Гарасимів Т.З. – кандидат юридичних наук, доцент Львівського державного університету внутрішніх справ; Соловйов А.В. – кандидат юридичних наук, доцент Львівської комерційної академії; Кашуба Я.М . – кандидат економічних наук, заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Смолин Г.В. Господарське право України . Особлива частина: Навчальний посібник. - Л У навчальному посібнику, згідно з програмою навчальної дисципліни «Господарське право», висвітлено основні правові інститути Особливої частини господарського права щодо функціонального і галузевого державного регулювання господарської діяльності. Розглянуті питання правового регулювання економічної конкуренції, цінних паперів, цін і ціноутворення, інвестицій та інновацій, зовнішньоекономічної діяльності та таких ключових галузей народного господарства як електроенергетика, сільське господарство, будівництво, харчова промисловість, торгівля та побутове обслуговування. Розрахований на студентів, курсантів, аспірантів, які вивчають курс господарського права, викладачів юридичних і економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, власників та керівників підприємств та організацій, юрисконсультів, а також усіх, кого цікавлять питання правового регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки. ББК 67.99 © Г.В. Смолин, 2010 __________________________________________ ЗМІСТ Вступ …………………………………………………………………………......7 ГЛАВА 1. Правове регулювання економічної конкуренції ……………...10 § 1. Поняття і основні положення економічної конкуренції………10 § 2. Монополії та монопольне становище суб’єктів господарювання……………………………………………………….14 § 3. Поняття і ознаки недобросовісної конкуренції…………….......23 § 4. Види діяльності, що обмежують економічну конкуренцію.......30 § 5. Порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції…………….......................................46 § 6. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції………………………………………………55 Контрольні запитання…………………………………………………60 ГЛАВА 2 . Правове регулювання ринку цінних паперів …………………...62 § 1. Поняття, ознаки та види цінних паперів…………………………62 § 2. Ринок цінних паперів…………………...........................................81 § 3. Учасники ринку обігу цінних паперів……………………….…...93 § 4. Державне регулювання ринку цінних паперів…………………105 Контрольні запитання………………………………………………...114 ГЛАВА 3. Правове регулювання цін і ціноутворення ….............................115 § 1. Поняття та функції ціни………………………….………………115 § 2. Види цін…………………………….……………………………..120 § 3. Державне регулювання цін………………………………………128 §4. Контроль і відповідальність за порушення дисципліни цін……139 Контрольні запитання………………………………………………...147 ГЛАВА 4. Правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності ……………………………………………………………………….148 § 1. Поняття і види, суб’єкти та об’єкти інвестицій………………..148 § 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності……………...155 § 3. Інвестиційний договір…………………………………………...162 § 4. Поняття інновацій та інноваційної діяльності…………………167 § 5. Державне регулювання інноваційної діяльності………………176 §6. Господарські договори у сфері інноваційної діяльності……….185 Контрольні запитання………………………………………………..192 ГЛАВА 5. Правове регулювання господарських відносин в енергетиці ………………………………………………………………………194 § 1. Правові засади господарської діяльності в енергетиці………..194 § 2. Державний нагляд і контроль у галузі електроенергетики …...205 § 3. Правове регулювання оптового ринку електроенергетики…...214 § 4. Договори про постачання електричної і теплової енергії……………….............................................................................232 Контрольні запитання………………………………………………..242 ГЛАВА 6. Правове регулювання господарської діяльності з сільськогосподарського виробництва ………………………………………243 § 1. Державне регулювання сільськогосподарської діяльності…...243 § 2. Забезпечення суб’єктів сільськогосподарської діяльності засобами виробництва……………………………………………….265 § 3. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції….278 § 4. Правове регулювання ринку зерна……………………………..292 § 5. Правове регулювання заставної закупівлі та інтервенційних операцій із зерном.……………………………………………………307 Контрольні запитання………………………………………………..317 ГЛАВА 7. Правове регулювання будівельної діяльності …………………318 § 1. Поняття, види і державне регулювання будівельної діяльності………………………………………………………………318 § 2. Умови здійснення будівництва………………………………….331 § 3. Будівельні правовідносини………………………………………358 § 4. Договори підряду в будівництві…………………………………365 § 5. Відповідальність за порушення законодавства про будівельну діяльність………………………………………………………………388 Контрольні запитання………………………………………………...397 ГЛАВА 8. Правове регулювання господарських правовідносин у харчовій промисловості …………………………..............................................................398 § 1. Правові засади забезпечення безпечності та якості харчових продуктів………………………………………………………………398 § 2. Правове забезпечення біологічної біобезпеки харчових продуктів, вироблених з використанням генетично-модифікованих організмів……………………………………………………………...419 § 3. Державний нагляд і контроль із забезпечення безпечності та якості харових продуктів…………………………………………....430 § 4. Державне регулювання виробництва і обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів………………………………………...............452 § 5. Державне виробництво і реалізації цукру………………………466 Контрольні запитання………………………………………………...472 ГЛАВА 9. Правове регулювання торгівельної діяльності та побутового обслуговування …………....................................................................................473 § 1. Правові засади торгівельної діяльності…………………………473 § 2. Правове забезпечення господарських відносин з надання побутових послуг……………………………………………………...491 § 3. Господарсько-правові засоби захисту прав споживачів.............498 § 4. Застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг……………………….509 Контрольні запитання………………………………………………...523 ГЛАВА 10. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності ….524 § 1. Поняття, види і суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності….524 § 2. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності …...533 § 3. Поняття, зміст, види та облік зовнішньоекономічних договорів (контрактів)……………………………………………………………546 § 4. Поняття, тлумачення і використання базисних термінів ІНКОТЕРМС…………………………………………………………..556 § 5. Зовнішньоекономічні операції щодо давальницької сировини та товарообміну…………………………………………………………..566 § 6. Захист прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності………………………………………………………………580 Контрольні запитання………………………………………………...593 ГЛАВА 11. Правове регулювання іноземних інвестицій …………………595 § 1. Поняття та види іноземних інвестицій………………………….595 § 2. Форми здійснення іноземних інвестицій…………….................604 § 3. Інвестиційна діяльність у спеціальних (вільних) економічних зонах……………………………………………………………………622 § 4. Гарантії і компенсації іноземних інвестицій в Україні………..639 Контрольні запитання………………………………………………...644 Список використаної літератури ……………..……………………………..646 ВСТУП Господарські правовідносини у системі державного регулювання господарської діяльності доволі широкі та різноманітні. Об’єктивно, крім Господарського кодексу України, таку діяльність регулюють понад третина всіх законів і підзаконних нормативно-правових актів системи законодавства України. Крім того, формування ринкових відносин у сфері господарювання з огляду на вступ України до СОТ обумовили виникнення і розвиток нових різноманітних форм напрямів державного регулювання економіки. До них, зокрема, можна віднести регулювання економічної конкуренції, ціноутворення, інвестицій та інновацій, оптових ринків, безпеки і якості харчових продуктів тощо. В юридичній літературі з господарського права недостатньо відображена специфіка правового регулювання господарських відносин в окремих сферах і галузях економіки. За таких умов, усі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки адекватного правового регулювання, але і вивчення їх специфіки майбутніми спеціалістами в особливій частині господарського права. Економіко-правовий аспект матеріалу цієї частини вибрано у зв’язку з недостатнім системним і послідовним висвітленням у навчальній та спеціальній юридичній літературі питань правового регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки України. Крім двохскладової форми подання навчального матеріалу з курсу господарського права О.П. Віхров, який в одному із підручників «Господарське право: Спеціальна частина», 2006 р. подає цей курс у трьох частинах: перша (загальна), друга (правове регулювання функціональних видів господарської діяльності), третя (спеціальна) частини з правового регулювання господарської діяльності. Проте, керуючись засадничими положеннями про поділ підручників, навчальних посібників галузевих юридичних дисциплін і кодексів на загальні та особливі частини автором запропоновано навчальний посібник з господарського права, який складається із Загальної частини (виданий у 2008 р.) та Особливої частини (що пропонується). Зауважимо, що така форма подання матеріалу викладена у підручнику «Господарське право» академіка АПрН В.С. Щербини (Підручник. – 3-тє вид., переробл. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 656 с.). Зважаючи на об’єктивну реальність, він відзначає відсутність єдиних методологічних підходів, до формування предмету та системи господарського права, як навчальної дисципліни, що у свою чергу позначилося на змісті даної праці. Навчальний посібник «Господарське право: Особлива частина» охоплює навчальний матеріал другої частини цієї навчальної дисципліни. Вивчення студентами цієї частини господарського права має ґрунтуватися на вже одержаних знаннях з теорії держави та права, конституційного, адміністративного та інших галузей права, а також загальної частини господарського права. Зазначені обставини зумовили розгляд у особливій частині запропонованого навчального посібника питань правового регулювання таких функціональних видів господарської діяльності як економічна конкуренція, ринок цінних паперів, ціноутворення, інвестиції та інновації, зовнішньоекономічна діяльність та іноземні інвестиції; таких галузей економіки як електроенергетика, сільськогосподарське виробництво, будівельна галузь, виробництво харчових продуктів, торгівля та побутове обслуговування тощо. Для поглиблення вивчення окремих тем з Особливої частини господарського права, написання магістерських робіт, до кожного розділу навчального посібника пропонуються контрольні запитання, список літератури: нормативно-правові акти, збірники законодавства та його коментарі, наукові статті, монографії, підручники та навчальні посібники. До всіх розділів і тем курсу «Господарське право: Загальна частина», крім підручників і посібників, рекомендовані коментарі Господарського кодексу України (Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Коментар/ За ред. Саніахметової Н.О., Харитонова О.Є. – Х.: Одиссей, 2004. – 848 с.; Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: 2 –ге вид., переробл. і доп. / За ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини; Кол. Авт.: О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербини та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.) та інші праці. Запропонований посібник розрахований на студентів, курсантів та викладачів юридичних і економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, власників і керівників підприємств і організацій, юристів, усіх, кого цікавлять питання правого регулювання функціональних видів господарської діяльності та провідних галузей економіки. ГЛАВА 1 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ § 1. Поняття і основні положення економічної конкуренції Конкуренція (від пізньолат. сoncurrentia – змагання, суперництво) означає змагальність суб’єктів господарювання, коли їх самостійні дії обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво необхідної споживачеві продукції. Виражається в економічному суперництві окремих товаровиробників, що відбувається між ними з метою задоволення своїх потреб, забезпечення найвигідніших умов виробництва та збуту товару, одержання найвищого прибутку тощо. Концептуально економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників та публічних інтересів – щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад у сфері господарювання. Лише за умови, що вимагає від учасників ринкових відносин добросовісної поведінки у процесі виробництва і збуту, можлива реальна конкуренція і, відповідно, її позитивний вплив на економіку та інтереси споживачів. Власне під економічною конкуренцією розуміють як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначити умови обороту товарів на ринку. Конкуренція, врегульована законодавством – це легалізована форма боротьби за існування на повному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом. Її роль у наступному: забезпечити оптимальний баланс інтересів, запобігти одержанню господарюючими суб’єктами надприбутків; забезпечити нормативний рівень якості товарів; забезпечити необхідні обсяги товарного наповнення ринку. За таких умов конкурентна політика – це діяльність державних органів, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, захист конкуренції, антимонопольне регулювання з метою підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, стимулювання ефективності виробництва, кращого задоволення потреб споживача. Відповідно до ст. 42 Конституції України, не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне, обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення, обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень. Господарський кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р. і набрав чинності з 01.01.2004 р. (надалі – ГК) містить главу 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції», де визначені загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно з ч.1 ст.25 ГК держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку. Юридичний зміст поняття «конкуренція» визначений у законодавстві. Так, відповідно до ст.1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі – Закон) економічна конкуренція (конкуренція) – це змагання суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Невід'ємними ознаками конкуренції є: наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців певного виду товару; наявність на ринку ідентичних або подібних товарів і послуг; відсутність бар'єрів входу (виходу) на ринок для покупців і продавців. Система правових норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на формування конкурентного середовища, забезпечення ефективного використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок суб'єктів підприємництва складає підгалузь господарського права – конкурентне право. Іншими словами можна сказати, що конкурентне право – сукупність правових норм, спрямованих на обмеження монополізму та розвиток економічної конкуренції. В сучасний період об'єктом правової охорони конкурентного права визнається свобода господарської діяльності. В цілому законодавство про захист економічної конкуренції складається з двох частин: законодавства про монополії (оскільки монополізм теж перешкоджає розвитку ринкових відносин і конкуренції) і законодавства про захист від недобросовісної конкуренції. Особливостями правового регулювання у конкурентному прав є такі: 1) конкурентне право – це тісно пов'язане з економічними процесами в державі і використовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають в господарській діяльності; 2) в сфері правового регулювання конкурентних відносин діють спеціальні структури – Антимонопольний комітет України (надалі – АМК) його відділення, яким надано право здійснювати державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, економічною концентрацією (отже, вони діють в інтересах держави повноважень як суб'єкти публічного права). Але крім цього суб'єкти господарювання мають право за своєю ініціативою захитати свої права і законні інтереси від проявів недобросовісної конкуренції, як з боку конкурентів, так і з боку відповідних державних органів, звертаючись з позовами до судових органів у цих випадках вони діють як суб'єкти приватного права; 3) правовідносини виникають за ініціативою будь-кого з учасників конкурентних правовідносин, тобто згоди іншого учасника не вимагається; 4) учасники конкурентних правовідносин можуть нести відповідальність за порушення конкурентного законодавства (в залежності від скоєного правопорушення) як перед державою, так а перед суб'єктом господарської діяльності, якому була заподіяна шкода, тобто можуть порушуватися як публічні, так і приватні інтереси; 5) у випадках виникнення спорів між особами, вони можуть вирішуватись як в позасудовому, так і в судовому порядку. Конкурентному праву притаманні як загальні відомі у інших галузях і підгалузях принципи – законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом, свободи господарської діяльності (ст. 42 Конституції України), так і спеціальні. Спеціальними принципами є: підтримки добросовісної економічної конкуренції; недопущення зловживання монополізмом, становищем, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції; спеціального регулювання сфери природних державних монополій; єдиного економічного простору (вільне переміщення, товарів, послуг коштів територією України, прозорість ринків); ефективності захисту економічної конкуренції; заборони зловживань (зловживання монопольним становищем); поєднання попереднього і наступного контролю; захисту вітчизняних товаровиробників від недобросовісної конкуренції. За умови реалізації цих принципів успіхів господарської діяльності досягає господарюючий суб’єкт, який пропонує на ринку якісні товари найкращого ґатунку за оптимальними цінами. В кінцевому рахунку зазначимо, що кожен із учасників ринкових відносин може конкурувати і перемагати конкурентів завдяки перевагам, яких здобув власними силами. У ринковій економіці економічна конкуренція проявляється через такі функції: регулювання, мотивації, розподілення та контролю. Функція регулювання полягає в тому, що основні виробним фактори спрямовуються саме у ті сфери, які потребують їх найбільше і де вони будуть використані найефективніше. Це пов'язано з необхідністю для підприємців виробляти ті товари (надавати послуги, виконувати роботи), які потрібні споживачеві. Змістом функції мотивації є здатність конкуренції стимулювати підприємців пропонувати на ринок найкращі товари за найнижчими цінами, а також знижувати витрати на їх виробництво. Утриматися на ринку, де панує конкуренція, і при цьому отримати прибуток можливо, лише якщо виконувати зазначені вимоги. Отже, прибуток перерозподіляється на користь підприємців, які використали свої ресурси найпродуктивніше. Саме в цьому виражається функція розподілення. Функція контролю дає змогу не допустити неефективної діяльності підприємців, а також не дозволяє окремим підприємцям необмежено панувати на ринку і нав'язувати споживачам та іншим учасникам ринку свої правила гри. Таким чином, конкуренція представляє собою легалізовану форму боротьби за існування на певному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом. З цього випливає, що в цілому конкуренцію можна віднести до сфери публічних інтересів, в той час без задоволення цих публічних інтересів неможливо задовольнити приватні інтереси суспільства інтереси суспільства. Саме в цій якості економічна конкуренція підтримується державою і захищається за допомогою різних правових засобів. Держава здійснює вплив на конкуренцію за допомогою податкової, кредитно-грошової, інвестиційної політики, фінансування наукових досліджень, розподілу державних замовлень, а також безпосередньо через законодавство про захист економічної конкуренції. § 2. Монополії та монопольне становище суб’єкта господарювання За умов існування сфер господарювання, в яких конкуренція з об’єктивних причин (технологічних особливостей виробництва, характеру попиту та пропозиції) не можлива і не бажана виникають та існують монопольні утворення. Монополізм (від лат. monopolium – одноособове право на продаж). Монополія в економіці може виникнути природним шляхом, коли внаслідок конкурентної боротьби формуються найпотужніші, конкурентноспроможні, економічно ефективні та рентабельні підприємства, які згодом починають чинити тиск на інших учасників ринку. Проте в економіці вона може з'являтися і штучним шляхом, коли органи державної влади та управління встановлюють для якої-небудь особи встановлюють особливий правовий режим чи надають їй виключне право на яку-небудь діяльність. Поняття «монополія» визначається як ситуація на ринку, за якої кількість продавців чи покупців настільки мала, що продавець чи покупець у змозі впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукту, що реалізується, тобто контролювати ринок. Такий контроль наділяє суб'єкта господарювання, що займає монопольне становище, виключним правом на розпорядження ресурсами, можливістю чинити економічний тиск на конкурентів, споживачів і суспільство в цілому, отримувати постійні прибутки та надприбутки. Причини виникнення та існування монополії різні. Виходячи з цього, за об’єктивних умов і регулюючого впливу держави, з метою захисту інтересів держави та суспільства, можна виділити чотири основні типи монополії: законна (легальна) монополія; державна або адміністративна монополія; приватна монополія; природна монополія; тимчасова монополія; міжнародна монополія. Законна (легальна) монополія — це виключне право суб’єкта господарювання здійснювати певну діяльність на засадах, визначених нормативно-правовими актами. Тобто існування такої монополії регламентовано законодавством, а монопольне право суб'єкта господарювання на здійснення певної діяльності, надання послуг, володіння майном дозволено та підтримується законодавством. Законну (легальну) монополію у свою чергу можна поділити на державну та приватну. Державна або адміністративна монополія — виключне право держави на певну діяльність (зовнішня торгівля, виготовлення грошей, експорт військової зброї, видобування рідкісноземельних металів та ін.), виробництво та реалізацію певних видів продуктів (товарів), морський промисел тощо. Держава залишає за собою монопольне право на виробництво, реалізацію певних товарів для досягнення найбільшого соціально-економічного ефекту від виробництва і реалізації цих товарів та забезпечення контролю за оборотом та виробництвом товарів, які мають стратегічне значення для держави. Монополія держави на виробництво і реалізацію деяких видів товарів масового споживання (тютюн, лікеро-горілчані вироби, сіль, спирт та ін.) охоплюється терміном «державна монополія». Вона може бути повною, якщо держава монополізує і виробництво, і реалізацію відповідних товарів або частковою, коли монополізовано лише виробництво або реалізацію. Державна монополія є у багатьох країнах світу: в Італії — на тютюн, спирт, сірники, пиво; в Японії — на сіль, тютюн, спирт, опій; у Німеччині — на вино. В Україні, відповідно до законодавства, державна монополія існує на діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, охороною важливих об'єктів державної власності, експлуатацією атомних електростанцій та ін. Приватна монополія — це виключне право юридичної чи фізичної особи на розпорядження та використання результатів своєї діяльності. Але не всякий результат діяльності підпадає під визначення приватної монополії. Приватною монополією можуть бути лише ті результати діяльності, на які згідно з законодавством особа має виключні права чи може їх набути. Прикладом такої монополії є результати творчої діяльності (інтелектуальна власність). Щоб стимулювати особу займатися творчою діяльністю у подальшому та для покриття витрат, держава гарантує їй право на виключне (монопольне) володіння та розпорядження протягом певного часу результатами її творчої (інтелектуальної) діяльності. Природна монополія розглядається як сфера економіки, в якій конкуренція з об'єктивних причин (технологічні особливості виробництва, характер попиту та пропозиції) неможлива. Вона має стійкий, постійний характер, майже унеможливлює появу на ринку природних монополій нових суб'єктів. Завдяки монопольному становищу, якому не загрожує конкуренція у найближчій перспективі, такі суб'єкти природних монополій не схильні до збільшення обсягу своїх послуг, підвищення якості та продуктивності праці, запровадження інновацій. При цьому зростання попиту на послуги суб'єктів природних монополій спричиняє, як правило, зростання цін. Відповідно до ст. 1 Закону України від 24.04.2008 р. «Про природні монополії» «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Отже, природна монополія, як сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб'єкт. З економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що один суб'єкт може забезпечити весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх би мав ряд конкуруючих суб'єктів. Прикладом може бути знов-таки діяльність підприємств, що надають суспільству послуги з електропостачання, зв'язку тощо. У цьому разі ефект масштабу у виробництві та розподілі товару забезпечує отримання ефекту низьких витрат на виробництво одиниці продукції і виходячи з цього — низьку ціну. За цих умов конкуренція є нерентабельною. Якщо б ринок поділити між виробниками, ефекту масштабу не було б досягнуто. Витрати на виробництво одиниці продукції мали бути значними і відповідно товари мали б високу ціну, яка б забезпечувала покриття витрат на виробництво. Сьогодні в Україні суб'єкти природних монополій діють на таких ринках: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Тимчасову монополію можна визначити як монополію, за якої суб'єкт господарювання тимчасово стає єдиним покупцем чи продавцем товару на окремому товарному ринку, але ненадовго. Його конкуренти можуть з'явитися на цьому ринку пізніше. Порівняно з природною, тимчасова монополія має нестійкий характер і не може істотно впливати на ринкові процеси. Прикладом тимчасової монополії може бути підприємство, яке вперше запропонувало споживачеві нову продукцію. Міжнародна монополія — це потужна компанія чи група компаній, які встановлюють панування в одній чи кількох сферах світового господарства з метою отримання максимальних прибутків. Міжнародні монополії набувають форми транснаціональних і багатонаціональних підприємств. Транснаціональні підприємства перебувають у власності та управлінні осіб з однієї країни, багатонаціональні — у власності та управлінні осіб з кількох країн. їх характерна ознака — міжнародна розпорошеність акціонерного капіталу та багатонаціональний склад компанії. Зазначені підприємства складаються з материнської компанії, розташованої у країні походження капіталу, та дочірніх товариств, філіалів і відділень, розміщених у різних країнах. Як правило вони є юридичними особами і діють на основі національного законодавства країн, їхнього знаходження. Окрім природних монополій, монопольне становище на ринку товару, робіт і послуг можуть займати окремі суб’єкти господарювання. Так, у відповідності до ст. 1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі — Закон), монопольне становище – це домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Суб’єкт господарювання відповідно до ст. 12 Закону, займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступ інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка кого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також монопольним (домінуючим) може бути визнане становище суб'єкта господарюванням якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам (тягар доведення цього факту покладено на АМК та його територіальні відділення). Поряд з зазначеним, введені спеціальні правила визначення монопольного становища кількох суб’єктів господарювання за таких умов: що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови; сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 70 відсотків – і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону. Таким чином, у законодавстві України не встановлена незаперечна презумпція відсутності у суб'єкта господарювання монопольного (домінуючого) становища. Відповідно до ст. 7 Закону «Про Антимонопольний комітет України» проведення дослідження ринку, визначення меж товарного ринку, а також монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на цьому ринку та прийняття відповідних рішень (розпоряджень) відноситься до повноважень АМК. Процес встановлення АМК наявності монопольного становища на ринку певного товару здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного становища суб'єктів господарювання на ринку; затвердженою розпорядженням АМК від 10.03.94 № 1-р. Вся процедура визначення монопольного (домінуючого) становища відповідно до Методики передбачає ряд стадій, які дозволяють об’єктивно, з обліком кількісних і якісних показників, визначити наявність або відсутність домінування на ринку: встановлення об'єктів аналізу щодо визначення монопольного (домінуючого) становища, а саме суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання), конкретного товару (продукції, роботи, послуги), який випускається, поставляється, продається, придбавається (споживається, використовується) цим (цими) суб'єктом (суб'єктами) господарювання; складання переліку товарів (робіт, послуг), щодо яких має визначатися монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання і які мають ознаки одного товару, товарної групи; складання переліку основних продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп); визначення товарних меж ринку; визначення територіальних (географічних) меж ринку; встановлення проміжку часу, стосовно якого повинно визна­чатися становище суб'єктів господарювання на ринку — визначення часових меж ринку; визначення обсягів товару, який обертається на ринку; розрахунок часток суб'єктів господарювання на ринку; складання переліку продавців (постачальників, виробників) покупців (споживачів) товару (товарної групи) — потенційних конкурентів, покупців, які можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; визначення бар'єрів вступу на ринок та виходу з ринку для суб'єктів господарювання, які продають (постачають, виробляють), придбавають (споживають, використовують) або можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку; встановлення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта (суб'єктів) господарювання на ринку. Методика встановлює етапи визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання як на державному, так і на регіональних ринках. Їх кількість та послідовність проведення можуть змінюватися залежно від фактичних обставин, зокрема особливостей товару, структури ринку, обсягів наявної інформації щодо ринку тощо. Метою визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку є отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту економічної конкуренції, зокрема, демонополізації економіки, антимонопольного регулювання, контроль за узгодженими діями, концентрацією; контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; захисту інтересів суб'єктів господарювання, груп суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень. Саме по собі монопольне (домінуюче) становище того чи іншого суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням (ст. 27 ГК, ст. 12 Закону), лише зловживання ж цим становищем. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону, зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку , є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Слід мати на увазі, що перелік дій (бездіяльності), які включають у дане порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, є невичерпним. Закон дещо деталізує та розширює також наведений у ст. 29 ГК перелік правопорушень, а також повторює окремі склади. Так у ч. 2 ст. 13 Закону передбачено, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцями, продавцями; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації або придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання. Справи про зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єктів господарювання на ринку відповідно до ч. 6 ст. ГК України та ст. ст. 3 і 7 Закону про АМК розглядає АМК та його органи. При розгляді цієї категорії справ обов'язковим є дослідження загальнодержавного (регіонального) ринку з доказом наявності монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання на ньому. Це дослідження повинне здійснюватися незалежно від того, чи був раніше включений суб'єкт господарювання в Перелік суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, і чи визначалося його монопольне становище при розгляді іншої справи в минулому. Оскільки ринкова частка, структура ринку, інші кількісні і якісні параметри ринку й становище на ньому суб'єкта господарювання, його конкурентів (їх відсутність) можуть змінюватися протягом часу. Кваліфікація, відповідно до ст. 29 ГК та ст. 13 Закону, також можлива тільки щодо тих проміжків часу, коли суб'єкт господарювання займав монопольне (домінуюче) становище на ринку. У противному випадку рішення органів АМК може бути скасовано господарським судом. § 3. Поняття і ознаки недобросовісної конкуренції Відповідно до ст. 1 Закону України від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (надалі – Закон) недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, які здійснюються в рамках господарської діяльності та виконуються з наміром вплинути конкурентну ситуацію. Торговими та іншими чесними звичаями, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України прийнятого 16.01.2003 р. (надалі – ЦК) вважаються правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі або має характер правових аксіом. Наприклад, у сфері господарського обороту. Звичаї, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у господарських відносинах не застосовується. Виділяють наступні ознаки недобросовісної конкуренції: недобросовісна конкуренція, на відміну від монополістичної діяльності, може здійснюватися лише активними діями; такі дії будуть розглядатися як правопорушення, якщо вони суперечать не тільки положенням чинного законодавства, але і звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності, справедливості; суб'єктами недобросовісної конкуренції можуть бути лише суб'єкти господарювання; метою активних дій є набуття переваг у підприємницькій діяльності; у результаті дії конкурентам можуть бути заподіяні збитки або нанесена шкода їх діловій репутації. Положення ст. 1 Закону поширюються на всі відомі і невідомі форми недобросовісної конкуренції. Але для полегшення застосування цього Закону в статтях 4-19 наведено перелік порушень, які вважаються проявами недобросовісної конкуренції. Системно вони об'єднані у три групи: неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця); створення перешкод суб'єктам господарювання та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірне збирання, розкриття та використання комерційної таємниці. Неправомірне використання ділової репутації. До цієї групи правопорушень відносяться: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; порівняльна реклама. Неправомірний є також використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого позначення: імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень; рекламних матеріалів, упаковки товарів, а також назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання(підприємця), який має пріоритет на їх використання. Право на найменування регулюється також ЦК (статті 90, 296, 489), ГК (стаття 159), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства (ст. 2). Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання (підприємця). Відносини щодо захисту місця походження товарів регулюються також Законом України від 06.06.1999 р. «Про охорону прав на зазначення місця походження товарів» із змінами і доповненнями. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням. Дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання (підприємця). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів. Створення перешкод підприємцям та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. До цієї групи правопорушень, відповідно до ст. 15 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» відносяться: дискредитація суб'єкту господарювання; купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом; схилення до бойкоту суб'єкта господарювання (підприємця); схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника) схилення суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника; підкуп працівника покупця (замовника); досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Дискредитація суб'єкта господарювання – це поширення у будь якій формі неправдивих, неточних або непевних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання. Діловою репутацією вважається оцінка професійних якостей, суспільна оцінка діяльності суб'єкта господарювання та його продукції (товарів, робіт, послуг), що набута протягом тривалого часу. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту. Схиленням до бойкоту суб'єкта господарювання (підприємця) вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків із цим суб'єктом господарювання (підприємцем). Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) є спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав. Схиленням суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом іншого суб'єкта господарювання (підприємця) є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання (підприємцю) – учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг. Підкуп працівника постачальника – це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником). Підкуп працівника покупця (замовника) – це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією. Неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. До цієї групи правопорушень відносяться: неправомірне збирання комерційної таємниці; розголошення комерційної таємниці; схилення до розголошення комерційної таємниці; неправомірне використання комерційної таємниці. Цивільний кодекс України прийнятий 16 січня 2003 р. і набрав чинності з 01.01.2001 р. (надалі – ЦК) (ст. 505) встановлює, що комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Перелік відомостей, що не складають комерційної таємниці, визначені у постанові Кабінету Міністрів України №611 від 09.08.1993 р. «Про перелік відомостей, що не є комерційною таємницею». Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю). Згідно з ч.2 ст.36 ГК і ст.16 Закону неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Під неправомірним збиранням слід розуміти пошук і добування протиправним або злочинним способом відомостей, що складають комерційну таємницю. Це може бути, наприклад, викрадення будь-яким способом відповідних документів або предметів, ознайомлення з ними, їхня покупка або придбання шляхом застосування насильства, заподіяння шкоди або загроз, виготовлення копій документів, аналіз відкритих джерел (рекламних матеріалів, доповідей на конференціях, симпозіумах, виставках тощо), прослуховування телефонних розмов, перлюстрація поштової кореспонденції, візуальне спостереження і підслуховування усних розмов (у тому числі за допомогою застосування спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації), фотографування, кіно - або відео зйомка, проникнення до комп'ютерних систем, опитування певних осіб, видавання себе за потенційного клієнта, партнера або інвестора і проведення переговорів, підкуп працівників підприємства конкурентів. Згідно з ч. 3 ст. 36 ГК розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з ви­конанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Воно також розглядається як діяння (дія або бездіяльність), що порушує закон або договір (у тому числі трудовий) і внаслідок якого комерційна таємниця стає відомою третім особам. Тобто, розголошення комерційної таємниці означає, що особа, яка зобов'язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно (тобто без згоди власника інформації або іншої уповноваженої особи) ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають можливість стороннім особам ознайомитися з відповідними відомостями. Способи розголошення комерційної таємниці можуть бути різними: усно, письмово, із застосуванням засобів зв'язку, передача документів або предметів, повідомлення в засобах масової інформації, наукових статтях, виступах, ознайомлення хоча б однієї сторонньої особи з відповідними документами або предметами, навмисне створення умов для такого ознайомлення, у тому числі шляхом бездіяльності, тощо. Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (ч. 4 ст.36 ГК). Відповідно до ч.5 ст.36 ГК і ст.19 Закону неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно добутих відомостей, Що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю. Проте слід зазначити, що всяка інформація, розкрита в конфіденційних відносинах, обов'язково становить комерційну таємницю. Тому важливо встановити, ідо становить зміст комерційної таємниці. Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, визначений в постанові Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. №611. Такими відомостями є: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою діяльністю і її окремими видами; інформація з усіх установлених форм державної звітності; дані, необхідні для перевірки нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, про їхню заробітну плату в цілому і за професіями і посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, союзах, об'єднаннях та інших організаціях, що займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню. § 4. Види діяльності, що обмежують економічну конкуренцію Як вже зазначалося, саме по собі монопольне становище суб'єкта господарювання на ринку не є протиправним. Зловживання монопольним становищем на ринку виникає через дії монопольного утворення, яке, маючи суттєву владу на товарному ринку, використовує її для своєї користі і тим самим наносить шкоду іншим учасникам ринку. Аналіз законодавства про захист економічної конкуренції дозволяє виділити такі основні види його порушень: зловживання монопольним становищем; антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; неправомірні угоди, обмежувальну діяльність. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку (ст. 13 Закону). Таким чином, суб'єкту господарювання, що займає домінуюче положення на ринку певного товару заборонено зловживати таким положенням і тим самим підривати ринковий конкурентний механізм, здійснюючі дії, що можуть мати своїм результатом обмеження конкуренції і (або) ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовленім укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання. До колективної антиконкурентної практики відносять антиконкурентно узгоджені дії (угоди) та обмежувальну діяльність суб'єктів господарювання та об'єднань. Узгодженими діями згідно ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка суб'єктів господарювання, та створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Суб'єкти господарювання (підприємництва) у своїй діяльності укладають між собою різні угоди і можуть проводити узгоджені дії. Вони можуть укладати угоди, як передбачені чинним законодавством, так і не передбачені ним, але які не суперечать закону (ст. 6 ЦК України). Крім того, закон дозволяє підприємцям без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Антиконкурентні узгоджені дії – це узгоджені дії між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності, що призвели або можуть призвести до нанесення шкоди іншим суб'єктам. Антиконкурентними відповідно до ст. 9 закону є такі узгоджені дії: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; укладення угод за умов прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій звільняється особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це АМК чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішень у справі. Особа, яка повідомила про антиконкурентні узгоджені дії і надала інформацію, не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них АМК; була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не на­дала всіх відомих їй доказів або інформації, які вона могла безперешкодно отримати, стосовно вчинення нею порушення. Не вважаються антиконкурентними узгодженими діями: будь-які добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців; узгоджені дії щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на використання поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників; придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів; придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам; угоди про передання прав інтелект власності (надалі – ПІВ) або про використання об'єкта ПІВ в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності. До обмежень, які не виходять за межі законних прав, належать обмеження стосовно обсягу прав, які передаються; строку та території дії дозволу на використання об'єкта ПІВ; виду діяльності; сфери використання; мінімального обсягу виробництва. Дозволеними можуть бути узгоджені дії, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва. Випадки узгоджених дій суб'єктів господарювання, що не потребують попереднього одержання дозволу органів АМК поділяються на загальні та окремі. До загальних належать: будь-які узгоджені дії, крім створення суб'єкта господарювання учасниками (засновниками), вартісні порогові показники яких перевищують встановлені законодавством, якщо сукупна частка на ринку товару всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку не досягає 5%; будь-які узгоджені дії за наявності водночас таких умов: жоден із суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не займає монопольного (домінуючого) становища на будь-якому задіяному ринку товару і не має виключних чи переважних прав чи повноважень від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктів природної монополії чи інших монопольних утворень; сукупна частка на ринку всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники горизонтальних, змішаних узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку товару не досягає 15%, або сукупна частка на ринку всіх суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники вертикальних, конгломератних узгоджених дій, на будь-якому задіяному ринку товару не досягає 20%. Визначені узгоджені дії не потребують дозволу, крім таких випадків: перевищення встановлених законодавством показників; горизонтальних або змішаних узгоджених дій, що призводять чи можуть призвести до фіксації цін (тарифів, розцінок), за якими ці товари реалізуються третім особам чи придбаваються у третіх осіб; узгоджених дій, що призводять або можуть призвести до обмеження обсягів реалізації товарів третім особам чи придбання товарів у третіх осіб; узгоджених дій, що призводять або можуть призвести до розподілу ринків або продавців, покупців, споживачів. Крім того, до антиконкурентних узгоджених дій стосовно постачання та використання товарів відносяться дії, що: призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних ринків; обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання; призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів. До порогових показників, визначених законодавством, належать такі: 1) сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів усіх суб'єктів господарювання до складу яких входять учасники узгоджених дій за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, не повинна перевищувати суму, еквівалентну12млн євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року; 2) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не повинна перевищувати суму, еквівалентну 1 млн. євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року, у кожного; 3) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного суб'єкта господарювання, до складу якого входять учасники узгоджених дій, не повинна перевищувати суму еквівалентну 1 млн. євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року. При визначенні конкурентності узгоджених дій враховують певні відсоткові обмеження. Вважається, що узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК протягом двох років поспіль після року, в якому вперше було перевищено відсотковий поріг, за таких умов: при 5% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 10%; при 15% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 20%; при 20% - в майбутньому перевищує, але залишається меншою 25%. Узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК впродовж одного року після року, в якому вперше було перевищено відсотковий поріг, за таких умов: при 5% - в майбутньому перевищує 10%; при 15% - в майбутньому перевищує 20%; при 20% - в майбутньому перевищує 25%. Загальний час, впродовж якого узгоджені дії дозволяються і не потребують згоди органів АМК, у випадках перевищення відсоткових порогів не може перевищувати два календарні роки після року, коли такий поріг було перевищено вперше. Окремі випадки узгоджених дій, що не потребують попереднього дозволу органів АМК, поширюються виключно на дії суб'єктів господарювання, які створені з додержанням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист економічної конкуренції. До таких окремих випадків належать: створення суб'єкта господарювання двома або більше суб'єктами господарювання, яке призводить чи може призвести до посилення координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створюють цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, якщо засновники (учасники): поєднані за рахунок відносин контролю завдяки перебуванню у власності, управлінні (користуванні) більш як 50% часток (акцій, паїв); об'єднані в один концерн, створений на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств і дозвіл на створення якого, а також дозвіл на вступ до якого надано АМК або , його органами; створення саморегулівних організацій ринку цінних паперів, які не Обмежують конкуренції між засновниками (учасниками), а також вступ до них суб'єктів господарювання, якщо ці організації створюються і діють відповідно до вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і АМК; узгоджені дії, пов'язані з вступом суб'єктів господарювання до об'єднання, що не обмежує конкуренції між засновниками (учасниками), і дозвіл на створення якого було надано АМК або його органами, якщо рішення про вступ суб'єктів господарювання до об'єднання (в т. ч. рішення щодо внесення змін до установчих документів об'єднання), прийняті об'єднанням після одержання дозволу АМК або його органів на створення цього об'єднання, не посилюють узгодженість цій на ринку засновників (учасників) об'єднання та не призводять до погіршення умов конкуренції між засновниками (учасниками); зміни до узгоджених дій щодо створення суб'єктів господарювання, не пов'язані із зміною предмета і мети діяльності суб'єктів господарювання, порядку розподілу прибутків і збитків, складу, порядку формування та компетенції органу управління, порядку прийняття органом управління рішень, а також інші зміни до узгоджених дій щодо створення суб'єктів господарювання, що не посилюють узгодженості дій на ринку засновників (учасників) суб'єктів господарювання, не призводять в інший спосіб до погіршення умов конкуренції між засновниками (учасниками); узгоджені дії, пов'язані з виходом господарських товариств, підприємств із об'єднань. Неправомірні АМК розцінює договори між підприємцями такі дії асоціації підприємців або групи її учасників за участю третіх сторін або в будь-якій сукупності зазначених суб'єктів права, якщо вони спрямовані на:прямий або опосередкований вплив на встановлення, фіксацію, підтримання, перегляд цін (тарифів), ставок. Знижок, надбавок (доплат), націнок, комісійного збору, меж прибутковості (рентабельності) тощо, а також підвищення, зниження, підтримка цін (тарифів) на аукціонах, конкурсах, інших торгах; встановлення нормативів цін (тарифів), ставок, націнок, комісійного збору як звичайних базових, мінімальних, детермінантних, перепродажних цін, в тому числі у вигляді формул, таблиць, переліків, алгоритмів тощо; звуження територіальних меж ринків, на яких діють учасники асоціації, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель, за колом продавців або споживачів тощо; здійснення тиску на постачальників з метою обмежити або виключити придбання їхньої продукції або матеріалів, відмова або підприємців від ведення справ з будь-яким клієнтом, постачальником, конкурентом, покупцем (замовником); обмеження участі у торгах шляхом вибору запрошених постачальників, встановлення пріоритетів при підписанні контрактів; розподіл замовлень, підрядів, проектів, визначення замовників, одержувачів замовлень або стандартизація з цих приводів; обмеження обсягу, змісту реклами, що надається учасниками асоціації та відповідає чинному законодавству. Порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються: ­ заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбан­ня чи реалізацію певних видів товарів; ­ пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або-здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах; ­ пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців; ­ будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; ­ встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в інший або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в інший у певному обсязі чи за виконання певних умов; ­ надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обме­ження чи спотворення конкуренції; ­ дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; ­ дія, якою встановлюються непередбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком. Відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції існують й інші види його порушень (обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань; концентрація без отримання відповідного дозволу АМК; неподання суб'єктами господарювання відповідної інформації антимонопольним органам тощо). Крім цього, всім зазначеним органам (влади, самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю) забороняються своєю дією або бездіяльністю схиляти суб'єкти господарювання або будь-які зі згаданих категорій органів до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації, а органам влади й органам місцевого самоврядування – делегувати окремі владні повноваження об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Згідно зі ст. 6 Закону вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність відповідно до закону. Особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це АМК та надала інформацію, що має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що передбачена законом. Не може бути звільнена від відповідальності особа, якщо вона не вжила ефективних заходів щодо припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них АМК, була ініціатором антиконкурентних узгоджених дій чи забезпечувала керівництво ними, не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їх було відомо та які вона могла безперешкодно отримати. Законом встановлені інші виключення, щодо узгоджених дій, до яких не застосовується загальна заборона (статті 6-10 Закону), зокрема: дії можуть бути визнані правомірними, але тільки у тому випадку, якщо суб'єкти господарювання доведуть, що позитивний ефект від них перевищать негативні наслідки для відповідного товарного ринку, в тому числі в соціально-економічній сфері. Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання. Вона полягає у тому, що відповідно до статей 18-21 Закону, суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень. Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання: до антиконкурентних узгоджених дій, визначених Законом; до узгоджених дій, визначених Законом; до участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної Законом. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів АМК на узгоджені дії, суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені згідно із Законом, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл Кабінету Міністрів України на узгоджені дії незалежно від наявності в них монопольного становища, забороняється вчиняти дії, що вважаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, відповідно до Закону. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл на узгоджені дії, забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності. Зазначені заборони діють відносно суб'єктів господарювання, якщо від них через відсутність альтернативних джерел отримання чи постачання певного виду товарів залежать малі або середні підприємці. Продавець певного виду товарів вважається таким, що залежить від покупця, якщо цей покупець отримує від такого продавця, крім традиційних торговельних знижок чи винагород в іншій формі, особливу винагороду, яку не отримують інші подібні покупці. Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям, зокрема вчинення дій, заборонені Законом. Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою. Зазначені обмеження застосовується до об'єднань, якщо об'єднання може об'єднати всіх учасників певного ринку чи території; об'єднання створюється чи діє для досягнення цілей, що не передбачають отримання прибутку; створення та діяльність об'єднання не призводить до економічної концентрації та антиконкурентних узгоджених дій згідно з Законом. Конкуренцію також обмежує економічна концентрація. З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи АМК здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання. Економічну концентрацію можна визначити як поглинання, злиття, приєднання та всі інші засоби встановлення одним суб'єктом господарювання контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта. Концентрацією, згідно із ст. 22 Закону визнається: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта до іншого; 2) господарювання до іншого; набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, внаслідок: безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, за якої більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових або виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення або перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання. Учасниками концентрації, згідно зі ст. 23 Закону, визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, що набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, чи суб'єкти господарювання, стосовно яких набувається або повинен бути контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання. У випадку, коли одним із засновників є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду новостворюваного суб'єкта господарювання; фізичні та юридичні особи, пов'язані з названими учасниками концентрації, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб єдиним суб'єктом господарювання за критеріями ст. 1 Закону. Однак не вважаються концентрацією: ­ створення суб'єкта господарювання, метою якого (чи внаслідок створення якого) є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 5 Закону; ­ придбання часток (акцій, паїв) суб'єкта господарювання особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах управління суб'єкта господарювання. У такому випадку наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із обґрунтуванням про неможливість здійснення наступного перепродажу органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про продовження цього строку; ­ дії, що є проявами економічної концентрації, проте між суб'єктами господарювання, пов'язаними відносинами контролю, відповідно до вимог Закону щодо отримання у встановлених випадках дозволу Антимонопольного комітету України; ­ набуття контролю над суб'єктом господарювання або його частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпорядження його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою органу державної влади. Згідно зі ст.24 Закону, концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії АМК, якщо економічні показники господарської діяльності її учасників, обчислені згідно із встановленим АМК порядком, перевищують встановлену законом межу за двома критеріями: сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, понад суму, еквівалентну 12 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року; вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну 1 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року в кожного, та вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну одної мільйону євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року. При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за вирахуванням суми податку на додану вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, основою для оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що передував поданню заяви (кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб'єктів господарювання, пов'язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не враховуються). Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів комерційного банку. Коли ж учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується сума нетто - активів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів – сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства України про страхову діяльність. За загальним правилом, подібна концентрація (умовно її можна назвати кваліфікованою концентрацією) можлива за наявності попереднього дозволу антимонопольних органів (АМК чи його адміністративної колегії), що надається в установленому порядку (ст. 25-34 Закону лише за умови, якщо вона (концентрація) не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію навіть у випадку негативного рішення АМК, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів такої концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції, а останні не становлять загрози системі ринкової економіки та необхідні для досягнення мети концентрації. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої АМК не надав дозволу, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної концентрацій переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Дозвіл не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією: не є необхідними для досягнення мети концентрації; становлять загрозу системі ринкової економіки. Суб’єкт господарської діяльності, який хоче здійснити дії, що визнаються законом концентрацію, зобов'язаний звернутися до АМК або до його територіального відділення і: заявою про дозвіл здійснити відповідний вид концентрації. У результаті розгляду заяви АМК може бути прийняте одне з таких рішень: про надання згоди на відповідну дію (якщо вона є доцільною і не становить загрози конкуренції); про заборону такої дії, якщо вона може призвести до нарощування монопольні;утворень. Невиконання такого порядку може призвести до двох правопорушень: здійснення концентрації, ліквідації з порушенням вимоги розпорядження прийнятого АМК за результатами розгляду заяви; здійснення концентрації суб'єктів господарювання без звернення до АМК. § 5. Порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції регулюються розділом VІІІ Закону. Згідно з ст. 50 Закону порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є: 1) антиконкурентні узгоджені дії; 2) зловживання монопольним (домінуючим) становищем; 3) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; 4) невиконання рішення, попереднього рішення органів АМК або їх виконання не в повному обсязі; 5) здійснення учасниками узгоджених дій - суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст.10 цього Закону; 6) делегування повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно із ст. 16 цього Закону; 7) вчинення дій, заборонених згідно із ст.17 цього Закону; 8) обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із ч. 2 ст. 18, статями 19 і 20 цього Закону; 9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. ст. 18 цього Закону; 10) недотримання умов, передбачених пунктом 2 ч. 3 ст. 22 цього Закону; 11) порушення положень погоджених з органами АМК установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; 12) концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна; 13) неподання інформації АМК, його територіальному відділенню у встановлені органами АМК, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; 14) подання інформації в неповному обсязі АМК, його територіальному відділенню у встановлені органами АМК, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; 15) подання недостовірної інформації АМК, його територіальному відділенню; 16) створення перешкод працівникам АМК, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; 17) надання рекомендацій суб'єктами господарювання, об'єднаннями, органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень; 18) обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до АМК, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 19) невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію; 20) обмежувальна діяльність об'єднань, заборонена згідно зі ст. 21 цього Закону. Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняттям розпорядження про початок розгляду справи та завершується прийняттям рішення у справі. При розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК збирають і аналізують документи, висновки експертів, пояснення осіб, іншу інформацію, що є доказом у справі, та приймають рішення у справі в межах своїх повноважень; отримують пояснення осіб, які беруть участь у справі, або будь-яких осіб за їх клопотанням чи з власної ініціативи. Підставами для початку розгляду справи можуть бути: заяви суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їхніх прав внаслідок дій чи бездіяльності, які визначаються законодавством як порушення; подання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; власна ініціатива органів АМК. У таких випадках органи АМК розпочинають розгляд справи на підставі клопотання заявника про можливість настання негативних наслідків, пов'язаних із поданням заяви, та з метою захисту його інтересів. Заявнику може бути відмовлено у розгляді справи у випадках, коли порушення законодавства не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку. Справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у межах компетенції розглядають такі органи: АМК, постійно діюча адміністративна колегія АМК, тимчасова адміністративна колегія АМК, державний уповноважений АМК, адміністративна колегія територіального відділення АМК. У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Повідомлення про початок розгляду справи надсилається заявнику та третім особам. Розгляд справи може бути зупинено з власної ініціативи відповідного органу АМК чи за заявою особи, яка бере участь у справі, до завершення розгляду" органом АМК, судом пов'язаної з цією справою іншої справи або до вирішення державним органом пов'язаного з нею іншого питання. Про зупинення розгляду справи та його поновлення приймається розпорядження. Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи. їх представники. Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою). Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв'язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, охоронювані Законом. Про визнання третьою особою органами АМК приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі. Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи); наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові пояснення (заперечення); одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі); оскаржувати рішення з порядку, визначеному законом. Доказами у справі можуть бути будь-які фактичні дані, які дають можливість встановити наявність або відсутність порушення, які встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, поясненнями службових осіб та громадян, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Усні пояснення сторін, третіх осіб, службових чи посадових осіб та громадян, які містять дані, що свідчать про наявність чи відсутність порушення, фіксуються у протоколі. Збір доказів здійснюється АМК, його територіальними відділеннями незалежно від місцезнаходження доказів. Особи, які беруть участь у справі, мають право надавати докази та доводити їх достовірність (об'єктивність). Суб'єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності, який становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення. Строк давності для притягнення до відповідальності за неподання, поданні неповної чи недостовірної інформації органам АМК чи створення перешкод працівникам АМК, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно чи інші носії інформації, становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення -з дня закінчення вчинення порушення. Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Органи АМК за власною ініціативою чи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, мають право призначати експертизу, про що приймається розпорядження. Для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи внутрішніх справ, митні органи та інші правоохоронні органи зобов'язані надавати у межах наданих їм прав допомогу АМК, його територіальним відділенням. Органи АМК також мають право надавати рекомендації органам державної влади, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання, об'єднанням стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі, якщо порушення припинено, - щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа. Рекомендації органів АМК підлягають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Про результати їх розгляду АМК, його територіальному відділенню повідомляється у десятиденний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами АМК не продовжено цей строк. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається. У процесі розгляду справи органи АМК за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про: заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів; обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним виходячи із законних прав та інтересів інших осіб. Попереднє рішення може бути оскаржене у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання. Цей строк не може бути поновлено. У разі закриття розгляду справи у зв'язку з недоведенням вчинення порушення відповідач може звернутися до суду про відшкодування йому суб'єктом господарювання, який подав заяву відповідно до частини першої цієї статті, збитків, завданих у зв'язку з прийняттям попереднього рішення. Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи. За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМК приймають рішення, в тому числі про: визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; зобов'язання органу державної влади, органу місцевого самоврядування скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів державної влади, органів місцевого самоврядування; визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; накладення штрафу; блокування цінних паперів; усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції; скасування дозволу на узгоджені дії; оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації АМК чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством; закриття провадження у справі. Органи АМК, які прийняли рішення, не мають права його скасувати або змінити, крім випадків, передбачених Законом. Вони можуть виправити допущені в рішенні описки чи явні арифметичні помилки, роз'яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, а також прийняти додаткове рішення, якщо з якогось питання, що досліджувалося під час розгляду справи, не прийнято рішення. Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо: справа не підлягає розгляду в АМК, його територіальному відділенні; не встановлено відповідача або його місцезнаходження; відповідача - юридичну особу ліквідовано; вже розглянуто чи розглядається органами АМК справа з тих же підстав щодо того самого відповідача; не доведено вчинення порушення; є інші підстави, передбачені законом. Рішення (витяг з нього за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), розпорядження органів АМК, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома з інший спосіб. У разі, якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності фізичної особи за останнім відомим місцем проживання чи відсутності посадових осіб чи уповноважених представників суб'єкта господарювання за місцезнаходженням, - рішення вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України «Голос України», газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр», «Офіційний вісник України», друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання (реєстрації) чи місцем знаходження відповідача). Рішення та розпорядження органів АМК є обов'язковими до виконання. Особа, на яку накладено штраф за рішенням органу АМК, сплачує його у тридцятиденний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу. За кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням органу АМК. Нарахування пені припиняється з дня прийняття судом рішення про стягнення відповідного штрафу. Нарахування пені зупиняється на час розгляду чи перегляду судом справи про визнання недійсним рішення про накладення штрафу чи відповідного рішення (постанови) суду. За заявою особи, на яку накладено штраф, органи Антимонопольного комітету України своїм рішенням мають право відстрочити або розстрочити сплату накладеного ним штрафу. У разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням, та пені органи АМК стягують штраф та пеню в судовому порядку. Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення АМК, державним уповноваженим АМК, адміністративною колегією АМК можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому АМК. Заява про перевірку рішення може бути подана до АМК у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути поновлено. Органи АМК. які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі. За результатами перевірки рішення органи АМК мають право: залишити рішення без змін; змінити рішення; скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині; скласти рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі. У разі якщо за результатами перегляду рішень АМК приймає рішення про заборону концентрації, державна реєстрація суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, скасовується у судовому порядку за позовом АМК. Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. Рішення АМК, адміністративної колегії АМК та державного уповноваженого АМК оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення АМК оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Прийняття судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу АМК не зупиняє його виконання, крім випадків, встановлених Законом. Незалежно від положень частини четвертої цієї статті, у разі наявності достатніх підстав, суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України. § 6. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та її види передбачена розділом VІІІ Закону «Про захист економічної конкуренції». За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі види відповідальності: господарсько-організаційні санкції, господарсько-адміністративні штрафи, безоплатне вилучення майна; відшкодування шкоди. Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі: примусового поділу суб'єкта господарювання, що зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку (застосовується антимонопольними органами за умови, якщо це можливо з організаційних, територіальних й технологічних міркувань). Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд впродовж встановленого строку, який не може бути меншим шести місяців; надання обов'язкових до виконання вказівок стосовно припинення виявлених порушень (у тому числі скасування чи зміна органом влади, органом місцевого самоврядування, органом адміністративно-господарського управління та контролю прийнятого ним рішення чи розірвання угоди, що визнані антиконкурентними діями зазначених органів), відновлення попереднього стану на ринку; блокування цінних паперів; скасування дозволу на узгоджені дії у випадку порушення умов його надання; вимога щодо обов'язкового спростування порушником в офіційних органах преси неправдивих, неточних або неповних відомостей (у разі встановлення факту дискредитації господарюючого суб'єкта (підприємця); скасування на вимогу антимонопольних органів ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у випадку порушення ними антимонопольного законодавства. Рішення про примусовий поділ приймається якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним чи домінуючим становищем. Примусовий поділ не застосовується у таких випадках: за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи одиниць; за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи одиниць (якщо обсяг продукції, яку вживає суб'єкт господарювання, перевищує 30% валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи одиниці). Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. Зазначені санкції застосовуються здебільшого антимонопольними органами чи на їх вимогу самим порушником (примусовий поділ, спростування відомостей, що дискредитують конкурента) чи іншим компетентним органом (скасування ліцензії). Господарсько-адміністративні штрафи накладаються на суб'єктів господарювання та (або) їх посадових осіб за передбачені законом порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. На об'єднання, суб'єктів господарювання (юридичних, фізичних осіб і групи суб'єктів господарювання) можуть накладатись такі штрафи: 1) до 10% доходу (виручки) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф у разі скоєння таких порушень: антиконкурентні узгоджені дії; зловживанням монопольним (домінуючим) становищем; невиконання або виконання не в повному обсязі рішень, попередніх рішень органів АМКУ; 2) до 5% доходу (виручки) за останній звітний рік у разі скоєння таких порушень: вчинення учасниками антиконкурентних узгоджених дій, які можуть бути дозволені, до отримання відповідного дозволу; обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань, пов'язана із антиконкурентною узгодженою діяльністю, узгодженими діями; участю в концентрації; неправо­мірним використанням ринкового становища, дискримінацією конкурентів; обмежувальною діяльністю об'єднань; недотримання умов придбання часток суб'єкта господарювання, що, відповідно до законодавства, не вважається концентрацією; порушення положень погоджених з органами АМКУ установчих документів суб'єкта господарювання, створеного внаслідок концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; концентрація без отримання дозволу; недотримання умов дозволу, наданого учасниками узгоджених дій та концентрації; 3) до 1 % доходу (виручки) за останній звітний рік в разі скоєння таких порушень: обмежувальна діяльність, пов'язана із схилянням інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень чи сприянням вчиненню порушень законодавства про захист економічної конкуренції; неподання, подання в неповному обсязі, подання недостовірної інформації органам АМК; створення перешкод працівникам органів АМК у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні арешту на носії інформації. Якщо доходу немає або відповідач не надав інформації про розмір доходу, то штраф визначається як 20 тис. неоподатковуваних мінімальних доходів громадян (надалі – НМДГ) – замість 10%; 10 тис. НМДГ - замість 5%; 2 тис. НМДГ - замість 1%. Рішення про штрафи понад 1 тис. НМДГ приймаються виключно АМКУ та адміністративною колегією на своїх засіданнях. За кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі 1,5% суми штрафу. У випадку скоєння порушень суб'єктами природних монополій накладаються такі штрафи: до 2 тис. НМДГ за несвоєчасне надання інформації органам, які регулюють їхню діяльність; до 1 тис. НМДГ за ненадання інформації або надання завідомо недостовірних даних органам, які регулюють їхню діяльність; до 5 тис. НМДГ за невиконання або несвоєчасне виконання рішень органів, які регулюють їхню діяльність, і порушення умов та правил здійснення підприємницької діяльності у сферах природних моно­полій та на суміжних ринках (ліцензійних умов); недотримання умов придбання часток суб'єктів господарювання, що відповідно до законодавства, не вважається концентрацією; концентрація без отримання необхідного дозволу; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до органів АМКУ із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог, зазначених у наданому їм дозволі на такі дії. Суб'єкти господарювання, які скоюють порушення конкуренційного законодавства несуть цивільну відповідальність відповідно до ЦК адміністративна відповідальність відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення і кримінальну відповідно до Кримінального Кодексу України передбачає накладання штрафів на керівників підприємств та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю. При цьому розмір штрафу залежить від виду порушення (за акти недобросовісної конкуренції – розмірі до 2 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) та (або) розміру незаконно отриманого прибутку. Рішення про накладення штрафів приймають антимонопольні органи на їх засіданнях (у розмірах понад 1 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - виключно Антимонопольним комітетом України, в решті випадків - адміністративною колегією Антимонопольного комітету України). Безоплатне вилучення товарів майна проводиться у разі з неправомірно використаним позначення або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) як у виробника, так і у продавця. Застосовується за відповідні акти недобросовісної конкуренції з дотриманням передбаченого Кабінетом і Міністрів України порядку. Відшкодування шкоди як форма господарсько-правової відповідальності передбачається у разі заподіяння внаслідок порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства шкоди (зазвичай, майнової) учасникам конкуренції, споживачам, державі. Застосовується в судовому порядку за заявою заінтересованої особи (осіб), в інтересах держави - антимонопольних органів, прокурора. Розмір шкоди визначається за правилами ЦК (ст.203), а у разі вчинення порушень, передбачених пунктами 1,2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції» відшкодовується у подвійному розмірі. На практиці найпоширенішими є так звані цінові зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, до яких відносяться зловживання у вигляді встановлення дискримінаційних і монопольних цін, причому як монопольно високих, так і монопольно низьких. Відбуваються такі зловживання в основному суб'єктами, що функціонують на соціально значимих ринках (житлово-комунальних послуг, енергопостачання, зв'язку, транспорту), тому зачіпають життєво важливі інтереси досить широкої категорії споживачів, а звідси мають істотні негативні наслідки. Притягнення до відповідальності за порушення конкурентною законодавства може мати місце впродовж спеціальних термінів позовної давності, встановлених ст. 42 Закону «Про захист економічної конкуренції», - п’ять років від дня вчинення порушення, а у разі тривалого порушення – з дня його закінчення, крім випадків несвоєчасного, неповного подання інформації чи подання недостовірної інформації антимонопольним органам, створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень, стосовно яких передбачено трирічний строк позовної давності. Контрольні запитання 1. Що таке економічна конкуренція? 2. У чому відмінність добросовісної і недобросовісної конкуренції? 3. В яких напрямках здійснюється конкурентна політика України? 4. Розвиток антитрестівського законодавства та його мета. 5. Поняття та ознаки монополізму. 6. Монопольне положення та його наслідки. 7. У чому необхідна об’єктивність природної монополії? 8. Дискримінація підприємців: її ознаки та наслідки. 9. Поняття та ознаки недобросовісної конкуренції. 10. Види недобросовісної конкуренції. 11. Заходи захисту від недобросовісної конкуренції. 12. Назвати види порушень законодавства про економічну конкуренцію. 13. Підстави для початку розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції? 14. Види відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 15. В чому зміст державного регулювання економічної конкуренції? 16. В чому відмінність добросовісної і недобросовісної конкуренції? 17. Назвіть види недобросовісної конкуренції, передбачені чинним законодавством України. 18. В яких випадках суб'єкт підприємництва визнається таким, що займає монопольне становище на ринку? 19. Які дії підприємця-монополіста визнаються зловживання монопольним становищем на ринку? 20. Назвіть сфери діяльності суб'єктів природних монополій. 21. Які державні органи і в якому порядку здійснюють контроль за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства? 22. Які ви знаєте санкції за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції? 23. Назвіть стадії розгляду справи про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. ГЛАВА 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ § 1. Поняття, ознаки та види цінних паперів Однією з найважливіших складових інфраструктури цивілізованого ринку є ринок цінних паперів, який шляхом обігу особливого роду майнових документів дає можливість акумуляції великих об'ємів грошових коштів з метою їх виробничого використання, залучення інвестицій, спрямованих у подальшому на розвиток галузей матеріального виробництва, на вирішення завдань загальнодержавного масштабу, забезпечення стимулюючого впливу на інформацію, формування приватного бізнесу, підвищення добробуту громадян України. Згідно з ч. 7 ст. 139 ГК цінні папери є особливим видом майна. Їх правовий режим визначається статтями 163-166 ГК, а також статтями 194-198 ЦК. Поняття «цінний папір» містить у собі комплекс юридичних і економічних характеристик. Юридичний термін цінні папери є узагальнюючим поняттям. Різноманітні види цінних паперів є зручним інструментом в організації та функціонуванні корпоративних суб'єктів (акції), використовуються як кредитні (облігації, векселя, та ін.) та платіжні (чеки) засоби, є ефективними у товарному обороті (коносамент, варіанти та ін.) і при цьому забезпечують спрощену і оперативну передачу та здійснення прав на матеріальні та інші блага. Їх поняття сформульоване у Законі України від 23.09.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» (надалі – Закон) Цінні папери у цьому Законі – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між собою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а такі можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам. 3 цього визначення випливають специфічні ознаки цінних паперів. При відсутності хоч однієї з них цінний папір втрачає для цивільного обороту своє значення. Відповідно до вищевказаних нормативно-правових можна запропонувати наступні ознаки цінного паперу. 1. Документарний характер. Це означає, що випуск цінного паперу обумовлює між емітентом (тим хто його випустив та їх власником (інвестором) ряд взаємних прав і обов’язків. Будь-який цінний папір тісним і нерозривним зв'язок між правом «на» цінний папір і правом «із» цінного паперу. 2. Майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов'язково виражати грошове або інше майнове право. Слід зазначити, що крім майнового права, можуть бути й інші права (наприклад, корпоративні для акцій). 3. Виражене у цінному папері право має бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документу, при чому це повинно бути саме право, оскільки закріплення взаємних прав і обов'язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити, якраз ту дію, на яку має право його законний держатель. 4. Нерозривний зв'язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Цей зв'язок настільки міцний, що без пред'явлення оригіналу документу втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності. Не може мати місця часткова передача прав, виражених у цінному папері. Особа є суб'єктом, управомоченим вимагати виконання по цінному паперу, будучи власником. 5. Цінний папір – це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов'язкових реквізитів у тексті цінного папера, так і необхідності забезпечення повного ступеня захисту бланків документів від підробки та ін. 6. З усього сказаного вище випливає наступна ознака цінного паперу: виражене в ньому майнове право повинно мати матеріального носія. Попередником такого підходу до поняття «цінні папери» обумовлює відносини між емітентом і власником, напевно, є визначення цінного паперу, сформульоване у «Положенні про цінні папери», затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 16.06.1990 р., № 590. Це Положення містило як економічні, так і юридичні характеристики цінного папера і визначало його таким чином: цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння чи відносини позики, визначають відносини між особою, яка випустила ці документи і їх володільцями і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових чи інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Як бачимо, ці визначення є аналогічними за формою і змістом. Цінний папір як грошовий документ має також відповідати таким вимогам. Перша – це обіговість. Обіговість означає здатність цінного паперу купуватися і продаватися, а також виступати в якості самостійного платіжного інструменту. Хоча не всім цінним паперам властива обіговість. Так, наприклад, приватизаційні папери не можуть знаходитися у вільному обігу. Оскільки випускаються лише іменні приватизаційні папери, вони не можуть продаватися або відчужуватися іншим способом. Їх продаж(відчуження) є недійсним. Цінний папір має бути доступним до господарського обігу тобто він здатний бути об’єктом будь-яких господарських і цивільно-правових угод. Він також може успадковуватись і бути подарований. Друга – цінний папір повинен мати обов’язкові реквізити, стандартний зміст, тобто стандартний набір прав для його власника, стандартні терміни, правила торгівлі, обліку, стандартний характер угод, які укладаються з цінними паперами, без яких він недійсний. Третя – ліквідність. Під ліквідністю цінних паперів розуміють їх здатність перетворюватися у гроші. Іншими словами, ліквідність означає швидкість, з якою певні цінні папери можуть бути продані на ринку. Вказана здатність може бути більшою в одних цінних паперів та меншою в інших. Тобто одні цінні папери швидко продаються та купуються на ринку, інші – повільніше. В першому випадку говорять про ліквідні цінні папери, в другому – про неліквідні. Ліквідні цінні папери легко переходять із власності одних інвесторів у власність других. На них завжди є попит і пропозиція. У зв'язку з цим ліквідні та неліквідні цінні папери відрізняються і по вартості. Для будь-якого інвестора велике значення має можливість продати цінні папери в потрібний йому момент. Чим більша така можливість, тим краще для інвестора. Він може у будь-який момент отримати гроші від продажу цінних паперів й використати їх на власний розсуд. За таку привілегію інвестору приходиться платити. Тому ліквідні цінні папери часто є менше доходними для нього. Таким чином, вартість цінних паперів по відношенню до ліквідності знаходиться у зворотній залежності. Чим більш ліквідними є певні цінні папери, тим менша їхня вартість. Четверта – ринковість. Тобто цінний папір існує як особливий товар, що має свій ринок, з притаманними тільки йому правилами роботи та організації (мова про ринок, де обертаються цінні папери, піде у наступному параграфі). П’ята – легітимність. Це означає, що реєстрація цінних паперів (акцій облігацій) проводиться у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі – ДКЦПФР). Інформація про випуск акцій, облігацій суб’єктів господарювання, які пропонуються до відкритого продажу, повинна бути обов’язково опублікована в органах преси не менше ніж за 10 днів до початку їх передплати. Здатність цінних паперів виконувати в процесі ринкової взаємодії виконувати певні функції являє собою ще одну їх характеристику. 1.Насамперед це те, що цінні папери можуть бути документами, що підтверджують участь або членство в організації-емітенті. Хоча не всі цінні папери, які випускаються й обертаються на ринку цінних паперів, виконують дану функцію. До числа тих з них, які виконують цю функцію, відносяться, наприклад, акції, дольові сертифікати, пайові свідоцтва та інші. В контексті ринку цінних паперів приналежність до організації емітента, участь або членство в ній означає наявність у власника даного цінного паперу можливості брати участь в управлінні емітентом. Найбільш часто в таких випадках мова йде про реалізацію прав на участь в загальних зборах акціонерів або учасників, голосування, внесення пропозицій; на отримання інформації, яка стосується діяльності та фінансового стану емітента; на участь у розподілі майна емітента при його ліквідації. 2.Цінні папери виступають у якості боргових документів. На ринку цінних паперів їх доля є найбільшою. Однак, не всі цінні папери , які випускаються та знаходяться в обігу, є борговими. До категорії боргових документів відносяться такі грошові документи, які вказують на наявність між емітентом та їх власником кредиторсько-дебіторських відносин. Тобто емітент випускає дані цінні папери з метою взяти гроші в борг або як би «отримати кредит» у власника цінних паперів. В свою чергу власник цінних паперів надає гроші «в борг» емітенту шляхом оплати вартості боргового цінного папера. Треба чітко усвідомлювати, що при придбанні боргових документів їх власник придбаває статус кредитора емітента. При кредиторсько-дебіторських взаємовідносинах право на участь в управлінні справами емітента не надається. До категорії боргових цінних паперів відносяться різного виду облігації, векселі, комерційні папери та інші. В широкому розумінні, грошові документи, які знаходяться в обігу на ринку цінних паперів, відносяться або до категорії документів, які підтверджують членство (участь), або документів, які свідчать про встановлення кредиторсько-дебіторських відносин. Тому дуже часто, коли говорять про ринок цінних паперів, то мають на увазі ринки, де знаходяться в обігу акції та облігації. 3.Ще одна функція цінних паперів полягає у тому, що вони можуть виступати засобами платежу. Іншими словами, цінні папери можуть виконувати одну із грошових функцій. Ними можна проводити оплату вартості робіт, послуг або товарів. Виконання грошових функцій цінними паперами є можливим тому, що вони теж мають вартість. При використанні цінних паперів в якості засобів платежу в учасників угоди є можливість співставляти вартості: продавець співставляє вартість робіт, послуг, товару до вартості цінних паперів, покупець навпаки. В багатьох випадках цінні папери можуть використовуватися в якості засобу платежу також на ринку цінних паперів. Наприклад, вартість акцій може оплачуватися іншими акціями або борговими цінними паперами. 4.Цінні папери можуть виконувати також функцію засобу забезпечення виконання зобов'язань. В ряді випадків при виконані певних зобов'язань існує вірогідність або ризик того, що вони можуть бути не виконані. З метою зменшення такої вірогідності або зниження ризику боржник ( покупець) може передавати свої цінні папери кредитору ( продавцю) в заставу в якості гарантії того, що у випадку невиконання ним своїх зобов'язань відповідні збитки кредитора будуть покриті за рахунок вартості вказаних цінних паперів. Закон України від 02.10.1992 р. «Про заставу» передбачає як спосіб забезпечення зобов'язань заставу цінних паперів. Таким чином, спосіб забезпечення у даному випадку означає, що цінні папери або права на них передаються кредитору «на всякий випадок», тобто на випадок невиконання боржником своїх зобов'язань. Якщо такого не станеться, то цінні папери або права на них повертаються боржнику. Використання цінних паперів в якості засобу забезпечення залежить від ступеня вірогідності або величини ризику того, що певні зобов'язання можуть бути не виконані. Чим меншою є така вірогідність, тим менша необхідність використовувати цінні папери в даній якості. В Україні як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. Ширший, хоч теж неповний, перелік груп цінних паперів, що можуть бути в обігу в Україні, встановлює ч. 1 ст. 195 ЦК. Це, зокрема, такі групи: 1.Пайові цінні папери засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. До цієї групи відносяться такі види цінних паперів як акція, інвестиційний сертифікат, депозитарне свідоцтво (розписка). Акція — це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на участь в прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визначені законом реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу — «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. Відповідно до ст. 4 Закону України від 28.10.2008 р. «Про акціонерні товариства» акції поділяються на акції публічного АТ і акції приватного АТ. Акції публічного АТ для їх розміщення повинні пройти процедуру лістингу та залишитися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. Акції приватного АТ не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону. У разі прийняття загальними зборами приватного АТ рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства – з приватного на публічне. Цей Закон, залежно від обсягу права майнової участі в товаристві передбачає прості та привілейовані акції. Простими іменними Закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни. Режим іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій, в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом), але з дотриманням цих правил. Обіг акцій фіксується або товариством (емітентом), яке зобов'язане вести реєстр власників іменних цінних паперів, або реєстратором (юридичною особою – суб'єктом підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), якому емітент доручає ведення реєстру шляхом укладення відповідного договору (п. 1 ст. 9 Закону України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»). Реєстр власників іменних цінних паперів, зокрема, містить: інформацію про емітента; інформацію про реєстратора; інформацію про випуск (категорію) цінних паперів, для якого складено реєстр; інформацію про власників іменних цінних паперів, зареєстрованих у системі реєстру;інформацію про номінальних утримувачів; інформацію про власників іменних цінних паперів – клієнтів номінальних утримувачів;інформацію про іменні цінні папери, які обліковуються на особовому рахунку емітента (п. 3.3 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.1998 р. № 60). Підставою для внесення змін в реєстр, крім передавального доручення, є такі документи: договір купівлі-продажу; договір дарування; договір міни; договір застави; рішення суду та інші документи згідно з чинним законодавством України. Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визначають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких прав міститься в статуті товариства. Привілеями є, насамперед, переваги на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденду фіксується в процентах до номінальної вартості акції і виплачується незалежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду, а не лише з фонду дивідендів. Привілейована акція передбачає також доплату її власнику у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану акцію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію. Привілеєм є також пріоритетна участь власника привілейованої акції в розподілі ліквідних активів товариства, яке припиняється. Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом, привілейовані акціонери не мають права на участь в управлінні товариством, але статути можуть визначати коло питань, у вирішенні яких бере участь і ця категорія акціонерів. Закон обмежує кількість привілейованих акцій їх випуск не повинен перевищувати суми, яка становить 25 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який випускається суб’єктом господарювання з управління активами та засвідчує право власності інвестора на частку в статутному капіталі. 2.Боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів, що знаходяться в обігу в Україні, відносяться облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі, чеки, заставні. Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений .в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх державних місцевих позик; облігації зовнішніх державних позик; облігації підприємств. Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Облігації можуть випускатися іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обер­таються або з обмеженим колом обігу. Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред'явника. Обов'язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуг), під який вони випускаються. Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик приймається відповідно Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У рішенні повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій. Постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 р. № 80 «Про випуски облігації внутрішніх державних позик» передбачено здійснювати щороку в межах встановленого законом граничного розміру державного внутрішнього боргу на відповідний рік випуски облігацій внутрішніх державних позик, а саме: короткострокових облігацій з термінами обігу до одного року (надалі – короткострокові державні облігації), середньострокових облігацій з термінами обігу від одного до п’яти років (надалі – середньострокові державні облігації), довгострокових облігацій із змінною ставкою доходу з термінами обігу більше ніж п’ять років (надалі – довгострокові державні облігації із змінною ставкою доходу), довгострокових облігації з достроковим погашенням з термінами обігу більше ніж п'ять років (надалі – довгострокові державні облігації з достроковим погашенням), довгострокових амортизаційних облігацій з термінами обігу більше ніж п'ять років (надалі – довгострокові амортизаційні державні облігації). Цією ж постановою затверджені Основні умови випуску та порядок розміщення відповідних видів облігацій. Виплата доходів і погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснюється виключно за кошти або за інші облігації державних позик за добровільною згодою сторін. Постановою Кабінетів Міністрів України від 14.04.2009 р. «Про запровадження інституту первинних дилерів на ринку цінних паперів» передбачені умови на виключне право первинних дилерів щодо розміщення облігацій внутрішніх державних позик. Первинними дилерами у даному випадку є визначені Міністерством фінансів банки, які взяли на себе зобов’язання співпрацювати з Міністерством у частині розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів в обмін на виключне право участі у розміщеннях облігацій внутрішніх державних позик (далі – облігації) та переважне право брати участь в інших операціях, що проводить Мінфін з такими облігаціями. Первинним дилерами можуть бути банки, які мають: ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку (діяльності з торгівлі цінними паперами); сплачений статутний капітал, еквівалентний не менш ніж як 10 млн. євро; практичний досвід роботи на ринку облігацій (загальний обсяг торгівлі облігаціями становить не менш як 1 млрд. гривень). Загальна кількість первинних дилерів не може перевищувати 16. Мінфін укладає з первинними дилерами договори, у яких зазначаються такі зобов’язання первинних дилерів: ­ брати участь у розміщеннях облігацій; ­ забезпечувати: купівлю під час розміщення облігацій не менш як 3 відсотків загального обсягу їх випуску протягом кожного півріччя; укладення договорів з купівлі-продажу облігацій на вторинному ринку в обсязі не менш як 3 відсотків загальному суми, на яку укладено договори протягом кожного півріччя; подання постійної (кожного робочого дня) пропозиції іншим первинним дилерам щодо купівлі та продажу облігацій; ­ надавати Мінфіну консультації стосовно потреб у розміщеннях облігацій та обсягів їх випуску, строків обігу, графіків розміщення на основі власної оцінки ринку. Облігації зовнішніх державних позик України — цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Такі облігації зовнішніх можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. Вони випускаються процентними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'явника, з вільним або обмеженим колом обігу оплачуються виключно в конвертованій іноземній валюті відповідно до умов їх випуску. Емітентом облігацій зовнішніх державних позик України є держава в особі Міністерства фінансів України. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України. Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України в межах передбачених Законом про Державний бюджет України на відповідний рік зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України приймається Кабінетом Міністрів України щодо кожного випуску, оформляється постановою Кабінету Міністрів України, якою затверджуються умови випуску. Умовами випуску облігацій зовнішніх державних позик України визначаються загальний обсяг випуску, номінальна вартість однієї облігації, валюта, в якій деномінуються облігації, строк виплати та розмір доходу, строк погашення тощо. Витрати на підготовку випуску, випуск, погашення облігацій зовнішніх державних позик України, виплата доходу та інші необхідні витрати здійснюються відповідно до умов випуску. Наприклад, у 2003 р. Україна здійснила випуск облігацій зовнішньої позики на суму 1 млрд. гривень дол.. США з погашенням у 2013 році. Запозичення здійснювалися за ставкою 7,65 відсотка річних. Виплата кухонного доходу за цими облігаціями у червні 2009 р. становила 38,25 млн. дол. США. Казначейські зобов’язання України – це цінні папери на пред'явника, що їх розміщують серед населення, які засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. За критерієм строку обігу казначейських зобов'язань закон визначає такі види цінних паперів: довгострокові – від 5 до 10 років; середньострокові – до 1 до 5 років; короткострокові – до 1 року. Органами, які уповноважені державою приймати рішення про випуск казначейських сертифікатів, є Кабінет Міністрів України (щодо довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань), та Міністерство фінансів України (щодо короткострокових). Відповідно, ці органи затверджують і умови випуску казначейських зобов'язань. Продажну вартість казначейських зобов'язань встановлює Міністерство фінансів України, виходячи з часу їх придання. Ощадні сертифікати. Відповідно до ст.18 Закону визначає ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Як видно із легального визначення, емітентами ощадних сертифікатів можуть бути лише банківські установи. За легітимацією кредитів, закон поділяє ощадні сертифікати на іменні та на пред'явника, за строком пред'явлення до виконання – на строкові (випускаються під договірний відсоток на певний строк) і до запитання. Закон забороняє вільний обіг іменних ощадних сертифікатів, прямо зазначаючи, що відчуження ощадного сертифікату зазначеного в ньому кредитора іншій особі є недійсним. Він також передбачає можливість держателя строкового сертифікату достроково звернутися до емітента з вимогою про повернення депозитного вкладу, при цьому такому держателеві виплачується зменшений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту. Цей Закон встановлює лише найзагальніші вимоги до випуску ощадних сертифікатів, при цьому конструкція випуску останніх майже тотожна договірним відносинам, які виникають між банківською установою і вкладником банку при відкритті депозитного рахунку (Закон використовує навіть аналогічні терміни – «депозит», «депозитний вклад», «договірні відносини при внесенні депозиту»), що, на думку О.В. Дзери, робить дещо обмеженим застосування принципу абстрактності щодо цього виду цінних паперів. У свій час наголошувалось на тій обставині, що законодавець відносить до цінних паперів саме «ощадні» сертифікати, що дає можливість говорити про відсутність статусу цінних паперів у інших документів, як випускаються банківськими установами і мають схожі назви, наприклад, «депозитні сертифікати». Однак, як показує практика, відсутність статусу цінних паперів не заважає банківським установам здійснювати емісію подібних документів, останнім часом їх випуск почав проводити і Національний банк України. Векселі . Згідно ст. 14 Закону вексель цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після надання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути прості або переказні та виражаються виключно у документарній формі. Простий вексель – це письмовий документ, який містить просту нічим не обумовлену обіцянку векселедавця (боржника) сплатити векселедержателю (кредитору) зазначену грошову суму у визначений строк і в обумовленому місці. Простий вексель, строк платежу в якому не вказаний, вважається таким, що підлягає оплаті за пред’явленням. Переказаний вексель – письмовий документ, який містить простий і нічим не обумовлений наказ векселедавця платнику сплатити певну суму грошей отримувачу у визначений строк і у визначеному місці. Вексель як цінний папір явище яке розглядається у якості економічної (фінансовий інструмент) та правової категорії характеризується наступними функціями: кредитування; засоби платежу, (платіжна); оформлення заборгованості; легітимації (засвідчення належності права певному суб’єкту); розподілу ризиків. Відповідно до Закону України від 05.04.2001 р. «Про обіг векселів в Україні» із змінами і доповненнями визначаються такі напрями застосування векселів у господарському обороті здійснення розрахунків; оформлення результатів звірення взаємної заборгованості; продаж як своїх векселів, так і придбаних від інших осіб; придбання векселів для наступного розрахунку з контрагентами; кредитні операції з участю фінансових установ; здійснення сплати податків, митних платежів тощо. Для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги застосовується чек. Розрахун ковий чек – це документ ,що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів (див. Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22). Заставна. Як передбачено ст. 20 Закону України від 05.06.2003 р. «Про іпотеку» – це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту відповідно до цього Закону «Про іпотеку». Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним договором, на підставі якого була оформлена заставна. Вона складається в письмовій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється ДКЦПФР. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про оформлення заставної. За згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем заставна може містити інші положення, які відтворюють зміст основного зобов'язання та іпотеки. Якщо зміст заставної не відповідає положенням іпотечного договору чи договору, який обумовлює основне зобов'язання, положення заставної мають перевагу. Заставна підписується іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Іпотекодавець, боржник, якщо вони – юридичні особи, засвідчують підпис уповноваженої особи печаткою. Заставні також забезпечуються іпотечними облігаціями. Відповідно до ст. 3 Закону України від 22.12.2005 р. «Про іпотечні облігації». Іпотечна облігація засвідчує внесення грошових коштів її власником і підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цієї облігації та грошового доходу в порядку, встановленому цим Законом та проспектом емісії, а в разі невиконання емітентом зобов’язання за іпотечною облігацією надає її власнику право задовольнити свою вимогу за рахунок іпотечного покриття. 3.Похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових, та /або товарних ресурсів. Одним із видів похідних цінних паперів є дериватив. В Україні дериватив як елемент фондового ринку визначений Законом України від 30.10.1996 p. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», рішенням ДКЦПФР «Про Правила випуску та обігу фондових деривативів» від 24.04.1997 р. № 13. Стандартна форма деривативів, порядок їх випуску й обігу передбачені Положенням про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1999 р. № 632. У цих нормативно-правових актах деривативів – стандартний документ, що засвідчує право та зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених умовах у майбутньому. П. З ч. 1 ст. 195 ЦК України і п. 5 ч. 5 ст. З Закону України від 22.02.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» серед груп цінних паперів передбачені похідні цінні папери. Це, зокрема, цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів, видом яких є деривативи. На підставі аналізу цих нормативно-правових актів можна визначити такі особливості похідних цінних паперів деривативів: вони орієнтовані на нові договірні відносини і відповідно їх випускають на основі вже емітованих пайових цінних паперів; виконання обов'язків деривативами повинно бути здійснено в якийсь певний час у майбутньому, тому вони називаються терміновим або строковим; вони спрямовані на нові похідні договірні відносини, що виходять за рамки традиційних прав і обов'язків з приводу емісії і продажу цінних паперів за реальними цінами; дозволяють їх власнику зафіксувати сприятливі з його погляду ціни на покупку чи продаж. Оскільки зміст деривативів та вимоги до них у новій редакції Закону не передбачені, тому в цьому випадку слід керувати Положенням про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів (далі – Положення), згідно з п. 2 якого до деривативів належать лише ті контракти, форма яких відповідає вимогам, встановленим цим Положенням, а саме: форвардний контракт, ф'ючерсний контракт і опціон. Вони укладаються щодо базового активу, яким є товари, цінні папери, кошти та їх характеристика, що є предметом виконання зобов'язань за деривативом. Кожен із цих видів деривативів має свої особливості, що випливають з їх наступних понять. Форвардний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визнаний час та на визнаних умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час його укладання. Особливість цього контракту в тому, що він укладається поза біржею. Ф'ючерсний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань строками контракту. На відміну від форвардного контракту, він укладається тільки на біржі і реєструється її розрахунковою палатою. Від опціону він відрізняється тим, що його виконання с обов'язковим і ризик за цим контрактом вищий. Опціон – стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час його укладання або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Особливість цього контракту полягає в тому, що він не є обов'язковим для виконання покупцем, який має право здійснити або відмовитися від контракту. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії. Претензія щодо неналежного виконання або невиконання зобов'язань опційного контракту можуть пред'являти емітенту, автору опціону. Отже, опціон – це ф'ючерс, виконання якого не є обов'язковим для покупця. Крім того, ф'ючерсний контракт передбачає його виконання у майбутньому (у певний час), а опційний контракт – у будь-який момент протягом певного часу. За співвідношенням цін спот та виконання опціону із виграшем (приносить інвестору прибуток), опціон без виграшу (не вплине на фінансовий стан інвестора ні позитивно, ні негативно), опціон з програшем (призводить до фінансових втрат інвестора). Перелічені похідні цінні папери можна віднести до поняття «механізм випуску та обігу», тобто вони не розміщуються, не випускаються і не видаються, а який визначає взаємні права і обов’язки укладаються, оскільки є договором. Обігу вони також не підлягають, тому що зобов'язання за нами припиняються внаслідок виконання, збігу боржника і кредитора в одній особі або зарахуванням; відбувається зміна строку на зобов'язання (уступка права чи переведення боргу). Та й виникає поняття «обігу договору», що не сприймається в договірних зобов'язаннях. З метою встановлення вимог та порядку провадження професійної діяльності на фондовому ринку цінних паперів ДКЦПФР рішення від 12.12.2006 р. № 1449 встановила, серед інших, Правила (умови) діяльності з торгівлі цінними паперами, в т.ч. дилерської діяльності. Встановлено, що дилерський договір купівлі-продажу (міні) цінних паперів укладається торговцем від свого імені та за свій рахунок, крім випадків, передбачених законом. Такі договори мають літерну ознаку (серію) – «Д». Крім загаль­них вимог до договорів, дилерський договір має містити: реквізити ідентифікації цінного паперу (надалі – ЦП); вид ЦП; найменування емітента ЦП; номінальну вартість ЦП – у національній, іноземній валюті, форму випуску та існування ЦП, міжнародний ідентифікаційний номер ЦП, якщо інакше не встановлено законодавством; для емітента резидента його ідентифікаційний код за ЄДРПОУ, для емітента «нерезидента» – номер реєстрації; кількість ЦП; в)суму договору; умови і термін оплати ЦП, які є предметом договору; умови, порядок і строк здійснення переходу права власності на ЦП, сторону, відповідальну за перереєстрацію права власності на ЦП. На підставі аналізу чинного законодавства і практики застосування деривативу можна вважати, що він все більше виступає повноправним елементом фондового ринку, збільшує швидкість обороту цінних паперів і відповідно грошових засобів. Надалі торгівля деривативами набуде все більшого розвитку в нашій країні і стане реальним регулятором фондового ринку. Коносамент є товаророзпорядчим документом, що посвідчує право його утримувача розпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем i отримати вантаж для завершення перевезення. Коносамент головним чином застосовується при здійсненні морських перевезень i є доказом прийому перевізником вантажу, зазначеного в коносаменті. Реквізити коносамента визначені ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України (надалі – КТМ). Передача коносамента здійснюється з дотриманням таких правил: іменний коносамент може передавальними за іменними передаточними написами або в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передач боргової вимоги; ордерний коносамент може передаватися за іменними або бланковими передаточними написами; коносамент на пред'явника може передавальними шляхом простого вручення (ст. 140 КТМ України). Варант (англ.) – свідоцтво, яке видається товарним складом про прийняття товару на збереження. Відповідно до ст. 962 ЦК він розглядається як складське свідоцтво, що складається з двох частин власне складського свідоцтва та застосовного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремленні одне від одного. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва, в тому числі у варанта можуть бути однаково зазначені: найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання; номер свідоцтва за реєстром товарного складу; найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання; найменування i кількість прийнятого на зберігання товару – число одиниць та (або) товарних мюць та (або) мipa (вага, об'єм) товару; строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання; розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати; дата видачі свідоцтва. Варант також повинен містити підпис уповноваженої особи та печатку товарного складу. § 2. Ринок цінних паперів Враховуючи істотні відмінності в способах розміщення цінних паперів й наступного їх обігу, передбачено первинний і вторинний ринки цінних паперів. У ряді угод по купівлі-продажу цінних паперів одна завжди є першою (первинною), яка забезпечує надходження фондової цінності на ринок. Всі інші носять вторинний (похідний) характер, бо вони пов'язані з перепродажем уже тих, що поступили на ринок цінних паперів, іншим суб'єктами. Первинний ринок цінних паперів – це ринок, на якому нові випуски цінних паперів продаються та купуються вперше. Тобто він являє собою ринок, який складається в процесі випуску цінних паперів. На такому ринку учасниками завжди виступають емітенти та інвестори. Ринкова взаємодія між ними може бути безпосередньою або вона може здійснюватися через брокерів та дилерів і являє собою безпосередні або за допомогою посередників продаж цінних паперів емітентом та придбання вказаних паперів інвесторами або посередниками. Поняття первинний ринок законом відноситься до цінних паперів, які випускаються у вільний чи обмежено вільний обіг. Випуск цінних паперів у відкритий чи обмежено відкритий обіг може здійснюватись шляхом підписки або безпосередньої купівлі-продажу цінних паперів. Підписка, по суті, являє собою специфічний договір купівлі-продажу, виконання якого відстрочено у часі. Тобто, між продавцем цінних паперів та їх покупцем заключається угода, яка передбачає, що оплата вартості цінних паперів буде проводитись по частинах протягом певного періоду часу. Емітенти випускають цінні папери, а інвестори їх купують. тобто виникають первинні договори купівлі-продажу. У процесі випуску цінних паперів, у результаті зазначених таких договорів цінні папери, що випускаються і купуються інвесторами або дилерами вперше. Тому й ринкові відносини, які виникають в процесі випуску цінних паперів називають первинним ринком. Первинні ринки цінних паперів існують як відносно нетривкі ринкові відносини з приводу конкретних цінних паперів, тобто вони є тимчасовими ринками. Сторонами таких угод завжди є емітент та інвестор. Доходи від випуску належать емітенту. Поруч з тим, первинні ринки виникають кожного разу, коли випускаються нові цінні папери і в цьому розумінні вони існують постійно. У більшості випадків первинні ринки цінних паперів не є біржовими, але в окремих випадках вони також можуть мати місце і на фондових біржах. При відкритих випусках цінних паперів, особливо при створенні приватних товариств, на первинних ринках ринкові відносини складаються шляхом підписки на цінні папери, що випускаються. Існує два методи розповсюдження нових випусків цінних паперів через первинний ринок. Перший – полягає в тому, що емітент може укласти договір з посередником, що виконує дилерські функції, на розпродаж та розміщення цінних паперів. Цей метод може застосовуватись великими підприємствами і АТ, які здійснюють крупну емісію із залученням посередника. Перед тим, як взяти на себе дилерські функції він проводить аналіз фінансового стану емітента, визначає економічну обґрунтованість рішення про емісію нових цінних паперів й оцінює ступінь вірогідних труднощів з їх подальшим перепродажем. Якщо після такого економічного вивчення висновки виявляться позитивними, то він приймає рішення про придбання цінних паперів, що випускаються, й починає проводити роботу по їх подальшому розповсюдженні серед потенційних покупців. Другий – застосовується емітентами для одержання необхідного акціонерного капіталу через первинний ринок, пов’язаний з їх безпосереднім і прямим продажем клієнтам, обходячи посередників. Такий метод застосовується, в основному, коли проводиться додатковий випуск нових акцій. В цьому випадку емітент повідомляють своїх акціонерів про нову емісію й умови придбання акцій. Акціонери можуть придбати ці цінні папери безпосередньо в емітента. Кожен з вказаних двох методів має свої переваги й недоліки. Перший метод дозволяє здійснювати значно швидшу, порівняно з другим методом, мобілізацію акціонерного капіталу шляхом підписки. Другий метод є більш дешевим для емітента, так як не потрібно платити посередникам. Подальший перехід випущених цінних паперів із власності одних інвесторів у власність інших інвесторів або із власності дилерів, що придбали цінні папери в процесі їх випуску, у власність інвесторів називають обігом цінних паперів. Взаємодію, яка виникає у процесі обігу цінних паперів, називають вторинним ринком. Між первинним і вторинним ринками цінних паперів є ряд розбіжностей. На вторинному ринку є цінні папери, які були придбані раніше в процесі випуску. Тобто на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від продажу цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, як це має місце на первинному ринку, а власникам згаданих паперів (інвесторам або дилерам), які виступають на вторинному ринку в ролі продавців. Нарешті, ще одна розбіжність між ними полягає у тому, що на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватися шляхом підписки. Головна функція вторинного ринку полягає у тому, щоб постійно створювати та зберігати можливість для потенційних інвесторів – придбання у власність. Вторинний ринок складається, в основному, внаслідок активної взаємодії посередників з інвесторами та між собою. Від стану цієї взаємодії залежить стан ринку цінних паперів в цілому. На вторинному ринку потенційні інвестори мають можливість зробити вибір відносно того, які саме цінні папери краще придбавати, й при допомозі яких посередників краще здійснювати інвестування в цінні папери. На цьому ринку інвестор також має можливість продати свої цінні папери в потрібний йому час, якщо йому знадобляться вільні кошти. Як наслідок, зазначимо, що між первинними та вторинними ринками є такі розбіжності: По-перше , предметом угод купівлі-продажу на вторинному ринку є цінні папери, які були придбані в процесі випуску. Тобто, на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, а власникам згаданих паперів /інвесторам, дилерам/, які виступають на вторинному ринку в ролі продавця. По-друге , на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватись шляхом підписки. Поділ ринку цінних паперів на первинний та вторинний є найбільш поширеним. У світовій практиці зустрічається «третинний» і «четвертинний» ринки. По суті даними термінами називають деякі способи вторинної торгівлі цінними паперами. До числа підсистем вторинного ринку відносяться біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів. Під біржовим ринком розуміють торгівлю цінними паперами, яка здійснюється на фондових біржах. Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів здійснюють через членів біржі, які виступають в якості посередників, договори купівлі-продажу. Фондова біржа – це передусім місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціна на ці папери визначається попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентований правилами та нормами. В Україні Українська Фондова біржа (УФБ) виникла у 1991 р. вона має 27 філій у найбільших містах та обласних центрах України. В Україні діють Український Фондовий центр (м. Харків) та Південноукраїнський Фондовий центр УФБ (м. Одеса) тощо. Організаційно-правова форма фондової біржі – акціонерне товариство, яке разом зі своїми філіями і брокерськими конторами централізовано сприяє юридичним та фізичним особам у реалізації їхніх прав на купівлю-продаж цінних паперів по всій території країни. Своєю діяльністю фондова біржа забезпечує: перерозподіл на комерційній основі фінансових ресурсів між юридичними та фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу фондових цінностей; сприяння становленню і розвитку фондового ринку та належне розповсюдження інформації про нього; підвищення довіри інвесторів до вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у фондові цінності; контроль за діяльністю учасників біржових торгів, захист їхніх інтересів та інтересів інвесторів. Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності. Вона створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання договорів купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. В Україні фондова біржа може бути створена не менше як 20 засновниками – торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менше як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації, яку здійснює ДКЦПФР. Реєстрація здійснюється відповідно до Положення про реєстрацію фондових бірж та торгівельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженого наказом ДКЦПФР № 9 від 15 січня 1997 р. Підставою для здійснення діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про реєстрацію, яке видається терміном на два роки і діє на всій території України. На фондових біржах здійснюються операції з акціями акціонерних товариств, облігаціями підприємств, казначейськими зобов'язаннями України, ощадними сертифікатами, векселями, а також похідними цінних паперів, хоча в біржовому обороті продається відносно невелика частина від загальної кількості цінних паперів, що обертаються на території України. Будь-яка фондова біржа будує свою діяльність на таких принципах: особистої довіри між брокером та клієнтом (наприклад, договори на біржах укладаються усно й юридично оформляються заднім числом); гласності (публікуються зведені данні про всі договори, дані надані емітентом за згодою з біржею про внесення акцій у біржовий список, незалежно від активності емітента); жорстке регулювання адміністрацією біржі й аудиторами діяльності дилерських фірм шляхом встановлення правил торгівлі й обліку. Основна функція фондових бірж полягає в тому, щоб на основі котирування цінних паперів у процесі біржової торгівлі сприяти визначенню справедливих і об'єктивних цін на вказані цінні папери. Іншою важливою функцією біржової торгівлі є недопущення укладення угод купівлі-продажу, внаслідок яких коливання цін на цінні папери матимуть несподіваний характер або будуть виходити за допустимі межі. Таким чином, фондові біржі сприяють і допомагають підтримувати стабільність на ринку цінних паперів. Ще однією з важливих функцій фондових бірж є функція постійного контролю за фінансовим та господарським станом емітентів. Фондові біржі встановлюють для емітентів, цінні папери яких котируються на фондових біржах, правило надавати біржам необхідну інформацію, господарські та фінансові звіти, пояснення тощо. Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити такі ознаки фондової біржі: біржа – організований ринок із фіксованим місцем торгівлі цінними паперами; існування процедури відбору цінних паперів, відповідають визначеним вимогам; існування процедури відбору кращих операторів ринку, як членів біржі; наявність регламенту торгівлі цінними паперами і стандартних торгових процедур; централізація реєстрації договори з цінними паперами і розрахунків за ними; встановлення офіційних котирувань; нагляд за членами біржі (з позиції їх фінансової стійкості, безпечного ведення бізнесу і дотримання цілей фондового ринку). Торгівлями цінними паперами на фондовій біржі здійснюється трьома способами: шляхом задоволення зустрічних замовлень; шляхом аукціону «з голосу»; шляхом комп’ютерних торгів. Задоволення зустрічних замовлень. Зустрічними замовленнями визнаються замовлення, у яких пропозиції продажу та придбання акцій конкретного акціонерного товариства співпадають повністю щодо кількості, виду та курсової вартості. Акції, які реалізуються шляхом виконання зустрічних замовлень, повинні бути внесені в біржовий бюлетень. До біржового бюлетеня заносяться замовлення, подані не пізніше 2 днів напередодні торгів. Зміни, що сталися, а також замовлення, які не ввійшли до бюлетеня, але були подані не пізніше ніж за 1 годину до початку торгів, вносяться до біржового бюлетня як доповнення. Зустрічні замовлення виконуються без винесення їх на аукціонну торгівлю «з голосу» або на комп'ютерні торги. Курсовою вартістю акцій при задоволенні зустрічних замовлень є ціна, зазначена в зареєстрованій угоді купівлі-продажу. Аукціонна торгівля «з голосу». У день проведення торгів кожний учасник біржової торгівлі реєструється й одержує біржовий бюлетень, складений котирувальною комісією на підставі поданих замовлень за станом на цей день. Під час торгів брокери та торгівці цінними паперами, які є власниками або орендарями брокерських місць, розміщуються в операційному залі на постах, відповідно до номерів брокерських контор (місць). Нумерація постів співпадає з нумерацією контор (місць) і здійснюється за ходом годинникової стрілки: Аукціонні торги «з голосу» проводить певний біржовий спеціаліст. У встановлений час спеціаліст голосно проголошує: «Торги фондової біржі від «___» _________ 200__ року оголошуються відкритими», при цьому він ударом у гонг сповіщає про відкриття торгів. У випадках, коли у біржовому бюлетені сталися зміни, спеціаліст повідомляє про позиції, зняті з торгів, та про позиції, внесені до бюлетеня додатково. Після цього спеціаліст розпочинає розгляд кожної окремої позиції відповідно до того, як вони визначені у біржовому бюлетені. Він проголошує номер позиції, номер брокерської контори (місця) продавця, і повну назву акції, лот, тобто пакет акцій, які продаються, кількість акцій в лоті, курсову ціну однієї акції, загальну ціну лота, назву грошової одиниці. Водночас брокер-продавець піднімає табличку з номером своєї брокерської контори (місця), чим засвідчує свою присутність і те, що він стежить за ходом торгів. Спеціаліст повільно повторює характеристику позиції і веде аукціон ціни. Якщо брокера-продавця на посту під час проголошення позиції не виявилося, то це означає, що позиція знята з торгів. Спеціаліст переходить до проголошення іншої позиції. Якщо в ході аукціону ціни хтось з брокерів-покупців підняв табличку з номером своєї контори (місця), то це означає, що він погоджується придбати запропоновані акції. У випадку, коли акції погоджується придбати лише один брокер-покупець, спеціаліст після рахунку «три» проголошує: «Продано брокерський конторі №___», та б'є молотком у гонг. Далі спеціаліст повільно повторює характеристику позиції і оголошує номер брокерської контори (місця), яка придбала акції. Після проголошення спеціалістом «Продано», один з помічників спеціаліста робить відповідний запис у книгу спеціаліста, підписує цей запис і записку спеціаліста, яка заповнюється під копіювальний папір, та скріплює примірники своєю печаткою. Копія записки спеціаліста передається брокеру-продавцю (його помічнику) для оформлення біржового контракту на поставку акцій. У випадках, коли на рахунок «раз» чи «два» таблички з номерами брокерських контор (місць) підняло два або більша кількість брокерів-покупців, спеціаліст проводить аукціон ціни та по черзі за порядком зростання номерів постів опитує брокерів, хто з них дасть вищу ціну. Після кожної пропозиції ціни, спеціаліст називає номер брокерської контори, нову ціну і рахує. Після того, як спеціаліст назвав чергову підвищену ціну і полічив до «трьох», і якщо більше не надійшло пропозицій, він сповіщає: «Продано», - б'є у гонг і називає номер брокерської контори (місця), яка придбала акції. І в цьому випадку помічник спеціаліста виконує ті ж самі дії і передає записку спеціаліста брокеру-продавцю, на якому лежить відповідальність за правильне заповнення біржового контракту на поставку акцій. У випадках, коли на рахунок «три» ніхто з брокерів-покупців не підняв таблички, спеціаліст проголошує: «Не продано» та звертається до брокера-продавця із пропозицією змінити умови продажу. Якщо брокер-продавець відповів, що він не вносить змін в умови реалізації, спеціаліст сповіщає: «Позиція №___ з торгів знята», - і б'є молотком у гонг. Якщо ж брокер-продавець вносить зміни в попередні умови, наприклад, бажає продати лот частинами за попередньою ціною або знизити ціну, то спеціаліст продовжує торги за новими запропонованими умовами. Курсовою вартістю акцій, придбаних у процесі аукціону «з голосу», вважається ціна, зазначена в зареєстрованій угоді купівлі-продажу. Комп’ютерні торги. Комп'ютерні торги ще називають безперервними або постійними торгами. Вони являють собою модель формування курсу акцій, якої б дотримувалася біржа, що проводить аукціони «з голосу», якби вона проводила останні все частіше і частіше. Комп'ютерні торги здійснюються самим комп'ютером: у нього безперервно вводяться замовлення на продаж та придбання акцій. У процесі робочого дня фондової біржі укладаються угоди купівлі-продажу акцій і дані по цих угодах висвітлюються на дисплеях комп'ютерів та на табло. Після укладення угод у позиції вносяться відповідні зміни і знову відбуваються торги, і знову укладаються угоди. Знову висвітлюються дані по угодах, і все починається спочатку. Кожне замовлення має свій код, тому коли комп'ютер фіксує угоду, він сповіщає про це термінали, які стоять у брокерських конторах і які можуть знаходитися поза межами будівлі фондової біржі. При здійсненні комп'ютерних торгів, фондові біржі дотримуються певних правил. Зокрема, курс акцій, що формується, повинен забезпечувати реалізацію найбільшої їх кількості, тобто найкращим чином зрівнювати попит та пропозицію на конкретні акції; у першу чергу виконуються замовлення інвесторів, які не визначають у своїх дорученнях конкретних цін на акції, а просто вказують, що необхідно придбати або продати такі-то акції за найкращим для інвестора курсом на певний день; повинні бути виконані всі замовлення на придбання акцій, у яких вказуються ціни більші, ніж встановлений курс, і відповідно замовлення на придбання або продаж акцій за цінами більш низькими, ніж курсова; замовлення на придбання або продаж акцій, у яких вказані граничні ціни, що співпадають з зафіксованим курсом, виконуються повністю або частково в залежності від наявності зрівнюючи позицій «з протилежним знаком»; замовлення на придбання акцій, у яких вказані граничні ціни менші ніж курсова, а також замовлення на продаж акцій за ціною більшою ніж курсова, не беруться до уваги і не виконуються. Слід також зауважити, що торгівля цінними паперами може здійснюватися не тільки в стінах біржі, а й поза її межами, тобто на позабіржових ринках. Позабіржовий ринок являє собою ринкові відносини, які складаються «поза» або «поруч» з торгівлею на фондовій біржі. Звідси й назва – «позабіржовий ринок». Саме поза межами фондових бірж здійснюється реалізація основної частки вперше емітованих цінних паперів і практично вся вторинна торгівля. Позабіржовий ринок цінних паперів не є альтернативою, а доповнює і розширює біржовий ринок, причому як на вторинному, так і, що особливо важливо, на первинному рівні. Безперечно існують об’єктивні фактори, які сприяють переважному розвитку в Україні саме позабіржового, а не біржового ринку. Роль позабіржового ринку полягає у тому, що він: збільшує обсяг інвестицій, оскільки завдяки своїй розгалуженості, масовості та оперативності наближає фондовий ринок до дрібного інвестора; оперативно знаходить для інвесторів найвигідніші об’єкти вкладення капіталу; сприяє розвитку фондового ринку на рівні регіонів (областей, міст), виявляючись корисним економічним інструментом для місцевих органів влади; створює передумови для прискореного розвитку інфраструктури фондового ринку в країні, зокрема для створення електронних інформаційних каналів та мереж, що забезпечують відкритість процесу випуску і обігу цінних паперів та обґрунтованість рішень, що приймаються, щодо їх продажу та купівлі; є сприятливим середовищем розвитку послуг для учасників фондового ринку; сприяє зростанню професіоналізму учасників фондового ринку, є резервом кадрів для створюваних фондових бірж. Крім того, позабіржова торгівля цінними паперами змушує фондові біржі безперервно поліпшувати якість своєї роботи, забезпечуючи високий рівень надійності фондових угод, гарантії для інвесторів, виконання клірингових операцій, тобто постійно вдосконалюватись для того, щоб вистояти в конкурентній боротьбі з позабіржовим ринком. Інфраструктуру позабіржового ринку становлять інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, довірчі товариства, страхові компанії, інші юридичні особи, які згідно з Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» можуть провадити посередницьку, комісійну та комерційну діяльність з цінними паперами. Донедавна позабіржовий ринок України саморегулювався через три асоціативні громадські об’єднання: Українську асоціацію торговців цінними паперами, Українську асоціацію інвестиційного бізнесу та Українську асоціацію довірчих товариств. На початку 1996 року було створено нову організацію «Позабіржова фондова торговельна система» (ПФТС). її основною метою стало сприяння розвитку відкритого позабіржового ринку цінних паперів в Україні. ПФТС підтримує розвиток клірингової, розрахунково-депозитарної, реєстраційної та інших систем інфраструктури фондового ринку. Саме позабіржовий ринок проявляє найбільший інтерес до електронізації своєї діяльності. До цього його зобов’язує просторова масштабність і роз’єднаність учасників фондових угод. Юридичними особами, які здійснюють діяльність з цінними паперами на позабіржовому ринку є торговельно-інформаційні фондові системи (надалі – ТІФС). Порядок їх створення та діяльності в Україні визначений Положенням про організаційно оформлені позабіржові торговельно-інформаційні системи, затвердженим наказом ДКЦПФР № 328 від 23.12.1996 р. Торговельно-інформаційною системою визнається юридична особа, яка здійснює діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку та володіє або управляє електронною торговельно-інформаційною мережею(надалі – ЕТІМ), або іншою системою засобів, що надає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінних паперів). TІФC надає будь-якій заінтересованій особі таку інформацію: правила допущення цінних паперів до торгів, правила укладання і звіряння угоди, порядок виконання угод, правила щодо обмеження маніпуляції із цінами, перелік допущених до торгів цінних паперів та іншу. На кожну угоду, укладених відповідно до правил TІФC будь-якій особі надається така інформація: дата і час укладення угоди, найменування цінних паперів за даною угодою, їх державний реєстраційний номер, ціна одного цінного паперу, кількість цінних паперів. Діяльність з організації торгівлі на позабіржовому ринку цінних паперів можуть здійснювати юридичні особи створені відповідно до Закону «Про господарські товариства» як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю не менше, ніж двадцятьма торговцями цінними паперами. Статус TІФC юридичної особи набувають після реєстрації в ДКЦПФР. TIФC створюється з метою: забезпечення умов для здійснення купівлі-продаж у цінних паперів через ЕТІМ; інформування учасників TIФC та їх клієнтів про кон’юнктуру, що склалась на позабіржовому ринку цінних паперів; забезпечення швидкого, точного, надійного та достовірного збору, обробки, розповсюдження та публікації інформації про котирування такої операції з цінними паперами, забезпечення достовірності такої інформації; запобігання використанню, розповсюдженню або публікації недостовірної чи шахрайської інформації про котирування операції з цінними паперами; захисту учасників ТІФС та їх клієнтів від можливих зловживань. Слід також зазначити, що розвиток комп’ютерних технологій накопичення, обробки й передачі інформації створили передумови для того, що на ринку цінних паперів почали виникати відносини, які мають конвергентний характер. Тобто фондові біржі почали вводити неофіційні режими котирування цінних паперів, а позабіржовий ринок все в більшій мірі починає набувати рис визначеності та організованості. § 3.Учасники ринку обігу цінних паперів Учасникам ринку цінних паперів є емітенти, інвестори, особи що здійснюють професійну діяльність та саморегулівні організації. Емітенти. Термін «емітент» походить від латинського «emitto», що означає «випускаю». Емітенти – юридичні особи, територіальні громади в особі відповідних органів державної влади, які від свого імені розміщують цінні папери та зобов’язуються виконувати зобов’язання за цими цінними паперами. В Україні, відповідно до законодавства, емітентами цінних паперів є держава в особі уповноваженого органу, органи місцевого самоврядування та юридичні особи. Коли мова йде про випуск державних або місцевих цінних паперів, то мається на увазі, що вони як суб'єкти цивільно-правових відносин є юридичним особами. Необхідно пам'ятати, що право юридичної особи на випуск цінних паперів, тобто право бути емітентом , є спеціальним , а не абсолютним. Це означає, що конкретні цінні папери можуть випускатися конкретними юридичними особами, тобто існує залежність між тим, які види цінних паперів можуть випускатися, і тим, які саме юридичні особи можуть випускати конкретні цінні папери. Скажімо, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик можуть випускатися лише державою, тобто їх емітентом є держава; емітентом облігацій підприємств є підприємства; ощадні сертифікати можуть випускатися лише банками; акції випускаються лише акціонерними товариствами, інакше кажучи, існують певні правові обмеження та вимоги щодо того, які види цінних паперів можуть випускатися конкретними емітентами. Від імені держави, як емітента цінних паперів, функції випуску виконує Міністерство фінансів, а Національний банк України виступає в ролі генерального агента з їх реалізації. Державні цінні папери можуть випускатися урядом, органами влади на місцях, окремими державними установами. Саме державні цінні папери можуть стати основою для формування розвинутого вітчизняного фондового ринку в разі їх розміщення на умовах, що визначаються ринковою кон'юнктурою. Держава, як і інші емітенти, випускає цінні папери з певною метою, а саме, з метою залучення коштів для фінансування поточного бюджетного дефіциту, для погашення раніше розміщених позик, для фінансування цільових програм, які здійснюються місцевими органами влади; для підтримки соціально важливих установ та організацій та інших завдань. Крім облігацій внутрішніх державних позик держава випускає облігації зовнішніх державних позик. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України. Як зазначалось, державні цінні папери можуть випускатися і органами влади на місцях. Необхідність у цьому виникає тоді, коли витрати місцевих органів перевищують їх доходи або коли починається здійснення великого інвестиційного проекту. Вони випускаються відповідно до Положення «Про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик», затвердженого рішенням ДКЦПФР від 13.10.1998 р. №48. Крім зазначених вище емітентів цінних паперів – держави та місцевих органів влади – важливе місце посідають юридичні особи. Емітенти – юридичні особи здійснюють емісію цінних паперів для розширення виробництва або проведення іншої комерційної діяльності шляхом випуску цінних паперів. Юридичні особа-суб'єкт господарської діяльності – можуть випускати акції, облігації, якщо емітентом є банк, то він може випускати і ощадні сертифікати. Однак, забороняється випуск цінних паперів для покриття збитків юридичної особи. Зокрема, ст.34 Закону «Про господарські товариства» говорить, що «акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю». Будь-який випуск цінних паперів має бути зареєстрований. Для реєстрації випуску цінних паперів емітент подає до ДКЦПФР необхідні документи. Якщо цінні папери будуть відкрито продаватися невизначеному колу осіб, то емітент подає до ДКЦПФР інформацію про їх випуск. При реєстрації цінним паперам присвоюється реєстраційний номер, а емітенту видається свідоцтво про реєстрацію, на підставі якого емітент може придбати бланки цінних паперів, на період передплати на певний випуск цінних паперів емітент оформляє тимчасовий глобальний сертифікат, який потім може бути анульований (якщо підписка не відбулася), або обміняний на постійний сертифікат, якщо підписка відбулася. У разі емісії «бездокументарних» цінних паперів емітент оформляє глобальний сертифікат на загальну суму випуску, який зберігається в депозитарії. Інвестори. Вони посідають особливе місце серед учасників ринку цінних паперів. Інвесторами називають тих учасників взаємодії, які вкладають грошові та інші кошти в цінні папери з певною метою. Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, що прийняли рішення про вкладення власних, позикових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних цінностей. Грошові, майнові та інтелектуальні цінності, які власник вкладає в об'єкти підприємницької діяльності, називають інвестиціями. Здійснюючи інвестиції, інвестор має певну мету, якої він розраховує досягти шляхом інвестування. Основними цілями інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, одержання високого поточного доходу, бажання вигідно розмістити кошти з розрахунком на перспективу, а також, у певній мірі, встановлення контролю над акціонерним товариством. На вітчизняному ринку цінних паперів інвесторів можна поділити на два види: індивідуальних та інституційних. До індивідуальних інвесторів належать фізичні особи, а також юридичні, для яких інвестиційна діяльність не є єдиним або одним із основних видів діяльності. До інституційних інвесторів належать такі, які набувають і реалізують фондові цінності крупними пакетами. Інституційні інвестори здійснюють діяльність по залученню коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладають у цінні папери інших емітентів, і мають великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність. Причини, що спонукають інвестора придбавати цінні папери, є досить різноманітними. Наприклад, купуючи акції, інвестори можуть мати за мету посилити свій вплив на управління емітентом, встановлення контролю над ним, і так далі. Досить часто інвестори здатні досягнути вказаної мети, оскільки вони проявляють велику міру зацікавленості, яка підтримується істотними фінансовими можливостями, які дозволяють придбавати контрольні або крупні пакети акцій. Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів в Україні є: інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства. На українському інвестиційному ринку важливу роль відіграють інвестиційні фонди. У розділі 1 відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженому Указом Президента України від 19.02.1994 року № 55/94, інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Спільне інвестування-діяльність, яке здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами. Засновниками інвестиційного фонду можуть бути як юридичні особи, так і фізичні особи. Учасниками інвестиційного фонду можуть бути фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційний сертифікат цього фонду. Не можуть бути засновниками інвестиційного фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25%. Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений строк і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду ( вона є додатком до статуту інвестиційного фонду). Закриті створюються на визначений строк і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду. Крім інвестиційних фондів спільне інвестування можуть, здійснювати й інвестиційні компанії. Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення. Вона створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування інвестиційна компанія зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів. Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії; він має окремий баланс та поточний рахунок, його кошти не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії сьогодні досить активно працюють на українському ринку цінних паперів. Вони являють собою приклад чистих інвесторів, тобто створюються з єдиною метою для здійснення інвестиційної діяльності. Ще одним інвестором на ринку цінних паперів є недержавні пенсійні фонди. У розвинутих країнах пенсійні фонди відіграють важливу роль у житті суспільства. Зростання тривалості життя людей, частий ранній вихід на пенсію, прагнення до фінансової незалежності у пенсійному віці, інфляція, спеціальні податкові стимули – все це призвело до того, що останнім часом помітно зросла роль пенсійних фондів як джерела інвестиційного капіталу. Протягом своєї трудової діяльності громадяни здійснюють внески до пенсійних фондів. Сюди ж надходять внески роботодавців. І всі накопичені кошти фонд інвестує. У разі виходу громадянина на пенсію пенсійний фонд виплачує йому накопичену від його внесків суму або забезпечує щорічний доход. Акумульовані пенсійним фондом кошти інвестуються, як правило, у довгострокові цінні папери. Активи пенсійних фондів можуть розміщуватися в акції, облігації та інші цінні папери, допущені до обігу в Україні. Але необхідно враховувати, що пенсійні фонди інвестують кошти вкладників, і не можна гарантувати, що така діяльність здійснюватиметься кваліфіковано і в інтересах вкладників. Інвестиційною діяльністю більшості пенсійних фондів керують професійні фінансові посередники на ринку цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів. Професійними учасниками ринку цінних паперів є суб’єкти, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. Згідно із ст. 17 Закону таку діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками. Професійна діяльність з торгівлі з цінними паперами включає брокерську діяльність; дилерську діяльність; андеррайтинг; діяльність з управління цінними паперами. Брокерська діяльність . Відповідно до розділу II Правил (умов здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андерайтингу, управління цінними паперами, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та Фондового ринку від 12.12.2006 № 1449 (надалі – Правила) така діяльність – укладення торговцем цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи. При здійсненні такої діяльності торговцями цінними паперами укладаються договори на брокерське обслуговування, договори комісії та договори доручення. Укладаючи зазначені вище договори торговці цінними паперами, зобов’язані провести ідентифікацію: клієнтів, що укладають договори; клієнтів, які здійснюють фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу; осіб, уповноважених діяти від імені клієнтів; осіб, які є вигодоодержувачами клієнтів; осіб (контрагентів), у разі, якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація ідентифікації потребує уточнення. Дилерська діяльність. Відповідно до розділу ІІ Правил, дилерська діяльність – укладення торговцем цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом. Дилерський договір - договір купівлі-продажу (міни) цінних паперів, що укладається торговцем від свого імені та за свій рахунок, крім випадків, передбачених законом. При здійсненні дилерської діяльності торговцями цінними паперами укладаються дилерські договори купівлі-продажу (міни) цінних паперів. Укладаючи дилерські договори, торговець цінними паперами-проводить ідентифікацію осіб (контрагентів) у разі якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення. Андеррайтинг. Згідно із розділом В Правил, андеррайтинг – розміщення (укладання договорів та продаж) цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента. Здійснюючи андеррайтингову діяльність, торговець цінними паперами укладає договір анддерайтингу, з емітентом цінних паперів, а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) цінних паперів. При здійсненні андеррайтингу, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: емітента (клієнта), при укладанні договору андеррайтингу; осіб, уповноважених діяти від імені емітента; осіб, які є вигодоодержувачами емітента (клієнта);осіб (контрагентів, перших власників) серед яких розміщуються цінні папери, у разі коли, фінансова опе­рація підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення. Діяльність з управління цінними паперами. Відповідно до розділу II Правил, діяльність з управління цінними паперами, це діяльність, яка провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб. Здійснюючи діяльність з управління цінними паперами, торговець цінними паперами укладає з юридичними або фізичними особами договір про управління (договір, за яким одна Сторона передає другій стороні на певний строк об'єкти управління), а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) щодо переданих йому в управління цінних паперів. При здійсненні даного виду діяльності, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: клієнтів при укладанні договорів про управління; клієнтів, які здійснюють, фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу;осіб, уповноважених діяти від Імені клієнтів; осіб, які є вигодоодержувачами клієнтів; осіб (контрагентів), у разі, якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення. Здійснюючи ідентифікацію клієнтів при укладанні договорів (брокерських, андерайтингу, з управління цінними паперами), торговець цінними паперами оцінює ризик клієнта, з яким укладає ділові стосунки. У разі, коли клієнт оцінюється торговцем цінними паперами як такий, що має високий рівень ризику, торговцю цінними паперами рекомендується для зменшення визначеного рівня ризику, у відношенні даного клієнта вживати заходи щодо: детальної перевірки наданих клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом більш широкого переліку документів при встановленні ділових відносин; отримання згоди керівництва торговця цінними паперами на встановлення ділових відносин з таким клієнтом; постійного моніторингу фінансових операцій такого клієнта. При визначенні відношення особи до операції слід керуватися термінами «клієнт» та «контрагент», які вживаються в наступному значенні: клієнт – будь-яка особа, що звертається за одержанням послуг або яка укладає договір з суб'єктом первинного фінансового Моніторингу; контрагент – особа, яка є другою стороною фінансової операції (контрагентом може виступати суб'єкт первинного фінансового моніторингу), при якій між клієнтом та контрагентом відбувається передача активів. Операції з цінними паперами на території України здійснюються лише з відповідного дозволу ДКЦПФР. Дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний капітал у розмірі не менше як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності - не менше як 200 неоподатковуваних мінімумів. Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10% статутного капіталу, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5% статутного капіталу іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, яка не має дозволу на здійснення діяльності по обігу цінних паперів, або громадянина в статутному капітал кількох торговців цінними паперами перевищує 5% по кожному торговцю, то останні не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним. Відповідно до Правил здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджених наказом ДКЦПФР від 23.12.1996 року №331, комісійною діяльністю по цінних паперах (брокерською діяльністю) називається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів. При виконанні операцій з цінними паперами під час здійснення комісійної діяльності торговці мають виконувати певні зобов’язання. Вони повинні діяти в інтересах клієнта, попереджати клієнтів про ризики конкретної угоди з цінними паперами, надавати клієнту інформацію щодо курсів цінних паперів та виконувати інші зобов'язання. Комерційною діяльністю по цінних паперах (дилерською) визнається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам. Разом з цим, торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю цінними паперами власного випуску; акціями того емітента, в якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі 5% статутного капіталу. Серед торговців цінними паперами, враховуючи особливості їх діяльності на фондовому ринку, можна виділити інвестиційні компанії, тобто торговців цінними паперами, які поряд з іншими видами діяльності з цінними паперами можуть залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення, а також торговців, які здійснюють виключно діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Діяльність інвестиційної компанії, пов’язана з операціями з цінними паперами, здійснюється нею у відповідності до законодавства України, яке регулює діяльність торговців цінними паперами. На сьогоднішній день основним джерелом доходів інвестиційної компанії є комерційна та комісійна діяльність з цінними паперами. Інвестиційні компанії, здійснюючи практично всі види діяльності з цінними паперами, а також спільне інвестування через взаємні фонди, є одними з найактивніших учасників вітчизняного фондового ринку. Крім торговців цінними паперами на фондовому ринку України як фінансові посередники діють і комерційні банки . Вони можуть виконувати такі операції з цінними паперами як купівля, продаж і зберігання цінних паперів, а також операції з ними; довірчі операції за дорученням клієнтів, тобто залучення та розміщення коштів. Управління цінними паперами та інші, а також можуть здійснювати діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Як і інші фінансові посередники, свою діяльність з випуску та обігу цінних паперів банк може здійснювати лише з моменту отримання дозволу ДКЦПФР. Комерційні банки як і торговці цінними паперами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих, що належать йому цінних паперів, так і щодо тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах; зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам. Зберігачі зберігають цінні папери від імені та за розпорядженням власників цінних паперів. Вони здійснюють послуги щодо відповідального збереження, обліку цінних паперів, а також обліку прав власності на цінні папери, що підлягають збереженню та обліку. За діяльністю банків з випуску та обігу цінних паперів здійснюється державний контроль, і у разі порушення банками-торговцями цінними паперами законодавства щодо цінних паперів можуть застосовуватися санкції. Видом професійної діяльності та розрахунки за угодами щодо цінних паперів є ще кліринг. Кліринг – це отримання , звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів. Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються виключно депозитаріями, які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночасною оплатою грошових коштів на рахунках зберігачів. Специфічним суб’єктом ринку цінних паперів є держава. Свої повноваження держава здійснює через спеціальні державні органи. Найбільшими такими повноваженнями наділена Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка діє відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р. та іншого законодавства. Діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів здійснює емітент або реєстратор. Емітент може вести власний реєстр самостійно, але при умові, що кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної ДКЦПФР. Реєстратором веде Реєстр на умовах договору, який укладається між ним та емітентом цінних паперів, який доручає реєстратору вести реєстр власників іменних цінних паперів. Ведення таких реєстрів передбачає облік та зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, проведені з цінними паперами, в результаті яких виникає необхідність внесення змін до реєстру. Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 01.04.1996 р.№58. До обов'язків реєстраторів належать наступні: на вимогу особи, яка подала документи, що є підставою для внесення змін та доповнень до реєстру, відкрити її особовий рахунок; проводити операції на особових рахунках зареєстрованих осіб тільки за їх вимогою; надавати зареєстрованим особам інформацію та виписки з реєстру згідно з їх правами; вживати і необхідних організаційних, технічних заходів щодо відповідного зберігання даних системи реєстру як в паперовій формі, так і на електронних носіях; зберігати документи, що є підставою для внесення даних до реєстру, протягом трьох років з моменту укладення договору, що підтверджується цими документами; приймати на відповідальне зберігання від емітента бланки іменних цінних паперів чи їх сертифікати та забезпечити їх використання при реєстрації прав власності відповідно до доручення емітента та інші обов'язки. Реєстратор несе відповідальність за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків та звітує перед ДКЦПФР або її територіальним відділенням про свою діяльність. § 4. Державне регулювання ринку цінних паперів Фінансово-економічна криза на сучасному етапі розвитку економіки призводить до гострої потреби у додатковому капіталі необхідного для подальшого виробництва. Одним із джерел цього капіталу є інвестиційний капітал. Його джерелами є власні і чужі кошти. Власні кошти можуть прямо перетворюватись у інвестиції, а чужі повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежить через фінансовий ринок. Поняттям «фінансовий ринок» охоплюються різноманітні ринки, якими є ринки матеріальних та фінансових активів, ринки грошей, кредитних зобов'язань, ринки капіталів, ринки споживчого кредиту. Поняття «фінансовий ринок» є дуже широким, адже воно охоплює фінансові зв'язки й значну кількість кредитних відносин. Власне фінансовий ринок – це сукупність правових відносин грошового характеру, які виникають між його учасниками в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах. Складовою частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів – це сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Ринок цінних паперів є серцевиною ринкових економічних відносин, оскільки він забезпечує вільне переміщення капіталу між різними секторами економіки, сприяє її структуризації і надає можливість реально оцінювати фінансовий стан держави. Його синонімом є фондовий ринок. Він почав формуватися в Україні на початку 1990-х років. Перші роки його існування зі всією очевидністю показали, що дана сфера ринкових відносин є не тільки важливою та складною, але в деякій мірі й унікальною. Важливими відносини являються тому, що по-перше, являють одну з областей фінансової сфери, а без існування останньої немислиме існування економічних механізмів як таких. По-друге, ступінь розвитку економічного механізму багато в чому залежить від ступеня розвитку фінансової сфери, а остання тим вища, чим більш розвиненим є ринок цінних паперів. На відміну від деяких інших ринків, наприклад, ринків товарів народного споживання, побутових послуг, для ринку цінних паперів властиві ряд особливостей. 1. Він характеризується високим ступенем державної врегульованості. Тобто велика кількість важливих аспектів ринкових відносин впорядковується державою шляхом встановлення процедур, стандартів та критеріїв, обов'язкових для учасників цього ринку. Це стосується порядку випуску цінних паперів, інформаційних обов'язків емітента при випуску цінних паперів, інше. 2. Другою відмінною рисою є широке застосування в процесі регулювання реєстраційних і ліцензійних режимів, реєстрація випуску цінних паперів, реєстрація фондових бірж та саморегулівних організацій, ліцензування посередницької діяльності. 3. Наступна особливість ринку цінних паперів полягає в тому, що визначне місце в упорядкуванні ринкових відносин з цінними паперами займає інституційно-правове регулювання. Такі організації, як фондові біржі, асоціації брокерів та дилерів мають вплив на ринок цінних паперів більший, ніж саморегулівні організації. Ще одну специфічну рису ринку цінних паперів надає здійснення державою достатньо жорсткого контролю за процесами, які мають місце на цьому ринку. Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю на порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками. Основні функції щодо його регулювання фондового ринку. в країні належать державі. Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюються державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації, видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» зазначено, що державне регулювання здійснюється з метою: реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів підприємства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів, гарантування прав власності на цінні папери; захисту прав учасників фондового ринку; інтеграції в Європейський та світовий фондові ринки; дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів; контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів. Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює ДКЦПФР, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і терито­ріальні органи (управління та відділення). Вона утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Термін їх повноважень – сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд. При ДКЦПФР створюється Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці та обговоренні проектів актів законодавства, які розробляються та розглядаються Комісією. Склад Консультаційно-експортної ради та положення про неї затверджуються Комісією. Основними завданнями ДКЦПФР є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за ви пуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання вимог законодавства у цій сфері; захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; здійснення державного регулювання та контролю у сфері спільного інвестування. Повноваження ДКЦПФР визначені ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» та ст. 5 Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р. Контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах повноважень, визначених законом, здійснюють і інші, крім ДКЦПФР, органи державної влади (державні органи, що здійснюють контроль за цінами, органи Антимонопольного комітету тощо). Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. З Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». До них відносяться: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів; регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів; видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів; контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією; створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам; встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням; контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів; контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів; контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів. Діяльність учасників ринку цінних паперів контролюється іншими державними органами. Так, відповідно до Закону України «Про приватизаційні папери», Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. №23/93 «Про довірчі товариства», Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.1994 p. №55/94, контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. АМК відповідно до Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на ринку. Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юстиції, Міністерство економіки, Державна податкова інспекція та Державний митний контроль. Деякі свої повноваження щодо регулювання ринку цінних паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів. Порядок створення таких організацій визначається Положенням про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 11.12.1996р. № 329, відповідно до якого саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи. Саморегулівні організації набувають цього статусу з моменту реєстрації ДКЦПФР. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям свої повноваження щодо: розробки та впровадження правил, стандартів та вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку; сертифікації фахівців фондового ринку; надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку; збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку, а також інші повноваження, які не суперечать чинному законодавству. Відповідно до Рішення ДКЦПФР «Щодо звітування торгівцями цінними паперами про укладені ними угоди з купівлі-продажу цінних паперів перед фондовими біржами» від 31.07.1998р. №100 зі змінами та доповненнями від 25.12.1998 р. ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям, які володіють електронною торговельно-інформаційною мережею, але не мають статусу фондової біржі, повноваження щодо прийняття від торгівців цінними паперами, які не є членами фондових бірж, інформації про всі укладені ними угоди з цінним паперами при виконанні саморегулівною організацією наступних умов, зокрема: достатності людських, фінансових та технічних ресурсів для здійснення вищезазначених заходів; наявності погоджених Комісією правил подання саморегулівній організації торговцем цінними паперами інформації про всі укладені ним угоди з цінними паперами; звітування саморегулівної організації перед Комісією в двотижневий термін після закінчення звітного періоду згідно з Положенням про порядок подання електронної форми звітності для бірж та Позабіржових фондових торговельних систем (надалі – ПТФТС), затвердженим рішенням Комісії від 11.12.1997 р. № 57 «Про затвердження Положення про електронну форму звітності для діючих в Україні бірж та торговельно-інформаційних систем». Для функціонування ринків цінних паперів в усіх країнах, а також і в Україні велике значення мають не лише правові акти, які регулюють винятково дану сферу (тобто ринок цінних паперів), але й ті, які регулюють її поряд з іншими сферами. Перш за все тут маються на увазі норми цивільного законодавства. Вони встановлюють порядок укладання різноманітних угод, зміст права власності, момент переходу його від однієї сторони до іншої по угодах тощо. На сьогоднішній день в Україні триває активний процес розвитку ринку цінних паперів, хоча процеси ринкових реформ проходять дуже непросто. Щоб досягти мети, необхідно створити відповідну правову базу. Адже у нормативних актах, що діють сьогодні є багато протиріч, через які виникає багато непорозумінь при здійсненні операцій з цінними паперами. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 р. №316 р. схвалено Концепцію розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів України на 2009 – 2013 роки. Метою розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів є зниження вартості державних запозичень при мінімізації ризиків, створення умов для активізації вторинного ринку державних цінних паперів і розбудова ліквідного, добре структурованого фінансового ринку України в цілому. Розвиток внутрішнього ринку державних цінних паперів є також першим кроком до ефективного управління державним боргом з урахуванням світового досвіду. В подальшому це передбачає розроблення та впровадження середньострокової стратегії управління державним боргом, що основана на результатах аналізу витрат і ризиків та спрямована на збільшення частки внутрішнього державної о боргу в загальному обсязі державного боргу, а також на задоволення потреб розвитку внутрішнього ринку боргових зобов'язань. Крім того, на загальноекономічному рівні для подальшого розвитку сфери управління державним боргом необхідно: підвищити ефективність управління державними коштами шляхом регулярного проведення активних операцій з державними цінними паперами; побудувати криву дохідності державних цінних паперів як еталонну на ринку цінних паперів; стимулювати розвиток фінансового ринку в напрямі активізації вторинного ринку державних цінних паперів; сприяти розширенню кола інвесторів, особливо залученню інституціональних інвесторів. Основними завданнями Концепції є: забезпечення можливості мобілізації необхідних коштів для виконання державою її функцій та здійснення платежів за державним боргом; фінансування потреб держави з мінімально можливим рівнем витрат у середньостроковій перспективі та за умови мінімізації ризиків; оптимізація структури державного боргу в бік збільшення частки державних запозичень на внутрішньому ринку за видами ставок і строками запозичення. Для забезпечення розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів необхідно: 1) поліпшити пропозицію державних цінних паперів шляхом: регулярного розміщення широкого спектра облігацій внутрішньої державної позики за строками обігу в обсягах, що забезпечать виконання плану державних запозичень, встановленого законом про державний бюджетна відповідний рік; запровадження механізму ринкового ціноутворення під час розміщення державних цінних паперів для врахування інтересів інвесторів; здійснення емісії облігацій внутрішньої державної позики виключно для інвестування пенсійних активів, сформованих у системі накопичувального пенсійного забезпечення, дохідність яких враховує рівень інфляції; 2) виявити ризики державного боргу та здійснювати управління ними шляхом: розроблення методологічної та нормативно-правової бази управління ризиками; запровадження системи внутрішнього контролю за управлінням ризиками; організації проведення в межах запозичених коштів операцій з державним боргом, включаючи обмін (операції своп) та достроковий викуп державних боргових зобов'язань з метою економії бюджетних коштів та мінімізації відсоткового ризику; 3) підвищити ліквідність державних цінних паперів шляхом: залучення торговців цінними паперами до здійснення котирування державних цінних паперів на вторинному ринку та підтримання біржового курсу таких цінних паперів; розроблення нормативно-правових актів, що сприятимуть використанню державних боргових зобов'язань як інструмента управління ліквідністю; розміщення на конкурсних засадах вільних коштів єдиного казначейського рахунка серед фінансових установ на умовах тимчасової купівлі державних цінних паперів з наступним поновленням цих коштів до кінця року; 4) поліпшити імідж держави як емітента державних цінних паперів через підвищення передбачуваності та прозорості державного запозичення шляхом: затвердження річного графіка первинного розміщення державних цінних паперів та завчасне оприлюднення проспектів емісій державних цінних паперів; розміщення та обігу державних цінних паперів на фондових біржах; запровадження сучасної конкурентної процедури проведення аукціонів, яка передбачає розміщення державних цінних паперів в один етап; запровадження загальноприйнятих міжнародних процедур та формул нарахування відсотків за державними зобов'язаннями для стимулювання попиту на них; поширення таких стандартизованих даних, необхідних для ефективного функціонування ринку державних цінних паперів, як щоденні котирування цінних паперів на внутрішньому ринку, крива дохідності державних цінних паперів тощо. Контрольні запитання 1. У чому економіко правова природа цінних паперів? 2. Які є ознаки цінних паперів? 3. У чому полягають функції цінних паперів? 4. Які Ви знаєте групи цінних паперів? 5. У чому призначення пайових цінних паперів? 6. Хто і які акції випускає? 7. Які цінні папери належать до іпотечних? 8. Які способи передачі прав на цінні папери Ви знаєте? 9. Назвіть види суб’єктів фондового ринку. 10. Які суб’єкти можуть бути емітентами цінних паперів? 11. Які умови провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів? 12. Як утворюється і функції фондової біржі? 13. Який порядок торгівлі на фондовій біржі? 14. Назвіть форми державного регулювання ринку цінних паперів. 15. Які напрями розвитку фондового ринку в Україні? ГЛАВА 3 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН І ЦІНОУТВОРЕННЯ § 1. Поняття та функції ціни Люди не знаходять в природі у готовому вигляді багато чого з того, що їм необхідно для існування. У зв'язку з цим вони змушені переробляти природні ресурси так, щоб вони були придатні для задоволення їхніх потреб. Все, що задовольняє потреби людей, є блага. Процес переробки природних ресурсів – це процес виробництва, а блага, вироблені під час цього процесу для продажу, є товари. Вони можуть бути: матеріальними; інтелектуальними; духовними, продукцією, роботами, послугами тощо. Таким чином, для виробництва товарів необхідно витрачати природні ресурси та працю людей. Обсяг природних ресурсів та праці, витраченої на виробництво товарів, визначають їх вартість, яка вимірюється у грошових одиницях. Вартість товару, виміряна у грошових одиницях, є ціна виробництва. Тобто у кожних товару, роботи, послуги є своя ціна, що визначається витратами на виробництво й реалізацію продукції та розміром необхідного прибутку. Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару продукції, послуги величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці. Отже, в економічному розумінні, ціна – вартість товару (продукції, послуги) у грошовому вимірі, який визначається необхідними затратами праці. Разом з цим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги). Ціна визначається рівновагою, попиту і пропозиції, окремий продавець може впливати на ціноутворення на ринку і пропонує свій товар за ціною, яку його змушує встановлювати ринок. Якщо товару на ринку це вистачає, то ціни на нього починають зростати, а коли на ринку існує надлишок певного виду товару-ціни починають падати. Але це не завжди так. Кожна конкретна ситуація залежить від багатьох обставин, що виникають на ринку. Важливе значення при цьому мають такі фактори: 1. Кількість покупців і продавців, які діють на ринку. Чим більше покупців і продавців, тим складніше, будь-кому з них впливати на ціноутворення на ринку. 2. Незалежність учасників ринку. Якщо два чи більше покупці або продавці об'єднуються для здійснення спільної господарської діяльності, то разом вони вчиняють анти конкурсні дії впливають чи можуть вплинути на ринкове ціноутворення. 3. Ступінь індивідуалізації продукції. Чим різноманітніший асортимент товарів, тим більше шансів, що на ціну окремих товарів не впливатимуть загальні коливання цін на ринку. 4. Зовнішні обмеження. Рівень цін на будь-якому ринку може встановлюватися не тільки під впливом ринкового попиту та пропозиції, а й під впливом інших факторів, зокрема втручання держави в ціноутворення на ринку. За часів адміністративно-командної радянської економіки ціноутворення ігнорувало об’єктивні економічні закони ринкової. Ціни не були вільними, тобто залежали від рішень політбюро комуністичної партії, вони ігнорували попит і пропозицію, їх штучне зниження або підвищення суворий контроль за їх рівнем негативно позначалися на виробниках та споживачах продукції, а також на економіці в цілому. Оскільки підприємства не мали права змінювати ціни на товари вони ухилялися від виробництва нерентабельної продукції і збільшували випуск високоприбуткових товарів, які не завжди були належної якості і тому не задовольняли потреби споживачів. Ринкові перетворення в економіці незалежної України спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, - з іншого визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення. Проте, за таких умов спостерігаємо недооцінку державного та суспільного інтересу до цінового регулювання, часто ігнорується цінова політика держави і чинне законодавство щодо забезпечення економічної стабільності, подолання інфляції в умовах фінансово-економічної кризи. Є очевидним те, що Україна навіть в умовах ринкової економіки, особливо, в умовах фінансово-економічної кризи, не може відмовитись від державного і навіть централізованого регулювання формування цін і контролю за їх динамікою. Про це свідчить практика впливу на ціноутворення в країнах з ринковою економікою. Наприклад, в Японії із 270 важливіших законодавчих актів у галузі економіки, 180 направлено на регулювання господарської діяльності в конкретних галузях, а половина з них визначає умови втручання держави в механізм ціноутворення – основний елемент ринкової економіки. У цій країні 80% обсягу сільськогосподарської продукції підпадає під дію державних заходів із визначення, підтримки і стабілізації цін. Навіть у США, де програма підтримки цін і доходів здійснюється з 20-х років, коли криза вразила їх економіку, понад 10 відсотків цін регулюється на основі федеральних і штатних законів. Розглядаючи це питання зауважимо, що в Законі України від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення» (надалі – Закон) поняття ціни не передбачено. В ГК ( ч.1 і 2 ст. 189) ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання, а також істотною умовою договору тобто вартість товару в грошах. Як бачимо, в цій статті дано визначення ціни як одного з її видів-договірної ціни, яка встановлюється за домовленістю сторін. Відповідно, воно не може вважатись поняттям ціни як економіко-правової категорії. Як вже зазначалось, визначення ціни в економічній літературі як вартості товару в грошах, що є звуженим визначенням комплексного соціально-економічного явища. Отже, в ньому відсутнє законодавче забезпечення, нормативно-правове супроводження і об'єктивний регулюючий вплив держави в напрямі виконання її економічних функцій. На сьогоднішній день в юридичній науці практично не має досліджень, у яких би комплексно висвітлювалися законодавчо-правового регулювання ціни. Відповідно до ст. 3 Закону ціна повинна забезпечити: рівні економічні умови стимули для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки; збалансований ринок засобів виробництва, товарів і послуг; протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг; об'єктивні співвідношення у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну; розширення сфери застосування вільних цін; підвищення якості продукції; соціальні гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і мало забезпечити громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін тарифів; створення необхідних економічних гарантій для виробників; орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку. Вище наведене, з врахуванням правового аспекту, дає підстави запропонувати наступне її визначення. Ціна (тариф) – грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (робіт, послуг), визначений показниками затрат виробництва, виконання робіт і надання послуг, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання її державного регулювання. Далі, на нашу думку, запропоновану дефініцію «ціна (тариф)» слід розділити як власне ціну і власне тариф. У такому випадку ціна – це грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (товару) визначений показниками затрат виробництва, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання. Тариф – грошовий вираз і запропонований до оплати вартість виконаних робіт, наданих послуг виробничого і невиробничого характеру, обумовлений проведенням державної політики регулювання тарифів на основі поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання. Із запропонованих дефініцій зрозуміло, що ціна – це виражена в грошах вартість виготовленої і запропонованої для реалізації продукції або товару. Тариф є грошовим і запропонованим до оплати виразом вартості виконаних робіт і наданих послуг. Наприклад тариф за яким оплачуються будівельні роботи, транспортні комунальні, зв’язку, митні та інші послуги. Запропоновані поняття ціни і тарифу вважаю, матимуть важливе значення для удосконалення ціноутворення і можуть бути відображені в проекті нового Закону України «Про ціни та ціноутворення», який розроблено на виконання окремого доручення Кабінету Міністрів України від 16.03.2005 №1217/1/1-05, а також бути базисним для наступних досліджень з цієї проблеми. Ціна як засіб регулювання економіки виконує наступні функції: ­ функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень; ­ функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам; ­ стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів вироб­ництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам; ­ розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги). Функції ціни виражаються у ціновій політиці держави, яка проходить шлях встановлення і є складовою частиною її загальної економічної і соціальної політики. В Україні відповідно до ч. 3 ст. 116 Конституції України, проведення цінової політики забезпечує Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади, що розробляє і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету. Відповідно до абзацу 5 ч. 1 ст. 10 ГК цінова політика спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін. § 2. Види цін Залежно від стану економіки і способу встановлення, суб’єктів ціноутворення, сфери застосування та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. Згідно зі ст. 632 ЦК, статтями 189-191 ГК за способом встановлення, а також з0алежно від руху товару виробник-споживач, встановлюються види цін і тарифів: ­ вільні (ринкові) ціни і тарифи встановлюються суб'єктами господарювання самостійно, відповідно до кон'юнктури ринку, за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Рівень таких цін визначається механізмом попиту на пропозиції; ­ граничні ціни і тарифи – максимальні або мінімальні ціни, які встановлені органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; ­ ціна аукціонна - ціна товару, офіційно зареєстрована в ході проведення аукціону. Може істотно відрізнятися від ціни ринкової, тому що відбиває унікальні. рідкісні властивості й ознаки товару. Ціна аукціонна у значній мірі залежить від попиту і пропозиції на запропонований до продажу товар; ­ державні (регульовані) ціни – ціни, порядок формування, встановлення га застосування яких визначається відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; ­ державні фіксовані ціни та тарифи встановлені відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування у абсолютній величині і не можуть бути змінені суб'єктами господарювання; ­ закупівельні ціни – ціни за якими здійснюється заготівля сільськогосподарської продукції у сільськогосподарських підприємствах, фермерів, особистих селянських господарств; ­ заставні ціни – ціни попередньо визначені на сільськогосподарську продукцію, які встановлюються відповідно до затратами на її виробництво; ­ індикативні ціни – ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення рахунків, визначених згідно законодавством України; ­ оптові ціни – ціни фактичного продажу (реалізації) товару (з урахуванням знижок, надбавок) підприємством – виробником (постачальником) суб'єктам господарювання для їх подальшого продажу (реалізації), яка включає в себе, собівартість, прибуток і ПДВ; ­ підакцизні ціни – ціни високорентабельні товари, які очевидно не є грошовим виразом їх вартості; ­ роздрібні ціни – ціни, за якими здійснюється продаж (реалізація) товарів безпосередньо громадянам, юридичним особам та іншим споживачам для їх кінцевого використання, незалежно від форми розрахунків; ­ трансферні ціни – ціни у внутрішньогосподарських відносинах між філіями, представництвами і структурними підрозділами суб’єкта господарювання; ­ звичайні ціни – ціни, склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладання договору. Крім передбачених у ГК і Законі, який прийнятий у 1990 р. і не відповідає реаліям ринкової економіки та вступу України до СОТ, ціни при потребі правового регулювання встановлюються іншими нормативно-правовими актами або за домовленістю суб’єктів господарювання при укладанні договорів. В договірних (контрактних) відносинах складаються: Ціна договірна – ціна, яка попередньо передбачається відповідною угодою між продавцем (виробником) та покупцем (споживачем) продукції. У ряді випадків в договорі фіксуються не абсолютна величина ціни, їх діапазон, верхній або нижній рівень, або їх співвідношення з державними, ринковими, світовими цінами. Обумовлюються також зміни внаслідок інфляції, прийняття нового законодавства, інших виникаючих обставин. Тверда ціна – ціна, що склалася у процесі укладення договору і не може бути змінена у процесі його виконання. Змінна ціна – ціна, що змінюється у процесі виконання договору, але заздалегідь визначеними параметрами на підставі яких вони змінюють. Суб'єкт господарювання, який займає монопольне становище на ринку, що призводить до обмеження конкуренції або порушення прав споживача встановлює монопольну ціну. Вона може бути монопольно високою, монопольно низькою або дискримінаційною. Монопольно висока ціна — ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на ринку як постачальник, продавець товару, надавач послуг, виконавець робіт, понад рівень ціни, що існував би за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до порушення прав. Монопольно високою є також ціна, яку встановив суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку як споживач, отримувач, покупець товару, замовник робіт та послуг, нижча ніж ціна, що існувала б за умов значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до порушення прав інших споживачів, у тому числі прав інших суб’єктів господарювання – продавців, надавачів, отримувачів, покупців товару, виконавців, замовників робіт і послуг. Монопольно висока ціна, зокрема, має місце у разі: підвищення ціни, не обґрунтованої кон'юнктурою ринку чи необхідними витратами, що може призвести до одержання додаткових прибутків чи компенсації необґрунтованих витрат; прихованого підвищення ціни у вигляді незмінності її номінального рівня при зниженні якості товару, зміні його комплектації, погіршенні сервісного обслуговування, технічних характеристик виробів тощо, що призвело або може призвести до одержання додаткових прибутків чи компенсації необґрунтованих витрат. Монопольно низька ціна – ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на внутрішньому ринку. як постачальник, продавець товару, надавач послуг, виконавець робіт, нижча ніж ціна, що існувала б за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до обмеження конкуренції на зазначеному ринку або суміжних з ним ринках. Монопольно низькою є також ціна, яку встановив суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку як споживач, отримувач, покупець товару, замовник робіт та послуг, вища за ціну, що існувала б за умови значної конкуренції на ринку, тобто ціна, рівень якої призвів або може призвести до обмеження конкуренції. Дискримінаційна ціна – ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає монопольне становище на ринку, на один і той самий товар понад (нижче) ціну для інших споживачів цього ринку (за рівних інших умов), яка призве­ла до обмеження прав окремих споживачів, у тому числі прав окремих суб'єктів господарювання – отримувачів, покупців товару, замовників робіт, послуг, поставивши їх у не­вигідне становище в конкуренції. За ступенем урахування витрат і прибутку є такі ціни. Ціна беззбитковості – ціна товару, при якій виробнича фірма має можливість лише покривати свої витрати. Інакше кажучи, ціна, рівна витратам виробництва. Ціна беззбитковості довгострокова - найнижча з погляду довгострокової перспективи ціна, при якій фірма може перейти границю рівності витрат і виручки від продажів (нульового прибутку). Дорівнює мінімуму довгострокових середніх витрат фірми і збігається з найнижчою точкою на кривій довгострокової пропозиції. Ціна гранична - найвища ціна, котру продавець, що затвердився на ринку, може вимагати за продукт, не стимулюючи при цьому до виходу на цей ринок нових продавців; державна ціна, обмежена визначеними розмірами, що встановлюються органами державної влади і управління. Ціна реалізації може бути нижче граничного рівня, але не вшиє його. Ціна гранична може мати граничну абсолютну величину чи граничний коефіцієнт відхилення від прейскурантної ціни. Ціна демпінгова – штучно занижена ціна на який-небудь товар, установлювана нижче ціни внутрішнього ринку постачальника чи ціни на ринках третіх країн (іноді навіть нижче витрат в-ва) з метою захоплення впливу на іноземному ринку. У більшості розвинутих країн прийняте антидемпінгове законодавство, що жорстко контролює такі ціни. Подібний товар, у випадку встановлення факту демпінгу, обкладається високими антидемпінговими податками, часто в розмірі різниці між ціною постачальника і справедливою вартістю товару, що визначається або як ціна на внутрішньому ринку експортера, або як ціна про­дажу в третіх країнах, або як відтворена ціна. Ціна довідкова – вид цін оптового обороту у внутрішній і міжнародній торгівлі. Одним з різновидів є прейскурантні ціни, що включаються в прейскуранти фірм. Виступає для продавця і покупця як вихідний пункт при визначенні контрактної ціни, зафік­сованій у документі про угоду. Ціна з дивідендом – відбиване в ціні акцій право покупця на одержання чергових дивідендів; безпосередньо перед виплатою дивідендів таке право не надається. Ціна з наступною фіксацією встановлюються у призначені договорами строки на основі узгоджених джерел (у т.ч. і в процесі виконання контракту). Так, наприклад, контрактом може бути передбачено, що ціна на продані 5а ним товари буде встановлена на рівні цін світового ринку на певну дату, у день поставки товару покупцеві, перед постав­кою кожної передбаченої контрактом партії товару чи (при довгострокових поставках) перед початком кожного календарного року. Ціна ковзаюча застосовується у контрактах із тривалими строками поставок, протягом яких економічні умови поставок можуть суттєво змінитися. Найчастіше ковзаючі ціни встановлюються на машини й обладнання зі строками поставки, що перевищують один рік (для контрактів із використанням цін із наступною фіксацією переважно до року), а також при виконанні великих за обсягом і тривалих у часі підрядних робіт. Ковзаюча ціна складається з двох частин: базової, що встановлюється на дату пропозиції чи підписання контракту, і змінної, що визначається на період виготовлення чи поставки товару. Базова розраховується продавцем на основі конкурентних матеріалів чи інших джерел і узгоджується з покупцем при підписанні контракту. Ціна котирувальна – зафіксована середня типова ціна на товар за визначений проміжок часу, визначається на основі контрактних цін і служить орієнтиром при складанні нових контрактів, у тому числі на біржі. Ціна кошторисна в будівництві – ціна і розцінки, використовувані для визначення розрахункової вартості об'єкта будівництва чи великого нестандартного (одиничного) промислового виробу. Основою кошторисної ціни є нормативи витрат усіх ресурсів і їхня вартість. У вартість матеріальних ресурсів включаються витрати по їх доставці. Складається в момент проектування об'єкта й уточнюється в ході виконання контракту. В даний момент кошторисні ціни, як правило, є договірними. Ціна нетто – чиста ціна товару на місці його купівлі-продажу, що не включає знижки і надбавки, зв'язані з розходженням базисних умов постачань, субсидії і т.д. Ц.- н. для одержувача – сума, фактично сплачена продавцю: для продавця – фактичний виторг від продажу товару за винятком витрат, понесених у зв'язку з виконанням угоди. Ціна номінальна – ціна, опублікована в прейскурантах. Іноді приймається як базисна ціна контракту, від якої відбувається числення знижок, надбавок; біржова ціна за товар, по якому в день котирування не було укладено угод. Ціна ноу-хау – узагальнюючий показник корисності ноу-хау. По своїй природі й формах оплати аналогічний ціні ліцензії. Формується за рахунок передачі частини додаткового прибутку, отриманого покупцем у результаті використання ноу-хау на виробництві, продавцю. Ціна опубліковані – це ціни, які повідомляються у спеціальних джерелах, що, як правило, відображають рівень світових цін, тобто експортних цін основних постачальників даного товару та імпортних цін у найважливіших центрах імпорту цього товару. До опублікованих належать: довідкові Ціни., біржові котирування, Ціни, подані у загальних статистичних довідниках, Ціни пропозицій. Ціна поточна - ціна і тариф, що діють у даний період. Поділяються на оптові ціни, закупівельні ціни, ціни і розцінки в будівництві, тарифи і ціни на послуги, надані підприємствам, організаціям, населенню, роздрібні ціни. Ціна прейскурантна – ціна товару, що включається в прейскурант фірми; будучи в більшості випадків номінальною або ж відбиваючи рівень фактичної ціни вже складених угод, виступає для продавця і покупця як вихідний пункт при визначенні контрактної ціни. Якщо прейскурантна ціна встановлюється державним органом, то вона відноситься до категорії регульованих цін. Ціна при продажу за готівку – ціна, за якою продавець готовий продати свої товари за умови, що покупка буде негайно оплачена готівкою, тобто йому не доведеться відкривати покупцю кредит чи платити комісію компанії, що випускає кредитні картки. Ціна ринкова – середня ціна, за якою можна придбати товар на даному ринку, чи середня ціна здійснення угод по даному товарі в конкретний період часу. Ціна рівноваги доходу й витрат – ціна, при якій виробник (продавець) товару дістає максимальний прибуток; при подальшому збільшенні ціни падає обсяг продажів внаслідок падіння попиту, що може привести до зменшення загального прибутку, а, з іншого боку, зменшення ціни нижче цього рівня стає причиною зниження прибутку. Ціна рівноважна – ціна на конкурентному ринку, при якій величина попиту і величина пропозиції рівні, ціна, при якій немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг; ціна, що не виявляє тенденцію до росту чи зниження. Ціна розрахункова – єдина ціна кожної ф’ючерсної позиції на даний день. Установлюється розрахунковою палатою, як правило, на основі цін угод, зроблених в останню хвилину перед закінченням торгівлі. Застосовується для підрахунку депозитів і маржі й для визначення цін. за якими ліквідуються ф’ючерсі контракти у випадку постачання реального товару. Ціна розрахункова застосовуються також у контрактах на нестандартне обладнання, що виробляється звичайно за індивідуальними замовленнями. Тому ціни на таке обладнання розраховуються й обґрунтовуються для кожного конкретного замовлення з врахуванням технічних і комерційних умов цього замовлення, а інколи остаточно встановлюються тільки після його виконання. Встановлена в залежності від ваги товару, вона визначається по вазі нетто. Якщо договір закупівлі-продажу передбачає, що ціна товару підлягає зміні в залежності від показників, що обумовлюють ціну товару (собівартість, витрати і т.п.), але при цьому не визначений спосіб перегляду ціни, ціна визначається виходячи зі співвідношення цих показників на момент складання договору і на момент передачі товару. При простроченні продавцем виконання обов'язку передати товар ціна визначається виходячи зі співвідношення цих показників на момент складання договору і на момент передачі товару, передбачений договором. Ціна світова – ціна, яка встановлюється і передбачена відповідним контрактом. Вона відображає реальну ціну товару відповідної групи, або середню ціну на один і той же товар, який встановлений в різних країнах чи світових регіонах, обчислюється тільки у вільно конвертованій валюті. Ціна "спот" – ціна (курс), по якій здійснюється продаж валюти, цінних паперів чи товару на ринку «спот». При цьому величина такого валютного курсу відрізняється від курсу по термінових валютних операціях. Ціна базисна – фіксована прейскурантах, угодах або контрактах ціна товару з урахуванням всіх елементі її структури, а також встановлених: параметрів якості, специфікації, розміру складу та ін. Встановлюється на кожному початковому етапі її формування (наприклад, оптова промислового підприємства, оптова ціна базисна промисловості й т. д.). При замовленні на поставку товарів, з відмінними від базис них властивостями, застосовуються різні надбавки і знижки, які обумовлюють відмінність фактичних цін від базисних. Ступінь відхилення фактичних цін віл базисних визначається багатьма обставинами (додатковою емісією грошей, транспортними затратами, зростанням витрат на енергоносії, умовами реалізації, кон'юнктурою ринку). З приведеного переліку видів цін слід зробити зауваження про наступне. Прийнятий у 1990 р. Закон України «Про ціни і ціноутворення» не може успішно виконувати функції базового регулятора відносин у сфері ціноутворення. Категорії, що містяться в ньому застаріли, передбачені види цін не відповідають сучасному господарському законодавству і в силу цього не сприяють, а й активно перешкоджають розвитку господарських відносин у економіці України. § 3. Державне регулювання цін До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належать: здійснення в країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами та тарифами. Поряд із цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та на цукор, мінімальні ціни на вітчизняні та імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства, що входять до квартирної плати, тощо. Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції. Основні повноваження у сфері ціноутворення надані місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населен­ню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодження і з Мінекономіки – тарифи на послуги кабельного телебачення тощо. Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює певний тиск на виробників і продавців продукції. У таких умовах вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно нести від цього суттєві втрати. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги і тим самим не допускає їх банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін – це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні. Втручання держави у процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження рівня ціни; введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів; державна підтримка цін через дотації. Різноманітні методи державного регулювання цін можна об'єднати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані) методи. Світова практика доводить, що державне регулювання цін застосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектору, рівня монополізації та конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручається в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. При цьому уряди розвинених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари та послуги, що мають особливе соціальне значення для населення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.). З метою забезпечення цінового регулювання держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Кабінет Міністрів України, Мінекономіки, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Втручання державних органів у процес ціноутворення здійснюється прямим і непрямим (опосередкованими методами. Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще недостатньо розвинені, або у разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо. Серед методів прямого регулювання ціноутворення найпоширеніші такі: 1.Встановлення максимальних цін. Це означає, що держава забороняє підвищувати ціни вище певного рівня. Це робиться для захисту інтересів споживачів від надмірного зростання цін. Контроль за цінами може бути запроваджений, наприклад, щоб утримувати темпи інфляційного зростання, запобігати отриманню монопольними об'єднаннями надприбутків у період тимчасової відсутності товарів. Але якщо встановлена державою максимальна ціна продажу товару буде нижча, ніж ціна, що склалася внаслідок «природних» економічних обставин на вільному від обмежень ринку, це може призвести до того, що виробникові товарів буде не вигідно реалізовувати товари за встановлений ми державою цінами. Наслідком можуть бути: зникнення певних товарів з ринку; виникнення черг; нормування товарів; пошуки легальних шляхів подолання обмежень; накопичення товарів; «чорний ринок». 2.Встановлення мінімальних цін. Уряд встановлює мінімальні ціни, вищі за ціни, які б склалися на ринку з об'єктивних причин, що призводить до утворення надлишкової пропозиції, скорочення виробництва і встановлення ціни ринкової рівноваги на мінімальному рівні. 3.Створення резерву товару. Система регулюваннями цін, як правило, запроваджується разом з планами створення резервів товару. Коли на ринку існує надлишок певного виду товару і при цьому ціни на нього падають, урядові органи купують товари. За рахунок цього створюється резервний запас. Якщо на ринку утвориться дефіцит певного виду товару і ціни на нього значно зростуть, споживачам пропонуватимуться товари з резервних запасів, що призведе до цінової стабілізації. Частіше створюються запаси сільськогосподарської продукції, оскільки обсяг поставок цієї продукції щороку різний і в основному залежить від урожаю. Створення резервних запасів зумовлено необхідністю постійно забезпечувати населення потрібними товарами, а також його захисту від різких коливань цін. В Україні ціни регулюються за допомогою законодавства про ціноутворення, що складається з ЦК, ГК, Закону, нормативних актів, які прийнято відповідно до них та стосуються політики ціноутворення. Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює пове­дінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, акцизний збір, мито), пільгового оподаткування та кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо. Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення. Передусім, це запобігання руйнівного впливу цін на економіку та отримання інфляції. Така мета, як правило, ставиться в умовах переходу країни до ринкових відносин або в період відтво­рення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними потрясіннями, коли в економіці порушено господарські зв'язки, відсутня необхідна інфраструктура ринку, мають місце гострий дефіцит основних товарів, високий рівень безробіття, стрімке зростання цін та ін. У цих умовах держава спирається в основному на політику прямого регулювання цін, в рамках якої на головні види споживчих товарів і послуг застосовуються фіксовані ціни або граничні ціни з одночасним дотуванням виробників деяких товарів чи наданням цільових компенсацій їх споживачам. Такі методи державного регулювання цін як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати, що сприяє стабілізації економіки, призупиненню спаду виробництва та приборканню інфляції. Не менш важливою метою державного регулювання цін є за хист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої кон куренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що обумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та відмінностями в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін порівняло із світовими робить вигідним увезення в країну іноземних товарів, і навпаки, низький рівень внутрішніх цін порівняно із світовими стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, спричинити спад виробництва і зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка у сфері ціноутворення передбачає дотування вітчизняних виробників або підвищення цін на імпортні товари за допомогою ввізного мита. Останнє, , є головним інструментом їх цінового регулювання є непрямий податок на імпортні товари. Державне регулювання цін (тарифів) та їх встановлення по видах продукції та товарів також проводять визначені Кабінетом Міністрів України конкретні галузеві міністерства і відомства, державні адміністрації та виконкоми місцевих рад. Зокрема,, постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1996р. №1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулювання цін (тарифів)» із змінами і доповненнями затвердженні повноваження більше десяти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних (постачально-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування змін) цін і тарифів на окремі види продукції і послуг які реалізують підвідомчі їм суб'єкти господарювання, установи і організації. Відповідно до цієї постанови: 1. Мінекономіки встановлює оптові ціни на газ природний для виробників і постачальників та тарифи на його транспортування територією України і роздрібні ціни – для населення. Мінекономіки також може запроваджувати індикативні ціни на товари: щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами; щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування; щодо експорту яких встановлено спеціальні режими; експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України. Вони розробляються організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру. 2. Міністерство транспорту і зв’язку за погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у морських і річкових портах (за винятком оброблення каботажних вантажів), а також збори і плату за послуги, що надаються суднам у морських і річкових портах України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень; тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжміських, міжобласних маршрутів; тарифи на міжнародні перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом; аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України; аеропортові збори за обслуговування повітряних суден в аеропортах України; на основні послуги зв'язку в межах України (крім послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду); на міжнародні послуги зв'язку; 3. Міністерство транспорту і зв'язку за погодженням з Мінекономіки та Пенсійним фондом встановлює тарифи на оплату послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду. 4. Міністерство фінансів за погодженням з Мінекономіки та Національним банком затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповується у населення. 5. Міністерство промислової політики за погодженням з відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями регулює тарифи на послуги з постачання води, які надаються виробничим об'єднанням «Укрпромводчормет» і підприємством «Кривбаспромводпостачання». 6. Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів встановлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. 7. Міністерство внутрішніх справ за погодженням з Міністерством фінансів встановлює граничні розміри плати за проживання в гуртожитках системи міністерства. 8. Національна комісія регулювання електроенергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. 9. Міністерство праці та соціальної політики здійснює регулювання цін на протезно-ортопедичні вироби і технічні засоби профілактики інвалідності та реабілітації. 10. Міністерство охорони навколишнього середовища за погодженням з Мінекономіки для всіх користувачів мисливських угідь України здійснює регулювання цін і тарифів: на продукцію полювання, включаючи живу дичину, яка поставляється на експорт; на мисливські трофеї, добуті іноземними громадянами; на послуги, надані іноземним громадянам. Разом з Міністерством фінансів затверджує ціни на ліцензії для відстрілу диких копитних мисливських тварин та ведмедя. 11. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють): ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, дрова, торф'яні брикети, газ скраплений), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальницькими організаціями і підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги водопостачання та водовідведення, що надаються всім споживачам підприємствами, що перебувають у комунальній власності, та населенню – підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги з прибирання, вивезення та знешкодження твердих побутових відходів і рідких нечистот, що надаються всім споживачам підприємствами незалежно від форм власності; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутрішніх справ громадянам у нетверезому стані; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) суб'єктам підприємницької діяльності на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком, що визначається Міністерство освіти здоров’я за погодженням з Мінекономіки). 12. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, виконавчі органи Львівської і Криворізької міських рад регулюють (встановлюють) тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті-метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює в звичайному режимі руху). 13. Рада міністрів Автономної Республіки Крим встановлює тарифи на перевезення пасажирів і багажу пасажирським електротранспортом (тролейбусом) у міжміському і приміському сполученні. 14. За погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями затверджуються тарифи: на перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом у приміському сполученні – управліннями залізниць; на перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом (який працює в звичайному режимі руху) у міжміському, внутрішньо обласному і приміському сполученні територіально-виробничими об'єднаннями автомобільного транспорту. 15. Укрзалізниця встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничними під'їзними коліями, вантажно-розвантажувальні роботи та інші послуги, що надаються підприємствами промислового залізничного транспорту. Мінекономіки разом з АМК запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках. Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади разом з органами Антимонопольного комітету запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на регіональних ринках. Виняток становить продукція, ціни на яку регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України. На загальнодержавних ринках обирає методи і встановлює терміни регулювання Мінекономіки, на регіональних – Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади. Запроваджуючи регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вони зобов'язані подати у терміни, встановлені відповідним органом: відомості про запланований рівень цін; калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою матеріальних і трудових затрат; відомості про обсяги виробництва (фактичні за минулий і поточний роки та планові на поточний рік); дані про запланований і досягнутий розмір прибутків від реалізації продукції, про розмір прибутків, рентабельність підприємства у цілому; пояснювальну записку. Рішення про запровадження чи скасування державного регулювання цін, реєстрацію декларованих цін (тарифів) або їх зміни надсилається до монопольного утворення, відповідного органу АМК та органу державного контролю за цінами. Регулювання цін (тарифів) не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво). Суб'єкти господарювання, у яких в результаті перевірок виявлено порушення вимог законодавства України про захист економічної конкуренції шляхом встановлення монопольних або дискримінаційних цін, зобов'язані в 10-денний термін після одержання акта перевірки повідомити відповідні органи про вжиті заходи щодо усунення порушень. Функціонуючи на ринку, суб'єкти господарювання, що займають монопольне становище можуть встановлювати монопольні чи дискримінаційні ціни. Тим самим вони порушують норми законодавства, щоб отримати надприбутки за рахунок споживачів та інших суб'єктів господарювання. З метою недопущення таких порушень для них передбачено обов’язкове декларування цін в органах АМК. Декларування цін – це дозвіл на підвищення вільних відпускних цін підприємств-монополістів. Декларування підвищення вільних цін здійснюється підприємствами після погодження ними нового рівня з основними підприємствами-споживачами. При цьому підприємства подають органам, що регулюють ціни, декларацію про підвищення вільної оптової ціни, встановленою за формою. До декларації додаються: пояснювальна записка, в якій обґрунтовуються причини підвищення ціни (подорожчання сировини, збільшення тарифів на електроенергію, комунальні послуги і т.і.); відомості про заплановану ціну з розшифруванням матеріальних і трудових витрат; протоколи погодження нових цін з головними споживачами продукції; відомості про обсяги виробництва; дані про запланований і досягнутий розмір прибутку. Підвищення цін без декларування кваліфікується як порушення державної дисципліни цін, і до порушників застосовуються штрафні санкції у відповідності з чинним законодавством. § 4. Контроль і відповідальність за порушення державної дисципліни цін Контроль за додержанням державної дисципліни цін є одним з видів державного контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема, шляхом декларування) та додержання вимог антимонопольного законодавства. Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін, вжиття заходів щодо коригування цін і тарифів здійснюється відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами, зокрема, Державною комісією з контролю за цінами, Державною податковою адміністрацією, відділами цін при облдержадміністраціях та ін. Ці органи здійснюють контроль за цінами у взаємодії з профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями. Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Цим займаються центральні статистичні управління, а також соціальні партнери (науково-дослідні центри профспілок, спеціальні комісії за завданням голів різних партій, міжнародні організації). Органи статистики забезпечують нагляд за динамікою цін і тарифів в Україні, розробляють індекси їх зміни, обчислюють вплив зміни цін і тарифів на рівень життя населення. В організації статистичного нагляду беруть участь органи, які встановлюють ціни і тарифи, та фінансові органи. Господарські суб'єкти зобов'язані у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін. Контроль за додержанням додержавної дисципліни цін визначається як система заходів, спрямованих на забезпечення виконання законодавства у сфері ціноутворення та державного регулювання цін, виявлення правопорушень з метою їх припинення і винних осіб з метою недопущення протиправних дій. Порушення порядку застосу вання цін і тарифів – це недотримання суб'єктом підприємницької діяльності встановлених цін або умов, що їх обмежують, не подання у строк на вимогу органу контролю цін документів та іншої інформації, необхідної для проведення перевірки. Контроль здійснюється органами, на які ці функції покладені законодавством. В Україні такими органами є Державна інспекція з контролю за цінами при Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України, органи АМК та інші. Загальні питання контролю за цінами та відповідальності за порушення державної дисципліни цін визначені в розділі III Закону. Відповідно до ст. 13 цього Закону державний контроль за цінами здійснюється при встановленні та застосуванні державних фіксованих і регульованих цін і тарифів. При цьому у сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства. Згідно з Положенням про Державну інспекцію з контролю за цінами (далі – Держцінінспекція), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2000 р. № 1439, ця інспекція є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується йому. Основними завданнями Державної інспекції з контролю за цінами є організація та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, встановлення та застосування цін і тарифів. Положення прямо зобов'язує Держцінінспекщю керуватися у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України й Кабінету Міністри України, наказами Мінекономіки, а також самим Положенням. Для виконаний покладених на неї функцій і завдань Держцінінспекція та її посадові особи наділені певними правами передбачені п. 5 Положення: 1) проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях (далі – суб'єкти) незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних із формуванням, встановленням та застосуванням цін і тарифів; 2) одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади. Ради міністрів Автономної Республіки Крим, підприємств, установ та організацій матеріали й інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань; 3) обстежувати в установленому порядку виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ та організацій, що використовуються для виготовлення, зберігання й реалізації товарів і сировини, організації та надання послуг; 4) у межах своєї компетенції вимагати від керівників та інших посадових осіб органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які перевіряються, усунення виявлених порушень порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів; 5) приймати рішення пре вилучення до відповідного бюджету сум усій обґрунтовано одержаної підприємством, установ, організацією виручки в результаті порушення державної дисципліни цін. про накладення штрафу у двократному її розмірі, а також звертатися з позовами до судів про стягнення з підприємств, установ та організацій зазначених сум у разі невиконання ними рішень державних інспекцій з контролю за цінами; 6) відповідно до вимог законодавства, розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, також невиконанням вимог органік державного контролю за цінами; 7) залучати спеціалістів органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до її компетенції; 8) скасовувати рішення своїх територіальних органів, а також винесені ними постанови про накладення адміністративних стягнені. Чинне законодавство України передбачає також відповідальність зазначених осіб, зокрема: за невиконання або неналежне виконання посадовими особами Держцінінспекції своїх обов'язків останні притягаються до Дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальний відповідальності відповідно до чинного законодавства; збитки, нанесені неправомірними діями посадових осіб органів Держцінінспекції, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету; посадові особи органів Держцінінспекції зобов’язані зберігати комерційну і службову таємницю. Відповідно до підпункту 1.4 Інструкції про порядок застосування економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджена наказом Мінекономіки Мінфіну від 3 грудня 2001 р. №298/519 (надалі – Інструкція). Порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, є, зокрема: нарахування непередбачених законодавством націнок до цін і тарифів що регулюються; застосування вільних цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) умови запровадження для них режиму державного регулювання; застосування цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує встановлений відповідно законодавства граничний; застосування цін (тарифів) з порушенням запровадженого порядку, обов'язкового декларування їх зміни; завищення або заниження розміру передбачених законодавством податків та обов'язкових зборів, що включаються в структуру ціни, або їх невключення в структуру ціни, що регулюється; включення з структуру регульованих цін (тарифів) не передбачені законодавством витрат або витрат понад установлені розміри; включення у вартість продукції та послуг, ціни (тарифи) на регулюються, фактично не виконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт); застосування торговельних і постачальницько-збутових надбав (націнок) понад установлений граничний розмір; застосування цін (тарифів) суб'єктами господарювання за види послуг (робіт), які не передбачені визначеними нормативно-правовими актами, які встановлюють для них відповідні переліки платних послуг; застосування цін і тарифів з порушенням інших запровадження методів регулювання, які встановлюються шляхом перевірки. За результатами перевірки має бути складений відповідно до Інструкції про порядок застосувати економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджене наказом Міністерством економіки і Міністерством фінансів від 03.12.2001 р. № 298/519 (надалі – Інструкція). Зазначена інструкція досить детально розписує дії всіх робітників Держцінінспекції зі складання акта перевірки і при подальшому вирішенні питання про застосування санкцій. Акт перевірки має містити: перелік порушених суб'єктами нормативних актів з конкретним обґрунтуванням порушення; докладний механізм здійснення порушення; суму необґрунтовано отриманої виручки, до якої слід додати розрахунки, на яких ґрунтується обчислення зазначеної суми, а також посилання на документи первинного бухгалтерського обліку, згідно з якими вони здійснюються (копії документів первинного бухгалтерського обліку завіряються підписом посадової і би суб'єкта і його печаткою). Крім того, акт має містити відомості про перевіреного суб'єкта (повну назву, підпорядкованість, форму власності, назву податкової адміністрації за місцем реєстрації, ідентифікаційний код, розрахунковий рахунок у банківській установі, адресу, прізвище керівника) і давати вичерпну відповідь на питання, визначені програмою перевірки. Акти перевірок підписує особа, яка здійснює перевірку, а також керівник і головний бухгалтер суб'єктів що перевіряються. Держінспекція державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі проведених ними перевірок і матеріалів перевірок, здійснених фінансовими та іншими контрольними органами, приймають рішення про вилучення суми, необґрунтовано одержаної суб'єктами господарювання внаслідок порушення державної дисципліни цін, і застосовуються штрафні санкції. Рішення складається за формою у трьох примірниках за встановленим зразком, один з яких направляється порушнику, другий залишається у справах органу державного контролю за цінами, який прийняв це рішення. У випадку невиконання рішення, повного або часткового відхилення претензії чи залишення її без відповіді орган державного контролю за цінами у 30-денний термін подає позов у арбітражний суд про примусове стягнення суми економічних санкцій. Рішення вважається виконаним і знімається з контролю після одержання відповідної інформації про зарахування сум економічних санкцій за належністю. Підприємства, організації та інші юридичні та фізичні особи ма­ють право оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів та вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів і послуг з порушенням чинного законодавства. Одним із найважливіших напрямів контролю у сфері цін є контроль за цінами та ціноутворенням суб'єктів природних монополій. Найпоширенішими у практиці діяльності суб'єктів природних монополій є цінові зловживання, передбачені підпунктами 1, 2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції». Проводиться згідно з положенням про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.11. 2001 р. №182 р. Здійснюючи контроль за дотриманням законодавства про захист економічної діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема за їх цінами та ціноутворенням, органи Антимонопольного комітету особливу увагу приділяли запобіганню та припиненню цінових зловживань монопольним становищем на соціально значущих ринках житлово-комунальних послуг, перш за все послуг теплота водопостачання. Велика кількість виявлених на цих ринках зловживань цінового характеру, з одного боку, і зумовлюється об’єктивними особливостями цих ринків (це ринки природних монополій або суміжні з ними, яким притаманні високі бар'єри вступу; послуги, що надаються суб'єктами господарювання, які діють на цих ринках, задовольняють першочергові життєві потреби, тому їх споживання не може бути обмеженим; як правило, вони не мають близьких замінників і не відчувають значного впливу потенційної чи субституційної конкуренції), з іншого перш за все саме на цих ринках виявляється недосконалість існуючої системи державного регулювання монопольних утворень. Органами АМК було припинено порушення у вигляді зловживання монопольним становищем цінового характеру на ринках послуг житлово-комунального господарства, на яких здійснювалося державне регулювання шляхом установлення фіксованих цін (тарифів), насамперед на ринках послуг тепло -, водопостачання та водовідведення. На зазначених ринках, як правило, припинялися порушення, вчинені шляхом «прихованого» підвищення цін через зниження якості товарів (послуг), зокре­ма, через зменшення обсягів наданих послуг (у порівнянні з тим, що передбачалися при визначенні розміру тарифу) без здійснення відповідних перерахунків. Значна увага приділялася попередженню подібних зловживань монопольним становищем, забезпеченню захисту прав споживачів шляхом надання органами Комітету відповідних рекомендацій. З урахуванням соціальної важливості питань, що розглядаються, а також того, що проведення перерахунків сприяє як підвищенню прозорості тарифів, так і запобіганню порушень законодавства про захист економічної конкуренції, за дорученням Голови АМК обласними (міськими) територіальними відділеннями впроваджено постійний моніторинг перерахованих споживачам коштів за видами діяльності суб'єктів господарювання. Практика свідчить не тільки про значну поширеність цінових порушень, що вчинюються суб'єктами природних монополій, а й про те, що виявляються ці порушення перевіреними. За порушення державної дисципліни цін відповідно до ст. 14 Закону про ціни, до підприємства можуть бути застосовані такі санкції: вилучення всієї не обґрунтовано отриманої суб’єктом суми виручки в доход бюджету; накладення штрафу у двократному розмірі необґрунтовано отриманої суми виручки в позабюджетні фонди відповідних місцевих рад. Зазначимо, що санкції за порушення мінімальних цін передбачають і інші законодавчі акти. Наприклад, ст. 9 Закону України від 17 червня 1999 р. «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» передбачено, що у випадку реалізації цукру за цінами нижче визначеної мінімальної ціни із суб'єкта стягується штраф у подвійному розмірі вартості цукру, реалізацію якого здійснено з порушенням встановленого порядку. Особи, винні в порушенні порядку встановлення і застосування цін і тарифів у встановленому порядку також притягаються до адміністративної відповідальності. Контрольні запитання 1. Дайте визначення ціни як економіко-правової категорії. 2. Поясніть співвідношення понять ціни і тарифу. 3. Назвіть і поясніть функції ціни. 4. Роль ціни в господарських зобов’язаннях. 5. У чому полягає політика ціноутворення в Україні? 6. У чому полягає державне регулювання цін і тарифів? 7. Назвіть і поясніть види цін в Україні. 8. Які державні органи встановлюють ціни та їх види? 9. За які дії суб’єктів господарювання накладається стягнення? 10. Які державні органи здійснюють контроль за цінами? 11. Назвіть види відповідальності суб’єктів господарювання за порушення державної дисципліни цін. ГЛАВА 4 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ІННОВАІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ § 1. Поняття і види, суб’єкти та об’єкти інвестицій Успішне проведення ринкових реформ в Україні неможливе без ефективної інноваційно-інвестиційної політики, перебудови економіки з метою створення сприятливого інвестиційного середовища. Сучасний стан економіки України потребує вирішення багатьох кардинальних проблем і насамперед розроблення шляхів виходу з кризи, який можливий лише за умов створення потужної виробничої бази за участю інвестованого капіталу. Вирішення питань притоку капіталу в українську економіку дозволить не тільки одноразово оновити основні фонди, а й постійно оновлювати їх, запроваджуючи інноваційні технології. Слід враховувати, що цей процес є постійним і циклічним. Інвестиція (від лат. Invest – вкладати) – є економіко-правовою категорією, що означає довготермінове вкладення капіталу або інших засобів в об’єкти господарської діяльності з метою забезпечення їх подальшого збільшення. У даному випадку їх збільшення пов’язане з отриманням прибутку чи досягнення соціального ефекту. Відповідно до ст. 1 Закону України від 18.12. 1991 р. «Про Інвестиційну діяльність» (надалі – Закон) інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницького та іншого видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Виходячи з поняття, відповідно до цільового призначення щодо інвестицій і класифікації інвестицій можна виділяти такі їх ознаки: вони вкладаються в об'єкти господарської та інших видів діяльності, тобто не використовуються для особистого споживання; метою вкладень є одержання прибутку і досягнення позитивного соціального ефекту; суб'єкт, що здійснює вкладення даних цінностей, повинен мати право на здійснення даного виду діяльності; діяльність суб'єкта характеризується самостійністю та ініціативністю; вкладеним цінностям дається статус інвестицій шляхом підписання інвестиційного договору. За критерієм цінностей, що вкладаються в об’єкти господарської діяльності відповідно до ст. 1 Закону інвестиціями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності. За суб'єктним складом інвесторів інвестиції поділяються на: інвестиції, здійснювані громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державні інвестиції, здійснювані органами влади і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів; іноземні інвестиції, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами та державами; спільні інвестиції, здійснювані громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. За джерелами фінансування інвестиційної діяльності інвестиції поділяються на такі, що здійснюються за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетних інвестиційних асигнувань; безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян. Виходячи з того, що інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, можна виділити наступні форми інвестиційної діяльності: створення юридичних осіб для ведення інвестиційної діяльності; ведення спільної інвестиційної діяльності без створення юридичної особи на підставі договору про спільну діяльність; придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання майнових прав; інші форми, не заборонені законами України. За функціональною структурою інвестиції поділяються на валові, чисті у формі капітальних вкладень. Валові інвестиції – вкладення коштів у відтворення діючих виробничих фондів (які визначаються величиною амортизаційних відрахувань) та у їх розширення. Чисті інвестиції – вкладення коштів у створення нових виробничих фондів (тобто у розширення виробництва). Це вкаледення у формі капітальних вкладень у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів. До складу державних капітальних вкладень належать: будівельно-монтажні роботи; проектно-пошукові роботи; геологорозвідувальні роботи; придбання обладнання, інвентарю та устаткування; інші капітальні роботи. 3а джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані капітальні вкладення мають такі джерела фінансування: кошти Державного бюджету; кошти місцевих бюджетів; державні цільові фонди (інвестиційний, інноваційний та інші); державні позики. Децентралізовані капітальні вкладення фінансуються за рахунок власних коштів державних підприємств (амортизаційних відрахувань та чистого прибутку); коштів міністерств та відомств; позики комерційних банків; емісія акцій тощо. За формами відтворення державні капітальні вкладення поділяються на: нове будівництво; розширене виробництво; реконструкцію; технічне переоснащення. Видатки на фінансування капітальних вкладень здійснюються із бюджету розвитку відповідних бюджетів (державного та регіональних) у межах затверджених сум через розпорядників коштів у міру надходження доходів. За умов невиконання доходної частини відповідного бюджету видатки на капітальні вкладення фінансуються за залишковим принципом. Приватні інвестиції направляються в ті галузі виробництва, які мають високий прибуток, або є гарантія, що впровадження в них новітніх технологій дасть змогу одержати високі прибутки. Державні інвестиції направляються, як правило, на пріоритетні напрями розвитку виробництва через бюджет чи довгострокові кредити. За методами господарювання розрізняють: реальні інвестиції , тобто спрямовані на збільшення реального капіталу та розширення матеріального виробництва; фінансові інвестиції – вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати, на купівлю цінних паперів. Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.28 ст. 1) передбачено, дещо інший поділ інвестицій на види, залежно від методів господарювання: капітальні, фінансові та реінвестиційні. Капітальна інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації згідно з названим Законом. Фінансова інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції, у свою чергу, поділяються на прямі та портфельні. Реінвестиція - господарська операція, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій. За характером участі інвестора в інвестуванні, розрізняють: прямі інвестиції (здійснюються безпосередньо інвестором, що вимагає від нього відповідної підготовки та професійних навичок); непрямі інвестиції (здійснюються за посередництвом інших осіб – інвестиційних або фінансових посередників). За формами власності, на базі якої функціонує інвестор та джерел інвестиційних коштів розрізняють: приватні інвестиції (здійснюються фізичними особами та юридичними особами, які не належать до державної та комунальної власності, за рахунок власних або позичкових коштів); державні інвестиції (здійснюються державними суб'єктами господарювання за рахунок державних або позичкових коштів); комунальні інвестиції (здійснюються органами місцевого самоврядування та створеними ними організаціями за рахунок коштів місцевих бюджетів та позичкових коштів); змішані інвестиції (здійснюються інвесторами, що функціонують на різних формах власності). За строками дії інвестиції поділяються на: короткострокові строк вкладення яких не перевищує одного року; довгострокові розраховані на термін більше року, або взагалі не обмежені будь-яким терміном. Відповідно до ст. 5 Закону суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори та учасники. Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності (громадяни і юридичні особи України та іноземних держав), які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форм власності, однакові, і розміщення інвестицій у будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, яке охороняється законом. Інвестор визначає цілі, напрямки та обсяги інвестицій і залучає до їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Учасниками інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави що охороняються законом. Суб'єкти інвестиційної діяльності (учасники та інвестори), відповідно до ст. 7 Закону, незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Взаємовідносини при такій передачі регулюються ними самостійно на основі договорів. Майно інвесторів може бути використано ним для забезпечені його зобов'язань, У заставу приймається тільки таке майно, перебуває у власності позичальника або належить йому на повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізоване відповідно до чинного законодавства. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. Він має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави. У випадках і порядку, встановлених законодавством України, інвестор зобов'язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного й епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог. Крім вищезазначених обов’язків, інвестори, вже як суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного регулювання; сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначних законами України. Для проведення господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню, учасники інвестиційної діяльності повинні одержати відповідну ліцензію, що видається в порядку встановленому законодавством. За недодержання договірних зобов'язань суб'єкти інвестиційні її діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами. Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а і тож відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов'язань, якщо інше не передбачено законом або договором. Відповідно ст. 21 Закону можливе зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Вони проводяться за рішенням: інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності; правомочного державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Рішення про це може бути прийняте з таких причин: якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав і інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності; стихійного лиха; запровадження надзвичайного стану. § 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності Державне регулювання інвестиційної діяльності згідно ст. 11 Закону здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. При цьому можуть створюватися пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, впровадженні відкриттів і винаходів в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища та здоров'я. Суть державного регулювання інвестиційної діяльності полягає в наступному: управлінні державними інвестиціями; регулюванні умов інвестиційної діяльності; контролі за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками. Управляння державними інвестиціями здійснюють державні і місцеві органи державної влади й управління. Сюди включають планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів. Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою наступних засобів: системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховною Радою України може вводитись диференційований податок на інвестиції; проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів. Пільги по амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування; надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державних норм та стандартів; антимонопольних заходів; роздержавлення і приватизації власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення експертизи інвестиційних проектів та інших заходів. Однією з форм державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві. Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій. Проекти цільових комплексних інвестиційних програм розробляються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України за участю заінтересованих державних органів і подаються на затвердження Верховній Раді України у складі основних напрямів економічного і соціального розвитку. Верховна Рада України затверджує у складі основних напрямків економічного і соціального розвитку обсяги державних інвестицій, здійснюваних за рахунок коштів Державного бюджету. Відповідно до ст. 5 Закону підлягають обов’язковій державній експертизі у повному обсязі інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій. Державна експертиза інвестиційних програм і проектів будівництва та її проведення виконується комплексно спеціалізованою державною організацією, яка утворюється і діє у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У разі необхідності експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватись експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві Ради народних депутатів у межах своїх повноважень здійснюють регулювання інвестиційної діяльності на своїй території, в тому числі шляхом погодження питань про створення виробничих і соціальних об'єктів, використання природних ресурсів суб'єктами інвестиційної діяльності. Вартість продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної діяльності, відповідно до ст.17 Закону визначається за вільними цінами і тарифами, в тому числі за підсумками конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, за державними фіксованими та регульованими цінами та тарифами. Вартість будівництва визначається з використанням державних кошторисних норм, які є обов'язковими при здійсненні будівництва об'єктів із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій. До чинників державного регулювання інвестиційної діяльності відносяться державні гарантії та захист прав інвесторів. Так ст.. 19 Закону передбачено, що захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування і реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на одержання прибутку (доходу) від інвестицій. Оскільки на сьогодні основним нормативно-правовим актом в галузі господарської діяльності є ГК, він також передбачає гарантії захисту прав і законних інтересів суб’єктів інвестиційної діяльності як і всіх інших суб’єктів господарської діяльності. Зокрема, ч. 2 ст. 20 ГК гарантує кожному суб’єкту господарювання та споживачу право на захист своїх прав і законних інтересів шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. До інших, у даному випадку, в першу чергу відносяться Закон «Про інвестиційну діяльність». Він, як зазначено в Преамбулі, спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Згідно з цим Законом держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб’єктів: ­ умови договорів, укладених між суб’єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладання законодавством встановлено умови, що погіршують становище суб’єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору; ­ державні органи та їх службові особи не мають права втручатися в діяльність суб’єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб; ­ ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування, за винятком випадків, передбачених цим Законом; ­ у разі прийняття державним або іншими органами актів, що порушують права інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, збитки, завдані суб’єктами інвестиційної діяльності, підлягають відшкодуванню у повному обсязі цими органами. Спори про відшкодування збитків розв’язуються судом або господарським судом відповідно до їх компетенції. Державні гарантії захисту інвестицій в Україні – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій і не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій. Проте, вони не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). В ст. 19 Закону передбачено, що держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності забезпечуються законодавством України, а також міжнародними договорами. Всім інвесторам незалежно від країни походження забезпечується рівноправний режим, який включає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій. Інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані, реквізовані або до них не можуть бути застосовані заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватись лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням інвестиційної діяльності. Порядок відшкодування збитків інвестору визначається в зазначених актах. Внесені або придбані інвесторами цільові банківські вклади, акції та інші цінні папери, платежі за набуте майно або за орендні права у разі вилучення відповідно до законодавчих актів України відшкодовуються інвесторам, за винятком сум, що виявилися використаними або втраченими в результаті дій самих інвесторів або вчинених за їх участю. При недодержанні договірних зобов'язань суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами. Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а також відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов’язань, якщо інше не передбачено законом або договором. Спори, що виникають в результаті здійснення інвестиційної діяльності, розглядаються відповідно судом господарським судом або третейським судом. Оскільки основні регулюючі функції регулювання інвестування виконує Кабінет Міністрів України у безпосередньому його підпорядкуванні і функціонують Державне агентство з інвестицій та інновацій (Держінвестицій), Міжвідомча рада з питань інвестицій та інноваційного розвитку (МРПР), Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України (РІ при КМУ). Проте, документи цих органів швидше відображають декларативні наміри, ніж конкретні заходи. Вони подають пропозиції, беруть участь, забезпечують у встановленому порядку і т.п. Окрім цього їх склад не постійний, він змінюється із змінами уряду та його міністрів. З метою створення сприятливих умов щодо залучення інвестицій у економіку України, мінімізації ризиків при їх впроваджені і фінансової стійкості та платоспроможності у процесі інвестування постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р. №686 затверджений Порядок надання у 2009 році державних гарантій для виконання інвестиційних проектів, які реалізуються Державною інноваційною фінансово-кредитною установою (надалі – Установа), Як передбачено цією постановою Установа створена з метою залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій у пріоритетні галузі економіки України та забезпечення реалізації заходів державного регулювання інвестиційної діяльності. Установа уповноважена провести переговори з потенційними кредиторами з метою залучення коштів для виконання інвестиційних проектів під державні гарантії. Відбір інвестиційних проектів здійснюються Установою на конкурсних засадах у визначеному нею порядку. Залучені фінансові ресурси використовуються з метою виконання інвестиційних проектів, затверджених Кабінетом Міністрів України за поданням Установи. Установа для надання державних гарантій подає Мінфіну такі документи: проекти кредитного та гарантійного договорів; відомості про умови залучення Установою або суб'єктами господарювання фінансових ресурсів разом з графіками їх погашення та обслуговування; техніко-економічні обґрунтування (бізнес-плани) інвестиційних проектів, які фінансуються за рахунок залучених фінансових ресурсів; висновок і пропозиції Установи щодо доцільності залучення іноземних фінансових ресурсів під державні гарантії (у разі залучення кредитів суб'єктами господарювання); інформація про затвердження Кабінетом Міністрів України інвестиційних проектів; копії річного бухгалтерського балансу і фінансового звіту Установи, затвердженого адміністративною радою та Держінвестицій, або копія фінансової звітності суб'єкта господарювання з відміткою органу, що його прийняв. До надання державних гарантій Мінфін з Установою або суб’єкти господарювання укладають договір про відшкодування витрат державного бюджету, що можуть виникнути у разі виконання державою гарантійних зобов’язань, в якому передбачаються зобов’язання щодо: відшкодування витрат державного бюджету, пов'язаних з виконанням гарантійних зобов’язань; сплати пенні за кожний день прострочення відшкодування зазначених витрат; подання Мінфіну інформації, необхідної для проведення моніторингу спроможності Установи або суб’єкта господарювання виконувати зобов’язання за запозиченнями; обов'язкового погодження з Мінфіном здійснення видатків для надання кредитів на виконання інвестиційних проектів у разі недостатності коштів для внесення чергового платежу за кредитами або наявності простроченої заборгованості за кредитами, наданими під державні гарантії, чи заборгованості з відшкодуванням витрат державного бюджету, пов’язаних з виконанням гарантійних зобов’язань. § 3. Інвестиційний договір Основним правовим документом, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону, є договір, який в юридичній літературі визначається як інвестиційний. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. Договір відповідаючи сутності інвестування тобто закріплю факт вкладення коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначали мету її основні права та обов'язки сторін. Предметом інвестиційного договору є інвестиція у будь-якій незабороненій законодавством України формі. Це можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення в основні фонди; корпоративна форма; лізинг; придбання незабороненого законами України рухомого та нерухомого майна; створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; придбання майнових прав. Предметом такого договору також можуть бути дії, послуги тощо, які надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення інвестування. Докладніша класифікація інвестиційних договорів проведена О. М. Вінник. Зокрема вона визначила їх залежно від кількості сторін інвестиційного договору, за критерієм оплатності, за часом виконання і за деякими іншими ознаками, договори можуть бути такими: про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності; про передачу майна у користування з метою здійснення інвестиційної діяльності; про передачу майнових прав; про спільну підприємницьку діяльність; про виробничу кооперацію; спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності; на придбання майна з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних прав; підряду на виконання проектно-розробних, будівельних та пов'язаних з ними робіт; концесії; про розподіл продукції. За напрямом інвестиційної діяльності розрізняють: галузеві інвестиційні договори; регіональні інвестиційні договори; мегаполісні (спеціальні) інвестиційні договори (у вільні економічні зони та зони зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності). Інвестиційному договору притаманна також і специфічна функція – опосередкування відносин, що складаються між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямовані на здійснення інвестицій.1 Інвестиційний договір виконує всі функції, властиві господарському договору - регулятивну, координаційну, функцію планування, контрольну та охоронну. Інвестиційний договір укладається, як правило, в письмовій формі, як і інші види господарських договорів. Чинне законодавство передбачає такі види письмової форми, що застосовуються при укладенні інвестиційних договорів: повна письмова форма, яка включає комплект необхідних для укладання договору документів; скорочена письмова форма, яка має вигляд комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін; договір приєднання — умови договору заздалегідь визначені та не підлягають коригуванню. Наприклад, придбання акцій новоствореного або діючого акціонерного товариства шляхом передплати; нотаріальна форма, яка застосовується у разі придбання нерухомого майна, а також продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств (їхніх структурних підрозділів), застави нерухомого майна тощо. Зміст інвестиційного договору, як власне господарського – це сукупність його умов. Серед них розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови. Істотні умови — це такі умови, без наявності яких договір вважається не укладеним, а також умови, на включення яких до інвестиційного договору наполягає хоча б одна зі сторін. До істотних умов належать: предмет договору – це інвестиції у будь-якій, не забороненій законодавством України, формі. _________ Вінник О.М. Інвестиційне право: Навчальний посібник – 2 –ге вид., перероб. та доп. – К.: Правова єдність, 2009. – С.11,12 Кваліфікуючою ознакою інвестиційного договору є специфіка предмета договору, який включає два роди інвестиційних відносин: матеріальний (інвестиція) і юридичний (дії, спрямовані на здійснення інвестування); сторони договору: відносини щодо вкладення майна, майнових прав та інших цінностей з метою отримання прибутку складаються між інвестором і реципієнтом. Якщо інвестор бере участь безпосередньо в інвестуванні, то реципієнт здійснює інвестиційну діяльність щодо реалізації та використання інвестицій з метою отримання прибутку. Необхідно звернути увагу на правовий зв'язок інвестора і предмета договору – інвестиції – як до моменту її передачі, так і після вкладення; кількісні та якісні характеристики предмета інвестицій (кількість та характеристика майна, що передається, види та конкретні обсяги робіт тощо); форма та об'єкт інвестування – розглядається як спеціальна умова, властива тільки інвестиційним договорам, об'єктом інвестування може бути реальний, фінансовий, інтелектуальний об'єкт або ж спільна діяльність (ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність»); ціна договору – це вартість інвестицій у національній чи вільноконвертованій валюті, якщо здійснюються іноземні інвестиції, а також вартість одиниці виміру конкретного майна, прав, робіт, послуг, що передаються, виконуються; строк інвестиційного договору, з огляду на сутність інвестування, інвестиційний договір, як правило, має тривалий характер, який визначається у порівнянні з строком обігу капіталу у певному секторі економіки. Загальний строк договору може поділятися на окремі строки і їх узгодження повинно забезпечувати чіткість і визначеність майбутніх взаємовідносин сторін у процесі виконання інвестиційного договору. Чинним законодавством можуть бути передбачені й інші істотні умови для деяких категорій інвестиційних договорів. Звичайні умови (додаткові) – це такі умови, відсутність яких не впливає на юридичну силу договору, які мають диспозитивний характер і включаються до договору за згодою сторін. До звичайних умов інвестиційного договору належать: умови про форми платежу; визначення порядку виконання та прийняття виконання; відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань; порядок розгляду спорів, що виникають між сторонами у процесі виконання договору; обставини, що звільняють сторони від відповідальності; страхування інвестиційних ризиків і обов'язки сторін щодо цього, способи забезпечення сторонами виконання договірних зобов'язань. До інвестиційного договору висуваються такі вимоги: він мас відповідати нормам чинного законодавства України; статутним цілям та завданням суб'єкта інвестиційної діяльності – юридичної особи; договір має бути укладений у відповідній формі, яка передбачена для цього виду договорів; договір має бути підписаний уповноваженою на те особою обов'язково із зазначенням її посади чи виданого у встановленому порядку доручення, на підставі якого діє ця особа. Коло уповноважених на укладання договору осіб визначається, як правило, статутом підприємства, або засновницьким договором; якщо передбачено додатки до договору (специфікація, протокол розбіжностей тощо), то в договорі робиться відмітка про наявність додатків, які не повинні суперечити договору; у договорі необхідно не тільки передбачати відповідальність сторін у разі порушення договірних зобов'язань, а й деталізувати її; у договорі потрібно вказувати порядок усунення розбіжностей, а також передбачати можливість дострокового виконання договірних зобов'язань; у договорі потрібно зазначати форс-мажорні обставини, наслідки невиконання угоди у разі односторонньої відмови від виконання договору та інші обставин залежно від виду договору. Укладення інвестиційних договорів, вибір партнерів, визначення їх конкретних прав та зобов'язань, інших умов договору належить виключно до компетенції суб'єктів інвестиційної діяльності, якщо законодавством не встановлене інше. Єдиного порядку укладання інвестиційного договору не існує, але за загальним правилом договір вважається укладеним з моменту досягнення угоди між сторонами. Проте, для окремих видів договорів форма передбачена спеціальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про угоди про розподіл продукції») або відповідним державним органом затверджується типова форма. Невідповідність угоди передбаченій законом формі приводить до визнання її недійсною. На практиці застосовуються такі способи укладання інвестицій­них договорів: шляхом торгів (тендерів) на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з покупцем, що запропонував найвищу ціну за майно, роботи чи послуги); шляхом тендерів на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим продавцем/виконавцем, що запропонував найнижчу ціну за необхідні замовнику роботи чи майно); шляхом переговорів (підписання між сторонами протоколу про наміри чи предконтрактного договору); шляхом надсилання зацікавленою стороною проекту договору своєму майбутньому контрагенту. Інвестиційний договір укладається з метою його виконання, тобто здійснення інвестицій на тих умовах, які визначені сторонами. Виконання інвестиційних договорів базується на загальних принципах договірного права: свободи договору, належного та реального виконання, економічності та співробітництва сторін. Реальному та належному виконанню інвестиційних договорів сприяють визначені законодавством способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. З метою забезпечення виконання інвестиційних договорів використовують цивільно-правові способи забезпечення договірних зобов'язань, які розглянуті в загальній частині навчального посібника «Господарське право». § 4. Поняття інновацій та інноваційної діяльності В економічному аспекті інновація є одним із суттєвих елементів розвитку економіки. Вона потребує використання цілого комплексу науково-технічних та промислових факторів, які треба розглядати з точки зору їх впливу на економіку, політику, культуру та інші сторони життя суспільства. Інновація бере свій початок з ідеї, проходячи такі фази, як дослідження, розробка та створення нових зразків продукції, технологій чи послуг. Вона є найбільш ефективним не тільки виходу із економічної кризи, але і технологічного розвитку економіки в цілому і конкретних суб’єктів господарювання, забезпечення їх конкурентних позицій. Таким чином, інновація і, зокрема, науково-технологічна інновація (НТІ) являє собою набагато більше, ніж просто винахід чи відкриття. Інновація в даному випадку – це результат взаємодії між її творцями і споживачами. Особлива увага повинна бути приділена тому, що інноваційний процес не має лінійного характеру, який полягає у чітко визначеній ролі кожного і всіх його учасників, починаючи від університетів і наукових інститутів, галузевих організацій і груп, що виконують відповідно «чисті» досліджен­ня і прикладні розробки, до організаторів дослідного і масового виробництва, маркетингу і т. ін. Закон України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність» (надалі – Закон) встановлено, що інновації – це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальну сферу. Неодмінними властивостями інновації є: науково-технічна новизна, виробнича застосовуваність, комерційна реалізація. Інновації класифікуються: за призначенням і ефективністю (базисні та удосконалюючі); - за змістом (продуктові, технологічні, організаційні, економічні, управлінські, політичні, соціальні, юридичні); - за сферою застосування (широкого і часткового застосування); - за рівнем новизни (радикальні, що здійснюються на підставі раніше не відомих законів та закономірностей, і інновації на базі відомих законів та закономірностей). Інноваційна діяльність як специфічна форма інвестицій вперше і найбільш повно визначена в Законі «Про інвестиційну діяльність». Зокрема, у ст. 3 цього Закону вказано, що інноваційна діяльність як одна з форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу і включає: - випуск та розповсюдження принципово нової техніки, технологій; - прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;.- реалізацію довгострокових науково-технічних програм; - фінансування фундаментальних досліджень для забезпечення якісних змін у виробничих силах; - розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану виробництва. Згідно зі ст. 325 ГК України, інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. Інноваційна діяльність, як форма інвестиційної діяльності спрямована на використання і конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та вдосконалення якості продукції (робіт, послуг) із наступним впровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому та закордонному ринках. Інноваційна діяльність, пов'язана з капіталовкладенням в інновації, дістала назву «інноваційна форма інвестування». Інноваційна діяльність є складовою інноваційного процесу та охоплює наукові дослідження, дослідно-конструкторські і технологічні розробки, виробництво і реалізацію інноваційної продукції. Саме інноваційна діяльність є об'єктом державної інноваційної політики. З прийняттям Закону набуло законодавчого закріплення положення про перелік об'єктів, які, можуть належати до об'єктів інноваційної діяльності, а від так об’єктами управління в інноваційній сфері є: інноваційні програми і проекти; нові знання та інтелектуальні продукти; виробниче обладнання та процеси; товарна продукція; сировинні ресурси та засоби їх видобування і переробки; інфраструктура виробництва і підприємства; механізми формування споживчого ринку і збуту продукції; організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери. Інновації знаходять своє втілення у створенні інноваційного продукту. Такий продукт відповідає таким вимогам щодо його атестації: він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту; розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень; в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники. Суб'єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадя­ни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які проводять в Україні інноваційну діяльність або залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів. Відповідно до Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів (затвердженого Кабінетом Міністрів України від 22.05.1996 р. № 549, суб’єктами інноваційної діяльності є інноваційні структури (надалі – ІС), які є до ІС організаційного типу відносяться інноваційні підприємства, технологічні та наукові парки. Відповідно до статей 1 і 16 Закону «Про інноваційну діяльність» інноваційним підприємством визнається підприємство будь-якої організаційно-правової форми або об'єднання підприємств, що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70% його загального обсягу продукції і (або) послуг. Інноваційне підприємство може функціонувати як інноваційний центр, бізнес-інкубатор, технополіс, технопарк і т. ін. Технологічний парк як різновид інноваційного підприємства визначений в редакції Закону України від 12.01.2006 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» (далі – Закон), і відповідно до п. 1 ст. 1 цього Закону, технологічний парк {технопарк) – юридична особа або група юридичних осіб (надалі – учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів з метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Цей Закон визначає правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелек­троніка та сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), «Вуглемаш» (м. Донецьк), «Інститут технічної теплофізики» (м. Київ), «Київська політехніка» (м. Київ), «Інтелектуальні інформаційні технології» (м. Київ), «Укрінфотех» (м. Київ), «Агротехнопарк» (м. Київ), «Еко-Україна»'(м. Донецьк), «Наукові і навчальні прилади» (м. Суми), «Текстиль» (м. Херсон), «Ресурси Донбасу» (м. Донецьк), «Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій» (УМБІЦЕНТ) (м. Одеса), «Яворів» (Львівська область), «Машинобудівні технології» (м. Дніпропетровськ) (надалі – технологічні парки). Відповідно до ст. 6 Закону для фінансової підтримки проектів фінансової підтримки проектів технологічних парків запроваджується бюджетна програма підтримки діяльності технологічних парків. Для реалізації проектів технологічних парків щорічно в Державному бюджеті України за бюджетною програмою підтримки діяльності технологічних парків визначаються кошти, що спрямовуються на: повне або часткове (до 50 відсотків) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) проектів технологічних парків; повну або часткову компенсацію відсотків, сплачуваних виконавцями проектів технологічних парків комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування проектів технологічних парків. Порядок надання фінансової підтримки технологічним паркам, їх учасникам та спільним підприємствам для реалізації проектів технологічних парків встановлюється Кабінетом і Міністрів України відповідно до Закону. Для реалізації проектів технологічних парків технологічним паркам, їх учасникам та спільним підприємствам, що виконують проекти технологічних парків, державою надаються цільові субсидії у вигляді: звільнення від ввізного мита при ввезенні в Україну для реалізації проектів технологічних парків нових устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні; податкового векселя на суми податкового зобов'язання, що нараховуються згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» при імпорті нових устаткування, обладнання та комплектуючих, зі строком погашення на 720 календарний день, а при імпорті матеріалів, які не виробляються в Україні, зі строком погашення на 180 календар­ний день з дня надання векселя органу митного контролю; суми податку на прибуток, одержаного при реалізації проектів технологічних парків, нарахованого в порядку, встановленому Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». Зазначені суми податків, що нараховуються при виконанні проектів технологічних парків, технологічні парки, їх учасники та спільні підприємства не перераховують до бюджету, а зараховують на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств у строки,, встановлені Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та іншими законодавчими актами. При цьому на спеціальні рахунки учасників технологічних парків та спільних підприємств, які є виконавцями проектів технологічних парків, зараховуються 50 відсотків зазначених сум податків, я решта 50 відсотків зазначених сум зараховуються на спеціальний рахунок керівного органу відповідного технологічного парку. Порядок зарахування сум податків на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств, порядок використання коштів цільових субсидій та порядок контролю за їх використанням встановлюються Кабінетом Міністрів України. Законом України від 22.12.2006 р. «Про науковий парк «Київська політехніка» вперше передбачено формування такої суб’єкта інноваційної діяльності як науковий парк. Згідно з цим Законом науковий парк – договірне об’єднання суб’єктів господарювання, створене з метою організації та контролю процесу виконання проектів наукового парку. Засновники наукового парку є Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» та інші суб'єкти господарювання, що уклали засновницький договір про утворення наукового парку і можуть виконувати проекти наукового парку. Залучення вузівської науки для інтенсифікації розроблення і впровадження у виробництво інновацій передбачено Законом України від 25.06.2009 р. «Про наукові парки», який набирає чинності з 01.01.2010 р. Згідно зі ст. 1 цього Закону науковий парк – це юридична особа, що створюється з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку. Його засновником може бути вищий навчальний заклад ІV рівня акредитації та/або наукова установа та інші юридичні особи, що уклали відповідний засновницький договір. Науковий парк створюється з метою розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі та/або науковій установі, ефективного та раціонального використання наявного наукового потенціалу, матеріально-технічної бази для комерціалізації результатів наукових досліджень і їх впровадження на вітчизняному та закордонному ринках. Основними функціями наукового парку є: створення нових видів інноваційного продукту, здійснення заходів щодо їх комерціалізації, організація та забезпечення виробництва наукоємної, конкурентоспроможної на внутрішніх і зовнішніх ринках інноваційної продукції; інформаційно-методичне, правове та консалтингове забезпечення засновників і партнерів наукового парку, надання патентно-ліцензійної допомоги; залучення студентів, випускників, аспірантів, науковців та працівників вищого навчального закладу та/або наукової установи до розроблення і виконання проектів наукового парку; сприяння розвитку та підтримка малого інноваційного підприємництва; організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів, необхідних для розроблення і реалізації проектів наукового парку; залучення і використання у своїй діяльності ризикового (венчурного) капіталу, підтримка наукоємного виробництва; захист та представництво інтересів засновників і партнерів наукового парку в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, а також у відносинах з іншими суб'єктами господарювання під час організації та виконання проектів наукового парку в межах, визначених установчими документами наукового парку; розвиток міжнародного і вітчизняного співробітництва у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, сприяння залученню іноземних інвестицій; виконання інших функцій, не заборонених законодавством України. Науковий парк створюється і діє на основі засновницького договору та статуту. У засновницькому договорі про створення наукового парку визначаються зобов'язання засновників створити науковий парк, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умов передання науковому парку майна та нематеріальних активів засновників з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. У його статуті зазначаються найменування юридичної особи, мета, завдання та функції наукового парку згідно з вимогами цього Закону, відомості про склад засновників, розмір і порядок створення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутку і збитків, органи управління науковим парком, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до наукового парку та виходу з нього, порядок ліквідації та інші відомості, що відповідають законодавству України та цьому Закону. У рамках діяльності наукового парку не допускається здійснення таких видів діяльності як торговельно-посередницька діяльність, надання послуг побутового призначення, виробництво і переробка підакцизних товарів та інших, що не відповідають меті наукового парку. Вищим органом управління наукового парку є загальні збори засновників наукового парку, функції яких визначаються статутом наукового парку. Вищий орган управління наукового парку: затверджує статут наукового парку та вносить зміни до нього; утворює виконавчий орган наукового парку; вирішує фінансові та інші питання відповідно до статуту наукового парку. Процедура погодження створення такого парку передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. №93 «Про затвердження Порядок погодження рішення про створення наукового парку». Перелік пріоритетних напрямів діяльності наукового парку формується згідно із Законами України: від 11.07.2001 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в України». Рішення про створення наукового парку погоджується з Міністерством освіти і науки (надалі – МОН). Для виконання своїх статутних завдань науковий парк може створювати статутний, резервний фонди, фонд підтримки інноваційної діяльності малих підприємств та інші фонди, не заборонені законодавством. Джерела фінансування наукового парку: внески засновників наукового парку; кошти від діяльності наукового парку; фінансові надходження від партнерів, замовників наукового парку та інших юридичних осіб; благодійні внески на розвиток наукового парку та забезпечення реалізації проектів наукового парку; кошти Державного бюджету України; інші надходження, не заборонені законодавством. Інноваційні структури договірного типу (вид Б) створюються шляхом укладення учасниками інноваційної структури договору про спільну діяльність, в якому мають бути зазначені відомості: про склад учасників, напрями інноваційної діяльності, органи управління і порядок прийняття ними рішень, права та обов'язки учасників, порядок фінансування спільної діяльності та розподілу прибутку, прийняття нових учасників інноваційної структури, порядок ліквідації інноваційної структури (припинення дії договору) та розподілу майна між учасниками. Учасниками інноваційної структури можуть бути будь-які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності (з урахуванням обмежень, встановлених законодавчими актами), зокрема: науково-дослідні та проектно-конструкторські організації, які працюють за профілем інноваційної структури; навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури; виробничі підприємства, які впроваджують результати науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт і винаходів; інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми; суб'єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності. § 5. Державне регулювання інноваційної діяльності Відповідно до ст. 328 ГК держава регулює інноваційну діяльність шляхом: визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності. Держава також здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об'єкти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іноземних інвестицій. Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р. визначені такі стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки: модернізація електростанцій; нетрадиційні та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості; транспортні системи; будівництво і реконструкція; охорона здоров'я та охорона навколишнього середовища; розвиток інноваційної культури суспільства. При цьому, у ст. 7 цього Закону Верховною Радою України проголошено особливим пріоритетом України гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави. Середньостроковими розрахованими на найближчі 3-5 роки пріоритетними напрямами інноваційної діяльності загальнодержавного рівня є: виробництво сучасної ракетно-космічної та авіаційної техніки, суден і електровозів нового покоління; системні засоби технологічного проектування, виробництва і логістичної підтримки процесів створення техніки нового покоління; засоби діагностики, агрегати, прилади та комплектуючі техніки нового покоління; диспетчерські системи, системи локалізації у різних середовищах; оптоелектронні системи подвійного призначення; обладнання та матеріали для зварювання і здійснення споріднених процесів, довговічні зварні конструкції; обладнання, матеріали та новітні технології для антикорозійного захисту; обладнання, комплектуючі та новітні технології для складання та виробництва автомобілів; обладнання та спеціальні технології металургійного виробництва; технології переробки вторинної сировини кольорових металів; побутова і комунальна електронна техніка та технологічні процеси виготовлення її елементів; організація виробництва на інноваційній основі телевізорів, холодильників та інших товарів широкого вжитку. Пріоритетні напрями інноваційного розвитку як визначального фактору прогресу суспільства були предметом парламентських слухань у Верховній Раді 17.06.2009 р. на тему: «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізацій них викликів», спрямовані на формування принципового бачення інноваційного розвитку держави. За наслідками слухань прийняті відповідні рекомендації. Вони передбачають систематизацію і конкретизацію законодавства, забезпечуючи цим скоординовану діяльність влади, суспільства і підприємства для формування і реалізації державних, регіональних і галузевих програм інноваційного розвитку. Зокрема, запропоновано створити при парламенті Консультативну раду з питань формування та реалізації національної інноваційної системи. Уряду рекомендовано удосконалити структуру державного управління у галузі науково-технічної та інноваційної діяльності, розмежувавши функції центральних органів виконавчої влади, запровадити принципи одноосібної відповідальності та стабільності. Наголошено на необхідності державної підтримки інноваційної діяльності шляхом надання грантів і фінансових гарантій, прямого інвестування, стимулювання участі комерційних банків в інвестуванні, податкового стимулювання суб'єктів господарювання, які пов'язані з науковими дослідженнями та науково-технічними розробками, тощо. Пропонується розширити автономію вищих навчальних закладів з наукової діяльності, сприяти укрупненню регіональних університетів та освітньо-наукових центрів, забезпечити державну підтримку молоді, яка займається науковою діяльністю. Здійснює державне управління та забезпечує і реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності Кабінет Міністрів України. Він зокрема, готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому цен­тральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; готує та по­дає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів; інформує Верховну Раду України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів). З метою захисту публічних інтересів відповідно до ст. 330 ГК встановлюється обов'язковість державної експертизи інноваційних проектів з низки питань, обсяг яких залежить від джерел фінансування, ступеня суспільної ваги проекту, особи замовника. Так, інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок бюджетних коштів (будь-якого рівня), а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі у повному обсязі, на відміну від інноваційних проектів, що інвестуються за рахунок інших джерел (обов'язкова державна експертиза таких проектів здійснюється лише з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог). У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що мають важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 12 Закону «Про інноваційну діяльність», інноваційний проект набуває відповідного режиму (в тому числі і право на фінансову підтримку) лише за умови державної реєстрації, яка здійснюється за ініціативою суб'єкта інноваційної діяльності. Державна реєстрація інноваційних проектів проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів. Таким спеціальним уповноваженням органом виконавчої влади МОН. Згідно з цією постановою суб’єкт інноваційної діяльності, який заявляє інноваційний проект на державну реєстрацію подає до МОН такі документи: заяву про розгляд інноваційного проекту згідно із затвердженою МОН формою; інноваційний проект згідно із затвердженою МОН формою у трьох примірниках, що прошиті і пронумеровані, засвідчені підписом і печаткою; бізнес-план інноваційного проекту на паперовому та електронному носіях; юридичним особам, крім цього копію свідоцтва про державну реєстрацію та установчих документів завірених нотаріально, довідку з державної податкової інспекції за місцем реєстрації про стан розрахунку з Державним бюджетом; фізична особа – нотаріально засвідчену копію документа, що посвідчує особу, копію ідентифікаційного коду. Для кваліфікування інноваційних проектів МОН організує проведення експертизи прийнятих до розгляду інноваційних проектів (виконується за рахунок коштів суб'єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти па державну реєстрацію, відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу»). Проекти, визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться МОН України до Державного реєстру інноваційних проектів, інформація про це публікується в офіційному бюлетені МОН України, а суб'єкту інноваційної діяльності видається свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту (є чинним протягом трьох років від дати його видачі). Положення щодо державної експертизи містяться також у ст. 12 Закону «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», яка: встановлює випадки проведення такої експертизи (проводиться стосовно технологій або технологій і обладнання, що використовується для їх застосування, для яких суб'єктами трансферу технологій передбачається отримання субсидій, визначених законом, а також стосовно технологій або технологій і обладнання, які плануються для використання в Україні за рахунок державних коштів, якщо сума їх закупівлі дорівнює або перевищує розмір суми, визначеної для відповідних процедур закупівель Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»; визначає мету проведення державної експертизи (визначення економічної доцільності та корисності для держави і суспільства впровадження технологій та обладнання з ураху­ванням можливих екологічних і соціально-економічних наслідків від їх застосування); встановлює вимоги до проведення державної експертизи технологій, якою мають бути визначені їх відповідність: загальним вимогам (технічний рівень і новизна технологій та обладнання; орієнтовна ціна технологій та обладнання чи розмір плати за їх використання; конкурентоспроможність технологій та продукції, яка буде виготовлена із застосуванням цих технологій; патентна чистота технологій, їх складових; відповідність технологій нормам техногенної та екологічної безпеки, технічного регулювання, міжнародним і національним стандартам); спеціальним вимогам, що встановлюються щодо обладнання, яке передбачається передати для використання на території України: спрямованість на виробництво нової продукції або на вдосконалення якості існуючої; забезпечення технологічності виробництва продукції, зниження його витратності, енерго- та матеріаломісткості; забезпечення використання місцевих матеріальних та людських ресурсів; відсутність в Україні таких технологій вітчизняного походження; визначає правові наслідки проведення державної експертизи технологій та їх складових, ї визнання на підставі цього проектів, спрямованих на їх використання, інноваційними: занесення таких проектів до Державного реєстру інноваційних проектів та їх реалізація відповідно до законів України «Про інноваційну діяльність» і «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні». З огляду на особливу важливість для держави, її економіки окремих інноваційних проектів їх експертиза може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України. Це стосується інноваційних проектів з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності – науково, економічно і соціально обґрунтованих та законодавчо визначених, спрямованих на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній, конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави. Окрім МОН, спеціальним уповноваженим органом у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з питань інвестицій та інновацій здійснює повноваження відповідно до Указу Президента України від 30.12.2005 р. «Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій» (далі – Держінвестиції України) як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до Положення, яке затверджене цим Указом основним завданням Держінвестицій України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної інвестиційної та інноваційної політики; координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. Держінвестицій України відповідно до покладених на нього завдань; подає установленому порядку пропозиції щодо формування державної інвестиційної та інноваційної політики; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм та необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України та Програми діяльності Кабінету Міністрів України; вживає заходів щодо залучення інвестицій в економіку України; подає на розгляд Президентові України та Національній раді України з інвестицій та інновацій (надалі – Національна рада) аналітичні матеріали та пропозиції з питань, віднесених до його компетенції; здійснює організаційне, інформаційне, правове та інше забезпечення діяльності Національної ради; готує матеріали для проведення засідань Національної ради, проекти її рішень; вносить пропозиції Національній раді щодо персонального складу утворюваних нею експертних рад та робочих груп за напрямами інвестиційної та інноваційної діяльності; організовує відповідно до законодавства проведення експертиз інвестиційних та інноваційних програм і проектів, подає відповідні пропозиції для розгляду Національною радою; здійснює в межах своєї компетенції супроводження та фінансування інвестиційних та інноваційних програм і проектів, координацію роботи, пов'язаної із залученням в установленому порядку інвестицій, кредитів для реалізації програм і проектів, визначених Національною радою; у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо їх укладення, денонсації, укладає міжнародні договори України та забезпечує їх виконання; формує інформаційні бази даних про інвестиційні та інноваційні програми і проекти; готує відповідно до законодавства пропозиції щодо запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний реєстр інноваційних проектів; здійснює в межах своєї компетенції контроль за організацією виконання державних інвестиційних та інноваційних програм; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути (положення) про ці установи; затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і здійснює контроль за їх діяльністю; бере участь в організації навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовки фахівців у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності, готує пропозиції щодо вдосконалення системи підготовки та перепідготовки фахівців у цій сфері; в установленому порядку проводить інформаційну, консультаційну роботу, бере участь у підготовці та проведенні конференцій, симпозіумів, семінарів, виставок з питань, що належать до його компетенції; здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що перебувають в його управлінні; забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Держінвестицій України; виконує інші функції, передбачені законодавством. Держінвестицій України має право: залучати в установленому порядку спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; утворювати в разі потреби експертні ради, комісії та групи, скликати наради з питань, що належать до його компетенції. Держінвестицій України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями. В межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Видає разом з іншими органами виконавчої влади спільні акти. Його рішення прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, і установами, організаціями та громадянами. § 6. Господарські договори у сфері інноваційної діяльності Створення об'єктів інноваційної діяльності може бути забезпечено договорами на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт або договорами на створення і передачу науково-технічної продукції. Згідно з ч. 1 ст. 331 ГК за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (надалі – НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх. Предметом договору на створення і передачу науково-технічної продукції може бути весь комплекс науково-технічних (дослідних) робіт, його частина або навіть уся сукупність робіт, що забезпечують завершений технологічний цикл – від проведення досліджень до впровадження їх результатів (науково-технічної продукції) у виробництво і подальше технічне супроводження (обслуговування) виробництва. Визначення предмета договору залежить від різновидів робіт, що мають виконуватися за договором (науково-дослідні, дослідно-конструкторські, технологічні тощо) чи певний їх комплекс. Науково-технічною продукцією (матеріальний результат виконання договору на створення та передачу науково-технічної продукції) визнаються завершені роботи та/або послуги науково-технічного характеру: науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні, а також дослідні зразки або партії виробів, необхідних для проведення науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт згідно з встановленими вимогами (тобто відповідно до стандартів, будівельних норм і правил та умов договору). Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт передбачають як кінцеву мету виконання робіт і передачу їх результатів виконавцем замовнику. Договір може охоплювати як увесь цикл дослідних робіт, так і окремі їх етапи, в тому числі подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння. Форма договору на проведення НДДКР є письмовою із зазначенням таких істотних умов: предмет договору та його зміст; строк виконання робіт; прийняття та оплата робіт; відповідальність сторін тощо, що мають низку особливостей, притаманних саме цьому договору. Строк дії договору встановлюється, виходячи з обсягу та складності робіт, визначається у календарному плані, котрий є невід’ємним додатком до нього. Ціна договору визначається за згодою сторін на підставі кошторису, враховуючи також винагороду виконавця за виконану роботу. Згода сторін про ціну визначається протоколом, який є його невід’ємною частиною. Порядок розрахунків за виконані роботи встановлюється сторонами та може проводитися за кожний етап виконаної роботи, прийнятої замовником на основі акта прийому передачі. Права та обов'язки сторін становлять зміст договору. Згідно зі ст. 897 ЦК України, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов'язаний: ­ виконати роботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором; ­ дотримуватися вимог, пов'язаних з охороною прав інтелектуаль­ної власності; ­ утримуватися від публікації без згоди замовника науково-техніч­них результатів, одержаних при виконанні робіт; ­ вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт резуль­татів, що підлягають правовій охороні, та інформувати про це замовника; ­ своїми силами та за свій рахунок усувати допущені з його вини недоліки в технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі; ­ негайно інформувати замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу. У свою чергу замовник зобов'язаний: видати виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт; передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію; прийняти виконані роботи та оплатити їх. Особливістю цих договорів, що відрізняє їх від звичайного договору підряду, є обов'язок замовника оплатити виконані роботи і в тому разі, коли в ході їхнього виконання з'ясується неможливість одержання позитивних результатів внаслідок обставин, незалежних від виконавця. Це пояснюється творчим, пошуковим характером дослідних робіт, непередбачуваністю їх результатів. Оскільки вищезазначені роботи становлять комерційну зацікавленість, а результати підлягають правовій охороні, сторони повинні включати до договору умови про зберігання конфіденційних відомостей. Окрім того, сторони повинні в договорі визначити права щодо результатів робіт – об'єктів інтелектуальної власності. Замовник, відповідно до ст. 896 ЦК України, має право використовувати передані йому результати робіт в межах і на умовах, встановле­них договором, а виконавець – використати одержаний ним результат робіт і для себе, якщо інше не встановлено договором, а також може передати результати робіт іншим особам. Відповідальність сторін за невиконання умов договору покладається здебільшого на виконавця, якщо він не доведе, що порушення договору сталося не з його вини. У разі завдання шкоди замовнику через невиконання умов договору виконавець зобов'язаний відшкодувати реальні збитки в межах ціни робіт, у яких виявлено недоліки (тобто упущена вигода підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом). Законом України від 14.09.2009 р. «Про державне регулювання у сфері трансферу технологій», який передбачає виготовлення науково-технічної продукції може мати місце за ініціативою як суб’єкта, що бажає впровадити/використати у своїй діяльності таку продукцію, так і організації, що виконує науково-дослідні, проектно-конструкторські та пов'язані з ними роботи і пропонує потенційним споживачам результати виконання таких робіт. Реалізація подібної продукції здійснюється на підставі договору про її передачу (трансфер), включаючи (у разі необхідності) надання послуг щодо її впровадження та освоєння. Відповідно до ст. 17 цього Закону договори про трансфер технологій можуть бути таких видів: про поставку промислової технології, що укладається з мстою набуття знань, досвіду та придбання технологічного обладнання; про технічно-промислову кооперацію, що укладається з метою набутій знань та одержання послуг для виробництва промислової продукції, напівфабрикатів, обладнання і комплектуючих, що відповідають умовам застосування технології, та інших складових, необхідних для її застосування; про надання технічних послуг щодо послуг планування, розроблення програми досліджень та проектів, а також спеціальних послуг, потрібних для виробництва певної продукції; інжинірингу – про виконання робіт і надання послуг, у тому числі складання технічного завдання, проведення до проектних робіт, зокрема техніко-економічних обстежень та інженерно-розвідувальних робіт, пов'язаних з будівництвом виробничих, складських та інших приміщень, що використовуються у технологічному процесі виробництва продукції; проведення наукових досліджень; розроблення проектних пропозицій, технічної і конструкторської документації стосовно технологій та їх складових; надання консультацій і здійснення авторського нагляду під час монтажу складових технологій та пусконалагоджувальних робіт; надання консультацій економічного, фінансового чи іншого характеру, пов'язаних із застосуванням технологій та із зазначеними роботами і послугами; про створення спільних підприємств – у разі часткової передачі майнових прав на технології та їх складові; про надання в оренду або лізинг складових технологій, обладнання; комерційної концесії (франчайзингу). Крім перелічених, можуть укладатися разом з договором про трансфер технологій, зокрема щодо: гарантій осіб, які передають технології та їх складові, щодо можливості досягнення економічних показників і виробництва продукції із застосуванням цих технологій та складових; проведення комплексу інженерних, екологічних або інших робіт, необхідних для застосування технологій та їх складових; обслуговування обладнання. Істотні умови договору про трансфер технологій відповідно до ст. 16 Закону є: перелік складових технологій, що передаються (з визначенням їх функціональних властивостей та гарантованих показників); ціна технологій чи розмір плати за їх використання; строки, місце та спосіб передачі об'єктів технологій; умови передачі технічних знань, необхідних для монтажу, експлуатації та забезпечення функціонування обладнання, придбання чи оренди, монтажу і використання машин, обладнання, комплектуючих і матеріалів; ліцензія та її умови щодо використання технологій та їх складових; територіальні обмеження (заборона використовувати передані за договором технологію, її складові на території, не передбаченій у договорі); обмеження галузі застосування технологій та їх складових; порядок надання субліцензій на складові технології третім особам (у разі потреби включення третіх осіб у технологічний процес виробництва продукції), крім випадків передачі прав на використання знаків для товарів і послуг, комерційних (фірмових) найменувань, з визначенням обмежень права на використання технології та її складових, включаючи обмеження кола осіб, яким дозволено використовувати складові технологій і мати доступ до інформації про них; умови передачі прав на ноу-хау, техніко-економічні обґрунтування, плани, інструкції, специфікації, креслення та інші інформаційні матеріали про технології та їх складові, які необхідні для ефективного їх використання, включаючи обмеження, пов'язані з умовами збереження конфіденційності інформації про технології та їх складові під час їх використання; умови проведення робіт з удосконалення технологій та їх складових і порядок надання сторонами інформації про ці вдосконалення; умови надання консультацій та послуг з проектування, асистування та навчання кадрів, які забезпечують реалізацію технологій, і управлінського персоналу особи, якій передаються права на технологію та її складові; розмір, порядок та умови виплати винагороди за використання технологій, а також вид виплат (разові платежі – паушальні, періодичні відрахування – роялті або інші види виплат); умови страхування технологій та їх складових; відповідальність сторін за порушення умов договору; порядок вирішення спірних питань стосовно виконання умов договору, порядок компенсації витрат, пов'язаних із трансфером технологій, включаючи пристосування технологій та їх складових до умов підприємства, установи, організації, де вони використовуватимуться, навчання персоналу; умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди; обмеження, що стосуються діяльності сторін у разі закінчення строку дії договору, його розірвання або виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили). Ст. 18 Закону не допускається укладення договорів про трансфер технологій, які передбачають: здійснення виплат, що значно перевищують ціну технології та її складових; встановлення зобов'язань щодо придбання у особи, яка передає технологію та/або її складові, сировини, напівфабрикатів, обладнання та його комплектуючих, що не застосовуються під час виробництва відповідної продукції; встановлення зобов'язань щодо переважного продажу продукції, виготовленої із застосуванням технології, покупцям, визначеним особою, яка передає цю технологію, та використання визначеного нею персоналу; право особи, яка передає технологію, визначати ціну продажу або реекспорту продукції, виготовленої із застосуванням цієї технології; встановлення необґрунтованих обмежень обсягу виробництва продукції; встановлення обмежень, які суперечать законодавству, стосовно використання майнових прав на технології та їх складові; заборону використання аналогічних або більш досконалих технологій та їх складових; заборону або обмеження експорту продукції, виготовленої із застосуванням технології; встановлення зобов'язань щодо використання запатентованого об'єкта права інтелектуальної власності, який не використовується у процесі застосування технологій. Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» (статті 17,19 і 20) для забезпечення інноваційної діяльності Кабінету Міністрів створюється фінансово-кредитні установи. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2009 р. №228 утворена Державна інноваційна фінансово-кредитна установа і затверджена її адміністративна рада. Вона підпорядковується спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (Держінвестицій України) і діють на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України. Кошти такої установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел не заборонених законодавством України. Повноваження фінансово-кредитної установи є: а) організація конкурсного відбору інноваційних проектів з метою надання фінансової підтримки, відповідно до ст. 17 Закону «Про інноваційну діяльність»; б) надання за рахунок коштів Державного бюджету України фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності для реалізації ними інноваційних проектів за наявності визначених законом умов (відбору включеного до Державного реєстру інноваційного проекту за результатами проведеного конкурсу; подання суб'єктом інноваційної діяльності, який реалізовуватиме цей проект, комплекту документів відповідно до встановленого переліку; наявності гарантій повернення коштів фінансової підтримки у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо – у разі надання фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передачі майна у лізинг); в) супроводження реалізації інноваційних проектів, які фінансуються такою установою; г) контроль за цільовим використанням суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею (установою) коштів. За рішенням відповідної обласної або міської рад можуть утворюватися комунальна інноваційні фінансово-кредитна установа. Вона організовує конкурсний відбір інноваційних проектів для їх фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передавання майна у лізинг здійснюється за умови наявності гарантій повернення коштів у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо здійснює супроводження реалізації інноваційних проектів, які нею фінансуються, та контролює цільове використання суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею коштів. Фінансова підтримка реалізації інноваційних проектів може надаватися комунальною інноваційною фінансово-кредитною установою у формі послідовних траншів за результатами контролю ходу виконання проектів. Комунальна інноваційна фінансово-кредитна установа подає у місцевих засобах масової інформації щорічний звіт щодо профінансованих нею інноваційних проектів та результатів їх виконання, а також періодично інформує громадськість про: результати конкурсного відбору інноваційних проектів для фінансової підтримки і вид наданої фінансової підтримки; результати контролю виконання фінансованих інноваційних проектів; завершені інноваційні проекти та проекти, яким продовжені терміни їх реалізації із зазначенням причин; повернення раніше наданих кредитів. Кошти комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи формуються за рахунок коштів відповідно до місцевого бюджету; залучення згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб; добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України. Контрольні запитання 1. Дайте поняття інвестицій в економічному і юридичному аспектах. 2. Назвіть і поясніть види інвестицій. 3. Визначте об’єкти і суб’єкти інвестицій. 4. Якими є ознаки інвестицій? 5. Поясніть особливості інвестиційного договору. 6. Хто є сторонами інвестиційного договору та їх обов’язки? 7. Поняття та особливості інновацій. 8. У чому особливості інноваційної діяльності? 9. Розкрийте поняття «інноваційного продукту». 10. У чому полягає державне регулювання інноваційної діяльності? 11. Які документи і коли необхідно подати для реєстрації інноваційного проекту? 12. Які Ви знаєте стратегічні напрями інноваційної діяльності в Україні? 13. Яким договорами опосередковуються інноваційні правовідносини? 14. У чому полягає специфіка договорів про трансфер технологій? 15. Назвіть і поясніть функції наукового парку. ГЛАВА 5 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН В ЕНЕРГЕТИЦІ § 1. Правові засади господарської діяльності в енергетиці Насамперед зазначимо, що енергія як джерело сили здатної виконувати якусь роботу, розглядається як електрична чи теплова, що виробляється на об’єктах електроенергетики є товарною продукцією, відповідно, призначається для купівлі-продажу. Електрична енергія є енергоносієм, який виступає на ринку як товар, що відрізняється від інших товарів особливими споживчими якостями та такими фізико-хімічними характеристиками: одночасність виробництва та споживання, неможливість складування, повернення, переадресування тощо. Теплова енергія – це товарна продукція, що виробляється на об’єктах сфери теплопостачання для опалення парою, підігріву води, інших господарських і технологічних потреб. Виробниками електричної або теплової енергії – це суб’єкти господарської діяльності, які є власниками або інших підставах користуються генеруючи ми потужностями і згідно з умовами відповідними ліцензіями виробляються та продають електричну і теплову енергію. Галузь економіки України, що забезпечує енергетичні потреби народного господарства і населення електричною і тепловою енергією називається електроенергетикою. Відносини, що виникають у зв’язку з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, державним наглядом за безпечним виконанням робіт на об’єктах електроенергетики незалежно від форм власності, безпечною експлуатацією енергетичного обладнання і державним наглядом за режимами споживання електричної і теплової енергії регулюються в першу чергу законами України від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику» (надалі – Закон) зі змінами і доповненнями, від 23.06.2005 р. «Про заходи спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» та іншими нормативно-правовими актами. У зв’язку з актуальністю проблеми державного регулювання електроенергетики важливе значення особливо в умовах фінансово-економічної кризи має енергозбереження. Її складність обумовлена сировинною затратністю економіки і дешевими енергоносіями, які успадкувала Україна від радянської системи господарювання. Як наслідок енерговитрати на одиницю ВВП у нас в 5-7 разів вищі ніж в країнах Західної Європи, марнотратно, біля 30 відсотків, втрачаємо тепла. Альтернативні джерела енергії у загальному балансі України займають біля одного відсотка і т.п. За таких умов вирішення значення має енергозбереження Державне його забезпечення розглядається як діяльність, органів державної влади і місцевого самоврядування, спрямована на раціональне використання та економне витрачання енергії та паливно-енергетичних ресурсів при їх видобуванні, переробці, транспортуванні, зберіганні, виробленні та використанні, в т.ч. альтернативних джерел енергії, зокрема сонця, вітру, води малих річок, відходів переробки сільськогосподарської продукції (енергія біомаси) тощо. Правові, економічні та інші основи енергозбереження визначені Законом України від 01.07.1994 «Про енергозбереження». Господарські правовідносини у цій сфері регулюються з метою забезпечення зацікавленості суб'єктів господарювання в енергозбереженні, впровадженні енергозберігаючих технологій, розробці і виробництві менш енергоємних машин та технологічного обладнання, закріплення їх відповідальності за енергозбереження. Розвиток передбачених положень відображений у Законі України від 17.03.2007 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання заходів з енергозбереження», який набрав чинності з 01.01.2008 року. Закон передбачає встановлення «зелених» тарифів для компаній, що виробляють електроенергію на малих гідроелектростанціях або з використанням сонячної енергії вітру, біомаси. Суб'єктам, що працюють на ринку біопалива, з наступного року обіцяні податкові пільги: на десять років звільняються від сплати податку на прибуток продавці біопалива, устаткування для його виробництва, а також виробники теплової й електричної енергії, що використовують біосировину. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України розпорядженням від 15.03.2006 р. № 145-р схвалив Енергетичну стратегію України на період до 2030 року (надалі – Стратегія). Для підготовки пропозицій щодо реалізації стратегії постановою Кабінету Міністрів від 11.02.2009 р. №3 «Про зміни до постанови Кабінету Міністрів від 25.08. №1091 затверджений склад Комісії з питань реформування та розвитку енергетичної галузі і Положення про Комісію з питань реформування та розвитку енергетичної галузі. Основним її завданням є підготовка пропозицій щодо реалізації Стратегії. Розпорядженням від 12.02.2009 р. Кабінет Міністрів схвалив Концесію Державної цільової науково-технічної програми розвитку виробництва та використання біологічних видів палива тощо. Особливості регулювання відносини в електроенергетиці відповідно до ст. 4 Закону полягають у тому, що вони викликані об’єктивними такими умовами функціонування цієї галузі: постійним і безперервним збалансуванням виробництва і споживання електричної енергії, для забезпечення якого встановлюється єдине диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України; централізованим теплопостачанням споживачів теплоелектроцентралями і котельнями, які входять до об'єднаної енергетичної системи України. Державна політика в електроенергетиці відповідно до ст. 5 Закону базується на таких принципах: державне регулювання діяльності в електроенергетиці; створення умов безпечної експлуатації об'єктів електроенергетики; забезпечення раціонального споживання палива і енергії; додержання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб'єктами відносин, пов'язаних з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії; створення умов для розвитку і підвищення технічного рівня електроенергетики; підвищення екологічної безпеки об'єктів електроенергетики; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів енергії; збереження цілісності та забезпечення надійного і ефективного функціонування об'єднаної енергетичної системи України, єдиного диспетчерського (оперативно-технологічного) управління нею; сприяння розвитку конкурентних відносин на ринку електричної енергії; забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для електроенергетики; створення умов для перспективних наукових досліджень; забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики; забезпечення відповідальності енергопостачальників та споживачів; сприяння розвитку вітроенергетики, як екологічно чистої і безпаливної підгалузі енергетики, шляхом оплати вітровим електростанціям всієї виробленої ними електричної енергії в повному обсязі у грошовій формі, без застосування будь-яких видів заліків погашення заборгованості по розрахунках за електроенергію. Державне регулювання в галузі електроенергетики здійснюють органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України. Центральним галузевим органом державної виконавчої влади є Міністерство палива та енергетики України (надалі – Мінпаливенерго), що проводить роботу відповідно до Положення затвердженого Президентом України від 14.04. 2000 р. №58 Мінпаливенерго забезпечує проведення державної політики в паливно-енергетичному комплексі, сприяє його структурній перебудові та здійснює в межах своїх повноважень координацію його діяльності, бере участь у формуванні, регулю­ванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів, здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управлін­ня Міністерства тощо. Щодо електроенергетики Мінпаливенерго, зокрема визначає, державне підприємство для здійснення централізованого диспетчерського (оперативно-технологічного) управління об'єднаною енергетичною системою України здійснює у межах своєї компетенції функції державного енергетичного нагляду за додержанням режимів споживання електричної та теплової енергії, а також вимог технічної експлуатації електричних станцій і мереж, енергетичного обладнання об'єктів електроенергетики, підключених до об'єднаної енергетичної системи України, та здійснює інші функції, пов'язані з виконанням покладених на нього завдань. Відповідно до Закону і затвердженого указом Президента України від 21.04.1998 р. №335 Положення (із наступними зміна), органом державного регулювання господарських відносин в електроенергетиці є Національна комісія регулювання електроенергетики України (надалі – НКРЕ). У своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням. Відповідно до Положення п. 3 основними завданнями НКРЕ є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування оптового ринку електроенергії України; державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в електроенергетиці; сприяння конкуренції у сфері виробництва та постачання електричної енергії; забезпечення проведення цінової та тарифної політики в електроенергетиці; захист прав споживачів електричної і теплової енергії; розроблення та затвердження правил користування електричною енергією; видача суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, передачу та постачання електричної енергії; контроль за додержанням ліцензіатами умов та правил здійснення ліцензованої діяльності і застосування до них відповідних санкцій за їх порушення. НКРЕ відповідно до покладених на неї завдань: ­ бере участь у регулюванні платіжно-розрахункових відносин оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти та нафтопродуктів; ­ установлює обмеження щодо суміщення видів діяльності суб'єктами підприємницької діяльності; ­ установлює обмеження щодо суміщення видів діяльності суб'єктами підприємницької діяльності;­ розробляє і затверджує обов'язкові для виконання нормативні акти з питань, що належать до її компетенції;­ видає ліцензії на виробництво, передачу та постачання електричної енергії;­ затверджує інструкцію щодо умов і правил здійснення ліцензованої діяльності та контролю за їх виконанням;­ визначає відповідно до законодавства показники, нижче рівня яких дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності здійснювати свою діяльність без ліцензій;­ здійснює безперешкодно перевірки дотримання умов ліцензованої діяльності;­ розглядає справи про порушення умов ліцензій та справи про адміністративні правопорушення і за результатами розгляду приймає відповідні рішення в межах своєї компетенції;­ передає до АМК матеріали у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;­ визначає відповідність ліквідації, реорганізації у формі злиття, приєднання, часті в об'єднаннях, а також придбання бо відчуження більше 25 відсотків часток (акцій, паїв) активів суб'єктів підприємницької діяльності умовам і правилам здійснення ліцензованої діяльності;­ надає ліцензіатам необхідну інформацію;­ бере участь у встановленні правил функціонування оптового ринку електроенергії, ринків газу, нафти і нафтопродуктів та у здійсненні контролю за їх дотриманням;­ здійснює заходи щодо забезпечення рівних прав доступу до транспортних мереж суб'єктів ринків електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів усіх форм власності;­ встановлює ціни на створювану Комісією інформаційну продукцію та тарифи на інформаційні послуги;­ захищає в межах своїх повноважень інтереси споживачів у питаннях, що стосуються цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, а також надійності їх постачання та якості послуг з боку постачальних організацій;­ формує в межах своєї компетенції державну політику щодо встановлення цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, тарифів на їх транспортування, зберігання, постачання та розподіл, а також транспортування трубопроводами інших речовин;­ стимулює ефективність виробництва та споживання електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів;­ узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє та вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства, дає висновки на проекти законів та інших нормативно-правових актів;­ організовує проведення науково-технічних та аналітичних досліджень з питань, що належать до її компетенції;­ інформує громадськість про свою роботу, здійснює у встановленому законодавством порядку видавничу діяльність; ­ вирішує питання щодо підготовки кадрів робочого апарату Комісії, підвищення їх кваліфікації;­ подає Президентові України та публікує щорічні звіти про свою діяльність;­ співпрацює з радами споживачів щодо захисту прав споживачів електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів;­ створює для суб'єктів оптового ринку електричної енергії, ринків газу, нафти та нафтопродуктів передумови для впевненості у справедливості цих ринків і правил, за якими вони працюватимуть, шляхом відкритого обговорення питань, що належать до компетенції Комісії, у присутності постачальників і споживачів, представників громадськості та засобів масової інформації;­ здійснює інші функції відповідно до законодавства. Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності, що підлягає ліцензуванню суб'єкт підприємницької діяльності подає до НКРЕ заяву за встановленою формою. У заяві зазначаються: відомості про заявника: для громадянина-підприємця прізвище, ім'я, по батькові та паспортні дані (серія і номер, ким і коли виданий), місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов'язкових платежів; для юридичних осіб – найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код; місце здійснення діяльності (якщо підприємницька діяльність, вид якої підлягає ліцензуванню, здійснюється у кількох територіально відокремлених підрозділах суб'єкта підприємницької діяльності, у заяві зазначаються їх адреси); вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію; встановлена потужність та річні обсяги; термін дії ліцензії, який не може бути меншим ніж 3 роки. До заяви додаються такі документи: громадянами-підприємцями – копії документів, які засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; юридичними особами – копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та установчих документів та довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій; документи, що підтверджують: достатність у суб'єкта підприємницької діяльності власних коштів; можливість додержання інших показників та вимог, що обмежують ризики операцій на оптовому ринку електроенергії, згідно з нормативами, встановленими Комісією; можливість здійснення заявником даного виду діяльності відповідне до умов та правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності (ліцензійних умов); копія документа, що підтверджує право користування майном, яке забезпечує виконання умов і правил здійснення даного виду підприємницької діяльності (ліцензійних умов);документ про внесення плати за видачу ліцензії. Без надання зазначених документів заява не розглядається. НКРЕ приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову її видачі у термін не пізніше ніж 30 днів з дня отримання заяви та відповідних документів. У разі потреби проводиться перевірка відомостей, які містяться у цих документах, та спроможності виконання заявником умов і правил здійснення л окремих видів підприємницької діяльності (ліцензійних умов). Облік, виданих суб’єктом підприємницької діяльності ліцензій ведеться у спеціальній книзі. Для виконання покладених завдань НКРЕ: ­ у разі виявлення порушення умов та правил ліцензованої діяльності зупиняти або анулювати дію ліцензії відповідно до законодавства;­ погоджувати в межах своєї компетенції договір між членами оптового ринку електричної енергії України та спеціалізоване програмне забезпечення, що застосовується на оптовому ринку електроенергії;­ одержувати в установленому порядку безоплатно від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань;­ створювати відповідно до законодавства позабюджетні фонди для сприяння функціонуванню та розвитку ринків, що регулюються Комісією;­ залучати вчених та спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для розроблення проектів, проведення консультацій та експертиз;­ створювати госпрозрахункові підрозділи;­ доступу на територію споживача під час перевірки виконання умов угод щодо користування електроенергією та газом і захисту прав споживачів;­ здійснювати контроль за якістю послуг організацій, що постачають електроенергію та газ, для яких це передбачено тарифом, згідно з правилами користування електричною енергією та газом.Комісія під час виконання покладених на неї функцій взаємодіє з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до її компетенції. Державне регулювання діяльності в електроенергетиці, яка провадиться за схемою: виробництво-оптова, торгівля-роздрібна торгівля-споживання провадиться шляхом надання НКРЕ ліцензій на здійснення окремих видів діяльності в цій галузі формування тарифної політики встановлення порядку здійснення контролю за діяльністю суб'єктів електроенергетики, інших учасників оптового ринку електричної енергії та відповідальності за порушення ними умов і правил здійснення діяльності на цьому оптовому ринку. Провадиться відповідно до положення про порядок видачі Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на провадження діяльності, пов'язаної з виробництвом, передачею та постачанням електричної енергії, комбінованим виробництвом теплової та електричної енергії, виробництвом теплової енергії на теплоелектроцентралях та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. №753. це положення визначає порядок видачі, переоформлення, зупинення, анулювання, поновлення дії та обліку ліцензій, виданих НКРЕ. В електроенергетиці України діє єдина централізована диспетчерська система оперативно-технологічного управління виробництвом, передачею та постачанням електричної енергії. Функції диспетчерського (оперативно-технологічного) управління підприємство, яке визначається Мінпаливенерго. Централізоване диспетчерське (оперативне-технологічне) управління поширюється на суб’єкти підприємницької діяльності, об’єкти електроенергетики яких підключені до об’єднаної енергетичної системи України. Централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління передбачає: планування та оперативне управління потужностями електростанцій України з урахуванням режимів централізованого теплопостачання; планування та контроль за додержанням режиму роботи об'єднаної енергетичної системи України; запобігання аварійним ситуаціям і ліквідацію їх наслідків у об'єднаній енергетичній системі України шляхом підтримки необхідного балансу потужності та енергії, забезпечення надійного і сталого функціонування об'єднаної енергетичної системи України та її паралельної роботи з енергетичними системами інших держав; розроблення і здійснення контролю за впровадженням нових систем протиаварійної автоматики та захисту, а також засобів зв'язку і диспетчерського (оперативно-технологічного) управління; здійснення нагляду за експлуатацією систем проти аварійної автоматики та захисту. Усі оперативні команди і розпорядження державного підприємства, що здійснює диспетчерське (оперативно-технологічне) управління відповідно до законодавства України, підлягають беззаперечному виконанню всіма суб'єктами підприємницької діяльності, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України. Втручання в диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України з боку державних органів, політичних партій і рухів та інших громадських організацій не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Суб'єкти підприємницької діяльності, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України, зобов'язані подавати державному підприємству, що здійснює диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, звіти та інформацію, передбачені нормативно-технічними документами. § 2. Державний нагляд і контроль у галузі енергетики Метою енергетичного нагляду є сприяння забезпечення сталого функціонування об’єднаної енергетичної системи України і сфери теплопостачання, енергетичної безпеки держави шляхом здійснення контролю за дотриманням суб’єктами електроенергетики, суб’єктами відносин у сфері теплопостачання та споживачами електричної енергії вимог нормативно-правових і нормативно-технічних актів у сфері виробництва та споживання енергії: Періодичність здійснення заходів державного нагляду (контролю) в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання залежить від ступеня ризику суб’єктів господарювання. Постановою Кабінету Міністрів від 22.02.2008 р. №75 «Про затвердження критеріїв розподілу суб’єктів господарювання за ступенями ризику їх діяльності в галузі електроенергетики та сфері теплопостачання і визначення періодичності здійснення заходів державного нагляду (контролю)» визначені ступені ризику високий, середній та незначний. До критеріїв, за якими оцінюється прийнятий ступінь ризику від провадження господарської діяльності для безпеки життя і здоров’я населення, навколишнього середовище належить: технічний стан та організація експлуатації електричних, теплових, тепло використовуваних установок та мереж і т.п.; соціально-економічна ситуація, при якій враховується ймовірність виникнення негативних соціальних і матеріальних наслідків від провадження господарської діяльності та можливий розмір втрат від технологічних порушень в роботі електричного господарства споживачів, суб’єктів електроенергетики і суб’єктів відносин у сфері теплопостачання тощо; екологічна ситуація щодо забезпечення надійного енергопостачання споживачів, зокрема і тих, для яких встановлено екологічну броню електропостачання, що враховують рівень загрози виникнення негативних екологічних наслідків для населення, навколишнього природного середовища від провадження господарської діяльності у галузі електроенергетики та сфері теплопостачання. Планові заходи державного нагляду і контролю за суб’єктами та їх виробничі об’єкти, що проводять господарську діяльність з виробництва електричної енергії її передачі та постачання магістральним та локальним (місцевим) розподільчим мережам, централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об’єднаною енергосистемою України проводяться не частіше ніж три рази на рік. Планові заходи державою нагляду (контролю) за суб’єктами господарювання споживачами електричної енергії та їх виробничими з надійності електропостачання, а також тих у власності або оперативному управлінні яких є системи автономною електро- та теплопостачання, помірно централізованого постачання – не частіше ніж один раз на три роки. Щодо суб’єктів господарювання промислових споживачів електричної і теплової енергії та їх виробничих об’єктів – не частіше ніж один раз на п’ять років. Фактична періодичність планових заходів державного нагляду (контролю) встановлюється залежно від результатів попередніх заходів державного нагляду (контролю). Відповідно до встановлених критеріїв та визначеної періодичності. Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії здійснюють планові заходи державного нагляду (контролю) на об'єктах галузі електроенергетики та сфери теплопостачання згідно з вимогами Законів України «Про електроенергетику» і від 02.06.2005 р. «Про теплопостачання». Так, відповідно до ст. 9 Закону державний нагляд в електроенергетиці здійснюють Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, які підпорядковані Мінпаливенерго. Перша з названих інспекцій здійснює нагляд за додержанням вимог технічної експлуатації електричних станцій і мереж, вимог технічної експлуатації енергетичного обладнання об'єктів електроенергетики, підключених до об'єднаної енергетичної системи. Порядок здійснення державного нагляду в електроенергетиці, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.1999 р. №189. Державні інспектори з експлуатації електричних станцій і мереж мають право: безперешкодно в будь-який час відвідувати об'єкти електроенергетики для перевірки додержання нормативно-правових актів про електроенергетику з питань, що належать до їх компетенції, отримувати від посадових осіб інформацію щодо виконання цих актів; давати у межах своїх повноважень керівникам об'єктів електроенергетики приписи про усунення порушень нормативно-правових актів; застосовувати у встановленому законодавством України порядку санкції до підприємств, об'єкти електроенергетики яких підключені до об'єднаної енергетичної системи України, за порушення законодавства про електроенергетику з питань, що належать до їх компетенції. Друга інспекція відповідно до Положення про державний енергетичний нагляд за режимами споживання електричної і теплової енергії затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02. 2006 р. №131 (надалі – Положення). Згідно з цього Положення вона здійснює державний енергетичний нагляд за режимами споживання електричної і теплової енергії, технічним станом та організацією експлуатації електричних теплових, тепловикористовуючих установок та мереж суб’єктів електроенергетики, суб’єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії. До складу інспекції входять такі підрозділи: головна організація – Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії; державні інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної енергії у регіонах (кількох областях); державні інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі. Державні інспектори цієї інспекції під час виконання своїх функцій мають право: ­ безперешкодно у будь-який час відвідувати електричні і теплові установки та мережі суб'єктів електроенергетики, суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії з метою здійснення контролю за дотриманням вимог нормативно-правових і нормативно-технічних документів у сфері електроенергетики та теплопостачання; ­ здійснювати в установленому порядку обстеження електричних і теплових установок та мереж суб'єктів електроенергетики та суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії, а також складати за їх результатами відповідні акти; ­ брати участь у роботі відповідних робочих комісій з прийняття в експлуатацію побудованих і реконструйованих енергетичних об'єктів, що належать суб'єктам електроенергетики, суб'єктам відносин у сфері теплопостачання і споживачам електричної енергії; ­ видавати в межах своєї компетенції суб'єктам електроенергети­ки, суб'єктам відносин у сфері теплопостачання і споживачам елек­тричної енергії обов'язкові для виконання приписи щодо усунення ви­явлених Держенергонаглядом порушень нормативно-правових і нор­мативно-технічних актів у сфері електроенергетики та теплопостачання і здійснювати контроль за їх виконанням; ­ вимагати в межах своєї компетенції від суб'єктів електроенергетики, суб'єктів відносин у сфері теплопостачання і споживачів електричної енергії вжиття заходів для усунення виявлених Держенергонаглядом порушень; ­ вимагати від споживачів енергії та суб'єктів електроенергетики дотримання встановлених нормативно-правовими актами режимів споживання електричної і теплової енергії; ­ складати в установленому законодавством порядку протоколи про адміністративні правопорушення та притягати до адміністратив­ної відповідальності громадян і посадових осіб; ­ звертатися до відповідних організацій, які видають суб'єктам господарської діяльності ліцензії на право виконання робіт з проектування, будівництва, реконструкції, монтажу, налагодження, випробування і ремонтно-експлуатаційного обслуговування електричних і теплових установок та мереж, з поданням про порушення ліцензіатами вимог нормативних документів; ­ вносити власникам об'єктів споживачів енергії подання про не­відповідність займаній посаді осіб, відповідальних за електричне та теплове господарство (осіб, що їх заміщують), які своєчасно в установ­леному порядку не пройшли перевірку знань Правил, а також тих, що допустили порушення вимог нормативно-правових та/або нормативно-технічних актів з питань експлуатації енергетичного обладнання та мереж; ­ опломбовувати в установленому порядку електричні і теплові установки, енергопостачання яких обмежується або припиняється на виконання відповідного припису. Вказані інспекції мають право у межах своїх повноважень давати обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про електроенергетику і застосовувати встановлені законом санкції до суб'єктів господарювання за порушення ними законодавства про електроенергетику з питань, що належать до компетенції зазначених інспекцій. Відповідно до ст.27 Закону, НКРЕ, названі державні інспекції на підставі акта перевірки, оформленого в установленому порядку, за наявності вказаних порушень видають у межах своєї компетенції суб'єктам господарювання постанови про накладення штрафів. Положення про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 № 1312 Штрафи правопорушення законодавства про електроенергетику накладаються на суб’єктів господарювання за: неподання інформації або подання завідомо недостовірної інформації, передбаченої в ліцензіях на виробництво, передачу або постачання електричної енергії та в нормативно-правових актах, що регулюють питання функціонування об'єднаної енергетичної системи України і споживання енергії, - штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень чи приписів НКРЕ, вказаних державних інспекцій та порушення умов ліцензій - штраф у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суб'єкт господарювання повинен сплатити штраф протягом 30 днів з дня винесення постанови про його накладення. Суми стягнених штрафів зараховуються до Державного бюджету України. У разі несплати штрафу зазначений термін він стягується в судовому порядку. Рішення про накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів може бути оскаржене в установленому законом порядку. НКРЕ крім накладання штрафу за порушення законодавства про електроенергетику може застосовувати до енергопостачальника такі санкції як призначення тимчасового керуючого (адміністрації) та зупинення дії або припинення ліцензії на здійснення господарської діяльності з постачання електричної енергії. Такі санкції передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. №1139 «Про затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику» (надалі – Порядок). Згідно з п. 3 Порядку підставою для застосування санкцій можуть бути: результати здійснення НКРЕ та її регіональними представництвами перевірок діяльності енергопостачальників; матеріали правоохоронних, податкових та інших органів щодо дотримання енергопостачальниками законодавчих та інших нормативних актів про електроенергетику; будь-які інші достовірні матеріали про діяльність енергопостачальників (статистична звітність, баланси тощо). У разі наявності порушень енергопостачальником законодавства про електроенергетику НКРЕ надсилає енергопостачальникові письмове застереження. У застереженні НКРЕ повідомляє енергопостачальнику про наявність порушення законодавства, визначає конкретні заходи, яких необхідно вжити для усунення порушень, та терміни їх усунення, а також конкретні дії, що їх повинен здійснити енергопостачальник для запобігання небезпечній або неправильній діяльності. Воно застережене надсилається виконавчому органу енергопостачальника, який повинен у 3-денний термін дати НКРЕ відповідь. У разі допущення енергопостачальником порушення умов та правил ліцензійної діяльності з постачання електричної енергії, порядку розрахунків із споживачами та оптовим постачальником електричної енергії, унаслідок чого завдається або може бути завдана шкода інтересам учасників оптового ринку електричної енергії України, споживачів або держави, НКРЕ застосовує процедуру призначення керуючого (тимчасової адміністрації) для управління енергопостачальником. Процедура реалізується шляхом усунення органу управління енергопистачальиик від керівництва та передачі його повноважень призначеному НКРЕ одноособовому органу (керуючому) або колегіальному органу (тимчасовій адміністрації). З метою діяльності та основним завданням керуючого (тимчасової адміністрації) є приведення діяльності енергопостачальника у відповідність із законодавством, відновлення його платоспроможності, забезпечення усунення виявлених причин і умов, які призвели до заборгованості перед оптовим постачальником електроенергії, та здійснення інших заходів щодо стабілізації діяльності енергопостачальника. Керуючим (керівником або працівником тимчасової адміністрації) енергопостачальника можуть бути: незалежний експерт - фізична особа, що має вищу економічну, юридичну або технічну освіту та досвід роботи, необхідний для виконання функцій керуючого (тимчасової адміністрації) енергопостачальника; юридична особа, яка провадить діяльність у сфері електроенергетики не менше року. Керуючим (керівником або працівником тимчасової адміністрації) не може бути особа, яка виступає у відносинах з цим енергопостачальником як акціонер (засновник), пов'язана з ним особа та працівник енергопостачальника. Керуючий (керівник або працівник тимчасової адміністрації) приступає до виконання своїх повноважень негайно після видання наказу про його призначення. Має право залучати до роботи відповідних спеціалістів. Розміри оплати праці цих спеціалістів встановлюються керуючим (керівником або працівником адміністрації) в межах затвердженого кошторису. З часу призначення керуючий (керівник тимчасової адміністрації): здійснює повноваження органів управління енергопостачальника, у разі необхідності організовує комплексну перевірку діяльності енергопостачальника та звірення фінансової звітності з фактичним станом справ, у тому числі за допомогою зовнішнього аудиту, НКРЕ, відповідних спеціалістів; виконує інші функції відповідно до постанови НКРЕ про призначення керуючого (тимчасової адміністрації) та інших актів законодавства України. Загальний термін діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) не може перевищувати дванадцяти місяців. В окремих випадках (за рішенням НКРЕ) встановлений термін діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) може бути продовжений на шість місяців. Його діяльність припиняється у разі: закінчення терміну, на який було призначено керуючого (тимчасову адміністрацію); прийняття НКРЕ відповідного рішення про дострокове припинення діяльності керуючого (тимчасової адміністрації) у зв'язку з досягненням мети процедури призначення керуючого (тимчасової адміністрації), за клопотанням керуючого (тимчасової адміністрації), внаслідок неналежного виконання керуючим (тимчасовою адміністрацією) своїх повноважень або внаслідок заміни процедури призначення адміністрації іншим видом санкцій, а також з інших підстав, передбачених законодавством України. Зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності і постачання електричної енергії на відповідній території. Крім призначення керуючого (тимчасової адміністрації) НКРЕ має право приймати рішення про зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території (надалі – ліцензія) на термін до одного року. У разі прийняття НКРЕ рішення про зупинення дії ліцензії енергопостачальник зобов'язаний: у термін, зазначений НКРЕ у рішенні про зупинення дії ліцензії, припинити провадження відповідної діяльності; до кінця цього терміну укласти договір (договори) на передачу електричної енергії місцевими (локальними електричними мережами (або передати договором право користування відповідними електричними мережами), а також передати за договором (договорами) право користування інфраструктурою, необхідного для провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, суб'єкту (суб'єктам), що має відповідну ліцензію, на термін, не менший від термін, не менший від терміну зупинення дії ліцензії; у встановленому порядку розірвати всі договори на постачання електричної енергії. Після закінчення терміну, на який було зупинено дію ліцензії, право на провадження відповідної діяльності у повному обсязі відновлюється без додаткового повідомлення, якщо НКРЕ не прийнято іншого рішення. Рішення про зупинення ліцензії НКРЕ зобов’язана негайно довести до відома керівництва відповідного енергопостачальника. У разі усунення енергопостачальником порушень НКРЕ може приймати рішення про дострокове скасування рішення про зупинення дії ліцензії. НКРЕ зобов'язана здійснювати постійний контроль за дотриманням енергопостачальником вимог щодо зупинення провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території. Неусунення енергопостачальником допущених порушень законодавства про електроенергетику протягом терміну зупинення дії ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, а також у разі допущення повторного або грубого порушення законодавства про електроенергетику та умов і правил провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території НКРЕ вправі анулювати ліцензію такого енергопостачальника. У такому разі він зобов'язаний:у термін, зазначений НКРЕ у рішенні про анулювання ліцензії, припинити провадження відповідної діяльності; до закінчення цього терміну укласти договір (договори) на передачу електричної енергії місцевими електричними мережами a6o передати за договором право користування іншою інфраструктурою, необхідною для провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, суб'єкту (суб'єктам) підприємницької діяльності з постачання електричної енергії, що мають відповідну ліцензію; у встановленому порядку розірвати всі договори на постачання електричної енергії. § 3. Правове регулювання оптового ринку енергетики Купівля всієї електричної енергії, виробленої на електростанціях, потужність чи обсяг відпуску яких більші за граничні показники, а також на вітроелектростанціях, незалежно від величини встановленої потужності чи обсягів відпуску електричної енергії, та весь її оптовий продаж, відповідно до с. 15 Закону «Про електроенергетику» здійснюються на оптовому ринку електричної енергії України. Функціонування інших оптових ринків електричної енергії в Україні забороняється. Оптовий ринок електричної енергії України створюється на підставі договору. Сторонами договору є суб'єкти господарської діяльності пов’язаної з: диспетчерським (оперативно-технологічним) об'єднаною енергетичною системою України; управлінням виробництвом електричної енергії на електростанціях; передачею електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами; оптовим постачанням електричної енергії. У договорі визначаються мета та умови діяльності, права, обов'язки та відповідальність сторін. Цей договір погоджується з Мінпаливенерго, НКРЕ, АМК. Невід’ємною частиною договору є Правила оптового ринку електричної енергії України, які визначають механізм функціонування ринку, порядок розподілу навантажень між генеруючи ми джерелами правила формування ринкової ціни на електричну енергію. Оптовий ринок електричної енергії України додержанням таких вимог: ­ функціонує всі суб'єкти підприємницької діяльності з виробництва та постачання електричної енергії мають рівноправний доступ до оптового ринку електричної енергії України та послуг електричних мереж після отримання відповідної ліцензії на право здійснення цих видів діяльності; ­ електрична енергія продається та оптового ринку електричної енергії України; ­ ціни на електричну енергію генеруючих компаній та оптові ціни визначаються за Правилами оптового ринку електричної енергії України; ­ всі учасники оптового ринку електричної енергії укладають договори купівлі-продажу електричної енергії з суб'єктом підприємницької діяльності, який здійснює оптове постачання електричної енергії відповідно до договору, на підставі якого створюється оптовий ринок електричної енергії. З метою впровадження ефективних механізмів організації оптового ринку електричної енергії та значного поліпшення стану розрахунків за енергоресурси Державне підприємство «Енергоринок» створене постановою Кабінету Міністрів України від 05.05.2000 №755 «Про утворення державного підприємства «Енергоринок». На основі двосторонніх договорів здійснює: закупівлю електроенергії у всіх її продавців-учасників оптового ринку: у виробників електроенергії, у суб'єктів господарювання - власників електроенергії, виробленої з давальницької сировини, а також тих, які отримали електроенергію за угодами на її імпорт; оптове постачання електричної енергії енергопостачальникам, тобто учасникам оптового ринку, які купують електроенергію на цьому ринку з метою продажу її споживачам; укладення та забезпечення виконання угод про передачу електричної енергії з суб'єктом господарювання і який отримав ліцензію на таку передачу магістральними та міждержавними електричними мережами; організаційне та матеріально-технічне забезпечення функціонування оптового ринку електроенергії; виконання функцій розпорядника системи розрахунків та розпорядника коштів оптового ринку та інших функцій відповідно до Статуту підприємства. Важливою умовою успішної діяльності підприємств паливно-енергетично комплексу є забезпечення розрахунків за енергоносії. У кожному розрахунковому періоді (місяці) забезпечується оплата вартості електричної енергії закуплених у цьому періоді оптовим постачальником електричної енергії, у рівному відсотку кожній енергогенеруючій компанії (за винятком вітроелектростанцій) та підприємству, яке здійснює централізоване диспетчерське управління об'єднаною енергетичною системою України і передачу електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами. Ця оплата забезпечується з урахуванням остаточних платежів відповідно до договору, на підставі якого створено оптовий ринок електричної енергії. Для проведення розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричної енергії України та спожиту електричну енергію енергопостачальники, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, їх відокремлені підрозділи та оптовий постачальник електричної енергії відкривають в установах уповноваженого банку поточні рахунки із спеціальним режимом використання. Перелік поточних рахунків із спеціальним режимом використання в уповноваженому банку для зарахування коштів за електричну енергію затверджується та доводиться до відома споживачів НКРЕ. Споживачі, які купують електричну енергію у енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, вносять плату за поставлену їм електричну енергію виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника в уповноваженому банку. У разі перерахування споживачами коштів за електричну енергію на інші рахунки отримувачі повинні повернути ці кошти за заявою споживача або за власною ініціативою в триденний термін з моменту їх отримання. У разі неповернення споживачу у цей термін коштів, сплачених на інші, не на поточні рахунки із спеціальним режимом використання, ці суми підлягають вилученню до Державного бюджету України як санкція за вчинене правопорушення і не зараховуються як оплата електричної енергії. Зарахування коштів до Державного бюджету України не звільняє їх отримувача від повернення цих коштів споживачу електричної енергії. Кошти з поточних рахунків із спеціальним режимом використання енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, перераховуються згідно з алгоритмом оптового ринку електричної енергії виключно на: поточний рахунок із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії; поточний рахунок підприємства, яке здійснює передачу електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами; поточний рахунок енергопостачальника; поточний рахунок із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості оптового постачальника електричної енергії. Кошти за електричну енергію, закуплену на оптовому ринку електричної енергії, всіма енергопостачальниками перераховуються виключно на поточний рахунок із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії. З поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії зазначені кошти спрямовуються виключно: енергогенеруючим компаніям та іншим суб'єктам підприємницької діяльності, які провадять продаж електричної енергії оптовому постачальнику електричної енергії; підприємству, яке здійснює диспетчерське управління об'єднаною енергетичною системою та передачу електричної енергії магістральними електричними мережами; на поточний рахунок оптового постачальника електричної енергії; іншим особам, які мають право на отримання коштів з інвестиційної складової оптового тарифу на електричну енергію, затвердженої Національною комісією регулювання електроенергетики України, в тому числі на спільне фінансування розвитку нетрадиційних джерел електричної енергії. Кошти, які надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості енергопостачальників, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачанням електричної енергії на закріпленій території, і постачальника електричної енергії для проведення з погашення заборгованості за спожиту електричну з використанням механізмів погашення заборгованості, визначених Законом України в редакції від 28 липня 2006 р. «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», перераховуються згідно з окремими алгоритмами оптового ринку електричної енергії, встановленими Національною комісією регулювання електроенергетики України. Умови про оплату електричної енергії коштами та про відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії (енергопостачальника, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території) є обов'язковими умовами договору купівлі-продажу електричної енергії між оптовим постачальником електричної енергії та енергопостачальником (договору на постачання електричної енергії між енергопостачальником, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, та споживачем). Оптовий постачальник електричної енергії зобов'язаний забезпечити щоденне інформування учасників оптового ринку електричної енергії і органів виконавчої влади про стан проведення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії. На поточні рахунки із спеціальним режимом використання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями учасників оптового ринку електричної енергії. Операції на поточних рахунках із спеціальним режимом використання не підлягають призупиненню. Виключно на поточні рахунки відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 22.06.2009 р. №616 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2008 р. №1082» зараховується плата за теплову енергію від усіх категорій споживачів. Визначено уповноваженим банком, який обслуговує поточні рахунки із спеціальним режимом використання підгруп теплоенергетики та їх відокремлених підрозділів, відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (надалі — уповноважений банк). Затверджений Порядок відкриття поточних рахунків із спеціальним режимом використання для зарахування коштів, надходять як плата за послуги з теплопостачання, та проведення розрахунків за спожитий природний газ, що додається. Підприємства теплоенергетики та їх відокремлені підрозділи зобов'язані у місячний строк після набрання чинності постанови укласти нові договори (додаткові угоди) з усіма категоріями споживачів із зазначенням відповідного поточи рахунка із спеціальним режимом використання для зарахування коштів, що надходять як плата за послуги з теплопостачання. Згідно ст. 17 Закону формування оптових тарифів на електричну енергію на оптовому ринку електричної енергії України, оптові тарифи можуть передбачати витрати на спільне розвитку нетрадиційних джерел електричної енергії. На будівництва вітрових електростанцій згідно з програмою будівництва вітрових електростанцій цільова надбавка в розмірі 0,75 відсотка до діючого тарифу на електричну енергію, що продається виробниками електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками. Роздрібна ціна на електричну енергію формується енергопостачальниками згідно з умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії. НКРЕ здійснює регулювання таких цін і тарифів: на передачу і постачання електричної енергії місцевими (локальними) електромережам регулюються; цін на електричну енергію, вироблену на теплопостачання та інших установках з комбінованим виробництвом електричної і теплової енергії, здійснюється з урахування тарифів на теплову енергію; тарифів на електричну енергію, вироблену на вітрових електростанціях; тарифів на теплову енергію, вироблену на теплоелектроцентралях, інших установках з комбінованим виробництвом електричної і теплової енергії. Суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють виробництво, передачу або постачання електричної енергії і визнані в установленому порядку такими, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку електричної енергії, не можуть зловживати монопольним становищем при встановлені цін, припиняти свою діяльність або зменшувати її обсяг з метою створення дефіциту електричної енергії, якщо необхідність такого обмеження не встановлена законодавством України. Підприємства, які постачають електричну енергію мережам, які не є їх власністю, повинні купувати електричну енергію на оптовому ринку електричної енергії України та вносити плату за користування місцевим (локальними) електричними мережами. Постачання електричної енергії споживачам зазначеними підприємствами здійснюється за тарифами, які обумовлюються в договорах на постачання електричної енергії. Оптовий ринок електроенергії функціонує відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 року № 1136 «Про врегулювання відносин на оптовому ринку електричної енергії України» на договірних засадах. За такою схемою: закупівля електроенергії у всіх її продавців – оптове постачання електричної енергії учасникам оптового ринку, які її купують з метою продажу споживачам – укладення та забезпечення виконання договорів про передачу електроенергії з суб'єктом господарювання, який отримав ліцензію на таку передачу магістральними та міждержавними електричними мережами – організаційне та матеріально-технічне функціонування оптового ринку електроенергії – виконання функцій розпорядних систем та розпорядників коштів оптового ринку. Умови договорів визначаються сторонами відповідно до вимог законодавства. Права та обов'язки сторін в межах диспозитивних норм закону встановлюються ними за взаємною згодою. Вимоги, що обумовлені імперативними нормами, для учасників договірних відносин є обов'язковими незалежно від наявності чи відсутності їх у договорі. Такі обов'язкові вимоги встановлені, зокрема, у ст. 24 Закону, відповідно до якої енергопостачальники, тобто учасники оптового ринку електричної енергії України, які купують електроенергію на цьому ринку з метою продажу її споживачам, зобов'язані забезпечувати надійне постачання електроенергії згідно з умовами ліцензій та договорів. Ті з них, що здійснюють постачання електроенергії на закріпленій території не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладенні договору на постачання електроенергії. Енергопостачальники, які здійснюють діяльність з передачі електроенергії з використанням власних мереж, зобов'язані забезпечити рівноправний доступ до цих мереж усіх суб'єктів господарювання, що отримали в установленому порядку ліцензію на здійснення відповідного виду діяльності і уклали договір на передачу електричної енергії. До повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб’єктами електроенергетики належать: погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об’єктів електроенергетики виходячи з інтересів територіальної громади; участь у розробці комплексних планів постачання енергії споживачам на підпорядкованій їм території; регулювання тарифів на теплову енергію відповідно до Закону; сприяння розвитку енергетики в регіоні. Проте, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативне регулювання режимів енергоспоживання. Відповідно до Порядку постачання електроенергетичної енергії споживачам затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.04.2002 р. №475 для Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя визначаються і затверджуються Мінпаливенерго граничні величини споживання електричної енергії та потужності. Граничні величини споживання електричної енергії та потужності доводяться Мінпаливенерго до місцевих органів виконавчої влади та місцевих енергопостачальних організацій за 25 діб до початку-місяця. Вони можуть коригуватися з урахуванням рівня розрахунків з оптовим ринком електроенергії та за умови зміни виробітку електричної енергії електростанціями та блокстанціями, які не реалізують через оптовий, ринок електроенергії України. Місцеві енергопостачальні організації разом з місцевими. органами виконавчої влада складають в межах установлених граничних величин, споживання електричної енергій та потужності розрахункові баланси споживання електричної енергії та окремо – споживання електричної потужності для періодів ранкового вечірнього максимуму навантаження енергосистеми з визначенням обсягів споживання основних груп споживачів та населення і погоджують їх з відповідними представництвами Держенергонагляду. Місцеві енергопостачальні організації визначають граничні величини Споживання електричної енергії для споживачів (крім населення та військових частин Збройних Сил), які: не мають заборгованості за використану електричну енергію та здійснюють попередню оплату, - в обсязі, за яким здійснено попередню оплату; отримують електричну енергію від незалежних енергопостачальних організацій, в обсязі, обумовленому у договорах між споживача мита незалежними енергопостачальними організаціями (за відсутності заборгованості перед місцевою енергопостачальною організацією); отримують електричну енергію на підставі двосторонніх угод, передбачених нормативними документацій, в обсязі, передбаченому відповідними угодами; фінансуються з державного та місцевих бюджетів, - у межах коштів, передбачених затвердженими кошторисами доходів і видатків відповідних бюджетних, установ та організацій. Установам та організаціям, що належать до сфери управління Держводгоспу, граничні величини споживання електричної енергії встановлюються Держводгоспом у межах коштів, передбачених у державному бюджеті для централізованої оплати спожитої електричної енергії, і можуть бути скориговані один раї на місяць не пізніше ніж 27 числа за погодженням з Мінпаливенерго або з місцевими енергопостачальними організаціями; не мають заборгованості за використану електричну енергію в обсязі, передбаченому договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем; мають заборгованість за використану електричну енергію, але в повному обсязі проводять поточні розрахунки та виконують боргові зобов’язання у визначені терміни, - в обсязі, передбаченому договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем. Споживачам, які не здійснюють поточні платежі у терміни, встановлені договором або не дотримуються узгоджених графіків погашення заборгованості, граничні величини споживання електричної енергії не встановлюються, а споживачі підлягають відключенню від електричних мереж. Граничні величини споживання електричної енергії та потужності доводяться до споживачів як договірні величини у терміни, обумовлені договором між місцевою енергопостачальною організацією та споживачем. Повідомлення про ці величини є невід ємною частиною договору. Обов'язковому погодженню з представництвом Держенергонагляду Підлягають граничні величини споживання електричної енергії та потужності, розраховані для споживачів з максимальною дозволеною величиною споживання електричної потужності 750 кВт І більше та вибірково для інших споживачів, які впливають на режими електро споживання у регіоні. 3a підсумками місяця гранична величина споживання електричної енергії для споживачів коригується до рівня фактично сплаченої за цей місяць величини її споживання. У разі коригування для споживачів граничної величини споживання електричної енергії здійснюється відповідне коригування граничної величини споживання електричної) потужності. Скоригована гранична величина споживання електричної потужності дійсна з дня проведення коригування. Місцеві енергопостачальні організації разом з місцевими органами виконавчої влади повинні вживати необхідних заходів для безумовного дотримання встановлених граничних величин споживання електричної енергії та потужності. При перевищенні споживачами регіону встановлених граничних величин електроспоживання до них застосовуються, примусові обмеження споживання електричної енергії. Відповідальність за своєчасність розрахунків за електроенергію, дотримання регіонами встановлених граничних величин споживання електричної енергії та потужності і покладається на керівників місцевих енергопостачальних організацій та місцевих органів виконавчої влади. Енергопостачальники, що здійснюють постачання електроенергії на закріпленій території, несуть відповідальність за порушення умов та правил здійснення ліцензованої діяльності з урахуванням неналежного проведення розрахунків з оптовим постачальником електроенергії, а також із суб'єктом господарювання, що здійснює передачу належної енергопостачальнику електроенергії, у разі, коли ця енергія поставляється мережами, які не є його власністю. У разі порушення енергопостачальником, який здійснює постачання електроенергії на закріпленій території, умов і правил здійснення ліцензованої діяльності з постачання електроенергії та інших обов'язків, передбачених Законом, враховуючи зобов'язання щодо забезпечення захисту прав споживачів енергії та проведення розрахунків за закуплену енергопостачальником електроенергію, а також із суб'єктом господарювання, який здійснює передачу належної енергопостачальнику електроенергії. Згідно із Положенням про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 № 1312, а також Порядком застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. № 1139, НКРЕ до такого енергопостачальника такі санкції: застереження; штраф; призначення тимчасового керуючого (адміністрації); зупинення дії ліцензії на здійснення господарської діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території; анулювання такої ліцензії. Енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами електроенергії у розмірі п’ятикратної вартості недовідпущеної електричної енергії у разі переривання електропостачання з вини енергопостачальника (згідно з умовами договору на користування електричною енергією). У разі відпуску електричної енергії, параметри якості якої знаходяться поза межами показників, зазначених у договорі на користування електроенергією, енергопостачальник несе відповідальність у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості такої електроенергії. Споживачами енергії є суб'єкти господарювання та громадяни, які використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю. Споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживачі електричної енергії мають право на підключення до електричної мережі у разі виконання правил користування електричною енергією право на отримання електричної енергії з якісними характеристиками відповідно до державних стандартів, також на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення їхніх прав згідно з законодавством. При цьому споживач енергії зобов'язаний додержуватись вимог нормативно-технічних документів та договору, забезпечувати безпечну експлуатацію своїх енергетичних установок та їх належний технічний стан. Він несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником, правил користування електричною і тепловою енергією та виконання приписів державних інспекцій. Споживачі (крім населення) у випадку споживання електроенергії понад договірну величину за розрахунковий період сплачують енергопостачальникам п’ятикратну вартість різниці фактично спожитої і договірної величини. У випадку перевищення договірної величини потужності вони сплачують енергопостачальникам п’ятикратну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, що зафіксована протягом розрахункового періоду, та договірною величиною потужності. Споживач, якому електроенергія постачається енергопостачальником, що здійснює постачання електроенергії на закріпленій території, зобов'язаний оплачувати її вартість винятково коштами шляхом їх перерахування на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. Відповідно до Порядку обмеження електроспоживання споживачів до рівня екологічної броні електропостачання або повного припиненням електропостачання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2004 № 93. Споживачі електричної енергії можуть бути відключене від джерел енергопостачання або їм може бути обмежене постачання електричної енергії. Цей Порядок визначає послідовність дій енергопостачальників, підприємств, що здійснюють передачу електричної енергії магістральними та місцевими (локальними) електричними мережами (електропередавальними організаціями), органу державного енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії (Держенергонагляду), та споживачів (крім населення) у разі запровадження обмеження або повного припинення їм електропостачання у разі порушення ними дисципліни платежів за спожиту електроенергію, перевищення граничних рівнів споживання електричної енергії та електричної потужності, незадовільного технічного стану, недотримання умов безпечної експлуатації електроустановок. Енергопостачальники,електропередавальні організації або Держенергонагляд не пізніше ніж за 3 робочих дні до дати обмеження або припинення електропостачання відповідно до своїх функціональних обов'язків надсилають споживачам письмове попередження, в якому зазначаються підстава, дата і час, з якого буде запроваджено обмеження або припинення електропостачання. Щодо споживачів, які належать до екологічно або техногенно-небезпечних, одночасно повідомляються місцеві органи виконавчої влади за місцем розташування цих споживачів. Споживачі після отримання вказаного попередження мають вжити заходів до усунення причин, що викликали необхідність застосування щодо них таких дій. У разі неможливості усунення зазначених причин споживачі зобов'язані: вжити заходів до запобігання травматизму або загрозі життю працівників та населення, загибелі тварин, пошкодженню обладнання, виникненню негативних екологічних і техногенних наслідків; протягом доби здійснити з власних електроустановок обмеження електроспоживання до рівня технологічної броні електропостачання; після безпечного завершення технологічного процесу виробництва (з використанням технологічної броні електропостачання) здійснити з власних електроустановок обмеження електроспоживання до рівня екологічної броні електропостачання або за відсутності такої повністю його припинити. У разі усунення споживачем в установлені строки порушень, що викликали необхідність попередження про можливе обмеження або припинення електропостачання, щодо його електроустановок не застосовуються дії з обмеження або припинення електропостачання. Проведення обмеження або припинення електропостачання від електричних мереж енергопостачальників, електропередавальних організацій забезпечується таким чином: коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється у Держенергонаглядом, ним надається припис відповідним енергопостачальникам, електропередавальним організаціям та споживачам і надсилається письмове повідомлення відповідному енергопостачальнику; коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється енергопостачальниками, вони надсилають відповідним електропередавальним організаціям і споживачам письмову вимогу та повідомляють про це Держенергонагляд; коли обмеження або припинення електропостачання здійснюється електропередавальними організаціями, вони надсилають споживачам письмову вимогу та повідомляють про це відповідного енергопостачальника і Держенергонагляд. Енергопостачальники, електропередавальні організації забезпечують у строки відповідно до вимог законодавства, цього Порядку та умов договору обмеження електроспоживання або припинення електропостачання споживачів від власних електричних мереж з урахуванням необхідності безпечного завершення технологічного процесу виробництва у споживачів, встановленої для них величини екологічної броні електропостачання або її відсутності. Письмові вимоги енергопостачальників, електропередавальних організацій та приписи Держенергонагляду щодо обмеження або припинення електропостачання є обов'язковими для виконання. Приписи діють до повного усунення причин, що викликали це обмеження або припинення. У разі виконання передбачених законодавством, договором та цим Порядком умов запровадження обмеження або припинення електропостачання енергопостачальники, електропередавальні організації або Держенергонагляд не несуть відповідальності за можливі наслідки, пов'язані з обмеженням або припиненням електропостачання. Відновлення електропостачання споживачів проводиться лише за рішенням керівників організацій, з ініціативи яких застосовувалися такі дії, за умови відшкодування споживачами завда­них при цьому збитків, у тому числі витрат на відключення і підключення електроустановок, та отримання від них письмового повідомлення про готовність до відновлення електропостачання. Енергопостачальники мають право також відключати споживачів теплової енергії від джерел енергопостачання у зв'язку з порушенням ними терміну та періодичності розрахунків за її використання згідно з Положенням про порядок відключення споживачів від джерел енергопостачання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1995 № 705 (з наступними змінами). Положення визначає порядок дій енергопостачальних організацій – постачальників теплової енергії та її споживачів – підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та фізичних осіб у разі запровадження передбачених укладеними між ними договорами обмежень на постачання енергії у зв'язку з порушенням терміну та періодичності розрахунків за відпущену енергію. Про запровадження обмежень енергопостачальна організація надсилає споживачеві повідомлення, в якому зазначено підстави, дату і час, з якого буде введено обмеження. Одночасно про обмеження інформуються місцеві органи виконавчої влади. Термін, з якого запроваджується обмеження відпуску енергії, визначається енергопостачальною організацією залежно від категорії споживача. При попередженні про дату і час обмеження відпуску енергії має враховуватися можливість завершення технологічного циклу виробництва, розпочатого до дати повідомлення про обмеження. Заходи щодо обмеження постачання енергії боржникам запроваджуються на час погашення боргів та сплати витрат на підключення після погашення боргів згідно з чергою, з урахуванням пріоритету поточних робіт в енергопостачальних організаціях. У разі попередження про застосування обмеження на енергопостачання споживач зобов'язаний виконати комплекс заходів, спрямованих на запобігання травматизму, загибелі тварин, пошкодженню обладнання, негативним екологічним та іншим наслідкам. Енергопостачальна організація, якщо вона виконала передбачені законодавством та договором умови запровадження обмежень або відключення боржника від джерел енергопостачання, не несе відповідальності за можливі у зв'язку з цим наслідки. Разом з тим, обмеження споживачів у постачанні енергії не звільняє їх від сплати пені за затримку платежів. Питання погашення заборгованості за товари, роботи (послуги), спожиті у процесі виробництва (видобутку), передачі (транспортування) та/або постачання енергоносіїв, відповідно до укладених договорів або з інших підстав передбачених законом, у тому числі не сплачені суми пені штрафних та фінансових санкцій визначаються Законом «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» із змінами і доповненнями. Реєстр паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості, координацію дій учасників розрахунків під час проведення процедури погашення заборгованості здійснює оптовий постачальник електричної енергії державне підприємство «Енергоринок» (надалі – підприємство «Енергоринок»). Для досягнення мети цього Закону, а також для координації дій учасників – підприємств паливно-енергетичного комплексу у процесі підтвердження та погашення заборгованості у складі підприємства «Енергоринок» на період дії процедури погашення заборгованості утворюються розрахунковий центр. Його основною функцією є ведення Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу (надалі - ПЕК), які беруть у погашенні заборгованості за спожиті (надалі – Реєстр). Він являє собою автоматизовану комп’ютерну базу даних, яка для накопичення систематизації і зберігання відомостей про ПЕК, які прийняли рішення про участь у процедурі погашення заборгованості, а також для видачі відповідних документів, які підтверджують участь заборгованості, визначеної цим Законом, і забезпечення інформацією користувачів реєстру. Для внесення до Реєстру підприємство ПЕК подає до розрахункового центру: копії рішення органу управління підприємства щодо участі у процедурі погашення заборгованості; копію свідоцтв про включення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України; установчих документів; довідки статистичного управління про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності в органах статистики; наявних ліцензій; балансу підприємства та звіту про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованості станом розрахункову дату та за останній звітний період; довідку, складену підприємством у довільній формі, про обсяги та структуру дебіторської та кредиторської заборгованостей із зазначенням кредиторів, дебіторів, величини і видів заборгованості станом на розрахункову дату та за останній звітний період. Підтверджувальні документи підписуються або засвідчуються уповноваженою особою та скріплюються печаткою підприємства. Повноваження особи, яка подає підтверджувальні документи, встановлюються відповідно до вимог законодавства. Відповідальність за повноту та достовірність даних, наведених у підтверджувальних документах, несуть учасники розрахунків. Розрахунковий центр протягом десяти днів після закінчення терміну, встановленого для підприємств паливно-енергетичного комплексу, які прийняли рішення про участь у процедурі погашення заборгованості, для подачі підтверджувальних документів формує і подає до Мінпаливенерго енергетики на затвердження перелік підприємств паливно-енергетичного заборгованості. Внесення підприємств до переліку дає їм право на зменшення та/або розстрочення кредиторської та дебіторської заборгованості шляхом застосування механізмів списання, взаєморозрахунків, реструктуризації, часткової оплати на умови, визначених цим Законом. Внесення підприємства ПЕК дол. Реєстру є підставою для повернення господарським судом без розгляду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство. У підсумку зазначимо, що діючий оптовий ринок електроенергії Україні створено у 1996 році за схемою «єдиного покупця», Правовою базою його є Закон «Про електроенергетику». Цей нормативний акт встановлює, що весь оптовий продаж електроенергії здійснюється на оцтовому ринку електричної енергії України. Функціонування інших оптових ринків електричної енергії в Україні забороняється. Можливості такої моделі значною мірою вичерпані, оскільки не повною мірою відповідають вимогам лібералізації, впровадження економічних стимулів щодо залучення інвестицій та підвищення відповідальності кожного з учасників ринку за якість виробництва, постачання електроенергії та повноту розрахунків за неї. Зокрема розвиток ринку стримують значні обсяги боргових зобов'язань за спожиті енергоносії, неповні обсяги розрахунків ряду споживачів та енергопостачальних ком­паній за куповану електроенергію, відсутність ефективних механізмів страхування фінансових і платіжних ризиків. До 2014 року в Україні передбачено буде створення повномасштабного конкурентного ринку електроенергії нового типу. Цьому сприятиме здійснення плану заходів положень Концепції функціонування та розвитку оптового ринку електроенергії України, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.11.2007 р. №1056-р. § 4. Договори про постачання електричної і теплової енергії Користування електричною і тепловою енергією допускається на умовах договору. Він є обов’язковими як для споживачів (замовників), так і для підприємств та організацій незалежно від форм власності, які здійснюють виробництво, передачу та постачання електричної або теплової енергії. Незважаючи на певні технічні і правові відмінності у постачання електричної і теплової енергії, з одного боку, енергії та газу з другого, названі договори мають багато спільних рис, які об'єднують їх в один структурний тип договору, дають можливість відрізнити його від інших договорів, зокрема, договору, поставки. Предметом цього договору може бути лише електрична енергія у вигляді електричного струму і теплова енергія у вигляді пари або гарячої води, які є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу. На відміну від договору поставки, енергія і газ передаються споживачеві через приєднану до постачальної організації мережу, внаслідок чого забезпечується безперебійне постачання ними споживачів. Електрична чи теплова мережа – це сукупність енергетичних і трубопровідних установок для передачі та розподілу електричної енергії, гарячої води та пари. За договором постачання енергетичними та іншими ресурса ми через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, або споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання (ч. 1 ст. 714 ЦК, ч. 1 ст. 275 ГК). Регулювання договірних відносин в електроенергетиці має свої особливості, обумовлені об'єктивними умовами функціонування цієї галузі, а саме постійним і безперервним збалансуванням виробництва та споживання електроенергії, для забезпечення якого встановлюється єдине диспетчерське (оперативно-технологічне) управління об'єднаною енергетичною системою України, а також централізованим теплопостачанням споживачів теплоелектроцентралями і котельнями, що входять до об'єднаної енергетичної системи. Електропостачальною організацією є суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав ліцензію НКРЕ на здійснення діяльності з постачання електричної енергії регульованим або нерегульованим тарифом. У системі електропостачання беруть участь і електропередавальні організації, тобто суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали ліцензію НКРЕ на право здійснення на підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) мережами, що перебувають у їх власності або повному господарському віданні. Постачання електричної енергії здійснюється відповідно до договору, що укладається між споживачем та постачальником електричної енергії. При цьому, згідно з Правилами користування електричною енергією затвердженим постановою НКРЕ 22.08.2002 р. №928 в редакції від 17.10.2005 р. №910, при постачанні електроенергії за регульованим тарифом укладається договір про постачання електричної енергії, а при постачанні за нерегульованим тарифом – договір про купівлю-продаж електричної енергії. Договір про постачання електричної енергії за регульованим тарифом укладається її постачальником з усіма споживачами та субспоживачами, які розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом. Субспоживачами виступають суб'єкти господарювання – споживачі, яким електрична енергія постачається по­стачальником через мережі електропередавальних організацій та технологічні електричні мережі основних споживачів, до мереж яких приєднані електроустановки цих субспоживачів. У разі постачання споживачу електричної енергії за регульо­ваним тарифом її постачальником електричними мережами іншої електропередавальної організації (у тому числі магістральними та міждержавними електромережами) між споживачем та електропередавальною організацією укладається: договір про технічне забезпечення електропостачання споживача. Відносини між споживачами та субспоживачами, у тому числі їх взаємна відповідальність, регулюються договором про неспільне використання технологічних електричних мереж ос-повного споживача. Крім цього Правила передбачають укладення між електропередавальною організацією (або основним споживачем) та замовникові договору про приєднання, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час отримання та виконання технічних умов електропостачання. Замовником є особа (фізична або юридична), яка бажає спроектувати, побудувати чи реконструювати та приєднати до електромереж свої електроустановки або електроустановки інших осіб відповідно до технічних умов, виданих електропередавальною організацією чи основним споживачем. Умови договору про купівлю-продаж електричної енергії між споживачем (субспоживачем) та постачальником електричної енергії за нерегульованим тарифом визначаються Типовим договорами. Згідно ст. 179 ГК при укладенні господарських договорів на основі типового договору сторони не можуть відступати від змісту останнього але мають право конкретизувати його умови. Основні споживачі, для яких надання послуг з передачі електричної енергії не є основним видом діяльності та які не є електропередавальними організаціями, не мають права відмовити субспоживачам (у разі дотримання останніми вимог Правил) в укладенні договорів про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача, якщо щодо субспоживачів вони є монополістами з передачі електричної енергії. Електропередавальна організація не має права відмовити в передачі електричної енергії її постачальникам, в приєднанні до її мереж інших електропередавальних організацій або замовників за умов дотримання ними вимог законодавства, Правил та інших нор­мативно-технічних документів. Правила встановлюють порядок укладення договорів, їхні істотні умови, права, обов'язки та відповідальність сторін, порядок розрахунків за користування електричною енергією, а також регламентують ряд інших питань користування нею, зокрема питання про: приєднання електроустановок замовника до електричної мережі; межі балансової належності та експлуатаційної відповідальності сторін; встановлення та експлуатацію засобів обліку і управління електроспоживанням; режими постачання електричної енергії; умови припинення або обмеження постачання та передачі електричної енергії. Користування тепловою енергією у вигляді гарячої води або пари допускається також лише на підставі договору. Договір укладається між енергопостачальною організацією та споживачем, обладнання якого приєднане безпосередньо до теплових мереж енергопостачальної організації або до теплових мереж від бойлерної з незалежною системою теплозабезпечення. При цьому врахуванням вимог Правил подання послуг централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 р. №630. Енергопостачальними організаціями у договорах на постачання теплової енергії виступають організації енергетики, володільці відомчих котелень тощо. За договором про постачання теплової енергії в гарячій вода чи у вигляді пари енергопостачальна організація, як правило, бере на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енер­гію в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені договором. Договір визначає умови і порядок постачання теплової енергії, права та обов'язки споживача, права та обов'язки енергопостачальної організації, відповідальність сторін, порядок обліку теплової енергії, порядок розрахунків та інші умови. Теплова енергія постачається споживачу в обумовлених обсягах у вигляді гарячої води чи пари на такі потреби: опалення та вентиляцію в період опалювального сезону, гаряче водопостачання протягом року, технологічні потреби, кондиціювання повітря. Споживач має право на вибір постачальника теплової, енергії, на отримання інформації щодо її якості, тарифів, умов та режимів споживання, на поновлення теплопостачання своїх об'єктів після усунення порушень, якщо подачу теплової енергії було припинено (обмежено) без розірвання договору, на підключення субабонентів до своїх мереж та інші. Споживач теплової енергії зобов'язується виконувати умови споживання енергії, умови та порядок її оплати відповідно до договору, умови та порядок припинення подачі теплової енергії тощо. Енергопостачальна організація має право пропонувати споживачеві послуги, пов'язані з постачанням теплової енергії та обслуговуванням теплового господарства, у будь-який час пе­ревіряти стан роботи приладів обліку, теплоспоживального обладнання споживача та знімати показання, обмежувати або повністю припиняти постачання теплової енергії у випадках та порядку, визначених Правилами користування тепловою енергією, іншими нормативними актами тощо. Енергопостачальна організація зобов'язана забезпечувати постачання теплової енергії споживачу в обсягах згідно з договором, гарантувати безпечне користування тепловою енергією за умови дотримання споживачем умов договору, Правил користування тепловою енергією, правил експлуатації теплоспоживального обладнання, здійснювати перевірку роботи приладів обліку та стану теплоспоживального обладнання споживача не рідше одного разу на шість місяців, виконувати інші обов'язки згідно з договором та законодавством. Розрахунки за теплову енергію, що споживається, проводяться тільки в грошовій формі відповідно до встановлених тарифів. Розрахунковим періодом є календарний місяць. Споживач може з дозволу енергопостачальної організації приєднати до своїх мереж інших субспоживачів і укласти з ними договори на постачання їм теплової енергії. На вимогу енергопостачальної організації споживач зобов'язаний, за наявної технічної можливості, приєднувати до своїх теплових мереж інших субспоживачів. Порушення постачальною організацією або споживачем їх обов'язків за договором тягне за собою майнові наслідки. Особливо відчутними для споживачів є перерви у подачі енергії або інших ресурсів. У разі перерви електропостачання з вини електропостачальної організації вона сплачує споживачеві штраф, робить додаткові виплати або нарахування згідно з чинним законодавством. Так, відповідно до ч. 6 ст. 24 Закону «Про електроенергетику» енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами у розмірі п'ятикратної вартості недовідпущенної електроенергії у разі переривання електропостачання з вини енергопостачальника. Час перерви визначається спільно за документацією споживача, електропостачальної та електропередавальної організації з моменту припинення або обмеження подачі електроенергії до встановлення необхідного рівня напруги і частоти. Електропостачальна організація за узгодженням із споживачем може відшкодувати (поповнити) недовідпущену йому кількість енергії у дні, що залишилися у поточному або наступному розрахункових періодах, без сплати штрафних санкцій. Відповідно до ч. 5 ст. 276 ГК кількість енергії, недоодержаної у попередній період з вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами, поповнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін, постачальна організація не несе матеріальної відповідальності перед споживачем за недопостачання електричної енергії, яке спричинене: форс-мажорними обставинами; неправильними діями персоналу споживача; умовами, за яких допускається обмеження або припинення подачі енергії споживачам; пошкодженням устаткування споживача, що спричинило автоматичне відключення лінії живлення, тощо. У разі відпуску споживачеві електроенергії, параметри якості якої знаходяться поза межами граничних величин, що зазначені у договорі, електропостачальна організація сплачує споживачеві штраф у розмірі 25 відсотків вартості такої енергії. Постачальна організація не відповідає перед споживачем за відпуск енергії низької якості за ту кількість діб, протягом яких споживач не додержувався встановленого режиму електропостачання і допускав перевищення встановленої договірної потужності. Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону «Про електроенергетику» штрафи за порушення умов договору щодо кількості споживачі електричної енергії мають право на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення їх прав, згідно із законодавством. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору та правил користування електричною і тепловою енергією і невиконання приписів державних інспекцій з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії згідно із законодавством. Зокрема у разі споживання електричної енергії понад договірну величину за розрахунковий період споживачі (крім населення) сплачують енергопостачальникам п'ятикратну вартість різниці між фактично спожитою і договірною величиною. У разі перевищення договірної ве­личини потужності споживач сплачує енергопостачальникові п'ятикратну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, що зафіксована протягом розрахункового періоду, та її договірною величиною (ст. 26 Закону «Про енергоенергетику»). Обов'язком споживача є своєчасна і повна оплата одержаних енергоресурсів за цінами (тарифами), встановленими договором. Зокрема розрахунки із споживачами за користування електроенергією, яка відпускається електропостачальними організаціями та електростанціями споживачів (блок-станціями), здійснюються відповідно до діючих тарифів згідно з договором на користування електроенергією. Споживачі оплачують використану ними електроенергію за роздрібними тарифами, затвердженими НКРЕ, на користь електропостачальних організацій, які працюють за регульованими тарифами, і за договірною ціною – на користь тих організацій, які працюють за нерегульованим тарифом. Споживач несе відповідальність за несвоєчасну оплату рахунків за використану енергію у формі пені. Незалежно від стягнення пені енергопостачальна організація може припинити відпуск енергії споживачеві до погашення ним заборгованості. Так, за відсутності оплати за електричну енергію, яка спожита за розрахунковий період, через 5 днів після дати розрахунку електропостачальна організація письмово або телефонограмою повідомляє споживача про дату і час відключення або обмеження споживання електроенергії. Термін, з якого запроваджується обмеження відпуску електричної енергії, встановлює постачальна організація залежно від категорії споживача. При цьому має враховуватися можливість завершення технологічного циклу виробництва, розпочатого споживачем до дати одержання повідомлення про обмеження. Повне або часткове припинення подачі споживачеві електроенергії після попередження його не пізніше ніж за 2 доби допускається у разі: споживання електроенергії без укладення договору або після закінчення строку його дії; самовільного приєднання струмоприймачів до мережі електропередавальної організації або збільшення потужності понад договірні величини, обумовлені договором; відсутності персоналу для обслуговування електроустановок; недопущення посадових осіб державних органів, на яких покладено відповідні обов'язки згідно з чинним законодавством, до електроустановок споживача або приладів обліку електроенергії та у деяких інших випадках (п. 9.3 Правил користування електричною енергією). Одностороннє припинення подачі енергії в цих випадках можна розглядати як застосування постачальною організацією до споживача санкцій оперативного характеру. Згідно з ч. 1 ст. 31 Закону України «Про теплопостачання» до суб'єктів господарювання – юридичних осіб за правопорушення у сфері теплопостачання уповноваженими органами застосовуються такі штрафні санкції: за неподання передбаченої законом інформації уповноваженим державним органам або подання завідомо недостовірної інформації – у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень чи приписів Державної інспекції з енергозбереження, або Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, або Національної комісії регулювання електроенергетики України – у розмірі трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за перешкоджання або недопущення до систем теплопостачання та теплоспоживання працівників органів державного нагляду або представників теплогенеруючих (теплопостачальних) організацій при виконанні ними службових обов'язків – у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за порушення ліцензійних умов або діяльність з простроченою ліцензією – до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за необґрунтоване застосування тарифів на виробництво теплової енергії та її транспортування чи постачання або завищення нарахування плати за фактично відпущену теплову енергію споживачу (покупцю) – у розмірі до трьохсот неоподатковуваних мінімумів до ходів громадян; за постачання теплової енергії, параметри якої не відповідають державним стандартам затвердженим нормативам на теплову енергію, умовам договору купівлі-продажу, що зафіксовано представниками теплопостачальної (теплогенеруючої) організації та споживача відповідному акті, - у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; після: трьох таких порушень постачальник теплової енергії сплачує штраф як за порушення ліцензійних умов; за самовільне (несанкціоноване) від'єднання споживача від теплової мережі теплопстачальної (теплогенеруючої) організації до закінчення строку дії договору купівлі-продажу теплової енергії – у розмірі до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за водорозбір із систем опалення через крани та інші пристрої; самовільне підключені до систем опалення без укладання договору купівлі-продажу теплової енергії; роботу з пошкодженими пломбами на приладах комерційного обліку теплової енергії або їх робот) простроченим строком метрологічної повірки – у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за неприєднання власниками теплових мереж до теплової мережі теплогенерую установки або споживача теплової енергії, які розташовані на території, закріпленій за власниками, в разі виконання ними умов на приєднання – у розмірі до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. На підставі аналізу договорів з енергопостачання можна визначити такі їх особливості: ­ попереднє погодження договірних величин (об’ємів поставок) у т. ч. на конкретний період споживання доведення до споживачів; ­ граничні величини споживання як невід’ємної частини договору; ­ за таким договором не властивий обов’язок прийняти електроенергію (товар) в конкретних величинах (кіловатах); ­ предмет договору визначається в максимально-допустимих величинах яких не можна збільшити; ­ кінцева вартість договору встановлюється у відповідно з фактичним споживанням; ­ договірні відносини в електроенергетиці обов’язкові на всіх етапах її передачі; ­ укладаються, як правило, на тривалий час, з уточненням певних періодів; ­ за загальним положенням ЦКУ і ГКУ про договори набутою власністю покупці розпоряджаються на свій розсуд, а придбана електроенергія за цільовим призначенням; ­ отриманий неякісний товар можна повернути, обміняти, а щодо електричної і теплової енергії це неможливо. Контрольні запитання 1. У чому особливості електричної енергії як товару? 2. У чому полягає зміст енергозбереження? 3. Назвіть і поясніть принципи державної політики в електроенергетиці. 4. Які функції виконує НКРЕ? 5. Хто здійснює безпосередній контроль у галузі електроенергетики? 6. У чому полягає державне регулювання в електроенергетиці? 7. У чому полягає зміст оптового ринку електричної енергії? 8. Які функції виконує державне підприємство «Енергоринок»? 9. У чому особливість розрахунків за закуплену електроенергію? 10. Поясніть форми відповідальності енергопостачальника. 11. У чому особливості договорів на постачання теплової енергії? 12. Перелічіть і поясніть форми відповідальності споживача електричної енергії. 13. Назвіть підстави для зупинення і анулювання ліцензії на провадження підприємницької діяльності в галузі електроенергетики. ГЛАВА 6 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ § 1. Державне регулювання сільськогосподарської діяльності Сільськогосподарське виробництво у світі є основою життєдіяльності людей та сировиною базою харчової і легкої промисловості. В Україні, крім того це одна з не багатьох галузей народного господарства яка забезпечує позитивне сальдо у зовнішньоекономічній діяльності в умовах фінансово-економічної кризи. Українське зерно експлуатується в 50 країн світу, кожна друга продана на світовому ринку тонна олії – експортована з України. За експортом зернових ми – треті у світі, при оптимальному, на принципах розширеного відтворення ефективної родючості ґрунтів, за даними Всесвітньої продовольчої прогарами ООН Україна, використавши свій ресурсний потенціал може нагодувати 300 млн. людей з числа більше 1 мільярда голодуючих в усьому світі. За таких умов оптимальне державне регулювання сільськогосподарської продукції має економічне, політичне і міжнародне значення. Враховуючи зазначене, вивчення і розуміння державного регулювання сільськогосподарської діяльності сприятиме формуванню сприятливого соціального середовища для його удосконалення. Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів державного регулювання сільськогосподарської діяльності повинні забезпечити відповідні нормативно-правові акти. Одним із перших таких законодавчих актів є Закон України від 15.10.1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України». Цим Законом визначено основні проблеми регулювання сільгоспвиробництва а саме: надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямків трудової та господарської діяльності; створення необхідної ресурсної основи для всебічного задоволення виробничих та інших потреб; державне інвестування розвитку соціальної інфраструктури; спрямування інвестиційної політики, зокрема, в напрямку інвестицій на першочергове створення матеріально – технічної бази по виробництву засобів виробництва, хімізації, переробної індустрії і ін.; створення умов для еквівалентного товарообміну між промисловістю і сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію; регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави з допомогою системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування, страхування з широким застосуванням комплексу пільг тощо. Однак, положення цього Закону в основному носять декларативний характер. Неможливість його практичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки законів і підзаконних нормативно-правових вище згаданих указів. Наступне комплексне правове забезпечення державного регулювання сільськогосподарської діяльності передбачено Законом України від 26.06.2009 р. «Про державну підтримку сільського господарства України», яким визначено основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення. Зокрема, в цьому Законі наголошено на тому, що держава здійснює регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції, встановлюючи мінімальні чи максимальні закупівельні ціни також застосовуючи інші заходи, при дотриманні правил антимонопольного законодавства та правил добросовісної конкуренції. Передбачено створенню Аграрного фонду, який є державною спеціалізованою установою та уповноважений Кабінетом Міністрів України провадити цінову політику в агропромисловому комплексі. Фонд має виключне право на придбання та продаж об’єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву, а також на продаж об’єктів державного цінового утворення, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону. Законодавцем встановлено, що на період до запровадження системи форвардних закупівель зерна на організованому аграрному ринку держави застосовується режим державних заставних закупівель. Функція Аграрного фонду в даному, випадку до ст. 9 полягає в наданні бюджетної позики виробнику зерна, яке є об’єктом державного цінового регулювання, під заставу такого об’єкта. Однак, розмір бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків вартості застави, яка розраховується виходячи з розмір встановленої мінімальної закупівельної ціни. Законом встановлено кредитну підтримку виробників сільськогосподарської продукції ( кредитну субсидію). Режим кредитної субсидії полягає у субсидуванні частини плати (відсотків) за використання короткострокових та середньострокових кредитів, наданих банками в національній валюті. Наголошуємо, що кредитна субсидія надається лише особам, які є сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють об’єкти державного ціноутворення. Відповідно до ст. 3 Закону «Про державну підтримку сільського господарства України» об’єктами державного цінового регулювання є такі товари: пшениця і суміш пшениці та жита (меслин), жито, ячмінь, овес, кукурудза, борошно пшеничне або суміші пшениці та жита (меслину), насіння льону тільки неподрібнене, насіння тільки з ріпаку неподрібнене, соєві боби тільки неподрібнені, насіння соняшнику тільки не подрібнене, шишки хмелю свіжі або сухі, цукор з цукрових буряків. Однак, держава не здійснює цінове регулювання за межами організованого аграрного ринку України. Розмір кредитної субсидії надається до 50 відсотків від розміру процента, нарахованого на основну суму кредиту, але не вище 59 відсотків від розміру середньозваженого процента за кредитами банків у національній валюті. повністю забезпечених заставою, який фактично склався в Україні станом на 1 лютого поточного бюджетного року, та наданих для короткострокових кредитів терміном до 12 календарних місяців, а для середньострокових кредитів строком до 36 календарних місяців. Законодавець обмежив цільове використання коштів субсидованого кредиту, зокрема він надається лише для короткострокових кредитів виключно для придбання товарів (запасів) на потреби виробництва окремого об’єкта державною цінового регулювання ( їх перелік визначається кабінетом Міністрів України), а середньострокових кредитів - виключно для придбання або будівництва основних фондів сільськогосподарського призначення 1 групи та проведення їх капітальних поліпшень, придбання основних фондів 11 групи сільськогосподарського призначення, в тому числі на умовах фінансового лізингу, та проведення їх капітальних поліпшень. Також передбачено бюджетну тваринницьку дотацію, ціллю якої є підтримка рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню середньостатистичної збитковості українських виробників такої продукції. Розвиток правового забезпечення державного регулювання сільськогосподарської діяльності, який розглядається як складової її аграрної політики, передбачено Законом України від 18.10.2005 р. «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Стратегічним цілями такої політики є: гарантування продовольчої безпеки держави; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі. Основними пріоритетами державної аграрної політики відповідно до ст. 3 цього Закону є: ­ забезпечення в сільськогосподарському виробництві за допомогою системи державних організаційно-правових заходів прибутку на авансований капітал, включаючи вартість земельних ресурсів, не нижче середнього рівня по економіці держави; ­ створення умов для реалізації та захисту прав селян на землю, формування ринкових земельних відносин, охорони земель; ­ посилення соціального захисту сільського населення, встановлення заробітної плати та пенсійного забезпечення працівників сільського господарства не нижче середнього рівня в галузях економіки, держави; ­ створення рівних умов для функціонування різних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі, які сприяють гармонізації інтересів власників та найманих працівників; ­ розроблення і запровадження державних та регіональних програм комплексного розвитку сільських територій, удосконалення державної підтримки розвитку підприємництва з метою розв'язання проблеми зайнятості сільського населення; ­ державна підтримка розвитку конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва на основі кооперації та інтеграції; ­ запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу, зокрема виробничих ресурсів, та робочої сили; ­ державна підтримка суб'єктів аграрного сектору шляхом концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, страхової, податкової та бюджетної політики, забезпечення раціональних внутрішньогалузевих і міжгалузевих економічних відносин; ­ створення сприятливих умов для реалізації експортного потенціалу аграрного сектору економіки; ­ державна підтримка підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, виконання наукових досліджень для аграрного сектору; ­ створення умов для закріплення у сільській кваліфікованих спеціалістів сільського господарства, культури, охорони здоров'я та побутового обслуговування; ­ державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, які використовують меліоровані землі, особливо щодо утримання внутрішньогосподарських меліоративних систем та оплати електроенергії, що витрачається для подачі води для поливу; ­ удосконалення системи поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі. Вони реалізовуватимуться державою шляхом проведення таких організаційно-економічних і правових заходів: підвищення рівня менеджменту в організації господарської діяльності суб'єктів аграрного сектору, вдосконалення державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, посилення державної підтримки створення та функціонування системи сільськогосподарського дорадництва та ринку консультативних послуг; поліпшення наукового забезпечення розвитку аграрного сектору; удосконалення державної регуляторної політики щодо побудови збалансованих міжгалузевих економічних відносин, недопущення монопольної діяльності у забезпеченні потреб суб'єктів аграрного сектору в ресурсах; розвиток системи державної підтримки сільськогосподарського виробництва з урахуванням вимог Світової організації торгівлі та міжнародних зобов'язань України стосовно аграрного сектору, зокрема запровадження механізмів державної підтримки страхування ризиків у сільському господарстві, створення та функціонування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, розвиток довготермінового кредитування інноваційних проектів, створення системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників; удосконалення системи підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом запровадження дотацій державного і місцевих бюджетів на утримання маточного поголів'я тварин, посівів стратегічно важливих видів сільськогосподарських культур, збільшення фінансової підтримки господарств у регіонах з несприятливими для ведення сільського господарства природно-кліматичними умовами; розвиток фінансово-кредитних механізмів, зокрема тих, що передбачають удосконалення часткової компенсації кредитних ставок у разі значного перевищення облікових ставок, формування фонду кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників та гарантій повернення кредитів, запровадження бюджетного фінансування на умовах пріоритетності власних коштів, створення належної ринкової фінансової інфраструктури; створення умов для технічного переоснащення заводів сільськогосподарського машинобудування з метою випуску техніки, яка забезпечуватиме впровадження сучасних, високопродуктивних та ресурсозберігаючих технологій в агропромислове виробництво; переоснащення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств шляхом удосконалення довготермінового кредитування, часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки за рахунок Державного бюджету України, системи фінансового лізингу, підтримки розвитку інфраструктури матеріально-технічного забезпечення; створення та вдосконалення елементів сучасної ринкової інфраструктури (оптових ринків, торгових домів, бірж, аукціонів, ярмарків) для реалізації сільськогосподарської продукції та продовольства, стимулювання розвитку приватних і приватно-кооперативних підприємств у сфері агросервісу, переробки, збуту продукції та маркетингового обслуговування особистих селянських та фермерських господарств тощо. Удосконалення системи державного регулювання, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі відбуватиметься за такими напрямами: реформування системи органів виконавчої влади, що здійснюють державне регулювання аграрного сектору, шляхом перегляду та чіткого розмежування їх повноважень і підпорядкованості починаючи з районного рівня, стандартів Європейського Союзу; розроблення та впровадження з урахуванням положень загальнодержавних програм регіональних програм розвитку аграрного сектору; удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон; спрямування діяльності органів виконавчої влади на посилення стратегічного аналізу, прогнозування та моніторингу, інспекційних і контрольних функцій та інші заходи. Положення цього закону конкретизовані та розвинуті прийнятим 04.06.2009 р. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення механізмів державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції». Зокрема, цей закон спрямований на стимулювання розвитку виробництва молока і м'яса (щоб ця продукція, яка вже стала дефіцитом, не завозилася із зарубіжжя, а в достатній кількості вироблялася в Україні), страхування ризиків у сільськогосподарському виробництві, витіснення спекулятивних цін з ринку сільськогосподарської продукції. Для цього визначений комплекс заходів із відновлення поголів'я великої рогатої худоби, свиней та птиці. Зокрема, буде здійснюватися 50-відсоткове відшкодування вартості будівництва та реконструкції тваринницьких ферм і комплексів з кількістю великої рогатої худоби не менш як 500 голів, свиноматок не менш як 1200 голів та птиці не менш як мільйон голів. Також передбачено 30-відсоткове відшкодування вартості закупівлі техніки та обладнання для сільськогосподарського виробництва, будівництва та реконструкції підсобних підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції. Закон гарантує сільськогосподарським товаровиробникам компенсацію та відшкодування за рахунок коштів державного бюджету вартості збудованих у сільській місцевості соціально-побутових об'єктів (житлові будинки, гуртожитки, дитячі садки та ясла, школи, медичні пункти), інженерно-технічних комунікацій (дороги, водопровідні, каналізаційні, газові мережі та мережі електропередачі, альтернативних видів теплота енергопостачання) за умови, що вони забезпечуватимуть діяльність цих соціально-побутових об'єктів і не здійснюватимуть відчуження, продаж. З метою стримування цін на основні продукти харчування законом розширено перелік державного цінового регулювання сільськогосподарської продукції, що надходить на ринок, зокрема, на олію, цукор, масло вершкове, м'ясо тощо, на які встановлюється гранична торговельна надбавка (націнка) на рівні не вище 20 відсотків оптово-відпускної ціни виробника кінцевому споживачу. В умовах кризи і безгрошів'я в населення ця норма закону взята на особливий контроль і за будь-який відхід від неї передбачаються жорсткі фінансові санкції. На виконання Закону постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2010 р. №152 затверджений Порядок нарахування виплати і використання дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за поставлені ними переробним підприємством молоко та м'ясо в живій вазі. Цей Порядок визначає механізм нарахування, виплати і використання переробними підприємствами всіх форм власності, які мають власні або орендовані переробні потужні, дотацій сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від фори власності і господарювання, включаючи ведення особистого селянського господарства за поставлені ними починаючи з 31 грудня 2009 р. таки підприємствам молоко та м'ясо в живій вазі (надалі – дотації). Для цього Порядку не поширюються на операції з: поставки молока, молочної продукції, м’яса та м’ясопродуктів, виготовлених переробними підприємствами з імпортованої сировини та сировини, поставленої не в живій вазі такої, що не є сировиною власного виробництва товаровиробника: поставки імпортованої сировини; поставки молока та м’яса в живій посередниками; переробки сировини на давальницьких умовах. У зв'язку з прийняттям цього Закону також істотно змінюються функції Аграрного фонду, який накопичує державний продовольчий резерв сільськогосподарської продукції в обсягах, не обхідних для здійснення інтервенційних поставок на ринок дефіцитної продукції та закупівлі у товаровиробників за рентабельними цінами (наприклад, зерно), щоб запобігти спекуляціям на зерновому ринку з боку нечесних зернотрейдерів. На випадок форс-мажорних обставин у сільськогосподарському виробництві (вимерзання посівів, град, буревії, посуха, епідемія інфекційних хвороб тварин, інше) Законом передбачено державне регулювання ринку сільськогосподарського страхування, об'єктами якого є сільськогосподарська ! продукція та капітальні активи. На забезпечення виконання законів розвитку сільськогосподарського виробництва Кабінет Міністрів України прийняв ряд постанов і розпоряджень. Так, розпорядженням від 01.07.2009 р. затвердив План заходів з вирішенням проблемних питань розвитку агропромислового комплексу. З метою матеріального забезпечення виконання законів України про державну підтримку сільськогосподарського виробництва Кабінет Міністрів України практично щороку, приймав постанови і розпорядження про використання бюджетних коштів, здешевлення кредитних ресурсів і дотацій для державної підтримки виробництва продукції рослинництва, тваринництва та окремих проектів. Наприклад, постановою від 26.02.2009 р. Кабінет Міністрів затвердив Порядок використання у 2009-2013 роках бюджетних коштів, що спрямовуються на підтримку підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів. Згідно з вказаним Порядком розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. Міністерством аграрної політики виділено для підтримки окремих проектів в агропромисловому комплексі для здешевлення коштів 275 000 тис. гривень, на безповоротній 70 000 тис. гривень. З метою задоволення потреб населення, підприємств, установ і організацій різних форм власності у продовольчому та фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному і сортовому насінні, надання послуг із зберігання, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. №1009 утворена Державна акціонерна компанія «Хліб України» (надалі – Компанія) у формі відкритого (нині публічного) акціонерного товариства. На сьогоднішній день, предметом її діяльності згідно із Статутом Державної акціонерної компанії «Хліб України», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2007 р. №887, є: виробництво продуктів борошномельно-круп'яної промисловості; оптова торгівля зерном, насінням та кормами для тварин; оптова торгівля іншими продуктами харчування; роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах з перевагою продовольчого асортименту; вирощування зернових та технічних культур; організація перевезення вантажів; надання послуг із зберігання зерна, його обробки та технологічної переробки; виробництво борошна, крупів, хлібобулочних і макаронних виробів, інших харчових продуктів; виробництво однорідних кормів та комбікормів, кормових добавок та інших кормових продуктів; ведення товарного, сільськогосподарського виробництва; вирощування, переробка, зберігання, закупівля (в тому і числі у населення), реалізація сільськогосподарської продукції; роздрібна торгівля з перевагою продовольчого асортименту; формування ресурсів зерна та продуктів його первинної переробки на регіональному і загальнодержавному рівні; організація поставок мінеральних добрив, засобів захисту рослин і насіння, агрохімічної продукції; участь у розробленні довгострокових прогнозів і державних цільових програм науково-технічного та економічного розвитку сільського господарства; виробництво, закупівля та реалізація сировини, товарів виробничо-технічного призначення і широкого вжитку; провадження посередницької та торговельної діяльності на зерновому ринку; організація та утримання закладів громадського харчування; надання транспортно-експедиторських послуг; здійснення внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів автомобільним та річковим транспортом; надання послуг з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів; збирання та переробка вторинної сировини і відходів виробництва; проведення будівельних, ремонтних, реставраційних, дизайнерських, монтажно-налагоджувальних робіт на промислових, житлових об'єктах та об'єктах соціальної сфери; переробка деревини, в тому числі виробництво столярних виробів; провадження редакційно-видавничої і поліграфічної діяльності; провадження інноваційної діяльності, в тому числі виконання науково-дослідних, проектних, експериментально; конструкторських робіт та маркетингових досліджень, впровадження винаходів, науково-технічних розробок; організація та проведення виставок, виставок-продажів, аукціонів, конференцій, семінарів, культурно-освітніх заходів, благодійних акцій; надання фізичним та юридичним особам виробничих, сервісних, консультаційних, інформаційних та юридичних послуг. Крім організаційно-господарських повноважень, Компанія має виробничі потужні (млини, елеватори в т. ч. портові, комбікормові заводи, склади тощо). Частка у Компанії у системі забезпечення і виробництва хлібопродуктів складає від 10 до 209 відсотків, залежно від напрямів діяльності. Важливим напрямом удосконалення роботи щодо поліпшення розбудови аграрного сектора економіки і поліпшення сільськогосподарського виробництва є розвиток сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (надалі – СОК), які працюють у США, Канаді та багатьох країнах Європи, а також Китаї. З допомогою СОК у цих країнах розв’язано проблему продукції, вирощеної фермером, шляхом підтримки створення її інтеграції з торгівлею, підприємствами харчової і переробленої промисловості. Їх створення і організація діяльності в Україні почалося з прийняттям Закону України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», проте бездержавної підтримки вони не набули поширення. Власне, СОК мали забезпечити розвиток суб’єктів сільськогосподарського виробництва – від особистих підсобних господарств та фермерів і до колективних підприємств, але без державної підтримки виявилися безперспективними. Як наслідок, в Україні практично зупинився процес створення СОК, а в окремих регіонах вони припинили свою господарську діяльність. Станом на 01.01.2009 р. в Україні зареєстровано 936 таких кооперативів, або на 191 одиницю менше порівняно з відповідним періодом 2005 р. як результат через кооперацію реалізується не більше одного відсотка вирощеної продукції тоді коли в розвинутих країнах цей показник становить 80-90 відсотків. Значна частина вирощеної такої продукції, особливо у віддалених від приміських зон селах, згоджується худобі або псується. Частина її потрапляє до кінцевих споживачів, але через посередників за завищеними цінами, чи продається сільгоспвиробниками поза межами організованих аграрних ринків. Вирішення зазначеного питання в Україні можливе за умови державної підтримки розвитку мережі сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів як важливого чинника підвищення конкурентоспроможності особистих селянських і фермерських господарств та фізичних осіб, які займаються сільськогосподарським виробництвом, поліпшення їх соціально-економічного стану та розширення сфери їх зайнятості. Для вирішення цього питання Кабінетом Міністрів України 03.06.2009 р. прийнята постанова «Про затвердження Державної цільової економічної програми підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 року» (надалі – Програма). Метою Програми є удосконалення правових, соціально-економічних та організаційних умов для створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, формування їх інфраструктури, зняття перешкод на шляху до організованого аграрного ринку особистим селянським, фермерським господарствам та фізичним особам – сільськогосподарським товаровиробникам, підвищення рівня добробуту і зайнятості сільського населення. Завданнями Програми є: удосконалення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; надання організаційної підтримки створенню сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; поліпшення матеріально-технічної бази сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Виконання заходів Програми сприятиме реалізації євроінтеграційних планів України, а саме розбудові інфраструктури кооперативного сегмента аграрних ринків, розвитку сільських територій, розширенню сфери зайнятості сільського населення та поліпшенню його добробуту. Крім цього, виконання Програми сприятиме: підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва завдяки скороченню витрат на впровадження нових технологій, маркетингові, дорадчі та інші послуги; розвитку конкурентного середовища на аграрних ринках, оптимальному співвідношенню якості та ціни продукції; підвищенню економічної ефективності діяльності особистих селянських господарств та фізичних осіб, які займаються сільськогосподарським виробництвом, підвищенню рівня товарності їх продукції та зменшенню втрат під час просування до кінцевого споживача; підвищенню рівня і якості життя сільського населення; комплексному розвитку місцевих, регіональних та загальнодержавного аграрних ринків; створенню до 2015 року 10 500 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (у 2009 р. – 128, 2010 р. – 1000, 2011 – 2015 р. р. – 9375) розрахунку один кооператив на два — три сільські населені пункти; створенню понад 107 тис. додаткових робочих місць в сільській місцевості; надходженню від сплати податків із заробітної плати та платежів до соціальних фондів у сумі 1 млрд. гривень, при цьому сума податкових пільг сільськогосподарським обслуговуючим кооперативам може становити від 200 до 300 млн. гривень на рік; зростанню до 2015 року обсягів виробництва продукції сільського господарства в 1,6 рази та її реалізації на аграрних ринках через сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не менш як 20 відсотків загального їх товарообігу. Засобом забезпечення інтересів сільськогосподарських товаровиробників є сільськогосподарська дорадча служба, яка здійснює діяльність відповідно до Закону України від 17.06.2004 р. «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність». Завданням працівників цієї служби є надання соціально спрямованих дорадчих послуг суб’єктам господарювання, які проводять господарську діяльність у сільській місцевості та сільському населення. Сприяння підвищенню рівня ефективності господарювання у сільському господарстві через: організацію навчання і надання дорадчої допомоги сільськогосподарським товаровиробникам та сільському населенню з питань врегулювання відносин власності на землю і майно та ефективного їх використання; інформування про новітні досягнення аграрної науки і техніки, впровадження у виробництво сучасних технологій, поширення передового досвіду господарювання, дотримання стандартів якості та безпеки сільськогосподарської продукції; сприяння диверсифікації сільськогосподарського виробництва; сприяння освоєнню методів виробництва нових видів сільськогосподарської продукції: залучення до розв’язання проблем села вищих аграрних навчальних закладів; роз'яснення питань, пов'язаних з реалізацією державної аграрної політики. Дорадча служба також сприяє самоорганізації сільських громад і проведенню зборів для розв'язання соціальних, побутових та екологічних проблем, надає консультаційну допомогу під час розроблення та виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку сільських територіальних громад, районів, областей тощо. Юридичні й організаційно-правові напрями державного регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва як високорентабельного і конкурентноспроможного як на внутрішньому, так і на зовнішньому забезпечує Міністерство аграрної політики України (надалі – Мінагрополітики) та його органи. Воно проводить свою діяльність відповідно до Положення про Міністерство аграрної політики України, затвердженого Указом Президента України від 07.06.2000 № 772. Є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості та інших галузей агропромислового виробництва. Мінагрополітики відповідно до покладених на нього завдань бере участь у розробленні і реалізації в зазначених галузях бюджетної, податкової та митної політики, у формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг. Воно розробляє та організовує реалізацію державних комплексних і цільових програм (концепцій) розвитку агропромислового комплексу, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань організації та державного регулювання ринку продукції галузей агропромислового виробництва та забезпечення потреб цього ринку у матеріально-технічних ресурсах. Відповідно до законодавства забезпечує здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, забезпечує ліцензування окремих видів господарської діяльності, здійснює функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління, надає підтримку підприємствам агропромислового комплексу, у тому числі шляхом залучення їх на конкурсних засадах до виконання загальнонаціональних, регіональних, галузевих та інших програм та проектів, розробляє системи галузевих стандартів, норм і нормативів. Бере участь у розробленні і здійсненні заходів активізації функціонування аграрного ринку, відновлення традиційних та освоєння нових ринків сільськогосподарської про­дукції, розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в агропромисловому комплексі (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки і ярмарки тощо), а також виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. Питання державного регулювання сільськогосподарського виробництва на регіональному рівні вирішують управління з агропромислового розвитку районних, головні управління агропромислового розвитку обласних і управління промисловості та агропромислового розвитку Севастопольської міської держадміністрацій, Крим, Головне управління агропромислового розвитку Київської облдержадміністрації, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №967. Головне агропромислового розвитку обласної державної адміністрації є структурним підрозділом обласної державної адміністрації, підзвітним та підконтрольним її голові та Мінагрополітики. Воно бере участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики та соціальної політики на селі, організовує розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави, щодо державної підтримки і захисту товаровироб­ників, сприяє демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формуванню ринкової інфраструктури та виконує інші покладені на нього завдання. У процесі своєї діяльності воно взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами установами, організаціями, об'єднаннями громадян. Готує пропозиції до проектів програм соціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами. Управління агропромислового розвитку районної державної адміністрації є структурним підрозділом цієї адміністрації, підзвітне та підконтрольне головному управлінню обласної держадміністрації і Мінагрополітики. Основними завданнями управління (відділу) є організація виробництва і закупівлі сільськогосподарської продукції та продовольства для регіональних потреб, економічний аналіз та прогнозування стану розвитку сільського господарства на рівні району, здійснення моніторингу аграрної реформи, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції, розвиток ринкової інфраструктури та інші. Мінагрополітики, крім вирішення питань формування та реалізації державної політики розвитку сільського господарства, здійснює на підприємствах всіх формах власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, в тому числі під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів. Для чого при Мінагрополітики створені і діють відповідні структурні підрозділи. Так, згідно з Положенням про Державну інспекцію з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод), затвердженим постановою Кабінетом Міністрів України від 23.07.2009 р. №849 основними її завданнями є: участь відповідно до компетенції в реалізації державної політики у сфері державного контролю якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та продуктів його переробки, та проведення моніторингу ринку сільськогосподарської продукції; участь в організації контролю за формуванням державних і регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції та її якістю, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників; здійснення державного контролю за: додержанням технічних умов, вимог стандартів, інших нормативних документів, пов'язаних з якістю та безпекою сільськогосподарської продукції під час її заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, проведення експортно-імпортних операцій, зокрема з відвантаження в пункти накопичення для подальшого експорту, транзиту територією України під час перевантаження через портові зерноперевантажувальні місткості, та переміщення територією України; проведенням сертифікації зерна та продуктів його переробки, крім хлібобулочних і макаронних виробів, під час проведення експортно-імпортних операцій, зокрема з відвантаження в пункти накопичення для подальшого експорту, переміщення територією України, та видача відповідного сертифіката; проведенням сертифікації зернових складів незалежно від форми власності та господарювання на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; узагальнення інформації про декларування зерна суб'єктами його зберігання. Держконтрольсільгосппрод відповідно до покладених на нього завдань: проводить моніторинг ринку сільськогосподарської продукції; аналізує та узагальнює інформацію, подану територіальними органами, про: використані і про інвентаризовані партії зерна та продуктів його переробки на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання; якість зерна нового врожаю; підготовку матеріально-технічної бази сертифікованих зернових складів незалежно від форми власності та господарювання до приймання зерна нового врожаю; про кількість та якість зерна та продуктів його переробки на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання; надходження і наявність зерна на сертифікованих зернових складах незалежно від форми власності та господарювання, обсяг оглянутого (проінспектованого) зерна та продуктів його переробки; бере разом з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування участь в організації контролю за формуванням державних і регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції; Надає методичну допомогу під час: проведення перевірки правильності визначення і своєчасності нарахування та виплати бюджетних дотацій сільськогосподарським виробникам за тваринницьку продукцію, що постачається переробним підприємствам, та здійснення нагляду за їх цільовим використанням; ведення реєстрів складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання; Координує в межах своїх повноважень державний контроль за: якістю сільськогосподарської продукції, додержанням технічних умов, вимог технічних регламентів, державних стандартів, інших нормативних документів підчас виробництва, зберігання, переміщення та реалізації такої продукції, ведення технологічних процесів; додержанням закупівельними, переробними, торговельними підприємствами і організаціями незалежно від форми власності та господарювання правил торгівлі, реалізації і зберігання плодоовочевої продукції, готує експертні висновки; здійснює державний контроль за кількісними і якісними показниками зерна та продуктів його переробки державного матеріального та продовольчого резервів і регіональних ресурсів, а також інших суб'єктів зернового ринку; забезпечує здійснення державного контролю за проведенням сертифікації на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки правилам і технічним умовам та видає в установленому порядку зерновому складу незалежно від форми власності та господарювання відповідний сертифікат; здійснює захист прав суб'єктів аграрного ринку та споживачів щодо забезпечення їх якісною сільськогосподарською продукцією, зокрема зерном та продуктами його переробки, контролює її відповідність технічним умовам, вимогам державних стандартів, технічних регламентів та інших нормативних документів; узагальнює зведені матеріали щодо декларування зерна, готує і подає відповідну інформацію заінтересованим центральним органам виконавчої влади в установленому порядку; організовує роботу своїх територіальних органів, надає їм методичну та практичну допомогу, контролює їх діяльність, зокрема з визначення показників якості зерна та продуктів його переробки і видачі сертифікатів якості; бере участь у розробленні методичних рекомендацій, плану заходів з розроблення та впровадження державних стандартів, технічних умов, технічних регламентів, нормативних документів та погоджує нормативно-технічну документацію з визначення якості сільськогосподарської продукції; організовує підвищення кваліфікації працівників Держконтрольсільгосппроду, бере участь у розробленні навчальних програм, а також у реалізації державної політики стосовно добору і розстановки кадрів; розглядає звернення суб'єктів аграрного ринку із спірних питань щодо проведення оцінки кількісних і якісних показників сільськогосподарської продукції та вживає заходів до об'єктивного їх вирішення; забезпечує в установленому законодавством порядку реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та здійснює контроль за її збереженням в Держконтрольсільгосппроді; здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. Для здійснення своїх повноважень Держконтрольсільгосппрод має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками до розгляду питань, що належать до його компетенції; проводити перевірки з питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та господарювання інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань; одержувати та узагальнювати оперативну інформацію, що надійшла від сертифікованих зернових складів незалежно від форми власності та господарювання, про кількість та якість зерна та продуктів його переробки, переданих на зберігання, надходження залишків, обсягів експорту та імпорту; відвідувати підприємства, установи та організації незалежно від форми власності та господарювання, які здійснюють закупівлю, зберігання і переробку сільськогосподарської продукції для державних та регіональних потреб, і видавати приписи про усунення порушень та недоліків у забезпеченні її якості; відвідувати сертифіковані зернові склади незалежно від форми власності та господарювання з метою виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції. Держконтрольсільгосппрод у межах своїх повноважень може видавати накази організаційно-розпорядчого характеру. У процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє із структурними підрозділами Мінагрополітики, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями. Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Мінагрололітики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагрополітики України від 23.03.2004 р. № 97. Вона є органом державного контролю в насінництві. Очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, міжрайонних, державних насіннєвих інспекцій. Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією і використанням насіння та садивного матеріалу сільськогосподарських рослин щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння і садивного матеріалу, за веденням документації сортових посівів, документації насіннєвого фонду, ділянок гібридизації насіння і садивного матеріалу, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння і садивного матеріалу для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння і садивного матеріалу, за введенням насіння і садивного матеріалу в оборот. Закон України від 25.06.1992 р. (нова редакція 1996 р.) «Про ветеринарну медицину» із змінами і доповненнями передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний комітет ветеринарної медицини, що діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2007 р. № 1075. Державний комітет ветеринарної медицини є центральним органом виконавчої влади, діяльності якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінагрополітики. Основними напрямами його діяльності є: забезпечення реалізації державної політики в галузі ветеринарної медицини; проведення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за безпечністю і якістю харчових продуктів, неїстівних продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони будників інфекційних хвороб тварин; узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства; розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження тощо. Він виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно і санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветеринарної медицини тощо. При цьому зауважимо, що наявне нормативно-правове забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва яке носить ситуативний характер, не дало бажаних соціально-економічних результатів. В даній ситуації слід погодитися з висновками вчених юристів, економістів і практиків про доцільність насамперед слід провести моніторинг законодавства пов’язаного із сільськогосподарським виробництвом, щоб установити: адекватність правового забезпечення діяльності організаційних структур, створених у сільському господарстві та агропромисловому комплексі, найбільш виправдані часом, ефективність використання землі і результативність роботи КСП, фермерських господарств, орендних товариств, особистих селянських господарств, інших структур, надходження від них податків, сплата дивідендів, розбудова соціальної інфраструктури на селі тощо. § 2. Забезпечення суб’єктів сільськогосподарської діяльності засобами виробництва Відносини між покупцями сільськогосподарських машин та їх виробниками, продавцями виконавцями робіт і послуг з технічного сервісу, встановлює права та обов’язки покупців, визначає механізм реалізації державного захисту покупців, обов’язки та відповідальність виробників, продавців, виконавців регулює Закон України від 05.06.2003 р. «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» (надалі – Закон). У даному випадку такими машинами вважаються всі види техніки і обладнання для агропромислового комплексу. Покупцем у даному випадку юридична особа – суб’єкт господарювання або фізична особа, яка використовує, придбаває, замовляє або має намір придбати чи замовити машину, обладнання, роботу, послугу. Відповідно до ст. 4 Закону покупці сільськогосподарських машин, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання машин, робіт, послуг з технічного сервісу для виробництва сільськогосподарської продукції мають право на: вільний вибір продавця машини і способів її доставки, а також виконавця робіт, послуг з технічного сервісу; інформацію про машини, їх виробників та виконавців робіт, послуг; безпечність для їх життя і здоров'я, навколишнього середовища і майна придбаних машин або виконаних робіт, послуг за звичайних умов їх використання, зберігання, обслуговування, транспортування та утилізації;належну якість машин та робіт, послуг з технічного сервісу; відшкодування збитків, завданих машинами, роботами, послугами неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними (шкідливими) для життя і здоров'я людей машинами, роботами, послугами у випадках, передбачених законом; звернення до суду, органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій за захистом порушених прав. Покупці машин мають право на одержання необхідної, достовірної та своєчасної інформації про машини, роботи, послуги, яка забезпечує можливість їх компетентного вибору інформація про машину, роботу, послугу повинна містити: назву машини; зазначення нормативно-правових актів, вимогам яких повинні відповідати сільськогосподарські машини, роботи, послуги; дані про основні властивості машини, роботи, послуги, умови використання та зберігання, застереження щодо безпечності використання, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретну машину, роботу, послугу; відомості про можливість утворення шкідливих для здоров'я умов праці з машиною і протипоказання щодо її застосування; дані про ціну, умови та правила придбання машин, виконання робіт, надання послуг; дату виготовлення машини; гарантійні зобов'язання виробника, виконавця; правила та умови ефективного і безпечного використання машин, робіт, послуг; ресурс машини, відомості про необхідні дії покупця після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника, виконавця, продавця і підприємств, які здійснюють їх функції щодо прийняття претензій від покупців, а також виконують роботи, надають послуги з технічного сервісу. Покупцеві також повинна надаватись інформація про наявність документального засвідчення відповідності машин, робіт, послуг встановленим законодавством вимогам, а щодо машин, виготовлених іноземними фірмами, - наявність документа, що засвідчує визнання іноземних документів про підтвердження відповідності продукції вимогам, встановленим законодавством України. Покупці при виявленні недоліків у машині протягом гарантійного строку в порядку та строки, встановлені законом чи договором, покупці мають право за своїм вибором вимагати від виробника, продавця машин та виконавця робіт і послуг з технічного сервісу: безоплатного усунення недоліків машини або відшкодування витрат на їх усунення покупцем чи виконавцем робіт, послуг з технічного сервісу та відшкодування збитків; надання їм (з доставкою на місце) на час ремонту неякісної машини справної машини аналогічної марки (моделі, модифікації); повернення виробнику несправної машини для усунення недоліків в умовах виробництва та відшкодування збитків; заміни машини на нову, якщо машина з вини виробника має істотні недоліки (три відмови третьої групи складності), та відшкодування збитків; повернення машини неналежної якості, повернення коштів, відшкодування збитків і розірвання договору. Вимоги, зазначені у цій частині, щодо машин, що були у використанні й реалізовані іншому покупцеві, строк гарантії на які не закінчився, задовольняються за умови своєчасного повідомлення виробника, продавця про зміну власника. Пред'явлені покупцем вимоги про усунення недоліків машини відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону повинні задовольнятися у такі строки: для машин у рослинництві й кормовиробництві – протягом трьох діб з часу надходження заяви покупця про відмову, якщо немає потреби у розбиранні основних вузлів; п'яти діб, якщо така потреба є; семи діб — коли необхідно розбирати й замінювати базисні деталі. Для машин сезонного використання, у міжсезонний період – не більше двадцяти діб; для машин у тваринництві – у технічно можливі строки, але не більше 3 годин з часу надходження заяви покупця про відмову обладнання для інкубації, доїння, первинної переробки молока; не більше 5годин – для обладнання із забезпечення поїння, кормоприготування та кормороздавання; не більше 6 годин – для вентиляційного обладнання і не більше 20 годин – для гноєвидалення. За кожний день затримки усунення недоліків понад установлені строки покупцям машин виплачується неустойка в розмірі вартості машино-дня роботи машини. Крім того, виробник зобов’язаний відшкодувати покупцю збитки від простою машин, включаючи упущену вигоду в частині, не покритій неустойкою. Виробник, продавець може реалізовувати машини, які за якістю відповідають умовам договору, вимогам стандартів, технічних умов та інших документів, що встановлюють ці вимоги, мають сертифікат відповідності з маркуванням національним знаком відповідності. Договорами також можуть передбачатися підвищені порівняно із стандартами, технічними умовами чи іншою документацією вимоги щодо якості машин, а також щодо їх комплектності. Машини повинні поставлятися комплектними. Відповідальність за комплектність машин несуть головне підприємство-виробник та продавець незалежно від того, які підприємства-суміжники виготовляють окремі вузли й агрегати машин. Якщо комплектність не визначена стандартами, технічними умовами, вона може визначатися договором. Договором може передбачатися постачання машин з додатковими складовими частинами або без окремих, не потрібних покупцеві частин, що включені до комплекту машини. Захист прав покупців сільськогосподарських машин і можливість придбання або одержання іншими законними способами машин, робіт, послуг з технічного сервісу в обсягах, що забезпечують їх потреби для організації виробництва сільськогосподарської продукції в межах своєї компетенції здійснюють центральні органи виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики, з нагляду за охороною праці, інспекція з нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних матеріалів, а також їх територіальні органи, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, судові органи. Забезпечення сільгоспвиробників засобами виробництва також можливе через систему прямих договорів на ринку технічних засобів, на аграрній біржі і посередницькі організації. Складність полягає у диспаритеті цін між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію відсутності потрібних коштів. Так, якщо трактор загального призначення Т-150К у 1990 р. можна було придбати за 27 тонн молока, зернозбиральний комбайн СК-5 «Нива» - за 34 тонни зерна, то зараз для цього потрібно 175 і 293 тонни продукції, відповідно. Кількість наявної в господарствах техніки становить менше 45 – 50 % від технічної потреби лише 20 % тракторів використовуються в межах експлуатаційного терміну, а майже 30 % відпрацювало понад 20 років, через технічні несправності та фізичну зношеність до поля щорічно не доїжджає майже третина тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин. За таких умов Законом України від 05.10.2006 р. «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України» крім встановлення економічних та організаційних засад формування і функціонування системи інженерно-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва передбачено вторинний ринок технічних засобів. В ньому передбачено, що купівля-продаж технічних засобів, вузлів, агрегатів і запасних частин, що були в користування здійснюються на вторинному ринку (ст.11). суб’єктами вторинного ринку в даному випадку є юридичні та фізичні особи, які продають-купують технічні засоби, вузли, агрегати і запасні частини, що були в користуванні, або здійснюють їх капітально-відновлювальні роботи. Технічними засобами є машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси і лінії з них, які використовуються в сільському господарстві і т.п. Кабінет Міністрів України зобов’язаний створювати сприятливі умови для розвитку лізингової діяльності комерційних банків, інших фінансових установ, вітчизняних і зарубіжних інвесторів, машинобудівних підприємств та державних лізингових компаній. Для збільшення виробничих можливостей сільгоспмашинобудівників постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2007 р. №1181 затверджена Державна програма розвитку машинобудування для агропромислового комплексу на 2007- 2010 роки. Мінпромполітики, Мінагрополітики і Мінфіну доручено розробити та подати у шестимісячний строк на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до цієї програми на 2007-2010 роки у частині продовження строку її дії до 2015 року та збільшення обсягів фінансування. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.03.2009 р. №328-р «Про державну підтримку у 2009 р. вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» 2 Мінпромполітики доручено вжити заходів до: організації на вітчизняних підприємствах машинобудування для агропромислового комплексу виробництва сільськогосподарської техніки та обладнання на суму 4,08 млрд. гривень, забезпечивши при цьому виготовлення зазначеної техніки згідно з додатками; залучення кредитів щонайменше на 260 млн. гривень на технічне переоснащення підприємств машинобудування для агропромислового комплексу. Установлено, що кошти, які виділяються сільськогосподарським товаровиробникам з Державного бюджету України за всіма бюджетними програмами для закупівлі сільськогосподарської техніки, використовуються ними на придбання зазначеної техніки лише вітчизняного виробництва. За таких умов альтернативною формою забезпечення суб'єктів сільськогосподарського виробництва необхідною технікою і обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. У загальноекономічному розумінні лізинг – це кредит, що дається лізингодавцем лізингоодержувачу у формі устаткування, що передається у користування на взаємовигідній основі. Лізинг, як і будь-яке інше велике явище, має складну й суперечливу природу. З одного боку, двоїстість виявляється в тому, що за своєю економічною сутністю лізинг є вкладенням засобів на зворотній основі в основний капітал у реальний сектор економіки. Надаючи на обумовлений строк фрагменти основного капіталу, їх власник у встановлений час одержує з тому, чим забезпечується дотримання принципу тимчасовості і повернення. За надану при цьому послугу власник одержує винагороду у вигляді комісійних, чим забезпечується дотримання принципу платності. Очевидно, що за своїм змістом лізинг відповідає кредитній угоді. З іншого боку оскільки лізингодавець і лізингоодержувач оперують капіталом не в грошовій, а у виробничій формі, то лізинг подібний до прямого інвестування. Лізинг базується на ідеї поділу права власника на право володіння, користування і розпорядження і можливості одержати вигоду з володіння такою власністю. Основними нормативними, актами в сфері регулювання лізингових відносин у сільськогосподарському виробництві є ГК (ст.292), ЦК (§ 6 гл. 58), а також Закон України від 16.12.1997 р. № 723/97- ВР «Про фінансовий лізинг» в редакції Закону від 11.12.2003 р. (надалі – Закон). Крім того, оскільки операції фінансового лізингу вважаються фінансовими послугами, на них поширюються вимоги Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-111 та відповідних підзаконних нормативних актів. Серед таких, що регулюють відносини лізингу, доцільно відзначити Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. № 1904. Згідно з п. 1.18.2. ст.1 Закону України від 28.12.1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств», фінансовий лізинг (оренда) – господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду. При цьому лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов: об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 відсотків його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними статтею 8 цього Закону, й орендар зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною в такому лізинговому договорі; сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об'єкта лізингу; якщо у лізинг передається об'єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50 % амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 відсотків від звичайної ціни на такий, об'єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк; майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик. Саме використовуючи законодавство про фінансовий лізинг держава підтримує сільськогосподарських товаровиробників, допомагаючи їм придбати трактори, комбайни та інші найрізноманітніші засоби виробництва. З цією метою відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовується на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу» від 10.12.2003 р., було створене спочатку лізингове підприємств, а згодом на його базі національна акціонерна компанія «Украгролізинг» (надалі – НАК «Украгролізинг»). Мета її діяльності: забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, переробних підприємств та інших суб'єктів господарювання сільськогосподарською технікою, тракторами, автомобілями, обладнанням і запасними частинами. Основними напрями діяльності НАК «Украгролізинг» є: впровадження нових організаційних форм поставки та використання сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів, обладнання і запасних частин; організація та контроль за лізинговими операціями в агропромисловому комплексі, що здійснюються за договорами, укладеними дирекцією державного лізингового фонду, в тому числі щодо повернення коштів до цього фонду; організація фірмового обслуговування сільськогосподарської техніки тракторів, автомобілів і обладнання; організація торгівлі для проведення розрахунків за поставлену сільськогосподарську техніку, трактори, автомобілі, обладнання і запасні частини; надання послуг із сервісного технічного обслуговування і ремонту сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів і обладнання; розроблення і реалізація інвестиційних та інноваційних проектів для забезпечення потреб агропромислового комплексу у високоефективній техніці та обладнанні; створення інформаційно-комп'ютерних мереж і систем для організації та супроводу лізингових операцій; визначення попиту сільськогосподарських товаровиробників і промислових підприємств на сільськогосподарську техніку, трактори, автомобілі, обладнання і запасні частини; створення машинно-технологічних станцій (механізованих загонів) для виконання сільськогосподарських робіт; проведення на замовлення споживачів закупівлі та розміщення додаткового виробництва сільськогосподарської техніки, тракторів, автомобілів, обладнання і запасних частин; надання транспортно-експедиційних послуг та ін. Інвестором і гарантом українського лізингу є держава. Вона закуповує та передає сільськогосподарські машини і техніку у фінансовий лізинг, повертає кошти до бюджету, регулярно збирає лізингові платежі зі своїх клієнтів НАК «Украгролізинг». Правове становище НАК«Украгролізинг» визначене її Статутом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 № 354. Порядок використання коштів Державного бюджети України, що спрямовуються на фінансування державного лізингового фонду для технічного переоснащення агропромислового комплексу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. №1904. Порядок передбачає: ­ використання коштів державного бюджету, передбачених Мінагрополітики у загальному та спеціальному фондах державного бюджету для забезпечення сільськогосподарських підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності агропромислового комплексу (лізингоодержувачів) технікою і обладнанням вітчизняного виробництва (надалі – техніка) на умовах фінансового лізингу, що здійснюється на підставі договорів, укладених між НАК «Украгролізинг» (надалі – НАК) і лізингоодержувачами; ­ джерелом фінансування закупівлі техніки для її передачі у користування на умовах фінансового лізингу та заходів за операціями фінансового лізингу є передбачені в державному бюджеті на цю мету кошти, які використовуються на умовах поворотності згідно з укладеними договорами; Мінагрополітики надає НАК із вищезазначених джерел фінансування, кредит на підставі угоди шляхом перерахування із свого реєстраційного рахунка, відкритого у Державному казначействі, на рахунок НАК у Державному казначействі; ­ НАК використовує кредит для проведення розрахунків з постачальниками на підставі договорів поставки та договорів фінансового лізингу; примірні договори поставки та фінансового лізингу затверджуються НАК за погодженням з Мінагрополітики; ­ техніка надається у фінансовий лізинг за умови внесення лізингоодержувачем попереднього платежу, що становить не менше 15 відсотків вартості техніки, на який не нараховується лізинговий платіж у частині винагороди лізингодавцю; ­ за користування технікою лізингоодержувачі вносять плату (лізингові платежі), що складається із суми на відшкодування частини вартості техніки та суми, що виплачується як винагорода лізингодавцю за передану в лізинг техніку за договором фінансового лізингу, яка становить 7 відсотків річних її невідшкодованої вартості; кошти, що надходять як винагорода за передану в лізинг техніку, використовуються НАК згідно із затвердженим фінансовим планом; ­ НАК щокварталу до 10 числа наступного місяця подає Мінагрополітики інформацію про кількість закупленої та переданої на умовах фінансового лізингу техніки; Мінагрополітики в установлений для фінансової звітності строк подає Мінфіну звіт про використання бюджетних коштів для придбання техніки на умовах фінансового лізингу; ­ контроль: 1) за використанням коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання техніки на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу, здійснюється уповноваженими на це органами відповідно до законодавства; 2) за поверненням лізингових платежів у частині відшкодування вартості техніки, що надходять на рахунки НАК, відкриті в органах Державного казначейства, забезпечує НАК. Мінагрополітики щороку на підставі визначених «Украголізингом» переліків та замовлень сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств складає баланс потреби техніки, зокрема в частині її поставки на умовах фінансового лізингу, а після прийняття доводить у встановленому порядку до лізингодавців відповідні показники (кошториси) фінансування закупівлі техніки за рахунок коштів державного бюджету. Так, для задоволення потреб сільського господарства і вітчизняній сільгосптехніці постановою Кабінету Міністрів України від 14.10.2009 р. №1090 передбачено погодитися з пропозицією Мінагрополітики щодо залучення НАК «Украгролізинг» під державні гарантії кредитів у сумі, що не перевищує 1,3 млрд. гривень, із сплатою відсоткової ставки за ними за рахунок Стабілізаційного фонду для закупівлі і передачі її сільгоспвиробникам на умовах фінансового лізингу. Мінагрополітики як головний розпорядник бюджетних коштів укладає з НАК «Украгролізинг» агентську угоду про оперативне управління коштами державного лізингового фонду та ведення казначейської мережі в частині здійснення лізингових операцій. НАК «Украгролізинґ» за поданням Мінагрополітики та обласних державних адміністрацій визначає лізингодавців та сублізингодавців з числа суб'єктів господарювання незалежно від форм власності. Використання коштів Державного бюджету, що надходять для закупівлі техніки у фінансовий лізинг, здійснюється на підставі укладених договорів; ­ між НАК «Украгролізинг» і лізингодавцями про умови виділення та повернення коштів; ­ між лізингодавцями і лізингоодержувачами про умови лізингу техніки, її поставки, повернення коштів за нада­ну в лізинг техніку та здійснення інших платежів; ­ між лізингодавцями та заводами-виробниками або постачальниками техніки про умови її купівлі-продажу, гарантійне та післягарантійне обслуговування; ­ застави або поруки на забезпечення виконання умов договору лізингу. Договір фінансового лізингу з лізингоодержувачами техніки укладається відповідно до ГК і ЦК, Закону України від 11.12.2003 р. «Про фінансовий лізинг» в редакції Договір має містити вимоги, визначені у названому законодавстві, а також порядок організації технічного обслуговування і ремонту техніки, наданої в лізинг, у гарантійний та післягарантійний періоди. Перерахування коштів заводам-виробникам або постачальникам за поставлену техніку здійснюється НАК «Украгролізинг». Кошти, що надходять як лізингові платежі у частині відшкодування вартості техніки, протягом трьох робочих днів перераховуються на рахунки, відкриті в органах Державного казначейства. Плату за техніку, надану в лізинг, лізингоодержувачі вносять лізингодавцям у вигляді лізингових платежів. Вона містить суму, якою відшкодовується частина вартості техніки, що амортизується, та суму, що сплачується за надані кошти для придбання техніки за договором лізингу, і погоджується з Мінфіном, Мінекономіки та Мінагрополітики, але не може перевищувати 50 відсотків облікової ставки Національного банку на момент укладення договору. Трактор комбайн та інша техніка на умовах фінансового лізингу поставляється після проведення лізингоодержувачами попередньої оплати в розмірі 10 відсотків її вартості. Лізингоодержавачі зобов’язані своєчасно виплачувати лізингодавцям 7 відсотків річних неповернутої вартості техніки протягом 5-7 років. Ціна на техніку не міняється упродовж усього терміну для лізингової угоди, тоді як виробник може піднімати її декілька разів протягом одного року. Окрім того, ціна на техніку, взяту на умовах фінансового лізингу, не прив’язана до курсу американського долара і не залежить від індексу інфляції. Лізинг зручний ще й тим, що лізингоодержувач починає користуватися новою технікою відразу ж після першого внеску. У разі прострочення сплати коштів на суму платежу нараховується пеня відповідно до договірних зобов’язань. Коли лізингоодержувач прострочив сплату двох чергових лізингових платежів; на вимогу Украгролізингу поставлена у лізинг техніка підлягає поверненню у безспірному порядку, з подальшою поставкою її платоспроможному лізингоодержувачу. Витрати на утримання техніки, наданої в лізинг, пов'язані з її експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, страхуванням, здійснюються за рахунок лізингоодержувачів у разі, коли інше не передбачено відповідними договорами. Відповідальність за цільове використання та повернення бюджетних коштів, які спрямовані до лізингового фонду, покладається на лізингодавців. Контроль за використанням цих коштів та їх поверненням здійснює НАК «Украгролізинг». Відповідальність за якість та своєчасну поставку техніки за укладеними договорами, а також проведення її ремонту в гарантійний та післягарантійний період експлуатації покладається на лізинговиробники. Заборгованість оплати лізингових платежів юридична служба НАК «Украгролізинг» стягує у судовому порядку. Також важливе значення для товаровиробників у сфері виробничо-технічного обслуговування мають такі договори: договори технічного обслуговування машинно-тракторного та гаражного та гаражного парку (тракторів, комбайнів, автомобілів), устаткування тваринницьких ферм; договори на агрохімічне обслуговування; договори про перевезення; договори на капітальне будівництво та інші. § 3. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції Реалізація сільськогосподарської продукції опосередковується договорами на її реалізацію, що укладаються безпосередньо між виробниками різних організаційно-правових форм господарювання, особистими підсобними господарствами та споживачами і заготівельниками. Застосування договірних умов реалізації забезпечуються свобода волевиявлення сільгосптоваровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту умов і порядку укладання договорів та їх виконання. До таких договорів, що опередковують переміщення сільськогосподарської продукції відносять договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції який укладається безпосередньо між виробником і споживачем. Відносини між ними регулюються ст. 713 ЦК. Згідно з цієї статті за договором контрактації виробник зобов’язується виробити і передати заготівельникові продукції у власність вироблену ним продукцію обумовлені в договорі строки у кількості та асортименті, передбачених договором, а контракт зобов’язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за узгодженими цінами. Відносини між виробниками сільськогосподарської продукції – господарськими товариствами різних організаційно-правових форм (виробничими кооперативами, фермерськими та підсобними господарствами) (надалі – виробники продукції) і споживачами – зацікавленими юридичним особами та громадянами щодо її реалізації здійснюються шляхом укладання прямих договорів контрактації, які є цивільно-правовими. Сторонами договору контрактації є продавець (виробник продукції) і заготівник (контрактант). Виробником продукції виступають юридичні особи-підприємці. Ними можуть бути як підприємці – юридичні особи, так і громадяни, які здійснюють виробництво сільгосппродукції для переробки, продажу або власних потреб. До такого договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інша не встановлена договором або законом. Основну роль в регулюванні таких відносин відіграє ЦК. Разом з цим ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень між цивільним та господарськими кодексами щодо регулювання відношень із договору контрактації з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713 ЦК, тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися загальні положення ЦК – про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК визначаються можливості застосування договору контрактації щодо державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції. Розглядаючи цей договір як за цивільними, так і за господарським правом, слід визначити наступні його особливості щодо реалізації сільськогосподарської продукції в господарській діяльності. Договір контрактації на закупки для державних потреб укладається на основі державного замовлення на поставку сільськогосподарської продукції. Він також укладається на підставі типових договорів щодо конкретних видів продукції (зернових, овочів, картоплі, цукрових буряків, м’яса, молока, риби тощо). Визначаючи пріоритет державного замовлення у контрактаційних відносинах, ГК при укладенні договорів контрактації ставить державне підприємство у рівні умови з контрактантами – юридичними особами, заснованими на приватній чи колективній власності. Разом з тим, розміщуючи державне замовлення на державні закупки сільськогосподарської продукції; держава стимулює укладення договорів контрактації. Це проявляється вияв у тому, що відповідно до законів у договорі має встановлюватися обов'язок контрактанта сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції. Незалежно від умов договору контрактант зобов'язаний прийняти вироблену продукцію та оплатити її. Тим самим держава забезпечує товаровиробнику гарантію збуту виробленої продукції в узгоджених договором асортименті, кількості, якості і за узгодженими, вигідними для виробника, цінами. При цьому прийняття на виконання державного замовлення на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції посилює юридичну відповідальність виробника за виконання замовлення з виробництва продукції, своєчасне і неухильне виконання умов договору щодо строків, асортименту, кількості і якості продукції, а контрактанта – за своєчасне прийняття виробленої продукції у кількості і на умовах, передбачених договором, та її оплату за визначеними договором цінами. Треба також мати на увазі, що у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника продукції. Необхідно також враховувати, що ст. 232 ГК передбачено, що, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язань встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються у частині, не покритій цими санкціями. Крім цього, законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції. Крім договору контрактації сільськогосподарської продукції, товаровиробники можуть її реалізувати на підставі договорів купівлі-продажу, що укладаються на аграрних біржах, аукціонах, а також через оптові продовольчі ринки. У сучасних ринкових умовах все більшого значення набуває реалізація сільськогосподарської продукції через біржовий ринок, який виражається у діяльності Аграрних біржах. Правовий статус Аграрної біржі, порядок її створення та діяльності регулюються Законом від 24.06.2004 р. «Про державну підтримку сільського господарства». Відповідно до ст. 17 цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення Аграрної біржі» (надалі – Біржа), який затвердив її статут та склад наглядової ради. Згідно з цією постановою біржа є неприбутковим (непідприємницьким) підприємством і не розподіляє свої доходи на користь свого засновника або своїх членів. Відповідно до Статуту (п. 13) Біржа створюється з метою підвищення рівня продовольчої безпеки країни надання біржових послугу суб'єктам господарювання з укладення біржових договорів (контрактів) щодо сільськогосподарської продукції, продажу товарних деривативів, базовим активом яких є сільськогосподарська продукція, іпотечних сертифікатів і та іпотечних закладних, а також з проведення та/або організації розрахунково-клірингової діяльності. Предметом діяльності Біржі є: належна організація біржових торгів (аукціонів) товарами, товарними деривативами, іпотечними сертифікатами та іпотечними закладними, створення розрахунково-клірингових систем для обслуговування укладених біржових договорів (контрактів); формування ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію (пов'язані з нею послуги) та інші біржові товари; дослідження кон’юнктури організованого аграрного ринку та вивчення суспільної думки щодо такого ринку, надання консультацій з питань комерційної діяльності; надання біржових послуг, необхідних для проведення Аграрним фондом товарних або фінансових інтервенцій з метою підтримання рівня мінімальних або недопущення перевищення рівня максимальних закупівельній цін об'єктів державного цінового регулювання; виконання рішень Аграрного фонду про запровадження режиму адміністративного регулювання ціни окремого об'єкта державного цінового регулювання у випадках, передбачених законом; організація біржових торгів з придбання та продажу об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного продовольчого резерву, а також з продажу об'єктів державного цінового регулювання що були конфісковані або підлягають продажу відповідно до Закону. Порядок продажу та придбання таких товарів підлягає узгодженню з Аграрним фондом; надання фінансових та інших консультацій, пов'язаних з розрахунково-кліринговою діяльністю; створення програмного забезпечення з питань біржової діяльності; надання послуг з поширення інформації про результати біржових торгів (аукціонів), рекламних послуг; провадження діяльності у сфері інформатизації, навчання та підвищення кваліфікації біржових брокерів (дилерів) та працівників Біржі; випуск біржових бюлетенів, довідників та інших інформаційних і рекламних видань з питань, пов'язаних з біржовою діяльністю. Біржова торгівля продукцією сільського господарства здійснюється відповідно до Типових правил біржової торгівлі, затверджених наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України та Міністерства фінансів України №103/44/62 від 03.04.1996 р. Це основний документ, який регулює порядок здійснення біржових операцій стосовно торгів сільськогосподарської продукції, встановлює правила торгівлі для учасників торгів, посадових осіб і працівників біржі, визначає зміст біржових договорів та надає гарантії їх виконання. Правила є обов'язковими для всіх бірж. Крім того, біржі можуть затвердити свої правила лише за умов, що вони не суперечать типовим Правилам. На кожен вид сільськогосподарської продукції ціни визначаються залежно від співвідношення попиту і пропозиції на даний момент біржових торгів визначається ціна, яка є остаточна з тих, які було названо покупцем біржовим маклером. Виходячи з вищенаведеного ціна біржових угод (біржового товару) – це ціна, за якою здійснюються операції купівлі-продажу великих партій матеріально-сировинних ресурсів, продукції виробничо-технічного призначення, сільськогосподарської продукції, товарів народного споживання на товарних біржах. Така ціна формується на базі біржової котировки (попиту й пропозиції) та надбавок або знижок із неї залежно від якості товару, віддалі товару від місця поставки, які вказуються у біржовому контракті. Угоду за даною ціною укладає той, хто першим прийняв пропозицію. Для завершення операції повинні бути зафіксовані три параметри; ціна, сума і строк поставки. Ціна біржових угод є одним із видів вільних цін, який дає змогу повніше виявити попит і пропозицію на товари у масштабі регіону, країни та світового ринку як на час проведення торгів, так і у майбутній період. У країнах із ринковою економікою ціни біржових котирувань регулярно публікуються в періодичній пресі та електронній інформаційній мережі. Біржова торгівля сільгосппродукцією здійснюється шляхом проведення біржових операцій. До біржових торгів допускається сільськогосподарська продукція визначеного переліку, затвердженого біржею, стандартної якості, що є реальним товаром, а також стандартні контракти на цю продукцію, що допущені біржею у встановленому порядку до торгів. Стандартним контрактом на біржовий товар є контракт, в якому кількість, якість, базис поставки та строки виконання є стандартними. Єдиною змінною величиною стандартного контракту є ціна, що визначається в процесі біржового торгу. За рішенням біржового комітету до торгів може бути допущена також продукція, що забезпечує виробництво сільгосппродукції, кількість якої не може перевищувати 40 відсотків від загального обсягу товару. Заявки на купівлю чи продаж реальної сільгосппродукції подаються брокерами на біржу до початку торгів. Одночасно із заявкою на продаж брокер надає довідку сертифікованого складу про наявність заявленої кількості сільгосппродукції, сертифікат її якості, виданий незалежною інстанцією, та документ про сплату біржі гарантійного внеску. На основі заявок формується бюлетень продажу та купівлі на даний біржовий торг, позиції якого є підставою для оголошення інформації маклером, що веде торги. Бюлетень формується за грудами сільгосппродукції, най­менуваннями та за принципом зниження цін. Бюлетень за форвардними пропозиціями формується аналогічно бюлетеню зі спотового продажу та додатково розподіляється за строком виконання. Під час біржових торгів за критерієм розрізняють такі біржові угоди: з негайним виконанням («угоди на реальний товар», «спотові угоди» або «касові угоди»). Така назва угод зумовлена тим, що придбання або відчуження товару передбачає у цьому разі саме «негайне» від 1 до 30 днів його виконання. За такою угодою товар має знаходитися на одному з указаних біржею складів і передаватися покупцеві негайно. За ціною, яка фіксується на час укладення угоди. Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) реальну сільськогосподарську продукцію у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту. Такі угоди ще називаються угодами з відстроченою (від 30 до 360 днів) поставкою реальної сільськогосподарської продукції. При цьому будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контракту можуть пред'являтися виключно емітентові такого форвардного контракту. Продавець форвардного контракту не може передати (продати) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця форвардного контракту. Покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення строку дії (ліквідації) форвардного контракту продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи продавця такого форвардного контракту. До угод на строк належать також біржові угоди щодо сільськогосподарської продукції, яка в дорозі, а також з наступним надходженням. Характерною особливістю угоди на строк є те, що договори такого роду можна багаторазово перепродувати на біржі аж до моменту остаточної поставки товару. Одним видів біржових яких є стандартні біржові контракти на стандартизовану сільськогосподарську продукцію з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладена контракту. Ф'ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари певної якісної характеристики у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. При цьому будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Покупець ф'ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту. Особливості ф'ючерсної угоди як визначила О.М. Вінник полягають у тому, що: предметом ф'ючерсної угоди є купівля-продаж біржового контракту на певний товар, а не реального товару; предмет контракту і сам контракт мають бути стандартними (в тому числі щодо кількості та якості товару, способу встановлення ціни тощо), оскільки це необхідно для підтримки біржового обігу ф'ючерсів; біржовий контракт (предмет ф'ючерса) укладається за умови, що він має вказане біржею стандартне місце поставки, але може вільно продаватись і купуватись на біржі протягом усього строку своєї дії (до визначеного біржею «ліквідаційного строку»); особливістю прав продавця ф'ючерса є можливість зворотного його викупу за біржовим курсом (ціною ф'ючерсного ринку) у будь-який момент до закінчення ліквідаційного строку. Зі свого боку, покупець має право вільного продажу ф'ючерса за таким же курсом і до того ж строку. Таким чином, ф'ючерс, маючи стандартне місце поставки, є предметом біржової купівлі-продажу протягом терміну його дії. Обіг ф'ючерсів забезпечують біржові спекулянти ф'ючерсами. Як учасники біржових торгів вони привласнюють різницю між ціною кожного ф'ючерса (ціною ф'ючерсного ринку) і реальною ціною на товар на момент виконання ф'ючерса. Комерційна ідея ф'ючерса полягає у своєрідному страхуванні (можливості попередження втрат) як продавця, так і покупця від несприятливого коливання цін на даний товар. Продавець реального товару має змогу залежно від курсу цін реального і ф'ючерсного ринків викупити контракт і продати товар за ціною, більш вигідною, ніж ціна контракту. Покупець, якщо він не заінтересований у ціні контракту на день його виконання, може продати його на біржі.1 Наступним видом біржових угод є опціон, тобто стандартний документ, який характерний поступкою права засвідчує право придбати (продати) визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціону (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціону має право відмовитися у будь-який момент від придбання таких цінних паперів (товарів, коштів). Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов'язань опціонного контракту можуть пред'являтися виключно емітенту опціону. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії. Біржова угода умовно проходить два етапи укладання. Перший - починається з оголошення біржовим маклером, що веде торги, пропозиції продавця і закінчується в момент оголошення ним реєстраційного номера покупця та ціни продажу, одночасно брокери-покупці та брокери-продавці підтверджують підписами на пікетах згоду на купівлю та продаж. На другому етапі угода оформлюється письмово біржовим контрактом, що підписується брокером-покупцем і брокером-продавцем та уповноваженою особою біржі і вступає в дію з моменту її підписання. Угода має бути зареєстрований і оформлений як біржовий контракт не пізніше наступного за її укладенням робочого дня. Його оплата проводиться через біржу на підставі акту прийняття здачі сільгосппродукції за кількістю і якістю, підписаний покупцем та продавцем. Однією з організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції, яка виробляється сільськогосподарськими підприємствами усіх форм і способів організації у всьому світі є система оптових ринків сільськогосподарської продукції (як передбачено в економічній літературі – оптовий продовольчий ринок). На жаль, в Україні є лише єдиний приклад такого ринку – оптовий ринок сільськогосподарської продукції ТзОВ «Шувар» у м. Львові, який працює вже понад ____________________ 1 Вінник О.М. Господарське право:Навчальний посібник. – 2-ге вид., змін та доп. К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність». 2008 – С. 503, 504. 10 років і має популярність у сільгоспвиробників та покупців кількох областей. З метою оптимізації організаційно-правового регулювання переміщення сільгосппродукції від виробників до переробних підприємств та інших споживачів Верховною Радою України 25.06.2009 р. прийнятий Закон «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції (надалі – Закон). Положення цього Закону поширюються на право відносин, пов’язані з організацією діяльності оптових ринків сільгосппродукції в Україні, на яких здійснюється оптова торгівля. У даному випадку оптовий ринок сільськогосподарської продукції – юридична особа, предметом діяльності якої є надання послуг, що забезпечують здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією, і укладення торгівельних договорів. Такий ринок забезпечує тривалі, стацільні, взаємовигідні зв’язки в системі: «виробник – оптовик – роздрібний продавець – споживач». Оптова торгівля сільгосппродукцією згідно зі ст. 1 цього Закону – діяльність з купівлі-продажу сільськогосподарської продукції партіями для наступного її продажу кінцевому споживачу через роздрібну торгівлю або для виробничого чи іншого використання, а також допоміжна діяльність, що забезпечує таку купівлю-продаж шляхом надання пов'язаних з цим послуг. Основними напрямами діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції відповідно до ст. 6 Закону є: створення операторам оптових ринків сільськогосподарської продукції належних умов для купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; сприяння прискореному просуванню сільськогосподарської продукції від виробника до кінцевого споживача у торговельному ланцюгу; надання можливості для виходу на ринок сільськогосподарської продукції всім постачальникам і споживачам такої продукції; визначення необхідного переліку сільськогосподарської продукції, що має включати переважну більшість загальної номенклатури виробленої продукції, скорочення втрат сільськогосподарської продукції; забезпечення постачання населенню якісної сільськогосподарської продукції; облаштування єдиного місця купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; забезпечення концентрації сільськогосподарської продукції у визначеному місці; сприяння вітчизняним виробникам сільськогосподарської продукції в одержанні прибутку від реалізації сільськогосподарської продукції; забезпечення достовірною інформацією операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції про кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції та споживчу якість такої продукції; сприяння операторам оптових ринків сільськогосподарської продукції у підготовці сільськогосподарської продукції до купівлі та продажу; забезпечення здійснення ветеринарно-санітарного контролю та нагляду відповідно до Правил здійснення ветеринарно-санітарного контролю та нагляду для оптових ринків сільськогосподарської продукції, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Сторонами оптової торгівлі сільгосппродукції є покупці і продавці. Зокрема, покупці – юридичні та фізичні особи, які купують партію (партії) сільськогосподарської продукції для наступного її продажу кінцевому споживачу через роздрібну торгівлю або для виробничого чи іншого використання, та уповноважені ними особи. Продавцями є юридичні та фізичні особи, які є власниками сільськогосподарської продукції і продають покупцям партію (партії) сільськогосподарської продукції, та уповноважені ними особи. Продавці, покупці їх об’єднання та інші юридичні та фізичні особи, які виконують роботу та/або надають послуги (банківські, фінансові, юридичні, консультаційні, страхові, дорадчі, рекламні тощо), необхідні для функціонування оптових ринків сільськогосподарської продукції є їх операторами. Відносин між операторами оптових ринків сільськогосподарської продукції ґрунтуються переважно на договірних засадах. Статус оптового ринку сільськогосподарської продукції надається Мніаграрполітики на конкурсній основі в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Юридична особа, яка має намір набути статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції, подає до Міністерства такі документи: ­ заяву про набуття статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції; ­ проект (бізнес-план) організації діяльності юридичної особи у статусі оптового ринку сільськогосподарської продукції; ­ нотаріально посвідчену копію установчих документів; ­ проект Правил роботи оптового ринку сільськогосподарської продукції; ­ нотаріально посвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію; ­ довідку про включення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України; ­ документально підтверджені відомості про засновників (учасників) юридичної особи. Надані юридичною особою для набуття статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції документи розглядаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики, протягом тридцяти календарних днів з дня їх отримання. Центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики видає наказ про надання або вмотивовану відмову у наданні юридичній особі статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції. Відмова у наданні юридичній особі статусу оптового ринку сільськогосподарської продукції може бути оскаржена нею до суду. Для забезпечення здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією оптовий ринок створює належні умови шляхом надання таких послуг: забезпечення операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції спеціально облаштованими робочими місцями; підготовка партій сільськогосподарської, продукції до продажу; документальне оформлення (у разі необхідності) купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; формування партій стандартизовано сільськогосподарської продукції; організація торгів, аукціонів; складування, зберігання, відвантаження та доставка партій сільськогосподарської продукції; контроль якості сільськогосподарської продукції; забезпечення операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції достовірною інформацією про кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції та споживчу якість такої продукції; рекламні послуги; узагальнення і поширення достовірної інформації щодо попиту і пропозиції сільськогосподарської продукції, рівня цін; організація виставок, тренінгів, семінарів, конференцій, навчальних курсів, конкурсів; транспортування партій сільськогосподарської продукції; забезпечення продавців та покупців необхідною вантажно-розвантажувальною технікою, ваговимірювальним обладнанням тощо; охорона майна операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції; інші послуги, необхідні для здійснення діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції. Оптовий ринок сільськогосподарської продукції повинен забезпечувати надання послуг, необхідних для здійснення оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією, на постійній і регулярній основі. Послуги оптових ринків сільськогосподарської продукції надаються на договірній основі, якщо інше не встановлено законодавством. Робота оптових ринків сільськогосподарської продукції регламентується правилами роботи кожного окремого оптового ринку, які розробляються на підставі Типових правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції, затверджених Мінагрополітики. У таких правилах згідно ст. 11 Закону визначаються: режим роботи сільськогосподарської продукції; порядок проведення торгів, аукціонів, конкурсів; порядок регулювання відносин між операторами оптових ринків сільськогосподарської продукції; порядок організаційного, матеріального і технічного забезпечення діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції; порядок реєстрації та обліку обсягу продажу сільськогосподарської продукції; порядок інформування операторів оптових ринків сільськогосподарської продукції про стан попиту і пропозиції, про ціни і кон'юнктуру ринку сільськогосподарської продукції; вимоги до якості сільськогосподарської продукції; порядок визначення окремих партій сільськогосподарської продукції; гарантії оптових ринків сільськогосподарської продукції щодо дотримання санітарно-гігієнічних норм; правила користування мірами і вимірювальними приладами; вимоги щодо дотримання Правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції; відповідальність за порушення Правил роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції. Правила роботи оптових ринків сільськогосподарської продукції можуть містити інші положення, що відображають особливості їх діяльності. Програма розвитку мережі оптових ринків на виконання цього Закону передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2009 р. №562 «Про затвердження Державної цільової програми створення оптових ринків сільськогосподарської продукції» (надалі – Програма). Метою цієї Програми є забезпечення реалізації високоякісної сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки виробниками всіх форм власності на оптових ринках, зниження їх ціни. Завдання і заходи Завдання і заходи з виконання Програми полягають у: розробленні проектів нормативно правових актів з питань діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції; створенні мережі оптових ринків, зокрема за рахунок коштів державного бюджету у сумі 1200 млн. гривень; сприянні створенню об'єднання оптових ринків та їх подальшій інтеграції у міжнародні організації оптових, ринків. Виконання Програми дасть змогу: створити 25 оптових ринків сільськогосподарської продукції; сформувати сучасну мережу таких ринків; забезпечити товаровиробникам належні умови для продажу власної сільськогосподарської продукції на оптових ринках; сприяти зниженню рівня споживчої інфляції; збільшити обсяг виробництва плодоовочевої продукції; створити близько 3 тис. робочих місць. Створення системи таких ринків із розрахунку хоча б одного на область дасть змогу вивести 20 – 30 відсотків сільськогосподарської продукції, вирощеної дрібно – і середньотоварними господарствами, з тіньового на прозорий ринок забезпечить відкриті торги між виробниками та їхніми споживачами і формування справедливих до обох сторін цін. § 4. Правове регулювання ринку зерна Україна, за своїми кліматичними умовами, якістю ґрунтів, трудовим потенціалом, традиціями, зерновиробництва, безумовно, в умовах продовольчої кризи може бути провідним сільгоспвиробником зернових не тільки в Європі, Африці, а потенційно провідним світовим експортером цієї продукції. Для цього необхідні відповідні економіко-правові умови державного регулювання виробництва та продажу зерна як внутрішньому, так і на світовому ринку. Вищевикладене пов’язане з інтересами сільгоспвиробників і держави загалом, може стати важливим чинником гарантування продовольчої безпеки України. На вирішення цієї проблеми насамперед спрямовані положення Закону України від 04.07.2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні» із змінами і доповненнями (надалі – Закон). Як передбачено в Преамбулі, Закон спрямований нас творення правових, економічних та організаційних умов конкурентноспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу. Метою Закону, відповідно до ст. 2 є: забезпечення продовольчої безпеки держави; формування сприятливої для ринку зерна інвестиційної, кредитної, податкової, митної політики; оптимізація структури та ефективності зернового виробництва з урахуванням потенціалу природно-кліматичних умов та ринкової кон'юнктури; забезпечення функціонування ринку зерна на засадах поєднання вільної конкуренції та державного регулювання з метою збалансування інтересів суб'єктів господарювання та держави; встановлення державного контролю за якістю зерна, продуктів його переробки та сортового насіння; стабілізація ринкових ресурсів зерна; нарощування експортного потенціалу ринку зерна; визнання пріоритетності розвитку ринку зерна; застосування режиму державних заставних закупівель; здійснення державної аграрної інтервенції; визначення порядку експорту та імпорту зерна та продуктів його переробки за міжнародними договорами. Держава відповідно до ст. 9 Закону, визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його розвитку та стабільному функціонуванню. Основними засадами державної політики регулюванню ринку зерна є: надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам здійснення режиму заставних закупівель зерна та суб'єктам державної аграрної інтервенції; забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту; встановлення розміру суми бюджетної позики, розрахованої виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни; гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації; недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки; контроль якості зерна та його зберігання; розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань; впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у виробництві, зберіганні та переробці зерна; лізингове обслуговування ринку зерна. Центральні та місцеві органи виконавчої влади сприяють першочерговому залученню інвестицій для розвитку матеріальної бази сільськогосподарських товаровиробників, заготівельних та зернопереробних підприємств, підприємств, які виготовляють машини устаткування, обладнання для зернового господарства, удосконалення інфраструктури ринку зерна. Урожай зерна підлягає страхуванню, яке здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками всіх форм власності та господарювання відповідно до закону. Державне регулювання ринку зерна здійснює Кабінет Міністрів України шляхом: запровадження режиму державних заставних закупівель; формування державного продовольчого резерву зерна з метою підтримки належного рівня продовольчої безпеки та здійснення державної аграрної інтервенції; забезпечення фінансування Аграрного фонду; сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; проведення цінової політики на ринку зерна та страхування ризиків для суб'єктів зернового ринку; впровадження механізму експорту та імпорту зерна і продуктів його переробки за міжнародними договорами; забезпечення фінансування програм експорту та імпорту зерна за міжнародними договорами за рахунок коштів державного бюджету; запровадження декларування зерна, що знаходиться на зберіганні, а також зерна, що зберігається суб’єктами виробництва зерна у власних або орендованих зерносховищах; забезпечення моніторингу ринку зерна; здійснення митно-тарифної політики; забезпечення розробки балансів зерна та періодичного їх уточнення; фінансування науково-селекційної роботи та насінництва, впровадження їх досягнень; фінансової підтримки виробників насіння, науково-дослідних установ, сортовипробувальних станцій за рахунок коштів державного бюджету; часткової компенсації сільськогосподарським товаровиробникам сортових надбавок за придбане ними насіння високих репродукцій за рахунок коштів державного бюджету; запровадження системи державних форвардних закупівель; запровадження режиму тимчасового адміністративного регулювання цін; надання тимчасової бюджетної дотації. Зерно, згідно з у Законом – це плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей. За цільовим призначенням воно є таких видів: зерно продовольче, зерно, що використовується для переробки та виготовлення харчових продуктів, зерно технічного призначення – зерно для промислової переробки та інші продукти (спирт, крохмаль, медичні препарати та інші). Зерно фуражне – зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці у вигляді комбікормів, дерті тощо. Ринок зерна в ньому визначений як система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням. Комплекс виробничих і невиробничих формувань, які забезпечують умови виробництва зерна, його заготівлі, зберігання, переробки, реалізації, страхування, кредитно-фінансові та інші послуги формують інфраструктурі ринку зерна. Відповідно до ст. 5 Закону суб’єктами ринку зерна є: суб'єкти виробництва зерна; суб’єкти зберігання зерна; Аграрний фонд та інші суб’єкти державних заставних закупівель зерна та державної аграрної інтервенції; акредитовані біржі; фонд аграрних страхових субсидій України та інші суб’єкти державного регулювання ринку страхування сільськогосподарської продукції; інші суб’єкти господарювання, які діють на ринку зерна; суб’єкти виробництва зерна є власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна; суб’єктами зберігання зерна є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства та інші суб’єкти виробництва зерна, які зберігаю його у власних або орендованих зерносховищах. Такі суб’єкти відповідно до укладених договорів із суб’єктами ринку зерна гарантують забезпечення якості та дотримання нормативів природних втрат зерна протягом терміну його зберігання; суб'єкти заставних закупівель зерна сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Аграрний фонд та інші суб’єкти державних заставних закупівель зерна. Державну аграрну інтервенцію у даному випадку здійснюються також склади, Аграрний фонд та інші суб’єкти державної аграрної інтервенції, визначені законодавством; акредитовані біржі як суб’єкт ринку зерна – товарні біржі, яким надано відповідним державним органом висновок про їх відповідність щодо надання послуг з укладення біржових угод купівлі-продажу зерна та продуктів його переробки та інші суб’єкти господарювання, які діють на ринку зерна. Відповідно до ст. 18 Закону суб’єктам ринку зерна гарантується вільно розпоряджатися власними ресурсами зерна та продуктами його переробки, укладати угоди щодо їх продажу, у тому числі на експорт, брати участь у формуванні зернових ресурсів України. Забороняється, крім випадків, визначених законами України, встановлювати обмеження у переміщенні зерна та продуктів його переробки. З метою визначення обсягів зерна для розподілу за цвілевим призначенням ст. 19 Закону запроваджено його декларування. Під декларуванням розуміється діяльність суб'єктів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходиться на зберіганні інформація про власників зерна є конфіденційною і при декларуванні зерна не розголошується. Порядок декларування зерна суб'єктами зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.20-7 р. №554. Декларації подаються щомісяця: зерновими складами – щодо обсягів зерна державного продовольчого резерву державного резервного насіннєвого фонду, регіональних ресурсів, іншого зерна, що знаходиться на зберіганні (крім зерна, закладеного до державного матеріального резерву); суб'єктами виробництва зерна – щодо обсягів власного зерна, що зберігається ними у власних або орендованих зерносховищах. Залежно від обсягів задекларованого зерна і державних потреб визначаються зернові ресурси та такі їх види. Ресурси зерна державного інтервенційного фонду. Формування обсягів зерна до цього фонду здійснюється Аграрним фондом шляхом укладення договорів купівлі-продажу на аграрній біржі, а порядок його використання визначається законодавством. Реалізація зерна державного продовольчого резерву за необхідності його поновлення узгоджується із Кабінетом Міністрів України. Ресурси зерна державного насіннєвого страхового фонду формуються за рахунок коштів державного бюджету в межах визначеного Кабінетом Міністрів України обсягу. Формування ресурсів цього фонду та його використання здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до Закону України від 26.12.2002 р. «Про насіння і садивний матеріал» та Порядку формування, зберігання та використання державного резервного насіннєвого фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2003 № 977. Регіональні ресурси зерна формуються шляхом укладення договорів акредитованих біржах за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя в межах визначених ними обсягів. Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фуражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забезпеченості ним. У разі недостатнього рівня забезпеченості зерном вони формують свої регіональні ресурси на конкурентних засадах через акредитовані біржі. За наслідками перевірки, відповідно до Порядку видачі сертифіката якості зерна та продуктів його переробки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. №848 «Держконтрольсільгосппрод видає сертифікат якості на партію зерна та продуктів його переробки, що зберігаються в окремій складській місткості або транспортуються в окремому транспортному засобі (залізничному вагоні, морському або річковому судні, критому автомобілі та інших засобах), а також контейнері. Захист прав споживачів та суб’єктів ринку зерна щодо їх забезпечення якісним зерном і, відповідно, продуктами його переробки, встановлення показників якості забезпечується правовим інститутом державного контролю за якістю. Державний контроль за якістю у цій сфері покладається на спеціально уповноважені Кабінетом Міністрів України державні органи контролю за якістю зерна та продуктів його переробки інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції. Спеціально уповноваженим органом у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки згідно з Положенням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2009 р. №849, є Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Держконтрольсільгосппрод). Зерно, згідно зі ст. 24 Закону підлягає зберіганню. До суб’єктів зберігання зерна належать зернові склади та суб'єкти виробництва зерна. Останні декларують лише обсяги власного зерна, яке зберігається ними у власних або орендованих зерносховищах. Зернові склади мають подавати декларацію щодо обсягів зерна державного продовольчого резерву, державного насіннєвого фонду, регіональних ресурсів, іншого зерна, що перебуває на зберіганні, крім зерна, закладеного до державного матеріального резерву. У разі коли суб’єкт виробництва зерна немає власного зерносховища, він зберігає зерно на зерновому складі згідно з договором складського зберігання. Зерновий склад є юридичною особою, що має на праві власності зерносховище (спеціально обладнане приміщення, будівлю) для зберігання зерна та сертифікат на відповідні послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки. Видача сертифіката на такі послуги. Проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2003 р. №510 «Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно». Воно зберігається на платній основі спеціально уповноваженим державним органом у сфері державного контролю за якістю зерна продуктів його переробки. Порядок видачі зазначеного сертифіката і перелік документів, що подаються для його одержання, строк дії такого сертифіката та механізм зарахування до державного бюджету коштів, які надійдуть в результаті внесення плати за його видачу, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики. Рішення про видачу або відмову у видачі сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки приймається протягом тридцяти днів після надходження необхідних для видачі сертифіката документів. Якщо після закінчення зазначеного строку не буде прийнято рішення про видачу або відмову у видачі сертифіката, послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки, що надаються суб'єктом зберігання зерна, вважаються сертифікованими. Підставою для відмови у видачі сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки є: подання суб'єктом зберігання зерна необхідних документів не в повному обсязі; невідповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки правилам і технічним умовам зберігання зерна та продуктів його переробки. Підставою для анулювання сертифіката відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки є недотримання правил і технічних умов зберігання зерна та продуктів його переробки у процесі надання таких послуг. За таких умов зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи. Договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма його затверджується Кабінетом Міністрів України. За цим договором зерновий склад зобов'язується за плату,зберігати зерно, що передане йому суб'єктом ринку зерна за плату та зберігати його. Договір може передбачати, що зерновий склад має право розпоряджатися зерном (або його частиною). Укладається в письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття зерна на склад посвідчене відповідним документом. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. При прийманні зерна на зберігання зерновий склад зобов'язаний здійснити аналіз його якості. Він зобов'язаний вживати усіх заходів, передбачених Законом, нормативно-правовими актами, договором, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання. Кожна із сторін договору складського зберігання при відвантаженні зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням аналізу якості, несе сторона, що зажадала перевірки. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого у договорі складського зберігання зерна. Якщо строк зберігання зерна договором не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Плата за зберігання зерна, строки її внесення відповідно до ст. 28 Закону встановлюються договором. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, то він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором може бути передбачено безоплатне зберігання зерна. Граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету, встановлює Кабінет Міністрів України, з врахуванням пропозицій Мінагрополітики. Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у цей строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору складського зберігання зерна (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зерновому складу, якщо інше не передбачено договором. Згідно зі ст. 31 Закону поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно у зернового складу після закінчення строку його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний письмово за сім днів до закінчення строку зберігання попередити поклажодавця про закінчення строку та запропонувати термін витребування зерна. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, зерновий склад має право продати його на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, у тому числі його витрат щодо продажу зерна. Зерновий склад зобов'язаний повернути поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, зерно у стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження зерна, прийнятого на зберігання, зерновий склад несе відповідальність на підставах, передбачених законодавством. Щодо зерна, прийнятого на зберігання після того, як настав обов'язок поклажодавця взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою, нестачею чи пошкодженням зерна відповідно до ст. 34 Закону відшкодовуються зерновим складом: за втрату та нестачу зерна – у розмірі вартості втраченого або такого, що його не вистачає, зерна; за пошкодження зерна – у розмірі суми, на яку знизилася його вартість. У разі, коли внаслідок пошкодження якість зерна змінилася настільки, що воно не може бути використано за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від нього і зажадати від зер­нового складу відшкодування вартості цього зерна. Зерновий склад зобов'язаний за першою вимогою поклажодавця (володільця складського документа) повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився, з відшкодуванням зерновому складу витрат, спричинених достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено договором складського зберігання. Зерновий склад на підтвердження прийняття зерна такий склад видає один із таких документів: подвійне складське свідоцтво; просте складське свідоцтво; складська квитанція. Подвійне складське свідоцтво відповідно до ст. 38 Закону складається з двох частин – складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково зазначені: найменування та місцезнаходження зернового складу, що прийняв зерно на зберігання; поточний номер складського свідоцтва за реєстром складських документів складу; найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято зерно на зберігання, а також місцезнаходження (місце проживання) такої особи; найменування та кількість прийнятого на зберігання зерна, а за необхідності – якісні характеристики зерна; строк, на який прийнято зерно на зберігання, якщо такий строк встановлюється, або ж вказівка, що зерно прийнято на зберігання до запитання, у межах дії сертифіката на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, виданого зерновому складу; розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок оплати зберігання; дата видачі складського свідоцтва; підпис уповноваженої особи та печатка зернового складу. Якщо зерно приймається на зберігання зі знеособленням, то в обох частинах подвійного складського свідоцтва на зерно робиться відповідний запис. У разі отримання кредиту за заставним свідоцтвом обидві частини подвійного складського свідоцтва на зерно повинні містити найменування (ім'я) і місцезнаходження (місце проживання) юридичної особи (громадянина), що видала кредит, дату видачі й розмір кредиту, умови, на яких він виданий, і підпис уповноваженого працівника юридичної особи (громадянина), завірений печаткою юридичної особи (нотаріусом). Термін видачі кредиту не повинен перевищувати терміну зберігання зерна. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є подвійним складським свідоцтвом. Володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися зерном, що зберігається на зерновому складі. Володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися зерном, але це зерно не може бути взяте із зернового складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом. Володілець лише заставного свідоцтва має право вимагати від особи, яка отримала кредит (першого надписувана), повернення всієї суми боргу та процентів, а також застави на зерно на суму відповідно до суми кредиту та процентів за користування ним. У разі застави зерна відмітка про це робиться на складському свідоцтві. Він також має право на одержання грошових коштів, які були внесені зерновому складу володільцем складського свідоцтва при отриманні зерна, у разі коли зерно було видано зерновим складом в обмін на відповідне складське свідоцтво. При отриманні грошових коштів право вимоги до першого надписувана заставного свідоцтва закінчується. Якщо закінчився термін погашення кредиту, зазначеного у заставному свідоцтві, зерновий склад зобов'язаний продати зерно у порядку, встановленому законодавством для продажу заставленого зерна, за письмовою вимогою володільця заставного свідоцтва. Просте складське свідоцтво видається на пред'явника із обов’язковим записом у ньому про це. Володілець простого складського свідоцтва має право розпоряджатися зерном, що зберігається на зерновому складі. При цьому до передачі зерна прирівнюється передача простого складського свідоцтва. Таке свідоцтво передається шляхом вручення його новому володільцеві. Застава зерна, зданого на зберігання за простим складським свідоцтвом, здійснюється шляхом передачі заставодавцю цього свідоцтва за передавальним написом (індосаментом). На вимогу боржника йому може бути виданий дублікат простого складського свідоцтва з поміткою про заставу. У разі застави зерна, зданого на зберігання за простим складським свідоцтвом, до простого складського свідоцтва застосовуються правила, встановлені для заставного свідоцтва, а до дубліката простого складського свідоцтва – правила, встановлені для складських свідоцтв. Якщо зерновий склад приймає зерно на зберігання без видачі простого або подвійного складського свідоцтва, то для підтвердження прийняття зерна на зберігання він повинен видати складську квитанцію. Істотні дані складської квитанції встановлюються Кабінетом Міністрів України. Зерновий склад видає зерно володільцеві складського і заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) не інакше як в обмін на обидва свідоцтва разом. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але вніс суму боргу за ним, зерновий склад видає зерно в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом з ним документа, що підтверджує сплату суми боргу за заставним свідоцтвом. Зерновий склад, що видав зерно володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва та не вніс суми боргу за ним, несе відповідальність перед володільцем заставного свідоцтва за платіж усієї суми, забезпеченої за ним. Володілець складського і заставного свідоцтва має право вимагати видачу зерна частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на зерно, що залишилося на зерновому складі. Зернові склади ведуть реєстр складських документів на зерно. Вимоги до реєстру складських документів на зерно та порядок його ведення визначені постановою Кабінетом Міністрів України від 17.11.2004 р. №1569 «Про ведення реєстру складських документів на зерно та зерна прийнятого на зберігання». Складське та заставне свідоцтво можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами (індосаментами). Індосамент повинен містити найменування юридичної особи або ім'я громадянина та її місцезнаходження (його місце проживання), що стали новими утримувачами складського свідоцтва або заставного свідоцтва, дату здійснення індосаменту і підпис уповноваженого працівника юридичної особи (громадянина), завірений печаткою юридичної особи або нотаріусом. Порядок здійснення передавальних написів (індосаментів) визначається законодавством України про цінні папери. Після видачі зерна володільцям складських документів на зерно зернові склади повинні погасити прийняті складські документи на зерно шляхом відмітки на складському документі – «погашено». Погашені складські документи на зерно в повторний обіг не допускаються і виключаються з реєстру складських документів на зерно, про що робиться відповідний запис. Погашені складські документи зберігаються зерновим складом протягом трьох років. Основний реєстр складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання (надалі – основний реєстр), є електронною базою даних, що формується на основі інформації реєстрів, які ведуться на зернових складах (надалі – реєстр зернового складу), через електронну мережу. Реєстр зернового складу ведеться в електронному вигляді та у письмовій формі (книга реєстрації). Інформація в електронному реєстрі та книзі реєстрації повинна бути ідентична. Форму і порядок ведення електронного реєстру та книги реєстрації затверджує держатель реєстру яким є державне підприємство «Держреєстри України», що належить до сфери управління Мінагрополітики: має доступ до бази даних реєстру і відповідає за її збереження; поставляє реєстраторам засоби програмного забезпечення для ведення реєстру в електронному вигляді; видає установам, організаціям та підприємствам дозвіл на користування інформацією, що міститься в V основному реєстрі, а також витяги з нього. Реєстратором є зерновий склад, який виконує функції відповідно до договору з адміністратором основного реєстру і передає інформацію для внесення до основного реєстру, а також видає власникам зерна витяги з реєстру зернового складу. Форма бланків та порядок видачі витягів з реєстру встановлюються держателем реєстру. Інформація, внесена до основного реєстру та реєстру зернового складу, повинна зберігатися не менш як три роки після закінчення строку зберігання зерна. Користування основним реєстром та реєстром зернового складу здійснюється шляхом видачі витягів на бланках та/або надання можливості для доступу до певної частини електронної бази даних відповідного реєстру. Підключення до цієї бази даних здійснюється адміністратором основного реєстру на підставі договору з користувачем. Державним органам видаються витяги з основного реєстру та реєстру зернового складу на підставі запитів, зроблених у зв'язку із здійсненням ними своїх повноважень, що визначені законодавством. За підключення до електронної бази даних відповідного реєстру та видачу витягів з основного реєстру та реєстру зернового складу справляється плата, розміри якої встановлюються держателем реєстру. Державні органи звільняються від плати за видачу їм зазначених витягів. Кошти, що надходять від внесення записів до реєстру зернового складу і змін до них, видачі витягів з основного реєстру та реєстру зернового складу і підключення до електронної бази даних відповідного реєстру, зараховуються на рахунок адміністратора основного реєстру і використовуються лише для за­безпечення ведення реєстрів. § 5. Правове регулювання заставної закупівлі та інтервенційних операцій із зерном Реальним засобом державної підтримки розвитку зерна є заставна закупівля та інтервенційні операції із зерном. У Законі «Про державну підтримку сільського господарства України»» заставна закупівля – це передбачена як гарантована державою закупівля зерна у сільськогосподарських товаровиробників за бюджетні кошти на певний період та його зберігання протягом певного строку, з правом витребувати це зерно. Для цілей державної заставної закупівлі є об’єкти державного цінового регулювання, які не пізніше ніж за 30 календарних днів до початку маркетингового періоду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінетів Міністрів України від 21.01.2009 р. №33 «Про затвердження переліків державного цільового регулювання з визначенням періодів такого регулювання у 2009-2010 роках» об’єкти державного цінового регулювання встановлені такі на період з 01.07.2009 р. до 30.06.2010 роках встановлено такі об’єкти державного цінового регулювання пшениця тверда, пшениця м’яка, жито озиме, жито ярове, ячмінь, борошно пшеничне, борошно житнє, цукор – пісок (буряковий). На кожний вид сільськогосподарської продукції (товару), який є об’єктом цінового регулювання, Кабінетом Міністрів України встановлюються мінімальні закупівельні та заставні ціни за тонну зерна. Державні заставні закупівлі зерна відповідно проводить Аграрний фонд. Відповідно до ст. 9 цього Закону він є державною бюджетного спеціалізованою організацією, уповноваженою Кабінетом Міністрів України проводити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України. Утворений постановою Кабінету Міністрів України від 06. 07.2005 р. №543, якою також затверджене Положення про Аграрний фонд. У своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України», іншими законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, наказами Мінагрополітики та Положенням. Основними завданнями Фонду є: проведення цінової політики в агропромисловому секторі економіки у межах, визначеним законом; виконання від імені держави функції кредитора на період дії режиму заставних закупівель окремих об'єктів державного цінового регулювання; виконання бюджетних програм, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік; формування державного інтервенційного фонду об'єктів державного цінового регулювання виключно для здійснення товарних та фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку. Відповідно до поставлених завдань Аграрний фонд здійснює наступні види діяльності: Здійснює товарні або і фінансові інтервенції на організованому аграрному ринку України, використовуючи найкращу кон'юнктуру біржового ринку, що склалася протягом періоду державного цінового регулювання. Продає або купує на аграрній біржі об'єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву. Він має виключне право на придбання та. продаж об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву, а також на продаж об'єктів державного цінового регулювання, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону. Разом з цим не може здійснювати спекулятивні операції придбавати і продавати товарні деривативи (крім форвардів), а також придбавати або продавати об'єкти державного цінового регулювання поза організованим аграрним ринком. Аграрний фонд самостійно приймає рішення про здійснення фінансових чи товарних інтервенцій виходячи з положень цього розділу, а також разі, необхідності виступає стороною біржових договорів (контрактів). Згідно з режимом державних заставних закупівель Аграрний фонд (надалі – кредитор) надає бюджетну позику виробнику зерна, яке є об'єктом державного цінового регулювання (надалі – позичальник), під заставу такого об'єкта, що оформлюється переданням кредитору подвійного складського свідоцтва. Стандартна форма кредитного договору розробляється Аграрним фондом та затверджується центральним органом виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики. Розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків вартості застави, розрахованої, виходячи з розміру встановленої мінімальної закупівельної ціни. Вона надається на строк встановлений сторонами, який не може перевищувати строк одного маркетингового періоду. Пролонгації та дисконтування (списання) основної суми та процентів не припускаються. Основна сума бюджетної позики та плата за її використання погашається єдиним платежем у строк, визначений у кредитному договорі. Дозволяється дострокове погашення суми бюджетної позики та пропорційне погашення плати за її використання або їх частини. При повному погашенні основної суми бюджетної позики та плати за її використання, у тому числі достроковому, позичальнику повертається просте чи подвійне складське свідоцтво (складська квитанція), а зерно звільняється з-під режиму застави. Якщо основна сума бюджетної позики та/або плата за її використання не погашається позичальником у строк, встановлений кредитним договором, то з такого моменту: предмет застави переходить у власність держави та зараховується до складу державного продовольчого резерву за цінами, що діяли на момент оцінки такого предмета застави; зобов'язання між сторонами договору вважаються повністю виконаними (у тому числі щодо плати за користування бюджетною позикою та повернення її основної суми); обов'язок з оплати вартості подальшого зберігання колишнього об'єкта застави переходить на кредитора; кредитор набуває прав вигодонабувача за договором страхування такого колишнього об'єкта застави. Відшкодування витрат із сертифікації, доставки, зберігання, відвантаження, обробки, переробки та страхування предмета застави, а також його реєстрації у державному реєстрі застав здійснюється позичальником за власний рахунок. Після передачі об'єкта застави до державного продовольчого резерву витрати з його подальшого зберігання відшкодовуються Аграрним фондом. Бюджетна позика у межах режиму державних заставних закупівель не може бути надана особі, яка: має непогашений податковий борг із загальнодержавних податків, зборів (обов'язкових платежів), включаючи внески до Пенсійного фонду України чи відрахування до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (крім розстрочених або відстрочених відповідно до закону); має прострочену заборгованість за будь-якими видами бюджетних або за іншими кредитами (позиками), гарантованими державою; перебуває у процесі санації, банкрутства або ліквідації; має прострочену заборгованість з виплати орендованої плати за земельні паї, орендовані у фізичних осіб – їх власників; не є сільськогосподарським підприємством. Порядок здійснення заставних закупівель встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2008 р. №705 «Про запровадження режиму державних заставних закупівель» цією постановою зобов’язано Аграрний фонд запровадити режим державних заставних закупівель зерна. Для їх проведення п. 2 затверджено Порядок надання бюджетних позик із застосуванням режиму державних заставних закупівель зерна (надалі – Порядок).               содержание   ..  338  339  340   ..