МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Пункт (k) Додатку І прямо передбачає в якості забороненої субсидії "Надання Урядом (або спеціальною установою, що ним контролюється або діє від імені Уряду) експортних кредитів за ставками, нижчими за ті, які мали б фактично сплачуватись за використання таким чином залучених фондів (або сплачувалися б, якщо були б залучені на міжнародних фінансових ринках для отримання кредитів з тими же терміном погашення та іншими умовами та визначеними у тій же валюті, як і експортний кредит), або оплату Урядом всіх або частини витрат, понесених експортером чи фінансовою установою в наслідок отримання кредитів тією мірою, якою такі заходи використовуються для забезпечення суттєвих переваг щодо умов експортного кредиту."
Однак заборона такої субсидії підлягає застереженню, що міститься у частини другій пункту (k):
"За умови однак, якщо Член СОТ є стороною міжнародної угоди щодо офіційних експортних кредитів, що надаються за державної підтримки, у якому сторонами є принаймні дванадцять Членів-засновників цієї Угоди станом на 1 січня 1979 року, (або зобов’язань його наступника, яке затверджено Членами-засновниками), або якщо на практиці Держава-член застосовує положення щодо відсоткової ставки відповідної угоди, практика надання експортних кредитів, що відповідає з названими положеннями не вважається експортною субсидією, що заборонена цією Угодою."
Проект Закону не передбачає можливості визначення чистих відсоткових ставок по експортним кредитам через прив’язку до базових комерційних ставок в сенсі Угоди ОЕСР. Відповідно, немає підстав вважати, що така прив’язка буде впроваджена.
Висновок: немає підстав вважати, що названий захід може бути захищений шляхом застосування другої частини пункту (k) Додатку І до Угоди про субсидії. Також за відсутності норм законодавства, що конкретизують порядок застосування заходів, передбачених проектом Закону, відсутні можливості запобігти їх несумісності з Угодою про субсидії, оскільки неможливо довести на даному етапі, що перевага в сенсі пункту (k) Додатку І до Угоди не є "суттєвою".
4.
Чи відповідає нормам ГАТТ/СОТ щодо субсидій запровадження часткової компенсації відсоткової ставки за рахунок державного бюджету за кредитами, що надаються іноземним покупцям під зобов’язання закупівлі ними українських товарів?
Відмінність цієї правової конструкції від розглянутої вище полягає в тому, що отримувачем переваги є іноземний покупець, який взяв зобов’язання закупівлі ним українських товарів. Однак цей факт не впливає на висновок, що бенефіциаром такого заходу є національний виробник (експортер). Відповідно, такий захід підпадає під дію Статті 3 Угоди про субсидії (див. наведене вище обґрунтування невідповідності запровадження часткової компенсації відсоткової ставки за рахунок державного бюджету за кредитами, що надаються українським виробникам і експортерам для здійснення експортних операцій).
Висновок: запровадження часткової компенсації відсоткової ставки за рахунок державного бюджету за кредитами, що надаються іноземним покупцям під зобов’язання закупівлі ними українських товарів є забороненою субсидією в сенсі Статті 3 Угоди про субсидії та компенсаційні заходи Світової організації торгівлі.
5. Чи є запровадження системи страхування експорту та експортних кредитів із залученням коштів державного бюджету субсидією в сенсі Статті 1 Угоди про субсидії?
Проект Закону прямо визначає, що страхування експортних кредитів забезпечується із залученням коштів державного бюджету (статті 5 та 6). Незважаючи на те, що безпосередньо такою страховою діяльністю займатиметься уповноважений страховик, що діятиме в структурі Корпорації (стаття 5), яка не є безпосередньо органом Уряду, така система страхування відповідає поняттю "фінансового сприяння, що надається урядом" у формі забезпечення "послугами, крім загальної інфраструктури" в сенсі частини 1 Статті 1 Угоди про субсидії.
Відповідно залишається питання, чи надає такий захід пільгу. Для визначення цього необхідно з’ясувати, що саме має бути надано в наслідок вступу в дію названого заходу. Однак не викликає сумніву той факт, що названий захід фактично спричинить штучне заниження страхових резервів, які страховик зобов’язаний утримувати з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування.
Висновок:
страхування експортних кредитів із залученням коштів державного бюджету може вважатися субсидією в сенсі статті 1 Угоди про субсидії.
6. Чи є запровадження системи страхування експорту та експортних кредитів із залученням коштів державного бюджету забороненою субсидією в сенсі Статті 3 Угоди про субсидії?
Проект Закону прямо передбачає, що "Кабінет Міністрів України ... уповноважує страховика для здійснення експортного страхування" (стаття 5). Положення статті 6 проекту Закону безпосередньо обмежують (тобто обумовлюють) таке страхування експортними кредитами. Відповідно уповноважений страховик має право на залучення бюджетних коштів лише для страхування комерційних та некомерційних ризиків, пов’язаних із здійсненням зовнішньоекономічних договорів (контрактів) щодо експорту.
Висновок:
З огляду на прямий зв’язок, що існує між експортною операцією та пільгою, яку отримує уповноважений страховик, такий захід є субсидією, що юридично обумовлена здійсненням експорту та відповідно заборонена в силу Статті 3 Угоди про субсидії.
Такий висновок не залежить від того факту, що пільга надається особі, яка безпосередньо не здійснює експорту (це не стосується страхування експортних кредитів, наданих іноземному покупцеві, оскільки в цьому випадку наявний експорт послуги), оскільки така пільга прямо обмежена у застосуванні експортними кредитами.
Узагальнюючий висновок:
1. Запровадження часткової компенсації відсоткової ставки, як це визначено в проекті Закону, є забороненою субсидією відповідно до вимог Статті 3 Угоди про субсидії та компенсаційні заходи.
2. Немає підстав вважати, що названий захід може бути захищений шляхом застосування другої частини пункту (k) Додатку І до Угоди про субсидії. Також за відсутності норм законодавства, що конкретизують порядок застосування заходів, передбачених проектом Закону, відсутні можливості запобігти їх несумісності з Угодою про субсидії, оскільки неможливо довести на даному етапі, що перевага в сенсі пункту (k) Додатку І до Угоди не є "суттєвою".
3. Страхування експортних кредитів із залученням коштів державного бюджету є субсидією, що юридично обумовлена здійсненням експорту, та відповідно заборонена в силу Статті 3 Угоди про субсидії.
7.Вдосконалення структури українського експорту
Сприяння ефективній реалізації експортного потенціалу України є одним з найважливіших елементів державної промислової і структурної політики. Зіставлення технологічної структури експорту з України та світового експорту засвідчує істотне відставання України в сфері експорту високотехнологічної продукції – її питома вага є майже на порядок нижчою, ніж в середньому у світі і практично не збільшилася за останні сім років Замість високотехнологічної продукції Україна постачає на світовій ринок товари низького ступеня готовності, так звану технологічну "сировину" та середньотехнологічну продукцію машинобудування, одночасно закупаючи дорогі готові зарубіжні технології, що потребує супутнього придбання дорогих додаткових послуг (монтаж устаткування і його наступне технічне обслуговування).
Сировинна спрямованість українського експорту, в якому продукція недорогоцінних металів та виробів з них займає 42,2 %, механічне обладнання; машини та механізми – 10,1 %, мінеральні продукти – 8,7 %,робить українську економіку уразливою і залежною від світової кон’юнктури цін. Тому, зберігаючи присутність України на традиційних сегментах ринків експортної продукції, життєво необхідно забезпечити нарощування об'ємів українського експорту продукції з високою часткою доданої вартості. Відтак пошук ефективних механізмів та інструментів вдосконалення структури українського експорту та розширення присутності українських товаровиробників в секторі торгівлі середньо- та високотехнологічною продукцією стає першочерговим завданням економічної політики держави.
Вдосконалення структури українського експорту може відбуватися за трьома основними напрямами:поступове підвищення ступеня переробки сировинних ресурсів; розширення номенклатури продукції, що вивозиться, насамперед, за рахунок готових виробів; розвиток і зміцнення високотехнологічного компоненту українського експорту. Стимулювання розвитку експорту у вказаних напрямах може відбуватися як через формування сприятливого макроекономічного клімату, так і через створення спеціальних стимулів до експорту, а саме:
підтримання конкурентоспроможного реального курсу валюти, що формує адекватні цінові стимули, та вжиття заходів щодо компенсації можливого негативного впливу на експорт зміцнення національної валюти;
полегшення доступу до імпортних складових, необхідних для експортного виробництва через усунення/зниження імпортних тарифів, створення системи відшкодування імпортного мита або розвиток вільних експортних зон, вдосконалення страхового законодавства України з метою створення механізму страхування експортних поставок і кредитів;
поліпшення інфраструктурної (дороги, порти, електропостачання) та соціальної бази (кваліфікована робоча сила), надання інформаційно-консультативних послуг, сприяння виставково-ярмарковій діяльності національних фірм за кордоном, субсидування науково-дослідних робіт.
Хоча формування сприятливого макроекономічного клімату більшою мірою відповідає практиці країн з розвинутою економікою і правилам регулювання торгівлі, розробленими СОТ, проте поточна ситуація в Україні не дозволяє швидко провести необхідні макроекономічні перетворення. В умовах прискорення інфляційних процесів девальвація національної валюти як засіб стимулювання вітчизняного експорту стає вкрай небажаною через її інфляційні наслідки. В цих умовах посилюється доцільність застосування спеціальних стимулів розвитку експорту.
У зарубіжних країнах використовуються різні системи підтримки національного експорту, які набули належного інституційного оформлення через спеціальні організації, завданням яких є підтримка розвитку експорту, починаючи з інформаційної підтримки і закінчуючи прямим фінансуванням. Їхні відмінності обумовлені специфічними рисами економічної та інституційної структури країни і тенденціями її розвитку на певному етапі.
За експертними оцінками, на фінансову підтримку експорту в розвинених країнах витрачається в середньому 0,35% ВВП (в Росії – 0,15 % від ВВП). За підрахунками, наведеними в доповіді Міністерства економічного розвитку Росії "Про хід реалізації рішень уряду Російської Федерації", приріст обсягів експорту перевищує обсяг його підтримки в 1,9 разу з подальшим мультиплікативним ефектом. Експерти ОЕСР оцінюють вплив прямих іноземних інвестицій у розвиток експорту на зростання торгівлі як двократний з уточненням, що для країн, що розвиваються, цей показник може бути іще вищим. В середньому співвідношення додаткового експорту до обсягу фінансової підтримки становить 2,3. Таким чином, державні заходи щодо підтримки експорту характеризуються високими показниками ефективності. Тому у промислово розвинутих країнах основна увага приділяється розвитку системи страхування ризиків експортної діяльності за державної підтримки у рамках міжнародних актів і нормативів, затверджених СОТ та ОЕСР.
В Україні створення ефективної системи сприяння розвитку і реалізації експортного потенціалу повинне здійснюватися на основі врахування об'єктивних змін в геоекономічній і геополітичній ситуації за вступу нашої країни до СОТ та активізації процесів євроінтеграції, а також відповідно до міжнародних правових норм і правил торгівлі
Виходячи з досвіду інших країн світу, основними напрямами розвитку системи державної підтримки експорту в Україні мають стати:
використання бюджетних форм підтримки національних експортерів, а саме:
кредитно-страхова підтримка розвитку високотехнологічних та інноваційних експортоорієнтованих виробництв;
надання податкових пільг виробникам – експортерам високотехнологічної продукції;
розробка і фінансування програм розвитку пріоритетних експортоорієнтованих проектів в рамках спеціально створених фондів;
адміністративно-організаційна підтримка національних виробників;
ухвалення міждержавних документів щодо координації єдиних принципів страхування ризиків, здійснення валютного і експортного контролю;
створення сприятливих умов для організації дво- та багатосторонніх торговельно-промислових палат, бізнес-центрів і представництв в країнах євро зони і СНГ.
Середзаходів державної підтримки експорту промислової продукції центральне місце має посісти фінансова підтримка, до якої належать експортні премії (субсидії) та фінансові пільги, що надаються урядом, або приватними фінансовими інститутами експортерам, зокрема:
субсидування процентних ставок за експортними кредитами;
гарантійна підтримка (державне гарантування політичних і довгострокових комерційних ризиків при проведенні експортних операцій);
довгострокове експортне кредитування.
В Україні система державної фінансової підтримки експорту знаходиться на недостатньому рівні розвитку. Механізм відшкодування ПДВ експортерам викликає численні нарікання, система страхування експортних кредитів практично відсутня. Лише обмежене коло банків надає такі послуги, насамперед, ВАТ Укрексімбанк. За високих темпів розвитку українського експорту
нагальної необхідності зміцнення існуючих та завоювання нових позицій на світових ринках чинних заходів фінансової підтримки експорту вочевидь недостатньо. За вступу до СОТ нерозвиненість системи державної підтримки українського експорту негативно позначатиметься на рівні захисту вітчизняних експортерів та може привести до зниження їх фінансової стійкості і платоспроможності.
Отже, невідкладним завданням слід визнати як вдосконалення діючих механізмів, так ухвалення кардинальних рішень щодо посилення фінансової підтримки вітчизняного експорту. Необхідність виконувати вимоги СОТ означає, що пряме економічне стимулювання експорту може здійснюватися тільки у формі:
субсидування (компенсації) процентної ставки українським експортерам промислової продукції;
страхування експортних кредитів у формі надання державних гарантій для забезпечення платіжних доручень урядів та експортно-кредитних агенцій іноземних країн, гарантії платіжних зобов’язань банка-агента (передусім, виділення державних гарантій за позиками Укрексімбанку, а також відшкодування його видатків у зв’язку з наданням ним авансових гарантій за контрактами українських експортерів);
забезпечення діяльності вітчизняних експортно-кредитних агенцій.
В процесі реалізації зазначених форм фінансової підтримки необхідно звернути увагу на наступні аспекти.
По-перше
,пункт "к" ілюстративного переліку заборонених субсидій]
встановлює, що, якщо країна-член СОТ є стороною міжнародної домовленості по офіційних експортних кредитах, або якщо застосовує на практиці положення про процентні ставки Угоди про основні умови експортних кредитів, що надаються за державної підтримки, діючої в рамках ОЕСР, то практика експортних кредитів, яка відповідатиме цим положенням, не розглядатиметься як експортна субсидія, заборонена Угодою. Країни, що практикують державну фінансову підтримку експорту за допомогою прямих кредитів/фінансування, рефінансування або у формі часткової компенсації процентної ставки, повинні застосовувати ставки, які будуть не нижчими за відповідні комерційні процентні ставки (CIRR), діючі на ринку. При цьому, згідно зі світовою практикою,
кожен випадок має розглядатися індивідуально і необхідна сума резервуватися у спеціальному фонді. Відшкодування відбувається тільки після оплати процентів по кредиту. Таким чином, державна підтримка українських експортерів у вигляді компенсації процентної ставки за експортними кредитами в межах мінімально дозволеної ставки кредитування з врахуванням валюти, що використовується, і терміну експортного кредиту, стане ефективним механізмом просування українських товарів на зовнішні ринки, що не суперечитиме зобов'язанням України в рамках СОТ.
Довідково
: ставки за експортними кредитами, які щомісячно переглядаються, на цей час складають 5,5-6,0 %. Тому якщо, наприклад, Укрексімбанк надає підприємству експортеру кредит в доларах під 10 % річних, то субсидування не більше як 4,0-4,5 % буде припустимим з позицій СОТ.
На наш погляд, в Україні доцільно розвивати такий механізм субсидування процентних ставок, за якого органи виконавчої влади на умовах спільного фінансування здійснюють розподіл бюджетних коштів і несуть відповідальність за їх цільове використання, а Міністерство економіки України проводить конкурсний відбір підприємств. Подібний механізм успішно реалізується в програмі підтримки малого бізнесу і сприятиме доступності і оперативності отримання експортерами державної допомоги.
По-друге
,страхування експорту, що здійснюється через надання державних гарантій за експортними кредитами, є не лише дозволеним, а й дешевшим інструментом фінансової підтримки, ніж пряме фінансування. Гарантії надаються банкам, що надають експортні кредити. Страхування покриває не тільки традиційні комерційні, але і політичні ризики та поширюється на широке коло товарів і країн. Цей механізм реалізується через спеціальні установи типу Ексімбанку (США), Департаменту гарантій експортних кредитів (Великобританія) або через приватні страхові компанії, які мають в своєму розпорядженні і державні кошти (Німеччина, Бельгія).
Механізм страхування експортних кредитів заснований на щорічному виділенні у державному бюджеті резервного фонду, призначеного для виплати страхових відшкодувань у разі нестачі власних активів страхувальника. Законодавчо встановлюється об'єкт
страхування, вказується перелік ризиків (на перших етапах це можуть бути лише комерційні – неплатоспроможність і банкрутство контрагента), категорії кредитного ліміту, відсоток власної участі страхувальника в покритті можливих збитків. За визначенням, частина гарантійного покриття може перетворитися на зовнішній борг іноземної держави перед Україною. Тому величина гарантійного покриття має визначатися залежно від категорії країни.
Беручи до уваги зарубіжний досвід (Фінляндії, Південної Кореї, Китаю, Росії, Казахстану та інших) для забезпечення високої ефективності державних гарантій необхідно спрямовувати їх на оптимізацію діяльності експортерів, передусім, високотехнологічної продукції, а не створювати для них "парникових" і демпінгових умов роботи на світовому ринку, що пригнічує ефективну конкуренцію. Тому при наданні державних гарантій за експортними кредитами слід уникати тривалої і забюрократизованої процедури, що вимагає великої кількості узгоджень між органами виконавчої влади, підприємствами-експортерами, банківськими структурами, (для отримання державної гарантії, наприклад, російському експортеру необхідно представити близько 30 документів, а банку, що кредитує експортера або імпортера, 60 документів.
Разом з тим для забезпечення ефективного функціонування системи державного гарантування експорту в Україні необхідно:
вдосконалити законодавчу базу з метою розвитку системи страхування комерційних ризиків при проведенні експортних операцій (у тому числі, в частині віднесення на собівартість страхових внесків);
встановити порядок надання державних гарантій на трирічний бюджетний період з можливістю їх коригування при ухваленні закону про бюджет на відповідний рік;
спрощувати механізми і процедуру надання державних гарантій, зменшувати перелік необхідних документів і скорочувати терміни їх розгляду;
щорічно переглядати і розширювати перелік іноземних держав, для експорту до яких промислової продукції здійснюється державна гарантійна підтримка;
налагодити систему оцінки проектів по значущості для українського експорту і можливості відновлення втрачених або заняття нових позицій на зарубіжних ринках;
визнати перспективним напрямом державної фінансової підтримки експортоорієнтовані науково-дослідні і експериментальні роботи, освоєння наукоємної і високотехнологічної продукції, закупівлі обладнання для розвитку експортного виробництва (термін кредитів визначається відповідно до терміну окупності проектів);
розглянути можливість першочергового надання кредитів на виробництво експортної продукції з тривалим циклом виготовлення, включаючи закупівлю сировини і матеріалів, які не виробляються в Україні;
наділити агента уряду (уповноважений банк) правом достатньо високої самостійності в ухваленні рішень за наданням фінансових гарантій (за чітко встановленими правилами);
стимулювати подальшу капіталізацію Укрексімбанку та інших державних банків, що займаються наданням експортних кредитів;
сприяти розвитку консалтингової інфраструктури, насамперед, компаній що надаватимуть інформаційні послуги експортерам, у т ч. збиратимуть інформацію про ділову репутацію підприємств.
На основі аналізу абсолютних показників і динаміки витрат на підтримку експорту в зарубіжних країнах можливо рекомендувати довести щорічні бюджетні асигнування на фінансову підтримку українського експорту до 0,3% від обсягу ВВП, розрахованого за підсумками року, який передує ухваленню держбюджету. Рекомендований показник обчислений як середня для 22-х країн питома вага (частина) чистих державних витрат на сприяння експорту в доданій вартості обробній промисловості. При цьому за можливості для України, яка відчуває гострий дефіцит в комерційному кредитуванні і страхуванні експорту, доцільно передбачити можливість застосування більш широкої бази розрахунків з використанням прогнозного показника ВВП поточного року.
Довідково
: Якби в бюджеті поточного року було передбачено виділення коштів у розмірі 1,5 млрд грн для гарантійної підтримки експорту промислової продукції і 500 млн. грн. для субсидування частини процентних ставок, що у сумі становить 0,85% загального обсягу бюджетних видатків, або 0,3 % ВВП 2007 року, то, за приблизними розрахунками, очікуваний ефект склав би2 млрд грн * 2,3 = 4,6 млрд грн або 0,91 млрд дол.
За даними Держкомстату України, обсяг експорту товарів і послуг за минулий рік становив 58,2 млрд дол. США. Відтак додатковий приріст експорту товарів і послуг у 2008 р. становив би 1,7%.
По-третє
,формування ефективної системи державної підтримки неможливо безекспортно-кредитних агенцій(ЕКА) – структур, що займаються страхуванням ризиків експортерів. Вони можуть існувати не лише у формі спеціалізованих державних агентств, але і у вигляді банків – державних, приватно-державних або приватних страхових компаній. Як правило, їхня ресурсна база формується за рахунок власних коштів, залучених коштів і коштів державних бюджетів.
Кредитування під гарантії ЕКА може здійснюватися за двома схемами: 1) кредит надається вітчизняному банку для фінансування цільового контракту вітчизняного експортера; 2) зарубіжний банк-кредитор надає прямий кредит вітчизняному експортеру під гарантії вітчизняного банку. Вибір конкретної схеми залежить від того, хто саме – банк або підприємство-експортер – користується більшою довірою у банку і ЕКА.
За експертними оцінками, в середньому діяльність ЕКА забезпечує додатково 12 % приросту експорту країни, а один додатковий долар бюджету ЕКА забезпечує в середньому приблизно 302 дол. додаткового експорту (при цьому є відмінність по регіонах – в ОЕСР відповідний показник дорівнює 160 дол. США).
На поточному етапі в Україні розвиток ЕКАстримують два чинники:
недосконала нормативно-правова база;
необхідність сплачувати страхові внески за рахунок прибутку (так, в межах проекту Укрексімбанку з розвитку експорту Всесвітній банк встановив маржу інвестиційних проектів на рівні не нижче 15 %. За такої норми прибутку з участі у системі кредитування виявилися виключеними деякі базові підприємства, у т.ч. металургійні).
Для пришвидшення процесу становлення і активізації діяльності вітчизняних ЕКА необхідно:
за рахунок коштів державного бюджету вже в наступному році сформувати Фонд страхування експортних кредитів;
розробити механізми залучення до системи надання державних гарантій відділень, філіалів і дочірніх банків українських банків за кордоном, що дозволить активніше використовувати зовнішні фінансові ресурси на користь українських підприємств експортерів;
розглянути можливість створення Державної корпорації страхування експортних кредитів і інвестицій як основного інституту розвитку і реалізації експортного потенціалу.
На наш погляд, реалізація наведених пропозицій сприятиме інтенсифікації процесу створення в Україні системи державної фінансової підтримки експорту, що дозволить:
сприяти диверсифікації української економіки та поліпшенню структури експорту;
поліпшити умови для активізації зовнішньої торгівлі вітчизняних підприємств і підтримати їх в конкурентній боротьбі з зарубіжними виробниками, агресивна експортна політика яких нині негативно позначається на позиціях українських експортерів;
наблизити інституційно-організаційні аспекти зовнішньоторговельної діяльності до світових стандартів;
активізувати процес інституційного розвитку вітчизняної фінансової системи – в процесі надання державної фінансової підтримки встановлюються загальні принципи, правила і традиції, яким повинні слідувати приватні компанії з своїми страховими і кредитними інструментами;
позбавити підприємства невластивих їм функцій кредитного менеджменту і стягнення боргів при настанні страхового випадку.
Технологічна структура експорту з України та світового експорту
| Найменування товарних груп |
Світовий експорт |
Експорт з України |
Світовий експорт |
Експорт з України |
| 2000 |
2008 |
| Сільськогосподарська продукція |
8,56 |
10,88 |
7,82 |
13,38 |
| Мінеральні продукти таенергетичні матеріали |
13,42 |
19,67 |
18,85 |
13,58 |
| Продукція промисловості |
72,79 |
67,06 |
68,33 |
71,94 |
| Металургія |
2,21 |
35,39 |
3,10 |
38,54 |
| Хімічна промисловість |
9,04 |
9,01 |
10,33 |
9,39 |
| Фармацевтична промисловість |
1,68 |
0,29 |
2,57 |
0,25 |
| Механічне обладнання; машини та механізми, транспортні засоби |
40,78 |
12,32 |
36,12 |
14,07 |
| Телекомунікаційне обладнання |
14,98 |
0,65 |
12,01 |
0,73 |
| Електронні прилади та офісне обладнання |
5,75 |
0,11 |
4,26 |
0,12 |
| Комп’ютерні технології |
4,46 |
0,47 |
4,50 |
0,53 |
| Інтегральні схеми і електронні компоненти |
4,77 |
0,07 |
3,25 |
0,08 |
| Текстиль |
2,46 |
0,87 |
1,81 |
0,64 |
| Одяг |
3,07 |
2,86 |
2,58 |
1,78 |
8. Досвід окремих зарубіжних країн в сфері державної фінансової підтримки експорту
Досвід агресивної політики сприяння експорту має Південна Корея(1961-1973 рр.), що проводилася одночасно із захистом в сфері імпорту. Жорсткий контроль над торгівлею і обмінним курсом поєднувався з послідовною фінансовою і промисловою політикою. Торговельна політика була спрямована на нарощування обсягів експорту, будучи достатньо нейтральною по відношенню до його структури. Експортери підтримувалися шляхом запровадження системи множинних валютних курсів, надання прямої фінансової допомоги, дозволу використовувати зароблену валюту на імпорт потрібних їм товарів, розширення можливостей брати кредити в іноземній валюті. Одночасно для корейських експортерів було встановлені послаблення щодо імпортного контролю, а також тарифні пільги.
Китайська корпорація страхування експортних кредитів(Sinosure) була створена за рішенням Держради КНР 18 грудня 2001 року. Це державне експортне кредитне агентство, що підтримує, насамперед, експорт машино-технічної і високотехнологічної продукції китайського виробництва шляхом страхування експортних кредитів. Володіючи статусом "політичної компанії", Корпорація відіграє роль інструменту реалізації державної політики в області стимулювання національного експорту виробів з високим ступенем доданої вартості. Джерелом її капіталу є Фонд страхування експортних кредитів, що формується за рахунок державного бюджету. Основні функції Корпорації включають: страхування короткострокових і середньо- і довгострокових експортних кредитів, страхування китайських інвестицій за кордоном, надання гарантій, стягнення комерційної заборгованості, оцінка кредитоспроможності торгових партнерів тощо.
У Фінляндії широкого поширення набула така форма державного стимулювання, як субсидування експортера, що передбачає надання державної допомоги на безвідплатній основі. Використовуються такі заходи щодо субсидування експорту: короткострокове фінансування експорту (здійснюється комерційними банками у вигляді звичайного банківського кредитування. Ставка за кредитами розраховується на основі базового відсотка Банку Фінляндії, до якого додається 0,25%);
кредитування експортером імпортера (комерційний експортний кредит). Цей вид фінансування не розповсюджується на торгівлю сільгосппродукцією, сировинними товарами, продукцією деревообробної промисловості, а також на реекспортні товари.
Спеціальною системою фінансування експортера є кредити на розвиток так званого нового експорту, які Банк Фінляндії став надавати з 1996 року. Умовою отримання такого кредиту є збільшення об'єму експорту підприємства
Середньо- і довгострокове кредитування експорту застосовується для експорту капіталомісткої продукції, пов'язаних з ним послуг і проектного експорту. Надаються кредити на комерційних умовах і пільгові кредити. Умови перших визначаються залежно від потреби клієнта і стану ринку. Кредит може надаватися як експортеру, так і покупцю або банку покупця і покривати до 100% від вартості контракту.
Однією з основних форм фінансування експорту Фінляндії є страхування експортних надходжень. Цією діяльністю займається "Валтіонтакуукеськус" (ВТК), "Центр державних гарантій" - організація в системі Міністерства торгівлі і промисловості. При експорті в країни ОЕСР гарантія, як правило, охоплює тільки комерційний ризик, при експорті в інші країни - як комерційний, так і політичний ризик.
Оскільки кредитний ринок Фінляндії характеризується відносною вузькістю, важливе значення для експортної промисловості мають міжнародні джерела довгострокових кредитів, що використовуються через відділення, філіали і дочірні банки фінських банків за межею. Основним джерелом коштів для Фінляндії є європейський ринок капіталів. Проте все більш помітне місце займають ринки капіталів Північної Америки (Нью-Йорк) і Азії (Сінгапур, Токіо).
В Казахстані існує Державна корпорація страхування експортних кредитів і інвестицій як один з інститутів розвитку в цілях сприяння реалізації Стратегії індустріально-інноваційного розвитку Республіки Казахстан на 2003-2015 роки, спрямованої на відхід від сировинної спрямованості держави і розвиток експортоорієнтованих виробництв в несировинному секторі економіки.
У Росії у 2003 році була розроблена і схвалена розпорядженням Уряду (14 жовтня 2003 р. № 1493-р.) Концепція розвитку державної фінансової (гарантійної) підтримки експорту промислової продукції в Російській Федерації. Зокрема Федеральним законом "Про федеральний бюджет на 2007 рік" було передбачено виділення 1 млрд. доларів США для гарантійної підтримки експорту промислової продукції та 3 млрд рубл. з метою субсидування частини процентних ставок.
Для отримання відшкодування встановлені такі умови:
експорт промислової продукції протягом не менше трьох років;·
спрямування кредитних ресурсів на здійснення експорту промислової продукції з високим ступенем переробки; ·
своєчасне виконання кредитних договорів;
відсутність простроченої заборгованості по обов'язкових платежах до федерального бюджету і до державних позабюджетних фондів.
В Україні Укрексімбанк виконує основні функції державної підтримки експорту промислової продукції (товарів, робіт, послуг), страхування експортних кредитів від комерційних і політичних ризиків, забезпечення фінансової і гарантійної підтримки експорту промислової продукції вітчизняних товаровиробників із залученням кредитних ресурсів міжнародних фінансових організацій та іноземних фінансово-кредитних установ.
Умови надання ним кредитів є стандартними:
Термін:від 1 до 5 років, у виняткових випадках до 7 років.
Валюта:долари США , євро та інші валюти залежно від валюти контракту і згоди банка-кредитора.
Кредит покриває:до 85% вартості зовнішньоторговельного контракту;
Авансовий платіж:до 15% вартості зовнішньоторговельного контракту сплачується імпортером на користь експортера за умовами контракту.
Відсоткова ставка:узгоджується з кредитором по кожному проекту окремо (рівень ставки залежатиме від кредитного рейтингу Позичальника та кредитного проекту).
Додаткові витрати:комісія за зобов'язання (близько 0,5 % річних), комісія за організацію/управління (разова, складає близько 0,5 % від суми кредиту), юридичні витрати (можливі, але не обов'язкові).
Страхова премія:її розмір встановлюється ЕКА країни-кредитора і залежить від країни імпортера, суми кредиту, терміну кредиту, предмету контракту тощо. Сплата страхової премії може бути здійснена за рахунок кредиту (повністю або частково), імпортером або за погодженням спільно з експортером.
9. Нетарифні бар'єри
Нетарифні бар'єри підрозділяються на три групи. 1. Міри, спрямовані на пряме обмеження імпорту з метою захисту визначених галузей національного виробництва: квоти (контингенти), ліцензії, компенсаційні збори, імпортні депозити, а також антидемпінгові і компенсаційні мита й ін. 2. Міри адміністративного характеру, що безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі, але приводять до аналогічного результату: митні формальності, технічні і санітарні стандарти і норми, вимоги до упакування і маркірування і т. п. 3. Інші міри, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі, але дія яких найчастіше приводить саме до цього результату.
Існує також розповсюджена класифікація нетарифних бар'єрів за механізмами дії, за якою вони підрозділяються на сім категорій: Паратарифні міри, до яких відносяться інші, крім мит, платежі, стягнуті при ввозі іноземних товарів: різні митні збори, внутрішні податки, спеціальні цільові збори. Офіційно ці міри приймаються не з метою регулювання зовнішньої торгівлі, але роблять на неї істотний вплив. Міри контролю за цінами, що націлені на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури і мита). Фінансові міри, що передбачають особливі правила здійснення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі. Кількісне регулювання, тобто встановлення кількісних обмежень на ввіз і вивіз товарів. Автоматичне ліцензування, тобто спостереження (моніторинг) за обсягами і напрямками товаропотоків. Державна монополія зовнішньої торгівлі в цілому або на окремі товари. Технічні бар'єри, тобто контроль за відповідністю імпортованих товарів національним стандартам, у тому числі якості і безпеки. Під квотами (контингентами) розуміються обмеження у вартісному або фізичному вираженні, що вводяться на імпорт або експорт товару у визначений період. У випадку встановлення квоти рівною 0 має місце ембарго, тобто заборона на імпорт або експорт. Квота може бути встановлена на рівні вище, ніж можливі імпорт або експорт. Тоді вона не є обмеженням, а служить тільки способом контролю за рухом того або іншого товару. Експортні квоти застосовуються рідко, тільки у випадку гострого дефіциту даної продукції в країні, а також для досягнення політичних цілей (дискримінаційний характер). Імпортні квоти застосовуються для захисту національного виробництва від іноземної конкуренції, скорочення безробіття, поліпшення платіжного балансу, контролю за рухом товарів.
Існують квоти глобальні, установлювані на імпорт визначеного товару з усіх або з групи країн, і сезонні. Наприклад, у США за допомогою квот регулюється імпорт деяких сортів сиру, шоколаду, бавовни, горіхів, морозива, кави, сталі й ін. Однією з різновидів квот є угоди про добровільне обмеження експорту, що поширюються на продукцію в основному галузей, що знаходяться в кризовому стані. "Добровільність" у цьому випадку відносна, тому що подібні угоди підписуються під натиском імпортерів. Обсяг експорту встановлюється за окремими видами товару на визначений період. До початку 90-х рр. близько 10% імпорту промислово розвинутих країн стримувалося угодами про "добровільне" обмеження експорту. Іншим різновидом квот є так називані тарифні квоти. У межах установлених квот товари імпортуються без стягування мит, а при імпорті понад даний ліміт стягуються високі мита. Наприклад, у США подібними мірами регулюється імпорт молока, риби, картоплі і деяких типів мотоциклів. Квоти звичайно розподіляються на основі ліцензій, що являють собою в даному випадку дозволи на експорт або імпорт. Вони видаються державою через спеціальні уповноважені відомства на проведення зовнішньоторговельних операцій із включеними у відповідні списки товарами. Основними видами ліцензій є: а) автоматична, або генеральна, ліцензія, по якій дозволяється безперешкодний ввіз або вивіз товару, включеного у відповідний список, протягом визначеного періоду; б) неавтоматична, або разова, ліцензія, по якій дозволяється імпорт або експорт визначеного товару з указівкою його кількості, вартості, країни походження або призначення, а в ряді випадків і митного пункту, через який повинний бути здійснений експорт або імпорт. Політика тієї або іншої країни в області ціноутворення може бути спрямована на підтримку внутрішніх цін на відносно високому рівні й у відносно стабільному стані порівняно з умовами світового ринку, наприклад, на підтримку визначеного рівня доходів виробників того чи іншого товару. Мита в даному випадку не є адекватним інструментом, тому що внутрішні ціни змінюються в залежності від змін світових цін. Для того, щоб цього уникнути, застосовують компенсаційні (зрівняльні) збори, величина яких дорівнює різниці між відносно низькою ціною даного товару за кордоном і його відносно високою ціною на внутрішньому ринку. Компенсаційні збори можуть використовуватися замість мит або разом з ними. Для них характерна майже автоматична змінюваність. Якщо внутрішні ціни постійні, а світові ціни змінюються, то і компенсаційні збори змінюються на величину зміни світових цін, але в зворотному напрямку. Цим вони відрізняються від мит, що є постійними під час їхньої дії. Крім того, якщо світові ціни стабільні, то від величини застосовуваних мит залежить внутрішня ціна, а при застосуванні компенсаційних зборів їхня величина залежить від внутрішньої ціни, тобто в першому випадку внутрішня ціна є функцією мит, а в другому випадку компенсаційний збір – функція внутрішньої ціни. Майже автоматична змінюваність компенсаційних зборів робить їх важким бар'єром для проникнення іноземних товарів на внутрішній ринок. Імпортні депозити – це внески визначеної суми на спеціальний рахунок у деякій пропорції до вартості імпорту. Через визначений час ці суми повертаються (без відсотків). У результаті в імпортерів виникають додаткові витрати, тому що їм звичайно приходиться брати кредит для депозитів. Прагнення компенсувати додаткові витрати приводить до зростання цін на імпортовані товари, а в кінцевому рахунку – до скорочення попиту і, відповідно, імпорту. Найчастіше імпортні депозити застосовуються для поліпшення ситуації в платіжному балансі за допомогою скорочення імпорту, наприклад наприкінці 60-х рр. подібна система застосовувалася у Великобританії. Охорона здоров'я і навколишнього середовища не є бар'єром у міжнародній торгівлі, але побічно може на неї впливати, коли до імпортованих товарів застосовуються особливі технічні вимоги, що спричиняє додаткові витрати, пов'язані зі зміною технології й одержанням відповідного сертифіката якості. До додаткових платежів відносяться різні адміністративні, митні, гербові, статистичні, прикордонні збори, що так само, як і мита, сприяють обмеженню імпорту. Вони застосовуються в тих випадках, коли використання мита політично невигідне, і встановлюються автономно, на відміну від мита, що, в основному, є договірними.48
У розвинутих країнах прийнято, що податки повинні застосовуватися так, щоб вони були нейтральними стосовно зовнішньої торгівлі, тобто імпортовані товари повинні обкладатися внутрішніми податками так само, як і національна продукція. Однак на практиці ця умова виконується далеко не завжди. Але навіть якщо умова нейтральності внутрішніх податків стосовно зовнішньої торгівлі виконується, виникає проблема подвійного оподатковування (при експорті і при імпорті), тобто конкурентоспроможність даного товару знижується. Загальноприйнято, що стягуються податки тільки в країні-імпортері, а оподатковування не може бути більшим, ніж оподатковування аналогічних національних товарів. Але в той же час експортні товари не можуть бути звільнені від податків у більшому ступені, ніж якби вони направлялися на внутрішній ринок. Ця проблема ускладнюється ще й тим. що повертаються тільки непрямі податки, а прямі не повертаються. Держава може установлювати валютні обмеження, тобто визначати спосіб використання валюти (примусовий продаж валюти державі і т.п.), а також зобов'язувати одержувати дозвіл на оплату у валюті. Наслідки ті самі, що і при кількісних обмеженнях. Способом "обходу" є клірингові угоди, зустрічна торгівля. Можуть застосовуватися й інші нетарифні обмеження зовнішньої торгівлі, наприклад, державна монополія зовнішньої торгівлі, вимога обов'язкового використання вітчизняної сировини, у результаті чого скорочується попит на імпортну сировину й ін. Під експортними субсидіями маються на увазі допомоги, переважно в грошовій формі, надані державою підприємствам для стимулювання експорту і підвищення конкурентоспроможності їхньої продукції на закордонних ринках шляхом надання їм можливості знижувати експортні ціни без скорочення прибутку. Розрізняють кілька видів субсидій: 1) прямі субсидії, безпосередньо виплачувані державою експортерові в трьох формах: виплата деякої суми у визначеній пропорції до експорту; повернення експортерові різниці між внутрішньою і світовою цінами, якщо перша вище фінансування державою деяких витрат експортера, наприклад, витрат на дослідження зовнішніх ринків, рекламу, транспорт і т. д.: 2) непрямі субсидії, що надаються у вигляді різних пільг з метою зниження витрат експортера або одержання їм додаткових доходів в інших сферах: податкові пільги (держава може надавати різні пільги по податку на прибуток, по прибутковому податку, по виплатах із заробітної плати; виключати деякі витрати із суми, що підлягає оподатковуванню; дозволяти прискорену амортизацію, повертати мита на імпортну сировину при подальшому експорті продукції, зробленої з цієї сировини); державне кредитування (держава може надавати кредити експортерам на пільгових умовах по відсотках і терміна, кредити закордонним державам для закупівлі товарів на вітчизняному ринку, а також здійснювати державне страхування експортних кредитів по знижених ставках. У цьому випадку держава бере на себе ризик неплатежу. Ризики в даному випадку бувають комерційними і політичними (неотримання платежу від імпортера, затримка постачання товару, зміна умов валютного і ліцензійного контролю в країні-імпортері, зміна курсу валют, експропріація, державний переворот і т. д.). У ряді країн для цих цілей створені спеціальні установи, наприклад, у США – Експортно-імпортний банк, у Великобританії – Департамент гарантій експортних кредитів. До цієї групи непрямих субсидій також відносяться різного роду пільги, що надаються в кредитній сфері, особливо коли в країні мають місце певні обмеження. Прямі субсидії мають занадто явний характер, що істотно підвищує імовірність прийняття країнами-імпортерами відповідних мір. Тому звичайно експортерам надаються непрямі субсидії. Субсидії є таким самим істотним елементом протекціонізму, як і мита, але якщо останні встановлюються для захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку з метою розширення виробництва в імпортозаміщюючому секторі економіки, то експортні субсидії – на зовнішньому. При наданні експортних субсидій збільшується випуск експортних товарів у результаті залучення ресурсів з галузей, що конкурують з імпортом. Економічні втрати виникають через те, що вартість випуску експортної продукції перевищує дохід від експортних продажів. Крім того, оскільки при наданні експортних субсидій збільшується відтік товарів із внутрішнього ринку на зовнішній, внутрішні ціни на експортні товари зростають. Споживачам доводиться також платити додаткові податки, що потрібні для фінансування експортних субсидій. Водночас експортні субсидії сприяють стабілізації внутрішнього ринку і можуть поліпшити становище країни в міжнародній торгівлі.
10. Експортні субсидії. компенсаційне імпортне мито
Для захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).
В Преамбулі до Угоди про сільське господарство однією з галузей, потребуючих прийняття країнами-членами конкретних зобов’язань названа експортна конкуренція, тобто надання експортних субсидій. Експерти вважають, що саме вони мають найбільш спотворюючий вплив на розвиток конкуренції на світових ринках сільськогосподарської продукції, деформують умови недискримінаційної торгівлі. Експортні субсидії надаються виробникам сільськогосподарської продукції для створення або підтримки конкурентних переваг на зарубіжних ринках.
Відомо, що ще в рамках ГАТТ вдалося розробити правила застосування субсидій щодо промислової продукції, аналогічні правила надання урядами субсидій у сільськогосподарському секторі не були приведені у відповідність до дисципліни ГАТТ. Угода про сільське господарство містить правила надання субсидій на сільськогосподарську продукцію.
Слід зазначити, що правила застосування експортних субсидійна сільськогосподарську продукцію і промислову відрізняються. Правилами ГАТТ з самого початку було заборонено застосування експортних субсидій на промислову продукцію розвиненими країнами. Угода про субсидії та компенсаційні заходи, яка була переглянута в ході Уругвайського раунду, поширила цю заборону і на промислову продукцію країн, що розвиваються. В той же час, вони мають восьмирічний перехідний період (до 1 січня 2003 року) для приведення практики застосування субсидій у відповідність із зобов’язаннями. Водночас, найменш розвинені країни і країни, що мають річний середньодушовий дохід менше 1000 доларів США поки що звільнені від цих зобов’язань.
Угода про сільське господарство вимагає від країн взяти зобов’язання скоротити їх застосування. В ході Уругвайського раунду члени СОТ домовились скоротити експортні субсидії до 2001 р. на умовах, що містяться в таблиці.
Таблиця
Умови скорочення експортних субсидій на сільськогосподарську продукцію за групами країн
| Умови |
Розвинені країни та перехідні економіки |
Країни, що розвиваються |
| Скорочення сукупних бюджетних витрат на експортні субсидії |
-36% |
-24% |
| Скорочення сукупного обсягу експорту, охопленого субсидіями |
-21% |
-14% |
Якщо країни погоджуються взяти на себе зобов’язання щодо скорочення суми та обсягів субсидування експорту, то їм дозволено використовувати шість категорій субсидій, до яких і діють зобов’язання.
Відповідно до Угоди про сільське господарство під скорочення країнами-членами СОТ підпадають такі категорії експортних субсидій:
1. надання урядом прямих субсидій, які залежать від показників експорту;
2. продаж урядами некомерційних запасів (що перебувають у державній власності) сільськогосподарської продукції за ціною нижчою за порівняну, що призначається на аналогічний товар при продажу його покупцям на внутрішньому ринку;
3. виплати при експорті певного сільськогосподарського товару, які фінансуються за підтримки уряду, незалежно від того, чи має місце витрата державних коштів чи ні, у тому числі виплати, які фінансуються за рахунок надходжень від зборів,
4. стягнутих із такого ж сільськогосподарського товару або, з якого виробляється експортний товар;
5. надання субсидії на скорочення витрат, пов’язаних зі збутом за експорту сільськогосподарської продукції (за винятком широкодоступних послуг зі сприяння експорту та консультаційних послуг), в тому числі витрати навантаження і розвантаження товару, підвищення якості та інші витрати на переробку, а також витрати на міжнародні перевезення та фрахт;
6. витрати на внутрішні перевезення та фрахт за експортних поставок, які надаються або встановлюються урядом на умовах, сприятливіших, ніж для поставок на внутрішній ринок;
7. субсидії на сільськогосподарську продукцію, які залежать від її включення до виробництва товарів на експорт.
Країни, які використовували такі субсидії, взяли значні зобов’язання протягом переговорів, які були включені на рівні окремих товарів до їх Розкладу поступок як Членів СОТ.
Ці країни надалі не повинні перевищувати рівні зобов’язань, визначених у їх Розкладах, як за бюджетними витратами, так і обсягом. Вони також мають зобов’язання не розширювати перелік продукції, щодо якої можуть надаватися субсидії, понад визначений в Розкладі. Додаток 2 містить перелік зобов’язань країн щодо експортних субсидій та продукції, якої вони стосуються.
Іншим країнам, які не брали на себе зобов’язання щодо скорочення, заборонено застосовувати експортні субсидії на сільськогосподарську продукцію. Разом з тим, положення про спеціальний та диференційний режим дозволяють країнам, що розвиваються, застосовувати два типи субсидій: субсидії для скорочення витрат, пов’язаних зі збутом при експорті сільськогосподарської продукції, в тому числі витрати на підвищення якості та інші витрати на переробку, а також витрати на міжнародні перевезення та фрахт; витрати на внутрішні перевезення та фрахт при експортних поставках, на умовах, сприятливіших, ніж для поставок на внутрішній ринок.
Таким чином, в Угоді про сільське господарство зроблена спроба відокремлення легальних програм допомоги виробництву сільськогосподарських товарів від деформуючих торгівлю субсидій. Передбачені покарання за субсидування експорті відносяться до самого факту здійснення субсидій, а не до їх ефекту. Потреба в зменшення обсягів експортних субсидій очевидна. Це позитивно вплине на основні агропромислові товари, такі як зерно, сире м’ясо, молочні вироби і рослинні олії.
11. Підтримка експортної діяльності вітчизняного виробника
В умовах наростаючого від’ємного торгового сальдо особливу увагу слід приділити стимулюванню експортної діяльності вітчизняного виробника.
До кроків на підтримку експортерів слід віднести:
1. Сприяння експортерам та міжнародне лобіювання їх інтересів, в т.ч. сприяння в подоланні торгових бар’єрів;
2. Сприяння в вирішенні торгових конфліктів на зовнішніх ринках;
3. Організація інформаційної, аналітичної підтримки, сприяння в організації торгових делегацій і т. п.;
4. В окремих випадках, державна фінансова підтримка як протидія аналогічним діям інших держав (в рамках, що не суперечать міжнародним зобов’язанням), інше.
Підтримка експорту – це один з найважливіших пріоритетів державної промислової політики.
Створення сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, як передумови інноваційного розвитку
Розвиток промисловості повинен проходити разом з якісними змінами в структурі економіки – зростанні наукоємної та технологічної продукції, збільшенні частки послуг, в тому числі в структурі експорту.
В останні роки зростає сировинний характер української економіки, що є загрозою в довгостроковій перспективі. Тому ще одним з важливих пріоритетів є стимулювання інноваційної діяльності. Але для інноваційного розвитку важливим є не державна фінансова підтримка української науки, а, в першу чергу,створення сприятливого для підприємництва та інновацій економічного клімату. Загальне зростання інвестицій в економіку країни приведе і до зростання інвестицій в науково-дослідницькі та конструкторські розробки, разом з тим будуть здійснюватись інвестиції в людський та фізичний капітали. До речі в умовах сучасної української економіки (поки що не постіндустріальної) 54
джерелом інноваційного розвитку є скоріше не наукові знання, а знання, що базовані на практиці, відповідно, переважно процесні та організаційні інновації, а не продуктові, такі як впровадження на ринок принципово нових товарів або послуг (для розвитку яких є потреба у комплексній трансформації всієї виробничої системи).
Розвиток продуктових інновацій забезпечує система трансферу технологій, яка в Україні після реформування даної галузі (передачі цих функцій МОН) остаточно зруйнована. Забезпечення зв’язку науки та виробництва є одним з важливих аспектів промислової політики. Державне управління інноваційною діяльністю в існуючому сьогодні вигляді (і в т. ч. фінансування науки), не є ефективним, і виступає скоріше гальмом ніж стимулом науково-технічного прогресу. Поряд з Програмою розвитку промисловості одним з ключових документів має стати Державна програма інноваційної політики України, яка поки що відсутня.
Міжнародний досвід свідчить, що в умовах постіндустріальної економіки, прямі форми підтримки промисловості, як то субсидування галузей або підприємств, прямі державні інвестиції, субсидування відсоткових ставок та інше, виявляються неефективними, оскільки знижують конкурентоспроможність субсидованих галузей виробництва.
Натомість ефективними є непрямі методи підтримки, такі як:
- Прийняття нормативних актів, що регулюють діяльність галузей або промисловості в цілому – технічне регулювання, підтримка експортерів, стимулювання інноваційної діяльності і т. д.
- Створення фінансових умов для розвитку виробничої та інноваційної діяльності.
- Зниження інституційних витрат виробничої діяльності.
Окрему увагу слід звернути на існуючий в міжнародній практиці принцип "все нове - вільне" за яким всі створені на приватні кошти активи звільняються від цінового (тарифного) регулювання, незалежно від того в якій сфері вони працюють (наприклад, в Данії існують 2 правові режими для старих та створених екологічних активів в електроенергетиці).
12. Венчурні фонди
Виходячи з можливостей,передбачених українським законодавством, венчурні фонди (венчурний англ.venture- ризикований) є дуже зручними інструментами здійснення інвестицій.
Враховуючи потенційну можливість здійснення через венчурний фонд інвестицій з високим ступенем ризику, законодавство звільнило венчурні інвестиційні фонди від більшості нормативних заборон, які існують для інвестиційної діяльності інших типів фондів.
Передусім це стосується практично повної відсутності обмежень щодо складу та структури активів фонду. Венчурний фонд може інвестувати належні йому кошти в будь-які цінні папери, в тому числі такі, що не пройшли біржовий лістінг, купувати векселі, надавати відсоткові позики компаніям в яких володіє часткою корпоративних прав.
Для венчурного фонду відсутні також обмеження щодо кількісного складу учасників фонду. Інвестором венчурного фонду може бути навіть одна особа.
Ефективність інвестування через венчурні фонди досягається також завдяки наявності податкових пільг та стимулів (будь-які доходи фонду не є об'єктом оподаткування до моменту поки вони знаходяться в активах фонду). Це дає можливість реінвестувати кошти в межах діяльності фонду без проміжного оподаткування, за рахунок чого досягається максимальний результат інвестиції.
Наявні можливості роблять венчурні фонди надзвичайно перспективними фінансовими інструментами як для великих холдингових компаній, так і для компаній та підприємців, що належать до сегменту малого та середнього бізнесу. Венчурний фонд може бути ефективним інструментом реалізації як окремого проекту, так і фінансовим центром для здійснення інвестиційної діяльності компанії або групи компаній.
Так, створивши венчурний фонд, інвестор отримує наступні можливості:
· Проводити оперативний перерозподіл коштів між проектами або компаніями, не створюючи при цьому "віртуальних" заборгованостей між компаніями тане використовуючи договорів фінансової допомоги. За рахунок цього значно спрощується процес управління фінансовими потоками та підвищується його ефективність.
· Уникати"проміжного" оподаткування проектів, значно збільшуючи при цьому свої обігові кошти та економлячи на необхідності залучати додаткові кредитні кошти.
· Проводити оперативне кредитування власних проектів за рахунок активів фонду.
· Залучати кошти інших інвесторів для реалізації спільних проектів.
· Здійснювати повний контроль над операційною діяльністю фонду, самостійно визначати об'єкти для інвестування.
· Додатково залучати кошти іноземних інвесторів для реалізації власних інвестиційних проектів, уникаючи складні юридичні процедури державної реєстрації таких інвестицій, які присутні у випадках коли іноземні інвестиції здійснюються напряму без залучення інвестиційного фонду.
· Зберігати свою анонімність, як інвестора, у випадку коли венчурний фонд буде виступати номінальним власником акцій або інших корпоративних прав.
Венчурні капіталісти і венчурні фонди. Такі інвестори звичайно прагнуть придбати значну частку в підприємстві (20-40%). Венчурний інвестор, як правило, не має свого плану розвитку підприємства, але вимагає, щоб керівництво підприємства розробило такий план і в цілому дотримувалось його протягом інвестиційного циклу. Інвестиційний цикл венчурного інвестора в більшості випадків - від трьох до десяти років. Венчурний інвестор сподівається, що за цей час підприємство зможе значно збільшити свої обороти і прибуток, ринкова вартість підприємства значно зросте, і інвестор зможе вигідно продати свої частку в цьому підприємстві.
Перш ніж венчурний інвестор погодиться розпочати інвестиції, він визначає свою стратегію виходу. Найбільш типові стратегії виходу - це реалізація придбаних акцій на біржовому ринку, продаж інвестиції стратегічному інвестору, продаж своєї частки іншим акціонерам або керівництву підприємства.
Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.
За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.
Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.
Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес
Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.
Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.
Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, розв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.
Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.
Головна відмінність венчурних фондів від інших інституційнальних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.
Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.
Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.
Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.
Висновки
Головні напрямки подальшого розвитку механізмів державної фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні пов'язані з удосконаленням застосування програмно-цільового методу планування інноваційного розвитку та механізму конкурсного відбору інноваційних проектів. Реалізацією концепціі "бюджету розвитку" на загальнодержавному рівні та удосконалення методів формування бюджетів розвитку на місцевому рівні. Створенням умов ефективного функціонування Українського державного банку реконструкцій і розвитку та державним стимулюванням подальшого розвитку венчурної індустріі,прискорення створення державних венчурних фондів та інших елементів системи венчурного інвестування, а також удосконалити організацію підготовки кадрів.
Перспективні напрями подальших досліджень пов'язані з розробкою системи пільгового кредитування інновацій та страхування ризику їх здійснення, дослідженням механізмів щодо сприяння кредитуванню інноваційних проектів, розробкою нормативно- правової бази функціонування Українського банку реконструкції та розвитку. Крім того, необхідно визначити розподіл функцій відповідальності між основними учасниками процесу державного регулювання інноваційного розвитку ( Кабінет Міністрів, НБУ, Мінистерство Економіки, Мінистерство Фінансів, Мінистерство Освіти і Науки, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Українська Державна інноваційна компанія та ін…) розробити процедури взаємодії між головними учасниками процесу з метою удосконалення механізмів державного пільгового кредитування інноваційних проектів, удосконалити інформаційно-аналітичне забезпечення функціонування системи державного фінансування інноваційного ринку.
В сучасних умовах в усіх країнах з ринковою економікою держава є активним суб’єктом національної економіки. Вона значно одержавлена, незважаючи на дію ринкових принципів. При цьому економічна діяльність держави здійснюється за напрямками: 1) державна власність і господарська діяльність держави; 2) державне регулювання національної економіки яке включає господарське право, соціальну політику і охорону довкілля.
Державний вплив на аграрне виробництво повинен базуватися на принципах: а) товаровиробники в основному здійснюють відтворення на засадах самофінансування, за рахунок власних накопичень, а конкретні державні заходи по їх підтримці і
регулюванню є додатковими; б) ринкові методи і інструменти, що застосовуються диференційовано на основі програмно-цільового підходу, повинні стимулювати товаровиробників до інтенсифікації виробництва і підвищення його ефективності.
Необхідність державного регулювання економіки обумовлена „правилами", недоліками, „високою інертністю", стихійністю ринку, як „природного" регулятора. Масштаби регуляторної діяльності держави обумовлюється зумовлюється рівнем науковості менеджменту підприємств і галузі через використання маркетингу, бізнес планування, розвиток кооперативних і контрактних зв’язків між господарськими одиницями. Примінення сучасних досягнень менеджменту на всіх рівнях функціонування ринку забезпечує макроекономічну стабільність і ефективність. А державне регулювання має зосередитись на соціалізованності економіки і захисті конкуренції.
Державне регулювання економіки здійснюється переважно опосередковано, економічними методами. І визначити його ефективність через кінцеві економічні показники складно, оскільки їх рівень залежить від дії ринкового механізму і менеджменту підприємств.
Пріоритети інвестиційної діяльності в значній мірі залежить від інвестиційного клімату, який органи державної влади створюють шляхом іміджу території через рекламу, формування банка даних виробничих потужностей майна для передачі в оренду, якості і обсягах продукції, послуг.
Ефективність державного регулювання економіки знаходить свій прояв в дієвій соціальній політиці держави. Її головна мета не допустити значний диспаритет в доходах і багатстві населення, здійснити перерозподіл доходів за допомогою податків і трансфертних платежів.
Використана література
1. Щедрий П. Перспективи міжнародної інтеграції страхового ринку України в контексті норм СОТ//Економіка України. – 2004. - №5. – с. 82 – 89.
2. Постанова КМУ "Програма розвитку страхового ринку України на 2001 – 2004 роки" від 2 лютого 2001 року № 98.//Урядовий курєр. – 2001. №21.
3. Соловйова О. А. Перспективи розвитку страхування у сфері зовнішньоекономічної діяльності.//Фінанси Україїни. – 2006. - №5. – с. 122 – 129.
4. Зовнішньоекономічна діяльність. Збірник наукових праць. Під заг. ред. д.е.н., проф., академіка АЕН України Макогона Ю.В. – Донецьк: КП "Регіон", 1998. – 292 с.
5. Коломацька С.П. Зовнішньоекономічна діяльність в Україні: правове регулювання та гарантії здійснення. Навчальний посібник. – К.: ВД "Професіонал", 2004. – 288.
6. Управління зовнішньоекономічною діяльністю. За ред. А.І. Кредисова. - К.: ВІРА-Р, 1998. – 448 с.
7. Онищенко О.А. Стабілізаційні програми економічного розвитку МВФ для країн Центрально-східної Європи // Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України: Матеріали науково-практичної конференції. – Харків: Вид-во ХарРІНАДУ "Магістр", 2008. – С. 166–168.
8. /Стратегія соціального і економічного розвитку України (2004-2015 р) розділ У.Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку. Економіст №5, 2004.-с.29-45.
9. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знанневого суспільства в Україні.-К: "Фенікс" ,2004.-с.32.
содержание ..
709
710
711 ..
|