Главная              Рефераты - Социология

Соціологія - контрольная работа

Министерство образования и науки Украины

Национальный горный университет

ИЗДО

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

Дисциплина: Социология.

Выполнила: ст. гр. Бс-ЕПе-08-2

Мороз О.В.

Шифр №230114

Проверила: Мосьондз М.В.

Днепропетровск

2011

1. Охарактеризуйте відмінні риси об’єкта і предмета соціології як науки.

Термін «соціологія» походить від латинського слова (суспільство) та грецького «Іоgos» (слово, вчення). У буквальному розумінні соціологія - наука про суспільство. Намагання пізнати, осмислити суспільство, виразити своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії.

Першим, хто дав «вузьке» трактування соціології як науки, був Еміль Дюркгейм - французький соціолог і філософ, який створив так звану французьку соціологічну школу. З його ім'ям пов'язаний перехід соціології від науки, тотожної суспільствознавству, до науки, зосередженої на вивченні соціальних процесів та соціальних явищ суспільного життя, тобто самостійної науки, яка межує з іншими суспільними науками - історією, філософією, політекономією тощо.

Розходження в поглядах на соціологію як науку не вдалося подолати й донині. Відомо до 100 визначень соціології, запропонованих найвідомішими спеціалістами у цій галузі. Не вщухають і дискусії щодо предмета соціології. Одна з них велася на сторінках часописів колишнього Радянського Союзу в 60--90-ті роки і мала значною мірою ідеологічний характер. Вона була пов'язана з ідеологічними соціальними замовленнями, які впливали на соціологічну науку. На початку 90-х років під впливом нових соціальних запитів і у зв'язку з розвитком національної соціології пріоритет при виборі ключових понять соціології віддається «соціальним спільнотам». Усі визначення зводяться до того, що соціологія тлумачиться як наука про соціальні спільноти, становлення, функціонування й розвиток яких відбувається у певних соціальних системах з притаманними їм соціальною структурою та характером суспільних відносин. Певну специфіку мають подібні дискусії в пострадянських державах. Вона полягає передусім у тому, що трактування предмета соціології тісно пов'язується з трансформацією політичної системи.

У попередніх трактуваннях предмета соціології підкреслювався об'єктивний характер соціологічної дійсності, культивувалася ідея об'єктивної закономірності, об'єктивного характеру соціальної структури суспільства, акцентувалась увага на розмежуванні відображеного й відображуючого, об'єктивного та суб'єктивного чинників первинного і вторинного порядку, до яких зараховували ідеологію і всю надбудову.

Нині переважає позиція активістської соціології, яка в трактуванні її предмета на перше місце висуває активний фактор у соціальних відносинах - суб'єкт дії, дійову особу, виділяючи поняття соціальної спільноти як основоположної категорії соціологічного аналізу. Деякі автори дотримуються думки, що соціологія - наука про соціальні відносини. Інші, пропонуючи істотні уточнення в трактуванні поняття «соціальні відносини», вважають, що соціологія повинна не тільки сконцентрувати свої зусилля на аналізі суб'єктів історичної дії, а й стати знаряддям освіти широких верств населення, інструментом самопізнання суспільства та людини.

Заслуговують уваги міркування, згідно з якими при з'ясуванні предмета соціології необхідно враховувати філософську орієнтацію науки; прогрес наукових знань, рівень соціологічної думки; культурно-історичні традиції суспільства; постійно змінювані потреби суспільства.

Предмет і об'єкт соціології, як і будь-якої науки, не тотожні, оскільки об'єктом науки є все, на що спрямоване відповідне дослідження, а предметом - окремі аспекти, властивості, відносини, які становлять об'єкт конкретного дослідження. Один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками, предмет - завжди чітко окреслює сферу й мету дослідження.

Сучасне тлумачення предмета соціології повинно враховувати особливості даного етапу соціологічного пізнання, передусім те, що соціологія є специфічним науковим знанням про суспільство, яке відрізняється від інших суспільних наук і має свій самостійний предмет.

Соціологія - наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.

Будучи нефілософською наукою, спираючись на узагальнення соціальних фактів, соціологія визначає свій предмет на рівні макротеоретичного аналізу. Вона тісно пов'язана з соціально-філософським рівнем знань.

Окрім загальнотеоретичного осмислення свого предмета, соціологія охоплює низку соціологічних теорій, предмет яких - вивчення особливих станів і форм буття соціальних спільнот: соціальної структури, культури, соціальних інститутів і організацій, особистості, а також процесів соціалізації індивідів у соціальних спільнотах.

Як наука про соціальні спільноти, соціологія досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв'язків людей, що утворюють соціальні спільноти.

У всіх висвітлених проекціях на передньому плані - особистість. Але соціологія розглядає її не крізь призму індивідуально неповторних властивостей та якостей (це предмет психології), а з позиції її соціально-типових рис як суб'єкта розвитку суспільства. Іншими словами, в соціології особистість - не тільки частинка малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної групи, носій властивих цій групі норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин. Соціологія вивчає як індивідуально-неповторні особистості, так і соціальні типи.

Людина як сукупність усіх суспільних відносин керується у своїй поведінці передусім соціальне набутими нормами. На цих засадах і формуються відносини не за родинним зв'язком і знайомством, а згідно зі сформованими соціальними цінностями, правилами, законами.

Не обминуло це й соціологію. Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається і не може збігатися з певним конкретним явищем суспільного життя (наприклад, форми територіальної спільності), навіть явищем суто соціальним (групова взаємодія), бо цей об'єкт може бути вичленований із об'єктивної реальності та класифікований у різних аспектах.

Загалом об'єктом соціологічного пізнання є сукупність соціальних зв'язків і соціальних відносин. Оскільки ці зв'язки і відносини у кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані особливим чином, об'єкт соціологічного пізнання виступає тільки як соціальна система.

Об'єкт соціологічного дослідження - певна соціальна дійсність, яка потребує вивчення відповідно до мети дослідження та його аналізу (соціальні спільноти, соціальні суб'єкти, соціальні процеси у їх конкретному стані та взаємодії тощо).

2.Як суспільство регулює поведінку особистості? Яка поведінка вважається «нормальною», а яка відхиленням від норми?

Поведінка особистості – це зовнішній прояв діяльності, у якому виявляється конкретна позиція людини, його установка. Це вчинки, дії індивідів, які можна спостерігати зовні, їх певна послідовність, яка тим чи іншим чином зачіпає інтереси інших людей чи їх груп. Поведінка людини визначається соціальними нормами, правилами, які відбивають певні вимоги суспільства до особистостей. За відсутністю або недостатністю чіткої моральної регуляції поведінки індивідів у суспільстві, що Е. Дюркгеймом було названо аномією, існує певне безладдя, бо нема чітких правил, згідно з якими повинна належним чином діяти кожна особистість. Але й при існуванні цих правил все одно існують всілякі відхилення поведінки від встановлених норм. Такі відхилення називаються девіацією. Частіше всього девіантну поведінку характеризують як негативну, як відхилення в один бік (аморальність, злочинність тощо), але девіація може бути як негативною, так і позитивною. Без певного відхилення від встановлених норм не може з’явитися ніщо принципово нове. Отже творчість сама по собі передбачає позитивну девіантну поведінку, відступ від загальноприйнятого. І саме завдяки такій позитивній девіантній поведінці і здійснюється розвиток суспільства, його прогрес. Навпаки, пасивне, не творче відношення до існуючих порядків, норм, правил, що зветься конформізмом, веде до застою, гальмує розвиток суспільства.

З позитивною девіацією особливих проблем нема, їй треба давати зелену вулицю, до неї треба заохочувати членів суспільства. Щодо негативної девіації, то з нею треба боротися. Кожне суспільство, як вже було сказано вище, зацікавлене у збереженні своєї цілісності. Але саме негативна девіантна поведінка веде до порушення цієї цілісності. Щоб цього не було, в кожному суспільстві існує соціальний контроль за поведінкою індивідів. Якщо система цього соціального контролю по­рушена, а вона входить у функції соціальних інститутів, то у суспільстві процвітає безладдя й масове порушення правил і норм поведінки. Існують правові і моральні норми поведінки. За порушення перших передбачаються певні санкції згідно з правовими кодексами, і тут контроль може здійснюватися досить чітко. Що стосується моральних норм, то вони знаходяться у духовній сфері діяльності людства, і тут нема чітко розроблених і встановлених санкцій, згідно з якими можна б було здійснювати чіткий контроль. Але, не дивлячись на це, моральний суд над порушником моральних правил застосовується ширше та є жорстокішим відносно їх. Злочинець, засуджений за свою негативну девіантну поведінку, згідно з юридичним кодексом відбуде певний встановлений строк покарання і залишається чистим, з точки зору права, перед суспільством. Але моральний суд суспільства над ним буде продовжуватись і після його виходу на свободу.

Таким чином, кожен індивід, знаходячись у постійних зв’язках з суспільством, у тому чи іншому соціальному оточенні, і маючи певні індивідуальні особливості, відповідно до них соціалізується. Отже, можна сказати, що це соціальне оточення, суспільство, формує з індивіда особистість. Але ж кожна особистість у свою чергу є складовою частиною цього суспільства і впливає на соціалізацію інших індивідів, формуючи з них теж особистостей, а значить вона теж певним чином бере участь у формуванні самого суспільства. Тому тривіальне питання про те, хто кого формує, рівнозначне питанню, що раніше: курка чи яйце? Тут процеси взаємодіючі, одне без другого не існує. Але щодо характеру цієї взаємодії, ступеню взаємовпливу, то тут вже можна виділяти певні варіанти залежно від конкретної позиції кожної особистості.

Кожна людина по-різному впливає на розвиток суспільства. Ступінь впливу людини на соціальні процеси у суспільстві називається соціальною активністю. Соціальну активність особистості ще можна визначити як якість її зв’язків з суспільством. Ми зараз розглядаємо соціальну активність особистості, але взагалі суб’єктом соціальної активності, крім особистості, можуть виступати колективи, соціальні групи, певні верстви суспільства і, нарешті, цілі суспільства.

Чим активнішою є особистість, тим більший вплив вона має на соціальні процеси у суспільстві. Пасивність же, навпаки, зменшує ступінь цього впливу. Від соціальної активності особистості залежить, як правило, і її соціальна мобільність. І воно дійсно так: соціально активна людина і більш мобільна. Причому соціальна активність може теж бути позитивною і негативною. Дії кожної людини можуть бути спрямовані на благо або на шкоду суспільству. Соціально активний злочинець приносить шкоди суспільству набагато більше ніж пасивний.

Соціальна активність досить різноманітна за своїм змістом, спрямованістю, рівнем усвідомлення. Виділяють три основних критерії соціальної активності.

1. На які інтереси, потреби та цінності спрямована активність. Цей критерій дозволяє виявити широту цінностей особистості, рівень її інтересів. Саме за цим критерієм, перш за все, активність можна поділити на позитивну і негативну. Найвищою цінністю є життя людини, причому життя заради блага для інших людей. Позитивно активна особистість живе заради суспільних інтересів, а не тільки для себе. Піклуючись про все суспільство взагалі, така особистість тим самим робить добро всім, а тому й собі. Це вища ступінь усвідомлення свого призначення як людини. Нажаль у нашому суспільстві є багато соціально активних людей, які піклуються перш за все про себе, та є й такі, які під виглядом позитивної соціальної активності в дійсності переслідують особисті або конкретної групи певні злочинні інтереси. Видатний російський історик С.М. Соловйов вважав, що суспільство може добре існувати лише за умови жертви, коли його члени усвідомлюють необхідність жертви приватного інтересу заради загального, суспільного. Вже найдрібніша частина суспільства, сім’я, заснована на жертві батьків заради своїх дітей. Чим більше у нашому суспільстві буде людей готових свідомо жертвувати своїм власним заради суспільного, тим краще буде для суспільства і для кожної окремої особистості. Але цього в нас поки що нема, тому що приватні інтереси переважають над суспільними.

2. На якому рівні сприймаються особистістю інтереси, цінності та потреби. Сприйняття це відбувається на трьох рівнях: емоційному, рівні знань та рівні вольових спрямувань. На емоційному рівні цінності засвоюються поверхнево, часто без проникнення в їх суть, але в яскравій, емоційній формі. Прикладом прояву такої активності можуть бути люди, які, не розібравшись у сутності певних процесів, можуть збудити натовп, повести його за собою і, як часто буває, наробити достатньо лиха. З такою активністю можна зустрітися на деяких мітингах, під час або частіше після футбольних матчів, коли емоційно збуджені болільники ламають і перевертають все на своєму шляху, спровоковані на ці дії якоюсь емоційно активною особистістю. Але емоційний рівень не означає тільки негативність, ця активність може бути досить корисною для суспільства в цілому або для окремих його груп. Прояв героїзму, замішаний часто на емоціях особистості, приводить до позитивних наслідків. Так, емоційний вчинок О. Матросова під час Вітчизняної війни привів до вдалої атаки і зберіг життя багатьом його однополчанам.

На рівні знань відбувається більш глибоке і конкретне засвоєння цінностей та потреб, цей рівень передбачає розуміння особистістю самої сутності процесу чи знання основних його причин. Тому активність на цьому рівні зовнішньо може бути менш помітною, але ефективнішою і впливовішою. Якщо емоційно активна особистість може повести за собою натовп на будь-які справи, то особистість, яка є активною на рівні знань, може вказати, куди саме і як треба цей натовп вести, або взагалі нікуди його вести не треба. Така людина без зайвих емоцій може написати маленьку листівку, в якій чітко роз’яснить всім причини тих чи інших явищ у суспільстві, дасть їм істотний аналіз і вкаже, що і як треба робити, щоб поліпшити своє становище. Від такої активності, як правило, виграють всі.

На рівні вольових спрямувань формуються певні соціальні установлення, готовність до дій. На цьому рівні від особистості, як правило, потрібні рішучість, вміння взяти на себе відповідальність і керування певними діями людей тощо. Часто активні особистості на цьому рівні бувають досить стриманими у своїх емоціях, вони можуть не бути сильно обізнаними щодо аналізу причин і послідовності певного процесу, але, маючи поруч досить обізнаних радників, беруть на себе керівництво, контроль і відповідальність за конкретні дії як свої, так і керованих ними людей. Такими часто бувають політичні ватажки або розсудливі адміністратори на підприємствах тощо.

Всі перераховані критерії соціальної активності можуть бути притаманними одній і тій самій особистості, але це, як правило, буває досить рідко. Частіше кожній окремій особистості притаманний один з вказаних рівней. Але у будь-якому випадку ефективність соціальної активності буває лише за наявності єдності всіх трьох рівнів: поєднання знань, почуттів та волі.

3. Характер реалізації цінностей, інтересів, потреб. Тут розкриваються особливості їх реалізації. Показниками рівня реалізації виступають характер, масштаби, результати та форми діяльності. Тут важливо, як реалізуються певні інтереси, потреби: формально чи творчо, якщо творчо, то який рівень цієї творчості, суперечливо чи логічно послідовно, однопланово чи багатопланово тощо. Від виконання цих умов залежить результат певної діяльності, на який і спрямована соціальна активність особистості або їх груп.

Для успішної діяльності і досягнення бажаного результату потрібне злагоджене поєднання всіх трьох критеріїв активності. Якщо це правило не виконується, то активність стає неповною, неефективною, неврівноваженою, що не тільки не поліпшує стан суспільства, а часто приводить до згубних наслідків. Там, де в соціальній активності переважають емоції, часто й виникають конфліктні ситуації, які у такому випадку розв’язуються зовсім неналежним чином. Багато національних конфліктів носять саме такий характер.

На завершення декілька слів про історичну роль видатних особистостей, бо їх можна вважати соціально найактивнішими з точки зору значення їх впливу на розвиток суспільства. Серед них виділяють два типи особистостей: ті, що беруть участь у подіях, і такі, що самі творять події. Перші відомі тим, що вони здійснили, знаходячись незалежно від своєї волі чи бажання у тому чи другому місці в певний потрібний момент. Причому, вони не обирають цей момент і не знаходять самі ті місця, де потрібно бути. Обставини самі їх знаходять, але вони, опинившись у певних обставинах, приймають правильні рішення, правильно використовуючи можливості, що відкрилися. Часто такі люди навіть не підозрюють історичне значення своїх вчинків.

Другий тип особистостей – це дійсно великі особистості з унікальними властивостями: розумом, талантом, проникливістю, наполегливістю, завзятістю у досягненні мети. Вони самі відчувають свою вибраність, і інші її теж визнають. Головне, що відрізняє ці особистості, це те, що вони не тільки використовують можливості, які виникають, але й самі створюють їх. З числа таких особистостей висуваються так звані харизматичні лідери.

Зрозуміло, що історію роблять не тільки видатні, великі особистості. Вони виконують, як правило, керівну, організуючу роль. А здійснюють їх задумки та наміри інші люди, серед яких є як соціально активні, так і пасивні. Пасивні люди, намагаючись стояти осторонь будь-яких соціальних подій, все ж таки певним чином бувають насильно втягненим в ці події, бо жити у суспільстві і бути вільним від суспільства ще не вдавалось нікому. Активні ж члени суспільства намагаються в міру своїх можливостей тим чи іншим способом впливати на хід подій. І саме ця мережа соціально активних людей і творить історію, вносячи свою частку такого впливу.

3.Які особливості визначають соціологічний зміст понять «соціальний статус» та «соціальна роль»?

Соціальний статус особистості - це місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях.

Кожна людина має багато статусів у зв'язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки.

Усі соціальні статуси можна розділити на два основних типи:

- приписані, вроджені;

- набуті, досягнуті.

Приписані статуси - це статуси, що їх надає людині група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль. До них належать стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї тощо.

Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість досягає завдяки власним здібностям і зусиллям. Це, зокрема: дружина, професор, банкір, студент тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням.

Розрізняють також соціальний і особистий статуси.

Соціальний статус - це місце людини в суспільстві, котре вона посідає як представник великої соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії та ін.).

Особистий статус - це місце індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.

Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають динамічним аспектом статусу.

Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом.

Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження.

Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації.

Рольове навчання має дві мети:

• навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі;

• набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповідають певній ролі.

Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності.

Рольові конфлікти зводять до двох типів:

• міжособистісні, які виникають тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі. Найчастіше це буває тоді, коли відсутні чітко окреслені правила якихось ролей. Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп;

• внутрішньоособистісні - виникають за умов, коли людина виконує багато ролей і вимоги цих ролей зумовлені нормами соціальних груп, отож можуть не збігатися чи суперечити одна одній.

Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт загострюється, це може призвести до відмови від виконання рольових обов'язків, до внутрішнього стресу.

Люди по-різному ототожнюють себе зі своїми статусами та відповідними ролями. Максимальне поєднання з роллю називається рольовою ідентифікацією, а середнє чи мінімальне - дистанціонуванням від ролі.

У соціальній ролі поєднуються особа й суспільство, соціальні ролі перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси перетворюються на відповідність вимогам соціальних норм.

4.Безробіття як соціальне явище: український контекст.

Сутність безробіття полягає в тому, що це не випадкове, а закономірне явище, породжене процесом нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва. Ринкова економіка за таких умов неминуче породжує безробіття, одночасно останнє є неодмінною умовою її нормального функціонування.

Безробітними, згідно з Законом України "Про зайнятість населення", вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність відповідної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.

Розрізняють два основних типи безробіття:

а) природне;

б) вимушене.

1.Природне безробіття набуває форми добровільного, фрикційного, інституціонального:

а) добровільне безробіття виникає внаслідок того, що деякі працівники не хочуть працювати за пропоновану їм зарплату, але приступили б до роботи, якби плата була вищою;

б) фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, із зміною професій. Для нього характерним є стан пошуку або очікування роботи в найближчому майбутньому;

в) інституціональне безробіття породжується самою будовою ринку робочої сили, факторами, які впливають на попит і пропозицію робочої сили.

2. Вимушене безробіття - це безробіття, коли людина в працездатному віці не працює з незалежних від неї причин, вона може і хоче працювати, має достатню кваліфікацію, шукає роботу але не може знайти її, бо немає вільних робочих місць. Серед форм вимушеного безробіття найбільш поширеними є:

а) плинне безробіття - це частина промислової резервної армії праці, яка то позбувається роботи, то знову знаходить її;

б) приховане безробіття - це витіснення дрібного виробництва великим і розорення маси дрібних селянських виробників;

в) застійне безробіття - це явище, коли частина працездатного населення живе випадковими заробітками;

г) сезонне безробіття виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях ( туризм, сільське господарство, будівництво );

д) технологічне безробіття пов'язане з ліквідацією робочих місць внаслідок модернізації, застосування нових технологій;

є) конверсійне безробіття виникає в зв'язку із скороченням галузей військово-промислового комплексу.

Безробіття характеризується двома основними показниками:

а) рівнем безробіття;

б) тривалістю безробіття.

Рівень безробіття - це відношення кількості офіційно зареєстрованих повністю безробітних до кількості працездатного населення.

Недоліком цього показника, з одного боку, є те, що часткова зайнятість, а також не включення до нього тих, хто втратив надію на отримання роботи, знижує фактичний рівень. Це, зокрема, стосується сучасної України, де майже кожен другий робітник працює не повний робочий день, знаходиться у вимушеній відпустці, але офіційно не зареєстрований у службі зайнятості як безробітний. З іншого боку, приховування інформації про зайнятість у тіньовій економіці завищує показник рівня безробіття.

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200-273 тис. чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті.

Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресурсів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безробітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки - Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

5.Охарактеризуйте види документів та принципи, що використовуються у процесі їх досліджень.

Аналіз документів є досить поширеним у практиці проведення соціологічних досліджень, оскільки у документах міститься значна кількість інформації щодо матеріального і духовного життя суспільства. Вони віддзеркалюють процеси та явища, що відбуваються як у суспільстві загалом, так і в окремих прошарках, характеризують діяльність окремих індивідів і великих спільнот. Соціологи у своїх дослідженнях використовують різноманітні документи — державні та урядові акти, статистичні збірники і матеріали переписів, відомчу документацію, художні твори і наукові публікації, пресу, листи населення тощо. Їх аналіз допомагає дослідникові:

— сформулювати проблему, об'єкт, предмет, цілі, завдання і гіпотези дослідження;

— порівняти отримані під час дослідження емпіричні дані з показниками інших соціологічних досліджень;

— отримати інформацію для вирішення досліджуваної проблеми або поглибити її аналіз;

— скласти характеристику соціальних процесів, які відбуваються на соціетальному, груповому, індивідуальному рівнях, виявити тенденції та розробити прогнози щодо їх подальшого розвитку;

— здобути інформацію про діяльність головних соціальних інститутів суспільства — сім'ї, освіти, засобів масової інформації тощо;

— вивчити громадську думку і соціальне самопочуття населення загалом та окремих його прошарків.

Документ — засіб закріплення встановленим способом за допомогою спеціального носія інформації фактів, явищ, процесів об'єктивної реальності та розумової діяльності людини.

Ця інформація може фіксуватися за допомогою букв, цифр, стенографічних або інших знаків і символів, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо. Існує кілька підстав для класифікації документів: засіб фіксації, авторство, ступінь персоніфікації, виконання певної функції, зміст, ступінь наближення до інформації тощо.

Важливе значення для соціологічного аналізу мають офіційні документи, які віддзеркалюють реальні суспільні зв'язки і висвітлюють колективні думки щодо певних політичних, соціально-економічних явищ, подій, процесів. Головне їх призначення — інформувати про стан справ в основних сферах життєдіяльності суспільства та регулювати відносини між окремими індивідами, групами, спільнотами, соціальними інститутами тощо. Аналіз офіційних документів широко використовують у соціології політики, громадської думки, права, праці, медицини, молоді тощо.

Статистичні документи здебільшого містять певні узагальнення щодо найважливіших показників функціонування соціуму, окремих його частин. Вони можуть бути предметом самостійного аналізу, оскільки дають змогу дослідити певний процес або явище в динаміці, з'ясувати їх тенденції, доповнити характеристику досліджуваного явища, збагатити її історичним контекстом. Статистичні дані сприяють окресленню концептуальних рамок, реалізації конкретного дослідницького проекту. А щодо обліку населення, характеристик його життєдіяльності (реєстрація шлюбів, розлучень, народжуваності, смертності, міграції, умови і рівень життя), вони складають основу для оптимальної вибірки у соціологічному дослідженні.

У пізнанні соціальних реалій, особливо на мікрорівні, суттєвим є вивчення неофіційних документів, які є важливим джерелом відомостей про особливості суспільної свідомості, громадської думки, цінностей та установок, мотивів поведінки особистості. Вони збагачують інформацією щодо їх мобільності, соціалізації, індивідуалізації, адаптації, задоволеності різноманітними сферами життя тощо, а також чинників, що впливають на їх розвиток. Соціологи нерідко у своїх дослідницьких пошуках зосереджувалися на особистих документах. Так, на початку XX ст. відомий американський соціолог Уільям-Айзек Томас і відомий польський вчений Флоріан-Вітольд Знанецький дослідили особисті документи польських емігрантів (листування селян-емігрантів з родичами, що залишилися у Польщі; архіви емігрантських газет; матеріали церковних парафій, земельних товариств, благодійних і судових організацій; унікальну автобіографію одного з селян, яка мала до 300 сторінок) для того, щоб описати їх становище у Європі та Америці.

Документальні джерела містять унікальну і різноманітну інформацію про соціальні явища та процеси. Тому дуже важливо знайти адекватні методи, які б дали змогу отримати цю інформацію з достатньою надійністю, якісно інтерпретувати зміст документів відповідно до мети і завдань дослідження.

Оптимальний вибір методу аналізу документів передбачає дотримання таких вимог:

— визначення виду, форми документа, який підлягає аналізові під час дослідження;

— з'ясування загальної ситуації на момент створення документа, обставин його виникнення, історичного і соціального контексту;

— відмежування описів, певних подій від їх оцінок;

— встановлення надійності документа, його зв'язку з предметом дослідження;

— добір найбільш адекватного методу отримання первинних даних та їх аналізу;

— визнання того, що офіційні документи надійніші за неофіційні, особисті — за безособові, первинні — за вторинні.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні), які належать до якісних методів, та формалізовані, які належать до якісно-кількісних методів аналізу документів.

Неформалізований (традиційний) метод аналізу документів. Передбачає тлумачення документів (найчастіше унікальних, кількість яких незначна), з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту через усвідомлення, інтерпретацію, узагальнення змісту та логічне обґрунтування певних висновків. Типовим прикладом неформалізованого (традиційного) аналізу документів є вивчення наукових публікацій та звітів щодо певної проблеми.

Під час його впровадження дослідник за допомогою аналітичних операцій повинен з'ясувати:

1. Що являє собою документ, який його історичний, соціально-політичний контекст?

2. Які чинники сприяли його появі?

3. Хто його автор, і з якою метою він створив документ ( за текстом завжди стоять конкретні люди зі своїми інтересами, потребами, що завжди знаходить відображення у змісті документа)?

4. Наскільки надійний документ?

5. Яка достовірність зафіксованих у ньому даних, правдивість висвітлення фактів, змісту події, явища, процесу тощо?

6. Яка суспільна дія, громадський резонанс документа?

7. Яку оцінку можна дати логічним, мовним і стильовим особливостям документа?

Застосування неформалізованого (традиційного) методу аналізу документів передбачає висування певних гіпотез, вивчення сутності досліджуваного матеріалу. Велике значення при цьому відіграють як об'єктивні чинники (володіння навичками архіво- і джерелознавства, ознайомлення з досвідом і традиціями застосування цього методу в історичній, психологічній, юридичній науках, обізнаність щодо системи зберігання документів, правил користування архівними фондами тощо), так і суб'єктивні (інтуїція дослідника, критичне ставлення до документа, вміння логічно аналізувати текст і умови його появи, узагальнювати і складати висновки).

Цей метод аналізу документів має й певні недоліки, які передусім пов'язані з потенційною можливістю появи суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації тексту, що виникають через різноманітні причини — психологічні особливості дослідника, його вікові, статеві та національні ознаки, стан його фізичного та психічного здоров'я тощо. Суттєвими є й кількісні обмеження цього методу, оскільки його застосування можливе лише за аналізу незначного числа документів. Тому в соціології поряд з неформалізованим (традиційним) методом аналізу документів широко використовують формалізований метод аналізу документів.

Формалізований метод аналізу документів, або контент-аналіз. Це метод якісно-кількісного аналізу документів. Сутність його полягає в алгоритмізованому виокремленні в тексті певних елементів змісту згідно з метою та завданнями дослідження, класифікації відокремлених елементів відповідно до концептуальної схеми, їх підрахунку і кількісного представлення результатів. Завдяки цьому, по-перше, вдається уникнути суб'єктивізму у вивченні соціальної реальності, а по-друге, аналізувати, систематизувати і узагальнювати значні масиви документів.

Контент-аналіз ґрунтується на одноманітних стандартизованих правилах пошуку, обліку, обробки та обчислення кількісних показників, характерних для досліджуваного тексту. Його використання передбачає розгляд змісту тексту як сукупності повідомлень, подій, оцінок, міжособистісних стосунків, соціальних проблем, об'єднаних за допомогою єдиної концепції у певну цілісність. Хоча формально контент-аналіз і спрямований на вивчення тексту, головною його метою є дослідження віддзеркаленої в ньому соціальної реальності.

Потенційними об'єктами контент-аналізу можуть бути різноманітні документальні джерела, які містять текст: книги, періодичні видання, промови, урядові постанови, матеріали нарад, програми, листи тощо. Його використання є доцільним, якщо потрібен високий ступінь точності, об'єктивності аналізу матеріалу або якщо цей матеріал значний за обсягом і не систематизований. Ефективний він і в тих випадках, коли якісні характеристики, що їх вивчає дослідник, фігурують у досліджуваних документах з певною частотою. Без нього не обходяться під час дослідження мовних особливостей джерел інформації.

Застосування контент-аналізу потребує поряд з традиційними процедурами для всіх методів дослідження (розробка програми дослідження: визначення проблеми, об'єкта, предмета, мети, завдань дослідження, формування гіпотез; формування вибіркової сукупності; вибір типу вибірки; проведення необхідних розрахунків тощо), використання спеціальних прийомів, техніки. Методика контент-аналізу передбачає насамперед визначення категорій аналізу, які повинні бути адекватно відображеними у змісті досліджуваного документа (категорія аналізу — це загальніші, ключові поняття, які відповідають дослідницьким завданням). Вони повинні визначати теоретичні поняття дослідження, мати відповідні ознаки (смислові одиниці) у тексті, можливості для однорідної реєстрації прикмет.

Після визначення категорії аналізу, їх інтерпретації, побудови теоретичної схеми дослідження настає процедура «накладання» згаданої схеми на конкретний текст. Тобто відбувається пошук для всіх категорій аналізу адекватних висловів у мові досліджуваних документів. Такі вислови є одиницями аналізу ( смисловими одиницями). До них належать:

1. Окремі слова, словосполучення, терміни. Наприклад, економічні поняття: ринок, зайнятість, приватизація, управління тощо; політичні: демократія, референдум, вибори, влада тощо; моральні, правові поняття: закон, соціальні відхилення, норми, цінності тощо; соціальні: соціальний захист, соціальне самопочуття, бідність тощо.

2. Теми, повідомлення, висловлені у смислових образах, статтях, частинах тексту, які забезпечують повнішу характеристику змісту документа, ніж попередні одиниці аналізу. Так, теми, в яких розглядаються міжнародне становище України, перехід до ринкових відносин, боротьба зі злочинністю, спосіб життя та здоров'я нації, її окремих спільнот, освіта, спорт, сімейні стосунки тощо, надають багатий матеріал для аналізу і подальших висновків відносно реальної соціальної ситуації, що склалася в Україні та окремих її регіонах.

3. Прізвища історичних діячів, політиків, видатних учених і діячів мистецтва, представників різноманітних соціальних спільнот, що є певним узагальненим типом діяча, якому притаманні певні соціальні риси. Їх аналіз дає досліднику важливу інформацію про досліджувану історичну епоху, домінування конкретних політичних, соціально-економічних ідей, впливу певних діячів на формування громадської думки тощо. До цієї групи можна також віднести згадування організацій, закладів, інших соціальних інститутів.

4. Судження, закінчена думка, логічний ланцюг. Це найбільш складні одиниці аналізу, оскільки мають великий ступінь конструктивності. Їх структура є більш диференційованою, ніж в інших одиницях аналізу, і містить кілька елементів.

У більшості контент-аналітичних досліджень застосовують кілька одиниць аналізу. Визначивши одиницю аналізу, необхідно обрати й одиницю підрахунку. Найчастіше в соціологічних дослідженнях використовують такі загальні одиниці підрахунку:

1. Система підрахунку «час — простір». У даному разі за одиницю підрахунку беруть кількість зображень (знаків, квадратних сантиметрів площі та ін.). Для аналізу інформації радіо, телебачення за одиницю підрахунку беруть тривалість висвітлювання подій.

2. Наявність ознак у тексті. За такої системи підрахунку визначають наявність ознак (видів) певної характеристики змісту в кожній частині, на які поділений текст.

3. Частота появи одиниць підрахунку.

Проведення контент-аналізу потребує попередньої підготовки дослідницьких документів. Обов'язковими серед них є: класифікатор контент-аналізу, кодувальна картка, бланк контент-аналізу та інструкція кодувальнику, каталог (список) проаналізованих документів.

Класифікатор контент-аналізу — загальна таблиця, яка містить список категорій і підкатегорій, присвоєні їм коди та одиниці аналізу.

Можна провести аналогію між класифікатором та анкетою, де категорії аналізу виступають у ролі запитань, а одиниці аналізу — у ролі відповідей на них.

Кодувальна картка — документ, який містить спеціальні таблиці для реєстрації одиниць аналізу.

Бланк контент-аналізу — методичний документ, в якому зафіксовані результати збору документальної інформації у змістовій або закодованій формі.

Інструкція кодувальнику — документ, який містить загальну характеристику документів, використаних як джерело інформації, принципи їх відбору для аналізу, опис одиниць аналізу і підрахунку.

До неї належать правила кодування, обґрунтування можливих труднощів, інколи — термінологічний словник категорій аналізу.

У дослідженнях великих текстових масивів передбачається розробка вибірки. Масив документів, об'єднаних загальною ознакою, є генеральною сукупністю, що підлягає аналізу. Для формування вибіркової сукупності використовують випадковий відбір. Застосування цілеспрямованого типу вибірки виключається у зв'язку з відсутністю даних про розподіл досліджуваних ознак у генеральній сукупності документів.

Список використаної літератури:

1. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.

2. Барвінський А.О. Соціологія: курс лекцій. - К., Центр навчальної літератури, 2005. - 328 с.

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: навчальний посібник. - К., МАУП, 1999. - 344 с.

4. Макеєв С.О., Чорноволенко В.П., Оссовський В.Л., Бекешкіна І.Е., Головаха Є.І. Соціологія. - К., "Українська енциклопедія" ім. М.П.Бажана, 1999. - 343с.

5. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. (уклад. В.І. Волович та ін.) - К., Український центр духовної культури, 1998. - 377 с.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Навч. словник-довідник / В.М.Піча (заг.ред.). - К., Каравела, 2002. - 480с.