Семінар
2. Холодна війна
та її наслідки.
1. Причини
та етапи війни.
2. Доктрина
Трумена.
3. План
Маршала та його
наслідки.
4. Створення
військово-політичних
блоків.
Література.
1. Советская
внешняя политика
в годы холодной
войны: новое
прочтение. М.:
1995.
2. Бжезинський.
Холодна
війна та її
наслідки. Журнал
“Політика і
Час”, 1994 рік № 1 та
№ 2. (етапи холодної
війни).
3. Кіссінджер.
Дипломатія.
Лекція
(продовження
теми 2)
Як
ви пам’ятаєте,
процесс взиволення
країн проходив
з півночі на
південь. Розпочався
він в країнах
Азії і завершився
в країнах Африки.
Головні етапи:
1) крах
мандатної
системи на
Близькому
Сході;
У
1943 році була
проголошена
незалежність
Сирії та Лівану,
у 1946 році здобуває
незалежність
Трансіорданія,
у 1948 році на території
Палестини було
проголошено
утворення
держави Ізраїлю.
Серед
країн Азії у
1945 році незалежніть
здобувають
Індонезія та
В’єтнам, у 1947 році
Індія та Пакистан
спочатку стають
домініонами,
а потім проголошують
повну незалежність,
у 1948 році незалежність
здобувають
Цейлон та Бірма,
а також проголошені
дві незалежні
держави: Корейська
народна демократична
республіка
(північ) та
Республіка
Корея (Південь).
У
50-х роках розпочинаються
визвольні
процеси в Північній
Африці: проголошено
незалежність
Лівії, Марокко,
Тунісу, Судану
та Гвінеї. І
нарешті, у 1960 році
17 африканських
країн здобули
незалежність.
У 1962 році внаслідок
збройної боротьби
здобуває незалежність
Алжир. У 1974 році
потерпіла крах
португальська
колоніальна
імперія, незалежність
здобувають
Ангола, Мозамбік
та Гвінея-Бісау.
І нарешті, у
1989 році здобуває
незалежність
Намібія.
В
результаті
колишні колонії
перетворилися
з об’єктів в
суб’єкти міжнародних
відносин.
5. Поява
нових засобів
ведення війни.
Поява
нових засобів
ведення війни
перш за все
пов’язується
зі зброєю массового
знищення (так
звана “зброя
групи ABC”),
і перш за все
Першою
країною, що
розробила
ядерну зброю
і використала
її були США. У
1949 році ядерною
державою стає
СРСР. Велика
Британія офіційно
стає ядерною
державою у 1952
році. Франція
здобуває ядерну
зброю у 1960 році.
І нарешті, Китай
офіційно визнав
себе ядерною
державою у 1965
році.
У
1968 році було
підписано
Договір про
нерозповсюдження
ядерної зброї.
Ініціювали
цей договір
США та СРСР.
Справа у тому,
що у 1962 році виникає
Карибська
криза, коли
світ був напередодні
ядерної війни
між США та СРСР.
Пізніше, на
порозі ядерної
війни світ
стояв під час
Тайванської
кризи. Після
цих конфліктів
СРСР та США
розпочали
переговори,
і в їх результаті
було підписано
вищезазначений
договір.
Цей
договір складається
з зобов’язань
двох видів
держав: ядерних
та неядерних.
Ядерні
держава зобов’язувались:
1) не
передавати
ядерну зброю
і контроль над
нею іншим державам;
2) не
допомагати
у виробництві
або придбанні
ядерної зброї
3) надати
гарантії безпеки
безядерним
державам.
Неядерні
держави зобов’язалися:
1) не
приймати ядерну
зброю та контроль
над нею;
2) не
виробляти та
не купувати
ядерну зброю;
3) не
приймати участь
у виробництві
ядерної зброї.
Зараз
йдуть розмови
про кризу
нерозповсюдження
ядерної зброї.
Вона проявляється:
у
появі групи
держав, які
фактично володіють
ядерною зброєю;
науковий
прогрес призвів
до можливості
використання
ядерної зброї
не тільки окремим
державами, але
й іншими суб’єктами
міжнародних
відносин.
Першою
державою, яка
фактично стала
ядерною, був
Ізраїль (?хто
ж перший?). Проте
військова
стратегія та
концепція
національної
безпеки грунтується
на тому, що він
офіційно не
визнає свого
ядерного статусу.
Іншими фактично
ядерними державами
є ПАР, Індія та
Пакистан (останні
дві мають суттєві
протиріччя),
Північна Корея.
6. Виникнення
ряду регіональних
конфліктів,
де чітко визначилось
протистояння
СРСР та США.
Першим
конфліктом,
що виник після
Другої світової
війни, стала
війна в Індокитаї
1946-1950 років. То була
війна Франції
проти В’єтнаму,
Лаосу та Камбоджі.
Наступним
конфліктом
стала війна
в Кореї 1950-1953 років.
В цій війні
приймали усать
збройні сили
двої країн СРСР
та США. 38 паралель
– то була межа
між двома арміями
(Півдічна Корея
– СРСР, Південна
Корея – США).
Пізніше на
території
Корейського
півострова
було створено
дві дежрави
– Півдічна (на
чолі з Кім Ір
Сеном, який мав
надію збройним
шляхом об’єднати
дві країни).
Влітку 1950 року
війська Північної
Кореї розпочали
військові дії.
Проблема почала
обговорюватись
в Раді Безпеки
ООН. Але діяльність
Ради безпеки
базується на
принципі вето,
тобто для прийняття
рішення потрібна
згода всіх
сторін. Рада
безпеки приймає
рішення застосувати
сили ООН в Кореї.
СРСР не зміг
заблокувати
рішення, оскільки
його представник
бойкотував
засідання Ради
Безпеки через
її незгоду
визнати делегацію
Китаю. В Корею
були направлені
війська ООН,
що були створені
на основі американців
та південних
корейців, а
також китайських
добровольців.
На стороні
Північної Кореї
воювало 2 авіадивізії
СРСР Війна
закінчилася
підписанням
перемир’я з
границею вздовж
38 паралелі.
На
Близькому Сході
у 1948-1949 роках йшла
перша Арабо-Ізраїльська
війна. У 1956 відбулася
троїста агресія
Ізраїлю, Великої
Британії та
Франції проти
Єгипту (друга
Арабо-Ізраїльська
війна). У 1967 році
відбулася Третя
Арабо-Ізраїльська
війна, під час
якої Ізраїль
захопив частину
Палестини
(Західний беріг
ріки Йордан
та Сектор Газу).
Нуступна війна,
у 1973 році, арабські
країни зробили
спробу реваншу
(Четверта
Арабо-Ізраїльська
війна). У 1982 році
сталася агресія
Ізраїлю проти
Лівану.
Протягом
1980-1988 років тривала
Ірано-Іракська
війна.У 1990-1991 роках
відбулася
Кувейтська
криза, пов’язана
з анексією
Іраком Кувейту.
На
Середньому
Сході в період
з 1979 по 1989 роки тривала
війна в Афганістані.
В
1948 році у зв’язку
з Кашмірсько.
проблемою
вперше в вигляді
збройного
протистояння
проявився
Індійстько-Пакістанський
конфлікт. Потім
він відновився
у 1964 році, і у1970-1971
роках, коли на
території
Пакістану була
створена держава
Бангладеш.
У
1965 році у фазу
збройного
протистояння
вийшов Китайсько-Індійський
конфлікт.
Форми
конфліктів,
що сталися
після 2-ї світової
війни:
1) громадянські
війни (конфлікти
в Африці);
2) міжнаціональні
конфлікти
(напр. арабо-ізраїльський
конфлікт);
3) етнічні
конфлікти
(курдська проблема).
4) конфесійний
конфлікт – між
окремими конфесіями
та релігіями
(класичний
приклад – Ліван).
Типи
конфліктів.
1) Перший
тип випливає
з розпаду 5 головних
колоніальних
імперій, а саме
Французької,
Британської,
Нідерландської,
Португальської
та Бельгійської.
Це національно-визвольні
війни.
2) Виникає
внаслідок
прагнення двох
полярних
суспільно-політичних
систем зберегти
і посилити свій
вплив в інших
регіонах (приклад:
Корейська
війна).
3) Прояв
традиційних
імперських
тенденцій у
поведінці низки
держав (приклад:
троїста агресія
проти Єгипту).
4) Конфлікти
між Сходом та
Заходом внаслідок
антикомуністичних
заворушень
(приклад: Угорщина
у 1956 рік).
5) Регіональні
конфлікти на
території
країн, підконтрольних
СРСР чи США
(приклад: В’єтнамська
війна).
6) Короткотривалі
збройні інтервенції
США, їх союзників,
або СРСР для
наведення
порядку (приклад:
Гренада).
7) Етно-расові,
етно-конфесійні
конфлікти в
країнах третього
світу. Саме ця
група конфліктів
була найчисельнішою.
Головні
характеристики
МВ повоєнного
періоду.
1) холодна
війна;
2) створення
системи військових
союзів та коаліційна
дипломатія;
3) військова
психологія
в міжнародних
відносинах
– в умовах холодної
війни, в умовах
протистояння
двох військово-політичних
формувань кожна
сторона розглядала
іншу як потенційного
ворога;
4) виникнення
руху неприєднання
як наслідок
краху колоніальної
системи, проголошення
нових незалежних
держав та їхньої
реакції на
біполярну
структуру МВ;
У
1955 році в місті
Бандунг (Індонезія)
проходила
конференції
незалежних
країн Азії та
Африки. То був
перший етап
підготовки
утворення Руху
неприєднання.
На цій конференції
незалежні
країни визнали
5 принципів
мирного співіснування,
що в історії
МВ мають назву
“принципи панча
шила” (“панча
шила” в перекладі
означає “5
принципів”).
Вперше ці принципи
були сформульовані
в договорі між
Індією та КНР
в 1954 році. Нарешті,
в 1961 році, в місті
Белград проходила
1 конференція
Руху неприєднання.
Ініціаторами
створення цього
руху був Єгипет
(Гамаль Абдель
Насер), Югославія
(Тіто), Індія
(Джавахарлал
Неру). Ідеологом
теорії третього
світу
став Мао Дзе
Дун (КНР).
Холодна
війна та її
наслідки.
1. Причини і сутність
політики холодної
війни.
2. Ідеологічні
фактори холодної
війни.
3. Політичні
основи холодної
війни.
4. Військово-економічні
основи холодної
війни.
5. Створення
військово-політичних
блоків.
Восени
1945 року в англійському
журналі “Tribune”
з’являється
стаття Джорджа
Оруела відносно
розвитку холодних
відносин, в
якій вперше
був використаний
термін “холодна
війна”. Навесні
1946 року цей термін
використовує
Барух, американський
банкір, видатний
політичний
діяч, відомий
своїм планом
ядерного роззброєння
(план Баруха).
Нарешті, наприкінці
1946 році відомий
американський
журналіст і
політолог
Ліппман написав
книгу, яка зветься
“холодна війна”,
яка була присвячена
дослідженню
політики США
після другої
світової війни.
Існує
декілька точок
зору щодо початку
холодно війни.
1) Холодна
війна розпочалася
після 1917 року
і після розколу
світу на 2 системи:
соціалістичну
та капіталістичну.
Ця точка зору
досить розповсюджена.
2) Холодна
війна розпочинається
після вступу
СРСР та США у
2-гу світову
війну. Ця точка
зору не дуже
розповсюджена.
3) Холодна
війна датується
тією чи іншою
конфліктною
стадією під
час 2-ї світової
війни у відносинах
між союзниками.
4) Холодна
війна розпочинається
після 1945 року,
або точніше,
після закінчення
“гарячої” 2-ї
світової війни
2 вересня 1945 року.
5) Найбільш
розповсюджена
точка зору:
холодна війна
розпочинається
після 1948 року.
Пояснення цієї
точки зору:
а)
з 1945 по 1948 рік США
та СРСР здійснювали
конверсію
військового
виробництва.
За цей період
Радянська Армія
скоротилася
в 6 разів і становила
приблизно 2,9
млн. чоловік.
Армія США скоротилася
в 7 разів і становила
1,6 млн. чоловік.
б)
до 1948 року СРСР
виводив свої
війська з території
інших країн:
у 1945 році з території
Югославії,
Чехословаччини
та Норвегії,
1946 рік – Данія,
Китай, Іран та
Болгарія, 1948 рік
– Північна
Корея.
в)
до 1948 року союзникам
вдавалось
вирішувати
питання мирного
врегулювання
шляхом компромісу.
Після
2-ї світової
війни існували
такі проблеми:
проблема
з Німеччиною.
У 1949 році Німеччину
було поділено
на 2 частини.
Але вже у (???);
проблема
з союзниками
Німеччини:
Італією, Фінляндією,
Болгарією,
Румунією та
Угорщиною. В
лютому 1947 року
було підписано
мирні договори;
проблема
з Австрією,
яка з одного
боку була жертвою
агресії, а з
іншого боку
– помічником
Німеччини.
Саме тому з
нею був підписаний
“Державний
договір” (1955 рік
);
проблема
з Японією: СРСР
не мав мирного
договору з
Японією, хоча
у 1956 року була
підписана
Декларація
про припинення
війни і встановлення
дипломатичних
відносин.
Як
видно, до 1948 року
всі мирні
врегулювання
припинилися.
Холодна
війна закінчилась
наприкінці
80-х – до 1991 року.
В 1989 році відбулася
зустріч на
Мальті двох
президентів
великих держав
(США та СРСР),
коли вони
констатували
завершення
холодної війни.
Але фактично
вона закінчилася
зникненням
одного із учасників
– СРСР у 1991 році.
Хто
ж розпочав
холодну війну.
В
американській
історіографії
є два напрямки:
консерватори
та ліберальний.
Консерватори
вважають, що
ініціатором
холодної війни
був СРСР. Ліберали
вважають, що
СРСР та США
мають рівну
відповідальність
за початок
холодної війни.
Радянська
історіографія
впевнена, що
ініціатором
холодної війни
є США та інші
імперіалістичні
країни. Коли
до влади прийшов
Горбачов, у
1986 році він сказав,
що ми мали значний
авторитет, але
використати
його ми не змогли
для запобігання
холодній війні.
Причини
холодної війни.
1) Перетворення
СРСР і США у
наймогутніші
держави світу,
ядерні держави,
що претендували
на поширення
свого впливу
у різних регіонах
планети.
2) Перемога
над фашизмом
усунула спільну
загрозу, країни
антигітлерівської
коаліції почали
відходити від
політики
співробітництва.
3) Зміни
у співвідношенні
сил між країнами
Заходу, їх гуртування
під американським
керівництвом.
4) Помилки
та прорахунки
у зовнішній
політиці, зокрема
двох наддержав.
(початок
90-х років) Холодна
війна – це
етап у розвитку
міжнародних
відносин. Він
охоплює всі
сфери взаємодії
між державами:
політичну,
дипломатичну,
військову,
економічну,
ідеологічну
і т.д.
(сучасне
визначення)
Холодна
війна – це
політична,
ідеологічна,
економічна
та локально-військова
конфронтація
двох антагоністичних
систем – капіталістичної
і соціалістичної,
та в межах цих
систем – СРСР
та США.
За
основу ми візьмемо
перше визначення.
Холодна
війна мала два
головних параметри:
1) європейський
ракурс, як головна
складова холодної
війни;
2) потім
диверсифікація
геополітичних
параметрів
холодної війни,
поява нового
напряму: Схід
– Захід .
Ідеологічні
фактори холодної
війни.
Енгельс:
”Перш ніж станеться
революція, вона
повинна пройти
в розумі людини”.
Це ж стосується
і холодної
війни: людина
має бути підготована
до її початку.
І голову роль
тут грають
ідеологічні
фактори.
Головними
ідеологами
холодної війни:
1) в
США: Джордж
Кеннан, американський
дипломат, що
до 1946 року працював
співробітником
американського
посольства
в СРСР. Протягом
1945-1946 років він
звернувся з
3-ма телеграмами
до Держдепартаменту
США. Найбільш
відома його
остання телеграма,
що в історії
МВ має назву
“довга телеграма”.
У 1947 році він
повернувся
у США, і в журналі
Foreign Affairs він
надрукував
статтю за підписом
“ Mr. X”,в
якій він підсумував
свої ідеї:
1) СРСР
буде намагатися
поширити кордони
соціалістичного
табору:
а)
в Східній Європі;
б)
у Західній
Європі через
комуністичні
партії;
в)
в світі, внаслідок
використання
національно-визвольного
руху.
2) Необхідно
стримувати
комуністичну
загрозу (пізніше
така політика
отримала назву
“Доктрина
стримування”
– стримування
через інформацію,
через інформування
суспільства
про стан речей
в СРСР).
3) Комуністичні
ідеї являють
собою загрозу
тільки для
хворого суспільства,
тому необхідно
випрацьовувати
позитивну і
конструктивну
програму
післявоєнного
світу.
4) Необхідність
гуртування
країн Заходу
для протидії
Радянській
загрозі.
5 березня
1946 року Черчілль
(який отримавши
поразку на
виборах, приїхав
до США вже як
приватна особа)
виступає у
місті Фултон
(США) у присутності
Президента
США Трумена.
Там він викладає
основні ідеологічні
засади холодної
війни (оскільки
Трумен був
швидше практиком
а не ідеологом).
Основні принципи:
1) Починається
епоха протистояння
двох систем:
тоталітарної
та демократичної.
2) Радянському
Союзу повинна
протистояти
асоціація
англомовних
народів.
3) Велика
Британія стане
зв’язуючою
ланкою між
Північною
Америкою, Західною
Європою і
Британськими
колоніальними
володіннями
та домініонами.
В
квітні 1945 року
відбувся
конфронтаційний
виступ Молотова
(міністр закордонних
справ) на конференції
в Сан-Франциско
(де було утворено
ООН).
В
лютому 1946 року
Сталін виголосив
промову перед
виборцями.
В
своїй промові
“Перший постріл
в холодній
війні” Молотов
головну увагу
приділяє, що
США, Франція
та Британія
винні у тому,
що Німеччина
розпочала 2-гу
світову війну.
Цитуючи Леніна,
він сказав, що
між капіталістичними
країнами завжди
існуватимуть
протиріччя,
які врешті решт
призведуть
до розпаду
капіталістичної
системи, що є
на руку СРСР.
“містер
“ні”
Лектор: Вадим
Юрійович Крушинский.
Проблеми
мирного врегулювання
з колишніми
союзниками
Німеччини у
Європі.
1. Принципи
післявоєнного
мирного врегулювання.
2. Паризька мирна
конференція
1946 року.
3. Мирні договори
1947 року з колишніми
союзниками
Німеччини.
4. Дунайська
конвенція 1948
року.
5. Врегулювання
австрійської
проблеми.
Австрійський
державний
договір.
В
процессі роботи
на Потсдамській
конференції
було створено
спеціальний
орган, який
повинен був
підготувати
процес мирного
врегулювання,
підготувати
проекти мирних
договорів і
заезпечити
їх підписання.
Цей орган мав
назву Рада
міністрів
закордонних
справ. Перша
сесія РМЗС
проходила в
Лондоні в вересні
1945 року. В ній
приймали участь
Міністр закордонних
справ СРСР
Молотов, Держсекретар
США Бернс, Міністр
закордонних
справ Великобританії
Бевін, Міністр
закордонних
справ Франії
Бідо, і Міністр
закордонних
справ Китаю
Ван Ши Дзе. Основним
питанням цієї
сесії було
питання про
підготовку
мирних договорів
з колишніми
союзниками
Німеччини
(Італія, Угорщина,
Румунію, Болгарію
і Фінляндію).
Існувала
також проблема
Іспанії. Формально
вона не оголошувала
війну країнам
антигітеріської
коаліції, але
політика Франко
тяжіла до Німеччини.
Іспанія було
запропоновано
вийти з зони
Танжера (частина
Марокко), яку
вона захопила
в 1940 році, забезпечити
поновлення
прав марокканського
султана.
Перша
проблема, яка
виникла на
конференції,
було те, хто і
з ким буде
підписувати
договори. Справа
в тому, що не
всі країни
антигітлерівської
коаліції були
у стані війни.
Так, наприклад,
США не оголошували
війни Фінляндії.
У
зв’язку з цим
СРСР запропонував
у розробці і
підписанні
договорів
повинні брати
участь тільки
ті країни, які
знаходились
у стані війни,
і які підписали
угоду про перемир’я.
Західні ж країни
наполягали,
що у підготовці
і підписанні
договорів
повинні брати
участь всі
члени антигітлерівської
коаліції.
Великобританія
запропонувала
скликати конференцію
у складі всіх
країн антигітлерівської
коаліції, куди
винести всі
питання, які
не будуть вирішенні
на першій сесії
РМЗС.
СРСР
не погодився,
оскільки це
суперечило
рішенням Потсдамської
конференції.
У відповідь
Західні країни
заявили, що не
будуть готувати
договір з Болгарією
і Румунією,
оскільки в цих
країнах, на
думку західних
діячів, були
сформовані
недемократичні
про-радянські
диктаторські
уряди. Через
такі суперечки
Лондонська
сесія фактично
завершилась
безрезультатно.
Бірнс
запропонував
нараду міністрів
закордонних
справ в Москві,
щоб у більш
неформальній
обстановці
вирішити всі
питання. В період
до московської
зустрічі обидві
сторони були
готові на поступки.
Сталін погодився
ввести до уряду
Румунії та
Болгарії
представників
формально
некомуністичних
партій. Західні
країни погодились,
що договори
будуть підписувати
ті країни, які
знаходились
у стані війни
і підписували
умови капітуляції,
а після погодження
умов договорів
в рамках РМЗС
буде скликано
конференцію
щодо остаточного
розгляду договорів.
Навесні
1946 року проходить
друга сесія
РМЗС в Парижі.
В ній вже не
приймав участь
Китай. В центрі
уваги були
економічні
питання майбутніх
мирних договорів.
СРСР погодився
на вимогу Заходу
частково компенсувати
власність
Західних країн
у колишніх
союзниках
Німеччини. Крім
того, СРСР погодився
на введення
в цих країнах
режиму найбільшого
сприяння на
1,5 роки.
Серйозне
питання виникло
з приводу
територіальних
проблем. Мова
перш за все
йшла про кордон
між Італією
і Югославією
(Проблема Юлійської
крайни чи Трієсту).
Було прийняте
компромісне
рішення: Юлійська
країна була
поділена між
Югославією
та Італією.
Особливий
статус отримало
місто-порт
Трієст, його
кінцевий статус,
повинна була
вирішити ООН.
Не було вирішене
питання про
колишні італійські
колонії.
В
липні-жовтні
194 року проходить
конференція
в Парижі, яка
повинна була
підготувати
остаточні
тексти мирних
договорів. У
мирній конференції
брали участь
представники
21 держави. Треба
відзначити,
що Паризька
конференція
мала дорадчий
характер: обговорити
всі питання,
погодити тексти,
але остаточне
рішення належало
прийняти РМЗС.
Робота конференції
виявилася
неефективною.
Перш за все у
представників
невеликих
держав виникли
дуже серйозні
територіальні
зазіхання.
Греція запропонувала
передати від
Болгарії до
Греції 1/10 території
з точки зору
“стратегічних
інтересів
Греції”. Їй
відмовили. Тоді
Греція запропонувала
відрізати
шматок від
Албанії. Знову
відмова. Тоді
представник
Греції тихенько
запропонував
представнику
Югославії
розділити
Албанію взагалі.
Іншою
проблемою стало
судоплавство
по Дунаю. Було
вирішено, що
пізніше буде
скликано спеціальну
конференцію
по Дунаю.
Не
була вирішена
і проблема
репарацій.
Західні країни,
погоджуючись
в основному
в цифрах, запропонували
брати ці цифри
в доларах США
чи британських
фунтах. Але
СРСР вважав,
що західні
країни прив’яжуть
економіку
колишніх союзників
(а це потенційні
члени соціалістичного
табору) до себе,
і тому наполягав
на товарних
поставках.
Проблема залишалась
невирішеною.
Врешті решт
вирішили знову
скликати РМЗС
у Нью-Йорку
(листопад-грудень
1946 року) і вже
вузьким колом
зняти всі проблеми
і підготувати
тексти мирних
договорів. Це
було розумне
рішення, і вже
до лютого 147 року
договори були
завершені.
10 лютого
1947 року було
підписано мирні
договори з
колишніми
союзниками
Німеччини.
СТруктура
договорів була
схожа для всіх
країн. Вони
складали з
т.зв. блоків:
1) Територіальні
постанови.
Італія
передавала
Франції невеликі
території (цей
процес отримав
назву “вирівнювання
території
кордону” і
стосувався
гірських кордонів).
Югославії
Італія передавала
півострів
Істрія, півострів
Пелла-Гоза,
східну частину
Юлійської
крайни. Греції
Італія віддавала
Додеканезські
острови. Італія
втрачала всі
свої права на
колишні колонії
(мова йде про
Еритрею, Лівію
і частину Сомалі).
Угорщина
передавала
СРСР Закарпатську
Україну, передавала
Румунії Північну
Трансільванію,
невеликі території
на користь
Чехословаччини.
Румунія
погодилась
на передачу
СРСР Північної
Буковини і
Бессарабії.
З
Фінляндією
встановлювались
корони, обумовлені
договором 1940
року (після
війни СРСР і
Фінляндії
1939-1940 року). СРСР
анексував
область Петсамо,
тим самим Фінляндія
втрачала вихід
до Північного
Льодовитого
океану, а СРСР
отримував
кордон з Норвегією.
Кордони
Болгарії залишались
незмінними.
2) Політичний
блок.
Зміст
блоку - підготовка
країн до демократичних
перетворень
і заборона
нацистських
організацій
в цих країнах.
3) Військовий
блок.
Було
вирішено, що
протягом 3 місяців,
війська, що
окупували ці
країни, мали
бути виведені.
Для кожної
країни окремо
визначалися
кількість і
якісний склад
збройних сил.
4) Економічний
блок.
Італія
мала виплатити
СРСР товарами
10 млн. доларів,
Албанії 5 млн.
доларів, Ефіопії
25 млн. доларів,
Греції 105 млн.
доларів, Югославії
125 млн. доларів.
Фінляндія
повинна була
виплатити СРСР
товарами 300 млн.
доларів.
Греція,
після невдачі
спроби отримати
територію
Болгарії, 985 млн.
доларів у Болгарії.
Але дали лише
45 млн. доларів.
Болгарія
виплачувала
Югославії 25
млн. доларів.
Отже,
з колишніми
союзниками
Німеччини
питання було
вирішене.
Залишалось
питання судоплавства
по Дунаю. Для
цього в 1948 році
скликається
конференція
в Белграді. В
цій конференції
брали участь
СРСР, Україна
(як член ООН),
Румунія, Болгарія,
Югославія,
Угорщина і
Чехословаччина.
Окрім них були
представники
США, Великобританії
і Франції (як
члени РМЗС) і
Австрія з дорадчим
голосом (як
дунайська
країна, але
стан її на той
час ще не був
визначений).
Західні країни
запропонували
залишити в силі
конвенцію 1921
року. Але СРСР
наполягав, що
ситуація змінилась,
а тому мають
змінитися
дунайські
умови. СРСР
пропоную проект
Дунайської
конвенції,
основними
пунктами якої
були:
1) свобода
судоплавства
для торгових
судів;
2) свобода
судоплавства
військових
кораблів дунайських
країн (окрім
ситуації війни
між дунайськими
країнами, коли
необхідно було
спочатку отримувати
дозвіл уряду
країни).
3) заборона
судоплавства
військових
кораблів недунайських
країн.
США
заявили, що не
будуть підписувати
цю конвенцію,
тоді західні
країни просто
виключили з
Дунайської
конференції.
Дунайська
конвенція
вступила в силу
в травні 1949 року.
В 1960 року до цієї
конвенції
приєдналася
Австрія.
Нарешті,
залишилася
лише Австрійська
проблема. Як
ми пам’ятаємо,
у 1938 році було
проведено
політику аншлюсу
(Австрія увійшла
у склад Німеччини).
Тому після 2-ї
світової війни
Австрія мала
особливий
статус «постраждалої
країни».
Більша
часина Австрії
була окупована
військами СРСР,
менша – західних
країн. Обидві
країни намагалися
перетягнути
Австрію до
себе, розуміючи
її стратегічне
положення.
СРСР
і західні країні
зразу ж відмовилися
від репарацій
для Австрії.
Необхідно було
знайти вихід,
щоб не віддати
її в табір
противника.
Австрія запропонувала
застосувати
формулу постійного
нейтралітету”
швейцарського
типу.
У лютому 1954 року
СРСР погодився
на нейтральний
статус Австрії.
Австрія попрохала,
щоб авторство
цієї тези належало
Австрії, і в
квітні 1955 року
австрійська
делегація
приїжджає до
Москви, і СРСР
офіційно визнало
цей статус. В
травні 1955 року
у Відні відбулася
нарада послів
4-х держав (СРСР,
Великобртанії,
США і Франції),
на якій було
узгоджено
Радянсько-Австрійський
проект договору.
Крім того СРСР
залишав Австрії
німецьку власність
в Австрії (приблизно
5 млрд. доларів)
і отримував,
як компенсацію,
нафту на суму
150 млрд. доларів.
15 травня
1955 року міністра
закордонних
справ СРСР,
Великобританії,
Франції та США
підписали
Державний
договір про
відновлення
незалежної
і демократичної
Австрії. Кордони
встановлювались
на момент 1 січня
1938 року. Австрії
заборонялося
мати зброю
масового знищення.
26 жовтня
1955 року австрійський
парламент
прийняв конституційний
закон про нейтралітет
Австрії.
Отже,
в 1955 році фактично
завершується
процес післявоєнного
мирного врегулювання
з колишніми
союзниками
Німеччини.
Проблема
мирного врегулювання
з Японією після
2-ї світової
війни.
1. Проблеми мирного
врегулювання
2. Сан-Франциська
мирна конференція
1951 року.
3. Радянсько-Японські
відносини після
Сан-Франциської
конференції.
2 вересня
1945 року підписується
капітуляція
Японії, що означало
закінчення
2-ї світової
війни. Враховуючи
те, що основна
участь у війні
з Японією була
аамериканська
(СРСР прифмав
активну участь
у розгромі
Японії на територія
Манчжурії лише
на останньому
етапі війни)вже
25 вересня 145 року
з’являється
документ
Держдепартаменту
США під назвою
“Основні принципи
політики США
відносно Японії
у початковий
період окупації”
Якщо відзначити,
що окупаційними
військами були
на 98% війська
США (символічний
контингент
був Австралійський
і Великобританії),
США запропонували
СРСР прийняти
учатсь в окупації
але при умові
командування
окупацією
генерала Макартура.
Основна тема
цього документу
– здійснення
окупаційної
політики у
Японії повинно
були привести
до створення
там державної
влади, яка буде
підтримувати
цілі США. Отже
США не призовували,
що основна мета
окупаційного
періоду – створення
лояльної Японської
держави. Але
враховуючи
те, що не лише
США брали участь
у війні з Японією,
потрібно було
створити якийсь
міжнародний
орган, який мав
підготувати
підписання
угоди. Таким
органом стала
Далекосхідна
консультативна
комісія (ДКК),
і була створена
в жовтні 1945 року.
До її складу
входили: США,
СРСР, Китай,
Великобританія,
Франція, Австралія,
Нова Зеландія,
Канада та Нідерланди.
Функції ДКК,
як це було
сформульовано,
обмежувалось
наданням рекомендацій
головнокомандуючому
генералу МакАртуру,
тобто робота
ДКК мала дорадчий
характер. В
грудні 1945 року
в процесу роботи
московської
наради міністрів
закордонних
справ, статус
та назва комісії
змінилася: ДКК
змінили на
далекосхідна
комісія, основною
метою її стало
формування
принципів щодо
післявоєнного
врегулювання
з Японією. Причому
великі держави
отримали право
вето в комісії,
щоправда воно
стосувалося
лише політичних
питань.
Окрім
ДК було створено
Союзну раду
для Японії. До
неї входили
США, СРСР, Китай
і Великобританія.
Ця організація
і перебрала
функції консультацій.
Незважаючи
на всі створені
організації,
реальна влада
належала
головнокомандуючому.
У лютому-квітні
1946 року обидві
організації
розпочали свою
роботу.
В
червні 1947 року
з’являється
перший серйозний
документ Союзної
Ради: “Основна
політика відносно
Японії після
капітуляції”.
Там було сказано,
що основними
завданнями
і окупаційного
режиму, і основних
органів щодо
Японії було
створення
демілітаризованої
і демократичної
Японії.
Ще
одним досягненням
роботи і ДК і
СР була підготовка
проекту конституції
Японії. Тут
слід відзначити,
що на відміну
від Німеччини,
яка теж підписала
капітуляцію
і де вся влада
перейшла до
окупаційних
військ, окупаційна
влада в Японії
вирішила залишити
уряд. 3 травня
1947 року Конституція
Японії вступила
в силу. Велися
бедати щодо
статусу Японії,
яка форма державного
правління . До
війни Японія
була абсолютною
монархією, і
висувалися
думки ліквідувати
монархію взагалі.
Однак було
вирішено залишити
Японію конституційною
монархією.
“Імператорська
влада залишалася
символом держави
і Єдності народу”,
як це було записано
в Конституції.
Дуже важливою,
в плані післявоєнного
врегулювання,
була 9 стаття,
яка проголошувала
відмову Японії
від створення
власних збройних
сил, і від війни
як знаряддя
національної
політики.
Іншими
серйозними
документами,
створеними
спільно ДК та
СР, були рішення
Про покарання
японських
військових
злочинців, Про
реституції
пограбованої
власності, Про
скорочення
військово-промислового
потенціалу
Японії. Отже,
робота цих двох
органів та
виконавчої
влади була
досить плідною,
і Японія була
безповоротно
зорієнтована
на демократичний
шлях розвитку.
Проте
мирний договір
все ще не був
підписаний.
В 1948 році розпочинається
висування
проектів, як
з боку СРСР,
так і західних
країн. І тут
виникли принципові
розбіжності.
У процесі
врегулювання
із колишніми
союзниками
Німеччини цілі
були однакові,
незважаючи
на територіальні
питання, рішення
було підписано
досить швидко.
В Японії, перш
за все виникали
суперечки щодо
статусу Японії
як промислової
держави, яка
могла стати
конкурентом
США. Тому пропозицією
СРСР було не
обмежувати
розвиток Японської
невійськової
промисловості.
США намагалися
створити слабку
з точки зору
розвитку
промисловості
Японію.
Ще
одним спірним
питанням було
територіальне
питання. Ще в
лютому 1945 року
в Ялті Рузвельт
звернувсядо
Сталіна з пропозицією
вступити у
війну з Японією.
І Сталін пообіцяв
це зробити
через декілька
місяців після
закінчення
війни в Європі,
але за умови,
якщо США погодиться
підтримати
СРСР у поверненні
так званих
“північних
японських
територій”:
Південного
Сахаліну та
Курильських
островів. СРСР
вступив у війну,
і тепер він
досить предметно
натякав на
домовленість.
Але США не бажали
підтримувати
СРСР.
Проте
США були зацікавлені
у вирішенні
проблем і колишніми
колоніями (си
підмантадтними
територіями)
Японії. На початку
1947 року США пропонують
Раді безпеки
ООН передати
мандати на
колишні підмандатні
території
Японії до США.
Мова йшла про
Каролінські,
Маріанські
і Маршалові
острови. СРСР
намагався
ув’язати це
питання із
проблемою
“північних
територій”,
але успіху не
було досягнуто.
З
1947 по 1951 рік продовжується
робота над
мирним договором
з Японією. Пам’ятаючи
про серйозну
дипломатичну
перемогу СРСР
у Дунайській
конференції,
Захілні країни
повністю перейняли
ініціативу.
У травні 1951 року
з’являється
англо-американський
проект мирного
договору з
Японією. Він
був погодженим
з усіма країнами,
які входили
у Союзну Раду,
крім СРСР. СРСР
намагався щось
зробити, але
єдиний фронт
для вирішення
Японської
проблеми було
створено. Тут
же США пропонують
у вересні 1951 року
провести мирну
конференцію
у Сан-Франциско.
Були запрошені
всі зацікавлені
держави (а їх
було 51), але представників
держав “з сумнівним
державним
устроєм” (як
писали американські
газети): Китайська
Народна республіка
(вважалося, що
справжній уряд
знаходився
на Тайвані),
Корейська
народно-демократична
республіка,
Монгольська
народна республіка
і Демкратисна
республіка
В’єтнам,
причому було
розіслано
меморандум
з приводу того,
як буде проходити
конференція:
“обговорення
не буде – лише
підписання”.
Пам’ятаючи
про меморандум
США, радянська
делегація
відразу ж
запропонувала
поправки до
5 статей і 8 нових
статей. Мова
йшла про територіальні
зміни, яких не
було в англо-американському
проекті договору
(“північні
теориторії”)
і про визнання
суверенітету
КНР над Манчжурією.
Але пропозиції
СРСР навіть
не обговорювались.
І тут повторилася
приблизна
ситуація, як
на Дунайській
конференції.
СРСР заявили,
що такий договір
не підпишуть,
і договір було
підписано без
СРСР (Згадайте
про дунайську
конферерцію).
Сан-Франциський
мирний договір
означав, що
припинявся
стан війни з
Японією;
визнавався
суверенітет
Японії;
Японія
визнавала
незалежність
Кореї;
Японія
визнавала
рішення Рада
Безпеки щодо
колишніх японських
підмандатних
територій;
Японія
відмовлялась
від претензій
на Курильські
острови, на
Південний
Сахалін і Тайвань;
Крым
того, як традиційно
в мирних договорах,
було зафіксовано
обов’язок
Японії випатити
репарації, але
розмір їх не
був встановлений
і мав вирішуватися
у двосторонніх
відносинах
Японії із тими
державами, яким
була нанесена
шкода.
Буквально
через декілька
годин після
підписання
угоди, делегати
перейшли у
сусідню будівлю
(Офіцерський
клуб), і була
підписана
Японо-Американська
адміністративна
угода. Тут були
сформульовані
умови розміщення
і обслуговування
на території
Японії близько
600 американських
військових
баз та об’єктів.
Причому на
першому етапі
на території
цих баз і відносно
американських
військовослужбовців
існував принцип
“екстериторіальності”,
тобто судити
його повинні
були за законами
США.
Після
підписання
Сан-Францизької
мирної угоди,
Далекосхідна
Комісія і Союзна
Рада для Японії
припиняли свою
роботу. Але
СРСР відмовився
від цього і
близько місяця
наші представники
ходили на роботу
в Союзну Раду
(анекдотична
ситуація).
З одного
боку СРСР доклав
чимало зусиль
для того, щоб
перемогти у
війні з Японією.
З іншого боку
сконцентрувавши
свої зусилля,
ССР виграв
дипломатичну
битву в Європі,
створивши
європейський
соціалістичний
табір, але повністю
програв її в
Японії. Це
продовжувалось
до 1955 року.
До влади
на той час прийшов
Хрущов, який
намагався
вирватись із
дипломатичної
блокади. Першим
проявом стали
радянсько-японські
відносини. В
червні 1955 року
СРСР пропонує
проект двостороннього
мирного договору
з Японією. В
ньому йшлося
про припинення
стану війни,
відновлення
дипломатичних
відносин, відмова
від репарацій,
але визнання
Японією суверенітету
СРСР над Курильськими
островами.
Японія погодилась
на розгляд цієї
пропозиції,
вле за умов
територіальної
претензії
Японії на Курильські
острови і визнання
СРСР права
Японії на
нерегульований
лов риби на
Далекому Сході.
Радянський
союз, зрозумівши,
що Японія не
погодиться
на вирішення
територіальної
проблеми, йде
на безпрецедентний
компроміс
(оскільки він
був зацікавлений
у встановленні
дипломатичних
відносин з
Японією).
9 серпня
1955 року СРСР
заявляє, що він
готовий передати
Японії 2 з 4-х
островів (Хабомаї
і Шикотам). 19 жовтня
1956 року з’являється
спільна декларація
про припинення
стану війни,
про відновлення
дипломатичних
та консульських
відносин, і
СРСР ще раз
підтвердив,
що після підписання
мирної угоди,
він поверне
Японії 2 острови.
Робота над
текстом договору
продовжувалася
до 1960 року. І тут
в січні 1960 року
з’являється
японо-американський
договір про
взаємну співпрацю
і безпеку. Цей
договір продовжував
адміністративну
угоду (термін
існування
американських
баз продовжувався),
крім того Японія
дозволяла
|