ЗМІСТ
ВСТУП
1. Розширення ЄС: основні цілі
2. Етапи розширення ЄС
3. Економічні наслідки розширення ЄС
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
атомний економічний інтеграція політичний
На території Європи єдиними державними утвореннями, порівнянними по розмірах з Євросоюзом, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія. Протягом останнього ж тисячоріччя Європа була роздроблена. Європейські мислителі намагалися придумати спосіб об'єднати Європу. Ідея створення Сполучених штатів Європи спочатку виникла після Американської революції.
Ця ідея одержала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Уїнстон Черчілль, що призвав 19 вересня 1946 у своїй мові в Цюрихському університеті до створення "Сполучених штатів Європи", аналогічних Сполученим Штатам Америки. Як результат, в 1949 була створена Рада Європи - організація, що існує дотепер (її членом є й Україна). Рада Європи, однак, була (і залишається) чимсь начебто регіонального еквівалента ООН, що зусередила свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в європейських країнах.
В 1951 ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об'єднання вугілля й стали (ECSC - European Coal and Steel Communіty), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів по виробництву сталі й вугілля, що, по думці його творців, повинне було запобігти черговій війні в Європі. Великобританія відмовилася брати участь у цій організації по міркуваннях національного суверенітету.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок) (EEC - European Economіc Communіty) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Euratom - European Atomіc Energy Communіty). ЄЕС був створений у першу чергу як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і людей. Євратом повинен був сприяти об'єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим із цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-і роки) воно стало йменуватися просто Європейським співтовариством (EC - European Communіty). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року, що набув чинності 1 січня 1958. В 1959 членами ЄЕС був створений Європейський парламент - представницький консультативний, а пізніше й законодавчий орган.
Процес розвитку й перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної еволюції й інституціональної трансформації в більше згуртований блок держав з передачею все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав), з одного боку, і збільшення числа учасників європейських співтовариств (і пізніше Європейського союзу) з 6 до 27 держав (розширення союзу держав).
Перші етапи поглиблення європейської інтеграції характеризувалися тим, що вони протікали на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів Глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти почужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне піднесення Співтовариств створювало передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно підсилювалисяно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом – і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Таким чином, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, в згодом — і Європейського Союзу. Ця мета диктувалася геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процесс глобалізації.
Слід також відзначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий — на стадії існування спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій — на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики; четвертий — вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. П'ятий етап розширення — це розширення, що відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним — як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах [3, с. 102].
Таким чином, до нового етапу розширення ЄС підійшов, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції — створення економічного та валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат був досягнутий протягом понад 50 років, через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.
У теорії будь-яка Європейська країна може приєднатися до Євросоюзу. Рада ЄС консультується з Комісією і Європарламентом і виносить рішення про початок переговорів по вступу. Рада відхиляє або схвалює заявку тільки одностайно.
Принципова можливість для європейських країн стати повноправними членами ЄС була визнана ще Римським договором. У червні 1993р. па засіданні Європейської Ради в Копенгагені країни ЄС визнали можливим приєднання нових членів з числа країн Центральної Європи — після досягнення ними відповідних критеріїв (отримали назву "Копенгагенських критеріїв") Щоб одержати схвалення заявки, країна повинна відповідати наступним критеріям:
повинна бути "європейською державою";
повинна дотримувати принципів свободи, демократії, поваги до прав людини й фундаментальних свобод, верховенства закону.
Для одержання членства потрібно наступне:
відповідність Копенгагенським критеріям, визнаних Радою в 1993 р.:
стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, людські права, повагу й захист меншин;
існування функціональної ринкової економіки, так само, як і здатності впоратися з конкурентним тиском і ринковими цінами в межах Союзу;
здатність прийняти зобов'язання членства включаючи прихильність політичним, економічним і грошово-кредитним цілям союзу.
У грудні 1995 року Мадридським саммітом були переглянуті критерії членства, щоб включати умови для інтеграції держави-члена через відповідне регулювання його адміністративних структур: тому що важливо, щоб законодавство Євросоюзу відбивалося в національному законодавстві, важливо, щоб переглянуте національне законодавство здійснювалося ефективно через відповідні адміністративні й судові структури.
Перш ніж країна подасть заявку на вступ, вона звичайно повинна підписати угоду про асоційоване членство, щоб допомогти підготувати країну до статусу кандидата й, можливо, члена. Багато країн не задовольняють навіть критеріям, необхідним для того, щоб почати переговори раніше, ніж вони почнуть застосовуватися, тому вони мають потребу в довгих роках, щоб підготуватися до процесу. Угода про асоційоване членство допомагає підготуватися до цього першого кроку. У випадку із Західними Балканами спеціальний процес, Стабілізаційний і Асоціативний процес існують для того, щоб не вступати в протиріччя з обставинами. Коли країна офіційно запитує про членство, Рада просить Комісію висловити думки щодо готовності країни почати переговори. Рада може прийняти або відхилити думка Комісії. Рада лише раз відхилила думку Комісії - у випадку із Грецією, коли Комісія відговорювала Раду від вступних переговорів. Якщо рада вирішує відкрити переговори, починається процес перевірки. Це процес, протягом якого ЄС і країна-кандидат досліджують свої закони й закони ЄС, визначаючи існуючі розходження. Після цього Рада рекомендує почати переговори відносно "глав" закону, коли вирішує, що є досить точок співробітництва для конструктивних переговорів. Переговори звичайно полягають у тім, що держава-кандидат намагається переконати ЄС, що її закони й адміністративне управління є досить розвинені, щоб виконувати Європейські вимоги, що може здійснюватися, політичний процес властивий державам-членам [4, с. 170].
9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ у ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їх спільний ВВП по ППС (Паритет купівельної спроможності) - приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.
Це розширення ЄС можна назвати одним із самих амбіційних проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести риску під роз'єднанням Європи, що відбувались із моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати до Заходу країни Східної Європи, щоб не допустити їхнього відкоту назад до комуністичних методів правління.
Кіпр був включений у цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, що у противному випадку загрожувала накласти вето на весь план в цілому.
По завершенні переговорів між "старими" і майбутніми "новими" членами ЄС позитивне остаточне рішення було оголошено 13 грудня 2002. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003.
16 квітня 2003 в Афінах 15 "старими" і 10 "новими" членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. В 2003 у дев'яти державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами [5, с. 77].
1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбулося після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і в той час як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру здебільшого проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, у підсумку вступив у ЄС поодинці.
Таблиця 1. Етапи розширення ЄС
| Рік |
Країна |
Загальна кількість членів |
| 25 березня 1957 |
Бельгія, Германія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція |
6 |
| 1 січня 1973 |
Великобританія, Данія, Ірландія |
9 |
| 1 січня 1981 |
Греція |
10 |
| 1 січня 1986 |
Іспанія, Португалія |
12 |
| 1 січня 1995 |
Австрія, Фінляндія, Швеція |
15 |
| 1 травня 2004 |
Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія, Словенія, Чехія, Естонія |
25 |
| 1 січня 2007 |
Болгарія, Румунія |
27 |
Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу виявилися в положенні, коли основний вантаж бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству й т.д. лягає саме на них. У той же час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань у загальносоюзний бюджет понад затвердженого документами ЄС рівня в 1 % ВВП.
Друга проблема полягає в тому, що після розширення Євросоюзу менш ефективним виявився принцип, що діяв дотепер, прийняття найважливіших рішень консенсусом. На референдумах у Франції й у Нідерландах в 2005 проект єдиної Конституції ЄС був відхилений, і весь Євросоюз як і раніше жив по цілому ряду основних договорів.
1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу - входження в нього Болгарії й Румунії. Євросоюз колись попереджав ці країни, що Румунія й Болгарія повинні ще чимало зробити в області боротьби з корупцією й реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки й не відповідаючи стандартам ЄС [3].
17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ у ЄС був наданий Македонії.
21 лютого 2005 року Європейський союз підписав план дій з Україною. Імовірно, це стало результатом того, що до влади в Україні прийшли сили, зовнішньополітична стратегія яких спрямована на вступ у Євросоюз. У той же час, на думку керівництва ЄС, про повноправне членство України в Євросоюзі поки говорити не варто, тому що новій владі необхідно зробити дуже багато, щоб довести, що на Україні існує повноцінна демократія, що відповідає світовим стандартам, і провести політичні, економічні й соціальні реформи. Однак після обрання президентом В.Ф. Януковича, позиція Євросоюзу дещо змінилася в сторону покращення відносин у форматі співпраці на рівні міжурядових комісій тощо.
Подальше розширення Європейського союзу відкрито для будь-якої європейської демократичної країни з вільним ринком, що має бажання й можливості для приведення законодавства у відповідність із правом ЄС. З моменту існування Євросоюзу як Європейського об'єднання вугілля й стали в 1952 році минулі розширення збільшили число країн-учасників із шести до двадцяти семи. Умови вступу включені в Копенгагенські критерії, погоджені в 1992 році й закріплені в Маастрихтському договорі (стаття 49), були розширені та переглянуті в 2005 роках. Головне питання – чи є країна європейської – визначається політичною оцінкою, проведеної інститутами ЄС. Все інше залежить від геополітичних процесів Європи.
У даний момент три країни мають статус кандидата: Хорватія (подала заявку в 2003 році), Македонія (в 2004) і Туреччина (в 1987), при цьому Македонія ще не початку переговорів по приєднанню. Інші держави Західних Балкан підписали Угоду про стабілізацію й асоціацію, що вже набула чинності для Албанії, Хорватії й Македонії і яке звичайно передує подачі заявки на членство. Чорногорія, Албанія й Сербія також подали заявку в грудні 2008, квітні 2009 і грудні 2009 відповідно, але Європейська комісія ще не винесла по них рішень.
Правляча партія Ісландії підтримала проведення загальнонаціонального референдуму по питанню приєднання й у липні 2009 року подала заявку на вступ. Даний крок іде врозріз із традиційним скептицизмом Ісландії із приводу приєднання до ЄС, і результат референдуму залежить великою мірою від того, чи зможе уряд переконати своїх громадян у необхідності приєднання. Очікується, що переговори про приєднання (у випадку їхнього схвалення) завершаться відносно швидко, оскільки право Ісландії вже включає більшу частину законодавства ЄС через договори ЄЕЗ і Шенгенську угоду.
У випадку Східної Європи Хізер Грейбб, представник Центру європейських реформ, сказала: "Білорусія занадто авторитарна, Молдова занадто бідна, Україна занадто велика, а Росія занадто страшна для ЄС, щоб розглядати їхнє потенційне членство найближчим часом" [5, c. 91].
Проте, всі країни Східного партнерства в тому або іншому ступені виявили цікавість до вступу в ЄС у довгостроковій перспективі.
За заявою комісара ЄС із питань розширення Оллі Рена, Ісландія й Хорватія можуть вступити в ЄС в 2011 році.
Економічна ефективність варіюється від держави до держави. Пакт про стабільність і ріст регулює фінансово-бюджетну політику з Європейським союзом. Він поширюється на всі держави-члени, з конкретними правилами, які застосовуються відносно членів, які передбачають, що дефіцит бюджету кожної держави не повинен перевищувати 3% ВВП і державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП. Проте, багато великих учасників розраховують свій майбутній бюджет з дефіцитом значно перевищуючим 3%, і країни Європи у цілому мають борг, що перевищує 60%.
У таблиці, що нижче приводиться, інформація про держави-членах Європейського союзу, упорядкована відповідно до розміру їхньої економіки.
Дані по ВВП, щорічній зміні ВВП, ВВП на душу населення й інфляції, по оцінці МВФ, на травень 2008 року.
Таблиця 2. Економічні показники розвитку країн-членів ЄС
| Країни члени |
ВВП |
ВВП на душу населення по ППС $ |
Інфляція, % |
Безробіття % |
| млрд. дол. |
% від ВВП ЄС |
| Європейський союз |
18,493.0 |
100.0% |
30,393 |
3.7 |
8.9 |
| Германія |
3,653.3 |
19.8% |
35,441 |
2.8 |
7.7 |
| Франція |
2,843.1 |
15.4% |
34,208 |
3.2 |
9.3 |
| Великобританія |
2,833.2 |
15.3% |
36,522 |
3.6 |
7.2* |
| Італія |
2,330.0 |
12.6% |
30,58 |
3.5 |
7.4** |
| Іспанія |
1,622.5 |
8.8% |
30,62 |
4.1 |
18.7 |
| Нідерланди |
862.9 |
4.7% |
40,431 |
2.2 |
3.2 |
| Бельгія |
507.1 |
2.7% |
36,235 |
4.5 |
8.2 |
| Швеція |
502.5 |
2.7% |
37,245 |
3.3 |
8.9 |
| Польща |
450.6 |
2.4% |
17,481 |
4.2 |
8.1 |
| Австрія |
418.7 |
2.3% |
39,634 |
3.2 |
4.3 |
| Греція |
361.6 |
2.0% |
30,534 |
4.2 |
8.7** |
| Данія |
349.2 |
1.9% |
37,265 |
3.6 |
5.7 |
| Ірландія |
290.7 |
1.6% |
42,539 |
3.1 |
11.7 |
| Фінляндія |
273.1 |
1.5% |
36,217 |
3.9 |
8.1 |
| Португалія |
248.9 |
1.3% |
22,189 |
2.7 |
9.3 |
| Чехія |
211.7 |
1.1% |
25,395 |
6.3 |
6.1 |
| Румунія |
187.9 |
1.0% |
12,579 |
7.9 |
6.2** |
| Угорщина |
155.2 |
0.8% |
19,499 |
6.0 |
10.2 |
| Словакія |
88.9 |
0.5% |
22,04 |
3.9 |
11.1 |
| Люксембург |
57.0 |
0.3% |
82,306 |
4.1 |
6.4 |
| Словенія |
53.3 |
0.3% |
29,472 |
5.5 |
5.9 |
| Болгарія |
49.3 |
0.3% |
12,34 |
12.0 |
6.5 |
| Литва |
48.1 |
0.3% |
18,945 |
11.1 |
14.3 |
| Латвія |
35.8 |
0.2% |
17,071 |
15.3 |
16.3 |
| Естонія |
25.4 |
0.1% |
20,259 |
10.6 |
15.6 |
| Кіпр |
24.5 |
0.1% |
29,829 |
4.4 |
5.3 |
| Мальта |
8.4 |
0.1% |
23,76 |
4.7 |
7.1 |
Частка ЄС у світовому валовому продукті (МВП) стабільно становить приблизно одну п'яту частину. Темпи росту ВВП, великі в нових державах-членах, у цей час упали через млявий ріст у Франції, Італії й Португалії [4, с. 202].Дванадцять нових держав-членів із Центральної й Східної Європи, мають більше високий середній відсоток росту, ніж їхні західноєвропейські партнери. Зокрема, країни Балтії домоглися стрімкого зростання ВВП, у Латвії він становить до 11%, що на рівні світового лідера Китаю, чий середній показник дорівнює 9% за останні 25 років. Причини такого масового росту полягають у проведенні державою стабільної грошово-кредитної політики, експортно-орієнтованої політики, торгівлі, низкій фіксованій податковій ставці й використанні порівняно дешевої робочої сили. За останній рік (2008), у Румунії був найбільший приріст ВВП серед всіх держав ЄС.Поточна карта росту ВВП у ЄС найбільш контрастна по регіонах, де сильні економіки страждають від стагнації, у той час як у нових державах-членах спостерігається стійкий економічний ріст.У цілому ж вплив ЄС27 на збільшення валового світового продукту скорочується у зв'язку з появою економічних держав, таких як Китай, Індія й Бразилія. У середньостроковій і довгостроковій перспективі, ЄС буде шукати шляхи для збільшення темпів росту ВВП у країнах центральної Європи, таких як Франція, Німеччина й Італія й стабілізації росту в нових країнах Центральної й Східної Європи для забезпечення стійкого економічного процвітання.
Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заявка про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.).
З 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3 % території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгагських критеріїв географічних вимог немає.
Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.
Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.
1. Сiденко В.Р. Прорив в Європу // Політика і час, 2009, № 8. – С. 23.
2. Орієнтир, інформаційний додаток. // Урядовий кур''єр, 2008, № 10. – С. 54
3. Право ЕС, Энтин Ю. – М, 2009. – 624с.
4. Право европейских сообществ. – М., 2009. – 540 с.
5. Україна на роздоріжжі. За редакцією Л. Хоффманна. К.: Фенікс, 2008. – 212 с.
|