Білет
1
1.Повість
Івана Нечуя-Левицького
«Кайдашева
сім'я» як енциклопедія
народознавства
Ще І. Франко
зазначав, що
повість «Кайдашева
сім'я» «з огляду
на високоартистичне
змалювання
селянського
життя» належить
«до найкращих
оздоб українського
письменства».
З великою художньою
силою і правдивістю
І. Нечуй-Левшіький
розкрив у цьому
творі духовні
цінності, які
склалися впродовж
століть в українській
родині. Новаторство
письменника
якраз виявилося
втому, що він
показав руйнування
набутої духовності
труднощами
щоденного
життя, відтворив
такий стан
українського
селянства, який
нівечить справжню
суть його «народного
духу».
В етнографічній
розвідці «Світогляд
українського
народу» І.
Нечуй-Левицький
вказував на
великі моральні
потенції народу,
суть яких відбилась
насамперед
в усній поезії.
Він радив
письменникам
не обминати
колоритних
народних висловів
і через їх освоєння
показати світові
неповторну
душу українців.
Найрізноманітніші
засоби барвистого
народного
мовлення письменник
вдало використав
у «Кайдашевій
сім'ї».
Змалюванням
саме буденного
життя українських
селян повість
«Кайдашева
сім'я» вирізнялася
у літературі
– адже тогочасні
автори захоплювалися
переважно
святковою
стороною селянського
побуту. Будні
Кайдашів минають
у невсипущій
праці. Косовиця,
жнива, плекання
городини, «зимова»
жіноча робота
(прядіння, ткання
полотна, шиття
і вишивання
одягу) – ці та
інші щоденні
клопоти визначали
стосунки між
членами сім'ї
Кайдашів. Хоча
у творі майстерно
виписані і
святкові звичаї
та обряди,
глибоковікові
традиції і
вірування.
Втіленням
української
релігійності
і високої народної
моралі є у повісті
Мелашка. Її
любов до рідної
матері, чоловіка,
намагання
догодити свекрусі
приємно вражають.
Доведена до
відчаю, Мелашка
їде з односельчанами
в Київську
Лавру на прощу
– святкування
паски у Києві,
за народним
повір'ям, мало
б принести у
сім'ю Боже
благословення.
Письменник
поетизує свою
героїню. Так,
лірична душа
Мелашки почула
у жалібних
піснях ченців
у чистий четвер
(напередодні
Великодня)
«якесь море
сліз, що зливалось
тисячі літ, І
злилось докупи,
і полилось
піснями з грудей.
Здасться, в
тому морі сліз
текли ріки
народного горя
од самого початку
світу...».
Побожним,
чуйним і добрим
був Кайдаш,
мріяв про смерть
по-християнськи:
зі сповіддю,
причастям,
соборуванням.
Але тяжке пияцтво
призвело до
передчасної
страшної смерті,
яка не відповідала
християнським
уявленням. Сини
і невістка
Мотря надто
часто порушували
четверту заповідь
Божу: не поважали
і не шанували
батьків. А народна
мораль грунтувалася
в основному
на заповідях
Божих. У селі
зневажали
злодіїв, п'яниць,
покриток, ледарів,
хвальків, безбожників
Тут ніколи
нікому нічого
не забували.
Не могли забути
й Мотрі того,
що вибила свекрусі
око, а Карпові
– що ганявся
за матір'ю з
дрючком. Люди
добре знали
характери тих,
кого вважали
негідними:
вибираючи Карпа
десяцьким,
хтось підкреслив,
що «буде добрий
сіпака», а пропонуючи
жартома кандидатуру
Мотрі, селяни
висміяли цю
жінку:
– А може,
панове громадо,
ми оберемо за
десяцького
Мотрю, – прикинув
слівце один
жартівливий
чоловік.
– Не можна,
вона повибиває
всім бабам очі,
– гукнули чоловіки,
сміючись.
Глибокий
знавець селянського
життя і побуту,
селянської
психології
І. Нечуй-Левицький
розумів, що про
народ треба
писати без
будь-яких прикрас.
У центрі повісті
– повсякденний
плин життя
селянської
сім'ї, в якому
на перший план
висуваються
побутові сварки,
спричинені
відсутністю
прагнення
зрозуміти один
одного. Жанрова
специфіка твору
полягає у тому,
що цей повсякденний
плин життя
родини Кайдашів
розгортається
в найрізноманітніших
побутових
виявах, які
часто окреслюються
в гумористичному
плані. Гумор
письменника
сягає корінням
у народний
грунт і міцну
національну
літературну
традицію. Природжений
гумор Нечуй-Левицький
вважав невід'ємним
елементом
національної
психіки, що
«затаївся в
усіх звивах
розуму і фантазії
щирого уіфаїнця
і є глибоко
своєрідним».
Контрасти
створеного
народом величного
епосу і дріб'язкової
хатньої війни
надають повісті
особливого
іронічного
забарвлення
(«Не чорна хмара
з-за синього
моря виступала,
то виступала
Мотря з Карпом
з-за своєї хати
до тину»). У повісті
письменник
гумористичне
показав взаємні
заздрощі, плітки
та шалені вибухи
злості серед
Кайдашів. Проте
гумор у повісті
має співчутливий
характер: автор
бачить вплив
на психологію
Кайдашів їхнього
тяжкого становища,
бо після довговічної
панщини вони
потра-пили в
нові, незвичні
обставини.
Із серії комічних
подій складається
сумна картина
буття сім'ї, де
син виступає
проти матері,
й уся родина
марно витрачає
сили і здоров'я
на безглузді
супе-речки та
чвари. Такий
стан, на думку
письменника,
не відповідає
справжній суті
«народ-ного
духу». Духовна
роз'єднаність
– ось те лихо,
яке кожен день
отруює українську
родину, яка
впродовж віків
була оповита
високою духовністю
і мораллю.
Яскравий
колорит звичаїв,
обряди народних
замовлянь,
передвесільні
розглядини,
сільські розваги,
детальні описи
селянського
одягу та оселі,
насичена прислів'ями
і приказками
мова повісті
– усе це дає
підстави вважати
цей твір справжньою
енциклопедією
народознавства.
2.Краса
і велич рідного
слова у поетичній
творчості
Максима Рильського.
Прочитати вірш
напам'ять.
М.
Рильський
надавав проблемам
мови великого
значення впродовж
усієї творчості.
Він був надзвичайно
вимогливий
до мови власних
творів, невтомно
працював над
збагаченням
свого поетичного
словника. Поет
закликав своїх
сучасників
боротися за
чистоту і збагачення
україн-ської
мови. Прикладом
такого звернення
є вірш «Мова»,
в якому поет
з великою ніжністю
і любов'ю говорить
про мову. Вона
звучить для
поета як пісня
океану. Мова
рідного народу
глибока у своїй
мудрості. Як
тонкий знавець
мовних проблем,
М. Рильський
вважає, що у
народу, його
поезії, розмовній
мові треба
шукати джерела
нового наповнення
літературної
мови [цитата].
Мова
українського
народу – самобутнє
і неповторне
явище. Обов'язок
кожного митця
турбуватися
про її долю,
удосконалювати
і збагачувати
[цитата].
Своєю
творчістю М.
Рильський подав
гідний приклад
турботи про
удосконалення
мови. І в оригінальній
поезії, і у
перекладах
численних
зарубіжних
авторів, зокрема
російських
(Пушкін, Лєрмонтов),
польських
(Міц-кевич.
Словацький),
французьких
(Верлен), він
збагачував
українську
мову власними
новотворами,
розширював
її синтаксичні
можливості.
Вагомий
внесок поета
у словникову
справу української
мови. Словники
та довідники,
видані за участю
М. Рильського,
не втратили
свого значення
й сьогодні. Як
згадують друзі
поета, праця
над словниками
і зі словниками
була найулюбленішим
його заняттям.
У
вірші «Мова»
поет закликає
і своїх сучасників
частіше «заглядати
у словник». На
його переконання
– «це пишний
яр, а не сумне
провалля».
Високу оцінку
дає автор вірша
словникові
Грінченка й
Даля.
Вірш
«Мова» написаний
у 1956 р. На той час
українська
мова зазнала
помітних деформацій
у зв'язку із
відведенням
їй більшовицькими
ідеологами
другорядної
ролі у суспільстві.
Після XX з'їзду
партії, на якому
було піддано
критиці культ
особи Сталіна,
в якійсь мірі
вже можна було
говорити про
національні
утиски і насамперед
про занепад
національних
мов. В Україні
одним з перших
на захист мови
виступив М.
Рильський. Його
поезія «Мова»
у яскраве свідчення
цьому.
У
1959 році на IV
з'їзді письменників
України М. Рильський
прочитав вірш
«Рідна мова».
Своїм незвичайним
виступом на
письменницькому
форумі поет
ще більше загострив
увагу на потребі
повноцінного
функціонування
української
мови. Для цього
українська
мова мала всі
підстави.
У
мові знайшли
відгук історія
народу, бурхливе,
неспокійне
його життя, яке
поет прирівнює
до «гулу віків»,
«шуму століть».
У ньому – «бурі
подих», «неволі
стогін», «волі
спів», «сурма
походу світанкова».
В
умовах російського
царського
гноблення
українська
мова зазнала
жорстокого
переслі-дування,
нищення. Вдаючись
до засобу
персоніфікації,
поет з болем
згадує страшні
знущання блазнів
російського
царя над її
«велично-гідним
духом».
Немає
сумніву, що
підставою для
таких поетичних
узагальнень
М. Рильського
були всі ті
ганебні документи,
які забороняли
українське
слово в офіційно-діловому
мовленні. Це
був горезвісний
Валуєвський
циркуляр,
Ємський указ
та численні
неопубліковані
заборони у
радянські часи,
Про всі ці знущання
над словом М.
Рильський писав
з особливим
болем.
Кожен
рядок наведеної
строфи узагальнює
гірку правду
поневолення,
спрямованого
на те, щоб зникла,
вмерла наша
мова, щоб не
розходилася
її слава по
світу. За спробу
протистояти
імперській
сваволі не раз
доводилося
платити власною
волею. І це вже
стосувалося
не тільки минулого
століття, а й
20-30-х – кінця 40-х
років XX століття.
Навіть під час
хрущовської
«відлиги»
М. Рильський
не міг відверто
виступити на
захист рідної
мови. Саме на
такі асоціації
наводить його
поезія «Рідна
мова». Тому у
другій частині
вірша поет так
багато уваги
приділяє
російсько-українським
культурним
зв'язкам та
вільному розвитку
української
мови. Зрозуміло,
що говорити
про «вільне
слово» українського
народу у колі
братніх мов
доводилося
більше з огляду
на те, щоб не
накликати біди
на себе особисто
та й на спроби
відродження
української
культури у
післякультівські
часи.
Краса
і велич рідного
слова оспівані
М. Рильським
у вірші «Сонет
про словник»,
поемі «Слово
про рідну матір»
та інших творах.
де
син виступає
проти матері,
й уся родина
марно витрачає
сили і здоров'я
на безглузді
супе-речки та
чвари. Такий
стан, на думку
письменника,
не відповідає
справжній суті
«народ-ного
духу». Духовна
роз'єднаність
– ось те лихо,
яке кожен день
отруює українську
родину, яка
впродовж віків
була оповита
високою духовністю
і мораллю.
Яскравий
колорит звичаїв,
обряди народних
замовлянь,
передвесільні
розглядини,
сільські розваги,
детальні описи
селянського
одягу та оселі,
насичена прислів'ями
і приказками
мова повісті
– усе це дає
підстави вважати
цей твір справжньою
енциклопедією
народознавства.
2.Краса
і велич рідного
слова у поетичній
творчості
Максима Рильського.
Прочитати вірш
напам'ять.
М. Рильський
надавав проблемам
мови великого
значення впродовж
усієї творчості.
Він був надзвичайно
вимогливий
до мови власних
творів, невтомно
працював над
збагаченням
свого поетичного
словника. Поет
закликав своїх
сучасників
боротися за
чистоту і збагачення
україн-ської
мови. Прикладом
такого звернення
є вірш «Мова»,
в якому поет
з великою ніжністю
і любов'ю говорить
про мову. Вона
звучить для
поета як пісня
океану. Мова
рідного народу
глибока у своїй
мудрості.
Як
тонкий знавець
мовних проблем,
М. Рильський
вважає, що у
народу, його
поезії, розмовній
мові треба
шукати джерела
нового наповнення
літературної
мови [цитата].
Мова
українського
народу – самобутнє
і неповторне
явище. Обов'язок
кожного митця
турбуватися
про її долю,
удосконалювати
і збагачувати
[цитата].
Своєю
творчістю М.
Рильський подав
гідний приклад
турботи про
удосконалення
мови. І в оригінальній
поезії, і у
перекладах
численних
зарубіжних
авторів, зокрема
російських
(Пушкін, Лєрмонтов),
польських
(Міц-кевич.
Словацький),
французьких
(Верлен), він
збагачував
українську
мову власними
новотворами,
розширював
її синтаксичні
можливості.
Вагомий
внесок поета
у словникову
справу української
мови. Словники
та довідники,
видані за участю
М. Рильського,
не втратили
свого значення
й сьогодні. Як
згадують друзі
поета, праця
над словниками
і зі словниками
була найулюбленішим
його заняттям.
У вірші
«Мова» поет
закликає і
своїх сучасників
частіше «заглядати
у словник». На
його переконання
– «це пишний
яр, а не сумне
провалля».
Високу оцінку
дає автор вірша
словникові
Грінченка й
Даля.
Вірш
«Мова» написаний
у 1956 р. На той час
українська
мова зазнала
помітних деформацій
у зв'язку із
відведенням
їй більшовицькими
ідеологами
другорядної
ролі у суспільстві.
Після XX з'їзду
партії, на якому
було піддано
критиці культ
особи Сталіна,
в якійсь мірі
вже можна було
говорити про
національні
утиски і насамперед
про занепад
національних
мов. В Україні
одним з перших
на захист мови
виступив М.
Рильський. Його
поезія «Мова»
у яскраве свідчення
цьому.
У 1959 році
на
IV з'їзді
письменників
України М. Рильський
прочитав вірш
«Рідна мова».
Своїм незвичайним
виступом на
письменницькому
форумі поет
ще більше загострив
увагу на потребі
повноцінного
функціонування
української
мови. Для цього
українська
мова мала всі
підстави.
У мові
знайшли відгук
історія народу,
бурхливе, неспокійне
його життя, яке
поет прирівнює
до «гулу віків»,
«шуму століть».
У ньому – «бурі
подих», «неволі
стогін», «волі
спів», «сурма
походу світанкова».
В умовах
російського
царського
гноблення
українська
мова зазнала
жорстокого
переслі-дування,
нищення. Вдаючись
до засобу
персоніфікації,
поет з болем
згадує страшні
знущання блазнів
російського
царя над її
«велично-гідним
духом».
Немає
сумніву, що
підставою для
таких поетичних
узагальнень
М. Рильського
були всі ті
ганебні документи,
які забороняли
українське
слово в офіційно-діловому
мовленні. Це
був горезвісний
Валуєвський
циркуляр,
Ємський указ
та численні
неопубліковані
заборони у
радянські часи,
Про всі ці знущання
над словом М.
Рильський писав
з особливим
болем.
Кожен
рядок наведеної
строфи узагальнює
гірку правду
поневолення,
спрямованого
на те, щоб зникла,
вмерла наша
мова, щоб не
розходилася
її слава по
світу. За спробу
протистояти
імперській
сваволі не раз
доводилося
платити власною
волею. І це вже
стосувалося
не тільки минулого
століття, а й
20-30-х – кінця 40-х
років XX століття.
Навіть під час
хрущовської
«відлиги»
М. Рильський
не міг відверто
виступити на
захист рідної
мови. Саме на
такі асоціації
наводить його
поезія «Рідна
мова». Тому у
другій частині
вірша поет так
багато уваги
приділяє
російсько-українським
культурним
зв'язкам та
вільному розвитку
української
мови. Зрозуміло,
що говорити
про «вільне
слово» українського
народу у колі
братніх мов
доводилося
більше з огляду
на те, щоб не
накликати біди
на себе особисто
та й на спроби
відродження
української
культури у
післякультівські
часи.
Краса
і велич рідного
слова оспівані
М. Рильським
у вірші «Сонет
про словник»,
поемі «Слово
про рідну матір»
та інших творах.
Білет
10
1.Творчість
Лесі Українки
– видатне явище
світової культури.
Геній
Лесі Українки
розкрився перед
світом насамперед
у високохудожньому
звучанні національної
ідеї, гарячій
любові до рідіюго
краю, яка полягала
в обороні прав
народу до незалежною
національного
і державного
життя. Свої
думки і свої
ідеї вона зуміла
ввести у високу
мистецьку
форму, шо чарує
багатством
поетичних
образів і музикою
поетичного
слова. Поетеса
вийшла за межі
традиційних
тем. ЇЇ творчість
охоплювала
широке поле
світових мотивів,
тому стала
вагомим художнім
здобутком
світової культури.
Леся
Українка зростала
під впливом
казкової волинської
природи, рідного
слова, пісні,
народної традиції,
любов до якої
була прищеплена
насамперед
матір'ю Оленою
Пчілкою. Духовне
збагачення
поетеси відбувалося
під впливом
висококультурних
родин Старицьких,
Лисенків, дядька
по матері М.
Драгома-нова.
Її талант розвивався
завдяки природній
спостережливості
та глибокому
потягу до знань.
Усі ці чинники
допомогли їй
сягнути мистецьких
вершин, стати
письменницею
європейського
і світового
масштабу. Дух
поетеси гартувала
хвороба. Вона
спонукала до
аналізу конкретних
життєвих ситуацій
та осмислення
суті буття
людини. Звідси
власне нескореність,
прометеїзм
Лесі Українки,
до якого вона,
фізично квола,
потягнулася
ще на початку
своєї творчості:
«Я вийду сама
проти бурі І
стану – поміряєм
силу»
Поезія
Лесі Українки
носить переважно
патріотичний
характер. Це
твори громадянського
і політичного
характеру.
Навіть особистий
біль, туга, тривога
у її віршах
переплітаються
Із проблемами
всієї України.
Щиро і зворушливо
звучить її
поетичне зізнання.
Приклад
сильної волі,
бажання боротьби
знаходимо у
відомих поезіях
«Слово, чому
ти не твердая
криця...» та «Contra
Spem Spero".
Мужні, енергійні
акорди громадянської
лірики Лесі
Українки високо
оцінив І. Франко
«Від часу
Шевченкового
«Поховайте
та вставайте»
Україна не
чула такого
сильного, гаря-чого
поетичного
слова, як із
уст цієї слабосильної,
хворої дівчини...".
Поезія Лесі
Українки, тавруючи
рабську покору
відсутність
національної
гідності, дух
вірно підданості,
засвідчувала
перед світом,
що в літературі
поневоленого
народу на стику
двох століть
з'явився талант,
здатний протистояти
всій ницості
життя, Талант,
що мріє допомогти
нащадкам Прометея
визволитися
від сну і запалити
вогонь справедливості.
Добре ознайомлена
з літературами
народів світу,
письмен-ниця
нерідко шукала
в історії й
літературі
інших народів,
«у номерках
віків і далеких
підсоннях»
розв'язки проблем
сучасного їй
українського
громадянського
й національного
життя. Біль і
тривога за
рідний край
неодноразово
переплітаються
її всенародним
горем («Напис
в руїні", «Дим»).
Своїми
творами «Слово,
чому ти не твердая
криця..." та "Давня
казка" поетеса
порушила проблему,
що хвилювала
митців усіх
народів роль
поета у житті
суспільства.
Справжніми
шедеврами
світового
мистецтва можна
вважати інтимну
та пейзажну
лірику поетеси.
Природа Волині,
Поділля, морські
хвилі під місячним
світлом справляють
незабутнє
враження. Велику
мистецьку
цінність у
творах Лесі
Українки становить
уміле використання
фольклорних
мотивів та
образів, творення
символів («зірка
провідна»,
"темна ніч»,
"гора крута,
крем'яна, «досвітні
огні», «весела
весна»).
З особливою
силою проявився
талант Лесі
Українки у
творах останніх
років життя
– поемах, драмах.
Поеми "Русалка»,
«Самсон», «Місячна
легенда».
«Роберт Брюс,
король шотландський»,
«Ізольда Білорука"
та інші твори,
засвідчують
обізнаність
авторки зі
світовою класичною
літературою,
історією, зокрема
творчістю
Байрона, Вальтера
Скотта.
Висока
духовна культура
письменниці
засвідчена
у драматичних
творах «Блакитна
троянда», «У
пущі», «Одержима",
"Бояриня",
«Кассандра».
2.Образ
людини-трудівника
в повісті «Зачарована
Десна» Олександра
Довженка.
Кіноповість
«Зачарована
Десна» – це
гімн землі й
людям праці,
що разом зростили
і виховали
самого письменника.
Твір є автобіографічним.
Він побудо-ваний
на спогадах
(окремі можна
вважати новелами)
про веселі та
сумні, приємні
та неприємні
сторінки дитинства.
Усі вони осяяні
світлом домашнього
вогнища, враженнями
від спілкування
з природою та
односельцями
– чесними
трудівни-ками
землі. Розкішна
природа над
красунею Десною,
яку сприймав
О. Довженко
«зачарованими»
дитячими очима,
творила його
як митця, а
батько-мати,
хлібо-роби-односельці
своїм прикладом
виховували
справжнього
сина України.
Невтомною
трудівницею
на землі була
мати письменника,
яка найбільше
любила «саджати
що-небудь у
землю, щоб
проізростало».
Від того город
настіль-ки
переповнювався
різними рослинами,
що «десь серед
літа вони вже
не вміща-лися
в ньому. Вони
лізли одна на
одну, переплітались,
душились, дерлися
на хлів, на стріху,
повзли на тин,
а гарбузи звисали
з тину прямо
на вулицю».
Опис багатого
городу, на якому
росло все, – то
праця рук
матері. Цілими
днями Одарка
Єрмолаївна
клопоталася
по господарству,
на городі. У
любові до праці
вихову-вала
своїх дітей.
Вона добре
знала також
дію зілля, вміла
за народними
звичаями лікувати.
Була богомільною,
люблячою й
поступливою.
Та нелегка доля
судилася їй,
мусила пережити
смерть своїх
дітей, що й
підкошувало
сили, забира-ло
красу. Власне
образ матері
майже не виходить
на перший план
твору. Вона
завжди у праці,
у метушні, у
клопотах. Про
неї автор більше
розказує, ніж
показує у дії.
Батько
письменника
– яскраво виписаний
образ трудівника
богатирської
сили і краси.
Письменник
з гордістю і
любов'ю згадував:
«Скільки він
землі виорав,
скільки хліба
накосив! Як
вправно робив,
який був дужий
і чистий, руки
широкі, щедрі.
Як гарно ложку
ніс до рота,
підтримуючи
знизу скоринкою
хліба, щоб не
покрапать рядно
над Десною на
траві. Жарт
мовив, точене,
влучне слово.
Такт розумів
і шанобливість».
Внутрішній
красі батька
письменника
відповідає
зовнішність:
«Багато бачив
я гарних людей,
але такого, як
батько, не бачив.
Голова в нього
була темноволоса,
велика і великі
розумні сірі
очі, тільки в
очах чомусь
завжди було
повно смутку
і тяжкі наслідки
неписьменності
і несвободи».
У праці батько
– талановита
людина. Він й
інших оцінює
мірками працьовитості
та чесності.
Петро
Довженко –
високоморальна
людина, що
самовіддано
допомагає
селянам Загребелля
під час повені.
Невтомно рятував
він людей і
їхнє майно на
Пасху. У цьому
випробуванні
батько уявляється
письменникові
справжнім
героєм праці,
відважною
людиною: «Батько
сидів з веслом
на кормі – веселий
ідужий. Він
почував себе
спаситслсм
потопаючих,
героєм мореплавателем...».
Краса
і духовна велич
батька розкривається
у праці (як він
вправно працював,
скільки землі
виорав, скільки
хліба накосив,
як рятував
потопаючих).Тому
батька, неосвіченого
темного селянина,
автор підносить
на п'єдестал
героя. Серед
людей, що трудилися
з ранку до ночі,
виростав письменник.
Власне вони
формували його
ставлення до
праці. Тому й
обурюється
О. Довженко
тими, хто місцем
відпочинку
обирає річку
чи озеро, на
берегах яких
кипить робота.
У
«Зачарованій
Десні» Довженко
подав народне
розуміння
прекрасного.
Для його земляків
найвищим критерієм
краси є чесна
праця. Ось чому
так лірично,
з повагою і
любов'ю змальовує
О. Довженко
образ діда
Семена, свого
першого вчителя
й порадника.
Дід «прожив
під сонцем коло
ста літ, ніколи
не ховаючись
у холодок»,
умів розмовляти
з кіньми, телятами:
з усім живим
і «пахнув дід
теплою землею
і трохи млином»,
що й виказує
його селянське
коріння, хліборобську
працю. А в молоді
роки дід чумакував,
він письменний
«по-церковному»,
залюблений
у гарне слово
і людей. І всі
люди для діда
добрі.
Люди
праці – величні
і прекрасні
у своєму трудовому
таланті, і навіть
колоритна
постать Самійла
при виконаній
улюбленої
роботи – косовиці
– бачиться
письменникові
у незвичайному,
романтичному
ореолі.
Тому
найприємнішим,
найчарівнішим
спогадом дитинства
залишилась
для посивілого
письменника
музика клепання
коси. Вона означала
радість і втіху
праці. Для митця
вона – символ
і джерело натхнення.
З цього приводу
він писав: «Часом
і досі ще здається
мені, що й зараз
поклепай хто-небудь
косу, я зразу
помолодшав
би, подобрішав
і кинувся до
роботи».
Кіноповість
«Зачарована
Десна» – це
гімн землі й
людям праці,
що разом зростили
і виховали
самого письменника.
Твір є автобіографічним.
Він побудо-ваний
на спогадах
(окремі можна
вважати новелами)
про веселі та
сумні, приємні
та неприємні
сторінки дитинства.
Усі вони осяяні
світлом домашнього
вогнища, враженнями
від спілкування
з природою та
односельцями
– чесними
трудівни-ками
землі. Розкішна
природа над
красунею Десною,
яку сприймав
О. Довженко
«зачарованими»
дитячими очима,
творила його
як митця, а
батько-мати,
хлібо-роби-односельці
своїм прикладом
виховували
справжнього
сина України.
Невтомною
трудівницею
на землі була
мати письменника,
яка найбільше
любила «саджати
що-небудь у
землю, щоб
проізростало».
Від того город
настіль-ки
переповнювався
різними рослинами,
що «десь серед
літа вони вже
не вміща-лися
в ньому. Вони
лізли одна на
одну, переплітались,
душились, дерлися
на хлів, на стріху,
повзли на тин,
а гарбузи звисали
з тину прямо
на вулицю».
Опис багатого
городу, на якому
росло все, – то
праця рук
матері. Цілими
днями Одарка
Єрмолаївна
клопоталася
по господарству,
на городі. У
любові до праці
вихову-вала
своїх дітей.
Вона добре
знала також
дію зілля, вміла
за народними
звичаями лікувати.
Була богомільною,
люблячою й
поступливою.
Та нелегка доля
судилася їй,
мусила пережити
смерть своїх
дітей, що й
підкошувало
сили, забира-ло
красу. Власне
образ матері
майже не виходить
на перший план
твору. Вона
завжди у праці,
у метушні, у
клопотах. Про
неї автор більше
розказує, ніж
показує у дії.
Батько
письменника
– яскраво виписаний
образ трудівника
богатирської
сили і краси.
Письменник
з гордістю і
любов'ю згадував:
«Скільки він
землі виорав,
скільки хліба
накосив! Як
вправно робив,
який був дужий
і чистий, руки
широкі, щедрі.
Як гарно ложку
ніс до рота,
підтримуючи
знизу скоринкою
хліба, щоб не
покрапать рядно
над Десною на
траві. Жарт
мовив, точене,
влучне слово.
Такт розумів
і шанобливість».
Внутрішній
красі батька
письменника
відповідає
зовнішність:
«Багато бачив
я гарних людей,
але такого, як
батько, не бачив.
Голова в нього
була темноволоса,
велика і великі
розумні сірі
очі, тільки в
очах чомусь
завжди було
повно смутку
і тяжкі наслідки
неписьменності
і несвободи».
У праці батько
– талановита
людина. Він й
інших оцінює
мірками працьовитості
та чесності.
Петро
Довженко –
високоморальна
людина, що
самовіддано
допомагає
селянам Загребелля
під час повені.
Невтомно рятував
він людей і
їхнє майно на
Пасху. У цьому
випробуванні
батько уявляється
письменникові
справжнім
героєм праці,
відважною
людиною: «Батько
сидів з веслом
на кормі – веселий
ідужий. Він
почував себе
спаситслсм
потопаючих,
героєм мореплавателем...».
Краса
і духовна велич
батька розкривається
у праці (як він
вправно працював,
скільки землі
виорав, скільки
хліба накосив,
як рятував
потопаючих).Тому
батька, неосвіченого
темного селянина,
автор підносить
на п'єдестал
героя. Серед
людей, що трудилися
з ранку до ночі,
виростав письменник.
Власне вони
формували його
ставлення до
праці. Тому й
обурюється
О. Довженко
тими, хто місцем
відпочинку
обирає річку
чи озеро, на
берегах яких
кипить робота.
У «Зачарованій
Десні» Довженко
подав народне
розуміння
прекрасного.
Для його земляків
найвищим критерієм
краси є чесна
праця. Ось чому
так лірично,
з повагою і
любов'ю змальовує
О. Довженко
образ діда
Семена, свого
першого вчителя
й порадника.
Дід «прожив
під сонцем коло
ста літ, ніколи
не ховаючись
у холодок»,
умів розмовляти
з кіньми, телятами:
з усім живим
і «пахнув дід
теплою землею
і трохи млином»,
що й виказує
його селянське
коріння, хліборобську
працю. А в молоді
роки дід чумакував,
він письменний
«по-церковному»,
залюблений
у гарне слово
і людей. І всі
люди для діда
добрі.
Люди
праці – величні
і прекрасні
у своєму трудовому
таланті, і навіть
колоритна
постать Самійла
при виконаній
улюбленої
роботи – косовиці
– бачиться
письменникові
у незвичайному,
романтичному
ореолі.
Тому
найприємнішим,
найчарівнішим
спогадом дитинства
залишилась
для посивілого
письменника
музика клепання
коси. Вона означала
радість і втіху
праці. Для митця
вона – символ
і джерело натхнення.
З цього приводу
він писав: «Часом
і досі ще здається
мені, що й зараз
поклепай хто-небудь
косу, я зразу
помолодшав
би, подобрішав
і кинувся до
роботи».
Білет
11
1.Глибина
і щирість переживань
ліричного героя
в поезії «Contra
Spem Spero».
Поезія
«Contra
Spem Spero»,
назва якої у
перекладі з
латинської
мови означає
«без надії
сподіваюсь»,
написана 19-річною
Лесею Українкою.
Саме в цей час
життя поставило
перед нею вибір:
бути скореною
важкою недугою
(і не тільки
фізично) чи
перемогти.
Поетеса не
скорилася, вона
вибрала другу
пропозицію
долі – стала
на шлях боротьби
за перемогу.
У поєдинку з
підступною
хворобою, наперекір
зловісним
«осіннім хмарам»
вона відчула
жагучу потребу
жити повноцінним
життям. Ось
чому такою
зворушливою
радістю струменять
рядочки з листа
до брата (відомого
у літературі
як Михайло
Обачний): «Любий
Миша! Я воскресла!
От і знов беруся
здіймати «сізіфовий
камінь» догори!..
Позволь при
сій нагоді
навести тобі
цитату з мого
нового безнадійно-надійного
вірша:
«Я на
гору круту
крем'януют Буду
камінь важкий
підіймать І,
несучи вагу
ту страшную,
Буду пісню
веселу співать».
Наведена в
листі строфа
може бути заспівом
до всієї поетичної
творчості Лесі
Українки. Адже
письменницька
праця – то й
справді нелегкий
труд («камінь
важкий»). В умовах
російського
самодержавства,
суцільних
утисків, заборон
і рабської
покори (у поезії
імперію символічно
названо «довгою
темною нічкою
невидною») то
й справді був
«сізіфів труд».
Тому гора, на
яку їй потрібно
піднятися,
«крута, крем'яная».
Та все ж поетеса
сповнена мрій
і сподівань
на краще. Вона
готова на «вбогім
сухім перелозі»
сіяти «барвисті
квітки», що
символізують
волелюбні
визвольні ідеї,
доглядати і
вирощувати
їх. Щирість і
глибина переживань
за результати
своєї праці
підкреслено
словами: «може,
квіти зійдуть
– і настане ще
й для мене весела
весна». Наведені
рядки поезії
«Contra
Spem Spero»
засвідчують,
наскільки
воєдино сплелися
особисті настрої
авторки з
усвідомленням
свого призначення
як митця та
загальносуспільними
настроями.
Цікаво, що свою
нелегку працю
поетеса бажає
виконувати
без жодних
нарікань на
лиху долю, з
піснею на устах.
Жагучі сльози,
що ними вона
хоче розтопити
«кору льодовую
міцну», не
позбавляють
поезію оптимістичного
звучання.
Символічним
образам, які
уособлюють
самодержавство
(«льодова кора»,
«крута, крем'яна
гора», «темна
ніч»), протиставлені
ті, що символізують
визволен-ня
(«барвисті
квіти», «весела
весна», «зірка
провідна»).
Дивовижним
чином Леся
Українка єднає
контрастні
символи, які
спонукають
до міркувань
про конечну
потребу визвольної
боротьби. Особливо
характерним
у цьому плані
є образ «зірки
провідної,
ясної владарки
темних ночей».
Віру в перемогу
світла над
темрявою, добра
над злом підсилює
часто вживане
слово «буду».
Віра і надія
на кращу долю
завжди супроводжували
її твори. Саме
з цього приводу
поетеса писала:
«Людська недоля
будила не розпач
в мені, а бажання
кращої долі».
Поезія
«Contra
Spem Spero» є
своєрідною
програмою дій,
це гімн життю
і боротьбі.
Треба зауважити,
що повставши
проти духовної
деградації,
яку нав'язувала
поетесі її
фізична недуга,
вона виграла
свою «весну
золоту». А Україна
отримала поета,
що є національною
совістю і
національною
гордістю.
2.Історична
доля української
нації в творчості
О. Довженка.
Художні
твори Олександра
Довженка охопили
найважливіші
віхи історії
українського
народу. Найбільшу
увагу звернув
письменник
у своїх кінотворах,
публіцистичних
статтях на
події, пов'язані
з першою та
другою світовими
війнами. Історичну
долю української
нації у смертельних
випробуваннях
XX століття змалював
він у творах
«Арсенал»,
«Звенигора»,
«Щорс», «Мати»,
«Тарас Бульба»,
«Стій, смерть,
зупинись»,
«Воля до життя»,
«Україна в
огні», «Повість
полум'яних літ»
та ін.
Якщо
громадянська
війна ввійшла
у творчість
О. Довженка
окремими епізодами,
то твори про
другу світову
війну, як відзначають
літературознавці,
це «ніби одна
книга» про всі
страждання
й трагедії, про
героїчні подвиги
і перемоги.
О.
Довженко
беззастережно
любив свій
народ, Україну,
Тому близько
до серця взяв
долю українського
народу в грізний
час війни. На
сторінках своїх
творів поет
з болем говорить
про те, що Україну
фашисти захопили
найпершою з
республік
тодішнього
Радянського
Союзу і найбільш
її понівечили.
У
високохудожній
кіноповісті
«Україна в
огні» письменник
показує пекло
подій, які з
волі Сталіна
та Гітлера
розгорнулися
в Україні. Тут
і початок війни
– один із найтрагічніших
її періодів,
коли під тиском
ворога війська
захисників
не просто відступають
– тікають, залишаючи
на поталу
непідготовлених
беззброй-них
людей. Автор
показує Україну
в цей час у
символічному
образі Олесі,
яка стоїть на
роздоріжжі
подій із своїм
розпачем і
горем. Що чекає
її? Є щось симво-лічне
і в обірваній
мирній пісні
Запорожців,
яку вони вже
неповним сімейним
складом доспівають
лише після
війни. Показує
письменник
і розтерзане
фашис-тами село
під час окупації,
що дає повне
уявлення про
муки всієї
України.
Засуджуючи
війну, автор
неодноразово
виявляв свій
великий гнів
до загарбників,
осмислював
дух непокори
всього українського
народу. У творі
утверджується
висока ідея
невмирущості
української
нації, високої
моралі українців.
Особливо мужнім
змальовано
Лавріна Запорожця.
Не з доброї
волі ставши
старостою у
німців, він
налагоджує
зв'язок з партизанами,
сприяє їм, аж
доки сам не
потрапляє в
концтабір.
Таким
чином, письменник
показує, що у
хвилини найтяжчих
випробувань
кращі сини
українського
народу не корилися.
Вони мужньо
відвойовували
свій край і
власну волю.
Не
обійшов увагою
О. Довженко і
такої болючої
проблеми, як
зрадництво.
У кіноповісті
таким зрадником
в першу чергу
є Максим Заброда.
Непроста у
нього доля.
Довелося у час
так званого
розкуркулення
побувати в
Сибіру. Повернувся
Максим озлоблений
на владу, на
людей, які
відправляли
його на заслання.
Насамперед
затаїв зло на
Лавріна Запорожця.
І даремно
намагається
Запорожець
пояснити Заброді,
що то були проблеми
внутрішні, а
зараз йдеться
про загрозу
свободи для
всієї України.
Забродою керує
тільки бажання
помсти.
Дезертирство,
зрадництво
хоч і поодинокі
явища серед
українців, але
не випадкові.
Адже Україна,
як з гіркотою
писав О. Довженко,
– єдина у світі
держава, де не
вивчалася її
історія, де
вона «вважалася
чимсь забороненим...
Другої такої
країни на земній
кулі нема».
Звідси виводив
О. Довженко
корені слабодухості,
продажності.
Сповідуючи
правду. О. Довженко
одним із перших
в українській
літературі
піддав сумніву
непогрішність
сталінського
генія. Лаврін
Запорожець
знімає портрет
вождя зі стіни
і ставить його
додолу зі словами:
«Не думали ми
з вами, що так
вийде».
Осмислюючи
хід війни,
переживаючи
великі людські
втраги в ній,
О. Дов-женко
добре розумів
провину Сталіна,
який напередодні
винищив військові
кадри, припустився
грубих тактичних
помилок. Тому
на сторінках
твору нема
жодного слова
похвали Сталіну.
Символічним
у кіноповісті
є образ Христі
Чепурної. У
ньому автор
узагаль-нив
трагедію українського
народу, що був
кинутий на
поталу фашистам,
переніс всі
найтяжчі
випробування,
масове фізичне
нищення, вивезеним
до Німеччини
на примусові
роботи. На жаль,
після визволення
багатьох із
тих, хто були
жертвами війни,
як відомо, назвали
зрадниками
і навіть судили.
У
кіноповісті
«Україна в
огні» письменник
художньо інтерпретує
війну як
загальнонаціональну
трагедію. Через
призму трагічного
він розкриває
історичну долю
нації мужніх
Запорожців,
нескорених
Кравчин, Орлюків,
яким не раз
суди-лося брати
у руки меч, щоб
захистити свою
волю.
Якщо
громадянська
війна ввійшла
у творчість
О. Довженка
окремими епізодами,
то твори про
другу світову
війну, як відзначають
літературознавці,
це «ніби одна
книга» про всі
страждання
й трагедії, про
героїчні подвиги
і перемоги.
О. Довженко
беззастережно
любив свій
народ, Україну,
Тому близько
до серця взяв
долю українського
народу в грізний
час війни. На
сторінках своїх
творів поет
з болем говорить
про те, що Україну
фашисти захопили
найпершою з
республік
тодішнього
Радянського
Союзу і найбільш
її понівечили.
У високохудожній
кіноповісті
«Україна в
огні» письменник
показує пекло
подій, які з
волі Сталіна
та Гітлера
розгорнулися
в Україні. Тут
і початок війни
– один із найтрагічніших
її періодів,
коли під тиском
ворога війська
захисників
не просто відступають
– тікають, залишаючи
на поталу
непідготовлених
беззброй-них
людей. Автор
показує Україну
в цей час у
символічному
образі Олесі,
яка стоїть на
роздоріжжі
подій із своїм
розпачем і
горем. Що чекає
її? Є щось симво-лічне
і в обірваній
мирній пісні
Запорожців,
яку вони вже
неповним сімейним
складом доспівають
лише після
війни. Показує
письменник
і розтерзане
фашис-тами село
під час окупації,
що дає повне
уявлення про
муки всієї
України.
Засуджуючи
війну, автор
неодноразово
виявляв свій
великий гнів
до загарбників,
осмислював
дух непокори
всього українського
народу. У творі
утверджується
висока ідея
невмирущості
української
нації, високої
моралі українців.
Особливо мужнім
змальовано
Лавріна Запорожця.
Не з доброї
волі ставши
старостою у
німців, він
налагоджує
зв'язок з партизанами,
сприяє їм, аж
доки сам не
потрапляє в
концтабір.
Таким
чином, письменник
показує, що у
хвилини найтяжчих
випробувань
кращі сини
українського
народу не корилися.
Вони мужньо
відвойовували
свій край і
власну волю.
Не обійшов
увагою О. Довженко
і такої болючої
проблеми, як
зрадництво.
У кіноповісті
таким зрадником
в першу чергу
є Максим Заброда.
Непроста у
нього доля.
Довелося у час
так званого
розкуркулення
побувати в
Сибіру. Повернувся
Максим озлоблений
на владу, на
людей, які
відправляли
його на заслання.
Насамперед
затаїв зло на
Лавріна Запорожця.
І даремно
намагається
Запорожець
пояснити Заброді,
що то були проблеми
внутрішні, а
зараз йдеться
про загрозу
свободи для
всієї України.
Забродою керує
тільки бажання
помсти.
Дезертирство,
зрадництво
хоч і поодинокі
явища серед
українців, але
не випадкові.
Адже Україна,
як з гіркотою
писав О. Довженко,
– єдина у світі
держава, де не
вивчалася її
історія, де
вона «вважалася
чимсь забороненим...
Другої такої
країни на земній
кулі нема».
Звідси виводив
О. Довженко
корені слабодухості,
продажності.
Сповідуючи
правду. О. Довженко
одним із перших
в українській
літературі
піддав сумніву
непогрішність
сталінського
генія. Лаврін
Запорожець
знімає портрет
вождя зі стіни
і ставить його
додолу зі словами:
«Не думали ми
з вами, що так
вийде».
Осмислюючи
хід війни,
переживаючи
великі людські
втраги в ній,
О. Дов-женко
добре розумів
провину Сталіна,
який напередодні
винищив військові
кадри, припустився
грубих тактичних
помилок. Тому
на сторінках
твору нема
жодного слова
похвали Сталіну.
Символічним
у кіноповісті
є образ Христі
Чепурної. У
ньому автор
узагаль-нив
трагедію українського
народу, що був
кинутий на
поталу фашистам,
переніс всі
найтяжчі
випробування,
масове фізичне
нищення, вивезеним
до Німеччини
на примусові
роботи. На жаль,
після визволення
багатьох із
тих, хто були
жертвами війни,
як відомо, назвали
зрадниками
і навіть судили.
У кіноповісті
«Україна в
огні» письменник
художньо інтерпретує
війну як
загальнонаціональну
трагедію. Через
призму трагічного
він розкриває
історичну долю
нації мужніх
Запорожців,
нескорених
Кравчин, Орлюків,
яким не раз
суди-лося брати
у руки меч, щоб
захистити свою
волю.
Білет
12
1.Проблема
боротьби зи
вільне, красиве,
духовно багате
життя у драмі-феєрії
«Лісова пісня»
Лесі Українки.
Драма
Лесі Українки
«Лісова пісня»
написана на
щедрому грунті
української
міфології та
фольклору. У
творі на новому
для української
літератури
худож-ньому
рівні йде осмислення
краси життя.
"Лісова пісня"
– це глибока
філософія
взаємодії добра
і зла, співіснування
красивого і
потворного.
Цю філософію
поетеса перенесла
на взаємини
людей і природи.
За
жанром «Лісова
пісня" – драма-феєрія.
Тут діють фантастичні
постаті та
реальні люди.
Важливу роль,
у творі відіграє
природа. Вона
бере активну
участь у розвитку
сюжету, допомагає
героям у розкритті
їх характерів,
взаємовідносин,
переживань.
Природа виступає
у драмі як найвища
краса і гармонія.
Грубе втручання
у неї означає
нищення краси
та порушення
гармонії, що
веде до породження
зла.
Це
добре розуміє
дядько Лев,
який живе у
злагоді з лісовими
силами впродовж
усього свого
життя. Спілкування
з природою,
доброзичливе
ставлення
до неї робить
героя драми
мудрим і духовно
багатим. Прикладом
високої моралі
і мудрості
дядька Лева
є його бережливе
ставлення до
дуба-велетня
– улюбленого
місця розваг
усіх лісових
Іістот. За таке
розуміння
природа щедро
винагороджує
свого захисника:
"усякі скарби
з лісу йдуть».
В його господарстві
був гаразд до
тих пір, поки
він був живий.
Життя дядька
Лева перебувало
у гармонії з
приро-дою.
Боротьба
за вільне, красиве,
духовно багате
життя окреслена
стосунками
Мавки і Лукаша.
Лісова царівна
Мавка своїм
внутрішнім
світом повністю
відпо-відає
зовнішній
красі. Це гармонійна
особистість.
У лісі, де вона
живе, про неї
повсякчас
піклується
Лісовик, ніжно
називаючи її
«донею», «дитинкою».
На зиму Мавку
запрошує у своє
лоно стара,
скрипуча верба.
У Мавку закоханий
Перелес-ник.
І, здається,
він теж їй не
був байдужим.
Але одного разу
Мавка відчула
красу вищу, ніж
та, що оточувала
її. Це була музика
Лукашевоі
сопілки. "Навіть
весна ще так
ніколи не співала»,
як це робила
Лукашева душа
на звичайній
сопілці. У Мавки
формується
враження про
Лукаша ще до
знайомства
з ним: якщо людський
хлопець вміє
так гарно грати,
то й сам, напевно,
гарний. Про це
вона дізнається
віл Лісовика,.
Але, збагачений
досвідом стосунків
з людьми, Лісовик
зразу ж застерігає
Мавку, що по
людських стежках
«не ходить
воля, там неволя
тягар свій
носить". Вихована
в іншому світі,
де без волі і
краси не було
життя, Мавка
не розуміє
занепокоєння
Лісовика:
Ну як
таки, щоб воля
– та пропала?
Се так
колись і вітер
пропаде?
Мавка
щиро тягнеться
до спорідненої
їй душі Лукаша.
Вона прагне
міцного щастя,
на все життя.
Порив її душі
до глибокого
і самовідданою
кохання – найвищий
вияв духовного
світу героїні.
Заради коханого
вона готова
на самопожертву.
Саме тому Мавка
пішла з лісу,
поміняла розкішні
шати царівни
на убоге селянське
вбрання, намагалася
виконувати
по господарству
всі доручення
матері Лукаша.
Однак
дуже швидко
Мавка зрозуміла,
що життя не
завжди збігається
з мрією про
нього. Світ
добра і краси,
який був притаманний
серед людей
дядькові Левові,
не характерний
для матері
Лукаша. Та й
сам Лукаш –
людина прекрасних
поривів: творчий,
працьовитий,
лагідний, але
безвольний.
Дуже швидко
він піддався
впливові матері
і змінив своє
ставлення до
Мавки. Зрештою
він її зрадив.
Таким
чином реальність,
в якій опинилася
Мавка, зайшла
у конфлікт з
її надією на
щасливе життя
з Лукашем. Але
краса Мавки
полягає в тому,
що вона думає
не тільки про
себе. Власне
її зболена душа
після багатьох
марних спроб
врятувати
Лукаша знайшла
для себе найкращий
спочинок у
володіннях
Того, що в скалі
сидить. Та коли
вона відчула
спробу Лукаша
звільнитися
від рабського
ду-ху, то поспішила
йому на допомогу.
Такий вчинок
засвідчує
гуманність
і глиби-ну почуттів.
Самопожертва
Мавки заради
добра. краси
проявилася
і в епізоді
навмис-ного
поранення руки,
коли Русалка
Польова попоросила
не вижинати
лану.
Мавка
– втілення
краси в людському
житті і природі.
У цій гармонії
її безсмертя:
«Ні! Я жива' Я
буду вічно
жніи! Я в серці
маю те, шо не
вмирає».
Ці
слова з повним
правом можна
віднести до
творчого подвигу
самої Лесі
Українки.
2.Пісенна
творчість
Андрія Малишка.
Упродовж
усього життя
А. Малишко натхненно
працював як
пісняр. Музику
до його поетичних
творів писали
такі відомі
композитори,
як П. Козицький,
М. Вериківський,
Д. Майборода,
А. Штогаренко,
С, Козак, О. Білаш.
Чимало творів
ще за його життя
стали народними
піснями: "Ми
підем, де трави
похилі", "Рідна
мати моя", «Білі
каштани", «Стежина»,
"Пісня про
рушник» та
інші. Улюбленою
у народі стала
пісня «Цвітуть
осінні, тихі
небеса", (музика
О. Білаша).
Пісенність
– одна з найголовніших
прикмет усієї
поезії А. Малишка.
Його поетичне
мислення завжди
було взаємозв'язане
з елементами
народно-пісенної
поетики. Це й
забезпечило
активну співпрацю
композиторів
з поетом та
широку популярність
пісень на тексти
А. Малишка.
Кращим
твором пісенної
спадщини поета
с пісня «Ранки
солов'їні».
Ліричний герой
пісні згадує
ніжне кохання,
яке впродовж
життя тривожить
душу і не забувається.
Закохані розійшлися
в житті, але в
серці живе
надія на зустріч.
Надзвичайно
мелодійним
у пісні є приспів.
Побудований
па паралелізмі,
він викликає
чимало асоціацій.
Київ із квітучими
каштанами
й неспокійною
дніпровською
хвилею – це
сама молодість.
Душу
і серце ліричного
героя пісні
«Ми підем, де
трави похилі»
тривожать карі
очі коханої,
яку він зустрів
в «краю придніпровськім».
До коханої
ліричний герой
звертається
найніжнішимн
словами, порівнює
її із «золотою
веселкою», яку
обов'язково
називає «моя».
До
кінофільму
«Літа молодії»
була написана
«Пісня про
рушник» (1959), яка
давно вже стала
народною. У цій
пісні материнська
любов помножена
поетом на всі
найніжніші
почуття українських
матерів, які
«ночей не
доспали», вчили
своїх синів
любити отчий
край, тому не
раз водили
їх у «поля край
села» (до речі,
факт біографічний).
Випроводжаючи
сина «на зорі»
у «дорогу далеку»,
«на щастя, на
долю», за традицією,
мати дає йому
найцінніший
подарунок –
«рушник вишива-ний».
Побажання
матері синові
передано дуже
тонко, це побажання
добра в невідомім
краю:
Ліричний
образ матері
створює поет
за допомогою
епітетів. Усмішка
у матері –
незрадлива,
ласкава. Її очі
– засмучені,
хороші, блакитні.
Любов материнська–
вірна.
Буквально
за 8 днів до смерті
А. Малишко написав
свою лебедину
пісню – «Чому,
сказати, й сам
не знаю...», – яка
живе в народі
під назвою
«Стежина».
Музику до неї
створив Пл.
Майборода.
Образ стежини,
виведений у
вірші А. Малишка,
наштовхує
читача на роздуми
про свою власну
життєву дорогу.
Як пройшов її?
Чи не доводилося
ходити манівцями,
зійшовши із
власної стежини,
що починається
«біля воріт»
рідного дому?
Людське життя
– ланцюг подій,
що заставляє
рухатися, йти
вперед. Тому
стежині «нема
кінця», як «й
повороту теж
нема».
У
пісенній спадщині
А. Малишка є
кілька «Колискових»,
а також поетичні
обробки народних
пісень. Він
написав лібрето
до опери «Молода
гвардія». У
своїй книзі
«Думки про
поезію» він
писав: «Для
пісні в нас
всюди почесне
місце, бо вона
посестра життя,
порадник, і
вірний друг,
і суворий суддя.
Людина хоче
з нею журитися
і радуватися,
мислити і
працювати».
врятувати
Лукаша знайшла
для себе найкращий
спочинок у
володіннях
Того, що в скалі
сидить. Та коли
вона відчула
спробу Лукаша
звільнитися
від рабського
ду-ху, то поспішила
йому на допомогу.
Такий вчинок
засвідчує
гуманність
і глиби-ну почуттів.
Самопожертва
Мавки заради
добра. краси
проявилася
і в епізоді
навмис-ного
поранення руки,
коли Русалка
Польова попоросила
не вижинати
лану.
Мавка
– втілення
краси в людському
житті і природі.
У цій гармонії
її безсмертя:
«Ні! Я жива' Я
буду вічно
жніи! Я в серці
маю те, шо не
вмирає».
Ці
слова з повним
правом можна
віднести до
творчого подвигу
самої Лесі
Українки.
2.Пісенна
творчість
Андрія Малишка.
Упродовж
усього життя
А. Малишко натхненно
працював як
пісняр. Музику
до його поетичних
творів писали
такі відомі
композитори,
як П. Козицький,
М. Вериківський,
Д. Майборода,
А. Штогаренко,
С, Козак, О. Білаш.
Чимало творів
ще за його життя
стали народними
піснями: "Ми
підем, де трави
похилі", "Рідна
мати моя", «Білі
каштани", «Стежина»,
"Пісня про
рушник» та
інші. Улюбленою
у народі стала
пісня «Цвітуть
осінні, тихі
небеса", (музика
О. Білаша).
Пісенність
– одна з найголовніших
прикмет усієї
поезії А. Малишка.
Його поетичне
мислення завжди
було взаємозв'язане
з елементами
народно-пісенної
поетики. Це й
забезпечило
активну співпрацю
композиторів
з поетом та
широку популярність
пісень на тексти
А. Малишка.
Кращим
твором пісенної
спадщини поета
с пісня «Ранки
солов'їні».
Ліричний герой
пісні згадує
ніжне кохання,
яке впродовж
життя тривожить
душу і не забувається.
Закохані розійшлися
в житті, але в
серці живе
надія на зустріч.
Надзвичайно
мелодійним
у пісні є приспів.
Побудований
па паралелізмі,
він викликає
чимало асоціацій.
Київ із квітучими
каштанами
й неспокійною
дніпровською
хвилею – це
сама молодість.
Душу
і серце ліричного
героя пісні
«Ми підем, де
трави похилі»
тривожать карі
очі коханої,
яку він зустрів
в «краю придніпровськім».
До коханої
ліричний герой
звертається
найніжнішимн
словами, порівнює
її із «золотою
веселкою», яку
обов'язково
називає «моя».
До
кінофільму
«Літа молодії»
була написана
«Пісня про
рушник» (1959), яка
давно вже стала
народною. У цій
пісні материнська
любов помножена
поетом на всі
найніжніші
почуття українських
матерів, які
«ночей не
доспали», вчили
своїх синів
любити отчий
край, тому не
раз водили
їх у «поля край
села» (до речі,
факт біографічний).
Випроводжаючи
сина «на зорі»
у «дорогу далеку»,
«на щастя, на
долю», за традицією,
мати дає йому
найцінніший
подарунок –
«рушник вишива-ний».
Побажання
матері синові
передано дуже
тонко, це побажання
добра в невідомім
краю:
Ліричний
образ матері
створює поет
за допомогою
епітетів. Усмішка
у матері –
незрадлива,
ласкава. Її очі
– засмучені,
хороші, блакитні.
Любов материнська–
вірна.
Буквально
за 8 днів до смерті
А. Малишко написав
свою лебедину
пісню – «Чому,
сказати, й сам
не знаю...», – яка
живе в народі
під назвою
«Стежина».
Музику до неї
створив Пл.
Майборода.
Образ стежини,
виведений у
вірші А. Малишка,
наштовхує
читача на роздуми
про свою власну
життєву дорогу.
Як пройшов її?
Чи не доводилося
ходити манівцями,
зійшовши із
власної стежини,
що починається
«біля воріт»
рідного дому?
Людське життя
– ланцюг подій,
що заставляє
рухатися, йти
вперед. Тому
стежині «нема
кінця», як «й
повороту теж
нема».
У
пісенній спадщині
А. Малишка є
кілька «Колискових»,
а також поетичні
обробки народних
пісень. Він
написав лібрето
до опери «Молода
гвардія». У
своїй книзі
«Думки про
поезію» він
писав: «Для
пісні в нас
всюди почесне
місце, бо вона
посестра життя,
порадник, і
вірний друг,
і суворий суддя.
Людина хоче
з нею журитися
і радуватися,
мислити і
працювати».
Білет
13
1.Трагедія
людини, відірваної
від рідної
землі, у драмі
«Бояриня» Лесі
Українки.
Драма
«Бояриня»
вводить читача
у складний
період української
історії – добу
Руїни. Цей
надзвичайно
важкий для
українців час
XVII століття був
співзвучний
державницьким
змаганням в
Україні на
початку XX. Тому
майже одночасно
написано три
драматичні
твори про епоху
Руїни: «Бояриня»
Лесі Українки,
«Гетьман Дорошенко»
Людмили
Старицької-Черняхівської,
«Сонце Руїни»
Василя Пачовського.
Зрозуміло, що
публікування
твору, у якому
художньо відтворені
суспільно-національні
взаємини України
і Росії, не
дозволялося
радянською
цензурою. «Бояриня»,
написана 1910 р.
у Єгипті, прийшла
до українського
читача лише
недавно.
На історичному
тлі XVII ст. Леся
Українка розглядає
насамперед
проблеми національної
пасивності
і зрадництва,
які виливаються
у трагедію.
М. Драй-Хмара
зазначав: «Поетеса
відтворила,
з одного боку,
ту активну
українську
інтелігенцію,
яка всім єством
своїм рвалася
до боротьби
за
суверенітет
української
державності,
і, з другого
боку, ту продажну
українську
інтелігенцію,
яка заради
«панства вели-кого,
лакомства
нещасного»
зрадила українські
традиції й,
помосковившись,
добровільно
впряглася в
чужинецьке
ярмо».
Головна
героїня драми
Оксана виховувалась
у козацькій
сім'ї, де нормою
були державницькі
настрої. Покохавши
доброго і щирого
боярина Степана
та одружившись
з ним, вона опинилась
у Москві (батько
Степана присягнув
московському
цареві і переїхав
до Москви). Її
спочатку не
лякає
чужина, адже
там коханий
оберігатиме
і її і рідну
Україну. Та
сподівання
Оксани облітають
невдов-зі, як
вишневий цвіт.
Вона серцем
і розумом відчула
себе у рабській
неволі. Вона
побачила, як
принижує свою
гідність її
чоловік, щоб
догодити цареві
і московсь-ким
звичаям, як
мати Стспанова
згинається
під тягарем
чужого побуту,
розгублю-ючи
рештки людської
самоповаги.
У Москві Оксана
(«хохлушка»,
«черкешенка»,
«чужачка»)
почувається
дуже погано,
вона не може
звикнути до
тутешніх
суспільно-політичних
умов.
До відчаю
доводить Оксану
те, що ця відстала,
реакційна
країна диктує
волю її Вітчизні.
Гість-козак
розповідає
про гніт і здирництво
царських посіпак,
тяжке становище
народу в Україні.:
Коли
Степан сповіщає,
що тепер, можливо,
цар дозволить
їм відвідати
бать-ків, бо
«вже тепер на
Україні утихомирилися»,
Оксана обурюєгься:
|