| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО
Кафедра українознавства
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ДИСЦИПЛІНИ КУЛЬТУРОДОГІЯ
НА ТЕМУ № 30: Т. Г. ШЕВЧЕНКО – ГЕНІЙ НАЦІЇ
ВИКОНАЛА: студентка юридичного
факультету групи ДЗ-07-1з
Крамаренко Анастасія Геннадіївна
номер залікової: 076120
ВИКЛАДАЧ: Лушакова Алла Миколаївна
КРЕМЕНЧУК 2010
План
1. Місце Т. Г. Шевченка в українській культурі.
2. Дитячі та юнацькі роки.
3. Т. Г. Шевченко і національно-визвольний рух України.
4. Заслання та останні роки життя.
5. Т. Г. Шевченко – поет, прозаїк, драматург. Аналіз творчості.
6. Художня спадщина кобзаря.
Список використаних джерел
Місце Т. Г. Шевченка в українській культурі
Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.
Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.
Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя. Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".
Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.
Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.
Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енеїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Перебендю".
Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.
Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебендю": "... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко.
Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.
Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.
Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".
Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).
Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописная Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.
Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 роках, перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а також за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його малюнки архітектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.
До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підготовлений перебуванням у Петербурзі. Початок сорокових років І. Франко в статті про Шевченка назвав "добою великого перелому" в думках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоедов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнення показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолання. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літературу (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей), про перехід до політичного радикалізму, про порушування суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні роздуми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік".
Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "... там окрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і почув, перевищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило серце поета, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова: «Світе тихий, краю милий,
Моя Україно. За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?».
Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно переписує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.
Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і залишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні виразки, страшні вади, які годі виправляти. У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити".
І це цілком справедливо. Поезія "трьох літ" — передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політичному, соціальному, національному, морально-етичному. Про друкування цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шевченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписувати. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поширювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похований у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і вручений поетові.
Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в ці роки є послідовним революційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер, і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму.
Далі розвинув Шевченко також й ідею слов'янського єднання, вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єретик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народів: «Щоб усі слов'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…».
Це послання Шевченко передав Шафарикові. Є різні думки про те, коли саме він його передав: чи до заслання, чи після заслання. Але відоме свідчення В. Білозерського, що послання потрапило до адресата: "Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами".
Порушуючи й розв'язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвектив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких виявляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політичною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Маленькій Мар'яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Наймичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Франко підкреслив, що вона "... належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка".
Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "захалявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадянина відзначала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й певність у тому, що його "мережання" потрібне народові, допоможе його визволенню.
Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі").
Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони художньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка.
Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній. Пантелеймон Куліш надрукував у "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка" і першим у пресі назвав Шевченка генієм: "У його віршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". В іншій статті той же автор, пишучи про світове значення Шевченка, вже просто називає його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним та Гоголем.
Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейпцигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кавказ", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін.
Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Як і раніше, безцензурні твори поета поширюються в численних списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.
В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернишевський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.
Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Канева стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизняних видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1863 p., їх переспівували болгарські революціонери — борці проти турецького ярма.
Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літератури, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878 p.).
Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський учений З. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучасний дослідник академік О.І. Білецький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова".
Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.
Дитячі та юнацькі роки
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня н. ст.) 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський р-н Черкаської обл.). Батько його — Григорій Іванович Шевченко, (1781 — 1825) — родом з с Кирилівка, мати — Катерина Якимівна Бойко (1783 — 1823) — з с. Моринці. Вони були кріпаками великого магната, нащадка ліфляндських баронів, генерал-аншефа, згодом дійсного статського радника, сенатора В. Енгельгардта. Йому належали маєтки в різних частинах Російської імперії, в яких нараховувалося близько 160 тис. десятин землі і понад 50 тис. кріпаків.
Перші вісім років після одруження батьки Шевченка жили в Кирилівці у хаті діда Івана. Тут народилися старші сестри Тараса — Катерина (1804 — бл. 1848) і Марія (1808 — 1810). Родина була велика: в тісній оселі жили тринадцять чоловік. Тому 1810 р. Григорій Шевченко з сім’єю переїжджає у с. Моринці, де оселяється в садибі засланого у Сибір кріпака Колесника, прозваного за бунтарство Копієм. У Моринцях народився старший брат Тараса Микита (1811 — бл. 1870) і майже через три роки — Тарас. Хата ця не збереглася.
Коли з сибірського заслання повернувся власник хати, Шевченки наприкінці 1815 р. змушені були переїхати до Кирилівки. Оскільки в хаті діда жити було дуже тісно, куплено хату в селянина Тетерюка, де й оселилася сім’я Григорія Шевченка.
Тут народилися молодші сестри Тараса: Ярина (1816 — 1865), Марія (1819 — 1846), яка в три роки осліпла від трахоми, і брат Йосип (1821 — бл. 1878).
Село Кирилівка розташоване в мальовничій місцевості українського лісостепу: її хвилясту поверхню перетинають маленькі річки, на схилах пагорбів — вікові ліси, зелені долини, байраки. Де-не-де височать могили (кургани), повз які ще на початку XIX ст. проходив чумацький шлях до Одеси й Криму, тут проминули дитячі літа майбутнього поета і художника. В одній із поезій він згадає хатину «...у гаї Над чистим ставом край села».
1843 р., відвідавши Кирилівку, Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій провів своє дитинство, а в повісті «Княгиня», написаній на засланні, дав докладний опис садиби: «И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! А у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита, пшеницы и разного, всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдет уже сад. Да какой сад!.. густой, темный, тихий... А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными, темными, зелеными лопухами...».
Очі маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидів. Уже тоді в його душі зароджувалася любов до природи рідного краю. Пізніше у своїх творах митець дасть неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ранніх юнацьких літ.
Ще в дитинстві виявилася незвичайна допитливість Тараса, намагання розширити свій кругозір. У тій же повісті «Княгиня» письменник створив автобіографічний образ селянського «кубічного білявого хлопчика», який починає мислити і запитувати: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко».
Перша спроба вийти за межі села була невдалою. Тарас заблукав і тільки надвечір зустрів валку чумаків, які, розпитавши хлопця, привезли його до Кирилівки. Інший варіант цієї пригоди розповів пізніше родич поета Варфоломій Шевченко.
Батьки тяжко працювали на панщині, а малих дітей доглядали їх старші брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка теплі спогади про ніжну, терплячу няню — Катерину. У згаданому епізоді першої мандрівки Тараса за межі села видно особливу її турботу про свого вихованця. Коли чумаки підвезли його до садиби, вся сім’я вечеряла на подвір’ї. Не вечеряла тільки Катерина. Зажурена, вона стояла біля дверей і ніби поглядала на перелаз. «Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: Прыйшов! прыйшов! — и, подбежав ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши — Сидай вечерять, приблудо!».
Тарасові не було дев’яти років, коли Катерина вийшла заміж за кріпака Антона Красицького в сусіднє село Зелену Діброву.
В умовах напівнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Коли Тарас трохи підріс, батько брав його з собою. Про одну з таких мандрівок Шевченко згадав пізніше в автобіографічному відступі в повісті «Наймичка», назвавши ті міста й села, що залишили слід у його пам’яті: Гуляйполе (Златопіль), Новомиргород, Дев’ята рота, Дідова Балка, Грузівка, Єлисаветград (тепер Кіровоград). Ці подорожі також значно розширювали кругозір допитливого хлопця.
Селяни-кріпаки в масі своїй були неписьменні. Як виняток поодинокі селянські діти вчилися в примітивних дяківських школах. Письменним був і батько Тараса. У поемі «Гайдамаки» згадано, як по неділях він читав у сім’ї вголос Чєтьї-Мінеї (щомісячні читання) — збірки церковно-релігійного змісту, де на кожний день тижня припадало житіє «святого» або опис пам’ятної події.
Восени 1822 р. Тараса віддали в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана, якого прозивали в селі Совгирем. Хата дяка збереглася до наших днів; у 1960 р. над нею зроблено будинок-накриття.
Мати Шевченка померла 20 серпня 1823 р., коли їй було лише сорок років.
Своєю першою опанованою книжкою поет назвав згодом «Граматку», тобто церковнослов’янський буквар. Другою книжкою був «Часослов» — збірник молитов і пісень для церковної відправи. Оскільки цей характер відправи звався «часами», звідси й назва: «Часослов». Третя книжка, освоєна Шевченком, — «Псалтир», або книга псалмів. Це була частина Старого завіту Біблії, що тоді часто видавалася окремо й правила на Русі за підручник для читання.
Псалми — своєрідні поетичні твори, побудовані на метричній організації мови і синтаксичних паралелізмах. Нам важливо підкреслити, що саме з цієї книжки починається знайомство Шевченка з друкованою поезією. Пізніше він не раз вдавався до переспівів псалмів.
Лишившись з малими дітьми (Катерина тоді вже вийшла заміж), батько Тараса змушений був одружитися з вдовою Оксаною Терещенко, яка мала трьох своїх дітей. Незабаром, коли Тарасові ледве сповнилося одинадцять років, 21 березня 1825 р. помер батько.
Зовсім нестерпним стало життя сиріт після смерті батька. Біографи поета розповідають такий епізод. У солдата, поставленого на постій до Шевченків, вкрадено гроші. Як потім з’ясувалось, украв їх мачушин син Степанко, але звинуватили й тяжко покарали Тараса. Не раз він тікав у бур’яни, куди йому приносила їсти сестра Ярина.
Тікав він часом і до сестри Катерини в сусіднє село Зелена Діброва. Згодом вона пригадувала: «Було оце й невидно, як воно — рип і ввійде до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали? Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві...».
Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час він жив у свого дядька Павла, який після смерті поетового батька став опікуном сиріт. Павло був до дітей надто суворий. Тарас пас свині, працював разом із наймитом у господарстві, але кінець кінцем не витримав тяжких умов життя й оселився у нового кирилівського дяка Петра Богорського. І тут життя було нелегким — обов’язкові «субітки», коли учнів поспіль карали різками. І звідси хлопець не раз тікав у бур’яни, про які згадував пізніше в Петербурзі у листі до брата Микити: «...ті бур’яни, що колись ховався од школи». У калинових кущах сусіда на прізвисько Жених він мав затишок — постіль, зроблену з дерну, їсти йому приносили сестри Ярина й сліпа Маруся.
Окремі біографи зазначали, що деякий час Шевченко вчився у священика Нестеровського, а потім повернувся до Богорського, але певних відомостей про це нема. Коли терпець Тарасові увірвався, він уночі втік від дяка в містечко Лисянка.
У Лисянці Шевченко знайшов собі вчителя малювання в особі диякона — «тоже спартанца». Наука була короткою: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал». Утік він у село Тарасівку «к дьячку-маляру, але дяк відмовив йому, бо не знайшов у ньому таланту.
Тарас змушений був повернутися до Кирилівки, де пас громадську череду. Пізніше в автобіографічному вірші «N. N.» («Мені тринадцятий минало») він тепло й зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко. У ранньому, петербурзькому періоді творчості знайомство юного Тараса з сусідською дівчинкою Оксаною Коваленко не пройшло безслідно. Перше ясне й чисте почуття дитячого кохання мало, безперечно, вплив на дальший духовний розвиток юнака. Про це свідчить присвята поеми «Мар’яна-черниця» — «Оксані Коваленко. На пам’ять того, що давно минуло», де є такі рядки: «І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво — твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять».
Не випадковим є те, що дорогим ім’ям — Оксана — він називав героїнь своїх творів, зокрема в поемі «Гайдамаки».
Хоча складніший, трагічний образ Оксани-покритки Шевченко створив на засланні в поезії «Ми вкупочці колись росли», ніякого відношення до Оксани Коваленко не має. Цей образ плід художньої фантазії.
Глибокий слід у свідомості Тараса на все життя залишила усна народна творчість, особливо пісні. Чумацькі пісні любив співати батько. Дуже багато пісень і казок знали мати, сестри, тітка. Від них, від свого оточення перейняв майбутній поет величезну кількість українських народних пісень і полюбив їх. Із хвилюванням слухав він кобзарів і лірників, історичні пісні та думи, з яких вимальовувались героїчні образи борців і месників. У нього самого був приємний голос. З піснею не розлучався він усе життя. Сучасники лишили нам спогади, як чудово виконував Тарас Григорович українські народні пісні. Пізніше він став збирати й записувати їх як досвідчений фольклорист, міг безпомилково відрізнити справжню народну пісню від пісні літературного походження.
Читати Тарас Григорович любив з дитинства. Тому, тікаючи від Богорського, він спокусився захопити з собою лише одну річ — «книжечку з кунштиками». У тексті друкованого автобіографічного листа Шевченка, переписаного Кулішем й авторизованого поетом, є такі рядки: «Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы».
У згаданій саморобній книжечці могли бути й перші віршовані спроби самого Тараса. Мемуаристи не лишили про це жодних відомостей.
Батько побачив здібності, обдарованість Тараса і вирізнив його серед інших дітей. Вмираючи, Григорій Іванович нічого не виділив йому із своєї спадщини: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба;
— він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе»
.
Слова батька виявилися пророчими. Тараса Шевченка чекало велике майбутнє. Проте шлях до цих вершин був нелегкий.
Якщо про ранні спроби віршувати майже немає матеріалів, то чимало спогадів збереглося про перші спроби малювати. Довго й наполегливо шукав здібний хлопець учителя малювання. Крім уже згаданих, деякі біографи називали стеблівського маляра.
Деякий час Тарас жив у свого брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті, він зробив останню спробу знайти вчителя малювання в навколишніх селах: пішов у с. Хлипнівку до відомого в околиці маляра. Прожив він тут два тижні. Маляр упевнився, що в учня є хист, погоджувався його вчити, але зажадав дозволу на це поміщика. Хлопцеві тоді минуло чотирнадцять років, і маляра могли звинуватити в перетримуванні кріпака. Довелося Тарасові йти до Вільшани.
Кирилівка належала до так званого вільшанського ключа (групи маєтків) Енгельгардта. Коли 24 травня 1828 р. В. Енгельгардт помер, його великі латифундії були розподілені між спадкоємцями. Кирилівка, Моринці разом із іншими селами Звенигородщини дісталися в спадщину позашлюбному синові, П. Енгельгардту, поручику гвардії, ад’ютантові віленського військового губернатора О. Римського-Корсакова.
Управителем вільшанського ключа був Д. Дмитренко, штаб-ротмістр у відставці, а його помічником по кирилівському маєтку — Я. Димовський.
За спогадами небожів Шевченка (по Микиті) Петра й Прокопа, Тарас потрапив спочатку до Димовського. Прокіп навіть вважав, що дід Іван просив узяти хлопця до панського двору. Справді, якийсь час він був за слугу в неодруженого Димовського і дістав від нього «перші початки елементарної науки». За всіма спогадами Ян Димовський був доброю натурою. Нічого собі не надбав, помер у богадільні при Лисянському костьолі.
В усякому разі у Тараса він залишив хороші враження, і в перших листах з Петербурга до брата Микити поет раз у раз передає привіт «Івану Станіславовичу Димовському». Причому просить Микиту надсилати листи-відповіді через Димовського, «бо він знає, де я живу».
Коли управителі переконалися, що Тарас справді «расторопный» хлопчик, тільки тоді він потрапив у козачки. А відтак, коли вони ще побачили його малюнки, то у списку дворових, які виїжджали з молодим паном до Вільно, записали: «Годен на комнатного живописца». Це, властиво, й вирішило всю подальшу долю Шевченка.
Десь восени 1829 р. у валці Енгельгардта Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно — місця призначення його пана. На довгий час молодий художник, якому минав тоді шістнадцятий рік, розлучався з рідним краєм.
Шлях з Києва до Вільно лежав тоді через Чернігів і білоруські міста: Лоєв, Жлобин, Бобруйськ і Мінськ. Білорусія вразила Шевченка своєю бідністю.
Вільно, куди прибув Тарас, — старовинне литовське місто (тепер — Вільнюс, столиця Литовської РСР). Уже сама своєрідна архітектура повинна була вразити молодого художника. У вірші «У Вільні, городі преславнім», написаному на засланні, він згадав університет, Остру Браму, замок Любськ, передмістя Закрет, річку Вілію (Неріс). У місті й околицях тоді жило чимало польського населення. Отже, навколо себе Тарас чув литовську, польську й російську мови. Вражень було надзвичайно багато, й все це, безперечно, розширювало його кругозір.
У Вільно Тарас разом із своїм товаришем і краянином Іваном Нечипоренком, на дев’ять років молодшим від нього, почав виконувати обов’язки козачка.
Навчаючись у художника, Шевченко мав змогу бувати в місті та на його околицях. У місті Тарас познайомився з швачкою — полькою Дунею (Дзюня, повне ім’я — Ядвіга) Гусиковською і полюбив її. Польську мову він знав ще на Україні. Правобережну Україну тільки в кінці XVIII ст. возз’єднано з Росією, й польська мова була тут досить поширена. З Гусиковською юнак удосконалив своє знання польської мови, міг читати в оригіналі Міцкевича.
Перший раз Тарас пізнав зблизька не кріпачку, а вільну жінку, й у нього з’явилися нові думки, про які він згодом розповів І. Сошенкові: «Я в первый раз пришел тогда к мысли — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?». Знайомство це лишило слід у свідомості Шевченка на все життя. На засланні він занотував у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую».
Незабаром у Вільно Шевченко став свідком революційних подій. 29 листопада 1830 р. почалося польське визвольне повстання. Як ми згадували, у Вільно жило багато поляків. Незадовго перед тим у Віленському університеті вчився Міцкевич, викладав у ньому історик, ідеолог польського демократичного руху, учасник повстання Йоахім Лелевель (1786 — 1861), якого Шевченко згадав у повісті «Художник» як видатного польського історика.
Шевченка разом з іншою панською челяддю залишили у Вільно пакувати речі. Отже, він міг спостерігати розгортання революційних подій, зокрема читати розклеєні в місті прокламації польською, російською й українською мовами.
Над усіма цими подіями не міг не замислитися молодий художник-кріпак. Про те, яким чином Шевченко прибув до Петербурга, існує кілька версій. В одній зазначалося, що його разом з іншими кріпаками відправили з Вільно етапом. За іншою версією його вислали польські повстанці, ще й дали на дорогу грошей революційними асигнаціями. Найбільш вірогідною є третя: він вирушив з панською валкою, але пішки. Є переказ, що один чобіт у нього був дірявий, і він раз у раз переодягав цілий чобіт з ноги на ногу, щоб не відморозити їх.
Недовгий був віленський період у житті молодого художника, але він сприяв розширенню й зміцненню світогляду сміливої, вільнодумної людини, чимало дав для розширення його кругозору, певного вдосконалення художньої майстерності.
Т. Г. Шевченко і національно-визвольний рух України
Участь Т. Г. Шевченка в національно - визвольному русі була надзвичайно активною і його роль у популяризації національного питання переоцінити важко. Саме Шевченко стає одним із творці літературної української мови, що дає змогу українським патріотам на повний голос сказати про існування українського народу, а в подальшому і претендувати на створення своєї держави. Мова є виразником національної ідеї кожного народу і Великому Кобзарю вдалося остаточно утвердити її, як мову окремого народу.
В своїх творах Тарас Шевченко відстоює національну ідею і закликає український народ повалити багатовікове ярмо російського панування на українських землях. Апогеєм участі в національно-визвольній боротьбі стала діяльність поета у Кирило-Мефодіївському товаристві, де він стає натхненником революційної течії.
Крім Шевченка, учасниками товариства були: письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв’язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості.
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов’янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.
У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.
Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «поміркована» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».
Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.
Історичне значення ідей Кирило-Мефодіївського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ’я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар’єру.
Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Срезневському та ін. їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.
Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.
У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.
Заслання та останні роки життя
Шевченка віддали в солдати на невизначений строк під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. У його житті наступила смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній окраїні царської Росії.
Коли поета 30 травня 1847 р. передали в інспекторський департамент військового міністерства, там його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового (караульного). ). Водночас черговий міністерства генерал П. Ігнатьев за дорученням військового міністра епергійно заходився готувати матеріали для відправки засланця в Оренбурзький прикордонний корпус. Після того як з’ясувалося, що в директора канцелярії військового міністерства і в керуючого департаментом військових поселень екстрених паперів для відправки в Оренбург не було, вранці 31 травня 1847 р. «рядового» Шевченка під наглядом фельд’єгера Віддера відправили в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова. У супровідному секретному листі повторено вирок і зроблено наголос на необхідності найсуворішого нагляду за Шевченком. Тут же пропонувалося повідомити, в який конкретно лінійний батальйон його зараховано.
З реєстру речей та грошей, доданого до секретного пакета при відправці Шевченка з III відділу в розпорядження військового міністерства, довідуємося, що міністерству передано «разные вещи и деньги триста пятьдесят четыре рубля шестьдесят две копейки серебром, принадлежащие Шевченко». Усе це перед відправкою поета в Оренбург йому повернули. Частина речей, зокрема портфель з паперами й малюнками, скринька з фарбами й пензлями, залишилась у київського цивільного губернатора І. Фундуклея, і Шевченко вже в Оренбурзі, а пізніше в Орську просив переслати йому їх, але начальник III відділу О. Орлов, одержавши речі від І. Фундуклея, на супровідному документі наклав резолюцію: «Оставить под сохранением при деле, такая дрянь, что нечего показывать. Орлов. 7 июля 1847».
Вирок над поетом був одночасно вироком над усією прогресивною українською культурою. Було розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша і надалі їх не видавати.
Як свідчать матеріали слідства, до таких заходів царат спонукали не стільки ідеї і діла кирило-мефодіївців, скільки твори Шевченка. В усіх документах III відділу особливий наголос зроблено на поемі «Сон» та на віршах, в яких виразно звучать мотиви соціальної і національно-визвольної боротьби. Не випадково Шевченка, хоч і визнано непричетним до Кирило-Мефодіївського товариства, покарано найсуворіше. Мужні, сміливі виступи поета проти самодержавно-кріпосницької системи кваліфікувалися як злочин, вчинений внаслідок «власної зіпсованості».
11 червня 1847 р. начальник 23-ї піхотної дивізії генерал О. Толмачов, який тоді заступав командира Окремого оренбурзького корпусу О. Обручова, написав рапорт керуючому військовим міністерством В. Адлербергу про прибуття Шевченка до Оренбурга. У ньому зазначено, що прибув він 9 червня об одинадцятій годині після полудня (тобто о 23-й годині).
Про перше враження, яке поет виніс від Оренбурга, можна почасти дізнатися з повісті «Близнецы». У ній знаходимо чимало деталей про пам’ятні місця й населення міста, його розташування і природу. Мабуть, є щось автобіографічне у словах героя повісті: «На мой взгляд, в физиономии Оренбурга есть что-то антипатичное, но наружность иногда обманчива бывает».
Як виявилось, і в далекому Оренбурзі було немало людей, які знали Шевченка й високо цінували його твори. Ширилася звістка й іншого характеру: в солдати віддано важливого політичного «злочинця». У демократичних колах її сприймали з цікавістю і співчуттям. Усе те разом створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невольничих літ великого поета. Уже в перший день знайомства з ним Ф. Лазаревський звернувся до свого безпосереднього начальника — голови Оренбурзької прикордонної комісії генерал-майора М. Ладиженського і до чиновника особливих доручень при командирі Оренбурзького корпусу підполковника Ю. Матвеева з проханням допомогти Шевченкові. Останній прихильно поставився до цієї пропозиції. Син простого уральського козака, людина гуманна, чула, Ю. Матвеев щиро співчував засланцеві й у міру можливостей допомагав йому. Незабаром він запросив його до себе, мав з ним розмову, яка залишила у Тараса Григоровича приємне враження. Через два дні, 11 червня, поет був на квартирі у Ф. Лазаревського і познайомився там ще з одним палким шанувальником своєї поезії — С. Левицьким.
Про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії йшлося в наказі командуючого корпусом від 10 червня 1847 р. Старший ад’ютант командира названої дивізії П. Дудар того ж числа на виконання наказу доставив Шевченка до командира першої бригади підполковника Г. Чигиря, а той у супровідній приписав, що командир 5-го лінійного батальйону каштан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзі, й розпорядився перепровадити до нього поета-засланця.
Документально не встановлено, коли поета відправлено з Оренбурга до Орська. Про перше враження, яке Орськ справив на Шевченка, дізнаємося також з повісті «Близнецы».
У неділю ввечері, 22 червня 1847 р., Шевченка доставили в Орську фортецю, а наступного дня наказом командира 5-го лінійного батальйону зарахували в третю роту під № 191. Зріст його визначили 2 аршини і 5 вершків (близько 165 см).
Наступили безпросвітні дні солдатської муштри.
З Орського періоду до нас дійшли два первісні чорнові автографи — поеми «Княжна» та вірша «Не гріє сонце на чужині». Останні ж або знищені пізніше, або досі не розшукані. Обставини життя в Орську були настільки важкими, що Шевченко навряд чи зважився б у перші місяці перебування там заводити спеціальні книжечки для записування в них віршів. Так звані «захалявні книжечки» розміром 6×9,8 см, що їх він робив на кожен рік окремо, а потім об’єднав в одну і вони в оправі М. Лазаревського дістали назву «Мала книжка», постали пізніше.
З того, які твори згодом переписано (можливо, в новій, поліпшеній редакції) до книжечки за 1847 р., можемо встановити, що протягом червня — грудня 1847 р. (місце і дату поет не зазначав) написано: «Княжна», «Москалева криниця» та поезії «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють»), «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), «Не гріє сонце на чужині», «Сон» («Гори мої високії»), «Іржавець», «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Один у другого питаєм», «Самому чудно. А де ж дітись?, «Ой стрічечка до стрічечки», «Хустина», «А. О. Козачковському», «То так і я тепер пишу». Їм передують твори казематного циклу, поема «Відьма» та балади «Лілея» і «Русалка», які Шевченко привіз з собою на заслання. Відкривається книжечка віршем «Думи мої, думи мої, || Ви мої єдині». Така послідовність записування ще більше переконує в тому, що книжечку заведено тоді, коли умови дозволили переписати й твори ранішого періоду.
Безрадісно, з важкими думами й фізичним недугом вступав Шевченко у 1848 рік.
Тривожною видалась і перша звістка про те, що навесні пошлють на береги Аральського моря в експедицію.
Перший вірш, яким відкривається книжечка за 1848 р., так і називається «А нумо знову віршувать». Досі, очевидно, була якась вимушена перерва. Редакція вірша у «Малій книжці» дає підстави припустити, що його написано пізніше, десь на берегах Аралу, а записано першим за 1848 р. з огляду на його програмний характер.
Шевченко був у Раїмі і в січні — березні 1849 р., причому протягом принаймні двох місяців підряд. Його обов’язки збігалися з велінням його душі: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, а й з власної ініціативи. Збереглися його акварелі цього періоду: «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї», «Урочище Раїм з заходу», «Пристань на Сирдар’ї в 1848 році», а також сепії «Шевченко малює товариша», «Портрет невідомого з гітарою», «Шхуни «Константин» та «Михаил», «Спорядження шхун». Останньої є два малюнки. На першому індексний номер «117-87», на другому — «117-133», але сумніву нема в тому, що обидва вони виконані протягом стоянки в Раїмі у червні — липні 1848 р. Іншої нагоди не було.
На засланні Шевченко створив ліричні шедеври, які не тільки засвідчили його сходження на нові творчі рубежі, а й дали могутній поштовх до розвою всієї дожовтневої української поезії. В їх ідейно-тематичному й жанровому розмаїтті відбилося прагнення звеличити багатство й красу народної душі, її благородні поривання.
Однією з характерних особливостей поезії Шевченка періоду Аральської експедиції є те, що в ній дуже мало відбилися прикмети місцевої природи, пейзажу. Муза поета живилася переважно спогадами про Україну. Немало важила й психологічна настроєність: на засланні, в «незамкнутій тюрмі», ніщо не милувало око, не спонукало до поетизації баченого навколо.
Книжечка на 1849 р. починалася віршем «Неначе степом чумаки».
Протягом січня — квітня 1850 р. Шевченко написав дванадцять поезій, серед них одну поему — «Петрусь». Переважав тут елегійний тон. Трагізм життя у неволі ставав особливо вражаючим, коли згадувалася батьківщина, її народ, закутий у кайдани. Тільки сподівання вирватися на волю, щоб сіяти понад Дніпром «думи тихі, невеселі», та віра в те, що революційне слово дійде до України, надають сили переборювати невільницьке лихо і списувати «тихенько білії листи».
В 1850 р. Шевченка перевели в Новопетровське укріплення. Там, як і в Орську, Шевченка оточували солдати — «самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все». Не дивно, що багато з них знаходили хвилинну розраду в горілці. Тарас Григорович не відокремлював себе від солдат, жив просто, навчав декого з них грамоти (звичайно, потайки); але його освіченість, вік, контакти з комендантом та деякими офіцерами не могли не створювати певної дистанції. Бачачи в поетові культурну людину, цінуючи в ньому людяність і товариськість, солдати оберігали його від негативного впливу солдатського побуту. М. Савичев свідчить, що «перед Шевченко солдатик являлся непосредственным, чистым и искренним человеком — по любви и уважению к Шевченко, которое он так же просто и безыскусственно приобрел».
Нелегкі, сповнені контрастів перші роки перебування Шевченка в Новопетровському укріпленні були роками певної стабілізації, коли невідомий нікому політичний засланець виявив себе різнобічно талановитою, товариською, незвичайно глибокою внутрішньо людиною, гідною пошани й приязні, з якою ставилися до нього комендант Маєвський та деякі офіцери, не кажучи вже про солдатів. До-/275/сить докладні спогади про поета — такого, яким він був у травні — червні 1852 р., — залишив хорунжий Уральського війська М. Савичев.
Протягом 1852 — 1858 рр. Шевченко працював над прозовими повістями російською мовою. Дата початку праці над першими прозовими творами — «Наймичкою» і «Варнаком» — невідома. Чому поет звернувся до прози? Причин було декілька, і важко сказати, яка з них важлива найбільше. Це і заборона писати поетичні твори, і взагалі небезпека писати рідною мовою, навіть листи, так, принаймні, вважав Шевченко. Це і необхідність висловитися, передати іншим свій життєвий досвід, виразити своє ставлення до пекучих суспільних проблем, і найболючішої з них — кріпацтва, проблеми, яка перебувала в епіцентрі тогочасного суспільного життя.
13 квітня 1857 р. друзі поета влаштували виставу в Академії мистецтв, збір від якої призначався йому на допомогу. У підготовці вистави взяли участь А. Толстая, М. Осипов, П. Каратигін, В. Самойлов, А. Контський, І. Сосницький. Спектакль склали три комедії, з них особливим успіхом користувалася п’єса І. Тургенєва «Завтрак у предводителя».
Нарешті, 2 травня М. Лазаревський переказав чутку, нібито щойно командиру Окремого оренбурзького корпусу надіслано папір з повідомленням, що «ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни». Однак він тут же застерігає: цього паперу не бачив на власні очі й не певен щодо подробиць. І справді, йому не було відомо, що цар наклав на свою «милість» суттєве обмеження: «уволить от службы, с учреждением за ним там, где он будет жить, надзора, впредь до совершенного удостоверения в его благонадежности, с воспрещением ему въезда в обе столицы и жительства в них». 28 травня 1857 р. В. Перовський наказав звільнити зі служби усіх амністованих нижніх чинів з тим, щоб вони оселилися в Оренбурзі аж до кінцевого їх звільнення на батьківщину.
На час повернення поета до Петербурга його слава, популярність у народі ще більше зросли. Передова молодь, студентство високо шанували Тараса Григоровича і як великого поета — красу й гордість національної літератури, і як видатного громадського діяча, борця за свободу народу.
Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на «сердешну Україну», до рідного народу. А коли повернувшись з України, Шевченко з повною силою розгорнув поетичну діяльність. Його художнє слово розкривало сутність подій, які відбувалися в країні, пробуджувало в масах політичну свідомість, згуртовувало їх на боротьбу проти царату, проти кріпосницько-поміщицького ладу.
У листопаді 1859 р. Шевченко закінчив славнозвісну поему «Марія», розпочату ще на Україні, а на початку грудня 1859 р. написав «Подражаніе Ієзекіїлю. Глава 19», в якому переконує народ, що «князі, вельможі, царі» — це хижаки («шуліки», «біснуваті», «скаженії звірі»), вони «жруть» «людей незлобних, праведних дітей».
Поетична творчість Шевченка 1860 р. наскрізь пройнята революційним пафосом, глибоко актуальна, гострополітична, спрямована на розвінчування царату й кріпосництва, на викриття антинародної сутності ліберального реформізму.
В 1860 році виходить друком «Кобзар», тиражем 6050 примірників. До видання ввійшло шістнадцять творів, що друкувалися в 40 — 50-х роках: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Думки» («Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Тяжко-важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», а також вперше повність «Давидові псалми». Шевченко видав книжку на власні кошти, які йому позичив Симиренко, бажаючи підтримати друга.
Також до «Кобзаря» був доданий портрет Шевченка, написаний М. Микешиним. Книжка мала посвяту: «Марку Вовчкові, на пам’ять 24-го січня 1859 року». Оскільки видання з’явилося на кошти, позичені П. Симиренком, Тарас Григорович вважав за потрібне сказати про це на титульній сторінці: «Коштом Платона Симиренка».
«Кобзар» 1860 р. мав величезний успіх. Його вітала вся прогресивна Росія, передусім революційно-демократичний табір.
В одному з відгуків на «Кобзар» 1860 р. зазначалося: «Чтобы прочесть Шевченко в оригинале, стоит выучиться по-малороссийски».
Поява «Кобзаря» 1860 р. відіграла, безперечно, значну роль в утвердженні слави поета, сприяла зростанню популярності його в найширших колах читачів.
Слідом за українським «Кобзарем» з’являється у світ «Кобзарь» Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». Упорядником і редактором його був знайомий поета М. Гербель.
Російське видання було повніше, ніж українське. Сюди ввійшли всі твори «Кобзаря» 1860 р. (крім «Давидових псалмів» і «До Основ’яненка»; «Гайдамаки» подано в уривках), а також дванадцять нових віршів. Крім поезій, у книзі передруковано автобіографію Шевченка, вміщену в журналі «Народное чтение» за лютий 1860 р.
Складений Шевченком буквар натрапив на значні перешкоди, особливо з боку духовної цензури. Поет змушений був особисто звернутися за дозволом на видання до петербурзького митрополита Ісидора. Нарешті, 21 листопада 1860 р. «Букварь южнорусский» дозволено друкувати (дозвіл підписали архімандрит Фотій і цензор В. Бекетов). Друкувалася книжка на кошти самого автора, досить великим на ті часи тиражем — 10 000 примірників.
На початку січня 1861 р. Шевченко почав розсилати буквар по Україні. Особливо турбувався він про те, щоб книжка потрапила у недільні школи, а гроші, виручені за неї, пішли на користь цих же шкіл.
Буквар Шевченка відіграв велику роль у системі загальноосвітніх заходів революційної демократії. Він насамперед засвідчив практичні кроки передових суспільних сил щодо освіти народу, їх прагнення підтримати школи для простолюду. Немало важило й те, що своїм змістом книжка націлювала писати підручники для недільних шкіл у дусі здорової народної моралі, з залученням кращих зразків уснопоетичної творчості.
На початку січня 1861 р., коли поет уже тяжко хворів, почав виходити перший український журнал «Основа». 13 січня Тарас Григорович одержав від редактора В. Білозерського листа, в якому зазначалося, про запрошення Шевченка, як одного з основників журналу.
У журнал Шевченко передав ряд своїх творів, а також словникові й фольклорні матеріали.
В останні роки життя коло Шевченкових друзів розширюється. У 1860 р. український поет вперше зустрівся і познайомився з художником і фольклористом Львом Жемчужниковим, до якого найщиріші симпатії виявляв ще в минулі роки, з братами якого зблизився відразу ж по приїзді в Петербург.
Смерть невблаганно підступала до поета... Ще у жахливих умовах каторги-солдатчини він набув невиліковну хворобу серця і печінки як наслідок ревматизму, цинги, малярії.
У Петербурзі Тарас Григорович зустрів дружнє, прихильне ставлення до себе кращих людей столиці. Це живило його творчі сили. Проте тяжкі душевні переживання і тут не залишали митця.
Клімат Петербурга, з його постійними туманами, вологістю, був несприятливий для людини з хворим серцем. У тісному приміщенні, де жив Шевченко в Академії мистецтв, не вистачало повітря, до того ж воно було отруєне кислотами, що вживалися при гравіруванні. Дуже негативно позначилися на здоров’ї поета нестатки, відсутність сім’ї, повсякденного догляду, елементарних побутових умов. Давало себе знати й те, що Тарас Григорович ставився до свого здоров’я байдуже, не любив звертати на себе увагу і навіть сердився, коли нагадували йому про це друзі.
Життя в Петербурзі — одиноке, тривожне — стало нестерпним. Поет раз у раз рветься на Україну, підганяє Варфоломія Шевченка прискорити купівлю садиби, побудову хатини «над Дніпром». Тяжко переживав він невдалу спробу одружитися; страждав, що його братів, сестру не щастить визволити з кріпацтва.
Зрідка наступали короткі періоди послаблення хвороби, і тоді поет оживав, починав навіть творити. 14 — 15 лютого він написав (на зворочі офорта автопортрета) останній вірш «Чи не покинуть нам, небого», в якому так потрясаюче реально відчувається наближення кінця («риштувать вози в далекую дорогу»).
У ніч з 24 на 25 лютого стався винятково тяжкий приступ грудної жаби. Мучив нестерпний біль у грудях; поет не міг лежати і всю ніч кидався на постелі, не знаходячи собі місця. А вже в неділю 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. Шевченка не стало, він помер о п’ятій годині тридцять хвилин ранку. Після панахиди, тіло померлого найближчі друзі його перенесли в академічну церкву. Квартира поета була опечатана поліцейською владою. Того ж дня були надіслані телеграми про цю сумну подію на Україну — в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом.
Тим часом труна з тілом Шевченка була в церкві Академії мистецтв. У петербурзьких газетах не було своєчасно повідомлено про смерть Шевченка. Лише 28 лютого газета «Санкт-Петербургские ведомости» сповістила: «В ночь с 25-го на 26-е февраля скончался в Петербурге известный малороссийский поэт и художник Тарас Григорьевич Шевченко. Отпеванье назначено сегодня, 28 февраля, в церкви Академии художеств».
Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але останньою волею поета було бути похованим на Україні. І лише у кінці квітня 1861 р. одержано офіційний дозвіл на перевезення праху Шевченка на батьківщину. У виконанні цього заповіту поета велику наполегливість та ініціативу виявляв молодий художник Г. Честахівський, з яким Шевченко познайомився і щиро подружив в останні роки свого життя.
Зранку 26 квітня на могилу Тараса Григоровича прибули його найближчі друзі й знайомі. Домовину викопано, покладено у спеціальну свинцеву труну і поставлено на траурний ресорний повіз.
27 квітня останки Шевченка прибули до Москви, а вже 6 травня о 7 годині ранку домовина Шевченка прибула до Броварів.
У Київ везти труну не можна було без спеціального дозволу. Траурна процесія зупинилася в Микільській Слобідці. У цей час прибули Варфоломій Григорович та інші родичі поета.
За дозволом до генерал-губернатора поїхали Варфоломій Шевченко і священик Петро Лебединцев. Князь Васильчиков змушений був дати дозвіл, але наказав запитати у митрополита, в якій церкві можна поставити труну
Тільки надвечір 6 травня домовина Шевченка прибула до Києва на Поділ, у Рождественську церкву.
Тим часом постало питання: де поховати прах поета? Петербурзькі друзі Шевченка цього питання остаточно не вирішили, лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Тут же виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме — на якому кладовищі? Чи у Видубицькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково — на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати на Щекавиці, і казав навіть там копати могилу.
Коли ж з труною Шевченка прибув Г. Честахівський, все змінилося. Честахівський заявив, що він був в останці години у Тараса і коли спитав, де його поховати, поет відповів: «У Каневі».
7 травня о 4 годині дня траурна процесія з Рождественської церкви рушила по узбережжю Дніпра до пароплава, щоб везти прах поета в Канів. Супроводити прах Шевченка до могили поїхали на пароплаві Тарасові братіи і сестра, В. Шевченко з сім’єю, старий приятель поета І. Сошенко, М. Чалий, український поет і друг небіжчика В. Забіла, О. Лазаревський, Г. Честахівський і чимало студентів Київського університету. Серед них були: М. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський, П. Житецький та ін.
8 травня о сьомій годині ранку пароплав «Кременчук» з домовиною Шевченка відбув з Києва до Канева. Того ж дня о четвертій годині дня пароплав прибув до місця призначення. На березі труну поставили на мари і урочисто понесли в Канів.
Труну поставили у канівській Успенській церкві. Тут виникла суперечка між Г. Честахівським і В. Шевченком. Останній виявив бажання поховати поета на цвинтарі біля церкви і навіть найняв людей копати могилу. Але Честахівський наполягав, щоб поховати на горі згідно з заповітом Тараса Григоровича. Він заявив народові, який зібрався біля церкви, що передсмертна воля Шевченка — поховати його на тій землі, де він бажав оселитися. Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і вирішили поховати на Чернечій горі.
9 травня у Каневі відбулася багатолюдна панахида, в якій взяли участь прибулі пароплавом київські студенти, населення Канева та навколишніх сіл. Жалобна процесія рушила з Канева на Чернечу гору, де вже викопали могилу студенти та інші шанувальники поета разом з місцевим населенням.
Т. Г. Шевченка поховано 10 травня (22 травня за новим стилем) 1861 р. о сьомій годині вечора. Селяни й студенти кілька днів насипали могилу.
Т. Г. Шевченко – поет, прозаїк, драматург. Аналіз творчості
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.
Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).
Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народнопісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом.
Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.
Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та у вірші «Холодний Яр» (усі 1845).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.
У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.
Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 57). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!
Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.
До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання, шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.
Поет і на засланні продовжував плямувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!
Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).
На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.
Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів на Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.
Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму», афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:
… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері».
Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.
У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.
Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.
Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.
Художня спадщина Кобзаря
Художня спадщина Т.Г. Шевченка – твори живопису і графіки, які виконані в різній техніці протягом усього життя. Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжних граверів, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про художню спадщину Шевченка доповнюють данні про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання їх датуються 1830-1861рр. й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різни розмірів, а також у п’ятьох альбомах. Значну частину художньої спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та учбові студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша – авторські дати. Вивчення художньої спадщини Шевченка в наш час дало можливість встановити максимально точні дати виконання багатьох його художніх робіт, визначити основні етапи розвитку творчості митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками. За часом виконання всі живописні й графічні твори Шевченка можна поділити на три періоди: від перших робіт до академічного часу і до заслання (1830-1847рр), твори років заслання (1847-1857рр) і роботи, виконані після повернення з заслання до смерті художника (1857-1861рр). В межах кожного з цих періодів простежуються й коротші за часом етапи, які об’єднують твори не тільки за певною тематикою, а й за художньою вартістю їх і за технічними засобами виконання.
За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього дитинства – "хрестами й візерунками з квітками" (вірш "А.О. Козачковському") обводив сторінки в саморобному зошиті (1822-1826рр), а коли був у пана П. Енгельгардта козачком, - перемальовував лубки (1829). З до академічних робіт збереглися малюнок олівцем "Погруддя жінки"(1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), "Голова жінки"(1834), портрети Катерини Абази і Є. Гребінки (обидва – 1837), серія композицій на історичні теми – "Смерть Лукреції" (1835), "Смерть Олега, князя древлянського", "Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу" і "Смерть Віргінії"(всі - 1836), "Смерть Богдана Хмельницького" (1836-1837) і "Смерть Сократа" (1837). Ці твори незважаючи на несамостійність частини з них ("Погруддя жінки" перемальовано з невідомого оригіналу, а окремі малюнки на історичні теми зроблено на зразок композицій, рекомендованих для екзаменаційних робіт вступникам до академії мистецтв), свідчать про те, що ще до переїзду в Петербург Шевченко набув значної вправності в малюванні олівцем, а в Петербурзі, очевидно завдяки роботі у В. Ширяєва, порадам І. Сошенка та праці в класах Товариства заохочування художників, він уперше почав працювати тушшю-пером і особливо успішно – акварельними фарбами. Це дало Шевченкові змогу підготуватися до вступу в Академію мистецтв. У роботах художника до академічного періоду вже яскраво виявився інтерес до суспільно вагомих тем. Його композиції стверджують патріотизм, людську гідність, виражають протест проти насильства. В них Шевченко вперше звертається до вітчизняної історії.
Художня спадщина Шевченка періоду від вступу до Академії мистецтв і до заслання (1838-1847рр) становить окрему групу живописних і графічних творів, що відзначається широкою тематикою, появою нових жанрів і новим співвідношенням між ними, значним удосконаленням опанованих технічних засобів вираження і звернення до нових. В межах цього періоду виразно простежуються етапи внутрішнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838-1843рр (до першої подорожі на Україіну). Значну частину творчості Шевченка цих років становлять студійні роботи – рисунки олівцем, вуглем та твори, виконані олійними фарбами. Серед них – окремі рисунки з гіпсових моделей, а більшість зображення живої натури (натурщики в різних позах та змальовки з натури своїх товаришів по Академії). До цієї групи належить і виконана олією композиція "Натурщик в позі св. Себастіяна" (1840-1841рр). Виходячи за межі суто учбових завдань, Шевченко працює в цей час й над натурою власної "постановки" (акварелі "Жінка в ліжку"1839-1840; "Натурщиця"1840). Багато уваги приділяв він копіюванню творів свого вчителя К. Брюллова (жанрові композиції "перерване побачення", "Сон бабусі і онучки" – обидві 1839-1840). Робота над цими копіями допомогла Шевченкові увійти в творчу лабораторію видатного художника, сприяла удосконаленню майстерності в акварельному живописі. В перші роки перебування в Академії Шевченко виконував портрети, історичні та жанрові композиції та ілюстрації (олівець, акварель, олійні фарби). Опанування основами рисунка і технікою живопису позначалося на професійному рівні оригінальних робіт, а з творчим зростанням митця і його студійні малюнки набували високої художньої цінності. В портретах, які художник виконував найчастіше на замовлення, він не задовольнявся лише зовнішньою схожістю, а прагнув відтворити образ людини, риси її характеру. Вершиною в цьому жанрі Шевченка академічного часу є виконаний олією автопортрет (1840), з якого починається галерея автопортретів. Нечисленні жанрові композиції митця цього періоду є етапними в історії українського мистецтва. Сепія "Хлопчик з собакою в лісі"(1840) тематично близька до незнайденої картини "Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці", яку рада академії мистецтв 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. Такої ж нагороди удостоєно й композицію "Циганка-ворожка" (1841). Картина "Катерина" (1842), виконана олійними фарбами, ввійшла в скарбницю українського побутового живопису як один з перших творів критичного реалізму.
Жанрові твори Шевченка правдиво і поетично зображують життя українського народу, глибше, ніж це було до того в українському мистецтві, підносять соціальні проблеми. Успіхи жанриста позначились і на багатьох ілюстраціях Шевченка, які висунули його в число відомих ілюстраторів. У перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко почав працювати в пейзажному жанрі. Роботи останнього періоду перебування в Академії свідчать про докорінний злам у творчості художника. Перша подорож на Україну (квітень1843 – лютий1844) визначила тематику і характер творів митця, їхні жанри і співвідношення між ними. На Україні Шевченко далі працював над портретом, застосовуючи переважно олійні фарби (портрети Маєвської, Г. Закревської, П. Закревського, дітей В.М. Рєпніна). Ці твори набагато виразніші, глибше, ніж акварельні портрети попереднього періоду, розкривають внутрішній світ портретованих. Вони свідчать і про успіхи художника в оволодінні технікою олійного живопису. Новий за характером і технікою виконання (туш, перо-штрих, а не контур, як у композиціях до академічного періоду) автопортрет Шевченка 1843. Рисунок тут ніби передував творам, виконаним у техніці офорта.
Мистецький доробок Шевченка часу перебування на Україні складають портрети, підготовчі роботи до "Живописной Украины", виконані олією дві картини – "Селянська родина" та "На пасіці", пейзажі (тепер як провідний жанр), а також численні рисунки, серед яких і "Вдовина хата на Україні" та "Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці". Всі ці роботи свідчать про великий інтерес митця до життя українського народу і його побуту, до природи й історичного минулого України, про глибоке соціальне спрямування творчості художника. У програмі до "Живописной Украины" вперше в українському мистецтві проголошено думку про соціальну роль образотворчого мистецтва, а саме видання поклало початок розвиткові в українському мистецтві офорта.
Творчість Шевченка періоду від закінчення Академії до заслання характеризують переважно портрет і пейзаж. Відомо 17 портретів цього часу, виконаних олією, аквареллю і олівцем,- свідчення майстерності і популярності Шевченка як портретиста серед широких кіл української інтелігенції. В пейзажах, виконаних аквареллю та олівцем, переважає замилування просторами, затишними куточками і особливо деревами з їхнім вибагливим і складним рисунком. Композицію тут побудовано на другому плані; пізніше, десь з літа 1845, спостерігаються перші спроби дати і третій план. Велике місце в творчості Шевченка в цей час посідав історичний пейзаж, що зумовлено роботою художника в Київській археографічній комісії, для якої він змальовував архітектурні пам’ятки й історичні місця. В цих творах висока майстерність поєднуються з науково-документальною точністю.
Ретельне вивчення художньої спадщини Шевченка, зосередження всіх його творів у спеціальному музеї, публікація їх в академічному виданні (1961-1964) дали змогу об’єктивно оцінити великий за обсягом і значний за мистецькою вартістю доробок художника періоду заслання.
Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки недолі працював багато плідно в усіх властивих йому й раніше жанрах. Всього відомо 124 завершені твори й 220 ескізів та начерків, створених тоді. Змінилися тільки співвідношення між жанрами, питома вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплідніше він працював у жанрі пейзажу – цьому великою мірою сприяла участь в Аральській і Каратауській експедиціях.
Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (сепії "Казахи в юрті", "Казахська стоянка на Косаралі", "Казахський хлопчик розпалює грубку", " Казахський хлопчик дрімає біля грубки", "Казахи біля вогню" та акварель "Казах на коні", всі 1848-1849рр). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії "Тріо", 1851; "Пісня молодого казаха", 1851-1857; "Байгуші під вікном", 1855-1856 і "Казашка Катя",1856-1857). У деякі твори ("Т. Г. Шевченко і байгуші", "Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою" 1856-1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.
Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні теми ("Благословіння дітей", "Телемак на острові Каліпсо", "Робінзон Крузо", "Самаритянка", "Казашка", "Нарціс та німфа Ехо", "Мілон Кротонський", "Св. Себастіан", "Умираючий гладіатор", всі – 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів.
Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це сепія сепій "Притча про блудного сина", яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.
Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італійським олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі – аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологічний стан портретованих і являють собою новий крок у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції ("О.Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі"1848-1849; "Т.Г.Шевченко серед товаришів" 1856; "Т.Г. Шевченко малює товариша" 1855-1857).
Художня спадщина Шевченка останнього періоду життя кількісно невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у ньому, порівняно з офортом 1844, нових успіхів. Серед пейзажів переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 (винятком хіба що є офорти "Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс" – за твором М. Лебедєва та "Мангишлацький сад" – за власним малюнком). Усі ці пейзажі незалежно від міри їхньої завершеності, свідчать про зрослу майстерність Шевченка-пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною, в глибокій ліричності та емоційності краєвидів.
До жанрових композицій Шевченко звертався лише повернувшись до Петербурга та його майже виключено в зв’язку з роботами в офорті ("Дві дівчини","Свята родина","Притча про робітників на винограднику"). Всі-1858\ "Сама собі своїй господі". "Приятелі", "Старец на кладовищі", всі-1859). Особливий інтерес являють портрети роботи Шевченка останнього періоду його творчості. Їх відомо 41. Усе це - завершені твори, крім невеликого рисунка олівцем – портрета О. Герцена, спокійного в Нижньому Новгороді. Портрети виконано італ. олівцем і крейдою на тонованому папері та в техніці офорта. Для портретів олівцем характерні смілива, соковита лінія й соковитий штрих. Шевченко намалював їх на пароплаві під час переїзду по Волзі, потім у Нижньому Новгороді, Москві, на Україні та в Петербурзі. Вони близькі до портретів, виконаних у Новопетровському укріпленні, але набагато контрастніші та виразніші щодо внутрішньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у них значно лаконічніший. Ціла галерея офортних автопортретів (шість) і портрети віце-президента петербурзької академії мистецтв Ф. Толстого та професорів академії Ф. Бруні та П. Клодта й академіка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькій спадщині Шевченка, а й в усьому тогочасному офорті.
Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офористів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інтернаціональними мотивами і гуманізмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських художників. Художня спадщина Шевченка визначає його видатне місце в історії не лише українського, а й світового мистецтва.
Автопортрети Т.Г. Шевченка – власні зображення, які художник створював протягом усього життя. Найраніший з відомих тепер автопортретів (полотно, олія, 43*45, в овалі, ДМШ) виконано на початку 1840 в Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними фарбами. У творі – романтично піднесений образ молодого поета-художника. Твір не завершено.
Кілька автопортретів Шевченко створив під час перебування на засланні. З портретів, виконаних під час перебування Шевченка в Аральській експедиції (1848-1849), до нас дійшов лише один (папір, сепія, 15,6*12,9, Лвів. Музей українського мистецтва), що його художник незабаром подарував А. Венгжиновському в Оренбурзі. Шевченко зображає себе у вбранні, яке носив в експедиції, - звичайному цивільному платті і світлому кашкеті з великим козирком, на обличчі – сліди втоми від нелегких мандрів.
За часів перебування Шевченка в Оренбурзі збереглися два автопортрети. Один з них (папір, сепія, білило, 24,3*18,1, ДМШ) виконано не пізніше 29/12 1849 і подарованого Ф. Лазаревському. Шевченко зобразив себе в цивільному одязі – у світлій куртці, з-під якої видно комір білої сорочки. На обличчі відчувається душевний спокій. В тому, що поет зобразив себе так, певно, мало значення те, що в цей час він жив не в жахливих умовах солдатської казарми, а на приватній квартирі, серед друзів і мав змогу малювати.
Більшість автопортретів, створених у Петербурзі в останні роки життя, Шевченко виконав технікою офорта. Працюючи над ними, він часто користувався фотографіями. За малюнком, виконаним 1845, що його Шевченко відшукав, він у травні 1860 створив автопортрет із свічкою (папір, офорт, акватинта, 16,4*13), в якому майстерно передав ефект освітлення – боротьбу світла й темряви, внаслідок чого твір набув символічного звучання. В цьому автопортреті привертає увагу розмаїтість застосованих технічних прийомів. Густим плетивом різної сили штрихів, підкреслених і об’єднаних шаром акватинти, художник показав, як морок відступає перед переможною силою світла. Обличчя модельоване прозорими перехресним штрихами, а вбрання зображене сіткою паралельних ліній, що імітують манеру класичної гравюри різцем за фотографією. Оостанній з цієї групи автопортретів – у шапці й кожусі, створений не пізніше 4/12 1860 за фотографією А. Деньєра, зробленою 1859, дає узагальнений образ портретованого. Твір вражає глибиною і цілісністю характеристики. Недаремно сучасники поета вважали його найвдалішим і найбільш схожим з усіх прижиттєвих зображень Шевченка, і він здобув найширшу популярність. Технічно портрет виконано бездоганно. Офортний штрих набув тут виняткової експресії. Штрихуванням вкрито не лише тло навколо голови, а й усе зображення; перегукуючись з енергійним штрихом, яким передано смушеву шапку й комір кожуха, воно надає портретові своєрідної суворості. На портреті є авторський підпис і дата виконання, а також монограма з облямованих колом літер, написаних енергійним розчерком.
Окреме місце серед автопортретів Шевченка посідають автошаржі, що є в альбомах 1839-1843 та 1846-1850, на берегах деяких рукописів поета та на копії малюнка "Хата батьків Т. Г. Шевченка в селі Кирилівці", яку виконала Г. Псьол. Ці автошаржі свідчать, що властиве поетові почуття гумору не залишало його й в найтяжчі роки життя. Автопортрети Шевченка – своєрідна автобіографія, написана рукою великого художнка-реаліста.
Незнайдені мистецькі твори Т. Г. Шевченка – твори художника, про які є тільки згадки в його автобіографії, "Щоденнику", листуванні, повістях, архівних документах і записах його сучасників. Через тяжкі обставини життя вкрай несприятливо склалася доля його художньої спадщини. До викупу з кріпацтва Шевченко не мав змоги ні збирати, ні зберігати свої ранні твори. Багато малюнків, виконаних по закінченні петербурзької Академії мистецтв, загубилося після арешту поета 1847.
Не розшукано й малюнки різних років, що залишилися після смерті поета і були продані з аукціону у травні 1861. Із скупих згадок в автобіографічних поезіях і з мемуарних джерел відомо, що Шевченко захоплено малював у дитинстві. Це були переважно візерунки, що ними він прикрашав переписувані книжечки, та зображення солдатів і коней, якими прикрашав стіни хати. Не збереглися й малюнки, які Шевченко, працюючи в майстерні В. Ширяєва в Петербурзі, робив білими ночами із скульптур у Літньому саду. Не дійшли до нас й перші Шевченкові спроби в жанрі акварельного портретного живопису, до якого він звернувся за порадою І. Сошенка. Не знайдено й картину "Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці", яку Рада академії мистецтв 27.11.1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня, як першу Шевченкову спробу живопису олійними фарбами.
Серед незнайдених творів є й автопортрети різних років: автопортрет, що його Шевченко передав через М. Семенова 3.11.1854 з Новопетровського укріплення в дарунок О. Бодянському; автопортрет часів заслання, який у списку Г. Честахівського творів Шевченка, що залишився після смерті поета, значиться як виконаний нібито в Оренбурзі. Не розшукано й деяких робочих альбомів з малюнками. Деякі Шевченкові твори дійшли до нас лише в гравюрах інших майстрів. Окремі твори Шевченка тепер відомі лише у фотографіях і репродукціях, вміщених у різних виданнях.
Незнайдені мистецькі твори Шевченка свідчать про те, що його художній доробок був набагато більший, ніж досі відомо. І хоч за тими згадками, що є в літературі про не відшукані і втрачені твори, важко говорити про їхні мистецькі якості, але й сам перелік робіт значно доповнює уявлення про художню спадщину Шевченка, про різноманітність його інтересів і виняткову творчу активність.
Список використаних джерел
1. Закович М. М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007.
2. Т. Г. Шевченко. Біографія / За ред. Є. П. Кирилюка. – К.: Наукова Думка, 1984.
3. Русанівський В. М. Історія української літературної мови: Підручник. – К.: АртЕк, 2001. – 392 с.
4. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. – К., 1984. – 236 с.
5. Неділько Г. Я. Тарас Шевченко: життя та творчість. – К., 1988. – 245 с.
6. Шевченко Тарас Григорович. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії / http://uk.wikipedia.org.
7. Стаття. Тарас Шевченко. Мистецькі твори / http://www.ukrlit.vn.ua/article/17.html
|