Соціально-культурний комплекс України - курсовая работа

Вступ

Культура – це основний показник, за яким визначають розвиток нації. Перші зародки культури ми зустрічаємо ще до нашої ери, коли наші пращури малювали перші малюнки на стінках печер, ставили перші вистави, створювали перші прикраси, поклонялись першим богам, влаштовували різноманітні змагання.

Сьогодні та первісна культура значною мірою деформувалась. І на сьогоднішній день ми маємо величезні за своїми розмірами та безцінні за значимістю театри, музеї, бібліотеки. У нас є широко розвинута система закладів освіти та науки. В нашій державі функціонують різноманітні спортивні гуртки та секції, стадіони та майданчики. Населення України належить до різноманітних релігійних конфесій, серед яких переважає християнство, зокрема православ'я та католицизм.

Метою даної курсової роботи є дослідження соціально-культурного комплексу України, які характеризують особливості цього розміщення та перспективи розвитку.

Об'єктом даного дослідження став стан елементів комплексу та тенденції його розвитку. А предметом – вивчення та дослідження структури комплексу.

Завдання даної роботи полягають у визначенні сутності та значення соціально-культурного підкомлексу як складової соціального комплексу; факторів, що впливають на розміщення елементів комплексу; аналізу особливостей розміщення його складових елементів та їх сучасного стану; проблем комплексу та перспектив розвитку.

Розділ І Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Сутність та значення соціально-культурного підкомплексу як складової соціального комплексу

Україна – індустріально-аграрна держава Східної Європи, яка має свою економіку, територію, населення, політичний устрій. Основним показником, за яким оцінюють розвиток держави, є стан та розвиток її господарства.

Народне господарство (економіка) – це сфера суспільних відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільних благ ( товарів та послуг). Або іншими словами, це сукупність територіально взаємопов’язаних галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери.

До матеріального виробництва відносять заводи, фабрики, шахти, ферми, колективні господарства тощо. Тобто, матеріальне виробництво – це сукупність галузей, що виготовляють матеріальні блага, товари матеріального світу.

До невиробничої сфери належать школи, лікарні, бібліотеки, театри, туристичні бази та бази відпочинку і оздоровлення тощо. Невиробнича сфера – це система елементів, призначених для задоволення особистих духовних та фізичних потреб суспільства.[2]

Соціальний комплекс включає в себе виробництво товарів народного споживання (легка промисловість), а також сферу послуг (усі види підприємств обслуговування, діяльність яких спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб людей: мережа закладів культури, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, сфери побуту тощо).

Сфера обслуговування населення – це сфера діяльності, в якій здійснюється виробництво послуг, доведення їх до споживача, а також обслуговування процесу їх споживання з метою задоволення власних потреб. Сфера послуг становить сукупність галузей народного споживання, продукція яких має вигляд послуг.

Класифікація видів суспільного обслуговування (суспільної інфраструктури) залежить від його визначального процесу.[1]

У галузевій класифікації соціальна інфраструктура представлена такими видами послуг: житлово-комунальне господарство; торгівля і громадське харчування; побутове обслуговування (виробниче і невиробниче); пасажирський транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення; освіта (загальноосвітні учбові заклади, виховні дитячі заклади, учбові заклади по підготовці кадрів тощо); культура (культурно-освітнє та інформаційне обслуговування); мистецтво; медичне і санаторно-курортне обслуговування; фізична культура і спорт; туризм і відпочинок населення; забезпечення безпеки населення і правопорядку; кредитування і державне страхування; соціальне забезпечення; система управління і громадську організації.

Функції галузей соціальної сфери можна об’єднати у декілька типів (наприклад, забезпечення потреб населення матеріальними, духовними та іншими послугами) і на цій основі можна виділити два підкомплекси: соціально-побутовий та соціально-культурний (культурно-освітній).

За соціальною значимістю виділяють лікувально-оздоровчий, адміністративно-управлінський та інші комплекси; за характером звертання – комплекси щоденного вжитку, періодичного, епізодичного та рідко епізодичного; за характером розповсюдження – масові та унікальні.

До складу соціально-культурного та соціально-побутового підкомлексів входять кілька галузевих комплексів. Зокрема до сфери невиробничого обслуговування належать проектно-конструкторська діяльність, підготовка кадрів, управління та ін.

Структура попиту на послуги та структура самої соціальної сфери постійно змінюється. Безперервно з’являються нові види послуг, а частина старих відмирає. В остання роки, наприклад, швидко зростає попит на послуги, пов’язанні з освітою, відпочинком, туризмом і побутом. З’явився новий вид послуг – діловий (інформація, консультації, реклама).[10]

Соціально-культурний комплекс – це сукупність галузей та видів діяльності, спрямованих на задоволення потреб індивіда і суспільства загалом у формуванні і вдосконаленні фізичних, культурних, духовних та інтелектуальних потреб. Їх поєднання в єдиний комплекс зумовлене суспільним призначенням: відтворення головного елемента національного багатства – гармонійно розвиненої та суспільно активної особистості.

Матеріальні умови праці у соціально-культурному комплексі не визначають змісту праці, відіграють у трудовому процесі допоміжну роль, оскільки не є безпосередніми засобами створення нематеріальних благ. Провідна роль належить живій праці, що характеризується високим інтелектуальним змістом, творчим характером, індивідуальною спрямованістю, особистісним впливом і меншою мірою піддається механізації та автоматизації.

Носіями змісту благ, що створюються в закладах соціально-культурної сфери, є нематеріальні послуги. З одного боку, це сама діяльність, а з іншого – результат трудової діяльності у вигляді корисного ефекту. Вони мають „чистий” вигляд, тобто не уречевлюються у товарах, не накопичуються у формі нематеріального багатства. Такі послуги невіддільні від свого джерела, непомітні до моменту придбання, непостійні за якістю, не утворюють запасів, їх виробництво і споживання збігаються в часі і просторі. Нематеріальні послуги в ринкових умовах набувають вартісної форми і є предметом купівлі-продажу.

З позицій системного підходу соціально-культурний комплекс являє собою цілісну сукупність функціонально пов’язаних установ і закладів, що характеризуються внутрішньою впорядкованість, організацією та структурою і має комплексну цільову спрямованість – обслуговувати спектр соціально-культурних потреб людини.

Визначальними для даного комплексу є зв’язки з населенням, яке виступає суб’єктом споживання результатів праці. Населення формує попит, визначає номенклатуру послуг, вимоги до їх якості тощо. Результатом спільної діяльності дещо відмінних за своїм призначенням видів послуг є якісно новий стан людської особистості. Важливе значення мають зв’язки комплексу з іншими галузями та сферами економіки, передусім з матеріальним виробництвом. Матеріальне виробництво забезпечує соціально-культурний комплекс умовами праці (основними невиробничими фондами), персонал – предметами праці. Розвиток комплексу визначають обсяги надходження до бюджету. Що є переважним джерелом фінансування даної сфери.

В суспільстві соціально-культурний комплекс виконує соціальні (пов’язанні з формуванням людини) та економічні (пов’язанні з впливом на ефективність виробництва) функції.

Розвиток кожної з галузей соціально-культурного комплексу описує низка техніко-економічних та організаційних параметрів, які можуть бути виражені в натуральних та вартісних формах. Це показники матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу та діяльності закладів.[3]

Значення соціально-культурного комплексу надзвичайно важливе. Основним завданням є задоволення матеріальних та духовних потреб населення, формування особистості, підвищення інтелектуального та морально-культурного рівня людини. Освітні заклади цього комплексу готують трудові та методичні ресурси для інших галузей економіки.

Карл Маркс говорив, що справжнє багатство суспільства – це сукупність потреб, здібностей, творчих обдарувань, ступінь вправності населення. А все це забезпечується та розвивається елементами дослідного капіталу.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпорядковані потребам розвитку як матеріального, так і нематеріального виробництва. Вона не лише бере участь і відтворенні головної продуктивної сили суспільства – людини і тим самим активно впливає на створення скупного продукту, а й визначає самі темпи соціально-економічного прогресу.

Соціально-культурний комплекс сприяє розв’язанню таких соціальних завдання, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, міх соціальними групами населення і районами країни.[5]

1.2 Структура соціально-культурного комплексу

В соціально-культурному комплексі об’єднані області прикладання суспільної праці, пов’язанні з відтворенням людини, відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, а також забезпеченням інтелектуального, духовного та фізичного розвитку. Для цього комплексу характерне переважання безплатних послу над платними, їх загальнодоступність, творча спрямованість. Галузі даного комплексу найбільш насиченні висококваліфікованими кадрами і є важливими факторами підвищення продуктивності праці у всіх сферах господарського і культурного життя.[10]

Соціально-культурний комплекс можна розділити на такі основні сфери: освіта, наука, культура, релігія, спорт та фізичне виховання.(рис.1.1)

До закладів освіти належать насамперед середні загальноосвітні (вечірні (змінні) та заочні школи), професійно-технічні навчальні заклади, вищі навчальні заклади.

Середні загальноосвітні навчально-виховні покликані задовольняти потреби громадян, суспільства і держави у загальні середній освіті. Головним завданням комплексу є виховання морального і фізично здорового покоління; створення умов для здобуття освіти на рівні держаних стандартів; розвиток природних позитивних нахилів, здібностей, обдарованості, творчого мислення, потреби і вміння самовдосконалюватися; формування громадської позиції, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свої дії.

Основним видом навчально-виховних закладів є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший – початкова, другий – основна, третій – старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню та повну загальну освіту. Для розвитку природної обдарованості в дітей створюються спеціалізовані школи і профільні класи, гімназії. Для дітей-сиріт та для дітей, які залишились без опіки батьків, функціонують школи-інтернати.

Працює також незначна кількість вечірніх (змінних) та самостійних заочних шкіл. Існує розгалужена система дитячих музичних, мистецьких, художніх та хореографічних шкіл.

До комплексу загальноосвітньої школи включаються і дошкільні установи, будинки дитини, дитячі будинки, позашкільні установи (будинки школярів, дитячі спортивні школи тощо), ліцеї, гімназії, колегіуми, санаторні школи усіх ступенів.

Професійно-технічну освіту забезпечують училища. Міські професійні технічні училища працюють на базі восьмирічної і середньої освіти, сільські – на базі восьмирічної освіти. Усі училища готують кваліфікованих робітників за середньою освітою.

Училища випускають робітничі кадри для машинобудівної, радіоелектронної, нафтогазової та вугільної , хімічної, деревообробної, легкої та поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв’язку, будівництва, сільського господарства, галузей сфер послуг.

До вищих навчальних закладів належать коледжі, технікуми, училища, консерваторії, інститути, університети та академії, які здійснюють кадрове та методичне забезпечення галузей.

Відповідно до статусу їх поділяють:

І рівень акредитації – технікуми та училища;

ІІ рівень – коледжі;

ІІІ-IV – академії, університети, інститути, консерваторії.

Вузи здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:

„молодший спеціаліст” – технікуми та училища (ВНЗ І рівня акредитації);

„бакалавр” – коледжі (ВНЗ ІІ-IV рівня акредитації)

„спеціаліст”, „магістр” – ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації.

Комплекс культури – це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і організацію споживання товарів і послуг культурного та іформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, самі об’єкти культури і мистецтва, установи і організації масової культури. Широко розгалужена мережа закладів культури і мистецтва – характерний показник розвитку культури.

Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису, фотокінолабораторіями, книжковою торгівлею, торгівлею художніми виробами, системою спеціальної освіти, управління.

Наука – система знань про закони і закономірності розвитку природи, суспільства і мислення – є важливою складовою частиною. Духовної культури людства, формою людської свідомості. Вона дає нові знання про природу і людину визначає науковий і технологічний прогрес, організовує і вдосконалює виробництво та побут людей, освіту та охорону здоров’я. 50 % росту валового національного продукту зумовлюється науковими дослідженнями. Впровадження наукових досягнень здійснюється за схемою: фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – розробка – впровадження. Пріоритетні науки: математика, фізика, хімія, біологія, медицина, геологія, механіка, космічні науки тощо.

Наука як специфічна галузь народного господарства формує свій комплекс.

І Україні створюються та розвиваються різні наукові товариства, організації, інститути тощо, основною з них є Національна Академія Наук (НАН).

Установи НАН розміщені у багатьох містах України, які об’єднані у шість наукових центрів: Донецький, Західний, Південний, Північно-Західний, Північно-Східний та Придніпровський.

Південо-Західний науковий центр заснований у 1981 році, його діяльність охоплює Київську, Вінницьку, Житомирську, Хмельницьку, Черкаську та Чернігівську області. Київ як столиця і духовний цент України є найбільшим її науковим осередком, особливо у галузі гуманітарних і природничих наук. Тут розміщення інститути філософії, економії, права, української мови та літератури, мистецтвознавство, фольклору та етнографії і історії України та інші. З природних наук слід назвати перш за все інститути фізики, хімії, ботаніки, зоології, географії, геології тощо. В столиці працюють інститути кібернетики, математики, електрозварювання, матеріалознавства, механіки та інших установ фізико-технічного та математичного профілів. Відомі науково-дослідні та ресурсно-технологічні інститути, вузи, наукові бібліотеки і музеї завершують структуру столичної науки. В інших областях центра розміщені філіали столичних науково-дослідницьких інститутів, за окремими винятками самостійні наукові заклади.

Південний науковий центр розміщений в Одесі та обслуговує Миколаївську, Одеську і Херсонську області, Крим. Його першочерговим завданням є вивчення Чорного і Азовського морів, проблем морського транспорту і кораблебудування. Для розвитку рослинництва і винного господарства створені селекційно-генетичний науково-дослідний інститут виноградарства та виноробства. Великою популярність користується Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб і тканинної терапії ім.Філатова та Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології ім.І.Мєчнікова.

Північно-Східний науковий центр охоплює Харківську, Полтавську та Сумську області. Він відомий перш за все дослідженнями в області ядерної фізики, низьких температур, радіофізики і електроніки, проблем машинобудування. Відомими не лише в Україні є такі наукові заклади як харківські фізико-технічний інститут, Інститут низьких температур, Інститут радіофізики та електроніки, Інститут проблем машинобудування, Інститут кріобіології та кріомедицини та полтавська гравіметрична обсерваторія. У цьому регіоні також працюють науково-дослідні інститути з проблем ветеринарії і тваринництва, лісництва, рослинництва, генетики і селекції, які забезпечують наукове обслідування провідних галузей Лісостепової зони. Харків як столиця Слобожанщини від початку ХХ століття був великим центром української духовності, культури і науки.

Придніпровський науковий центр охоплює Дніпропетровську та Запоріжську області, основний металургійний район України з добре розвиненим машинобудуванням. Наукові заклади центру вирішують проблеми ракетобудування і космічної техніки, моторобудування, чорної і кольорової металургії. У цьому регіоні працює гігант ракетобудування „Південний машинобудівний завод” з дослідними і конструкторськими бюро, Інститут геотехнологічної механіки, Інститут чорної металургії, Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут трубної промисловості, Науково-дослідний інститут автоматизації чорної металургії та ін. Важливі для Степової зони України наукою проблеми розробляє Інститут кукурудзи.

Донецький науковий центр об’єднує установи Донецької і Луганської областей та покликаний розв’язувати наукові і технологічні проблеми вуглевидобування, хімічної і металургійної промисловості регіону. Привідними науковими установами центру є Інститут фізико0органічної хімії і вуглехімії, Фізико-технічний інститут, Інститут економіки промисловості. Технологічні питання провідної галузі вирішують Донецький науково-дослідний інститут вугілля і Донецький проектно-конструкорний і експериментальний інститут комплексної механізації шахт. Центру підпорядковані Донецький ботанічний сад та Український степовий заповідник.

Західний науковий центр обслуговує сім областей: Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську та Чернівецьку. Центр району знаходиться у місті Львові. Найбільших успіхів тут досягли у вивченні суспільних і природничих науках, зокрема тих, що об׳єднуються в сомативну науку українознавство. Такий напрям роботи мають Інститут українознавства, інститут орхографії, Львівський державний історичний музей. Львів завжди славився як провідний центр математичної і фізичної науки, механіки, матеріалознавства. У цьому напрямку працюють Інститут статистичної фізики, фізико-механічний та прикладних проблем механіки і математики, Ужгородський інститут ядерних досліджень. Вивчення природи Карпат і прилеглих територій займається Інститут екології Карпат.

Релігія (від лат. Religion – побожність) – це система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей пояснює і реагує на те, що вважає надприродним і священним. Вона значною мірою зумовлює мораль і етику, світосприймання мету життя, культурний клімат суспільства і соціальні відносини, характер і типи економічного розвитку. Релігійне бачення є однією з форм відображення навколишнього світу.

Звернення людини до релігії закорінене в глибокій давнині. Впродовж свого існування люди вірили в надприродні сили, зв'язок з рослинами, тваринам, явищами та предметами природи (сонце, земля, вода тощо).

З розвитком суспільства релігія набуває дедалі більшого значення як концентрат загальнолюдських моральних устоїв, без якого немислиме нормальне функціонування соціуму.

Релігійний склад суспільства має таку структуру:

– християнство, яке виникло в І ст. До н. е. у східній частині Римської імперії і пов'язане з образом Ісуса Христа. Це релігійна течія охоплює Європу, Америку, Австралію та значну частину Африки;

– ісламство розпочало свій переможний наступ на початку VІІ ст.. з Аравійського півострова на країни Близького Сходу, Північну Африку, а далі на інші регіони світу. У мусульманських країнах політична та конфесійна влада взаємопов'язані, том що в ісламській релігії держава є інструментом релігії;

– індуїзм поширений у країнах Східної та Середньої Азії, пов'язаний з життям та догмами Будди.

Україна, незважаючи на сім десятиріч розгнузданої антирелігійної пропаганди, фізичного нищення церков та священнослужителів, тотального атеїстичного виховання, не перестала бути християнською країною.

У структурі українських християнських конфесій наймасовішим є православ'я, яке розкололось на три окремі конфесії: Українська Православна Церква, що підпорядкована Московському патріархату (УПЦ – МП); Українська Православна Церква – Київського патріархату (УПЦ – КП) та Українська Автокефальна Православна Церква(УАПЦ). Між різними православними конфесіями немає суттєвої різниці . відмінності полягають в обрядах, деяких особливостях ведення служби та організаційному підпорядкуванні.

Досить обширною на території України є українська греко-католицька або Українська Католицька Церква (УГКЦ), якій у 1996 році виповнилось 400 років. Порівняно невеликою є Римо-Католицька Церква (РКЦ), підпорядкована польському релігійному центру у Варшаві.

Своє поширення також мають протестантські конфесії, представленні Всеукраїнською Церквою Євангельських Християн-Баптисті, Церквою П'ятидесятників, релігійними організаціями Свідків Єгови, Церквою Адвентистів сьомого дня та ін.

У зв'язку з активізацією національного культурного життя етнічних меншин поступово відроджуються релігійні конфесії євреїв (Об'єднання громадян іудейського відродження в Україні), німців (Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), росіян-старообрядників (вірмено-Григоріанська Апостольська та вірмено-Католицька Церкви) та інших.

В останні роки з'являються оригінальні церкви – Рідна Українська національна віра (Рун віра) і Релігійна громада посвячених АТМА, або так зване Велике Біле Братство. Останнім часом на території нашої держави виникли такі екзотичні церкви, як Корейська методистська церква, Церква косистів тощо. Інші поширені в світі релігійні віруванні – іудаїзм, іслам, буддизм, індуїзм тощо – представлені на Україні окремими церковними конфесіями.

На території України можна виділити чотири релігійні регіони (рис. 1.3):

Західний регіон обіймає десять областей (сім західних, Вінницьку, Хмельницьку та Житомирську). Це регіон найбільш інтенсивного релігійного життя, характеризується високою напругою міжконфесійної боротьби. Тут одночасно діють УСКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ-МП, РКЦ та багато протестантських церков. Регіон є зоною греко-католицької унії і католицької релігії. Найбільш релігійні центри Почаїв (Почаївська Лавра), Львів (Собор Святого Юра, Успенська церква), Готів (Готівський монастир) та ін. У Львові діють Греко-католицька духовна академія та Православна семінарія.

Центральний регіон включає територію навколо Києва – Київську, Чернігівську, Сумську, Черкаську, Полтавську та Кіровоградську . В регіоні найбільше поширена УПЦ-МП і менше УПЦ-КП.

Головними центрами релігійного життя і діяльності, в тому числі і паломництво в Софіївський Собор, Києво-Печерську Лавру, Межигірський монастир, Вишгородський монастир, Антоніївський монастир і Чернігівській обл. Та ін.

Східний регіон включає Харківську, Дніпропетровську, Донецьку та Луганську області. Найбільшого поширеннянабула Російська Православна церква і УПЦ-МП. Найбільшими центрами релігійного життя і діяльності є: Харків (Успенський і Покровський собори) , Слов’яногірськ (Святогірський Успенський монастир у Донецькій області), Новомосковськ (Самарський монастир, заснований запорожцями у Дніпропетровській обл. ) та інші.

До складу Південного регіону входять чотири області (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька) та Автономна Республіка Крим. В регіоні переважає УПЦ-МП, починає відроджуватись мусульманство в Криму, поширені протестантські церкви (Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква) та старообрядництво. Найбільшими центрами релігійно-культурного життя стали: Одеса ( Троїцька церква, Кірха Св. Павла), Старий Крим (мечеть хана Узбека) і Бахчисарай, о. Хортиця (Святомиколаївський кафедральний собор) та інші [10].

Майже третина населеннякраїни активно займається спортом. Фізичне виховання та спорт поширені на всій території держави. У кожному навчальному заклад проводяться години фізичного виховання, що сприяє оздоровленню способу життя молоді.

В Україні діє значна кількість спортивних споруд (стадіони, спортзали, спорткомплекси, футбольні поля, баскетбольні та волейбольні майданчики, тощо), спортивних організацій, товариств, клубів, секцій та інше.

Найбільшого поширення набули ігрові види спорту, в яких українські спортсмени мають європейськута світову славу: футбол, легка атлетика, художня гімнастика, баскетбол, волейбол, біатлон, тощо.

Досить широкого поширення набувають різні види боротьби (бокс, карате, самбо, тощо), фігурне катання, інтелектуальні види спорту (шахмати) [2].

1.3 Фактори, що впливають на розміщення комплексу

Важливим критерієм рівня розвитку соціально-культурного обслуговування є доступність послуг для населення, що має територіальний, вартісний та нормативний аспекти. До основних закономірностей територіальної організації комплексу належать: динамічно-пропорційне щодо населення і збалансоване з його птребами розміщення об’єктів, територіальна доступність об’єктів для населення та комплексоутворення різних видів обслуговування в межах поселення для задоволення потреб його жителів; оптимальне поєднання великих спеціалізованих і дрібних закладів та установ; територіальна ієрархія об’єктів, центрів і систем обслуговування. В основу територіальної організації обслуговування населення в Україні покладено принцип ступінчастості, згідно з яким потреба в одержанні послуг реалізується за умови пересування споживача в системі по щаблях – від меншого до більшого.

До основних факторів, що впливають на розміщення соціально-культурного комплексу можна віднести трудовий та споживчий.

Фактор робочої сили або трудовий фактор пов’язаний з демографічним показником країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової групи. Тобто чим більша кількість трудових ресурсів, тим більша їх кількість буде задіяна у соціальній сфері. Для того, щоб працювати у культурно-освітній сфері потрібні певні знання, певний рівень кваліфікації.

Заклади культури, освіти та спорту обслуговують потреби населення, тому основним фактором, який впливає на їх розміщення є споживацький фактор. Заклади цих сфер, розповсюджені по всій території країни, але не рівномірно. Оскільки у містах більше населення, попит на послуги соціально-культурного комплексу зростає, тому значна частка закладів зосереджена у місцях великих скупчень людей.

Заклади комплекс урозташовують не лише поблизу постійного місця проживання споживача, але й поблизу місця його соціальної праці, поблизу місць його відпочинку.

Наукові заклади орієнтуються на науковий потенціал та науково-технічну базу, тому розташовуються лише у великих промислово та науково розвинутих центрах.

Релігійні заклади орієнтуються в основному на споживача, незалежно від його місцерозташування, оскільки покликані задовольняти духовні потреби населення.

Музеї, театри та бібліотеки через невеликий об’єм своїх послуг та наневисок употреби зосереджені рідше і в основному в обласних та районних центрах.

Загальноосвітні та дошкільні заклади через високий рівень споживання розташовані майже в кожному населеному пункті.

Клубні установи розміщені згідно з адміністративним поділом території і за виробничим принципом – при заводах, фабриках, учбових закладах, санаторіях.

Загальноосвітні навчальні заклади розміщені по всій території України, оскільки вони покликані підвищувати рівень освіченості населення. Отже освітні заклади орієнтуються на споживача будь-якої місцевості.

Науковий комплекс розміщується переважно у високорозвинутих промислових центрах, оскільки потребують висококваліфікованих кадрів, наукової літератури та техніки.

Заклади культури клубного типу, розміщені переважно у сільській місцевості, оскільки створені для підняття культурного рівня сільського населення.

Спортивні секції, гуртки та організації функціонують переважно у великих містах та селищах міського типу. Для їх функціонування потрібні відповідні кадри та відповідна кількість споживачів. Спортивні стадіони будуються переважно у великих містах, оскільки мають великі розміри і використовуються лише в певних цілях у певні проміжки часу.

Заклади культури і мистецтва орієнтуються на споживача. Оскільки доходи, а отже і можливість функціонувати музнїв, театрів, кінотеатрів, філармоній, тощо залежать насамперед від кількості відвідувань, а вона в свою чергу вища там, де більша кількість населення. Також заклади культури і мистецтва потребують відповідних кваліфікованих кадрів, які дають лише навчальні заклади міст.

Заклади релігії розміщені по всій території країни, оскільки покликані для підтримання та розвитку духовного життя населення. У будь-якому селі України є костьол та церква. У великих містах та містечках їх сукупність вища, що пояснюється вищою концентрацією населення.

Ми можемо зробити висновок, що основним фактором розміщення складових соціально-культурного комплексу є наявність споживача. Чим вища концентрація споживачів в окремому місці, тим вища концентрація закладів та установ соціально-культурного комплексу. Це пояснюється так, що основним завданням соціально-культурного підкомплексу, як складової соціального комплексу, є задоволення потреб населення в цілому і особистості окремо. Чим більша кількість споживачів, тим бульшою має бути і кількість виробників послуг для задовлення потреб споживача.

Розділ ІІ Аналіз сучасного стану та особливості розміщення

2.1 Особливості розміщення

У період 2001-2002 рр. В Україні налічувалось 22,2 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалось 6601 тис. учнів.

Загальноосвітні заклади зосереджені по всій території країни, але найбільше їх у таких областях (табл. 2.1. ) Львівська (1483), Київська (1334), Донецька (1304), Дніпропетровська (1116), Хмельницька (1099), Вінницька (1072) та Харківська (1006). Найбільшу кількість учнів випустила Дніпропетровська (477 тис.), Київська (578), Донецька (566), Львівська (383), Одеська (337), Харківська (360), Луганська (309) області.

Дошкільних закладів в Україні 15651, в яких 968 тис. дітей. У міських поселенях 7,1 тис., у сільських 8,6 тис. закладів, у міських поселеннях 811 тис. дітей, а в сільських 157 тис. Найбільше дошкільних закладів сконцентровано в таких областях : Донецька (1279), Дніпропетровська (1048), Черкаська (772), Харківська (700), Київська (1447) (табл. 2.2) [11].

Найбільша кількість учнів та студентів на 10000 жителів у Сумській, Полтавській та Харківській областях (350-400).

Найбільшими науковими центрами є :

- Київ ( 50 науково- дослідних інститутів, 18 вузів, понад 40 спеціалізованих учбових закладів, 40 училищ);

- Харків (десятки науково-дослідних та проектних інститутів, 20 вузів, 37 технікумів);

- Донецьк (десятки науково-дослідних інститутів, шість вузів, 22 технікуми, 27 училищ);

- Дніпропетровськ (близько 60 науково-дослідних інститутів, 9 вузів, 30 технікумів, 25 училищ);

- Одеса(10 вузів, 28 технікумів, 31 училище);

- Львів (десятки науково-дослідних інститутів, 10 вузів, 26 технікумів, 31 училище).

Найбільший науковий потенціал мають такі області: Київська (понад 10% від наукового потенціалу України) та Харківська (понад 10%); Львівська, Одеська, Дніпропетровська та Донецька (5-10%); Запорізька, Луганська та АРК (3-5%), решта менше 2%. [10].

Ступінь забезпеченості населення бібліотеками в міській і сільській місцевостях не однаковий. На міське населення припадає менше бібілотек, ніж на сільське. В той же час кожна міська бібліотека обслуговує більше людей (читачів), ніж сільська.

Усього в Україні функціонує 20380 бібілотек (2002 р), з них у сільській місцевості – 15490. Загальний об’єм книжкового фонду бібліотек становить 339 млн. Примірників. Найбільша кількість бібіліотек розташована у таких областях: Харківська (1143; 663-у сільській місцевсоті), Львівська (1413; 1176), Київська (1080; 791), Вінницька (1098; 958), Житомирська (1055, 891), найменша Запорізька (583; 404), Волинська (575; 488), Миколаївська (544, 421), Херсонська (515, 379) та Чернівецька (429; 362).

На території держави діє 376 музеїв (2002 р), найвища концентрація у м. Києві (29), Харківській (25), Вінницькій (24), Черкаській і Чернігівській ( по 23), Донецькій (22) областях, найменша – Миколаївська ( 7), Житомирська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька ( по 5) (табл. 2.4), (рис. 2.1).

Загальна кількість театрів становить 131 театр (табл. 2.3), з них 30 розташовано в м. Київ, 10 – у Львівській обл., по 9 у Дніпропетровській та Одеській, по 6 у Харківській та АРК [12] .

На 2002 рік в країні нараховувалось 5261 кінотеатрів та залів з установками, з яких 4317 зосереджено в сільській місцевості. Найбільша їх кількість зосереджена у Одеській (611; 534 у сільській місцевості), Тернопільській (508;468), Івано-Франківській (462; 421), областях, у м. Києві діє 51 кінотеатр та зали з кіноустановками. Найвищий показник відвідування у містах, великих містах та курортних центрах.

Закладів культури клубного типу налічується 19896, в тому числі 17321 у сільській місцевості. Клубні установи розміщені згідно з адміністративним поділом території і за виробничим принципом – при заводах, фабриках, учбових закладах, санаторіях. Та все є у багатьох областях є десятки , а в деяких і сотні сіл без клубів, частина сільських клубів знаходиться в непристосованих приміщеннях. Діяльність клубних установ залежить не від числа посадочних місць у залах для глядачів, а від кількості та якості заходів що там проводяться [10].

Лідерами по кількості закладів культури клубного типу є Хмельницька (1264; 1158 у сільській місцевості), Вінницька (1232; 1101), Житомирська (1230, 1133), Львівська (1412, 1264) та Полтавська (938, 870) області [12].

В останні роки поліпшилась тенденція до значного скорочення середнього рівня відвідуваності кінотеатрів, що зумовлене розвитком телебачення.

Центри телерадіомовлення зосереджені у великих містах, обласних центрах (Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Одеса) [5].

На 1.01.2000 року в Україні нараховується близько 70 церков і релігійних формувань різних конфесій. Релігійне життя має свої територіальні особливості, які залежать від багатьох чинників, зокрема історико-географічного та етнічного.

Історико-географічний чинник полягає в різних умовах розвитку релігії в окремих частинах України у минулому. Наприклад, на Півдні та Сході (Лівобережжі) України у попередні століття Українська Православна Церква зазнала інтенсивної русифікації. В той же час на західній Волині ( до кінця ХVI ст) існувало українське православ’я, потім ( до 30-х рр ХІХ ст)- греко-католицизм, далі – російське православ’я, українська автокефалія і т. Д. Зрозуміло, що це наклало свій відбиток на особливості розміщення релігійного життя.

Етнічний чинник виявляється в тому, що розміщення етнічних та національних меншин істотно впливає на територіальну організацію окремих конфесій у межах України. Так мусульманські мечеті знаходяться переважно у Криму, де проживає кримсько-татарське населення, а Російська Православна Церква зосереджена на Сході та Півдні, де масово проживають віруючі росіяни [1].

Розглянувши картосхему (рис. 1) можна зробити висновки:

1. При середньому в Україні показнику 442 громади на один мільйоннаселення (01.01. 2000) до нього наближаються на Сході лише Черкаська, Чернігівська та Житомирська області;

2. Найбільше громад припадає на західні області (майже третина). Зокрема, на Тернопільщині цей показник досяг 1334, що свідчить про висок урелігійність жителів Західного регіону;

3. Мало не у півтора рази вищим від середнього цей показник є у двох подільських областях – Хмельницькій та Вінницькій;

4. Спостерігається різке зниження у дев’ятьох пд.-сх. І особливо у чотирьох східних областях, зокрема у Харківській (нижче 146 громад), Донецькій ( 167) та Дніпропетровській (153) областях.

2.2 Аналіз сучасного стану комплексу

На фінансування соціально-культурних закладів з Державного бюджету було виділено 7,4% видатків по відношенню до ВВП (2000 р) (1997-1995 рр – 11,1%).

У 2001 році було введено в експлуатацію загальноосвітніх навчальнихї закладів на тис. учнівських місць, у тому числі в сільській місцевості 6,7 тис. (1990 – 163,9 тис.; у сільській місцевості – 60,8 тис.). У Київській області було відкрито навчальних закладів на 2,4 тис. місць, у Вінницькій та Черкаській – на 0,1 тис. місць.

Було введено в експлуатацію стадіонів на 35490 місць у 2002 р. (1998 р. – 550, 1996 р. – 11810), плавальних басейнів площею 275 м2 (1998 р. –5128 м2, 1995 р. – 483 м2), 2 фізкультурно-оздоровчі комплекси (1997 р. – 13; 2000 – 7) [11].

На початках 2001-2002 навчального року в Україні працювало 22,2 тис. шкіл, у яких навчалось понад 6,6 млн. Учнів, яких навчало 568 тис. учителів [13].

6601 тис. : 568 тис » 12.

Один вчитель навчає приблизно 12 учнів. Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять середні, третину (33%) неповні середні, 14% - початкові і 2% школи для дітей з вадами розумовго та фізичного розвитку. П’ята частина шкіл веде заняття у дві-три зміни. Найбільше учнів навчається у другу та третю зміну у АРК, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській, Рівненській обл. та м. Київ. Найменше – в Черкаській, Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Працює також незначна кількість вечірніх (змінних) та самостійних заочних шкіл.

Розгалуженою є мережа дитячих музичних, мистецьких, художніх та хореографічних шкіл (1593 у 1995 р).

Більще половини учнів денних шкіл вчиться українською мовою, решта вивчає українську мову як предмет. Є також школи з російською, молдавською, угорською, румунською та кримсько-татарськими мовами навчання.

У 2001 р. Неповну середню освіту здобули 738 тис. учнів, середню – 505 тис. З кожним роком зростає пиома вага випускників, які продовжують навчання для здобуття обов’язкової повної загальної середньої освіти. У 2001 р. 67% випускників перейшли до десятих класів денних загальноосвітніх шкіл, 4% - до вечірніх (змінних), 16% вступили до ПТНЗ, 11% - до вищих навчальних закладів.

До комплексу загальноосвітньої школи включаються і дошкільні установи. Наприкінці 2001 р. Їх налічувалось 15,7 тис. на 1,077 млн. Місць, у яких перебувало 968 тис. дітей (39%). Значна частина дітей до трирічного віку виховується тепере вдома у зв’язку з наданням жінкам (матерям) додаткової відпустки по догляду за дитиною. Краща забезпеченість дітей у південних та східних областях дошкільними закладами, гірша у західних.

На кінець 2001 р. В країні нараховувалось 228 будиніків-інтернатів чисельністю 54 тис. місць, з яких 9 тис. для дітей-інвалідів.

В системі професійно-технічної освіти намічається 965 професійно-технічних навчальних закладів (2001), якими було підготовлено 278,8 тис. кваліфікованих робітників. Найбільше робітників випущено в Донецькій (30,8 тис.), Дніпропетровській (22 тис.), Львівській (19,1 тис.) та Луганській (18,8 тис.) областях. Найменше – у Чернівецькій (4,4 тис.), Тернопільській (4,9) та Закарпатській (5,5тис.) областях. Територіально училища розміщені більш-менш рівномірно, в основному по міських поселеннях та деяких селах [13].

Вища і середня освіта представлена 983 середніми спеціальними учбовими закладами (2001-2002 рр), в яких навчається понад 2 млн. Осіб. На денному відділенні навчається 1344, 2 тис. (64%) осіб, на верхньому – 15,7 тис. (0,7%), на заочному – 749,4 тис. (35,3%) (Табл. 2.5).

Серед галузевих груп найбільше студентів і учнів вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промислвості та будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров’я, економіки і права, транспорту та зв’язку.

Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені більш-менш рівномірно в більшості міст обласного підпорядкування та обласних центрах. Найбільше закладів вищої і середньо спеціальної освіти сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові та Донецьку.

Потенціал наукового комплексу України досить високий. У державі є понад 1400 організацій, що виконують наукові та науково-технічні роботи і науково-дослідні, конструкторські та проектно-вишукувальні організації, вищі навчальні заклади тощо (табл. 6). У науковому комплексі працює 113,3 тис. осіб (2001), з них науковий ступінь доктора наук мають 4 тис. (3,5%), кандидата наук – 17,4 тис. (15,5%). В Україні триває процес “Відтоку умів”. Через несприятливі та незадовільні умови життя та через особисті вимоги наукові працівники вищої кваліфікації виїжджають за межі України. Щороку країну покидає 35 докторів наук та 122 кандидати наук (Рис.2.2).

Обсяг наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами організації, у 2001 році становив 2275 млн. грн, з яких 58% припадає на розробки, 16% - фундаментальні дослідження, 13% - прикладні дослідження, 13% - науково-технічні послуги.

Витрати організацій на виконання власними силами наукових танауково-технічних робіт становить 2010,7 млн. грн. (2001 р), з яких 55% піщло на розробки, 17% - фундаментальні дослідження, 14% - прикладні дослідження, 14% - науково-технічні послуги. Обсяг фінансування науково-технічних робіт за рахунок держбюджету, коштів замовників становить 2432,5 млн. грн. [11].

Отже, маючи ці дані, ми можемо визначити загальну ефективність наукових та науково-технічних робіт

Еф=Прибуток/Витрати

Прибуток=2275 млн. грн.

Витрати = 2010, 7 млн+2432,5млн=4443,2 млн.грн.

Еф=2275/4443,2=0,5.

На кінець 2002 року в Україні працювало 20,4 тис. масових та універсальних бібіліотек, які налічували книжковий фонд чисельністю у 339 млн. примірників. У сільській місцевості діяло понад 15,5 тис. бібіліотек (76%), в яких концентрувалося майже половина усіх книжок бібілотечного фонду (45%). Та кількість бібіліотек не дає повної уявипро рівень бібілотечного обслуговування, який залежить перш за все від ступеня розвитку мережі бібіліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів іїх співвідношення з чисельнісю населення (табл. 2.7).

На 100 осіб припадає в середньому 707 примірників (2002 р). Найвищий цей показник у Рівненській (1069) та Вінницькій (1054) областях, найнижчий – Луганська (509), Донецька (521), Львівська (553) області.

У 2005 році було видано 5430 видань тиражем понад 14,5 млн. примірників. Найбільше видань було видано у Харківській (20%), тиражем понад 4,5 млн. області та у м. Києві 38%, тиражем понад 6,4 млн, найменше у Херсонській (0,09%) 1,9 млн. області (табл. 2.10).

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є культурні установи, яких в Україні функціонує майже 20 тис. ( 17 тис. У сільській місцевості). Розгалужена мережа установ різних типів (палаци культури, клуби, будинки культури) перебуває у розпорядженні Міністерства культури, галузевих профспілок, різних організацій і відомств.

В середньому на 100 осіб припадає 11 місць (2002 р) у закладах культури клубного типу. Найвищий показник у Хмельницькій (23), Вінницькій (21), Житомирській (20) областях, найнижчий у Донецькій (5), Дніпропетровській, Луганській (по 6), Харківській (4) та Запорізькій (8) областях [11].

Масовою пропагандою культурних досягнень займаються засоби масової інформації – теле та радіомовлення, газети і журнали. У 2002 р. було видано 3045 видань газети, разовим тиражем 87 млн примірників, з яких українською мовою було видано 37%. Кількість журналів та інших періодичних видань 2002 р становить 1923, річним тиражем 84 млн примірників, у тому числі українською мовою всього 31% [7].

Середній добовий обсяг радіомовлення становить 344 години: українською мовою 87,9%, російською – 8,3%. Найбільший середньодобовий показник має Національна телерадіокомпанія (94,5 годин) міста Києва та Дніпропетровська обл. (20,7 годин); найменший Сумська та Івано-Франківська (менше 2 годин ) області.

Середньодобовий обсяг телебачення складає 237,7 годин (2002 р) у тому числі 82,4% українською, а 16,5% російською мовами. Найвищий середньодобовий показник мають Національна телерадіокомпанія ( 17,2 годин) та Одеська обл. (16,9), найнижчий – Рівненська та Сумська (менше 2 годин) області.

На початок 2002 – 2003 навчального року в Україні діяло 1021 дитячих музичних шкіл, 329 шкіл мистецтв, 130 художніх шкіл, 11 хореографічних шкіл та 2 вечірні школи загальної музичної освіти, у яких навчалось 297,7 тис. учнів.

В Україні діє 5261 кінотеатр та зали з кіноустановками. Кількість відвідування кіносеансів на одного жителя в середньому за рік становить 0,2 (2002 р). Забезпечення населення місцями у залах із стаціонарними установками сягає 3 місць на 100 осіб (табл. 2.8).

Досить важливу роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. Музеїв в Україні (включаючи філіали) 376, у тому числі : історичні, меморіальні, краєзнавчі, природно-наукові, галузеві та ін. Серед експонатів сотні тисяч картин, творів графіки, скульптури, виробів прикладного мистецтва, фотографій, документів, тощо. Кількість відвідування музеїв за рік становить 17,5 млн осіб (2002 р), що становить 30% усього населення країни.

На 2002 р у нашій країні налічувалось 67 концертних організацій, які за рік відвідало 6,6 млн. осіб (2002 р), що становить майже 14% від загальної кількості жителів України.

Досягнення в культурному житті були б неможливі без розвитку театру. Кількість професійних театрів (включаючи театри-студії) (табл. 2.9) сягала 131 (2002 р), у тому числі – опери і балету 7 ,драми та музичної комедії – 86, дитячих та юного глядача – 38. Найбільше їх у м. Києві (30) та Львівській обл. (10), найменше – у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській та Черкаській обл. (по 2 театри). Забезпеченість театральними місцями становить 36 місць на 100 осіб. Кількість відвідувань сягає 6,2 млн осіб за рік [11].

Розділ ІІІ Проблеми та перспективи розвитку соціально-культурного комплексу

3.1 Геокультурні та економічні проблеми

Основною проблемою розвитку соціально-культурного комплексу є недостатнє фінансування. Компоненти даного комплексу спрямовані в основному на задоволення моральних та духовних благ населення в цілому та людини окремо. Важливих матеріальних внесків дана сфера у казну держави не вносить. Проте жодне суспільство не може існувати без власної соціальної сфери, культури, історії. Усі ці чинники впливають на формування рис нації, народу, особистості, що впливає на ефективність та продуктивність праці [3].

Видатки з державного бюджету на фінансування соціально-культурних закладів у 2000 р становив 7,4% по відношенню до ВВП, що на 3,7% менше у порівнянні з 1994 і 1995 рр.

Ріст валового національного продукту розвинених країн більш ніж на 50% зумовлюється науковими досягненнями. Українська наука є інтегральною частиною світової науки, яка має універсальний, вселюдський характер. Наука к специфічна галузь народного господарства формує свій комплекс. Потенціал цього комплексу високий. У колишньому Радянському Союзі основні фундаментальні дослідження, наукові та проектно-конструкторські інститути розвивались у Росії, на частку яких при надано 90% фінансування з союзних фондів. На Україну припадало 6%, але її вклад у сукупний союзний фонд становив 25-30%. Хоча потенціал українського наукового комплексу на сьогодні досить високий, проте кількість організацій, що виконують наукові та науково-технічні роботи, та кількість наукових кадрів щороку зменшується [9].

Обсяг наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами організацій (підприємств) становив 2275 млн. грн.. (2001 р), з яких 353, 3 млн.грн становлять фундаментальні дослідження, 1317, 2 млн – наукові розробки, 304, 9 млн грн. – прикладні дослідження, решта – науково-технічні послуги (табл. 3.1).

Витрати організацій на виконання власними силами наукових та науково-технічних робіт становлять включно з витратами на заробітну плату, матеріальні витрати та інші поточні витрати 2010, 4 млн грн., з яких 336, 5 млн. грн.. припадає на фундаментальні дослідження, 1102 млн. грн.. – наукові розробки, 290,3 млн грн. – прикладні дослідження, решта на науково-технічні послуги. Обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт становив у 2001 році 2432,5 млн грн., з яких 32% становлять кошти вітчизняних виробників, 31% проводиться за рахунок держбюджету, 23% - кошти іноземних держав, 9% - власні кошти, решта – інші джерела.

Через недостатнє та нестабільне фінансування наукового комплексу у країні розвивається так званий процес виїзду наукових працівників вищої кваліфікації за межі України, що отримав назву „відлив розуму” [11].

Станом на 1 жовтня 2001 року територію України покинуло 23 доктора наук, 6 з яких перетнуло кордон США, 5 – Російської федерації, 3 – Ізраїль, по одному – Канади та Німеччини, семеро виїхало в інші країни світу. У 2001 році з України виїхало 139 кандидатів наук: 35 до США, 32 до Російської федерації, 29 до Німеччини, 13 до Канади, 8 до Ізраїлю 28 до інших країн (табл. 3.2).

Через відповідні процеси територію України покидають народні актори, артисти, поети, письменники, спортсмени та інші. Лише істинні патріоти, люди, що вірять у добробут та процвітання власної нації, ті, хто задоволений власним фінансовим становищем залишаються в Україні.

Недостатньо уваги і приділяється у фінансуванні та розподілі бюджету на фінансування культурно-масових заходів, бібліотек, музеїв, театрів, спортивно-оздоровчих закладів загальноосвітньої школи.

Після переходу до загальноосвітньої школи скоротилась кількість мало комплектних початкових і восьмирічних шкіл ,що не забезпечували належної якості навчання і були малоефективними з економічної точки зору. Інтенсифікація транспорту, будівництво доріг і пришкільних інтернатів дали змогу ще більше скоротити кількість шкіл шляхом їх усунення. Та все ж шкільних споруд не вистачає, а існуючі потребують оновлення та розширення. Заклади загальноосвітньої школи не забезпечені усіма необхідними приладами та предметами, необхідними для повноцінного навчання. Наявні прилади, реактиви, шкільні бібліотеки не забезпечені потрібною кількістю підручників. Нові книги надходять у обмежених кількостях, а наявні з часом зношуються. Загальний бібліотечний фонд 2002 року становив 339 млн. примірників, а у 1990 – 415 млн. примірників.

При процесі розширення впливу української мови та української культури паралельно тривають процеси русифікації та вестернізації України.

Більше половини учнів денних шкіл навчаються українською мовою, решта вивчає українську мову як предмет. Друга половина учнів денних шкіл вчиться російською мовою, також є школи з молдавською, угорською, румунською, польською та кримсько-татарською мовами навчання [10].

Більшість книжок та журналів щороку видаються російською мовою; вистави, радіопередачі та телепередачі ведуться російською мовою [7].

З кожним роком культура України набирає все більших рис та к званого Західного світу, відбувається процес вестернізації. Населення стає більш сучасним, пристосованішим до сьогоденних умов життя, забуваючи своє коріння, історію та культуру.

У релігійній сфері напруженими є міжконфесійні стосунки. Сьогодні в Україні нараховується більш ніж 70 церков та релігійних формувань різних конфесій. В Україні переважають християнські конфесії, частка яких 99% усіх зареєстрованих релігійних громад. В свою черуг християнська конфесія ділиться на православ’я (50%), католицизм та інші. Негативною рисою православ’я є те, що воно розкололося на три конфесії: Українська Православна Церква, що підпорядковується Московському патріархату, Українська Православна Церква Київського патріархату та Укр.. Автокефальна Православна Церква.

Між різними православними конфесіями немає суттєвої різниці, відмінності полягають у обрядах та відправах служб. Християнство в Україні, в тому числі і православ’я, дуже політизоване. Стосунки між різними конфесіями залишаються досить таки напруженими, що негативно впливає на духовний стан населення, а це в свою чергу вносить певні корективи в матеріальну працю [1].

Тип матеріальної культури українства змінюється із аграрного та індустріального на постіндустріальний та інформаційний, що становить ще одну геокультурну проблему соціально культурного комплексу.

Культура розвинена не на всій території України. ЇЇ концентрація вища в промислово-розвинених регіонах, в центрах великого скупчення людей. У сільській місцевості вона менш концентрована.

Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився і дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету і незалежною та орієнтованою на сучасні інтереси та потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилась економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури; розрізнені культурні заходи так і склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку [1].

3.2 Тенденції та прогнози розвитку

Кількість осіб, що навчались у навчальних закладах[11 – С.460]

За середнім значенням прогнозу можна зробити висновок, що в загальному кількість учнів у навчальних закладах зменшується.

Кількість учителів [11— С.458]

Із поведених розрахунків та наведених прогнозів можна зробити висновок, що у крані виражена тенденція до зменшення кількості учнів та до збільшення кількості учителів.

Введення в експлуатацію стадіонів [11 – С.237]

Якщо введення в експлуатацію стадіонів буде продовжуватися з такими темпами зростання то на 2005 рік кількість місць на стадіонах зросте вдвічі-втричі.

Кількість дітей у дошкільних закладах

Кількість дітей у дошкільних закладах зменшується швидкими темпами, про що свідчать наведенні вище показники. Різке зменшення кількості дошкільних закладів розпочалось у період встановлення української незалежної держави.

Розподіл фінансування наукових та науково-технічних робіт

Проведенні розрахунки свідчать про те, що фінансування науково-технічних та технічних робіт збільшують в 1,5-2 рази.

Кількість випущених книжок(друкованих одиниць) [11 – С.548]

З наведених показників стає видно, що кількість друкованих одиниць зменшувалась до середини 90-х років ХХ ст., а згодом почала різко зростати.

Кількість професійних театрів

Кількість відвідування театрів в середньому за рік [11 – С.547]

Наведені показники свідчать, що кількість театрів до середини 90-х років ХХ ст. зростала, згодом стала спадати; відповідно їх відвідуваність спочатку зростала, а згодом набула спадаючого характеру.

3 .3 Перспективи розвитку

Для того, щоб покращити стан соціально-культурного комплексу потрібно проводити ефективні реформи, видавати та приймати відповідні укази і закони, вносити зміни до бюджету по збільшенню його частки на фінансування закладів соціальної сфери. Також кожен громадянин країни окремо повинен робити усе від нього залежне для покращення та підвищення культурного і освітнього розвитку української нації: відвідувати різноманітні культурні заклади (театри, бібліотеки, кінотеатри, концертні заклади), спортивні та фізично-оздоровчі заклади, підвищувати свій освітній та кваліфікаційний рівень.

Тобто громадяни мають формувати попит на послуги соціально-культурного комплексу, а держава повинна забезпечувати населення наданням відповідних послуг.

Для того, щоб підвищити якість освіти, потрібно провести реформу загальноосвітніх закладів та професійних шкіл. Дана реформа передбачає перегляд профілю підготовки масових робітничих професій. Збільшення числа училищ та підготовці кваліфікованих робітників для галузей соціальної сфери.

Ефективною також має бути система територіальних комплексів культурного обслуговування населення, об’єднаних єдністю зони обслуговування і спільністю наявних ресурсів.

За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено і прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів.

Зусиллями органів державної влади та органів місцевого самоврядування, всього культурно-мистецького середовища України на початок ХІХ століття вдалося в основному зберегти мережу державних та комунальних закладів культури. Надавалася державна підтримка національним мистецьким колективам, творчій молоді, майстрам народного мистецтва.

Однак сфера культури в Україні перебуває у стані, що не певною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження Українського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на матеріально-технічній базі у сфері культури [7].

Потребують реформування законодавча база у сфері культури, залучення інвестицій, підтримки організацій культури усіх видів і форм власності. Усе це зумовлює необхідність прийняття Державної програми розвитку культури на період до 2007 року.

Мета програми – створення правових, економічних та організаційних умов для подальшого розвитку культурно-мистецької сфери України.

Основні завдання програми:

- удосконалення нормативно-правової бази діяльності у сфері культури;

- створення умов для надання державної підтримки закладам культури, забезпечення конкурентноспроможності культурно-мистецької продукції;

- активізація наукових досліджень у сфері культури і мистецтва;

- надання цільової підтримки театрально-видавницьким закладам та забезпечення фінансування витрат на охорону Державного музейного фонду України;

- проведення капітального будівництва, ремонту та здійснення технічного переоснащення підприємств, установ, організацій та закладів культури державної форми власності;

- підтримка діяльності національно-культурних товариств;

- інформатизація культурно-мистецької сфери;

- здійснення комплексу заходів щодо збереження пам’яток історико-архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів.

Фінансування заходів, визначених даною програмою, здійснюватиметься з урахуванням реальних можливостей державного і місцевого бюджетів.

Загальний обсяг фінансувань становить 470 362,8 тис. гривень, у тому числі за рахунок державного бюджету 470 074, 3 тис. грн. (99,9%), а місцевих бюджетів – 288,5 тис. грн. (0,1%).

З метою розв’язання завдань визначених даною програмою, передбачається здійснити заходи у таких основних напрямках:

1. Удосконалення нормативно-правової бази у сфері культури 2003-2007 (48,5 тис. грн..);

2. Наукові дослідження у сфері культурної політики, охорони культурної спадщини, театрального мистецтва, образотворчого мистецтва та архітектури, музичного мистецтва, кіномистецтва та кіновиробництва. Проведення конференцій, семінарів присвячених актуальним проблемам розвитку сучасного мистецтва (6306, 2 тис. грн..).

3. Модернізація закладів культури: створення в мережі Інтернет веб-сторінок провідних організацій культури, художніх колективів (240 тис. грн..); поліпшення якості культурно-освітніх послуг, доступу до інформації; запровадження нових технологій доставки документів; підключення бібліотек і музеїв до мережі Інтернет; проведення міжнародних конференцій з питань сучасних бібліотечних технологій (2967, 5 тис. грн.);

4. Зміцнення матеріально-технічної бази: поліпшення матеріально-технічного забезпечення архівної справи; проведення ремонтно-будівних робіт в архівних установах; придбання технічних засобів з метою забезпечення пожежної безпеки та охорони державних архівних установ і забезпечення державних архівних установ сучасними технічними засобами (20451, 2 тис. грн);

5. Капітальне будівництво та реконструкція складових культурного комплексу (203 100 тис. грн.);

6. Технічне переоснащення підприємств, установ організацій та закладів культури державної власності: придбання звуко- та світлотехнічного, телевізійного обладнання та обладнання зв’язку для театрально-видовищних та концертних заходів (театри, цирки, музеї, тощо); придбання комп’ютерної техніки, видавничих систем, спеціальних меблів, спеціальних автотранспортних засобів, музичних інструментів, видання наукових та навчально-методичних праць (46 825,6 тис. грн.);

7. Капітальний ремонт та реставрація будівель і споруд національних театрів; державних цирків; національних музеїв і бібліотек; національних (державних ) заповідників „Хортиця”, „Кам’янець”, „Чернігів стародавній”, „Херсонес Таврійський” тощо; розроблення та виготовлення дослідних зразків спеціальних автотранспортних засобів для обслуговування закладів культури в сільській місцевості (18 287, 9 тис. грн.) [6].

Утвердження довгострокової програми культурного розвитку; визначення цілей, пріоритетних завдань та принципів державної політики визначає Закон України №660 „Про концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр”.

Реалізація даної концепції має на меті отримання таких результатів:

- підвищення ролі культури в контексті сталого розвитку України та її окремих регіонів;

- зміна методів управління в галузі культури, зокрема переорієнтація органів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання певних функцій на досягнення поставлених цілей, залучення громадськості до процесів управління і контролю в галузі культури;

- розробка ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку із залученням коштів державного та місцевого бюджетів, благодійна допомога спонсорських та меценатських коштів;

- поступове формування споживчого ринку культурно-мистецьких послуг;

- створення цілісного інформаційно-культурного простору України;

- активізація участі України в міжнародних культурних проектах, культурно-інформаційного обміну з країнами Європи та світу [4].

Список використаної літератури

1. Вступ до економічної і соціальної географії / А.П. Голиков, А.В. Степаненко. – К.: Либідь, 1996. – с. 224-239;

2. Географія України /П.О. Масляк, П.Т. Шищченко. – К.: Зодіак – Еко, 2000 – с.220-250;

3. Економічна енциклопедія в 3 т. – К.: Академія, Т.: Академія народного Господарства, 2000. – Т.1. –с. 402-404.

4. Закон України №660 „Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки” // Офіційний вісник України. – 2005. - №13. – с. 50-75.

5. Паламарчук М.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. – К.:Знання, 1998. – с. 416-425.

6. Постанова Кабінету Міністрів України № 1716 „Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007 року” // Офіційний вісник України. – 2003. - №32. – с. 127-145.

7. Поточна статистика книговидання України за 2005 рік // Вісник Книжкової палати ім. І. Федорова. – 2005. - №7. – с. 3-5.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана. – К.: Вища школа, 1997. – с. 375-380.

9. Соціальна політика: Посібник / В. Скуратівський, О. Палій, Е. Ліанова. – К,: Вид-во УАДУ, 1997.- с. 360-370.

10. Соціально-економічна географія України / За ред.О.І. Шаблія. – Л.: Світ, 2000 – с. 417 – 477.

11. Статистичний щорічник України за 2001 рік. – К.: Українська енциклопедія, 2002.

12. Статистичний щорічник України за 2002 рік. – К.: Українська енциклопедія, 2003. – с. 543 -545.

13. Україна в цифрах за 2002 рік. – К.: Зодіак. – Еко. 2000.

Висновки

З давніх-давен людина намагалась збагатити культуру свого внутрішнього світу та оточуючого її середовища. Зародки культури ми зустрічаємо розглядаючи малюнки на скелях печер, зроблені невідомим автором первіснообщинного ладу; читаючи історичні довідки про обряди, звичаї, релігію та побут наших прадідів.

На сьогоднішній день культура значно деформувалась. Вона стала більш сучаснішою, багатогранною. Чим вищий рівень культури населення певної країни, тим вищий її промисловий розвиток. Розвиток економіки країни на 50% забезпечується розвитком закладів соціально-культурної сфери.

Соціально-культурна схема – це складова соціальної сфери, покликана забезпечувати духовні, інтелектуальні та моральні потреби населення. Вона представлена широкою мережею закладів та установ. У її структурі можна виділити такі основні напрямки-галузі:

- освіта (школи, дошкільні установи, коледжі, гімназії, вищі навчальні заклади, тощо);

- наука (науково-дослідні, конструкторські інститути, наукові кадри вищих кваліфікаційних рівнів тощо);

- культура (музеї, театри, концертні установи, бібліотеки, музичні, театральні, хореографічні школи, культурні заклади клубного типу, тощо);

- релігія (релігійні організації, конфесії, церковні споруди, тощо);

- спорт та фізичне виховання (спортивні зали і майданчики, секції і гуртки, стадіони, тощо);

На сьогоднішній день в Україні нараховується 22 тис. навчальних закладів, де навчається понад 6, 5 млн. школярів, з викладацьким складом у 568 тисяч вчителів. Таким чином на одного вчителя припадає 12 учнів. Кількість дошкільних закладів переважає 15,5 тис., де виховується 968 тис. дітей. Кількість вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації становить 318 з контингентом студентів більш ніж 1500 тис. студентів.

Кількість наукових кадрів вищої кваліфікації становить понад 71 тис., 15% з яких доктори наук, решта – кандидати наук. Наукові та науково-технічні роботи фінансуються на 30% державою, на 9% - за власний кошт науково-дослідних організацій, на 32% за кошт вітчизняних замовників, на 23% - іноземних держав, решта іншими джерелами. Недостатнє фінансування наукових робіт та низькі, у порівнянні із іншими європейськими державами, умови життя призводять до так званого „відтоку розуму”. У 2001 році Україну покинуло 23 доктори наук та 139 кандидатів наук.

Кількість закладів культури у державі зменшується. Так кількість театрів у порівнянні з 1990 роком зменшилась більш ніж у 2,5 рази, музеїв у 1,5 раза, концертних організацій більш як вдвічі. Кількість масових та універсальних бібліотек зменшилась більш як на 5 тис., кількість кіноустановок – у 5 разів, закладів культурного типу – на більш ніж 5 тис.

Проте помітні і деякі культурні зрушення у сфері. Наприклад, кількість друкованих одиниць у порівнянні з 1995 р. зросла майже у два рази, тираж яких збільшився на 4 млн. примірників. Частка примірників українською мовою зросла на 6 млн. і становить 30 млн. Також зріс випуск журналів і газет українською мовою ( відповідно на 22 млн і 9 млн. примірників).

На території України діють 1240 різноманітних релігійних конфесій, серед яких найбільш численні такі гілки християнства, як православ’я та католицизм. Православ’я поділяється в свою чергу на три конфесії: Українська Православна Церква, що підпорядковується Московському патріархату, Українська Православна Церква Київського патріархату та Укр.. Автокефальна Православна Церква. Католицизм також поділяється на Українську Греко-Католицьку Церкву та Римо-Католицьку церкву.

Також в Україні діють численні масові спортивні гуртки та секції з різних видів спорту. В державі діє розгалужена мережа спортивних організацій, є спортивні стадіони, майданчики, зали. Для підвищення та розвитку фізичної культури молоді у навчальних закладах проводяться уроки та заняття фізичного виховання.

Україна має досить таки міцну спортивну базу. Українські спортсмени займають провідні місця на численних спортивних змаганнях світу. Усім відомі олімпійські чемпіони Яна Клочкова ( чотириразова чемпіонка з плавання), Сергій Бубка ( легка атлетика), Катерина Серебрянська (художня гімнастика), Віталій та Володимир Кличко (бокс), Руслан Пономарьов (шахи), Андрій Шевченко (футболіст).

Україна налагоджує взаємозв’зки з іншими країнами. Українські студенти навчаються за кордоном, в свою чергу в українських вузах навчаються студенти з інших країн. Що свідчить про те що рівень освіти в Україні не поступається Європейському рівню.

Щоб прискорити прихід України у Європу, частина українських вузів вступила до Болонського процесу.

Маючи багату історію, Україна приваблює іноземних туристів своїми пам’ятками історії та культури, музеями і театрами тощо.

Незважаючи на те, що деякі зрушення у розвитку соціально-культурної сфери є, в цілому, вона занепадає. Це обумовлено недостатнім фінансуванням, зниженням культурної зацікавленості населення у культурних закладах. Для того щоб покращити стан соціально-культурного комплексу, потрібна всебічна підтримка держави і правильний, оптимальний розподіл коштів.

Додатки

Основні показники загальноосвітніх закладів України по

регіонах 1985-2002рр. *

* Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Українська енциклопедія, 2003р. — С. 461.

Забезпеченісь населення дошкільними заклдами *

* Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Українська енциклопедія, 2003р. — С. 457.

Забезпеченісь населення театрами та їх відвідуваність *

*Складена особисто на основі даних Статистичного щорічника України за 2003р – К: Українська енциклопедія 2003р

Забезпеченісь населення музеями та їх відвідуваність *

*Складена особисто на основі даних Статистичного щорічника України за 2003р – К: Українська енциклопедія 2003р

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ у 1985— 2002 pp .*

* Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Українська енциклопедія, 2003р. — С. 469.

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ КІНООБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1985—2002 pp .*

* Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Українська енциклопедія 2003р. — С. 544.

Основні показники відвідування населенням закладів культури та

мистецтва по регіонах 1985-2002рр . * на 100 населення