Жінки-вчені ХХ століття - реферат

Вчений у галузі матеріалознавства та технологія матеріалів, член-кореспондент Національної академії наук України (1995), доктор фізико-математичних наук (1973), професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Народилася 13 лютого 1935 р. у Києві в родині службовців. У 1952 р. закінчила із золотою медаллю середню школу і вступила на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Від 1958 р. і донині Майя Давидівна працює в Інституті проблем матеріалознавства НАН України. Засновник цього інституту академік І.М. Францевич прийняв у свій відділ випускницю кафедри теоретичної фізики університету, бо розумів, що прогрес матеріалознавства базується на фундаментальних досягненнях фізики, математики та хімії. Зокрема Іван Микитович доручив М.Д. Глинчук з’ясувати фізичні причини спостережуваного у металевих сплавах переносу негативно заряджених іонів до катода. Запропонована дослідницею теорія діркового вітру дала змогу пояснити цю «загадку».

У 1959 р. Майя Давидівна вступила до аспірантури і в 1963 р. захистила кандидатську дисертацію на тему «Деякі питання теорії локальних електронних центрів на поверхні напівпровідника». Проведені розрахунки показали наявність поблизу поверхні неметалевих матеріалів нанорозмірної області полегшеної дисоціації електронних центрів. У цій області було передбачено руйнування екситонів, зсув оптичних та радіоспектроскопічних ліній поглинання під впливом поверхні. Отримані результати стали істотним внеском у фізику обмежених поверхнею матеріалів.

Молода дослідниця працює спершу інженером, згодом — молодшим і старшим науковим співробітником. У 1973 р. вона захистила докторську дисертацію на тему «Дослідження з теорії форми ліній та релаксації у параелектричному і парамагнітному резонансах». Ці роботи суттєво збагатили теорію форми резонансних ліній, впливу на них зовнішніх та внутрішніх електричних полів. У них були запропоновані методи отримання інформації про фононну та дефектну структуру твердого тіла шляхом порівняння теорії з експериментом. М.Д. Глинчук уперше встановила, що механізмом, який зумовлює нецентральне місце домішок в іонних ратках, є псевдоефект Яна—Теллера.

У 1985 р. Майя Давидівна очолила відділ Інституту проблем матеріалознавства і зосередила головну увагу на сегнетоелектричних матеріалах електронної техніки у вигляді монокристалів, кераміки, у тому числі нанозеренної, і тонких плівок. Серед найвагоміших результатів цього напряму — теорія фазових переходів, наведених нецентральними домішками у високополяризованій матриці, та визначний внесок у фізику релаксорних сегнетоелектриків. Важливе наукове значення має і теорія, створена на основі моделі випадкових полів, яка дала змогу пояснити особливості поведінки статичної та динамічної діелектричної сприйнятливості, появу закону Фогеля—Фулчера замість закону Ареніуса у температурній залежності часів релаксації, аномалії фазових діаграм твердих розчинів на базі релаксорів, особливості температурної поведінки радіуса кореляції тощо.

Початок ХХІ ст. ознаменувався інтенсивним розвитком наукових основ та виробництва наноматеріалів. Майя Давидівна одразу активно взялася за розробку теорії розмірних ефектів властивостей цих матеріалів. Вона розвинула новий підхід до розрахунків електрофізичних характеристик наноструктурних сегнетоелектриків шляхом мінімізації вільної енергії звичайного для об’ємних сегнетоелектриків виду, але з перенормованими коефіцієнтами, що залежать від товщини плівки або розмірів наночастинок, температури, параметрів поля деполяризації та енергії поверхні. Розрахунки внутрішнього поля, пов’язаного з незбіжністю постійної ратки і коефіцієнтів теплового розширення плівки та підкладки, дали змогу з’ясувати механізм явища самополяризації плівок й умови існування наведеного розмірами фазового переходу.

Всі вказані праці М.Д. Глинчук мають пріоритет у світовій науці та істотно збагатили сучасну фізику твердого тіла. Визначальна риса її наукової творчості — спрямованість на розв’язання принципових проблем сучасної фізики. Наукові роботи Майї Давидівни характеризуються цілісністю і завершеністю, оскільки вона завжди чітко формулює конкретні задачі та математичні методи їх розв’язання. Дослідження М.Д. Глинчук вирізняють ідейна сміливість і фізична інтуїція, що дали їй змогу у багатьох випадках запропонувати фізичні моделі, які згодом були експериментально підтверджені. Яскравий приклад інтелектуальної проникливості дослідниці — передбачення наявності м’якої моди та її затухання у релаксорних сегнетоелектриках. Це явище відкрили через п’ять років методом непружного розсіювання нейтронів.

Новаторство в ідеях, глибокі дослідження у нових напрямах фізики привертають до М.Д. Глинчук здібну наукову молодь. Дослідниця створила наукову школу з радіоспектроскопії і теорії сегнетоелектричних матеріалів. Серед її учнів — 15 кандидатів та 5 докторів фізико-математичних наук. Протягом п’ятнадцяти років Майя Давидівна за сумісництвом — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка: читає курси лекцій на фізичному факультеті.

У її творчому доробку близько 300 наукових праць, надрукованих у провідних наукових журналах світу, та чотири монографії. За досягнення у вивченні п’єзоелектричних матеріалів М.Д. Глинчук стала лауреатом Державної премії України у галузі науки і техніки, академічної премії ім. І.М. Францевича.

Майя Давидівна відома не тільки в Україні, де вона впродовж багатьох років очолює Наукову раду з фізики сегнетоелектриків НАН України, а й у багатьох країнах світу: є членом Європейської та Всесвітньої наглядових рад у галузі сегнетоелектрики та членом Міжнародного комітету AMPERE.

Вчений у галузі молекулярної біології та біосенсорики, академік Національної академії наук України (1992), заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1986).

Народилася 15 жовтня 1940 року. Закінчила з відзнакою Донецький медичний інститут (1963). Навчалася в аспірантурі відділу нуклеїнових кислот Інституту біохімії ім. О. В. Паладіна АН УРСР (1965-1968), де достроково захистила кандидатську дисертацію. У 1973 р. разом із відділом перейшла до щойно створеного Інституту молекулярної біології і генетики АН УРСР. З 1978 р. — завідувач відділу механізмів трансляції генетичної інформації Інституту, з 1996 р. — заступник директора з наукової роботи, з 2003 р. — директор ІМБіГ НАН України. Кандидат біологічних наук (1968). Доктор біологічних наук (1976). Професор (1986). Член-кореспондент НАН України (1988). Дійсний член НАН України (1992).

Фундаментально-прикладний напрям діяльності відділу, який очолює Г. В. Єльська, — науково-технічні розробки та створення новітніх аналітичних систем (біо- та хемосенсорів) на основі різноманітних електрохімічних перетворювачів та біологічного матеріалу або біоміміків синтетичного походження. Найвагоміші результати отримано при розробці сенсорів для медичної діагностики, потреб біотехнології, харчової промисловості та охорони довкілля. Визнанням пріоритетності та важливості досягнень у галузі біосенсорної технології можна вважати декілька міжнародних грантів з цієї тематики, тісну кооперацію з провідними науковцями Японії, Франції, Німеччини, Великої Британії та Італії, численні доповіді на наукових форумах, а також залучення до роботи членом організаційних та наукових комітетів міжнародних форумів. Творчий доробок — понад 300 наукових праць, включаючи наукове відкриття, 6 монографій, 9 авторських свідоцтв на винаходи та патентів, зокрема міжнародних.

Велику роботу Г. В. Єльська виконує в напрямі виховання наукових кадрів. Під її науковим керівництвом підготовлено 26 кандидатів та 4 докторів біологічних наук. За участі Ганни Валентинівни при Інституті молекулярної біології і генетики НАН України було створено філію кафедри біохімії зі спеціальності "Молекулярна біологія" Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Г. В. Єльська є членом ради Державного фонду фундаментальних досліджень та головою експертної ради ДФФД з напряму "Біологія", Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки, Координаційної ради з напряму "Новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань" МОН України, Міжвідомчої комісії з питань біологічної та генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України; є віце-президентом Українського біохімічного товариства, головним редактором журналу "Біополімери і клітина", членом редакційної колегії журналу "Ukrainica Bioorganica Acta" (м. Київ), редакційної ради наукових журналів "Український біохімічний журнал",  "Біотехнологія".

Лауреат премії Національної академії наук України імені О. В. Палладіна (1979). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1986). Співавтор наукового відкриття (1989). Заслужений діяч науки і техніки України (1998). Лауреат десятої загальнонаціональної програми "Людина року" в номінації "Вчений року" (2006).

Г.В. Єльська нагороджена грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1982), відзнакою "Знак Пошани" Київського міського голови (2003), Почесною грамотою Верховної Ради України (2004), знаком "Відмінник освіти України" (2004), золотою медаллю Української федерації вчених (2005).

Дослідник історії України ХХ ст. Доктор історичних наук, професор, Заслужений професор Донецького національного університету.

Народилась 1926 року у Донецьку в сім'ї службовців. У 1948 р. закінчила історичний факультет державного педагогічного інституту в Донецьку. Викладала історію в металургійному технікумі, одночасно працювала в бібліотеці Обласної партійної школи, у якій викладала історію СРСР (1950-1955).

З 1956 р. працює в Донецькому педагогічному інституті (з 1965 р. — університет): старшим викладачем кафедри історії (1956-1963); доцентом кафедри історії СРСР (1964-1973); деканом історичного факультету (1971-1972); старшим науковим співробітником-докторантом (1973-1974); завідувачем кафедри історії СРСР (1975-1996); з 1997 р. — професором цієї ж кафедри, а з 2001 р. — професором кафедри історії слов'ян.

Головний напрямок наукових досліджень З. Г. Лихолобової — соціально-економічні та політичні процеси в Донбасі у ХХ ст. Кандидатську дисертацію, присвячену темі соціалістичного змагання, захистила у Харківському державному університеті (1963), докторську дисертацію "Робітники Донбасу в добу соціалістичної реконструкції народного господарства" — в Інституті історії АН УРСР (1974).

Виступила як дослідник та організатор підготовки колективних праць з історії Донецького регіону. Для книги "Історія міст і сіл УРСР. Донецька область" (К., 1968. — 940 с.) написала у співавторстві з місцевими істориками-краєзнавцями 5 нарисів, у співавторстві з науковцями — узагальнюючий нарис з історії Донецької області. Одночасно була членом редакційної колегії тому.

У колективній праці "История рабочих Донбасса в двух томах" (К.: Наукова думка, 1981. — Т. 1. — 328 с.; Т. 2. — 432 с.) виконувала обов'язки члена Головної редакційної колегії видання та заступника відповідального редактора першого тому. Особисто написала дві глави книги. Виступила в ролі упорядника та голови редакційної колегії, одного з авторів науково-публіцистичного видання "Страною возвеличенный Донбасс" (Донецк, 1987. — 272 с.), присвяченого питанням соціально-економічного та культурного розвитку Донецького регіону у 1920-1980-ті роки. У 1990 р. побачила світ збірка дискусійних матеріалів, нарисів та документів "Возвращаясь к истокам" (Донецьк. — 200 с.), створена під керівництвом науковця. Зоя Григорівна була одним з упорядників та членом редколегій археографічних видань: "Промышленность и рабочие Донбасса. 1917-1941" (Донецьк, 1989. — 200 с.); "Летопись единения. 1917-1982." (Донецьк, 1986. — 184 с.).

У 1992 р. започатковано видання Наукового щорічника "Нові сторінки історії Донбасу", головним редактором та упорядником якого є З. Г. Лихолобова. Станом на 2009 р. видано 18 книг збірки "Нові сторінки історії Донбасу".

З. Г. Лихолобову було включено до складу Донецької обласної редколегії з підготовки видання "Реабілітовані історією" (1992). Діячка є автором близько 20-ти статей, присвячених темі політичних репресій. У 1996 р. побачила світ узагальнююча праця "Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 1930-х років в Україні" (Донецьк, 1996. — 140 с.), рекомендована Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів історичних факультетів. Результати подальших пошуків Зої Григорівни втілено у монографічному творі "Тоталітарний режим та політичні репресії другої половини 1930-х років в Україні (переважно на матеріалах Донецького регіону)" (Донецьк, 2006. — 280 с.).

З. Г. Лихолобова очолила колектив авторів монографії "Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст." (Донецьк, 2001. — 380 с.). Як член авторського колективу, взяла активну участь у написанні історії Донецького національного університету (вийшло друком три видання: 1998. — 160 с.; 2002. — 340 с.; 2007. — 372 с.).

Підсумком науково-дослідної діяльності вченого стало видання однотомника "Вибраних праць" (Донецьк: Юго-Восток, 2003. — 500 с.). У цілому надруковано понад 230 наукових праць, у тому числі 10 монографій (5 створено особисто)

З. Г. Лихолобова була учасником більшості Всесоюзних та республіканських наукових конференцій з проблем історії індустріалізації, історичного краєзнавства, що проводилися у 1970-1980-ті рр., багатьох всеукраїнських і міжнародних форумів 1990-х-початку 2000-х рр., а також членом оргкомітетів деяких з них.

У процесі багатогранної творчої діяльності З. Г. Лихолобовою було особисто підготовлено 17 кандидатів і одного доктора історичних наук.

Науковець членом редакційних колегій наукових періодичних видань: "Вісник Донецького університету", "Історичні і політологічні дослідження" (видання ДонНУ), "Наука, релігія, суспільство" (Донецький інститут штучного інтелекту), обласної редколегії "Реабілітовані історією", членом спеціалізованої Вченої ради з захисту докторських і кандидатських дисертацій при історичному факультеті ДонНУ.

З. Г. Лихолобова протягом багатьох років була заступником голови обласної організації Всесоюзного товариства "Знание".

Має нагороди: Почесну грамоту Верховної Ради України "За особливі заслуги перед українським народом" (2003), медалі "За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны" (1945), "За доблестный труд" (1970), "За трудовое отличие" (1986); знаки "Отличник высшего образования СССР" (1980), "Відмінник освіти України" (2000); Почесну грамоту Донецької обласної державної адміністрації "За значний внесок у підготовку та видання першого тому книги "Реабілітовані історією". "Донецька область" (2004); Почесну відзнаку Донецької міської ради "За заслуги перед містом" (2006, 2007), знак Всесоюзного товариства "Знание" "За активную работу" (1987) тощо.

Вчений у галузі педіатрії, академік Національної академії наук України (1992), Академії медичних наук України (1993), заслужений діяч науки УРСР (1982), лауреат Державних премій УРСР (1980), СРСР (1987) і України (2000) в галузі науки і техніки.

Народилася 13 січня 1923 року на Чернігівщині у родині вчителів. Під час Великої Вітчизняної війни була підпільницею, розвідницею та медсестрою партизанського загону. По закінченні в 1949 р. Київського медичного інституту працювала в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології АМН України: з 1953 р. — керівником педіатричного відділення, з 1968 р. — заступником директора з наукової роботи, у 1979-2005 роках — директором, а з 2005 р. — почесним директором інституту.

Ім'я О. М. Лук'янової широко відоме в Україні, країнах СНД і далекого зарубіжжя завдяки її дослідженням у галузі педіатрії. Вона започаткувала українську школу з вивчення кальцій-фосфорного гомеостазу та обміну вітаміну D у різні вікові періоди життя дитини і з розробки сучасних методів профілактики та лікування патологій, пов'язаних з дефіцитом вітаміну D в організмі. Ці наукові розробки дали змогу розкрити механізми розвитку захворювань, у генезі яких лежать порушення обміну вітаміну D та кальцій-фосфорного гомеостазу у дітей, запропонувати нову класифікацію цих хвороб, яка тепер широко використовується педіатрами України та інших країн світу. Були уточнені важливі ланки порушень метаболізму кісткової тканини у дитини залежно від її віку, виду соматичної патології, впливу несприятливих екологічних факторів на організм. Ці результати покладені в основу перегляду існуючих та розробки нових, ефективніших методів профілактики та лікування різних захворювань і гіпокальціємічних станів у дітей. З участю О. М. Лук'янової створено новий препарат вітаміну D (Відеїн-3), який широко впроваджено у практику охорони здоров'я дітей.

Ще одна українська наукова школа завдячує своєю появою Олені Михайлівні. Це школа дитячої гастроентерології. Вчена розкрила окремі механізми формування хронічних захворювань шлунка, кишечника, печінки, жовчовивідних шляхів і підшлункової залози у дітей, розробила ефективні схеми їх патогенетичної терапії і профілактики. Створено нові продукти лікувального харчування для дітей з патологією органів травлення, впроваджуються сучасні методи ендоскопічного та ультразвукового дослідження цих органів.

Унікальні результати одержала Олена Михайлівна, вивчаючи вплив наслідків радіаційного опромінення на стан біологічної системи «мати—плід—дитина». Вона з'ясувала закономірності та особливості порушень стану здоров'я, розробила діагностичні критерії та лікувально-профілактичні комплекси для дітей і жінок з радіаційно контрольованих районів України, які зазнали дії гострого або тривалого опромінення.

Протягом багатьох років О. М. Лук'янова є головним консультантом дитячих клінік і дитячої консультативної поліклініки Інституту педіатрії, акушерства та гінекології АМН України. Профіль її лікарської допомоги надзвичайно широкий, вона консультує тяжко хворих дітей з різноманітними захворюваннями, очолює складні лікарські консиліуми як в інституті, так і за його межами. Величезний медичний досвід і притаманна їй глибина аналітичного мислення роблять О. М. Лук'янову видатним клініцистом. Її консультації, консиліуми — це справжня школа клінічної майстерності для лікарів-педіатрів.

Багато уваги приділяє О. М. Лук'янова вихованню молодої зміни. Під її керівництвом підготовлено 24 доктори і 57 кандидатів наук. На рахунку вченої близько 600 наукових публікацій, серед яких — 27 монографії, 10 посібників і підручників для лікарів та студентів, енциклопедії.

Заслуги Олени Михайлівни перед Вітчизною відзначені орденами: Вітчизняної війни І ступеня, «За мужність», Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, «Орденом княгині Ольги» ІІІ ступеня, а також 15 медалями за трудову діяльність та участь у Великій Вітчизняній війні, Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, Дипломом Міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна», срібною Георгієвською медаллю «Честь, слава, труд», пам'ятною медаллю «За заслуги в розбудові економіки та вагомий внесок у створення міжнародного іміджу України». О. М. Лук'янова — почесний громадянин м. Києва (1997).