Українська держава гетьмана Павла Скоропадського - курсовая работа

Курсова робота

на тему:

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського

П Л А Н

1. Вступ німецьких і австро-угорських військ в Україну.

1.1. Відступ радянськи військ з України.

1.2. Розпуск центральної Ради.

1.3. Утворення гетьманського уряду.

2. Внутрішня політика гетьмана Павла Скоропадського.

2.1. Політичні партії і гетьманський режим.

2.2. Збройні сили Української Держави.

2.3. Аграрна політика уряду.

2.4. Становище робітничого класу.

2.5. Народна боротьба з окупантами.

2.6. Національно-культурна політика.

3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.

3.1. Переговори про мир з радянською Росією.

3.2. Бесарабське питання.

3.3. Кримське питання.

3.4. Холмщина і Підляшшя.

4. Падіння гетьманського режиму.

4.1. Ставлення білогвардійців до української державності.

4.2. Утворення Українського національного союзу.

4.3. Відречення гетьмана від гасла самостійної України.

4.4. Утворення Директорії.

1 . Вступ німецьких і австро-угорських військ в Україну.

1.1. Відступ радянських військ з України.

18 лютого 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Чисельність їх сил досягала 450 тис. чоловік.

У ніч на 24 лютого ВЦВК і Раднарком прийняли продик­товані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжу­вали просуватися далі.

За підписаним 3 березня мирним договором Росія втрачала велику територію. Фінляндія і Україна визнавалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати Брестську угоду Центральної Ради з країнами Четверного союзу і розпо­чати мирні переговори з УНР.

У цій ситуації члени Народного секретаріату розгубилися. Дальший опір був явно безперспективним. На київському на­прямку налічувалося не більше 3 тис. чоловік, які можна було протиставити регулярній армії кайзера. Проте Раднарком ви­магав організувати опір і пообіцяв таємну підтримку.

ЦВК рад України закликав трудящих до збройної відсічі ворогу. При радах утворилися мобілізаційні відділи. Київська, Подільська і Волинська губернії були переведені на воєнний стан, а Київ оголошено в стані облоги.

На підступах до Києва у безнадійних з воєнної точки зору умовах більшовикам вдалося уповільнити наступ. У районі Бердичева і Житомира загони військовослужбовців старої армії разом з червоногвардійцями зупинили противника на тиждень. Однак 1 березня радянські війська були змушені залишити столицю України. У місто, окуповане німцями, прибув уряд Центральної Ради.

В. Ленін у телеграмі надзвичайному комісару Півдня Росії Г. Орджонікідзе наказав негайно евакуювати хліб і метал на схід, організувати підривні групи на залізницях, створити єди­ний фронт оборони від Криму до Великороси. Першочерговою була евакуація матеріальних цінностей. Опір фактично органі­зовувався заради цього, бо відстояти радянську владу в Україні після вимушеного визнання УНР Раднарком не міг. Щоб ви­грати час для евакуації, урядові радянської України було надано істотну допомогу. Ленін запропонував головнокомандуючому радянськими військами Півдня Росії В. Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату. ЦВК рад України призначив його народним секретарем і верховним головнокомандуючим радянськими військами.

У березні 1918 р. у Катеринославі відбувся IIВсеукраїнський з’їзд рад. Як і на першому з'їзді, який проголосив радянську владу в Україні, жителі сільської місцевості на ньому не були представлені: вплив більшовиків на селянство залишався слабким. З'їзд проголосив, що трудящі України рішуче боротимуться за радянську владу. Було обрано новий склад ЦВК, до якого увійшли російські та українські ліві есери, ліві українські більшовики, соціал-демократи. Народний секретаріат очолив М. Скрипник.

До середини березня з червоногвардійських загонів, окремих частин старої армії і військовополонених Народний секретаріат сформував п'ять армій. Та ці формування були арміями лише за назвою: особовий склад кожної з них налічував значно менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з пар­тизанською боротьбою в тилу.

У середині березня німецько-австрійські війська захопили пів­денні міста. Радянські війська евакуювалися морем у Крим. Після жорстоких боїв на початку квітня було залишено Катеринослав і Харків. Оскільки участь російських військ у воєнних діях в Україні важко було приховати, німці перейшли кордон і захопили Новозибків та Бєлгород. Загроза нависла над Брянськом і Курськом. На початку травня було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Утворювалася так звана «нейтральна зона» завширшки 10 км на ділянці від Рильська до Суджі.

Наступ німецьких військ відбувався переважно по залізни­чних магістралях. Застосовуючи тактику активної оборони, ра­дянські війська затримали противника майже на місяць. Це дало змогу урядові Росії евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, продовольство тощо.

У дипломатичних документах цього часу союзники прого­лошували, що єдиною їхньою метою є відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично ж встановлю­вався окупаційний режим. Командуючий збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф пізніше так визначав їх го­ловні цілі: «В Україні треба було придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість мати від неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину».

Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Поділь­ську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина — всі інші. У Миколаєві, Маріуполі та Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони союзників. Кам'яновугільною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно. Централізоване управління залізницями і водним транспортом контролювало німецьке командування.

1.2. Розпуск Центральної Ради.

Від уряду УНР окупаційні власті чекали пояснення: чи зміниться курс Центральної Ради в нових умовах. Центральна Рада заявила, що все має бути так, як було: як віддала вона всю землю робочому народу, так на тім і стоїть, а закони, видані на користь робітників, також зали­шатимуться в силі. Рада готувалася до скликання Українських Установчих зборів, які мали підтвердити її соціально-економічні реформи. Було оголошено дату скликання — 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що пройшли на початку 1918 р. Довибори у замирених тепер окупаційними військами районах планувалося провести негайно.

Однак члени Центральної Ради не враховували, що присутність окупаційної армії кардинально змінила політичну обстановку. По­міщики перейшли в наступ і стали вимагати повернення конфі­скованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні з настійними вимогами примусити селян сплатити або відробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола категорично наполягали скасувати або переглянути робіт­ниче законодавство. У багатомільйонному селянстві зросла ак­тивність більш заможних верств, настроєних відновити приватну власність на землю, тобто відмовитися від її соціалізації.

Незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких в умовах окупації різко погіршилося, виявлялося в партизан­ському русі, що поширювався. Послаблення державних інсти­тутів, які Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхом, призводило до повсюдного хаосу і безладдя. Чим далі, тим більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.

Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокоман­дуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмарша­ла Ейхгорна про засів полів. Наказ було видано тому, що навесні 1918 р. значна площа під зернові могла залишитися незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків до за­сіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали, щоб врожай зменшився внаслідок недосіву. У наказі, опублікованому без узгодження з українським урядом, говори­лося, що селяни під загрозою «заслуженого покарання» не по­винні перешкоджати поміщикам засівати лани. У відповідь на це міністр земельних справ подав у відставку, мотивуючи тим, що не терпітиме втручання німецьких начальників у свою га­лузь. Мала Рада відставки не прийняла.

Неприємний для Центральної Ради інцидент не набув даль­шого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати під­тримку в українському суспільстві. І знайшли її у заможного селянства.

З осені 1917 p. почав ширитися рух Вільного козацтва. По­части він спирався на романтично-історичні традиції, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його зна­менами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї со­ціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам.

Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, кори­стувалася впливом Українська демократично-хліборобська пар­тія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У березні 1918 р. вона організувала у Лубнах хліборобський з'їзд, що мав ши­рокий відгук в усій державі. У його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народ­ного господарства і повернути власникам, включаючи поміщи­ків, конфісковані засоби виробництва. У порозумінні з помі­щицькою Спілкою земельних, власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Централь­ної Ради одноособовою диктатурою сильної особи, вибраної з-поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. Ско­ропадського.

Павло Петрович Скоропадський (1873—1945) походив із старовинного роду. Його засновником був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708—1722 pp. був гетьманом України. Прямий предок Скоропадського, брат цього гетьмана — Василь, дослужився до чина генераль­ного бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьмана Кирила Розумовського.

Павло Скоропадський виховувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований навчальний заклад при царсь­кому дворі — Пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Уліт­ку 1917 р. українізував 40-тисячний Перший корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного козацтва України.

Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократи. Скоропадський змушений був залишити службу, після чого зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного козацтва утворили «Українську народну громаду». Ця організація почала пропагувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьман­ство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Скоропадський.

Сприяючи діям Скоропадського, німецьке командування вне­сло власну частку в підготовку перевороту. Фельдмаршал Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. За його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбоєздатніших військових частин УНР — дивізію синьожупанників. У свій час вона формувалася в Ні­меччині з військовополонених українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися німецькі солдати, нака­зали всім підняти руки вгору, обшукали їх і заарештували двох міністрів.

Наступного дня відбулося останнє засідання Центральної Ра­ди. Розуміючи, що у них небагато часу, депутати без обгово­рення затвердили розроблену підготовчою комісією Конститу­цію УНР. За спогадами (протокольний запис засідання не всти­гли закінчити), М. Грушевський був проголошений президентом УНР. У затвердженій перед цим Конституції УНР посади пре­зидента не передбачалося. Така суперечність, однак, вже не мала жодного значення.

Цього ж дня у найбільшому в місті приміщенні цирку зіб­рався хліборобський конгрес, на який прибуло майже 8 тис. делегатів. Як тільки у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради — га­лицькими січовими стрільцями — загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

1.3. Утворення гетьманського уряду.

Прийшовши до влади, Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зо­бов'язання «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної влас­ності «як фундаменту культури й цивілізації».

Одночасно з маніфестом було опубліковано «Закони про тим­часовий державний устрій України». З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР поставала Українська Держава. Тимчасово, до об­рання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у геть­мана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб.

Батько Ф. Лизогуба — А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю — октяб­ристом.

Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Револю­ційної української партії (РУЛ), під час світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Уліт­ку 1917 р. Центральна Рада доручила Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з Грушевським він відмовився від цього.

Міністром освіти став М. Василенко.

М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київсь­кому університеті. За партійною приналежністю — кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

М. Чубинський очолив міністерство юстиції.

Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Деякі дос­відчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залиши­лися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представ­ника українських соціалістичних партій Скоропадський до складу уряду не включив.

Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського.

Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель де­мократичної У HPбули тимчасовим явищем, зумовленим дією зов­нішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим.

2. Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського.

2.1. Політичні партії та гетьманський режим.

Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і відновив цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого само­врядування.

Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати IIВсеукраїнського селянського з'їзду (перший відбувся у травні 1917 p.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували пре­зидію з'їзду і розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян — вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків революції було прийнято рішення утворити в повітах бойові дружини.

У середині травня до Києва з'їхалися ті делегати Всеукра­їнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликан­ня Українських Установчих зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу.

Одночасно відбувся, також у нелегальних умовах, черговий конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії. Ухвалена на ньому програма майже цілком збігалася з про­грамою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія впер­ше відмежувалася від гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало відновленням «єди­ної і неділимої» Росії.

Найвпливовіша в Україні партія есерів у цей час також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому партія розкололася на два крила. Праве крило вважало революцію закінченою. Тому воно висловилося за здійснення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною робо­тою «верхів» партії і закликали піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманщини та окупантів. До складу ЦК майже без винятку було обрано представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво розпустило місцеві орга­нізації і перевело партію на нелегальне становище. Українські есери, що згуртувалися навколо нелегального тижневика «Боротьба», дістали пізніше назву «боротьбистів». Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва.

Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не пере­вищувала й тисячі. Однак в умовах зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші місяці оку­пації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осеред­ків, з них більше третини — у сільській місцевості.

На відміну від інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди у нелегальних умовах, але в Україні, І з'їзд Кому­ністичної партії (більшовиків) України відбувся в липні 1918 р. у Москві. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді йшлося про утворення незалежної від РКП(б) Комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків було відхилено. КП(б)У створювалася як складова частина РКП(б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. П'ятаков.

В Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, партія конституційних демократів І зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд. В його роботі брали участь три міністри-кадети гетьманського уряду. «Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді,— примушують нас і пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». Це пристосування, висловлюючись мовою кадетських поборників «єдиної і неділимої» Росії, полягало у виз­нанні тимчасового характеру самостійності України.

За підтримки уряду в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків. Його органі­заторами були представники великого капіталу граф О. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали знайти державні кредити на «відбудову продуктивності» вели­ких маєтків, а також сприяти поміщикам у поверненні конфі­скованого майна «разом з відшкодуванням». Одночасно вима­гали переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про сво­боду страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

2.2. Збройні сили Української Держави.

У гетьманському кабінеті передбачалася посада військового міністра. Ним став ко­мандуючий однієї з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза. Проте роботи в міністра було небагато. Розпочата ще в 1917 р. підготовка до формування регулярної української армії не припинялася, хоч окупаційні власті не давали згоди на те, щоб справа справді рушила з місця, їм було вигідно, щоб Україна платила за «послуги» німецьких та австро-угорських військ, а не утворювала власні збройні сили. Три дивізії та полк січових стрільців, що перебували у розпорядженні Цен­тральної Ради, не перейшли відразу під владу гетьмана. Побо­юючись опору, німці роззброїли ці частини, а потім з великою неохотою дали свою згоду переформувати їх.

Скоропадський планував створити українську національну армію з восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сер­дюків, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (понтоне­рів, ескадрилій, залізничних частин тощо). Армійський корпус мав складатися з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерій­ських бригад, кавалерійського полку і спецчастин, у тому числі броньованих. Чисельність такої армії у мирний час мала пере­вищувати 300 тис. чоловік.

До створення цієї армії доводилося обмежуватися наявними силами. Збройні сили гетьмана складалися із Запорозької дивізії (з полком гайдамаків), двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку закінчилося формування на доброволь­чих засадах сердюцької дивізії. Восени у Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис. чоловік.

Як німці, так і Скоропадський боялися, що вони вкладуть рушниці в руки людей, не задоволених соціальною політикою режиму. Тому гетьман повернувся до старих планів утворення козацького стану і формування козацьких частин. Універсал про відродження козацького стану було видано в жовтні 1918 р. У ньому з піднесенням розповідалося про стародавні козацькі традиції, але крізь рядки проглядалася практична мета: по­кластися при формуванні збройних сил перш за все на верстви заможного селянства. Однак з організацією козацтва режим не встиг і змушений був спиратися виключно на окупаційні багнети.

2.3. Arpap н a політика уряду.

На зустрічі з делегацією хліборобів Скоропадський заперечив чутки про те, що земля залишиться у поміщиків. Він заявив, що максимум земельного наділу ста­новитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам буде надано право продавати землю державному банкові. Відповідний закон, запевняв гетьман, уже розробляється, але «не можна його одразу видати, не рахуючись з історичною та юридичною стороною питання». Та ці слова пролунали непереконливо. Дійсність спро­стувала їх.

Гетьманські старости та окупаційні коменданти силою від­бирали у селян майно, передане їм земельними комітетами від­повідно до законодавства Центральної Ради. Поміщики дістали можливість викликати для захисту своїх маєтків військові ко­манди. Почалися екзекуції, селян били різками, ув'язнювали, розстрілювали.

2.4. Становище робітничого класу.

Українська промисловість швидко деградувала. Причин було немало: на тривалий час територія України стала ареною воєнних дій, не впевнені у завтрашньому дні власники відмовлялися від капіталовкладень у розвиток виробництва, закриття кордону з радянською Росією паралізувало традиційні виробничі зв'язки тощо.

Щоб припинити деградацію економіки і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини й Австро-Угорщини, оку­паційні власті і гетьманська адміністрація намагалися змусити робітників працювати інтенсивніше. Коли ж робітничі колек­тиви розпочинали страйк з вимогами поліпшення життєвого рівня, власті, як правило, забороняли його, не спиняючись перед застосуванням сили.

Спираючись на підтримку властей, підприємці перейшли в наступ на робітничий клас з метою повернути поступки, заво­йовані у революційні часи. Так, на металургійних заводах Катеринославщини було запроваджено 12-годинний робочий день, а на багатьох цукроварнях він збільшився до 9—10 годин. Ро­бітники протестували, посилаючись на порушення встановленого Центральною Радою закону про 8-годинний робочий день. Тоді гетьман надав міністру торгівлі і промисловості право нор­мувати тривалість праці власними постановами. Міністр відразу скористався цим і встановив у металургійній промисло­вості 12-годинний робочий день.

Найболючішими для робітничого класу були локаути — припинення роботи зі звільненням всіх працюючих, щоб через деякий час найняти покірливіших та ще й за меншу плату.

2.5. Народна боротьба з окупантами.

Прагнення великих земле­власників відновити економічне панування в українському селі наштовхувалось на відчайдушний опір селян, які не бажали повертати конфісковане майно і віддавати землю. Всюди по­ширилися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителів. Окупаційні власті відповідали екзекуціями. Оз­лоблені селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі, більшовики, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.

З'їзд загальноросійської партії лівих есерів, яка вважала індивідуальний терор ефективним засобом політичної боротьби, вирішив підірвати Брестський мир вбивством німецького посла в радянській Росії графа Мірбаха, а в Україні — фельдмаршала Ейхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим загинув Мірбах. Наприкінці липня з санкції ЦК українського відділення партії бойова група прибула до Києва, і кронштадтський матрос Б. Донський убив Ейхгорна. Скоропадському вдалося уникнути есерівської бомби. Після цього екзекуції, спрямовані проти се­лян, посилилися ще більше. Тепер селяни гинули тисячами.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Тут повстанський рух координував началь­ник Київського військового округу часів Центральної Ради, український лівий есер М. Шинкар.

На Чернігівщині повстанців очолював більшовик М. Кропив'янський. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі

у розпал повстання перевищувала 40 тис. чоловік. Вони були добре озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати.

Починаючи з серпня 1918 p., нове вогнище селянських пов­стань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, де повстанців очолював Н. Махно.

Незважаючи на те, що становище на Західному фронті усклад­нювалося, кайзер змушений був тримати на Сході шість армій­ських корпусів (переважно по три дивізії в кожному), а цісар — чотири корпуси і дві окремі кавалерійські дивізії. З меншими силами було нереально утримати контроль над повсталою Укра­їною. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшла в «нейтральну зону». Під керівництвом Закордонного бюро ЦК КП(б)У тут почалося форму­вання на базі партизанських загонів повстанських дивізій.

Боротьба з повстансько-партизанським рухом дорого обійш­лася окупантам. За даними німецького штабу, в Україні піврічні бої з селянами коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів окупаційної армії.

Свій внесок у боротьбу з окупантами і гетьманським режимом зробив робітничий клас України. Навіть економічні страйки в умовах окупації набували політичного спрямування. У липні — серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близь­ко 200 тис. залізничників. Страйк істотною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Страйкарями керувало Тим­часове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У.

2.6. Національно-культурна політика.

Реакційна соціальна полі­тика гетьмана зумовлювалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської воєнної адміністрації, яка дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної по­літики Скоропадський мав певну свободу дій. Він намагався створити умови для національно-культурного відродження Ук­раїни.

Спроби гетьмана за короткий строк українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників -«українофобів», свідчили про те, що його націо­нальна політика не була лицемірною. Наприклад, військовому міністерству наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно утворити курси україно­знавства.

Опір у педагогів і батьківських комітетів викликала украї­нізація загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шля­хом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налі­чувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому

числі сільських. Для незаможних учнів цих гімназій затвер­джувалося 380 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та інших видатних письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського було створено комісію у справах вищих шкіл та наукових інституцій. За її рішенням утворений в 1917 р. народний університет у Києві було реорганізовано в державний український університет, який діяв паралельно з російськомов­ним університетом Святого Володимира. У новий університет було зараховано 3 тис. чоловік.

Услід за київським відкрився український університет в Кам'янці-Подільському, куди записалося понад 1 тис. чоловік. Передбачалося заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Київському, Харківському і Одесь­кому російськомовних університетах відкривалися українознав­чі кафедри — української мови, літератури, історії, права. У приватному російському університеті в Катеринославі, що почав діяти у 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викла­данням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д. Яворницького.

Навесні 1917 р. з ініціативи Українського наукового това­риства в Києві почалися підготовчі роботи по заснуванню Ака­демії наук. Громадянська війна спинила їх. М. Василенко взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є на­ціональною потребою. Скликана ним комісія, до складу якої входили найвидатніші вчені, розробила структуру Академії та її статут. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Ти­мошенко, П. Тутковський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Президентом Академії наук став В. Вернадський, ученим секретарем — А. Кримський.

Гетьман не шкодував коштів на організацію великих куль­турних закладів. У серпні 1918 р. було започатковано Націо­нальну бібліотеку України, в яку збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Наці­ональна галерея мистецтв, Український історичний музей, Ук­раїнський національний театр (під керівництвом П. Саксаганського), «Молодий театр» (під керівництвом Леся Курбаса).

Здобутки Української Держави в галузі культурного будів­ництва були досить вагомі. Однак далеко не все, що започат­кував П. Скоропадський за півроку свого гетьманування, збе­рігалося й надалі.

Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною.

Нав'язаний Україні гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба на селі і в місті набула найбільш гострих форм і спрямовувалася проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини гетьманської державності.

У процесі національного державотворення гетьманат П. Скоро­падського не був прогресивним явищем. Він послаблював український державотворчий потенціал, хоч сам гетьман щиро прагнув посилити його. Успіхом Скоропадського можна назвати тільки його політику в галузі розвитку національної культури.

3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.

3.1. Переговори про мир з радянською Росією.

За умовами Бре­стського миру Раднарком зобов'язувався визнати незалежність України і укласти з нею мирний договір. Голова російської делегації X. Раковський та його заступник Д. Мануїльський

приїхали до Києва у травні 1918 р.

12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і віднов­лення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Ук­раїнській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.

Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало пи­тання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного ха­рактеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.

У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася ви­знати самостійність відновлюваної У HP. Однак на початку жо­втня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силізалишалися прелімінарні умови миру.

3.2. Бессарабське питання.

У війну на боці Антанти Румунія витупила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.

Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.

Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дип­ломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Цен­тральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через пів­року, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в пе­реговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили від­класти до кінця світової війни.

3.3. Кримське питання.

Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя. Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьмансь­кого уряду залишилася тільки північна Таврія.

Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за ра­хунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.

Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представ­ників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою де­кларацією була заява про відновлення законів Російської дер­жави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримсь­кого півострова доти, доки його приналежність не буде розв'­язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.

У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримсь­кого питання. У них йшлося про те, що економічно, політичне і етнографічне Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вка­зувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари стано­влять не більше 14% кримського населення.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Укра­їнської Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступа­ючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здо­була велику популярність ідея власної державності, не заперечу­вало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

Однак уряд генерала Сулькевича відстоював свою самостій­ність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умо­вах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони роз­робили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками ін­ших національних і громадських організацій півострова.

3.4. Холмщина і Підляшшя.

Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIVст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Бре­стським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тис­ком добре організованої фракції польських депутатів у віден­ському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію.

Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кор­дон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, вклю­чаючи Холмщину, залишилося за поляками.

Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять по­вітів Холмщини призначеного українським урядом губернсько­го комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в ме­жах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.

Голова ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб здій­снив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерів­ського уряду з конфліктного питання. Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони підкреслювали, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів стосуються більшої частини Волині і навіть районів Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 p., коли Австро-Угорська імперія вже роз­палася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самовряду­вання. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула ре­волюція, польські збройні сили зайняли територію Холмщини і Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі.

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти ви­явилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утверд­ження незалежності.

Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було.

Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяль­ність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Не­зважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне зна­чення.

4. Падіння гетьманського режиму.

4.1. Ставлення білогвардійців до української державності.

Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для ор­ганізації антикомуністичного опору був Південь Росії. Против­ників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибіч­ники «білої справи», тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спо­чатку вона складалася з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва «біло­гвардійці» закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризу­вався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму пра­вління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи» — від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізня­лася від політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на біло­гвардійських позиціях, при перших чутках про зносини геть­мана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпус­тимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілкжов, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали неза­лежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України збері­гатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський ста­рався не відповідати на антиукраїнські випади «єдинонеділимців» і терпів активність численних організацій білогвардійського на­пряму. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти їх виїзду на Дон і всіляко намагався налагодити відносини з Денікіним.

4.2. Утворення Українського національного союзу.

Відносини Скоропадського з українськими політичними партіями не скла­далися. Менш ніж через місяць після встановлення гетьмансь­кого режиму було утворено опозиційний Національно-держав­ний союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами. Гетьмана звинувачували в тому, що при формуванні кабінету міністрів він обійшов представників українських пар­тій і зробив ставку на представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. При форму­ванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких добирав особисто незалежно від їх партійної чи національної приналежності.

В опозицію став також Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У червні 1918 р. Земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «без­оглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд поставив вимогу негайно скликати законодавчу раду з депутатів місце­вого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів. Скоропадський відповів репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це привело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпроміс­ну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання. Ініціативу об’єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних ор­ганізацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони увійшли до Національ­но-державного союзу й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український національний союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні за­конної влади, відповідальної перед парламентом.

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно всту­пив у контакт з Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана.

4.3. Відречення гетьмана від гасла самостійної України.

Коли стало зрозуміло, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників. Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформова­ний за їх участю. Національний союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на основі ліквідації великого зе­млеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, вста­новлення демократичних свобод і прийняття демократичного виборчого закону. Союз запропонував список кандидатів на по­сади міністрів у найважливіших міністерствах.

Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед парті­ями, які виступали за самостійність України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола запротестували. Вони відкинули програму Українського національного союзу і вимагали негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання Ук­раїни з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стояла Ан­танта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. У результаті склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним: у ньому були кандидати як Націо­нального союзу, так і Протофісу.

Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоро­падський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада за­декларував федеративний союз з Росією. Йшлося про білогвар­дійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів. Але гетьманат уже доживав останні дні.

4.4. Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спіл­ки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної. Ради і створили п'ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію, її головою став соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який зайняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьман­ського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно вирушив у Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, стрільці розгромили най­більш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцер­ську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорозької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Ди­ректорії.

Сили гетьманату танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю встановлювала кон­троль над територією України. На початку грудня війська С. Петлюри вступили в Одесу.

У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, головним чином більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Ар­сенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади. До міста увійшли загони січових стрільців.

Кілька днів колишній гетьман переховувався у місті, бо Ди­ректорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німець­кого офіцера він виїхав до Берліна, у вигнання.

Незважаючи на подібність соціальних програм гетьмана П. Скоропадського і прибічників «білої справи», політичне зближення Ук­раїнської Держави з білогвардійською Росією здавалося неможли­вим. В очах білогвардійців гетьман залишався сепаратистом, зрад­ником.

Коли окреслилася поразка кайзерівської Німеччини у війні, П. Скоропадський почав шукати нових союзників. Його заява про феде­ративний союз з білогвардійською Росією засвідчила штучність самих підвалин гетьманської України, нездатність гетьмана стати національ­ним лідером.

Відродження УНР під час антигетьманського повстання було ціл­ком закономірним. Однак ситуація, в якій довелося діяти Директорії, виявилася вкрай несприятливою для української справи.

Список літератури

Історія України. С.В. Кульчицький, М.В. Коваль, Ю.Г. Лебедєва. Київ “Освіта” 1998 р., 10 кл.