ОСОБЛИВОСТІ ТЕКТОНІЧНОЇ БУДОВИ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
ПЛАН
ВСТУП
1. ТЕКТОНІКА ЯК НАУКА. ТЕКТОНІКА ПЛИТ
2. ТЕКТОНІЧНА БУДОВА УКРАЇНИ
2.1 Характеристика тектонічних структур України
2.2 Форми залягання гірських порід на території України
2.3 Рельєф території України як наслідок тектонічних рухів
3. КОРИСНІ КОПАЛИНИ УКРАЇНИ ТА ЇХ РОДОВИЩА
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми
. Тектоніка – одна із фундаментальних природничих наук. Сформована спільними зусиллями геологів та географів трохи більше 100 років тому, вона не тільки досліджує рельєф земної поверхні, що сприяє вирішенню низки наукових та прикладних завдань, але й намагається вирішувати чимало проблем, пов’язаних із функціонуванням довкілля у цілому.
Поверхня планети, вірніше її рельєф, який зобов’язаний своїм виникненням та існуванням постійній взаємодії ендогенних (тектонічним рухам, магматизму, складу та властивостям гірських порід) та екзогенних (змінюваним властивостям атмосфери та гідросфери, що залежать від надходженням сонячного тепла і породжують перебіг рельєфоутворюючих процесів) чинників, своїм самим життям концентрує, розподіляє, диференціює, словом, визначає шляхи міграції речовини, енергії та інформації, якими повсякчас обмінюються численні складники довкілля, у тому числі – людина зі своїми наслідками господарської діяльності. Крім впливу на зазначені категорії матерії (речовину, енергію та інформацію), рельєф Землі сам зазнає постійних змін у результаті функціонування як усього довкілля, так і окремих його складників. Тому він безперервно перетворюється завдяки процесам формування рельєфу, які також є важливим об’єктом дослідження тектоніки.
Важливим є і практичне значення вивчення рельєфу. Розшуки корисних копалин, проектування, будівництво та експлуатація інженерних споруд, проведення різних видів господарської діяльності Таким чином викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.
Об’єктом дослідження
курсової роботи є тектонічна будова території України.
Предметом дослідження
– структура й рухи земної кори і підкорових мас.
Метою курсової роботи
є дослідження особливостей тектонічної будови, рельєфу сформованого тектонічними рухами та корисних копалин тектонічної структури України.
Мета дослідження передбачає виконання таких завдань
:
· дослідити поняття тектоніки та тектонічної будови;
· визначити особливості тектонічної будови;
· оцінити поклади корисних копалин України.
Структура роботи.
Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.
1. ТЕКТОНІКА ЯК НАУКА. ТЕКТОНІКА ПЛИТ
Тектоніка - розділ геології, наука про будову, рухах, деформаціях і розвитку земної кори (літосфери) у зв'язку з розвитком Землі в цілому. Основні завдання, що стоять перед тектонікою, визначили її основні підрозділи. Структурна геологія, або морфологічна тектоніка, займається виділенням в земній корі характерних видів порушеного залягання гірських порід - структурних форм малого та середнього (до десятків кілометрів у поперечнику) розміру; їх описом і класифікацією; більш крупними формами займається загальна геотектоніка. Предмет регіональної геотектоніки - характеристика сучасного будови земної кори, тобто розподілу в просторі структурних форм різного типу, в межах окремих регіонів, континентів і океанів в цілому і перехідних між ними зон. Історична геотектоніка досліджує послідовну історію формування сучасної структури земної кори, основні етапи її розвитку, структурний план і режим рухів цих етапів. Генетична, або загальна, геотектоніка вивчає походження основних типів структурних форм континентів і океанів, а також фактори, що визначають руху, деформації та загальний розвиток структури земної кори. Ці проблеми вирішуються також за участю тектонофізіки, що досліджує фізичні умови тектонічних деформацій, та експериментальної тектоніки, що займається фізичним моделюванням. Предмет прикладної тектоніки - встановлення зв'язку розміщення різних типів корисних копалин з певними типами структурних форм і з певним характером їх розвитку. До тектоніці примикає сейсмотектоніки, що вивчає тектонічні умови виникнення землетрусів, а сама тектоніка розвивається в тісному зв'язку з новою наукою - геодинамікою. Деякі вчені (Ю. А. Косигін і ін.) виділяють ще глибинну тектоніку - науку про структуру земних надр, недоступних буріння.
Основні методи тектоніки: структурний аналіз - розгляд співвідношення різних структурних форм у просторі для з'ясування послідовності і умов (поле напруг) їх формування; порівняльний метод - порівняння морфології та історії різних типів структурних форм з метою отримання їх загальної характеристики; аналіз сучасних рухів земної кори на основі застосування геодезичних, в т.ч. космо-геодезичних, а також геоморфологічних та інших методів; палеотектоніческіх аналіз - відновлення історії рухів і деформацій земної кори, розташування і форми елементів її будови в минулі геологічні епохи; аналіз сучасних і стародавніх полів напружень (тектодінаміческій аналіз), що зумовили руху, деформації і дислокації земної кори. Досить істотне значення для тектоніки придбали геофізичні методи, особливо сейсмічні, що дають найбільш цінну інформацію про глибинний будову земної кори і підстилаючої її мантії, петрохіміческая і геохімічні методи, що виявляють зв'язок магматизму і тектоніки. Все ширше впроваджуються математичні методи (математична статистика, моделювання та ін.) і системний аналіз.
Основи тектоніки були закладені в 17 ст. датським ученим Н. Стено (Стенон), що працював в Тоскані. У 18 ст. М. В. Ломоносов і шотландський вчений Дж. Геттон створили першу наукову гіпотезу розвитку структури земної кори - гіпотезу підняття, більш детально розроблену на початку 19 століття в Німеччині А. Гумбольдтом і Л. Бухом. У 19 ст. разом з прогресом геологічного картування вироблялася структурно-геологічна термінологія, перше зведення по якій була опублікована в 1888 швейцарським геологом А. Гейм і французьким Е. де Маржері. У середині 19 століття гіпотезу підняття змінила гіпотеза контракції, що ґрунтувалася на стисненні земної кори під впливом скорочення обсягу остигаючого земної кулі (французький геолог Е. де Бомон). У 50-80-і рр.. американськими геологами Дж. Холом (1859), Дж. Дена (1873) і французьким геологом М. Бертраном (1887) було покладено початок вчення про геосинкліналях. Це вчення відіграло велику роль у розвитку тектоніки і було надалі розвинене західноєвропейськими та радянськими вченими. Воно було доповнено вченням про стабільні ділянках континентальної кори - платформах, створеним в Росії М. О. Головкінського, А. П. Карпінським і А. П. Павловим і суттєво розширеним за радянських часів А. Д. Архангельським, Н. С. Шатським, А. Л. Яншин, А. А. Богдановим, М. В. Муратовим. Ці два вчення склали основний стрижень загального уявлення про еволюцію структури земної кори - від геосинкліналей до орогену і далі до платформ. Надалі, починаючи з 40-х рр.. 20 в., Було з'ясовано, що платформи, в процесі тектонічної активізації можуть знову перетворюватися на гірські споруди - вторинні орогі (В. А. Обручов, С. С. Шульц, М. І. Ніколаєв). Ще на початку 20 століття, у зв'язку з відкриттям радіоактивності і відмовою астрономів від космогонічної гіпотези Канта-Лапласа, виявилася неспроможність фізичних і астрономічних основ гіпотези контракції і було висунуто кілька нових гіпотез, в т.ч. гіпотеза дрейфу материків (1912) німецького геофізика А. Вегенера (російським вченим Є. В. Бихановим в 1877, англійською - О. Фішером в 1887 і американським - Ф. Тейлором у 1910), визнавала великі горизонтальні переміщення континентальних брил за своїм субстрату і зв'язувала з цим новоутворення океанських западин в середині мезозою. Певну роль у розвитку тектоніки зіграли пульсаційної гіпотеза У. Х. Бачера (Бухер) - М. А. Усова - В. А. Обручева (1940), визнавала поперемінне стиснення і розширення Землі, і гіпотеза розширюється Землі німецького вченого О. Хільгенберга (1933 ) - угорського Л. Едьеда - австралійського У. Кері, подібно гіпотезою А. Вегенера визнавала походження океанів, але пояснювала це явище загальним розширенням Землі, а не силами, пов'язаними з її обертанням. У 30-50-і роки 20 століття найбільше визнання отримали подання, за яким провідну роль у розвитку земної кори відіграють вертикальні рухи, підняття і опускання, викликані піднесенням з підкорових глибин більш легкого і розігрітого матеріалу - продуктів диференціації мантії (В. В. Білоусов , голландський вчений Р. ван Беммелен). Нові відкриття в галузі геофізики, а також геології океанів змусили більшість учених відмовитися від цих гіпотез і призвели до формулювання концепції, відродили ідеї А. Вегенера і що перетворила їх у більш суворо і повно розроблену концепцію тектоніки плит. Її істотним доповненням служить концепція тектонічної розшарування літосфери, найбільш повно розроблена в СРСР в кінці 70-х - 80-х рр.. (А. В. Пейве, Ю. М. Пущаровскій). Розвиток цих двох концепцій відбувається у зв'язку з швидким накопиченням нових даних за будовою континентів і океанів, глибинних оболонок Землі, ранніх стадій її розвитку та порівняльного матеріалу з інших планет Сонячної системи.
Тектонічні дослідження в СРСР ведуться в Геологічному інституті, Інституті океанології та Інституті фізики Землі Академії Наук СРСР, в Інституті тектоніки і геофізики Далекосхідного відділення Академії Наук СРСР, в геологічних інститутах різних відділень Академії Наук СРСР і Академії Наук союзних республік, університетах, науково-дослідних інститутах Міністерства геології СРСР (ВСЕГЄЇ тощо) і ін Всі вони координуються Міжвідомчою тектонічним комітетом, котрий подає з 1965 журнал "Геотектоніка".
Міжнародні роботи в області тектоніки ведуться Комісією щодо структурної геології і Підкомісією з Міжнародної тектонічної карти світу (див. Тектонічні карти). Питання тектоніки обговорюються на сесіях Міжнародного геологічного конгресу.
Тектоніка плит - сучасна геологічна теорія про рух літосфери. Вона стверджує, що земна кора складається з відносно цілісних блоків - плит, які знаходяться в постійному русі один щодо одного. При цьому в зонах розширення (серединно-океанічних хребтах і континентальних рифтах) в результаті спредингу (англ. seafloor spreading - розтікання морського дна) утворюється нова океанічна кора, а стара поглинається в зонах субдукції. Теорія пояснює землетрусу, вулканічну діяльність і горотворення, велика частина яких присвячена до кордонів плит.[1]
Вперше ідея про рух блоків кори була висловлена в теорії дрейфу континентів, запропонованої Альфредом Вегенером в 1920-х роках. Ця теорія була спочатку відкинута. Відродження ідеї про рухи у твердій оболонці Землі («мобілізма») відбулося в 1960-х роках, коли в результаті досліджень рельєфу і геології океанічного дна були отримані дані, що свідчать про процеси розширення (спредингу) океанічної кори і підсовування одних частин кори під інші ( субдукції). Об'єднання цих уявлень зі старою теорією дрейфу материків породило сучасну теорію тектоніки плит, яка незабаром стала загальноприйнятою концепцією в науках про Землю.
В одній і тій же геодинамічної обстановці відбуваються однотипні тектонічні, магматичні, сейсмічні й геохімічні процеси.
За минулі десятиліття тектоніка плит значно змінила свої основні положення. Нині їх можна сформулювати наступним чином:Верхня частина твердої Землі ділиться на тендітну літосферу і пластичну астеносферу. Конвекція в астеносфері - головна причина руху плит. Сучасна літосфера ділиться на 8 великих плит, десятки середніх плит і безліч дрібних. Дрібні плити розташовані в поясах між великими плитами. Сейсмічна, тектонічна і магматична активність зосереджена на кордонах плит. Літосферні плити в першому наближенні описуються як тверді тіла, і їх рух підкоряється теоремі обертання Ейлера.
2. ТЕКТОНІЧНА БУДОВА УКРАЇНИ
2.1 ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕКТОНІЧНИХ СТРУКТУР УКРАЇНИ
Низовини, височини і гори України приурочені до різних тектонічних структур, що впливали на розвиток сучасного рельєфу, поверхню окремих частин території.
Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. Більша частина території України належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній кристалічний фундамент. Крім неї, тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи, складчасті структури Середземноморського рухливого поясу.
Тектонічні структури - це великі ділянки земної кори, обмежені глибинними розломами. Будову й рухи земної кори вивчає геологічна наука тектоніка.
Як ви вже знаєте, найбільшими тектонічними структурами є платформи і рухомі пояси. Платформа — це відносно стійка ділянка земної кори з досить плоскою поверхнею, що лежить на місці зруйнованих складчастих споруд. Вона має двошарову будову: знизу залягає кристалічний фундамент, складений давніми твердими породами, над ним — осадовий чохол, утворений молодшими відкладами. На платформі виділяють щити і плити. Щит — піднята аж до земної поверхні ділянка кристалічного фундаменту платформи. Осадовий чохол на ньому є малопотужним і не суцільним. Плита - це ділянка платформи, де фундамент занурений на глибину і всюди перекритий осадовим чохлом.
Рухомий пояс — це видовжена ділянка земної кори, у межах якої тривалий час відбувалися давні й продовжуються сучасні рухи земної кори. У рухомому поясі розрізняють складчасті споруди, крайові (передгірні) прогини.
Крім того, на території України поширені такі тектонічні структури, як западини, — глибоко увігнуті ділянки земної кори, заповнені товщами осадових та вулканічних відкладів. Западини поширені як на платформах, так і в рухомих поясах, а також у зонах їх стикування.
Межі тектонічних структур відображено на тектонічній карті. На ній також зазначено складчастості, під час яких вони сформувалися.
Найбільшою тектонічною структурою, що лежить в основі території України, є давня Східноєвропейська платформа — одна з найбільших, відносно стійких ділянок континентальної земної кори, що належить до числа древніх (дорифейських) платформ. Займає значну частину Сх. і Півн. Європи, від Скандинавських гір до Уралу і від Баренцeва до Чорного і Каспійського морів.
Межа платформи проходить вздовж Тіманського кряжу і по узбережжю Кольського п-ова, а також по лінії, що перетинає Середньоєвропейську рівнину поблизу Варшави і йде через Балтійське море і південну частину п-ова Ютландія. [13, парагр. 11]
Консолідація фундаменту припадає на пізній протерозой. Фундамент складений метаморфічними і магматичними породами докембрію, розчленованими глибинними розломами на тектонічні блоки, які занурені на різну глибину. Найбільшими виступами фундаменту є Балтійський щит та Український щит. Чохол платформи складений слабо деформованими осадовими, частково вулканічними породами від рифейського до антропогенового віку. З фундаментом пов'язані родовища металів, пегматитів, апатитів, з чохлом — нафти, газу, вугілля, солей фосфоритів, чорних і рідкісних металів, мін. вод. У зах. і центр. частині Руської плити, що лежить між Балтійським і Українським щитами, підмурівок відносно підведений і залягає неглибоко, місцями вище за рівень океану, утворюючи Білоруську і Воронезьку антеклізи. Від Балтійського щита їх відділяє Балтійська синекліза, а від Українського — система ґрабеноподібних западин Прип'ятсько-Дніпровсько-Донецького авлакогену.
З породами фундаменту пов'язані залізні руди (Криворізький залізоруд. бас., Курська магнітна аномалія (КМА), Костомукша в Карелії, Кіруна в Швеції та ін.), руди нікелю, міді, титану, слюди, пегматити, поклади апатиту (Хібінські родов.) та ін. Осадовий чохол містить поклади газу та нафти (Волгоуральська нафтогазоносна провінція, Прип'ятська і Дніпровсько-Донецька западини — Дніпрово-Прип'ятська нафтогазоносна провінція, Балтійсько-Переддобрузька нафтогазоносна провінція, Прикаспійська синекліза), родовища кам. і калійних солей (Верхньокамський соленосний басейн, Прип'ятський калієносний басейн та ін.), викопного вугілля (Львівсько-Волинський вугільний басейн, Донецький вугільний басейн, Підмосковний буровугільний басейн), фосфоритів, бокситів, вапняків, доломітів. Син. — Руська платформа.
На платформі підноситься Український щит. Український щит (український кристалічний масив) — піднята південно-західна частина фундаменту Східноєвропейської платформи.
Простягається з північного заходу на південний схід, приблизно на 1 000 км від ріки Горині до Азовського моря. Найбільша ширина 250 км, площа в контурах виходу докембрійських утворень складає 136 500 км2
, при загальній площі з врахуванням схилів, 256 600 км2
. Кристалічні породи у межах українського кристалічного масиву виступають вище базису ерозії, часом як мальовничі скелі та пороги (так званий гранітовий краєвид). Поверхня українського кристалічного масиву злегка хвиляста, ускладнена тектонічними рухами та процесами денудації. Складчастий фундамент розчленований меридіональними глибинними розломами на ряд блоків, що виділяються в рельєфі: Волинсько-Подільський, Білоцерківсько-Одеський, Кіровоградський, Придніпровський (так звана Запорізька гряда) і Приазовський. Найбільша абсолютна висота 347 м (у верхів'ях Бугу).
Український кристалічний масив майже весь складається з метаморфічних і магматичних порід, основна маса яких глибоко перероблена ультраметаморфічними процесами, включно з гранітизацією і вибірковим анатексисом, що спричиняли формування місц. корових магм. Є райони, де ці процеси виявлялися порівняно слабо і де можна визначити первинні літологічні й вулканогенні формації. Український кристалічний масив був і є об'єктом інтенсивних досліджень, існують деякі розбіжності в поглядах на його тектоніку, магматизм і метаморфізм. Але загалом український кристалічний масив розглядають як багатоярусну складчасту споруду, розчленовану глибинними і регіональними розломами на великі блоки неоднакової величини, переміщені відносно один одного по вертикалі на різні глибини. Найпоширеніші архейські породи (переважно ґнайси, амфіболіти, кристалічні лупаки, міґматити, метабазити), на які припадає понад 50% території У.к.м. з виходами докембрійських формацій. Ступінь метаморфізації їх вищий, ніж ін. докембрійських порід У.к.м. Осадові і первинні магматичні формації утворилися в умовах архейської рухомої зони (геосинкліналі). Нагорі архейського розрізу лежать дайкові породи, які розглядаються як утвори епіархейської платформи. Вік архею (докембрій I + II) 2 800 — 3 500 млн. pp. Нижньої протерозойські формації (докембрій III, вік 1 600 — 2 000 млн. pp.) є типові геосинклінальні утвори, слабше метаморфізовані, ніж архейські.
Зустрічаються ультраметаморфічні формації (мігматитові гранітоїди), переважають метабазити і метаультрабазити, епідотові і актинолітові амфіболіти, зелені лупаки, метаморфізовані конгломерати. Сюди належить криворізька серія порід, поширена в центр. частині У.к.м. і зібрана в складчасті структури субмеридіонального простягання. Залізорудні родовища пов'язані з мікрокварцитами, джаспелітами і залізясто-силікатними лупаками. З сер. протерозою (докембрій IV, вік 1 150 — 1 600 млн. pp.) почався етап стабілізації У.к.м. Відклалися типові платформні осадові породи, які перейшли слабий ступінь метаморфізації, перетворившись на кварцити і лупаки. Утворилися маси вивержених порід (коростенський і корсунь-новомиргородський плутони гранітоїдів-рапаків, приазовський комплекс лугових порід та ін.). Породи верхнього протерозою (докембрій IV) у межах У.к.м. відомі тільки в його півн.зах. частині, де вони складають овруцьку серію, утворену в континентальних умовах (теригенно-ефузивна формація). До цього ж циклу віднесено дайкові породи з ізотопним віком, меншим 1 500 млн. pp., поширені в півн.-зах. і півд.-сх. частинах У.к.м. Більшість їх діябази, частково порфірити. Вони фіксують найпізніші прояви магматизму в декембрії У.к.м.
З породами кристалічного фундаменту У.к.м. пов'язано багато родовищ корисних копалин: залізної руди Криворізького басейну, будів. матеріали, керамічна та петрургічна сировина.
Кристалічні породи вкриті незначним шаром (від 0 до 50 м) крихких осадових порід, палеогенових, неогенових та четвертинних. З породами цього покрову на схилах У.к.м. пов'язані Дніпровський буровугільний басейн і Нікопольське родовище марганцевих руд.
На західному схилі щита лежить Волино-Подільська плита. На ній глибина занурення кристалічного фундаменту під товщу осадових порід поступово зростає від десятків метрів (на півночі та сході) до 4 км (на південному заході). Особливо потужними там є відклади пісковиків і вапняків. У західній частині Східноєвропейської платформи плита переходить у Галицько-Волинську (Львівську) западину. Товща осадових порід (пісків, мергелів, крейди) зростає там до 6км. На півдні платформи простягається Причорноморська западина, яка так само заповнена осадовими відкладами — від 1 до 11 км (на шельфі Чорного моря).
Уздовж північно-східного кордону України в її межі заходить Воронезький кристалічний масив. Як і в щиті, кристалічний фундамент там близько підходить до поверхні, проте всюди перекритий товщею осадових порід на півкілометра і більше. Між Українським щитом і Воронезьким масивом простягається довга, вузька й глибока Дніпровсько-Донецька западина. Це одна з найглибших западин у межах всієї Східноєвропейської платформи. Западина заповнена осадовими породами, максимальна потужність яких — 20 км.
На крайньому сході нашої країни западина переходить в Донецьку складчасту споруду, яка утворилася на місці прогину земної кори. Там численні шари порід (пісковики, вапняки, гіпси, кам'яне вугілля та ін.) в епоху герцинської складчастості були зім'яті в складки.
Крім Східноєвропейської давньої платформи в межі України заходять частини молодих платформ, їх фундаментом є зруйновані складчасті споруди, утворені в епоху герцинської складчастості. Західноєвропейська платформа вклинюється вузьким язиком на заході України і занурюється під товщу порід Передкарпатського прогину. Скіфська платформа охоплює рівнинну частину Криму, прилеглу до неї частину шельфу Чорного моря та більшу частину дна Азовського моря.
СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКИЙ РУХОМИЙ ПОЯС. Основними тектонічними структурами поясу є Карпатська складчаста система, складчасто-брилова споруда Гірського Криму та Чорноморська западина.
Карпатська складчаста система, що простягається на крайньому заході країни, входить до більшої структури — Альпійської складчастої області. Тривалий геологічний розвиток і горотворчі процеси, що відбувалися протягом кількох епох, зумовили дуже складну будову системи, поширення потужних товщ порід різного походження і віку. Система складена докембрійськими гнейсами, гранітами, кварцитами, кристалічними сланцями, що доповнюються відносно молодими осадовими відкладами (пісковиками, глинами, глинистими сланцями). Осьовою її частиною є Карпатська складчаста споруда. У ній багатокілометрова товща осадових порід зім'ята в складки, які часто розірвані та зміщені. Вони насунуті у північно-східному напрямку на прилеглий Передкарпатський прогин. Прогин заповнений осадовими породами (потужністю до 4,5 км) і є зоною стикування Карпатської системи із Східноєвропейською платформою. На південному заході до складчастої споруди прилягає Закарпатська западина — частина Середньодунайської западини. Вона складена товщами осадових і вулканічних порід, які утворилися внаслідок проникнення магми вздовж ліній розломів.
Гірський Крим, як і Карпати, входить до складу Альпійсько-Гімалайської геосинклінальної складчастої області Середземноморського поясу. Мезокайнозойські породи, які складають цю гірську систему, утворюють три гірські гряди, витягнуті паралельно до Південного берега Криму. Найвищою є перша гряда, яка утворює південне узбережжя. В тектонічному відношенні Гірський Крим представляє собою мегантиклінорій, південна частина якого опущена по розломах і занурена у Чорне море. Тому він має пологе північне крило і обривистий південний край. Північна межа мегантиклінорію простягається вздовж глибинного розлому і в геоморфологічному відношенні співпадає з Передгірною грядою. Мегантиклінорій охоплює також південно-західну частину Керченського півострова. До складу мегантиклінорія входять дрібніші складчасто-брилові структури: антиклінорії (Качинський, Південнобережний, Туакський, Балаклавський), розділені прогинами чи синкліноріями (Південно-Західним, Східно-Кримським, Судакським і ін.). Ядро мегантиклінорія складене інтенсивно дислокованими породами тріасу та юри. На північному крилі поширені крейдові та палеогенові породи, полого нахилені на захід та північний захід. Найдавніші породи верхнього-тріасу-нижньої юри утворюють дуже потужну (більше 2500 м) товщу флішу відому під назвою таврійської серії. Відклади серії складені ритмічним перешаруванням пісковиків, алевролітів, аргілітів, мергелів, вапняків, конгломератів. Породи середньої юри незгідно залягають на таврійських і дуже різноманітні за складом: в одних місцях це піщано-глинистий фліш, в інших - потужна товща лав базальтового складу та їх туфів. Серед порід середньої юри багато інтрузивних утворень: габро-діабазів. Ними зокрема складені такі масиви як Аюдаг, Кастель, Урагу, Чамни-Бурун і ін. Потужність середньої юри досягає 2000м. Верхньоюрські породи відіграють важливу роль в будові першої південної гряди Кримських гір. Потужність їх досягає тут 4000-5000м і складені вони глинами, пісковиками, мергелями, конгломератами, вапняками або вулканічними утвореннями. Верхньоюрськими вапняками складені всі найвищі вершини першої гряди, що круто обриваються до Південного берега. Породи нижньої та верхньої крейди складають другу гряду Кримських гір та її передгір'я. Це пісковики, глини, вапняки, мергелі потужністю більше 1000м, які полого падають на північний захід. Палеогенові відклади покривають північний схил другої гряди, підніжжя третьої гряди і складені вапняками та мергелями загальною потужністю у декілька сотен метрів. Неогенові породи найповніше представлені на Керчинському півострові, покривають також третю гряду. Різноманітні за складом - глини, піски, мергелі і вапняки Корисні копалини представлені переважно будівельними матеріалами: цементними мергелями, пильними вапняками, глинами, гравієм, піском тощо. Чорноморська глибоководна западина - це велика внутрішньоматерикова депресія, північна частина якої розташована на території України. Геофізичними дослідженнями встановлено, що в межах шельфу та континентального схилу продовжуються структури Східно-Європейської платформи, Скіфської плити та Гірського Криму. Внутрішня частина западини, тобто обширна абісальна рівнина, також за геофізичними даними, має двоярусну будову. Зверху залягає дуже потужний осадовий шар (8-10 км у східній частині котловини і 12-15 км у західній), під яким знаходиться базальтовий шар з потужностями, відповідно 14-16 і 5-6 км. Тобто кора внутрішньої частини Чорноморської западини позбавлена "гранітного " шару і за будовою може класифікуватись як субокеанічна. Процеси опускання дна западини та заповнення її теригенними осадками продовжуються і зараз.
Чорноморська западина, яка займає найбільш глибоководну частину Чорного моря, є залишком давнього прогину — моря Тетіс. Земна кора під нею здебільшого океанічного типу (тобто не має гранітного шару). [13, c.43]
2.2 ФОРМИ ЗАЛЯГАННЯ ГІРСЬКИХ ПОРІД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
Як вже описувалося наука тектоніка вивчає також залягання гірських порід. Отже, земна кора складається з гірських порід і мінералів, різних за походженням і віком. Зазвичай, чим глибше від поверхні лежать породи, тим вони давніші, а шари порід, що зверху вкривають земну поверхню є наймолодшими. Однак встановити відносний вік порід за глибиною залягання їх шарів можна лише для тих ділянок, де вони залягають у непорушному стані, – так, як відклалися на дні прадавніх морів. Натомість в гірських районах є ділянки, де складки порід насунуті на сусідні території або взагалі перевернуті.
У таких випадках на допомогу геологам приходить радіологічний метод дослідження. Він полягає у визначенні віку гірських порід за часом розпаду радіоактивних елементів, що обов’язково хоч у деякій кількості містяться в них. За десятки або сотні мільйонів років радіоактивні елементи мимовільно, з однаковою швидкістю розпадаються на інші елементи (Уран – на Плюмбум і Гелій). Наприклад, Уран розпадається на Гелій і Плюмбум. Потім Гелій розсіюється, а Плюмбум залишається в породі. Знаючи швидкість розпаду і кількість радіоактивної речовини (Урану), що міститься в породі, а також кількість залишку (Плюмбуму), можна обчислити абсолютний вік породи з моменту її утворення.
Серед антропогенових континентальних відкладів за походженням є льодовикові, водно-льодовикові, еолові та алювіальні відклади.
Льодовикові відклади сформовані давніми покривними льодовиками, які двічі наступали на північні території України зі Скандинавії. Льодовики несли перед собою і на собі різні уламкові породи – валуни, піски, супіски, суглинки, глини. Вони відкладалися на окраїні льодовиків або ж під час їх танення у вигляді морен – скупчення не відсортованих гірських порід.
Водно-льодовикові відклади(піски, супіски, суглинки, глини, галечник) утворювалися внаслідок діяльності талих вод льодовиків. Льодовикові і водно-льодовикові відклади поширені на Поліссі і вздовж долини Дніпра (приблизно до м. Дніпропетровська), куди сягав один з велетенських виступів дніпровського зледеніння.
Із покривним зледенінням пов'язують також походження окремих еолових (вітрових) відкладів. Припускають, що з поверхні льодовика, який мав кілька сотен метрів товщини, на сусідні території дули сильні вітри. Вони піднімали піски й суглинки та розвіювали їх на великих територіях. Згодом там нагромаджувалися потужні товщі пилуватої породи жовтуватого кольору – леси. Вони вкривають майже 70 % території України і є основою сучасного ґрунту, що відзначається великою родючістю (насамперед, чорноземів).
Алювіальні відклади (піски, супіски, суглинки, глини, гравій, галечник) формуються постійними водними потоками (річками). Ними складені заплави і тераси річок.
Залягання гірських порід (геологічні), форми і просторове положення гірських порід в земній корі. Осадові і метаморфічні гірські породи залягають зазвичай у вигляді шарів або пластів, обмежених приблизно паралельними поверхнями. Осадові породи при непорушеному первинному їх заляганні розташовуються майже горизонтально, рідше вони мають первинний нахил в один бік або вигини, обумовлені рельєфом тієї поверхні, на якій відкладалися. Порушення первинного З. р. п. або їх дислокації викликаються двома причинами: ендогенними, до яких відносяться тектонічним рухи, і екзогенними, як, наприклад, діяльність поверхневих і особливо ґрунтових вод, що викликають зсуви, обвали, розчинення порід і ін.
За умовами накопичення осадових гірських порід виділяють 3 види З. р. п.: трансгресивне залягання, регресивне залягання і міграційне залягання .
По характеру порушень розрізняють 3 головних групи З. р. п.: складчасті, (без розриву сплошності пластів), розривні, або диз'юнктивні (з розривом), і форми порушення, пов'язані з впровадженням (проривом) магматичних мас або високо пластичних порід (солі, гіпс) в товщі гірських порід, що раніше утворилися.
Серед складчастих форм порушеного З. р. п. виділяються: однобічний нахил пластів під різними кутами (моноклінальне залягання), вигини пластів з утворенням складок найрізноманітніших розмірів і форм (антиклінальні, синклінальні, прямі, косі, перевернені і ін.). Серед розривних порушень виділяються крутопадаючі порушення, що викликають розрив сплошності пластів з рухом прилеглих блоків порід у вертикальному, горизонтальному або похилому напрямах (скидання, взброси, зрушення, раздвіги, надвіги). Крупні, пологонаклоненниє або горизонтальні розриви із зсувом на десятки км. носять назву покривів або шарьяжей . До прориваючих форм З. р. п. в осадових товщах відносяться діапірові складки (складки «з протикаючим пластичним ядром») і складки, що виникають при впровадженні магматичних розплавів. За наявності різновікових комплексів шарів розрізняють 2 основних типа З. р. п.: приголосне залягання і незгодне залягання . Ці терміни використовуються для визначення стратиграфічних і структурних взаємин. Стратиграфічне приголосне залягання характеризує безперервність накопичення порід; при стратиграфічній незгоді в осадових, вулканогенних і метаморфічних товщах випадають окремі стратиграфічні підрозділи. При структурному приголосному заляганні комплекси порід різного віку залягають один на одному паралельно і комплекс верхніх шарів повторює форми залягання ніжніх. При структурному незгодному заляганні нижній і верхній комплекси залягають різно причому підстава верхнього комплексу перекриває різні шари нижнього комплексу, крутіші кути нахилу, що зазвичай мають. Розміщення шарів на криво зрізаною ерозійними процесами поверхні більш древньої товщі називається притуленим заляганням або приляганням, а заповнення западин в древньому комплексі порід молодшими шарами, відкладеними морем, що швидко настає, — інгрессивним заляганням.
Магматичні гірські породи мають всілякі форми залягання. Лави, що вилилися на поверхню землі, застигають у вигляді потоків і покривів (ефузивні гірські породи); при застиганні магми на невеликій глибині від поверхні землі утворюються штоки, жили, дайки, плітообразниє пологі тіла (силли), лаколіти (екструзівниє і гипабісальниє гірські породи). При охолодженні магми на значних глибинах (більше 1,5—2 км. ) утворюються штоки і батоліти (інтрузивні гірські породи). Положення в просторі окремих шарів і комплексів визначається виміром т.з. елементів залягання гірських порід: напрями того, що випрало, напрями падіння (див. Випрало і падіння шарів ) і кута падіння. Ці елементи або заміряються за допомогою гірського компаса, або обчислюються шляхом геометричних побудов за даними структурних карт або відміток пластів, розкритих на глибині буровими свердловинами. Сукупність питань, що відносяться до З. р. п., вивчається структурною геологією.
2.3 РЕЛЬЄФ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЯК НАСЛІДОК ТЕКТОНІЧНИХ РУХІВ
Рельєф України досить різноманітний. На рівнинній території України, що є частиною великої Східноєвропейської рівнини, чергуються низовини і височини. На її заході підносяться гірські пасма Українських Карпат, на крайньому півдні височать пасма Кримських гір.
Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток вплинули новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні зледеніння і відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що утворилась в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок і вітру, господарська діяльність людини. 70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і тільки 5 % – гори.
Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу. Піднятість рівнинної частини території України над рівнем моря становить у середньому 175 м. На Азово-Чорноморському узбережжі абсолютні висоти коливаються в межах 10-15 м, на височинах – 300-400 м. Гірські хребти досягають 1700-2000 м, і найвищою точкою всієї України є гора Говерла (2061 м) в Українських Карпатах.
Тектонічна і геологічна будова. Низовини, височини і гори України приурочені до різних тектонічних структур, що впливали на розвиток сучасного рельєфу, поверхню окремих частин території.
Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. Більша частина території України належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній кристалічний фундамент. Крім неї, тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи, складчасті структури Середземноморського рухливого поясу.
У межах Східноєвропейської платформи виділяють такі тектонічні структури: Український щит, Волино-Подільську плиту, Галицько-Волинську і Дніпровсько-Донецьку западини, Донецьку складчасту область, Воронезький кристалічний масив, Причорноморську западину.
Український щит є піднятою ділянкою платформи. Кристалічні породи, що його складають, можна побачити в долинах річок, де вони часто виходять на поверхню. У сучасному рельєфі Український щит представлений Придніпровською та Приазовською височинами. Щит складений найдавнішими гірськими породами. Їх вік становить 3,5-4 млрд. років. Це граніти, гнейси, кварцити, пісковики та ін. Докембрійська поверхня щита є нерівною, її перекриває потужна товща палеозойських, мезозойських і кайнозойських осадових гірських порід. Український щит розбитий густою мережею глибинних розломів на окремі, зміщені один відносно одного, блоки. З розломами пов'язана більшість річкових долин. Такими ж розломами щит відокремлюється від Дніпровсько-донецької западини, Причорноморської западини та Волино-Подільської плити. У місцях, де осадових порід мало, кристалічні виходять на поверхню. На захід від Українського щита розташована Волино-Подільська плита. В її межах докембрійський фундамент залягає на глибинах 2000-2500 м. На північ від неї знаходиться Галицька-Волинська западина, де докембрійський фундамент опущений на глибину 3000-7000 м. На його поверхні залягають потужні товщі палеозойських, мезозойських та кайнозойських відкладів.
На схід від Українського щита розташована Дніпровська-Донецька западина. У рельєфі на поверхні їй відповідає Придніпровська низовина. Дніпровсько-донецька западина знаходиться під осадовими породами на глибині до 12 км, що є однією з найбільших западин Східноєвропейської платформи. Вона виповнена осадовими відкладами палеозойського, мезозойського і кайнозойського періодів. З породами девонського і кам'яновугільного періодів пов'язані родовища нафти і газу, а також солі, що поховані під іншими осадовими породами.
На південний схід від Дніпровсько-Донецької западини розташована Донецька складчаста область, виражена в сучасному рельєфі Донецькою височиною – кряжем. Там на поверхню виходять девонські і карбонові (кам'яновугільні) породи. Це структура герцинського горотворення. З товщею карбонових відкладів, потужність яких досягає 12 км, пов'язані поклади кам'яного вугілля.
На північний схід від Дніпровсько-донецької западини знаходиться схил Воронезького кристалічного масиву. Докембрійські породи, якими він складений, залягають на глибині від 150 до 900м. У сучасному рельєфі – це західні схили Середньоросійської височини.
На південь від Українського щита розташована Причорноморська западина. У рельєфі їй відповідає Причорноморська низовина. Западина знаходиться на південній окраїні Східноєвропейської платформи. Докембрійський фундамент залягає тут на глибинах 600-3200 м, вище нагромадились палеозойські, мезозойські і кайнозойські відклади.
На південь від Східноєвропейської платформи розташовується Скіфська платформа, що утворилась під час герцинського горотворення. Більша її частина знаходиться під водами Чорного і Азовського морів. У сучасному рельєфі – це рівнинний Крим. Фундамент Скіфської платформи залягає на глибинах від 500 м на півдні до 6000 м на півночі.
Складчасті структури Українських Карпат – це гірські споруди альпійського горотворення. До них належать Передкарпатський прогин, складчасті гори і Закарпатська западина. Вони складені переважно крейдовими, палеогеновими та неогеновими відкладами. В сучасному рельєфі складчастим структурам відповідають пасма гірських хребтів та улоговини між ними. Передгірний прогин у рельєфі виражений Передкарпатською височиною,Закарпатська западина – однойменною низовиною.
Складчасті структури Кримських гір – це велике підняття, частина якого занурена в Чорне море. Гори складені переважно мезозойськими і кайнозойськими відкладами, вулканічними породами. В межах Головного пасма поширені відклади тріасового і юрського періодів.
Геоморфологічна будова і основні форми рельєфу. Основними типами ендогенного рельєфу є тектонічний і вулканічний. До першого можна віднести всі великі форми рельєфу території України, а до другого – куполи та інтрузивні тіла (утворені магмою, що підійшла до поверхні, але не вилилася, а остигла в надрах землі) Вулканічного хребта Карпат та Кримських гір.
До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські хребти Карпат та Криму, але й усі височини (Волинську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі яких залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний щит, Воронезький масив та Донецька складчаста споруда. В свою чергу до тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать гірські долини, низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах тектонічних западин (Дніпровсько-донецької та Причорноморської).Найпоширенішими екзогенними типами рельєфу є схиловий, водний, гористий та озерний, льодовиковий, карстовий, еоловий, біогенний та техногенний.
Самі форми поверхні кожного з цих типів бувають або денудаційними (виробленими), або акумулятивними (накопичувальними). Переважно під впливом денудаційних процесів сформувалися комплекси форм рельєфу у Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та Приазовській височинах.
Схиловий тип формується під впливом таких гравітаційних процесів як зсуви, осипи, обвали, селеві явища, лавини. Три останні спостерігаються на території України тільки у гірських районах Криму та Карпат. Зсуви характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й Волинської, Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької височин.
Текучі води своєю діяльністю формують водний (флювіальний) тип рельєфу. Яри і балки найхарактерніші в Україні для Волинської, Подільської та північної і центральної частин Придніпровської височин, відрогів Середньоросійської височини.
Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів (узбережжя Чорного та Азовського морів), а також, у багатьох випадках, заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм. Інколи на поверхні є форми, утворені на дні давніх морських басейнів (пасмо Товтр на Подільській височині).
Льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу пов'язані з діяльністю материкових та гірських льодовиків у періоди розвитку четвертинних зледенінь, талих льодовикових вод. Наприклад, моренні горби, долини стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської низовини, а кари та залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд – для найвищої частини Українських Карпат.
Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на зандрових рівнинах Полісся, а також піщаних заплавах середнього Дніпра, пересипах та косах Азовського і Чорного морів.
Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих районах Подільської височини та Кримських гір. На півдні Тернопільщини є понад сто карстових печер. Перлиною цих підземних витворів є печера Озерна. Десятки залів прикрашені надзвичайними гіпсовими утвореннями, що нагадують букети казкових квітів. Недалеко знаходиться і печера Оптимістична, яка є найдовшою в Європі і другою за довжиною в світі. До форм біогенного походження відносяться болота, купини, які найпоширеніші на Поліській низовині.
Серед антропогенних форм рельєфу є кар'єри, терикони шахт, дамби тощо. Рівнини є переважаючим типом рельєфу України, вони охоплюють близько 70 % її території.
Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита, піднімається до 316 м. На Поліській низовині є густа річкова сітка. Ділянки між річками мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і зниження В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході – Волино-Подільська плита, у центральній частині – Український кристалічний щит, а на сході – Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в основному, мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками воднольодовикового та річкового походження. Поверхня її неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами та дюнами.
Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню з середніми висотами 100-150 м. На північний і південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка – 245 м) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин. Відповідає низовині Дніпровсько-донецька тектонічна западина, кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3-8 тис. м. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами. Це сприяє широкому розвитку яроутворення на території Придніпровської низовини. На сході долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту поверхню з долинами та балками.
З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини – Закарпатська низовина. Вона слабо похилена на південний захід і має абсолютні висоти 120-105 м. Поверхню Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її притоками.
Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Так, Хаджибейський лиман має 13 м, Куяльницький – 5м. Складена поверхня Причорноморської низовини осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками. Складовою частиною Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не перевищують 40 м над рівнем моря. У межах країни вони утворюють майже суцільну смугу, яка простяглася через всю територію з північного заходу на південний схід. Різняться вони тектонічними структурами, формами поверхні, абсолютними висотами.
Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район — Канівські гори з висотами 230 м. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.
Формування височини пов'язано із виступами Українського кристалічного щита, що перекриті зверху незначними площами лесових порід. На півночі і півдні Придніпровська височина поступово переходить у низовини.
Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220-240 м. Найвища точка має позначку 321м. Глибоко розчленована лише східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Вздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи. На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м. Тут на поверхню виходять кристалічні породи, що утворюють підвищення, які в народі називають "могилами" (г. Бельмак-Могила, 324 м). У тектонічному відношенні вона відповідає лівобережній частині кристалічного щита. В долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси.
У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого Полісся. Абсолютні висоти становлять 320-350 м (г. Камула, 471 м). На Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській – окремі масиви-гори: Кременецькі гори, Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри (Медобори). Подільська височина є однією з найвищих частин всієї Східноєвропейської рівнини. Абсолютні висоти її перевищують 400 м. Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками, глибина яких сягає інколи 150 м. Виділяються в його межах окремі кряжі, пасма горбів. На більшій частині території характерними є карстові явища (розчинення гірських порід поверхневими і підземними водами та утворення пустот, печер, карстових лійок).
Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30-50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м. На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м). Її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким кряжем. Вона є залишком гір герцинського етапу горотворення. Тепер це горбиста височина, утворена декількома пасмами, складеними крейдяними породами. На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина. Висота її в межах нашої країни не перевищує 236 м. Тут дуже багато ярів, балок. В тектонічній її основі залягає Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу – крейдою, а зверху – лесами). Хвилясте плато поступово знижується від 240 до 150м у південному та південне західному напрямках. На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину. З південного заходу на північний схід височина тягнеться на 50 км, з середніми висотами 350-400 м; тут знаходиться найвища точка рівнинної частини України – г. Берда (515 м). Височина складена вапняками, глинами, гіпсами, поверхня її розчленована притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з крутими схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими лісами. [11]
До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина. На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійської височини. Рівнинні простори України є сприятливими для господарської діяльності. Ускладнюють її розвиток яри на височинах та Причорноморській низовині, заболоченість Поліської низовини тощо.
Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це – молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. Їх середні висоти коливаються в межах 1200-1600м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що простягаються з північного заходу на південний схід в межах України на 270 км. Гірські пасма мають простягання, близьке до субмеридіонального і називаються Зовнішніми Карпатами (Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські Карпати), Вододільно-верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногірський хребет, Рахівські і Чивчинські гори. Найвищою частиною Українських Карпат є масив Чорногора, де окрім Говерли (2061 м) є ще п'ять двохтисячників – Гутин- Томнатик (2016), Піп-Іван (2022), Бребенескул (2032), Ребра (2010), Петрос (2020). Зручними перевалами в Українських Карпатах є: Ужоцький, Борецький, Вишківський, Яблуницький.Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій області, яка належить до Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. В їхній геологічній будові беруть участь різновікові відклади від докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові. Переважно, це пісковики, сланці, мергелі. З льодовикового періоду тут збереглися такі форми рельєфу, як кари і цирки. Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від Східноєвропейської платформи Передкарпатський крайовий прогин, заповнений потужною товщею осадових порід, в рельєфі йому відповідає ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що поступово підвищується у напрямку до гір.
Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх межах виділяють п'ять відмінних областей, що пов'язано, перш за все, із складною тектонічною будовою. Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Їх назва пов'язана з тим, що складки тут насунуті на рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через це схили хребтів, обернені до Передкарпаття, круті, а південно-західні – пологі. Поперечні розломи розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точка – гора Сивуля (1836м). Вододільна-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти – 600-700 м). Тут проходить основний вододіл, що розділяє басейни Дністра і Тиси. Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найпіднятішу частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь. На масиві Чорногора є шість вершин, що мають висоту понад 2000 м.
На південь від Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і Чивчинських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння. Це залишки давнього гірського масиву, який сформувався ще в герцинську епоху горотворення.[2]
Паралельно до Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, утворений куполами згаслих вулканів.
Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до басейну Тиси від 133 до 105 м.
Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1200-1500 м, Внутрішнє з висотами 400-600 м та Зовнішнє з висотами 250-350 м. Схили пасом асиметричні: південні – круті і урвисті, північні – пологі. Це пов'язано з розмиванням м'яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких гірських порід – вапняків, круті схили – наслідок руйнування м'яких порід –мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії утворилися зниження.
Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що називаються яйлами ("яйла" тюркською – літнє пасовище): Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікітська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір – г. Роман-Кош (1545 м). В Криму є ще чотири вершини з відмітками понад 1500м – Демір-Капу, Зейтін-Кош, Кемаль-Егерек, Еклізі-Бурун. Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються дуже глибокі провалля, печери. На дні багатьох із них зустрічаються підземні потоки і озера, які є важливим джерелом живлення для річок Криму.Всі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими долинами, які місцями мають каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює численних туристів Великий Кримський каньйон.
Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори набули в епоху альпійської складчастості.
У геологічній будові гір беруть участь породи різного віку, складу та походження. Адже горотворчі процеси тут започатковані ще в кіммерійську епоху, а в альпійську відбулося омолодження гір.
3. КОРИСНІ КОПАЛИНИ УКРАЇНИ ТА ЇХ РОДОВИЩА
тектоніка літосфера земний підкоровий
Закономірності поширення корисних копалин. Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих глибин (до 1 тис. м). Отож вони тісно пов'язані з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних тектонічних структур характерні певні групи корисних копалин.
Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит платформених областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур, які в минулому були басейнами нагромадження осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.
Магматичні та метаморфічні породи потрібно шукати в горах з слідами вулканічних процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та метаморфізовані породи. Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит. Наприклад, на континентах у місцях розвитку рифтових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. У зоні зіткнення материкових літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.
До них належать у більшості випадків рудні корисні копалини, а також графіт, алмази тощо. Утворюються вони в результаті остигання магми у тріщинах земної кори, метаморфізації магматичних чи осадових порід під впливом високої температури і тиску.
У межах України давні магматичні і метаморфічні породи виходять на поверхню або залягають на невеликих глибинах Українського кристалічного щита. З метаморфізованими архейськими та протерозойськими породами цього масиву пов'язані великі поклади залізних руд (Криворізьке, Кременчуцьке, Білозерське, Керчинське родовища), нікелю (Побузьке родовище), титану (центральна частина Придніпровської височини), урану (південна частина Придніпровської височини). Метаморфічного походження і значні поклади графіту (Завалівське родовище). З явищами вулканізму і викидами гарячої води тріщинами земних надр пов'язані свинцево-цинкові та ртутні руди Донбасу, свинцево-цинкові – Закарпаття. [7, C.24]
В Україні розвідано 90 видів корисних копалин, які зосереджено майже у 8 тис. родовищ. При господарському аналізі корисних копалин прийнято класифікацію корисних копалин за походженням - паливні, рудні, нерудні.
Паливні (горючі) корисні копалини.
На території України знаходяться Донецький і Львівсько-Волинський кам'яновугільні та Дніпровський буровугільний басейни. Донецький басейн у межах України (Великий Донбас) займає площу понад 50 тис. км2
(тут залягає коксівне, газове вугілля, антрацит.) Донецький басейн є основним у вугільній промисловості країни. Запаси вугілля оцінюються в 109,0 млрд. тонн в шарах потужністю 0,6-1,2м. З 1949р. освоюється Західний Донбас, розташований на північному сході Дніпропетровської області і частково в Харківській області. Нині в Донбасі більш як сто ділянок, загальні запаси яких становлять близько 12 млрд. тонн.
Львівсько-Волинський басейн знаходиться на заході України, має площу близько 10 тис.км2
. Максимальна потужність кам'яновугільних шарів – 2,8 м, вугілля сірчисте, використовується як енергетична сировина і для коксування. Звичайним шахтовим способом тут можна добувати лише 30 % запасів вугілля. Тому потрібно розширювати добування шляхом підземної газифікації в районах з малопотужними шарами вугілля.
Дніпровський буровугільний басейн займає площу близько 150 тис. км2
. Його родовища знаходяться в Кіровоградській, Дніпропетровській і Житомирській областях. Загальні розвідані запаси становлять 6 млрд. тонн. Родовища бурого вугілля відомі також в Полтавській і Харківській областях, в Придністров'ї, Передкарпатті і Закарпатті. Родовища горючих сланців є в Карпатах, на Поділлі, в Кіровоградській області (найбільше Бовтиське родовище). Торфові родовища знаходяться переважно на Поліській низовині, в річкових долинах.
В Україні виявлено за останні роки близько 150 нових нафтових, нафтогазових, газоконденсатних і газових родовищ. Родовища нафти і газу зосереджено в трьох регіонах: Карпатському, Дніпровсько-донецькому, Причорноморсько-кримському.
Карпатський нафтогазоносний регіон охоплює родовища Передкарпаття, Українських Карпат і Закарпаття. Більшість нафтових і газових родовищ знаходяться у Львівській та Івано-Франківській областях і приурочене до Передкарпатського прогину. Тут виявлено понад 30 родовищ газу, багато з яких в результаті тривалої експлуатації майже повністю вичерпано. Найбільшими нафтогазовими родовищами є Долинське, Бориславське, Волицьке, Битківське, Угерське, Залужанське, Дашавське. Промислове значення мають і нещодавно відкриті газові родовища Закарпаття. Понад 80 % видобутку нафти і газу припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний регіон. Найбільшими газовими родовищами є Шебелинське, Західнохрестищенське і Єфремівське (сумарні запаси понад 970 млрд. м3
), нафтовими – Леляківське, Глинсько-Розбишівське, нафтогазовими – Гнідинцівське, Качанівське, Яблунівське.
Причорноморський нафтогазоносний регіон займає територію Причорноморської низовини та степового рівнинного Криму. У ньому розвідано понад 60 родовищ нафти і газу. Найбільшими серед них є Джанкойське, Глібівське, Штормове, Казантипське. Вважаються перспективними щодо газу і нафти глибинні ділянки земної кори та підводні надра Чорного моря. Перспективними щодо газу є ділянки Чорного моря на глибинах 700-750 м. На глибині 300-350 м існують умови для утворення сумішей вуглеводневих газів. Про можливість їх добування свідчить досвід інших країн. [15]
Рудні (металеві) корисні копалини.
Україна має багаті поклади залізних і марганцевих руд (відповідно 5% і 20% запасів світу), на основі яких розвивається її чорна металургія. Рудні концентрати також вивозять в інші країни. В Україні освоєно 35 родовищ залізних руд осадового і метаморфічного походження. Загальні запаси залізних руд складають 27 млрд. т. Багаті залізні руди зосереджені в Криворізькому залізорудному басейні, Кременчуцькому і Білозерському залізорудних районах, дещо бідніші – у Керченському басейні.
Криворізький залізорудний басейн – один з найбільших залізорудних басейнів світу. Залізні руди тут добувалися ще скіфами в V-ІV ст. до н. е. Криворізький басейн приурочений до центральної частини Українського щита і займає площу близько 300 км2
(Дніпропетровська і частково Кіровоградська області). Основне промислове значення мають магнетитові і залізисті кварцити, в результаті збагачення яких дістають концентрат з вмістом заліза до 65 %. У Кривбасі відомо понад 300 родовищ багатих залізних руд, їх розвідані запаси становлять 18 млрд. тонн. Нині видобування залізних руд ведеться вже на глибині 1000 м. Найперспективнішим районом на багаті залізні руди є Саксаганське рудне поле.
Кременчуцький залізорудний район приурочений до північно-східного схилу Українського щита (Полтавська область). Вміст заліза в рудах становить 27-40%. Розвідані задаси магнетитових кварцитів Кременчуцької магнітної аномалії оцінюються в 4 млрд. тонн.
Білозерський залізорудний район тягнеться смугою, що має 20 км завширшки і 65 км завдовжки південним схилом Українського щита (Запорізька область). Тут зосереджені родовища залізистих і магнетитових, кварцитів. У багатих рудах вміст заліза становить 58-61%. За запасами багатих руд цей район поступається тільки Кривбасу. Значна глибина залягання руд робить можливим їх видобування тільки шахтним способом.
У Керченському залізорудному басейні залягає бурий залізняк із вмістом заліза до 40%. Руди залягають близько до поверхні і видобуток можливий відкритим способом. Його запаси становлять 1,8 млрд. тонн. Геологи вважають, що перспективним на залізну руду є дно Азовського моря. Україна багата на марганцеві руди. Нікопольський марганцевий басейн – один з найбільших у світі. Складається з Нікопольського і Великотокмацького родовищ, а також рудоносних площ на межиріччі Дніпро–Інгулець. Басейн розміщений на території Дніпропетровської і Запорізької областей. Вміст марганцю в окисних рудах в середньому 25-30%, а загальні запаси руди – понад 2 млрд. тонн.
В Україні є руди кольорових металів. У Кіровоградській області знаходяться родовища нікелевих руд (Побузьке, Деренюське і Липовеньківське), у Дніпропетровській – алюмінієвих – глинозему (Малишівське і Вовчанське родовища), на Закарпатті – поліметалевих руд (Берегівське, Беганське і Мужієвське родовища). Унікальні родовища титанових руд розробляються в Житомирській і Дніпропетровській областях. На Кіровоградщині залягають уранові руди. За розвіданими запасами ртутної руди (кіновар) наша країна посідає друге місце в світі. Поклади цієї сировини виявлено в Донецькій і Закарпатській областях. До недавнього часу вважали, що в Україні немає золота для промислового видобутку. Нині українськими геологами відкрито понад 15 його родовищ. Вони зосереджені в Придніпров'ї, Приазов'ї, Донбасі, на Закарпатті. Українські геологи нещодавно виявили значні поклади мідних руд на Волині. В Кіровоградській області є родовища уранових руд.
За запасами нерудних (неметалеві) корисних копалин
Україна посідає одне з провідних місць у світі. Так, родовища самородної сірки і озокериту в Передкарпатті – найбільші в світі. Озокерит використовується в парфумерії, легкій промисловості, медицині, а сірка – в хімічній промисловості. Родовища кам'яної солі розробляються в Донбасі (Артемівське, Слов'янське) і в Закарпатті (Солотвинське). Багаті на солі водойми Азово-Чорноморського узбережжя, особливо затока Сиваш. Хлоридно-сульфатні родовища калійних солей знаходяться в Передкарпатті – Калуш-Голинське, Стебниківське.
Родовища нерудної сировини для металургійної промисловості є в різних районах України: магнезит (вогнетрив) – в Запорізькій і Дніпропетровській областях, вогнетривкі глини – в Донецькій області (Часовоярське родовище), кварцити – в Житомирській, флюсові вапняки – в Донецькій області і Криму. Як технічна сировина використовуються азбест (Побужжя, Призов'я), тальк, пірофілітові сланці (Житомирська область), слюда, бентонітові глини (Черкаська область), барит (Закарпатська область), графіт (Кіровоградська область). Сировиною для керамічної і скляної промисловості є польові шпати, скляні піски. Україна багата запасами цементної сировини і різноманітних будівельних матеріалів. За запасами гранітів, лабрадоритів (Житомирська область) Україна в Європі є поза конкуренцією. В Україні є родовища дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння (берил, аметист, бурштин, яшма, гірський кришталь, моріон). Поклади його відомі в Криворіжжі, Приазов'ї, Криму, Закарпатській і Житомирській областях. Перспективними для видобутку бурштину є Житомирська, Рівненська і Волинська області. В Україні є перспективи відкриття і видобутку родовищ такого дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння, як опал, топаз, гранат, родоніт, онікс.
В Україні є родовища фосфоритів – сировини для виробництва добрив (Донецька і Сумська області, Середнє Подніпров'я). Новим видом корисних копалин є сапоніт – камінь родючості, його родовища виявлено на півночі Хмельницької області.
Україна відома своїми лікувальними мінеральними водами (Миргород, Свалява, Трускавець, Феодосія), лікувальними грязями (Саки, Євпаторія).
Раціональне використання корисних копалин базується на комплексному підході до їх вивчення, розробки родовищ, використання сировини без втрат.
ВИСНОВОК
Загальні риси земної поверхні визначаються особливостями тектонічної будови, відтвореної на відповідній карті. Територія України знаходиться в межах 3-х великих тектонічних структур, різних за віком і будовою:
1)Східноєвропейської давньої (докембрійської) платформи;
2)Скіфської молодої (епігерцинської) платформи;
3)Cкладчастого поясу Карпат і Криму, що являє собою частину Альпійсько-Гімалайського поясу Євразії та утворився під час альпійської епохи горотворення в кайнозойську еру.
Різним тектонічним структурам на місцевості відповідають певні форми рельєфу. Геоструктурною віссю всієї України є Український щит – кристалічний масив, якому відповідають Придніпровська і Приазовська височини. На захід від кристалічного щита розташована Волино-Подільська плита – геоструктура, якій відповідають Волинська і Подільська височини. На схід і південь від Українського щита лежать Дніпровсько-Донецька і Причорноморська западини. Двом останнім відповідають Придніпровська і Причорноморська низовини.
Таким чином тектонічна й геологічна будова тісно пов’язана з рельєфом України.
Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток вплинули новітні тектонічні рухи, давні зледеніння і відкладання лесів, коливання рівня моря, ерозійна робота річок і вітру, господарська діяльність людини.
Для різних тектонічних структур характерні певні групи корисних копалин. Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит платформених областей, а також передгірських крайових прогинів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бондарчук В.Г. Геологічна будова Української РСР.К., Радянська школа, 1963.
2. Бортник С.Ю. Взаємодія різнорангових систем морфоструктур центрального типу на території України // Економічна і соціальна географія. – 2002. – Вип. 52. – С. 85-89.
3. Бортник С.Ю. Проблема класифікації морфоструктур центрального типу // Український географічний журнал. – 2002. - № 2. – С. 16-20.
4. Володимир Собашко Дорогами і стежками Карпат, Львів: «Центр Європи», 2003. ISBN 966-7022-56-0.
5. Вялов О.С. Основные проблемы геологии Советских Карпат. В кн. Материалы ХІ конгр. Карпато-Балк. геол. ассоц. К., Наукова думка, 1980.
6. Геология запада Восточно-Европейской платформы. Под ред. Гарецкого Р.Г. Минск, Наука и техника, 1981.
7. Габинет М.П., Кульчицький Я.О., Матковський О.И. Геология и полезные ископаемые Украинских Карпат. Львов, 1976. Ч. I.
8. Габинет М.П.,Кульчицький Я.О., Матковський О. И., Ясинская А.А. Геология и полезные ископаемые Украинских Карпат. Львов, 1977. Ч.II.
9. Геренчук К.І. Природа Львівської області. Геологічна будова і корисні копалини. Передкарпатський прогин. Українські Карпати. Корисні копалини
10. Географiя у завданнях i запитаннях (посiбник)/ Шищенко П.Г., Масляк П.О., Скуратович О.Я., Тименко Л.В./ Просвiта//1995
11. Геологічна будова і перспективи нафтогазоносності морфоструктур північно-західного Передкарпаття : Автореф. дис... канд. геол. наук: 04.00.17 / А.М. Коваль; НАН України. Ін-т геології і геохімії горючих копалин. — Л., 1999. — 20 с. — укp.
12. Геология и полезные ископаемые Украинских Карпат. Под ред. Кульчицкого Я.О. и Матковского О.И., Львов, Вища школа. 1977.
13. Земная кора и история развития Черноморской впадины. М., Наука, 1975.
14. Круглов С. С. Тектоническое районирование и схема стратиграфии Украинских Карпат /Геологическое строение и горючие ископаемые Украинских Карпат. Сб. науч. тр. М., 1971. С. 5-11.
15. Кульчицький Я., Лозиняк П., Петрашкевич М. Основні проблемигеологічної будови та пошуків корисних копалин Карпатського регіону //Праці НТШ. 1997. Т.1. Геологія, геофізика, хемія, біохемія, матеріалознавство, механіка матеріалів. С. 25-45.
16. Лазько Е.М., Кирилюк В.П., Сиворонов А.А., Яценко Г.М. Нижний докембрий западной части Украинского щита. Львов, Вища школа, 1975.
17. Молявко Г.І. Неоген півдня України. К., вид-во АН УРСР, 1960.
18. Основные черты тектоники Украины. К., Наукова думка, 1978.
19. Семененко Н.П., Бойко В.Л., Бордунов И.Н. и др. Геология осадочно-вулканогенных формаций Украинского щита. К., Наукова думка, 1967.
20. Тектоника Украины. Под ред. Круглова С.С., Цыпко А.К., Недра, 1988.
21. Чекунов А.В., Веселов А.А., Гилькман А.И. Геологическое строение и история развития Причерноморского прогиба. К., Наукова думка, 1976.
22. Шнюков Е.Ф., Иноземцев Ю.И., Лялько В.И. и др. Геология шельфа УССР: Твердые полезные ископаемые. К., Наукова думка, 1983.
|