Реферат на тему:
МЕНТАЛЬНІ
ХАРАКТЕРИСТИКИ
ПОЛІТИЧНОЇ
СВІДОМОСТІ
УКРАЇНЦІВ
Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки вірно поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни й еліта зможуть порозумітися і якою мірою зможуть консолідуватися навколо ідеї державотворення.
На рівень, стан, тенденції і перспективи розвитку політичної свідомості, та і в цілому політичної ситуації в Україні, суттєво впливає ментальність народу. М.Михальченко, аналізуючи проблему ідеологii в умовах сучасного розвитку України, зауважує: «Крихка етнічна, культурно-аксіологічна, світоглядна, орієнтальна й навіть етична архітектоніка сучасного українського суспільства вимагає реалістичної, твердої, відповідальної реконструкції українського світу, пошуків форм державного і суспільно-політичного втілення адекватних українській вдачі, українському менталітету, українським чеснотам, українській традиції, потреби формування концепції, незакаламутненої ганебними сенсожиттєвими компромісами, здрібненими світоглядними чи ціннісніми девальваціями» [1].
Ментальність - як і багато інших ознак, притаманних народу, - важко вичленити, виміряти, обгрунтувати. «Ментальність така ж невловима, як і об'єктивна. Вона існує і визначає. Її не може не бути. Це та сама даність, потреба в якій не усвідомлюється, оскільки реалізовується щосекунди. Ментальність - одночасно і повітря психічного буття, і спосіб існування в цій атмосфері» [2].
Усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомого, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне безсвідоме. У найзагальнішому її вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих цю культуру людей, - психологічний архетип, «темперамент» тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті.
Ментальність відбиває сутність колективної свідомості. Ідея на рівні ментальності - це не продукт чийогось індивідуального світобачення, а радше емоційний грунт, на якому виникають ідеї і символи. Пізнавальна цінність ментальності як психологічного субстрату якраз і полягає у тому, що вона являє собою відображення історичного процесу у суспільній психології - нехай і не завжди адекватне, здебільшого трансформоване пізнішими ідеологічними нашаруваннями, подекуди навіть спотворене.
Поняття «ментальність» пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, mentis - «розумовий», «розум», «думка» або «інтелект». У англійській мові слово mentality означає «розум», «інтелект», «розумові особливості», «міра інтелектуальної енергії», «напрямок мислення», «характер» або «спрямування інтелекту». Отже, виходячи з самої етимології слова, зміст ментальності міститься в когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який є грунтом ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту [3].
За визначенням В.Храмової, ментальність - це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у річище певного світобачення [4]. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі. На її основі виникає відчуття ідентичності, що визначає політичну і побутову поведінку.
Є.В.Чорний запропонував як модель єдності ментальності та ідентичності - айсберг. Ментальність - підводна частина, «самість» суспільства. Над водою - здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг, таким чином, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг «дрейфує», зазнаючи впливів етнічних, політичних, релігійних, економічних та інших умов [5].
З погляду політології ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного [6].
Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом. У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:
1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.
2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.
3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.
4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [7]. Уявлення про успіх, благо, про можливості людської особистості в українській думці не розвинуті, примітивні, якоюсь мірою інфантильні. «Українці - природні буддисти. Вони... знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії. Стороння спостережливість та індиферентність - це реакція безсильної перед світом і перед собою людини», зазначає М.Розумний [8]. Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, конфлікт особистого і суспільного вирішувався українцем завжди на користь особистого. Несформованість свого «ми», своєї соціокультурної аури призводить до історичних колізій, перегинів, різко полярних суджень про історію, про людство, про державність. Тут, з одного боку, мова може йти про політичні складові менталітету, а з другого - про вплив ментальності на політичну свідомість суспільства.
Висновки про інтровертивність вдачі українців грунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка. З інтровертивністю пов'язується і український егоцентризм, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним» і спричинив вже не одну історичну катастрофу України. Прагнення до самовираження не знає меж: «Духовна істота в мені - це Богові рівна істота, в ній цілий світ і Бог», - писав Г.С.Сковорода.
Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і убереження себе від впливу інших людей і від соціуму. Саме цим можна пояснити парадоксальність сьогоднішньої ситуації, коли в нації індивідуалістів катастрофічно не вистачає соціально-активних людей [9].
Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму («моя хата скраю»), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що ослаблює агресивність, войовничість, українець здатен до помсти, бунту проти несправедливості, що посилюється тенденцією до анархізму; український інтровертизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності і спрямовує самовияв на якийсь зовнішній об'єкт [10]. Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над холодною розсудливістю чітко виявляється і в політичній сфері. Для української політики і минулого, і сучасного характерним є багатоманітність глобальних «прожектів» різної спрямованості, що мають за мету перетворення дійсності в цілому, або ж її окремих сфер. Але з питанням переведення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогнозуванням наслідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.
Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж в результаті холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д.Алексєєв: «Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити «назло» [11].
Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є.Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою «нашої національної вищості». «Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистости. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційности, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности - теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя» [12].
Можливо таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у «старшого брата»), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України; в переконаннях частини українського соціуму у неможливості побудови незалежної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д.Алексєєв, змальовуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця напередодні президентських виборів 1999 року: «Свідомість українця двоїста... Здавалося б ці суперечності призведуть до соціальної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на екстравертність, українців відрізняє здорова інтровертність. Це одна з яскравих рис українців як виборців» [13].
Переважна більшість український дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв'язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В.Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля [14].
Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI - XVII століттях став репрезентативним типом свого народу» [15].
На думку сучасного дослідника С.Грабовського, тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу - християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХУІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького) і, з іншого боку, євразійсько-російської цивілізації, в якій чільна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до ХХ ст., коли в 30-і роки Східна Україна виступала пограниччям «диктатури пролетаріату», а Західна - «європейської демократії», та і нині йдеться про роль української держави як «моста» між геополітичними і соціокультурними материками [16].
Чисельні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною - турецькою, польською, російською - нав'язаним інститутом гноблення, який до того ж обмежував індивідуальну свободу і господарську ініціативу. І тому, природно, подібний досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію відторгнення, неприйняття державності. Перевага практично-соціальних інстинктів над політичними виражається в устремлінні українського народу впродовж всього історичного розвитку до соціального порядку на рівні компактних спільнот - родини, братства, громади, які поєднані почуттям. Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому значно слабшим є розуміння необхідності єдності великих спільнот, яке вимагає певного абстрагованого розуміння. Все ж під впливом ідеалістичного начала українським народом шанується традиція як сума витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінуючу функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.
У певній мірі саме ці особливості українського менталітету в свій час сприяли популярності більшовицьких лозунгів. Вихованому на ідеях козацького демократизму і соціалістично забарвленого народництва, пересічному українцеві імпонували гасла із закликами до всевладдя рад, зображення верхніх прошарків суспільства у вигляді «паразитів», проголошення боротьби з бюрократизмом і багато іншого в більшовицькій риториці. І сьогодні, коли, здається, соціалістична ідея, дискредитована її викривленим втіленням в СРСР, повинна була б померти, вона виявляється живучою саме завдяки ментальним рисам українського народу, на тлі масового зубожіння в умовах сучасного реформування.
Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.
В той же час стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.
Ще одна риса українського характеру - терплячість, має теж два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об'єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.
Іншого значення набуває терплячість в умовах, коли владні структури або нездатні вивести країну з кризового стану через свою некомпетентність, або в своїй діяльності прагнуть досягнути власних цілей, далеких від інтересів народу та держави. Стабільність і безконфліктність в Україні, як свідчить досвід останніх років, має досить суперечливий характер, і залишається одним із факторів, що практично не впливає на політичне та економічне реформування. Безконфліктність базується в основному не на відсутності чи врегульованостi суперечностей, а на свiдомому чи інстинктивному самоусуненні від їх вирішення. Орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосуватися до змін середовища при бажанні забезпечити сімейний та особистий добробут дають, вже вкотре, шанс правлячій еліті впроваджувати свої модернізаційні проекти.
Дослідження, висвітлення і осмислення особливостей української ментальності пов'язане з нагальною потребою досягти певної відповідності державотворчих процесів та «образу» держави особливостям вдачі, внутрішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу. Політична еліта, пропонуючи реформи, повинна усвідомлювати, на які політичні, соціальні, економічні і культурні фактори вона може розраховувати, модернізуючи суспільство. Адже існує небезпека переступити поріг максимально допустимого потоку інновацій, коли суспільство через самобутність своєї культури просто не в змозі осягнути, переосмислити і включити в свій світогляд новаторські ідеї, оскільки вони викликають дискомфорт у переважної більшості населення. Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.
ЛІТЕРАТУРА
|