Система юридичної діяльності - реферат

Київський міжнародний університет цивільної авіації

Контрольна робота

з курсу: ” Юридична деонтологія”

варіант: 6

викладач: Шостак Л. Г .

м.Київ

2000 рік

План

1. Загальна характеристика юридичних спеціальностей.

2. Система юридичної діяльності.

Загальна характеристика юридичних спеціальностей .

Професія юриста дуже різноманітна і тому об”єктивно склалась відповідна спеціалізація

в конкретних сферах застосування правових знань.

Суддя. Суддя не просто має відношення до закону, йому довірена вища влада законності, і тому тут замало однієї юридичної гра­мотності, треба бути ще й життєво мудрим. Адже до­водиться розбиратися в найскладніших ситуаціях, а істина одна. Тобто основне призначення судді — вста­новити істину в справі і прийняти єдине правильне рі­шення

Правовий статус судді передбачений в законодав­чих актах, в яких визначаються і порядок виборів, і порядок здійснення повноважень, і гарантії діяльності, і відповідальність за помилки. Відповідно до Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному Суді Республі­ки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судах, Вищому Арбітражному Суді України, Арбітражному Суді Республіки Крим. обласних, Київ­ському міському арбітражному судах.

До складу Конституційного Суду входять голова, його заступники і 12 членів, які здійснюють свої повно­важення шляхом розгляду в судовому засіданні справ про конституційність законів і інших нормативних ак­тів, а також шляхом дачі висновків з питань, які від­носяться до компетенції Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду обираються Верхов­ною Радою України строком на 10 років. До складу Конституційного Суду може бути обраний громадянин України, який досяг на день виборів 40 років, має ви­щу юридичну освіту, стаж практичної, наукової чи пе­дагогічної діяльності в галузі права не менше 15 років. Право на заняття посади судді районного (місько­го), міжрайонного (окружного), військового суду гарнізону має громадянин України, що досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 2 років. Судді район­них (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються на 10 років відповідно обласними, Київським Севастопольським міськими Радами народних депутатів, в Республіці Крим — Верховною Радою Республі­ки Крим.

Суддею Верховного Суду Республіки Крим, облас­ного, Київського і Севастопольського міського, війсь­кового суду регіону і Військово-Морських Сил може бути громадянин України, що досяг на день виборів ЗО років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи по юридичній спеціальності не менше 3 років, в тому чис­лі не менше 3 років на посаді судді.

Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 35 ро­ків, має вищу юридичну освіту, стаж роботи по юри­дичній спеціальності не менше 10 років, в тому числі не менше 5 років — на посаді судді.

Судді Верховного Суду України, обласних, Київ­ського і Севастопольського міських, військових судів обираються Верховною Радою України строком на 10 років. Судді, які вперше пройшли конкурсний від­бір, обираються на 5 років.

Згідно Закону України від 4 липня 1991 р. «Про арбітражний суд» арбітражні суди утворюються з при­значенням всіх арбітрів Верховною Радою України безстрокове. На посаду арбітра Вищого Арбітражного Суду України призначається особа, яка досягла на день призначення ЗО років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. На посаду арбітра Арбітражного Суду Республіки Крим, арбітражних судів областей і м. Києва призна­чається особа, що досягла на день призначення 25 ро­ків, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спе­ціальністю не менше 3 років.

Слідчий .Особливий професійний характер має діяльність та­кого спеціаліста, як слідчий. Він один з перших тор­кається фактів злочину і тому повинен бути скрупу­льозним у відборі матеріалу, уважно аналізувати об­ставини справи, бути сміливим і рішучим в прийнятті рішення. Підсумковим документом слідчого впровад­ження є звинувачувальний висновок.

Слідчий корпус згідно зі ст. 102 КПК України поділяється на слідчих прокуратури (територіальної, транспортної і військової), МВС, СНБ. Специфічний статус мають слідчі з особливо важливих справ, що безпосередньо підкоряються відповідним прокурорам керівникам правоохоронних відомств.

Призначення на посаду слідчого здійснюється відпо­відними прокурорами чи вищими керівниками право­охоронних органів. Повноваження слідчого містяться у впровадженні попереднього розслідування у всіх спра­вах, що віднесені до його компетенції. Порядок впро­вадження слідства регулюється кримінально-процесуальним законодавством.

Прокурор — це спеціаліст, який згідно Закону Ук­раїни від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» по­кликаний здійснювати вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів органами держав­ної виконавчої влади, місцевого і регіонального само­врядування, політичними партіями, громадськими ор­ганізаціями, підприємствами, закладами, організаціями незалежно від форм власності, підкоренності і прина­лежності, посадовими особами і громадянами.

Прокурорами можуть призначатися громадяни Ук­раїни, які мають вищу юридичну освіту і володіють необхідними діловими і моральними якостями.

Генеральний прокурор України призначається Вер­ховною Радою України за поданням Голови Верхов­ної Ради України. Строк повноважень Генерального прокурора і підкорених йому прокурорів — 5 років. На посаду прокурорів Республіки Крим, областей, м. Києва й прирівняних до них прокурорів признача­ються особи у віці не молодше ЗО років, які мають стаж роботи не менше 7 років; на посаду районних і міських прокурорів — у віці не молодше 25 років зі стажем роботи в органах прокуратури чи на судових посадах не менше 3 років.

Адвокат — це спеціаліст, безпосередньою функцією якого є надання юридичної допомоги громадянам і ор­ганізаціям, захист і охорона їх прав і законних інте­ресів. Адвокати на правах добровільного членства об'­єднуються у відповідні колегії. За Законом України «Про адвокатуру» адвокатом може бути лише грома­дянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста не менше 2 років, склав професійний іспит, прийняв присягу адвоката, зберігає адвокатську таємницю, не має судимості, не­се певні обов'язки, дисциплінарну та матеріальну відповідальність за якість своєї роботи.

Всі названі юридичні спеціальності в тій чи іншій мірі пов'язані з правосуддям як одним з найбільші гострих ділянок юридичної практики. Тільки цим, мабуть, можна пояснити увагу, яка приділяється їй в си­стемі юридичної освіти.

Юрисконсульт. Це спеціаліст, основне призначення якого — проведен­ня правової роботи в міністерствах та інших централь­них і місцевих органах виконавчої влади, на підпри­ємствах. Суть правової роботи, як це витікає із змісту-законодавства, полягає в здійсненні завдань по зміц­ненню законності в діяльності тих органів і підпри­ємств, де працює юрисконсульт, в активному використанні всіх правових засобів, що забезпечують ефектив­ність їх діяльності тощо. На посаду юрисконсульта призначають осіб, які, як правило, мають вищу юри­дичну освіту. Призначення здійснюється керівником того закладу чи підприємства, при якому працює юрис­консульт.

Нотаріус. У відповідності з Законом України від 25 грудня 1974 р. «Про держав­ний нотаріат» державні нотаріуси здійснюють дії, спрямовані на підтвердження і закріплення безпереч­них прав і фактів. На посаду державних нотаріусів призначаються громадяни України, котрі мають вищу юридичну освіту; в окремих випадках — особи, які не мають вищої юридичної освіти, але проробили не мен­ше 3 років з юридичної спеціальності, а також особи, що навчаються на останніх курсах юридичних вищих навчальних закладів.

Нотаріальні дії в державних нотаріальних конто­рах здійснюють старші державні нотаріуси, заступни­ки старших державних нотаріусів, державні нотаріуси..

Старші державні нотаріуси перших державних но­таріальних контор призначаються на посади міністром юстиції України. Заступники старших державних но­таріусів і державні нотаріуси перших нотаріальних-контор, а також старші державні нотаріуси і державні нотаріуси інших державних нотаріальних контор призначаються на посади начальниками управлінь юстиції обласних державних адміністрацій.

До числа юридичних відносять і цілий ряд посад в системі органів внутрішніх справ і міліції. Спеціальний статус встановлено, наприклад, для співробітни­ків кримінального розшуку, відділу по захисту економіки від злочинних замахів. Зрозуміло, їх юридична підготовка дуже специфічна. Саме тому в системі МВС України організована мережа навчальних закладів для підготовки цих спеціалістів.

Юридичними є посади і співробітників виправно-трудових закладів, правовий статус яких визначається нормами виправно-трудового права. Співробітники цих закладів забезпечують виконання кримінального по­карання.

Життя наполегливо підказує, що більшість спеціальностей в сфері державного управління і деяких інших вима­гає систематизованих юридичних знань, спеціальної юридичної підготовки. Наприклад, вже багато років ідуть наполегливі розмови про те, щоб секретарі ви­конавчих органів влади, як правило, мали вищу юри­дичну освіту за спеціальністю по державоведенню. Та­кий же підхід, мабуть, має бути і відносно керівників кадрової служби, служб соціального забезпечення і служби зайнятості. Немає сумніву, що формування юри­дичної культури працівників названих спеціальностей сприятимете укріпленню законності в усіх сферах, де турбота про потреби громадян є першорядними зав­даннями.

Система юридичної діяльності

Відповідно до існуючих науково-теоретичних надбань, юридичну діяльність як різновид соціальної діяльності уявляється можливим розкрити крізь призму цілісної сукупності складових компонентів, які висвітлюють порядок та умови здійснення юридичної діяльності, способи зовнішнього прояву та фіксації її результатів тощо. Таким чином, це такий системний аналіз даного правового явища, який проводиться з метою визначення різноманітних факторів здійснення юридичної діяльності, без наявності яких втрачається цілісність сприйняття явища як певної системи. Крім того, такий підхід дозволяє розгля­нути юридичну діяльність не тільки як процес, але й як сукупність складових елементів статичного походження у єдності із динаміч­ними.

З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дозволяє виділити такі складові елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

Суб'єкти юридичної діяльності - це професійні юристи, їх об'єднання та установи, які можуть бути державного та недержавного походження. В реальному житті - це спеціа­лісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями. досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.

Об'єкти юридичної діяльності - це явища, процеси та пред­мети оточуючого світу, по відношенню до яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права існуючих суспільних відносин, а до безпосереднього - дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.

Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юри­дичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети виступають як засоби збору та обробки інфор­мації, засоби захисту, охорони та нападу ( ПЕОМ, зброя, аудіо-відео техніка, речові докази ).

Форми здійснення юридичної діяльності - освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюденна; виді­ляють також установчу, правотворчу, правоохоронну, право-застосовчу, профілактичну. Слід також зазначити, що юридич­на діяльність може відбиватися як у правових, так і у неправових формах - інформування, виховання, фінансування, організа­ція співробітництва та взаємодії тощо.

Методи здійснення - це способи та прийоми, які викори­стовуються для досягнення наміченого результату. Розріз­няють два основних метода впливу на суспільні відносини -метод примусу та метод заохочення. Хоча зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв'язку з тими чи іншими обставинами ми можемо говорити про метод попередження, індивідуального впливу, метод фотографування, проведення допиту або обшуку, метод перевірки інформації, попереднього обговорення. Їх використання та поєднання залежать навіть від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо -наука, освіта, практична діяльність. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.

Функції юридичної діяльності . Традиційним є поділ функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні, з метою вияв­лення більш значущих, цілеспрямованих та відносно-значущих, побічних напрямів впливу. Нами вже було відзначено, що юридична діяльність має багатоаспектний характер тому, що здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, відносно до регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні “сліди свого перебування”. Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на підставі якого, ми виділяємо відповідні функції. Але є такі напрями впливу на суспільні відносини, в яких розкривається основний зміст юридичної діяльності та відбувається досягнення наміченого правового результату. Тому дані напрями впливу називаються спеціально-юридичними функціями, серед яких, відповідно до аналогічних функцій права, виділяють регулятивну та охорон­ну. На більш конкретному рівні, виходячи з завдань, що вирі­шуються у процесі юридичної практики, спеціально-юридичні функції можуть бути поділені на підфункції або функціональні компоненти, які тісно пов'язані з регулятивною та охоронною функціями, співвідносяться з ними, як частка і ціле. Серед таких підфункцій можна виділити уповноважуючу, превен­тивну, виховну, дослідницьку, розслідувальну, судову, захисну, правовідновлюючу, пошукову, індивідуально-організаційну, реєстраційно-засвідчувальну. Кожна з них є лише напрямом функціонування та наповнюється змістовно практичними діями у межах конкретної юридичної спеціальності.

Використана література:

Юридична деонтологія С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров

ПРАВО Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські, проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові: Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3) земські устави і 4) кодекси законів. 1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію двох держав. 2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру. а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском. б) Пр її вілеїу стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов'язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право. 3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів. Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі, якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві — Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві — Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М. Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося ці грамоти-конституції. 4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років. Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468 року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн- ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не вичерпував навіть карного права. Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція — 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом. Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту. Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько- Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська. Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині. Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права. 5) Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві; він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру (так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам, пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сойму землі та Великого князя. Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами. Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за збереження їх. У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди заведено ще в 1434 році. а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь. Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя. б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними. в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник. У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському», або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках вручати позов на суд або «прибивати його на двері». Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій, «мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії . Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта, мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги, брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести «протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у книгах. До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні відношення. У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік — «малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все — інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі, дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації» з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду. Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим самим передавала Польщі свої маєтки. Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «маижонських» зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно- правність обох і товариську пошану. Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво- Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 рр. давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого»; княгиня Анна Гойська заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська- Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.). Року 1615 Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі манастир та школу.