Пошукова робота на тему:
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
(1987 — 1991 рр.)
Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру.
Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р., напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій, 3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн. віруючих [1]. Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована. Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні змушені були перейти у підпорядкування Московського православного патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля [2].
В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін “уніатська церква”.
Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув‘язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами “релігійного екстремізму” [3].
Як не парадоксально, але союзником партапарату у здійсненні комуністичної практики викорінення греко-католицизму на західноукраїнських землях виступала Російська православна церква (РПЦ), яка після “самоліквідації” УГКЦ зайняла її місце і, фактично, підтримувала існуючий політичний режим. Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме партійні органи та РПЦ зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення греко-католицької церкви небажаним насамперед з політичних міркувань — протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно “прив'язана” до українського націоналізму.
Оскільки ідеологічні стереотипи були доволі стійкими, то в умовах суспільних змін їхній злам неминуче міг привести до необхідності визнання помилковими (якщо не злочинними) дій комуністичної влади по відношенню до ліквідованої УГКЦ зокрема, та повоєнної політики в Західній Україні в цілому. Для РПЦ відновлення діяльності греко-католицької церкви, крім підриву духовного контролю Москви над віруючими в цьому регіоні, означало ще й матеріальні втрати. Адже на початку 1988 р. із 4 418 православних приходів в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області [4].
Враховуючи той факт, що радянська державна система контролювала питання реєстрації та функціонування релігійних громад, ставав зрозумілим об’єктивний характер союзу двох сторін, який був спрямований проти спільного ідеологічного і релігійного противника. Важливу роль в цьому союзі відігравало керівництво РПЦ, яке своєю підтримкою Горбачова-реформатора всередині країни забезпечувало йому авторитет у діалозі з Заходом. Тому питання відновлення УГКЦ, неприйнятне для РПЦ, поставало однією з зовнішньополітичних проблем у стосунках між Союзом РСР та західними країнами.
Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю підпільно діючої церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих в західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і чорниць та 4,5 млн. віруючих [5].
Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і чорниць [6], в Івано-Франківській — 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих [7], в Тернопільській — 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих [8], в Закарпатській — 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих [9]. Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня дійсна кількість була набагато більшою. Так, на Тернопільщині, в приватних бесідах з православними священиками 35-40 відсотків віруючих заявляли про свою згоду на відновлення УГКЦ, як віри своїх батьків, яка їм ближча за мовою, духом і традиціями [10].
Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с.Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув З0 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб. [11]. Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також в багатьох населених пунктах Старосамборського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську і їх районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області [12].
Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня 1987 р. в м.Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії, робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих. Їхні прохання розцінювались як прояви релігійного екстремізму, заяви на реєстрацію релігійних громад не приймались, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію УГКЦ [13].
В таких умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР свободу совісті, важливим кроком в напрямі явочної легалізації УГКЦ стала відкрита Заява 2 єпископів, 23 священиків, ченців та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському Іванові Павлу II про свій вихід з підпілля з проханням посприяти “всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР” та стати посередником між ними і радянським урядом [14]. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі. Так, в серпні 1987 р. Львівський обком партії повідомляв ЦК КПУ, що “ряд націоналістично налаштованих осіб (Хмара, Горинь, Тереля та ін.), які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено, що буде відновлено діяльність так званого “комітету по захисту католицької церкви на Україні” [15]. Наприкінці року Комітет захисту УКЦ дійсно був створений і очолив його колишній в’язень сумління І.Гель. До його складу входили як представники церкви, так і світські особи. Діяльність Комітету була спрямована на поширення ідей відновлення УГКЦ серед населення та домагань легалізації церкви перед партійно-державними органами. З цією метою у 1988 р. Комітет розпочав видання позацензурного часопису “Християнський голос” [16].
Підтримували українських греко-католиків і українські зарубіжні релігійні центри, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Так, в одному із щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в ЦК КПУ, відзначалось, що на кінець 1987 р. “ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ” [17].
Активізації західноукраїнських віруючих сприяло відзначення християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі. Радіо “Свобода” відзначало весною того ж року, що “серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії”, і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких областях та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ [18]. За цей час до органів місцевої влади та в Раду в справах релігії при Раді Міністрів УРСР з проханнями про реєстрацію греко-католицьких громад надійшло 11 звернень з Тернопільської області [19], 15 — з Івано-Франківської [20], 20 — із Закарпатської [21]. Розпочались проведення несанкціонованих богослужінь в тих місцях і населених пунктах, де були розташовані закриті колишні культові споруди УГКЦ, а жителі домагались реєстрації релігійних громад. Найбільш масові з них мали значний резонансний характер, як, наприклад, 5-ти тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область) [22], традиційне уже щорічне богослужіння в с.Зарваниця 16-17 липня 1988 р. на Тернопільщині [23], в яких брали активну участь і представники Комітету захисту УКЦ.
Такі дії, а також контакти греко-католиків України з уніатськими ієрархами Польщі, клерикальними центрами Заходу і Ватикану, розцінювались партійним керівництвом республіки як нові тенденції в діяльності УГКЦ . Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху, ідеологічному активу, поряд з уже традиційними методами (“посилити”, “вжити заходів”, “не допустити”, “розвінчувати”), рекомендувалось залучити “до активної протидії уніатам Руську православну церкву”. З цією метою пропонувалось спростити процедуру реєстрації та відкриття в населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, видати великим тиражем українською мовою православну церковну літературу і календарі, збільшити набори слухачів в духовні семінарії, які будуть зорієнтовані на роботу в Західній Україні [25]. Значна роль в боротьбі проти УГКЦ відводилась правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету “попередження групових антигромадських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа... церковників і сектантів”, на ці органи покладались завдання: виявляти інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд та проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, ченців і чорниць; рішуче припиняти проведення ними нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів [26]. Таким чином, позиція партійного керівництва республіки щодо питання УГКЦ залишалась жорсткою, без будь-яких натяків на компроміс, що створювало небезпечну ситуацію виникнення масового невдоволення греко-католицьких віруючих західного регіону.
Імовірність розвитку таких подій зростала в зв‘язку з загальною політизацією суспільного життя. За відновлення УГКЦ виступали новітні політизовані громадські об‘єднання — Українська Гельсінська Спілка, Український християноько-демократичний фронт, інші неформальні організації. Ця проблема стала складовою передвиборчих обіцянок ряду кандидатів в народні депутати СРСР під час виборчої кампанії 1989 р. на 1 Всесоюзний з‘їзд народних депутатів СРСР і, в значній мірі, зумовила позитивний для них результат голосування. Уже в перші дні роботи новообраного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р.Братунь, Р.Федорів, Ю.Сорочик і І.Вакарчук подали в президію з‘їзду депутатський запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання [27]. На підтримку УГКЦ публічно висловлювались і народні депутати СРСР А.Сахаров і В.Авер‘янов [28].
Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри. Однак на сторінках центральної та республіканської преси греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним для комуністичної пропаганди звинуваченням. Так, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І.Посторонко заявляв, що “уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М.Колесник був категоричний: “У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає” [29]. Не припускав можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет, залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді” [30].
Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що, на думку партійного керівництва, мало завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ [31], з них 1 1ОО в названих західноукраїнських областях, здебільшого в тих населених пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ [32]. Таким чином, партійно-державними органами свідомо провокувались конфліктні ситуації на релігійному грунті, в яких вони займали сторону прихильників РПЦ. При цьому ЦК КПУ заявляв, що його позиція по відношенню до УГКЦ “це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях”. На його думку, реєстрація УГКЦ викликала б “серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих по релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б у підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ”. І, врешті, “було б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ”. А тому “партійні і радянські органи, особливо, західноукраїнського регіону, відносяться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання” [33].
Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р. в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А.Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви” [34]. Він наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв‘язку з ущемленням прав віруючих УКЦ”. Більше того, А.Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є “достатньо переконливими”. Тому “подальше затягування цього питання веде до підриву авторитету Компартії України і Радянської влади і може негативно відбитися на політичному кліматі в західному регіоні України в період виборів 1990 р.” [35].
Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на думку автора доповідної, зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента в особі УКЦ. Однак політичні втрати від такої ситуації несли партійні і радянські органи. Тому пропонувалось створити комісію, яка б знайшла вихід із даного становища і не зашкодила відносинам держави та РПЦ [36]. В цілому документ містив доволі точний аналіз ситуації, але внесені пропозиції керівництвом республіки не були враховані і влада не поспішала міняти свого антикатолицького курсу.
Як наслідок цього, в другій половині 1989 року релігійний рух в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції, приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М.Горбачова з Папою Римським в Італії, під час яких дії віруючих та їхні вимоги ставали щораз радикальнішими. Це було свідченням якісно нової ситуації, в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо “Свобода”, стала “найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат на Україні” і за його прогнозами “питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично” [38]. В ході осінньої кампанії на підтримку УГКЦ почався процес захоплення не тільки колишніх культових споруд, але і діючих храмів РПЦ. 29 жовтня греко-католики зайняли Преображенський собор у Львові [39], 20 грудня подібна спроба була здійснена в Івано-Франківську [40]. Ситуація в регіоні починала виходити з-під контролю.
Усвідомлюючи це, партійно-державне керівництво змушене було піти на компроміс, щоб утримати в руках процес, який загрожував стати некерованим. 21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, відокремивши “питання про утворення греко-католицької церкви східного обряду як самостійної церковної організації” до моменту розв‘язання його на переговорах між Ватиканом і РПЦ [41]. 28 листопада Рада оприлюднила Заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що, на її думку, повинно було створити “умови для виводу маси віруючих з-під впливу екстремістів” [42]. Позиція влади була зрозуміла — перевести питання легалізації, а значить і реабілітації УГКЦ з державного рівня в площину непростих міжцерковних переговорів між Ватиканом та РПЦ. Саме за такою формулою — “реєстрація замість легалізації” — завершились переговори між Папою та М.Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих [43]. Відмежував роль держави в процесі реабілітації УГКЦ й М.Колесник, заявивши, що вона “як релігійний інститут, ніколи не зазнавала кримінального переслідування” і держава не має права втручатись у внутріцерковні справи [44].
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м.Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив “легалізацію Української греко-католицької церкви на Україні” [45]. Вів його архієпископ В.Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ [46].
Після собору почався масовий процес переходу віруючих в підпорядкування УГКЦ. На І лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких громад, було подано 435 заяв [47], а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ [48]. На початку лютого оголосили про вихід з-під влади РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях [49]. Як першочергове, поставало питання розподілу церковного майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним собором в Івано-Франківську [50], ще не визначали загальної тенденції до нормалізації становища.
Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у вищих владних структур, але знімало напругу на місцях. Показовим і, разом з тим, найбільш резонансним прикладом вирішення таких питань стало рішення міської ради Львова від 6 квітня 1990 р. про передачу собору святого Юра [51] греко-католицькій церкві. Організований РПЦ потік заяв, звернень, протестів від священиків на місцях до Московського патріарха Пімена, на адресу партійних та державних органів УРСР і СРСР з вимогою скасування даного рішення як незаконного, із залякуваннями неминучого виникнення релігійного конфлікту в Західній Україні, з вимогами введення прямого президентського правління [52] вказували, наскільки питання приналежності цього собору було принциповим і визначало стан та співвідношення сил у релігійному житті регіону. Апогей напруги припав на серпень 1990 р. І тільки рішення Львівської обласної ради від 14 серпня про передачу собору св. Юра греко-католицькій громаді, за визнанням республіканської влади, “хоч і незаконне, нормалізувало релігійну обстановку навколо нього, заспокоїло греко-католиків, яких тут більшість” і з 19 серпня 1990р. він почав діяти як собор греко-католицької громади [53].
Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0 березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св.Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І.Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, десятки тисяч віруючих [54].
26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно, поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об‘єднань[55]. Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями, дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто релігійних формах діяльності.
-----------------------------------------------------------------------
ЛІТЕРАТУРА
|